ArtOfWar. Творчество ветеранов последних войн. Сайт имени Владимира Григорьева

Кадыгриб Александр Михайлович
Шураві

[Регистрация] [Найти] [Обсуждения] [Новинки] [English] [Помощь] [Построения]
  • Аннотация:
    Спогади та роздуми про життя та службу в складі ПТВ 3 МСБ(г), 70 ОМСБ, 40 армі§, дислоковано§ в Афганістані. Написано укра§нською мовою (аналогічний текст друкується нижче, в вигляді окремих оповідань)

  Присвячую донечці ДАНУСІ.
  
  ШУРАВІ
  
  Спогади написані укранською мовою (слобожанський діалект)
  
  Знайомство
  
  Життя схоже на чудернацьку ріку, яка стрімко мчить тебе крізь дні і роки. Вона, то стишує свій хід, і, здається, зупиняється на якусь мить, то закручує тебе в вихорі подій. Іноді хочеться, щоб воно полетіло якомога швидше, коли життя то нестерпна мука, та незрівнянно частіше - жити приємно, і ці хвилини розтягнув би на дні, якби міг. Але життя невблаганне: назад немає вороття.
  Так випало, що доля закинула в Афганістан. На той час захоплювався публіцистикою, вів щоденника і вірив в свою щасливу долю. Тому, ступивши на розпечену сонцем землю невідомо крани намагався запам'ятати і записати побачене, почуте та пережите, бо відчував, що настане день і я сяду за написання спогадів. Зміцніло це бажання після того, як став втрачати друзів та товаришів, побачив біль та муки хлопців. Хотілося, щоб люди взнали хай не велику, та все ж краплину правди про ту війну, адже мало хто і тоді, і зараз, розуміє, що відбувалося там, а хто знає - той не поспішає розповідати.
  
  Спочатку, хотів написати про службу хлопців взводу, але потім, під впливом різних обставин та за порадою друзів, вирішив розширити розповідь, спробував охопити усі відомі мені факти та спогади інших, і, таким чином, створити нарис про життя всіє "Кандагарсько бригади". Я хотів, без перебільшень, зайвого пафосу та звеличення, ( або приниження ) показати службу такою, якою вона була насправді.
  
  Працюючи над книгою, я використав спогади та розповіді друзів, знайомих та незнайомих хлопців, які чув ще в Кандагарі. Багато подій в пам'яті відновив завдяки Валерію Михайловіну, за що йому дуже вдячний. В спогадах є розповіді Славіка Ангіна, Ігоря Лузгіна, Андрія Чікіна, Юрія Андрєйченка, Колі Власенка, Колі Дмітрієва, Сергія Єни, Ігоря Бєлякова, Юрія Матвєєва, Віктора Суруса, Рафа М., Володимира Н., Віктора Б., Володі Масловатого, Жені Нєкрасова, Сергія Ратушного, Андрія Амплєєва, Анатолія Логвіненка і багатьох інших. За вірогідність більшості з х розповідей я впевнений, хоча деякі з н х сумнівні.
  
  Звертаючись до того, хто читатиме сторінки спогадів, хочу вибачитися за мову, якою вони написані, граматичні та стилістичні помилки, іноді невміле або неправильне використання окремих слів, русизми. Хочеться, щоб читачі не звертали увагу на них, а побачили в написаному правду про життя та долю юнаків на тій війні. Які ми були - судити вам, як служили - теж, але хотілося, щоб нас не засуджували суворо і не жаліли, адже ми були дітьми свого часу.
  В тексті зустрічаються авторські ремарки з позначками ***; нотатки з щоденника та розповіді друзів, виділені іншим шрифтом.
  
