Аннотация: Спогади та роздуми про життя та службу
в складi ПТВ 3 МСБ(г), 70 ОМСБ, 40 армi§, дислоковано§ в Афганiстанi. Написано укра§нською мовою (аналогiчний текст друкується нижче, в виглядi окремих оповiдань)
Присвячую донечцi ДАНУСI.
ШУРАВI
Спогади написанi укранською мовою (слобожанський дiалект)
Знайомство
Життя схоже на чудернацьку рiку, яка стрiмко мчить тебе крiзь днi i роки. Вона, то стишує свiй хiд, i, здається, зупиняється на якусь мить, то закручує тебе в вихорi подiй. Iнодi хочеться, щоб воно полетiло якомога швидше, коли життя то нестерпна мука, та незрiвнянно частiше - жити приємно, i цi хвилини розтягнув би на днi, якби мiг. Але життя невблаганне: назад немає вороття.
Так випало, що доля закинула в Афганiстан. На той час захоплювався публiцистикою, вiв щоденника i вiрив в свою щасливу долю. Тому, ступивши на розпечену сонцем землю невiдомо крани намагався запам'ятати i записати побачене, почуте та пережите, бо вiдчував, що настане день i я сяду за написання спогадiв. Змiцнiло це бажання пiсля того, як став втрачати друзiв та товаришiв, побачив бiль та муки хлопцiв. Хотiлося, щоб люди взнали хай не велику, та все ж краплину правди про ту вiйну, адже мало хто i тодi, i зараз, розумiє, що вiдбувалося там, а хто знає - той не поспiшає розповiдати.
Спочатку, хотiв написати про службу хлопцiв взводу, але потiм, пiд впливом рiзних обставин та за порадою друзiв, вирiшив розширити розповiдь, спробував охопити усi вiдомi менi факти та спогади iнших, i, таким чином, створити нарис про життя всiє "Кандагарсько бригади". Я хотiв, без перебiльшень, зайвого пафосу та звеличення, ( або приниження ) показати службу такою, якою вона була насправдi.
Працюючи над книгою, я використав спогади та розповiдi друзiв, знайомих та незнайомих хлопцiв, якi чув ще в Кандагарi. Багато подiй в пам'ятi вiдновив завдяки Валерiю Михайловiну, за що йому дуже вдячний. В спогадах є розповiдi Славiка Ангiна, Iгоря Лузгiна, Андрiя Чiкiна, Юрiя Андрєйченка, Колi Власенка, Колi Дмiтрiєва, Сергiя Єни, Iгоря Бєлякова, Юрiя Матвєєва, Вiктора Суруса, Рафа М., Володимира Н., Вiктора Б., Володi Масловатого, Женi Нєкрасова, Сергiя Ратушного, Андрiя Амплєєва, Анатолiя Логвiненка i багатьох iнших. За вiрогiднiсть бiльшостi з х розповiдей я впевнений, хоча деякi з н х сумнiвнi.
Звертаючись до того, хто читатиме сторiнки спогадiв, хочу вибачитися за мову, якою вони написанi, граматичнi та стилiстичнi помилки, iнодi невмiле або неправильне використання окремих слiв, русизми. Хочеться, щоб читачi не звертали увагу на них, а побачили в написаному правду про життя та долю юнакiв на тiй вiйнi. Якi ми були - судити вам, як служили - теж, але хотiлося, щоб нас не засуджували суворо i не жалiли, адже ми були дiтьми свого часу.
В текстi зустрiчаються авторськi ремарки з позначками ***; нотатки з щоденника та розповiдi друзiв, видiленi iншим шрифтом.
В розповiдi багато особистого, що стосується тiльки мене. Звичайно, моя iсторiя є не зовсiм типовою, i багато в чому навiяна власним сприйняттям тих подiй, тому окремi сторiнки та частини спогадiв можуть викликати нудьгу в читача i х можна пропустити.
Мало по-справжньому правдивих книг написано про ту вiйну, про нас вiсiмнадцятирiчних юнакiв, якi ще не вiдчули смаку життя, а вже йшли на смерть. В дев'ятнадцять не думаєш про не, не вiриш в те, що може трапитися. Та, коли поруч вмирав товариш, i страх смертi холодним жахом проймав твою iстоту, здавалося, що така ж доля чекає на тебе. Дивно, та вiд того ставало спокiйнiше, i ти знав, що треба взяти вiд життя зараз все, що можливо, бо "завтра" для тебе могло не бути. Звичайно, усi ми сподiвалися на кращу долю, але то було так далеко в глибинi душi, що й не вiрилося в щасливу демобiлiзацiю.
Сотнi тисяч мох ровесникiв пройшли важкими дорогами понiвечено вiйною крани. Всi ми змужнiли на вiйнi. Думаю, моя розповiдь - є одним епiзодом загально картини тих подiй, камiнчиком, з яких складається гора людсько пам'ятi.
1. ЧАПАЄВСЬКА ДИВIЗIЯ.
1.1. Харкiв. Прощай безтурботна юнiсть!
Прохолодного осiннього ранку, коли першi заморозки спадають на землю, вiдчинилися дверi одного iз будинкiв в крихiтному мiстечку Валки. Небо тiльки сiрiло. З хати вийшов юнак з валiзою в руцi й лiтня жiнка. До огорожi йшли мовчки. Бiля хвiртки вони обнялися i поцiлувалися. Тихо звучали теплi материнськi слова побажання щасливо дороги, на очах ряснiли сльози.
Сьома година ранку. На вулицi тихо i безлюдно. Мiстечко ще спить. Йшов i думав про довгу розлуку, про новi випробування, якi невдовзi мають випасти на мою долю, про те, що додому повернуся не таким хлопчиною, як пiшов, а зовсiм iншим, змужнiлим та загартованим молодим чоловiком. Думи, спогади, мрi...
До термiну, зазначеного в повiстцi, залишалося ще трохи часу. Я неквапливо пiдходив до не привiтно будiвлi вiйськового комiсарiату. Останнi хвилини свободи, цивiльного життя. Ось тут, на вулицi, я ще вiльна людина, можу робити що заманеться, а там, за воротами - вже майже солдат, життя якого керується iншими людьми.
О десятiй ранку, 1 жовтня 1983 р., переступив умовну межу, зробив крок у другий вимiр життя. Бiля ворiт, з новобранцями прощалися заплаканi матерi, мовчазнi батьки, весело гомонiли безтурботнi друзi. Стояв галас та шум, мов на базарi. Чоловiки, хто вже вiдслужив, давали "розумнi" поради та настанови молодi, як себе вести в тiй, чи iншiй ситуацi, а майбутнi солдати здебiльшого уважно слухали. Вiд того, що мене нiхто не проводжав було сумно.
Обласний вiйськовий комiсарiат на вулицi Коцарськiй нагадував мурашник. На невеликому за площею подвiр' ходили, стояли i навiть лежали сотнi призовникiв. Й було в цьому хаосi очiкування в повнiй невiдомостi щось принизливе, ображаюче людську гiднiсть. Вiдчувалося, що ми стали людьми другого сорту, бо вмить лишилися свободи перемiщення та права голосу. Офiцери не звертали на нас уваги, зверхньо трималися сержанти, хоча тут вони не мали прав командирiв, i х накази виконувалися з неохотою.
Години через двi новобранцiв почали шикувати. Зачитували прiзвища i хлопцi займали мiсця в колонах. За короткий час я затоваришував з групою хлопцiв одного з районiв Харкова з якими перебував не тiльки в однiй командi, а й стояв поруч в строю. Запам'ятав двох: Iгоря та Олега. Перший, душа колективу, смiшний та дотепний, а з другим - вiдразу завiв дружнi стосунки. Пiсля перевiрки присутнiх, шикування стали вiдбуватися майже через кожну годину. Нас знову збирали на плацу, рахували й нiчого не пояснюючи розпускали.
*** Згодом шикування перестануть викликати подив та невдоволення i стануть звичним явищем. А цi першi навики виховання дисциплiни виглядатимуть жартами в порiвняннi з постiйними приниженням людсько гiдностi усiма атрибутами армiйського життя...
Близько друго години дня, на черговiй перевiрцi, об'явили про вiдправку команди до мiста Лубни. Реальною стала перспектива потрапити в Європу, бо група, однозначно мала хати за кордон. Мовчазнi сержанти, якi супроводжували старшого офiцера, вперто вiдмовчувалися. Можливо тодi, в душу закралися здогадки про 'Афган', адже тривав 1983 рiк, в далекiй кранi спалахнула справжня вiйна i ми про це вже дещо знали.