  В розповіді багато особистого, що стосується тільки мене. Звичайно, моя історія є не зовсім типовою, і багато в чому навіяна власним сприйняттям тих подій, тому окремі сторінки та частини спогадів можуть викликати нудьгу в читача і х можна пропустити.
  Мало по-справжньому правдивих книг написано про ту війну, про нас вісімнадцятирічних юнаків, які ще не відчули смаку життя, а вже йшли на смерть. В дев'ятнадцять не думаєш про не, не віриш в те, що може трапитися. Та, коли поруч вмирав товариш, і страх смерті холодним жахом проймав твою істоту, здавалося, що така ж доля чекає на тебе. Дивно, та від того ставало спокійніше, і ти знав, що треба взяти від життя зараз все, що можливо, бо "завтра" для тебе могло не бути. Звичайно, усі ми сподівалися на кращу долю, але то було так далеко в глибині душі, що й не вірилося в щасливу демобілізацію.
  
  Сотні тисяч мох ровесників пройшли важкими дорогами понівечено війною крани. Всі ми змужніли на війні. Думаю, моя розповідь - є одним епізодом загально картини тих подій, камінчиком, з яких складається гора людсько пам'яті.
  
  
  1. ЧАПАЄВСЬКА ДИВІЗІЯ.
  
  1.1. Харків. Прощай безтурботна юність!
  
  Прохолодного осіннього ранку, коли перші заморозки спадають на землю, відчинилися двері одного із будинків в крихітному містечку Валки. Небо тільки сіріло. З хати вийшов юнак з валізою в руці й літня жінка. До огорожі йшли мовчки. Біля хвіртки вони обнялися і поцілувалися. Тихо звучали теплі материнські слова побажання щасливо дороги, на очах рясніли сльози.
  Сьома година ранку. На вулиці тихо і безлюдно. Містечко ще спить. Йшов і думав про довгу розлуку, про нові випробування, які невдовзі мають випасти на мою долю, про те, що додому повернуся не таким хлопчиною, як пішов, а зовсім іншим, змужнілим та загартованим молодим чоловіком. Думи, спогади, мрі...
  
  До терміну, зазначеного в повістці, залишалося ще трохи часу. Я неквапливо підходив до не привітно будівлі військового комісаріату. Останні хвилини свободи, цивільного життя. Ось тут, на вулиці, я ще вільна людина, можу робити що заманеться, а там, за воротами - вже майже солдат, життя якого керується іншими людьми.
  О десятій ранку, 1 жовтня 1983 р., переступив умовну межу, зробив крок у другий вимір життя. Біля воріт, з новобранцями прощалися заплакані матері, мовчазні батьки, весело гомоніли безтурботні друзі. Стояв галас та шум, мов на базарі. Чоловіки, хто вже відслужив, давали "розумні" поради та настанови молоді, як себе вести в тій, чи іншій ситуаці, а майбутні солдати здебільшого уважно слухали. Від того, що мене ніхто не проводжав було сумно.
  
  Обласний військовий комісаріат на вулиці Коцарській нагадував мурашник. На невеликому за площею подвір' ходили, стояли і навіть лежали сотні призовників. Й було в цьому хаосі очікування в повній невідомості щось принизливе, ображаюче людську гідність. Відчувалося, що ми стали людьми другого сорту, бо вмить лишилися свободи переміщення та права голосу. Офіцери не звертали на нас уваги, зверхньо трималися сержанти, хоча тут вони не мали прав командирів, і х накази виконувалися з неохотою.
  
  Години через дві новобранців почали шикувати. Зачитували прізвища і хлопці займали місця в колонах. За короткий час я затоваришував з групою хлопців одного з районів Харкова з якими перебував не тільки в одній команді, а й стояв поруч в строю. Запам'ятав двох: Ігоря та Олега. Перший, душа колективу, смішний та дотепний, а з другим - відразу завів дружні стосунки. Після перевірки присутніх, шикування стали відбуватися майже через кожну годину. Нас знову збирали на плацу, рахували й нічого не пояснюючи розпускали.
  
  *** Згодом шикування перестануть викликати подив та невдоволення і стануть звичним явищем. А ці перші навики виховання дисципліни виглядатимуть жартами в порівнянні з постійними приниженням людсько гідності усіма атрибутами армійського життя...
   Близько друго години дня, на черговій перевірці, об'явили про відправку команди до міста Лубни. Реальною стала перспектива потрапити в Європу, бо група, однозначно мала хати за кордон. Мовчазні сержанти, які супроводжували старшого офіцера, вперто відмовчувалися. Можливо тоді, в душу закралися здогадки про 'Афган', адже тривав 1983 рік, в далекій крані спалахнула справжня війна і ми про це вже дещо знали.
  
  За воротами до колони приєдналися батьки, дівчата, друзі новобранців, які терпляче очікували відправки вже не одну годину. Чудовий настрій. Прямуємо до вокзалу. Вся увага перехожих до нас. Хтось почав, а інші підхопили пісню "Прощай, любимый город". Співали зі смутком, з прихованою печаллю, адже два роки. Сідаємо в позд. Команда займає два вагона. В кожен набивається більше сотні хлопців. Хто встигає - займають місця внизу, хто ні - ті лізуть на верх. З перону в вікна друзі призовників просовують пляшки з горілкою та вином, гарячі пиріжки. Поцілунки, сльози, метушня, п'яні вигуки та патріотичні заклики, накази старшого офіцера, сльози матерів - все змішалося в неймовірному калейдоскопі. Божевілля!
  
  *** Голова гудить від запитань: невже не можна подбати про більшу кількість вагонів, щоб хоча б перший день не став психологічною травмою? А про що вже подумали батьки ( звичайно ті, які ще не мали справ з армією ), коли побачили, куди вони віддають свох дітей?! Лише, через декілька днів, я зрозумів, що армійські порядки, а правильніше безпорядки, то є система, яка кожен день знищує в тобі людину; що все побачене зараз - є дрібницею в порівнянні з тим, що чекає попереду.
  
  Плавно рушає позд. Там, в "тому" житті, залишаються рідні, батьки. Вони йдуть поруч з вагоном, махають на прощання. Швидкість зростає, закінчується перон. Все!?
  
  1.2 Лубни. Ніч.
  
  За вікном виднілися знайомі куточки міста, яке за рік стало таким близьким і рідним, де залишилися друзі, університет, гуртожиток. Туга за минулим здавила серце. Дивився і думав про той час, коли знову повернуся додому.
  Місто закінчилося. Обабіч дороги потяглися мальовничі осінні пейзажі. Їхати ми мали ще приблизно сім годин, тому часу для розмов та знайомства мали вдосталь. Спочатку вирішили підкріпитися. На столі з'явилися гладкі домашні кури, великі шматки ковбаси. У всьому відчувалася материнська турбота. Їсти зовсім не хотілося ( як часто будемо пізніше згадувати цей стіл ).
  
  Подорож проходила без пригод і пізно ввечері позд прибув на станцію Лубни. Запам'ятався вечірній вокзал. Тиша, ніде ні душі. Провінційне місто відпочиває від денних клопотів. І раптом - галас, метушня велико кількості юнаків, окрики офіцерів та сержантів, які вже відчули над нами свою владу.
  Привокзальна площа заповнилася сонним натовпом новобранців. Близько години витратили офіцери на перерахунок та шикування. А потім, колона повільно рушила тихими вуличками міста. Йшли весело співаючи щосили пісень та гучно човгаючи ногами по асфальту, зовсім не турбуючись за спокій жителів міста. Багато хто був в добрячому напідпитку, інших вели під руки друзі. Зауваження сержантів відверто ігнорувалися, вели себе з викликом. Адже ми - ще вільні. Юрба на хвилинку зупинилася біля воріт з зірками, які швидко відчинилися й "проковтнули" чергову партію майбутніх бравих вояків.
  