За воротами до колони приєдналися батьки, дiвчата, друзi новобранцiв, якi терпляче очiкували вiдправки вже не одну годину. Чудовий настрiй. Прямуємо до вокзалу. Вся увага перехожих до нас. Хтось почав, а iншi пiдхопили пiсню "Прощай, любимый город". Спiвали зi смутком, з прихованою печаллю, адже два роки. Сiдаємо в позд. Команда займає два вагона. В кожен набивається бiльше сотнi хлопцiв. Хто встигає - займають мiсця внизу, хто нi - тi лiзуть на верх. З перону в вiкна друзi призовникiв просовують пляшки з горiлкою та вином, гарячi пирiжки. Поцiлунки, сльози, метушня, п'янi вигуки та патрiотичнi заклики, накази старшого офiцера, сльози матерiв - все змiшалося в неймовiрному калейдоскопi. Божевiлля!
*** Голова гудить вiд запитань: невже не можна подбати про бiльшу кiлькiсть вагонiв, щоб хоча б перший день не став психологiчною травмою? А про що вже подумали батьки ( звичайно тi, якi ще не мали справ з армiєю ), коли побачили, куди вони вiддають свох дiтей?! Лише, через декiлька днiв, я зрозумiв, що армiйськi порядки, а правильнiше безпорядки, то є система, яка кожен день знищує в тобi людину; що все побачене зараз - є дрiбницею в порiвняннi з тим, що чекає попереду.
Плавно рушає позд. Там, в "тому" життi, залишаються рiднi, батьки. Вони йдуть поруч з вагоном, махають на прощання. Швидкiсть зростає, закiнчується перон. Все!?
1.2 Лубни. Нiч.
За вiкном виднiлися знайомi куточки мiста, яке за рiк стало таким близьким i рiдним, де залишилися друзi, унiверситет, гуртожиток. Туга за минулим здавила серце. Дивився i думав про той час, коли знову повернуся додому.
Мiсто закiнчилося. Обабiч дороги потяглися мальовничi осiннi пейзажi. Їхати ми мали ще приблизно сiм годин, тому часу для розмов та знайомства мали вдосталь. Спочатку вирiшили пiдкрiпитися. На столi з'явилися гладкi домашнi кури, великi шматки ковбаси. У всьому вiдчувалася материнська турбота. Їсти зовсiм не хотiлося ( як часто будемо пiзнiше згадувати цей стiл ).
Подорож проходила без пригод i пiзно ввечерi позд прибув на станцiю Лубни. Запам'ятався вечiрнiй вокзал. Тиша, нiде нi душi. Провiнцiйне мiсто вiдпочиває вiд денних клопотiв. I раптом - галас, метушня велико кiлькостi юнакiв, окрики офiцерiв та сержантiв, якi вже вiдчули над нами свою владу.
Привокзальна площа заповнилася сонним натовпом новобранцiв. Близько години витратили офiцери на перерахунок та шикування. А потiм, колона повiльно рушила тихими вуличками мiста. Йшли весело спiваючи щосили пiсень та гучно човгаючи ногами по асфальту, зовсiм не турбуючись за спокiй жителiв мiста. Багато хто був в добрячому напiдпитку, iнших вели пiд руки друзi. Зауваження сержантiв вiдверто iгнорувалися, вели себе з викликом. Адже ми - ще вiльнi. Юрба на хвилинку зупинилася бiля ворiт з зiрками, якi швидко вiдчинилися й "проковтнули" чергову партiю майбутнiх бравих воякiв.
За ворiтьми вже дiяли армiйськi закони i ми це вiдчули вiдразу по рiзкiй змiнi в тонi команд сержантiв. Колону вишикували бiля непримiтно будiвлi ( як виявилося то була лазня ). Наказано чекати. Згодом першi шеренги хлопцiв попрямували до примiщення. Через короткий термiн звiдти почали виходити всi однаково зеленi, мiшкуватi фiгури, якi нiби разом з цивiльним одягом втратили i сво особистостi. Нiкого не можна впiзнати, всi стали схожими, немов близнята.
Лазня, правильнiше примiщення, що мало таку назву, виглядало досить непривiтно. Не те, що купатися, а й роздягатися не хотiлося. Бруднi мокрi стiни чорно-синього кольору, декiлька "допотопних" розсiювачiв, з яких ледь дзюрчала вода, сиро, холодно i бридко. Невже оце i є та "славна" армiя про яку стiльки читав та знав, куди мрiяв потрапити? Першi розчарування.
П'яти хвилин на миття не досить i в "нормальнiй" лазнi, не те, що в такому гадючнику. Та майже нiхто i не ризикував йти пiд струмок льодяно води. Побризкавшись та добре замерзнувши за цей короткий час, натовп, пiд акомпанемент матiв прапорщика, посунув вдягатися.
Замiсть звичного цивiльного одягу, отримав зовсiм не те, що хотiв бачити. Я навно гадав, що солдатiв одягають в красиву парадну форму ( iншо просто не знав, i по телевiзору не показували), добре пiдiбрану за розмiром та випрасувану. Але те, що видали менi на руки, i яке називалося "ХБ" - мене "вбило". Якiсь невизначено величини (52 р) i форми штани; на верх, такий же лантух, чи то сорочка, чи пiджак; кальсони, яких зроду не носив; онучi, що й намотувати не знаю як; грубезнi кирзовi чоботи, пiлотка та негнучкий грубий ремiнь. Оце так форма! Та я в нiй опудало, а не солдат! Побачили б зараз мене друзi, вiд сорому не знав би куди дiтися! Настрiй зiпсовано остаточно i надовго. Вiдчував себе ошуканим та ображеним таким вiдношенням. Невже в оцiй незграбi я маю служити два роки?
Нiч видалася прохолодна. Пiсля скiлькох неприємних вiдкриттiв хотiлося, щоб скорiше цей день скiнчився, але ще не всiх iз команди встигли переодягти. Очiкуємо.
Навколо стояли такi ж "страховиська", як i я. Навiть друзiв важко впiзнати серед невиразних зелених примар. Серед натовпу метушилися мiсцевi, що вимiнювали в хлопцiв добрий одяг на старезнi жупани, або просто купували речi за грошi чи горiлку. Мабуть, вони потрапили сюди не випадково, бо прапорщики не звертали уваги на цивiльних дiлкiв.
Нарештi всi помилися i вже не рахуючи, нас повели до казарми. В примiщеннi, куди ми зайшли, щiльно стояли двояруснi лiжка. По плакатах на стiнах та складених до стелi стiльцях, якi стояли неподалiк лiжок, можна було здогадатися, що це якийсь "армiйський палац культури". Швидко, згiдно списку, займаємо мiсця. Очiкуване лiжко, хай верхнє, хай без простирадла - нагорода за деннi страждання. Яке щастя закрити очi i забутися...
*** Цей день до дрiбниць закарбувався в пам'ятi, як день великих розчарувань та потрясiнь. Я не здогадувався, що попереду мене чекали ще 765 таких днiв.
1.3 Першi днi служби.
Пiдняли о шостiй ранку. Незвично гучний голос офiцера рiзонув по барабанних перетинках. Зарипiли лiжка, заметушилися соннi вояки. Вчорашнiй день, що виглядав дурним сном, ставав повсякденною реальнiстю...
*** Здається, не iснує нiчого гiршого в армi, нiж команда "пiдйом" в виконаннi дебелого сержанта, особливо в першi недiлi. Страшенний дискомфорт...
На вулицi прохолодний осiннiй ранок. В "ХБ" зовсiм не жарко. Настрiй не просто поганий, вiн жахливий ( тiльки тепер починаєш розумiти куди потрапив). Бiльшiсть iз товаришiв ще "сплять", адже лягли о другiй ночi. Колоною на чолi з сержантом йдемо умиватися. Бiля лiтнього рукомийника спиняємося. Вода ледь дзюрчить iз половини кранiв, останнi безнадiйно зламанi. Сяк-так протерши очi повертаємося до казарми. Шкода, що це не сон.
Взводи таких же "зелених" i незграбних в новiй формi хлопчакiв, неквапливо посунули до дальнi. З собою мали вчорашнi продукти, якi, на заздрiсть мiсцевим солдатам, носили до дальнi в пакетах ще наступнi два днi. Перед примiщенням очiкуємо своє черги ( постiйнi очiкування в невiдомостi начинають нервувати ). В залах дальнi в нiс вдарив важкий запах нових кирзових чобiт, поту i якогось 'варева', бо iншими словами те, що подавали на столи назвати не можна. Знову якiсь шикування, команди сiсти за стiл, взяти ложки. Навiщо все це? Дико! Бажання сти навiть не виникало. За столом не знали що робити. Майже нiхто не торкається до "армiйсько" жi. Зиркаємо один на одного нiби запитуючи, i "невже це все стiвне?' За сусiднiми столами бiйцi постiйного складу частини з апетитом жують поданi "страви". Та найбiльше, мабуть, вразили гнутi бруднi тарiлки i ложки. Вдома люди i собак з такого посуду навряд чи годують. Добре, що мали "цивiльнi" запаси, якi без особливого апетиту пожували, а з армiйських харчiв ли хлiб та пили те, що називалося "чай .