  За ворітьми вже діяли армійські закони і ми це відчули відразу по різкій зміні в тоні команд сержантів. Колону вишикували біля непримітно будівлі ( як виявилося то була лазня ). Наказано чекати. Згодом перші шеренги хлопців попрямували до приміщення. Через короткий термін звідти почали виходити всі однаково зелені, мішкуваті фігури, які ніби разом з цивільним одягом втратили і сво особистості. Нікого не можна впізнати, всі стали схожими, немов близнята.
  Лазня, правильніше приміщення, що мало таку назву, виглядало досить непривітно. Не те, що купатися, а й роздягатися не хотілося. Брудні мокрі стіни чорно-синього кольору, декілька "допотопних" розсіювачів, з яких ледь дзюрчала вода, сиро, холодно і бридко. Невже оце і є та "славна" армія про яку стільки читав та знав, куди мріяв потрапити? Перші розчарування.
  
  П'яти хвилин на миття не досить і в "нормальній" лазні, не те, що в такому гадючнику. Та майже ніхто і не ризикував йти під струмок льодяно води. Побризкавшись та добре замерзнувши за цей короткий час, натовп, під акомпанемент матів прапорщика, посунув вдягатися.
  Замість звичного цивільного одягу, отримав зовсім не те, що хотів бачити. Я навно гадав, що солдатів одягають в красиву парадну форму ( іншо просто не знав, і по телевізору  не показували), добре підібрану за розміром та випрасувану. Але те, що видали мені на руки, і яке називалося "ХБ" - мене "вбило". Якісь невизначено величини (52 р) і форми штани; на верх, такий же лантух, чи то сорочка, чи піджак; кальсони, яких зроду не носив; онучі, що й намотувати не знаю як; грубезні кирзові чоботи, пілотка та негнучкий грубий ремінь. Оце так форма! Та я в ній опудало, а не солдат! Побачили б зараз мене друзі, від сорому не знав би куди дітися! Настрій зіпсовано остаточно і надовго. Відчував себе ошуканим та ображеним таким відношенням. Невже в оцій незграбі я маю служити два роки?
  
  Ніч видалася прохолодна. Після скількох неприємних відкриттів хотілося, щоб скоріше цей день скінчився, але ще не всіх із команди встигли переодягти. Очікуємо.
  Навколо стояли такі ж "страховиська", як і я. Навіть друзів важко впізнати серед невиразних зелених примар. Серед натовпу метушилися місцеві, що вимінювали в хлопців добрий одяг на старезні жупани, або просто купували речі за гроші чи горілку. Мабуть, вони потрапили сюди не випадково, бо прапорщики не звертали уваги на цивільних ділків.
  
  Нарешті всі помилися і вже не рахуючи, нас повели до казарми. В приміщенні, куди ми зайшли, щільно стояли двоярусні ліжка. По плакатах на стінах та складених до стелі стільцях, які стояли неподалік ліжок, можна було здогадатися, що це якийсь "армійський палац культури". Швидко, згідно списку, займаємо місця. Очікуване ліжко, хай верхнє, хай без простирадла - нагорода за денні страждання. Яке щастя закрити очі і забутися...
  
  *** Цей день до дрібниць закарбувався в пам'яті, як день великих розчарувань та потрясінь. Я не здогадувався, що попереду мене чекали ще 765 таких днів.
  
  1.3 Перші дні служби.
  
  Підняли о шостій ранку. Незвично гучний голос офіцера різонув по барабанних перетинках. Зарипіли ліжка, заметушилися сонні вояки. Вчорашній день, що виглядав дурним сном, ставав повсякденною реальністю...
  
  *** Здається, не існує нічого гіршого в армі, ніж команда "підйом" в виконанні дебелого сержанта, особливо в перші неділі. Страшенний дискомфорт...
  
  На вулиці прохолодний осінній ранок. В "ХБ" зовсім не жарко. Настрій не просто поганий, він жахливий ( тільки тепер починаєш розуміти куди потрапив). Більшість із товаришів ще "сплять", адже лягли о другій ночі. Колоною на чолі з сержантом йдемо умиватися. Біля літнього рукомийника спиняємося. Вода ледь дзюрчить із половини кранів, останні безнадійно зламані. Сяк-так протерши очі повертаємося до казарми. Шкода, що це не сон.
  
  Взводи таких же "зелених" і незграбних в новій формі хлопчаків, неквапливо посунули до дальні. З собою мали вчорашні продукти, які, на заздрість місцевим солдатам, носили до дальні в пакетах ще наступні два дні. Перед приміщенням очікуємо своє черги ( постійні очікування в невідомості начинають нервувати ). В залах дальні в ніс вдарив важкий запах нових кирзових чобіт, поту і якогось 'варева', бо іншими словами те, що подавали на столи назвати не можна. Знову якісь шикування, команди сісти за стіл, взяти ложки. Навіщо все це? Дико! Бажання сти навіть не виникало. За столом не знали що робити. Майже ніхто не торкається до "армійсько" жі. Зиркаємо один на одного ніби запитуючи, і "невже це все стівне?' За сусідніми столами бійці постійного складу частини з апетитом жують подані "страви". Та найбільше, мабуть, вразили гнуті брудні тарілки і ложки. Вдома люди і собак з такого посуду навряд чи годують. Добре, що мали "цивільні" запаси, які без особливого апетиту пожували, а з армійських харчів ли хліб та пили те, що називалося "чай .
  
  Далі поді закрутилися, мов в водовороті. Нас, як виявилося, поселили в розташування танково роти дивізі і це дуже мене порадувало, бо, здавалося, давнішня мрія стати танкістом здійснюється. Але показувати техніку ніхто не збирався. Натомість роту повели відразу на якісь склади. В пам'яті залишилися фрагменти побаченого тоді: висока загорожа з колючого дроту, вартові на вежах, ряди цистерн з паливом, прапорщик - щирий укранець, яких в частині була переважна більшість. Використовували новобранців, як дармову робочу силу для наведення порядку на територі частини. В цей день, вперше, по-справжньому, відчув на собі "армійські порядки". Молодий, п'яний офіцер ( що само по собі не співпадало з моєю уявою про армію ), котрий командував ротою, вишикував усіх в одну лінію і наказав збирати листя, яке, мов дощ, сипалося з жовтих кленів. В голові не вміщалося, що така праця та накази можуть взагалі існувати, що ця дурість офіцера є скоріше нормою, ніж виключенням з правил. Ніхто не збирався видавати нам ні граблі, ні віники - все робилося руками. Безглуздість наказу була очевидною, бо вітерець жбурляв листя туди, звідки його тільки-но прибрали руки мох товаришів. Ми принишкли і мовчали. Напевне, кожен в душі переживав бурю емоцій від образи, приниження та власного безсилля. Ось воно дійсне обличчя "легендарно" та "непереможно" - приниження людини,  моральне знищення! З уст хлопців зривалися матюки і "добрі побажання" в адресу офіцера, але що мали робити? Не хотілося починати службу з неприємностей...
  
  *** З перших днів, з нас почали робити "правильних" солдатів, виховувати в дусі "беззаперечного" виконання наказів командирів: спочатку виконай, а потім думай. Наживалися і знущалися всі: перукар, який підстригав "налисо" за гроші; старші солдати, котрі "обмінювали" добротний одяг на старенькі "бушлати"( так називали зимові повсякденні армійські фуфайки ). Більш беззахисно людини в армі, ніж призовники, мабуть в світі не існує.
  Однак, більшість хлопців відразу зрозуміла, що змінити армійський "порядок" не можна, а йти проти - небезпечно, треба пристосовуватися. Але для цього потрібен був час, якого ми не мали, тому поді перших днів просто приголомшували, не давали отямитися...
  Про "старослужачих" склалося негативне враження відразу після повернення до казарми, коли ми не знайшли продуктів харчування, туалетних речей ( покрали навіть зубні щітки). Хто знав, що такі відносини тут цілком "нормальні"!
  