Далi подi закрутилися, мов в водоворотi. Нас, як виявилося, поселили в розташування танково роти дивiзi i це дуже мене порадувало, бо, здавалося, давнiшня мрiя стати танкiстом здiйснюється. Але показувати технiку нiхто не збирався. Натомiсть роту повели вiдразу на якiсь склади. В пам'ятi залишилися фрагменти побаченого тодi: висока загорожа з колючого дроту, вартовi на вежах, ряди цистерн з паливом, прапорщик - щирий укранець, яких в частинi була переважна бiльшiсть. Використовували новобранцiв, як дармову робочу силу для наведення порядку на територi частини. В цей день, вперше, по-справжньому, вiдчув на собi "армiйськi порядки". Молодий, п'яний офiцер ( що само по собi не спiвпадало з моєю уявою про армiю ), котрий командував ротою, вишикував усiх в одну лiнiю i наказав збирати листя, яке, мов дощ, сипалося з жовтих кленiв. В головi не вмiщалося, що така праця та накази можуть взагалi iснувати, що ця дурiсть офiцера є скорiше нормою, нiж виключенням з правил. Нiхто не збирався видавати нам нi граблi, нi вiники - все робилося руками. Безглуздiсть наказу була очевидною, бо вiтерець жбурляв листя туди, звiдки його тiльки-но прибрали руки мох товаришiв. Ми принишкли i мовчали. Напевне, кожен в душi переживав бурю емоцiй вiд образи, приниження та власного безсилля. Ось воно дiйсне обличчя "легендарно" та "непереможно" - приниження людини, моральне знищення! З уст хлопцiв зривалися матюки i "добрi побажання" в адресу офiцера, але що мали робити? Не хотiлося починати службу з неприємностей...
*** З перших днiв, з нас почали робити "правильних" солдатiв, виховувати в дусi "беззаперечного" виконання наказiв командирiв: спочатку виконай, а потiм думай. Наживалися i знущалися всi: перукар, який пiдстригав "налисо" за грошi; старшi солдати, котрi "обмiнювали" добротний одяг на старенькi "бушлати"( так називали зимовi повсякденнi армiйськi фуфайки ). Бiльш беззахисно людини в армi, нiж призовники, мабуть в свiтi не iснує.
Однак, бiльшiсть хлопцiв вiдразу зрозумiла, що змiнити армiйський "порядок" не можна, а йти проти - небезпечно, треба пристосовуватися. Але для цього потрiбен був час, якого ми не мали, тому подi перших днiв просто приголомшували, не давали отямитися...
Про "старослужачих" склалося негативне враження вiдразу пiсля повернення до казарми, коли ми не знайшли продуктiв харчування, туалетних речей ( покрали навiть зубнi щiтки). Хто знав, що такi вiдносини тут цiлком "нормальнi"!
Перед вiдбоєм дiлилися враженнями вiд першого дня служби. Всi вкрай обурилися збиранням листя. Перспектива служби не радувала поки-що нiкого...
*** Вiдбiй. Я ще не навчився по-справжньому цiнувати цю команду. А от пiзнiше, коли вiд втоми падав з нiг, команда вiдбiй була, мов бальзам на рани. Щасливi години сну. Вони заспокоювали i лiкували, повертали в минуле, в безпечну юнiсть, вони були насолодою i єдиною радiстю на початку служби...
Наступнi три днi "потонули" у нових враженнях i вiдкриттях. Згадую вiдвiдини такого "важливого" об'єкту, як свиноферму, що вони iснують при частинах не здогадувався. Якось, перед розводом на роботу до нашо роти пiдiйшов солдат i попросив людей. Хлопець, напевне, був полтавцем й добре знав нашого прапорщика, бо розмовляли вони по-приятельськи. В число "помiчникiв" потрапив i я.
Разом з "новим" командиром прийшли на звичайну ферму, як в колгоспi. Здивувало те, що "свинарi", а х виявилося двоє, жили в одному сара з тваринами, правда в окремiй кiмнатi. Заходиш в примiщення, i попереду бачиш свиней, а з право сторони кiмнату хлопцiв. В останньому, все як i "повинно" бути на фермi: багнюка до колiн та разюча антисанiтарiя скрiзь. В кiмнатi валяються якiсь шматки матерi, всюди лежать гори смiття, чорнi, мов земля, простирадла на лiжках i велетенський бардак. I оцi свинопаси називають себе солдатами? А коли прийдуть додому, мабуть будуть розказувати молодшим, що служили в гвардiйськiй частинi?!
Ми допомогли "свинарям" вловити двох здоровенних кабанiв, що втекли з ферми i гасали по подвiр'ю. Бiдних тварин хлопцi "не жалували": нещадно били важкими чоботями i, взагалi, обходилися з ними досить жорстоко.
З високого пагорба на якому розташувався свинарник, мов на долонi, виднiлася мальовнича долина рiки Сула, з широченною заплавою, перелiсками та лiсами. Окреслений косими променями осiннього сонця, краєвид приваблював й зачаровував, i, нiби кликав на свободу. На свiтi так красиво, так хороше жити, а я - стою за колючим дротом, без прав, без свободи, мов та колгоспна корова, що вiдбилася вiд череди i остерiгається пастуха, який неодмiнно прийде, накричить та загонить в кошару.
Дивiзiйнi склади, з безлiччю ящикiв були "iдеальним" мiсцем для новобранцiв, бо на них завжди знаходилася купа "невiдкладних" робiт. Прапорщики, кожного дня наперебiй випрошували у наших командирiв хоч декiлька солдатiв, i тi охоче задовольняли х прохання.
*** Частина була кадрована, солдатiв не вистачало ( а тi, що служили тут, не горiли бажанням попрацювати), тому ми для мiсцевих офiцерiв стали, мов "мана небесна". Однак, нiхто не збирався перетруджуватися. При нагодi, не були проти того, щоб поспати пiд останнiми теплим променями осiннього сонечка. Ми звикали до туподумства та дуростi бiльшостi офiцерiв, привiлейованого положення прапорщикiв, пiзнавали найпершу i найголовнiшу армiйську iстину: солдат спить, а служба йде...
Як не хотiлося сти страшну на вигляд "кирзуху" ( пшенична каша ), та голод брав своє. Тепер i пiсля нашо роти столи сяяли чистотою, а хлопцi з заздрiстю позирали на хлiб, що залишався на iнших столах.
На третiй день рота проходила медкомiсiю. I, в котрий вже раз, вимушений був просити залишити мене в танкових вiйськах. Але лiкарi виявилися невблаганними. Прохання та докази, що аналогiчна комiсiя в Харковi дозволила - нiхто не сприймав. Доля окремо людини нiкого не цiкавила. Дивно i прикро, коли байдужi люди надiленi такими повноваженнями. Отже, знову, замiсть омрiяних танкiв - iншi вiйська, на цей раз артилерiя. Я сидiв з друзями i знав, що служити разом вже не доведеться. I чому менi так не везе? Чому служба починається з прикрощiв? Хлопцi проходили комiсiю, а ми лежали пiд деревами i дiлилися враженнями. На вулицi було по-осiнньому прохолодно, на душi - теж...
За день до вiдправки, нас повели на склади переодягати в зимовий одяг. Всi мали старий, цивiльний верхнiй одяг i тепер, по дорозi до комор, багато хто почав рвати його на шматки. За нами залишалися вiдiрванi рукава, комiрцi, шматки одягу. Обiрванi та пошматованi, колони прийшли до великих комор.
Перед складами в великих купах лежали новi шинелi. Бiля них юрбилися бiйцi iнших пiдроздiлiв вибираючи одяг. Кому везло, той знаходив меншi розмiри, та переважнiй бiльшостi хлопцiв вони дiставалися набагато бiльшi за потрiбнi. Поруч зi мною вибирав шинелю високий юнак. Складалося враження, що в нашiй армi служать самi велетнi ( причому, переважно третього росту ), бо менше 50-го розмiру шинелей в купах не виявилося. Менi дiсталася "обновка" такого ж розмiру, що й "ХБ" - 52, а от сусiду повезло менше: всi примiрянi ним шинелi, ледь закривали лiктi, i не опускалися нижче колiн. Зате шапку, вибрав майже "iсторичну" - пошили в Харковi ще в 1972 роцi, коли я тiльки-но пiшов в перший клас i всi цi роки вона чекала на господаря.
В казармi об'явили про завтрашню вiдправку до "учебок", видали речовi мiшки i сухпайки на 3 доби. Дорожнiй настрiй, приготування. Всi надiємося потрапити в Захiдну Європу, але щось офiцери не поспiшають пiдтвердити це припущення.
Сонце ще не зiйшло, коли вулицями мiста посунули колони новобранцiв в напрямку залiзничного вокзалу. Йшли тим же шляхом, що й 5 днiв тому, але тепер нас було не впiзнати: майже "справжнi солдати", а не юрба хлопчакiв. Було щось незвичне в цiй подi, немов на фронт демо.
Вокзал. Знову довгi та нуднi хвилини очiкування, безкiнечнi перевiрки. Пiдiгнали цiлий ешелон, бо воякiв "назбиралося" декiлька сотень.
Пiд звуки нестарiючо пiснi "Прощання слов'янки" "туристичний" позд вирушив в далеку дорогу. Але не на захiд, як сподiвалися, а на схiд! Iз розмов з "провiдниками" дiзналися, що ешелон прямує в сторону Середньо Азi! Крапки над "i" розставлено - замiсть цивiлiзовано Європи, з не престижною службою, - вiйна в "Афганi". Iлюзi пропали, залишилася "сувора реальнiсть"...
Починався чудовий осiннiй день. Як завжди, йшли на працю люди, заклопотанi своми проблемами, i нiкому не було справи до "зелених" хлопчакiв, якi, як х дiди колись, хали на вiйну в далеку, невiдому i дику крану. Для декого ця подорож стане останньою в х короткому життi, багатьом вона коштуватиме здоров'я, а всi, кому пощастить, носитимуть ту вiйну, мов осколки, в свох серцях...
1.4. Подорож Лубни- Iолотань.
В "купе" розмiстилося дев'ять бiйцiв, по числу полиць. Ранiше жодного з них не зустрiчав в Лубнах. За п'ятеро дiб дороги ми затоваришували. В армi люди сходяться дуже швидко, бо, коли один - вижити важко. Матрацiв та подушок, як i простирадл, нiхто не збирався видавати, та х i не було в вагонi. I якщо на нижнiх полицях вiдсутнiсть постелi не дуже вiдчувалася в боках, то провести п'ять дiб на твердiй горiшнiй, було не в задоволення. Зате провiдники даремно свiй хлiб не ли i вiдразу разом зi спритнiшими хлопцями почали збирати данину, так би мовити, на постiль та матраци. Звичайно б на "гражданцi" всi обурились такому зухвальству: по "троячцi" за постiль, та зараз нiчого не залишалось, як, або вiддати грошi, або послатися на х вiдсутнiсть. Такий байдужий спокiй панував у всьому вагонi. Все що треба ми вже знали, а останнє - нi до чого, лише сон та жа.
В першi години подорожi насолоджувався свободою, вiдпочивав вiд пережитого за минулi днi. Пiд вечiр позд зупинився на вокзалi Харкова. З вагонiв офiцiйно не випускали, але хто "дуже" хотiв, той встиг збiгати до крамничок та купити "цивiльних харчiв", а iншi користувались послугами перехожих.
Зустрiч з мiстом стала приємним сюрпризом. Хоч i покинув його всього декiлька днiв тому, та здавалося, що минув мiсяць. Армiйське життя виглядало настiльки "сiрим" i рутинним, що навiть такий короткий термiн не минув дарма. Вiдсутнiсть iнформацi, можливостi навчатися - стало одним з найперших i найважчих випробувань, бо фiзично був готовий до всього.
Подорож через Донбас, Ростовську i Волгоградську областi, Казахстан, а потiм Узбекистан i Туркменистан стала "останнiм" подарунком перед вiйною. На кiлька днiв повернулось вiльне життя, хоча нас i будили в шiсть годин, але вдень спали скiльки хто хотiв.
Коли робити нiчого, найбiльш балакучих тягне на розповiдi: довгi оповiдання про коротеньке життя. Звичайно, в першу чергу, розповiдали про пригоди в нетверезому станi, найбiльш цiкавi i кумеднi. Для мене це не виявилося несподiванкою хоча сам не мiг розповiсти нiчого подiбного. Здебiльшого слухав, i лиш зрiдка вступав в розмови. За розмовами, минали години й днi.
Води в вагонi не водилося ( дiйсно, а навiщо солдатам вода? ), тому нiхто не вмивався. Перший день ли сухпайки, якi отримали в Лубнах ( в добавок приносили лише хлiб та чай ), а на другий - перейшли на гарячi страви. Їсти насипали по черзi: вiд перших купе до останнiх. I доки першi гамiрливо смакували кашу, в останнiх - давилися слиною i з нетерпiнням чекали, адже тарiлок на всiх теж не вистачало. Настися тим, що давали, не могли, тому на кожнiй зупинцi позда, купували на перонi все, що потрапляло пiд руки. Крiм жi черговi приносили свiжi газети, заставляли вчити "устави", якi ми вiдкривали, хiба-що, тiльки з цiкавостi.
На третiй день в'хали в Волгоград i зупинилися на вокзалi. Мiсто вразило розмiрами й величними, помпезними пам`ятниками. Пiсля напiвдиких степiв, мов оазис цивiлiзацi, мов марево, з'явилось воно вдалинi. Сподобалася рiчка Волга, вздовж яко хали досить довго. На вокзалi, пiд час зупинки, вдалося вискочити на перон, але всiх швидко загнали назад в вагони, бо свом виглядом демаскували "важливу операцiю по прихованому пересуванню" ешелону
*** Емблеми на одяг видали стройбатiвськi в той час, коли всi були iз стройових частин. Смiшно подумати, що важко взнати куди де, i кого везе "туристичний позд". Черговий секрет полiшинеля...
З Волгограду ешелон попрямував на Астрахань. В усiх товаришiв по купе ( я не виключення ) голови були забитi гадками про майбутню службу в "Афганi", а що там всi будемо нiхто не сумнiвався. Хоча бiльшiсть з нас хотiли залишитись в Союзi. Серед нас трапився художник. Його дотепнi малюнки душманiв лише пiдсилювали враження вiд рiзних, не зовсiм "приємних", чуток про ту вiйну, якi десятками ролися в вагонi. Час вiд часу ми мiнялися мiсцями на полицях. Пiсля двох ночей на "третьому поверсi" я опустився нижче, вступивши мiсце дивному юнаковi. Наступно ночi купе розбудив гуркiт, то впав хлопчина з горiшньо полицi. Хлопцi прокинулися i з цiкавiстю, а потiм й смiхом почали коментувати пригоду. Потерпiлий же, виглядiв зляканим i не знав радiти йому, що все закiнчилося хороше, чи мерщiй ховатися на мiсце. В рухах хлопця вiдчувалася "заторможенiсть", невпевненiсть в собi ( це спостерiгалося не тiльки зараз, а й в попереднi днi подорожi). Епiзод додав йому ще бiльшо невпевненостi, що звичайно травмувало психiку. Довго ще не стихало розбуркане купе, а "герой польоту" тихенько притався i затих, можливо переживаючи, а може знову заснув
*** Його доля зараз "вимальовується" дуже чiтко. Багато людей такого типу стали жертвами "дiдiвщини", що буйно "квiтла" за тих часiв за "бугром ".
В Гур'єв позд прибув пiсля обiду. Вдалинi, за пероном, виднiлися квартали мiста, а за ними - море. На перонi безлюдно, нам дозволили вийти розiм'ятись. Як приємно пiсля кiлькох днiв перебування в вагонi прогулятися по землi, коли пiд ногами нiщо не коливається.
Позд мчав по дикiй пустельнiй землi. Таке видовище ранiше бачив тiльки по телевiзору i зараз дивувався, як тут можуть жити люди. Пiски. Лише зрiдка трапляються кущики колючок. Рiвна, мов стiл, пустеля до самого горизонту. Здається, тут не ступала нога людини, а слiди дiяльностi ( численнi транше ), навпаки пiдсилюють враження про дикiсть мiсцевостi. Невеликi селища, що зрiдка трапляються по дорозi, зовсiм безлюднi, а вiдсутнiсть дерев та трави роблять х мертвими. Далi на пiвдень стали зустрiчатися островки зеленi. Ось уже трапляються клаптики оброблювано землi. Невеликi плантацi хлопку i ... багато людей. Вони працюють на полях, стоять юрбами на станцiях. Пiсля безлюдно пустелi потрапляємо в крану "вiчного лiта". Тепло i, навiть, спекотно ...