  Перед відбоєм ділилися враженнями від першого дня служби. Всі вкрай обурилися збиранням листя. Перспектива служби не радувала поки-що нікого...
  
  *** Відбій. Я ще не навчився по-справжньому цінувати цю команду. А от пізніше, коли від втоми падав з ніг, команда відбій була, мов бальзам на рани. Щасливі години сну. Вони заспокоювали і лікували, повертали в минуле, в безпечну юність, вони були насолодою і єдиною радістю на початку служби...
  
  Наступні три дні "потонули" у нових враженнях і відкриттях. Згадую відвідини такого "важливого" об'єкту, як свиноферму, що вони існують при частинах не здогадувався. Якось, перед розводом на роботу до нашо роти підійшов солдат і попросив людей. Хлопець, напевне, був полтавцем й добре знав нашого прапорщика, бо розмовляли вони по-приятельськи. В число "помічників" потрапив і я.
  Разом з "новим" командиром прийшли на звичайну ферму, як в колгоспі. Здивувало те, що "свинарі", а х виявилося двоє, жили в одному сара з тваринами, правда в окремій кімнаті. Заходиш в приміщення, і попереду бачиш свиней, а з право сторони кімнату хлопців. В останньому, все як і "повинно" бути на фермі: багнюка до колін та разюча антисанітарія скрізь. В кімнаті валяються якісь шматки матері, всюди лежать гори сміття, чорні, мов земля, простирадла на ліжках і велетенський бардак. І оці свинопаси називають себе солдатами? А коли прийдуть додому, мабуть будуть розказувати молодшим, що служили в гвардійській частині?!
  
  Ми допомогли "свинарям" вловити двох здоровенних кабанів, що втекли з ферми і гасали по подвір'ю. Бідних тварин хлопці "не жалували": нещадно били важкими чоботями і, взагалі, обходилися з ними досить жорстоко.
  З високого пагорба на якому розташувався свинарник, мов на долоні, виднілася мальовнича долина ріки Сула, з  широченною заплавою, перелісками та лісами. Окреслений косими променями осіннього сонця, краєвид приваблював й зачаровував, і, ніби кликав на свободу. На світі так красиво, так хороше жити, а я - стою за колючим дротом, без прав, без свободи, мов та колгоспна корова, що відбилася від череди і остерігається пастуха, який неодмінно прийде, накричить та загонить в кошару.
  
  Дивізійні склади, з безліччю ящиків були "ідеальним" місцем для новобранців, бо на них завжди знаходилася купа "невідкладних" робіт. Прапорщики, кожного дня наперебій випрошували у наших командирів хоч декілька солдатів, і ті охоче задовольняли х прохання.
  *** Частина була кадрована, солдатів не вистачало ( а ті, що служили тут, не горіли бажанням попрацювати), тому ми для місцевих офіцерів стали, мов "мана небесна". Однак, ніхто не збирався перетруджуватися. При нагоді, не були проти того, щоб поспати під останніми теплим променями осіннього сонечка. Ми звикали до туподумства та дурості більшості офіцерів, привілейованого положення прапорщиків, пізнавали найпершу і найголовнішу армійську істину: солдат спить, а служба йде...
  
  Як не хотілося сти страшну на вигляд "кирзуху" ( пшенична каша ), та голод брав своє. Тепер і після нашо роти столи сяяли чистотою, а хлопці з заздрістю позирали на хліб, що залишався на інших столах.
  На третій день рота проходила медкомісію. І, в котрий вже раз, вимушений був просити залишити мене в танкових військах. Але лікарі виявилися невблаганними. Прохання та докази, що аналогічна комісія в Харкові дозволила - ніхто не сприймав. Доля окремо людини нікого не цікавила. Дивно і прикро, коли байдужі люди наділені такими повноваженнями. Отже, знову, замість омріяних танків - інші війська, на цей раз артилерія. Я сидів з друзями і знав, що служити разом вже не доведеться. І чому мені так не везе? Чому служба починається з прикрощів? Хлопці проходили комісію, а ми лежали під деревами і ділилися враженнями. На вулиці було по-осінньому прохолодно, на душі - теж...
  За день до відправки, нас повели на склади переодягати в зимовий одяг. Всі мали старий, цивільний верхній одяг і тепер, по дорозі до комор, багато хто почав рвати його на шматки. За нами залишалися відірвані рукава, комірці, шматки одягу. Обірвані та пошматовані, колони прийшли до великих комор.
  