Разом зi змiною природи змiнювався i асортимент страв, якi пропонували мiсцевi жителi, на коротких зупинках позда. Грошi в багатьох ще водилися, столах ( на змiну кашам) з'явилися величезнi кавуни та динi, сушена риба. Їхати стало веселiше. Яскравi наряди узбекiв, чудернацькi мiстечка - все нове, незнайоме i цiкаве.
Мiсто Чарджоу зустрiло позд прохолодним ранком. Останнi чотири вагони, де перебував i я, вiдчепили. Ешелон попрямував далi в Термез разом з бiльшiстю мох перших друзiв...
*** Про х подальшу долю менi нiчого не вiдомо, за виключенням Олега, якого зустрiв в Кандагарi, замученого i "опущеного". Нiколи б не подумав, що таке могло трапитися з зухвалим хлопчиськом, яким вiн виглядав в першi днi армi в Лубнах...
Команду пiсля шикування та перерахунку вiдвели на другий поверх вокзалу де в бездiяльностi провели цiлий день. Незвичним виглядав одяг на людях, що снували по вулицях, неквапливий ритм життя. Стали свiдками вiдправки мiсцевих призовникiв на службу. До вагону стояв коридор з вiйськових по якому швидко гнали бритих молодих узбекiв. Натовп ревiв, раз по раз прориваючи охоронний ланцюжок. Заганяли, як звiрiв. Та хiба i ми зараз походили на людей, якщо дозволяли з собою так обходитися. Багато рiзних дум промайнуло в головi за довгi години чекання. Нарештi наказали виходити.
Новий позд, до якого пiдвели команду, вразив ще бiльше, нiж усе, побачене за день, при тому, що вiн виявився "рейсовим" мiсцевим дизелем, де нам вiдвели декiлька вагонiв. На всiх предметах в вагонi товстий шар пилу, добра половина вiкон не мала скла, а сам вiн настiльки пошарпаний та понiвечений, що дивно, як ще не розсипався вiд старостi. Звичайний "скотовоз" тiльки використовується не по призначенню. Хоча, власне, як подивитися?
Сонце хилилося до заходу. Збоку "пропливав" великий, щойно збудований завод, а з лiво сторони серед пiскiв тяглися кущики колючки. Червоне сонце виблискувало на рейках, робило х схожими на двi вогнянi колi. Захiд виглядав чудовим. Феєрiя кольорiв i х вiдтiнкiв. З брязкотом полетiли за вiкна порожнi консервнi банки, вечеря закiнчувалася. Швидко впали на землю сутiнки i якось вмить стало темно. Я ще довго стояв бiля вiкна, вдивляючись в незвичну природу цього краю. Лише лiхтарi невеликих станцiй висвiтлювали пустельнiсть та безкрайнiсть тутешнiх просторiв.
Розбудили серед ночi. Годинник показував половину четверто, страшенно хотiлося спати. На вокзалi в Марах, куди ввалилися натовпом, знаходилося досить багато людей i мало вiльних мiсць. До посадки в наступний позд, який мав доставити команду далi, залишалося ще багато часу. Не довго думаючи, хтось перший кидає шинель на пiдлогу серед залу. Його приклад унаслiдували iншi. Нiяко незручностi чи сорому, скорiше б упасти хоч де не-будь й заснути годину другу. В ту хвилину не думалось хто робить з нас тварин, не створюючи елементарних умов. Що вже вимагати з армi, якщо вся крана так живе? В примiщеннi з одного кутка сильно тягнуло нечистотами, хтось переплутав зал з туалетом, але навiть там, вiдсунувшись трохи в бiк, спали покотом солдати. Я впав десь посеред залу i, не звертаючи уваги на пасажирiв, швидко заснув.
2. IОЛОТАНСЬКИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЦЕНТР.
2.1. В/ч 51087.
Позд зупинився на тихiй, провiнцiйнiй станцi. Лише декiлька колiй та невеликi споруди навкруги нагадували, що це острiвок цивiлiзацi i, що десь поблизу розташоване мiсто Iолотань - районний центр Туркменi. Будинок станцi - незграбна одноповерхова споруда, де красувалася, ще з часiв сталiнсько епохи, вигорiла на сонцi назва, нагадував скорiше великий туалет, нiж вокзал. Подумалося, що це дiйсно забутий Богом куточок i, мабуть, служба тут буде "на рiвнi". Колона новобранцiв попрямувала повз станцiю i вийшла на одну з мiських вулиць.
Будинки походили один на одного, мов брати: великi одноповерховi споруди, за високими кам'яними парканами. У дворах несамовито гавкали собаки, "передаючи" звiстку свом родичам далi по вулицi про прибуття чергово партi солдатiв. Вся дiя вiдбувалася як в добре натренованiй естафетi: не встигав змовкнути один собака, як поруч заводив наступний. Вулицi мiстечка майже безлюднi. Вузенькi вiконця будинкiв непривiтно дивилися вслiд майбутнiм воякам. Зате погода по-осiнньому тепла i це радувало. Вздовж тротуарiв в канавах i на дорозi лежали великi зеленi плоди, що вiддалено нагадували грейпфрути. Деякi з хлопцiв попробували х на смак. Та виявилося, що то зовсiм не стiвний плiд. Зате вони добряче вiдлiтали вiд солдатських чобiт, i вслiд за нами на усi сторони летiли невеликi зеленi м'ячики. Трохи дивувала вiдсутнiсть транспорту. Перше враження не однозначне. З одного боку добре, що хоч якесь, а мiстечко, зв'язок, магазини тощо. А з iншого - "середньовiччя".
Нарештi колона зупинилася бiля ворiт частини. Через мить вони вiдчинилися i ми потрапили до вiйськового мiстечка. Новоприбулих розмiстили в лiтньому кiнозалi, де вже перебувало близько сотнi воякiв. Лавок усiм не вистачало, через те бiльшiсть присутнiх розмiстилася на землi. Нас залишили в споко i деякий час кожен займався чим хотiв. Нiде бiльше, нiж в армi, в людини не буває скiльки вiльного часу, щоб обдумати минуле життя, пригадати i проаналiзувати кожен епiзод, буквально кожну хвилину. Я байдуже дивився на метушню навколо i чекав вирiшення своє армiйсько долi.
Прибули офiцери навчально частини i коротко розповiли про бойову iсторiю полку, службу та мету нашо пiдготовки, не вдаючись при цьому в подробицi. Пiсля чого присутнiх групами почали забирати по пiдроздiлах. Хлопцi, прiзвища яких зачитував офiцер, зникали в напрямку казарм, або йшли до автомобiлiв. Пройшов по рядах мiцно збитий офiцер, що цiкавився спортсменами та фiзично сильними юнаками. Я теж хотiв пiдiйти, але подумав, що серед майстрiв чи першорозрядникiв по боротьбi i боксу, мо - по футболу та лижах, навряд кого зацiкавлять. Облишив надiю потрапити в розвiд роту, хоча бажання таке мав - засоромився. Через деякий час пiсля цього я прямував зi своєю групою до нового мiсця служби.
В супроводi низенького на зрiст капiтана Єрьомiна вийшли на плац бiля двох щойно збудованих казарм. Офiцер вiдразу внiс яснiсть в усi питання. Сказав, що нас готуватимуть для служби в 40-iй армi, яка зараз дислокується в Демократичнiй республiцi Афганiстан, що будемо служити в артилерi i багато чого iншого...
*** Бiльшiсть iз нас в душi надiялись, що вiйна обмине, i от тепер усе ставало на мiсця. Задумався i я. Шкода стало свого молодого життя, жаль за навчанням, друзями i найстрашнiше для мене, любителя футболу та подорожей, можливе калiцтво, важкою тугою здавили серце, на очi наверталися сльози. В життi кожного бувають хвилини, коли в душi оживають iнстинкти самозбереження, коли тваринний початок бере верх над розумом. Пiдступнi сльози душили волю, в уявi вимальовувалися страшнi картини смертi, до болю стало шкода себе. Але не дивно, що пiсля деяко розгубленостi, викликано приголомшливими словами та переживаннями, вiдчув себе спокiйнiше i впевненiше. Легше жити без планiв на майбутнє - сьогоднiшнiм днем, а мрi залишити там, в глибоких куточках душi й завжди бути готовим до найгiршого. Тодi душа заспокоюється, з'являється спортивний запал, жадоба перебороти долю, вижити не дивлячись нi на що; знайти в собi сили протистояти обставинам...
За iронiєю долi, я потрапив в протитанкову "кишенькову" артилерiю, в третю батарею у взвод гранатометникiв. Такий взвод iз 25 юнакiв був один на батарею. Як говорили офiцери, по статистицi гине, або дiстає поранення в "Афганi" кожен п'ятий. Звичайно, бути тим "п'ятим" нiкому не хотiлося, але усi мали шанси пiдтвердити х слова. I життя не спростувало цих побоювань: iз тих неповних даних по моєму 2 взводовi, що вдалося взнати: загинуло двоє i поранено троє хлопцiв, причому двоє важко. Багато чого, звичайно, залежало вiд рiзних обставин, як то: рiд вiйськ ( в ДШБ, пiхотi, саперiв втрати були бiльшi ), мiсце служби ( потрапиш в спокiйний Хайратон чи "жаркий" Кандагар ), дiюча чи недiюча частина, особистих якостей i просто випадковостi. У кожного - голова на плечах i доля "в руках"...
Казарма знаходилося на першому поверсi будинку. Спальна частина дiлилася пополам широким проходом, бiля стiнки стояв телевiзор. Кожна половина, в свою чергу, мала взводнi блоки з меншим проходом мiж рядами двоярусних лiжок в яких стояли стiльцi. Проходи мiж лiжками в рядах були настiльки вузькi, що в кубрики ( вiддiлення на чотирьох бiйцiв) протискувалися тiльки боком. В кубрику розмiщалася тумбочка ( вистачало, бо крiм зубних щiток та пасти, iнших дрiбниць, нiчого в нiй не знаходилося ).
При розподiлi лiжок, а вiн проводився, за алфавiтним порядком прiзвищ, менi дiсталася "пальма" - так звали верхнє лiжко...
*** Мiнятися мiсцями (всi намагалися триматися поруч з товаришем) не дозволяли, щоб часом не пiдiрвати "обороноздатностi" армi. Раптом тривога, а солдати сплять не за алфавiтним порядком! Безладдя! А звiдси недалеко i до зради ( жарт ) ...
Примiщення мало стiйкий специфiчний запах, як i будь-яке iнше в армi. Крiм новобранцiв тут жили сержанти та солдати iз роти постiйно служби. Сержанти, якi на даний час були зайнятi з взводами новобранцiв, спали безпосередньо разом з своми пiдроздiлами, а вiльнi вiд обов'язкiв навчання та солдати постiйно служби - облюбували дальнiй куток ( подалi вiд входу i очей офiцерiв ).
Кольоровий телевiзор iнодi дозволяли дивитись. В побутовiй частинi казарми знаходився умивальник, туалет, "ленiнська" та побутовi кiмнати. Взагалi, умови служби в частинi, в порiвняннi з полiгоном, де хлопцi жили в наметах без води i зручностей, виявилися просто чудовими. Додатково до побутових зручностей, перед казармою, контрастом до навколишньо пустелi, росла густа зелена трава - предмет гордостi офiцерiв. Ми спочатку не задумувалися хто за нею доглядає i звiдки вона тут взялася, доки самi не зiткнулися з цими питаннями.
Неприємною незручнiстю перших тижнiв, став порядок перемiщення по територi частини. Якщо в Лубнах, коли мали вiльний час, кожен мiг йти куди завгодно, то тепер почалося виховання колективом - скрiзь ходили тiльки в складi взводу, i в першу чергу - в туалет. А це рiч, звiсно, суто iндивiдуальна, наказам не пiдкоряється. Та армiя - то перш за все дисциплiна, i тому, один з хотiв - йдемо усi
*** А частiше ходили при першiй же можливостi, бо змiна клiмату та води, неякiснi харчi та недобре вимитий посуд в дальнi привели до проблем зi шлунком в усiх без виключення новоприбулих. Туалет, особливо в першi днi по призду, нагадував полiгон. З рiзних куточкiв "гримiли пострiли", народ метушився, на змiну одним тут же приходили iншi, а на черзi з розстебнутими штанами стояв наступний вояка. Кабiнок на усiх не вистачало i бувало дехто, не дочекавшись, бiг за споруду, але й там майже постiйно було зайнято. Нiяко запобiжних заходiв (окрiм заборони пити сиру воду) не проводилося, ну а тих, хто вже не мiг триматися, забирали в санчастину..
Туалет мiстився в 200 м за казармою, а дорога туди проходила по пильному майданчику. Хороше начищенi чоботи враз ставали сiрi вiд тонко, мов мука, пилюки. Вона розтiкалася, як вода, пiд ногами та й за властивостями бiльш походила на рiдину, нiж на тверде тiло. В слiд за першою шеренгою пiдiймалася курява, тому не тiльки чоботи, а й усе тiло з нiг до голови забруднювалося. Не кушпилити було не можливо. Пил вкривав тiло тонким сiрим шаром. Звичайно, таке не подобалося, особливо, коли тобi в туалет не треба. Хлопцi бурчали один на одного, сердилися та нервували з цiє причини.
Не менш важливою проблемою для усiх взводiв стали неприємнi "запахи". Коли в бiльшостi не зварення шлунку, то, звичайно, хтось не витримував i "псував атмосферу". З усiх сторiн на винуватця тут же сипалися прокльони, але нiхто нiколи не зiзнавався. Бувало, не проходило i кiлькох хвилин, як усе повторювалося знову. Так i ходили увесь час, немов в туалетi.
Виникли прикрощi з водою. Виявилося, що вiд мiсцево води виникають захворювання гепатитом, тому пити заборонили. Дозволяли вживати вiдвар з колючки. Кожному видали фляги i зобов'язали завжди тримати х повними ( якщо добавити в цей специфiчний за смаком напiй цукор, виходило щось схоже на чай ). Зранку всi поспiшали до бочки набрати варива.
Десь на другий день по приздi, потрапили в лазню. Настрiй не зiпсував нi пил, якого удосталь пiдняли по дорозi, нi довге чекання i швидке миття, нi тiснота примiщення та бруд. Усе пiзнається в порiвняннi, але для солдата i просто людини, яка недiлю не милася, найгiрша лазня стане найвищою насолодою. Навiть пил на зворотнiй дорозi не здавався таким бридким, чисте тiло комфортно почувало себе i в бруднiй гiмнастерцi.
Якось пiд вечiр, пiсля важкого i спекотного дня, взвод зiбрався за недобудованою казармою поруч з нашою. Грошей пiсля призду нi в кого не залишилося, а хотiлося з'сти чогось доброякiсного i солодкого...
*** В солдатському кафе вибiр мали не великий: цукерки та печиво, якiсь тiстечка, але й х купити було так же важко, як i дiстати щось дефiцитне на "гражданцi". Кафе "осаджували" юрби "поплавкiв" ( так нас називали старшi солдати )...
Порившись в кишенях назбирали мiдяками близько двох карбованцiв. Мiзернi грошi на такий гурт, а все ж таки. Двоє вибраних "гiнцiв" попрямували до 'чiпка' ( кафе), а останнi з нетерпiнням очiкували х повернення. Через тривалий час юнаки повернулися з пакунком. Хлопцi купили найдешевше тверде, мов камiнь, печиво. Пiсля ретельного розподiлу вийшло по пiвтори штуки на брата. Та й цi крихти не лiзли в горло. Роз'яривши апетит, iз заздрiстю дивився на тих, хто в повiльнiше... Нова адреса вже летiла до домiвок, а слiдом за нею мали повернутися сюди i листи, i грошi, i посилки...
2.2. Один день служби.
'Батарея пiдйом!' - тiльки той, хто побував 'в шкурi ' молодого бiйця, знає, наскiльки жахливо звучить ця команда, коли на вулицi тiльки сiрiє, а за плечами лише кiлька годин мiцного сну. Мабуть, не знайдеться ще хоча б однiє тако фрази, яка так боляче рiже слух. Здається, ти тiльки закрив очi, заспоковся i заснув в теплому лiжку, як треба вставати. Години сну пролiтають, мов думки.
Пролунала команда, i ще до кiнця не прокинувшись, схвачуєшся i стрибаєш вниз до стiльця де лежить форма, водночас намагаєшся не впасти комусь на голову. Поруч копошаться товаришi, такi ж 'заторможенi' й сердитi. Нашвидкуруч замотую онучi, вдягаю чоботи i вибiгаю. Сержанти пiдганяють з роздратуванням позирають на годинника. На ходу застiбаю куртку i поспiшаю на вихiд. В казармi стоть неймовiрний шум вiд шаркання чобiт. Зверху доноситься тупiт, то спускаються вниз перша та друга батаре. В спiльному коридорi давка вiд тих, хто напирав зверху.
На порозi, в обличчя вдарило прохолодне, приємне повiтря. Хоч i "туркменська", а все-таки осiнь. Шикуємося по взводах i колоною бiжимо у напрямку ворiт. В розташуваннi залишаються прибиральники iз числа травмованих i, так званi "шланги", яким за щастя помити поли, нiж бiгати. За весь час тiльки раз потрапив в х число, хоча часто, пiсля коротко ночi, так хотiлося вiдпочити.
Важкi чоботи гирями висять на ногах, муляють погано заправленi онучi, вiд пилу, який пiдняли першi батаре, зовсiм нiчим дихати, в додаток до цього i сил бiгти наче немає. Але головне - воля, з нею можна все пережити. Звiдки i сили беруться. Бiжу. Мiстечко ще спить. Над головою велике чорно зоряне небо, видно кожну найменшу зiрочку.
Мiсто закiнчилося. Позаду залишилися останнi двори i перед очима скiльки сягає зiр, простяглися поля, зрiдка перерiзанi каналами арикiв з незмiнними стеблами очерету. Зупиняємося. Пiсля паузи викликано "необхiднiстю", коли з кущiв колючки виходив останнiй боєць, починалася зарядка. Кожен взвод, окремо, пiд командою сержанта починав "виконувати вправи". Бажання щось робити i навiть просто рухатися немає нiякого, болять руки i ноги, голова немов чужа, вся гудить вiд недосипання. Лише, коли погода випадала холодна пiдганяти нiкого не треба. Вправи на свiжому повiтрi "творили чудо" - ми оживали, набиралися сил та оптимiзму, яких потiм вистачало на увесь день.
Дорога назад здавалася набагато коротшою. Вже немає того романтичного настрою, тiльки "проза життя". Забiгаємо юрбою в казарму i швидше до вмивальникiв. Скорiше зайняти мiсце, скорiше помитися, щоб був час посидiти або пришити свiжого комiрця до наказу на вихiд.
*** Пiсля виходу взводу з казарми, в спальному примiщеннi усе мало залишитися згiдно "уставу". Лiжка красиво заправленi, куточки на одiялах набитi, подушки охайно розмiщенi i мають вiдповiдну форму, бiля кожного лiжка - "вишикуванi" в один ряд стiльцi. Навiть в тумбочцi зубнi щiтки i тi лежать, як має бути - на верхнiй полицi з право сторони, а "тюбики" з пастою - з лiво. I якщо хтось з офiцерiв знаходив непорядок - горе днювальним й господарям речей. Як написано в "знаменитому" армiйському гаслi, - "живи по уставу - завоюєш честь i славу"...
Ранкова перевiрка. Це принизливе видовище, особливо спочатку, жорстоко "б'є" по власному "Я", робить схожими людей на олов'яних солдатикiв. Нiщо так не ображає в армi, як постiйне нехтування людсько гiдностi, та безсоромне право вмiшуватися в недоторкане - душу. Мiж рядами вишикуваних бiйцiв проходять сержанти i перевiряють речi, якi знаходяться в кишенях. Приховати нiчого не можна. Викладаєш усе в пiлотку i чекаєш "його величностi", а сам тремтиш, щоб бува чого не забрав. Звiсно, особливих речей в солдата немає, але носити заборонено майже все, навiть найдорожче - листи з дому чи вiд кохано. Ну кому вiд того погано, що солдат береже листи? Що може постраждати - боєздатнiсть, дисциплiна? Чи дурiсть тих, хто придумав такий "порядок?
*** Найдорожча рiч на той час у нас були листи та години сну. Коли спиш, бачиш рiдних, друзiв, "повертаєшся" додому, забуваєш про погане, а читаючи листа, нiби розмовляєш з ними. Так одне доповнювало iнше. Цiкаво, що сни нiколи не стосувалися армi, здебiльшого, снився гуртожиток, студентське життя. Сни були в радiсть ще, й тому, що вони траплялися рiдко, частiше нiч була, як провалля - без сновидiнь...
Пiсля огляду, до снiданку, завжди залишався деякий час, який в першi недiлi перебування в Iолотанi присвячувався стройовим вправам. Лише повз мiсяць, огляд, як повелося, закiнчувався саме перед снiданком.
Дорога до дальнi займала п'ять хвилин. Вранцi йшли туди з охотою. Якщо й каша буде погана, то хлiб з маслом - гарантовано, а це дуже радувало нерозбещений хорошими стравами шлунок...
*** Життя в армi тягнеться вiд одного вiдвiдування дальнi до iншого. Шлунок, немов жива iстота, iснує нiби сам по собi, увесь час вимагаючи жi, i незадоволено бурчить, якщо в нього вчасно чогось не вкинути. Хорошi страви вiн забуває дуже швидко, навiть не переваривши х, i вимагає ще. Отримавши порцiю "баланди" в солдатськiй дальнi з ним твориться щось незрозумiле, живiт стає, немов орган, тiльки замiсть звукiв по трубах циркулює страва, а замiсть музики виходить ......... Причому чим швидше вiдбувається циркуляцiя, тим швидше треба перемiщатися у напрямку туалету...
Перед дальнею пiдроздiли шикувалися й чекали своє черги. Доки на вулицi було тепло очiкування проходило спокiйно, а от коли похолодало i пауза затягувалася, холод починав проймати не захищенi жировим прошарком тiла, приходилося зле - мерзли до посинiння.
Поява на входi старшини батаре означала порятунок, звучала команда, - "зняти головнi убори" i бiгом, мчати до дверей. А в цей час, також бiгом, тiльки iз дальнi, iнший взвод, "вискакував" на подвiр'я. На ходу спотикались, штовхались мiж собою та зустрiчними. Вхiд в дальню нагадував базар.
Завiтавши в примiщення дальнi вiдразу поринаєш в атмосферу з суто специфiчним запахом. Передати його неможливо - це треба понюхати. Спробуйте уявити таку сумiш запахiв: поту, кирзових чобiт, не якiсно вимито вонючим лiзолом пiдлоги, забризканих комбiжиром брудних столiв та лавок, страв на столах, вигляд яких заставляє стискатися шлунок в спазмах, а аромат вiд них такий, що не кожна "поважаюча себе" свиня вирiшить спробувати цi "кашi" та "борщi". Тут такий "букет" запахiв, що голова паморочилася вiд його пахощiв. Враження буде не повне, якщо не врахувати сирiсть та напiвтемряву вiд брудних вiкон, гамiр та метушню велико кiлькостi людей. В людини, яка потрапила б сюди хоч раз, на недiлю пропав би апетит, а ми приходили - тричi на день.
Бiля кожного столу шикувалося по десять чоловiк. Всi намагалися потрапити разом зi свом взводом, в противному разi - нiхто не мiг дати гарантiю, що йому дiстанеться все, що повинно.
Перелiк страв, якi потрапляли на наш стiл, рiзноманiтнiстю не вiдрiзнявся. За щастя, коли на столi гречана каша, бо вона, як би погано приготована не була, в любому виглядi мала приємний смак. Але то рiдкiсть ( здебiльшого подавали по вихiдних та святах). Зате тягнуча, мов гума, перловка, "кирзуха", пшiнка, рiдше - схожi за консистенцiєю на холодець макарони, вiд одного вигляду яких пiд горло пiдкочувався ком. М'ясо в казанах подавали переважно не першого сорту - хрящi i сухожилля ( нi розкусити, нi прожувати), не рiдко давали шматки вареного! ( коли звикнеш то не найгiрша страва ) сала з чистенькою 2-3 сантиметровою щетиною, наче зрiзане з живо тварини. На перше - суп або борщ без картоплi, з мiнiмумом всього iншого. Хлiб на столи клали двох сортiв: "бiлий" - приємний на смак i хороше випечений, i "чорний" - глевкий, тiльки "коники лiпити". Однак хлiб, не зважаючи на якiсть випiчки, нiколи на столах не залишався ( жоден з нас не втратив би можливостi поцупити його у сусiдiв).
Вигляд та запах страв зовсiм не апетитний, ну, а про смак i говорити не приходиться. Але робити нiчого i не гаючи часу рiшуче всi бралися за справу.
Пiсля снiданку - розвiд на працю чи зайняття. Батаре шикувалися на плацу i чекали, коли з'явиться комбат чи командир дивiзiону капiтан Дубчак...
*** Останнiй служив в Афганi, внаслiдок чого, його праве око i щока постiйно здригались, особливо, коли той починав нервувати. Сам вигляд комдива наводив на тривожнi роздуми i психологiчно ранив не загартованi душi новобранцiв...
По настрою комдива та гурту офiцерiв разом з ним здогадувалися, що на нас чекає: праця чи навчання. Якщо командири "сво" - значить будуть зайняття, якщо нi - ставало зрозумiло, що чужi прийшли за дармовою робочою силою. Не рiдко забирали когось з солдатiв для свох корисних потреб: на будiвництво чи прибирання, для 'вантажно-розвантажувальних робiт тощо. Здебiльшого праця випадала важка фiзично або нудна, на яку бажаючих серед солдатiв постiйних пiдроздiлiв не знаходилося. Нас заставляли робити будь-яку, навiть безглузду справу, аби були зайнятi. В армi праця солдата любить.
Iнодi бiйцiв "продавали", як рабiв, кудись в мiсто на роботи мiсцевим "босам", якi ставились до хлопцiв, як до нiмих виконавцiв х наказiв. Але замiсть того, щоб обурюватись чи протестувати проти таких "нарядiв", всi хотiли потрапити в число тих, кого забирали. Адже праця скрiзь однакова, а за частиною i нагодують смачнiше, i хоч деякий час проведеш "на волi".
Пiд час розводу оголошували план на день, розповiдали про останнi новини в частинi. Це був час спiлкування старших офiцерiв з солдатами. Бувало, що хтось отримував наряд, чи потрапляв на "губу". Всi дисциплiнарнi "шикування" проходили теж перед строєм - виховний момент.
***Якщо умовно взяти весь час навчання в пiдроздiлi за 70 днiв, то бiльше половини з них ми займалися працею зовсiм далекою вiд армi. А можливо, я помиляюсь, можливо армiя iснує для того, щоб солдати копали канави, ями, зрiвнювали пагорби до потрiбно висоти, прибирали смiття на вулицях, розвантажували вагони, пiдмiтали, чистили, носили. Мабуть, вона потрiбна для щеплення бiйцевi любовi до найгiршо роботи!!?
Два рази на недiлю вiдбувалися полiтзаняття. Це були самi найкращi години служби. Взводи бiйцiв займали на двi години "ленiнську" кiмнату, i ... вiдпочивали. Хто хотiв слухав, хто не хотiв - дрiмав. Зрiдка щось записували iз матерiалiв чергового пленуму, а в бiльшостi випадкiв взводний, молодий лейтенантик, який рiдко з'являвся у пiдроздiлi, проводив "полiтичнi" бесiди. I вiн, i ми розумiли цi зайняття, як данину системi в якiй живемо. Нiхто всерйоз не сприймав "завдання партi", "роль армi в захистi революцi". Зате, за пiвтори години занять, багато хто встигав написати листи додому чи друзям, почитати газету i поспати. Боротьба зi сном тривала усi години навчання. Рiдко хто витримував, щоб не придрiмати. Раз по раз, лунали вигуки командира, коли хтось занадто вiдверто начинав солодко сопiти, пiдперши голову рукою. Пiсля заняття, коли ми розморенi вiдпочинком i соннi виходили на подвiр'я, на нас чекала або праця, або навчання "за спецiальнiстю".
В другому взводi готували навiдникiв на станковий гранатомет СПГ-9. Перед заняттям ми отримували весь комплект озброєння та амунiцi: автомати, пiдсумок з магазинами, саперну лопатку, алюмiнiєвi гранати, протигаз й гранатомет i вiдправлялися на заплаву рiки Мургаб.
*** Вага гармати - близько 50 кiлограмiв, а переноситься вона на плечах обслуги. Причому, передня частина була рази в два легша, нiж задня. Серед бiйцiв вибирали однакових по росту, або переднього нижчого за зростом, все одно задньому випадало важче..
На мiсцi вивчали гранатомет, вчились правильно прицiлюватися, вибирати позицiю, рити окопи для обслуги, вiдпрацьовували навики ведення стрiльби з нього. Одне дивувало, навiщо потрiбна така зброя там, в "Афганi", адже "духи", як вiдомо, танкiв i бронетехнiки не мали. Перше, чому навчились, стало вмiння копати окопи для СПГ та обслуги. На нашу радiсть, ґрунт в заплавi рiчки виявився м'який i пiддатливий. Цю роботу виконали без особливих труднощiв. Доречнi траплялися i окопи попередникiв, якi поглиблювали i пiдправляли.
Перед обiдом, пiсля ранкових занять, взводи направлялися в казарму. Здавали зброю, умивалися, отримували пошту. Кому радiсть, кому - смуток.
Найдовше час тягнеться до обiду, пiсля нього вiн летить. Знову робота, якщо не допрацювали зранку, або стройовi зайняття. Фiзичнiй пiдготовцi в частинi не надавали належно уваги. Якщо не рахувати зарядки та декiлькох кросiв, бiльше нiчим суттєвим ми не займалися. Розмови про значнi фiзичнi навантаження в "учебцi" не вiдповiдали дiйсностi. I це при тому, що в "Афганi" фiзпiдготовка вирiшувала якщо не усе, то дуже багато. Без витривалостi i добрих нiг вижити там було важко, а в 'пiхотi' просто не можливо. Тодi багато хто радiв, що не займаємося на турнiку, мало бiгаємо, рукопашного бою взагалi нiколи не бачили, а там розплачувався за це своєю i чужою кров'ю.
Пiсля вечерi взводи заходили в казарму. До вiдбою залишався ще певний час. Iнодi нам дозволяли дивитися телевiзор i, навiть, розслабитися на лiжках. Та частiше, сидiли в проходах на стiльцях, а за лежання сержант мiг дати наряд по за чергою. Вечiр присвячувався побуту. Пiдшивали комiрцi, прали, умивалися. Казарма нагадувала гамiрливий вулик. Дехто придрiмував на стiльцях. Спати хотiлося постiйно. Засипали в будь-якому положеннi, використовуючи кожну вiльну хвилину.
В другiй половинi мiсяця почали приходити посилки з дому. I от, перед вiдбоєм, х, як заведено, видавали на руки. Спочатку господар забирав усе, що стосувалося його особисто, а друзi i товаришi по взводу напружено чекали. В посилках переважно знаходилися рiзноманiтнi цукерки, печиво, горiхи, яблука, рiдше варення чи сало. Бiльшiсть з хлопцiв розподiляли подарунок самi на увесь взвод, iншi - просили когось iз знайомих це зробити. Нiхто, за весь час, не приховав своє посилки. Правда, окремi вiдлюдкуватi хлопцi дiлилися тiльки з друзями, але таких були одиницi. Як сигнал до закiнчення дня звучала команда шикуватися на вечiрню перевiрку.
Неохоче виходили iз тепло казарми в вечiрню прохолоду. Довго i не поспiшаючи старшина - узбек зачитував прiзвища, страшенно х перекручуючи. Хто не голосно викрикував, того тут же вiн зi "смаком" ображав. Нарештi останнє прiзвище зачитувалося й натовп лавою кидався в казарму, бо прозвучала команда "вiдбiй" i годинник старшини почав вiдлiк секунд. Правда, ця команда не означала, що зараз ти ляжеш в тепле лiжко i на усю нiч забудеш про службу, полинеш увi снах додому в "цивiльне" життя. В багатьох була робота й пiсля вiдбою. Хтось провинився i сержант заставляв його попрацювати, хтось не встиг пiдготуватись до завтрашнього дня.
Та так, траплялося лише в тому разi, якщо батарея за день нiчим не провинилась i не пiдвела старшину, або взвод не "пiдставив" сержанта. Не рiдко, якщо не встигали вкластись в нормативи, команда вiдмiнялася i весь натовп знову вибiгав шикуватися на вулицю. Ми називали цi тренування: злiт - осадка.
Спочатку тренуваннями займався старшина, домагаючись виконання нормативу. Бувало, зайняття виникало по бажанню того ж старшини задля розваг, але це траплялося рiдко. Частiше нами займався "взводний командир" - молодший сержант. Вiн, лихо посмiхаючись, шикував взвод в проходi казарми i "дружньо" пояснював причину тренувань ( або винуватця, котрий не встиг своєчасно "впасти" в лiжко чи говорив пiсля вiдбою, чим накликав гнiв старшини на пiдроздiл ). Мов ошпаренi, проклинаючи "всiх i вся" на свiтi, мчали до свох лiжок спотикаючись i боляче вдаряючись об предмети. Як повелося, команда повторювалася разiв з декiлька. Ми намагалися зробити все вчасно, але вiд поспiху виходило гiрше. Хтось не встигав роздягтись, хтось - скласти форму, хтось - впавши в лiжко, недоречно починав "дiлитися враженнями" з сусiдом. I знову - "взвод пiдйом". Знову стрибали з лiжок, i з прокльонами в адресу винуватого, швидко натягуючи форму бiгли шикуватися в коридорi. Не рiдко, пiд час таких занять бiйцi падали через стiльцi й з лiжок, сварилися, бо злi були, як чорти на весь свiт. Мабуть, дай нам тодi в руки зброю, страшнiше не було б "воякiв", нiж соннi й злi новобранцi. За зайву годину сну ми були готовi на все.