  Перед складами в великих купах лежали нові шинелі. Біля них юрбилися бійці інших підрозділів вибираючи одяг. Кому везло, той знаходив менші розміри, та переважній більшості хлопців вони діставалися набагато більші за потрібні. Поруч зі мною вибирав шинелю високий юнак. Складалося враження, що в нашій армі служать самі велетні ( причому, переважно третього росту ), бо менше 50-го розміру шинелей в купах не виявилося. Мені дісталася "обновка" такого ж розміру, що й "ХБ" - 52, а от сусіду повезло менше: всі приміряні ним шинелі, ледь закривали лікті, і не опускалися нижче колін. Зате шапку, вибрав майже "історичну" -  пошили в Харкові ще в 1972 році, коли я тільки-но пішов в перший клас і всі ці роки вона чекала на господаря.
  В казармі об'явили про завтрашню відправку до "учебок", видали речові мішки і сухпайки на 3 доби. Дорожній настрій, приготування. Всі надіємося потрапити в Західну Європу, але щось офіцери не поспішають підтвердити це припущення.
  
  Сонце ще не зійшло, коли вулицями міста посунули колони новобранців в напрямку залізничного вокзалу. Йшли тим же шляхом, що й 5 днів тому, але тепер нас було не впізнати: майже "справжні солдати", а не юрба хлопчаків. Було щось незвичне в цій поді, немов на фронт демо.
  Вокзал. Знову довгі та нудні хвилини очікування, безкінечні перевірки. Підігнали цілий ешелон, бо вояків "назбиралося" декілька сотень.
  Під звуки нестаріючо пісні "Прощання слов'янки" "туристичний" позд вирушив в далеку дорогу. Але не на захід, як сподівалися, а на схід! Із розмов з "провідниками" дізналися, що ешелон прямує в сторону Середньо Азі! Крапки над "і" розставлено - замість цивілізовано Європи, з не престижною службою, - війна в "Афгані". Ілюзі пропали, залишилася "сувора реальність"...
  
  Починався чудовий осінній день. Як завжди, йшли на працю люди, заклопотані своми проблемами, і нікому не було справи до "зелених" хлопчаків, які, як х діди колись, хали на війну в далеку, невідому і дику крану. Для декого ця подорож стане останньою в х короткому житті, багатьом вона коштуватиме здоров'я, а всі, кому пощастить, носитимуть ту війну, мов осколки, в свох серцях...
  
  1.4. Подорож Лубни- Іолотань.
  
  В "купе" розмістилося дев'ять бійців, по числу полиць. Раніше жодного з них не зустрічав в Лубнах. За п'ятеро діб дороги ми затоваришували. В армі люди сходяться дуже швидко, бо, коли один - вижити важко. Матраців та подушок, як і простирадл, ніхто не збирався видавати, та х і не було в вагоні. І якщо на нижніх полицях відсутність постелі не дуже відчувалася в боках, то провести п'ять діб на твердій горішній, було не в задоволення. Зате провідники даремно свій хліб не ли і відразу разом зі спритнішими хлопцями почали збирати данину, так би мовити, на постіль та матраци. Звичайно б на "гражданці" всі обурились такому зухвальству: по "троячці" за постіль, та зараз нічого не залишалось, як, або віддати гроші, або послатися на х відсутність. Такий байдужий спокій панував у всьому вагоні. Все що треба ми вже знали, а останнє - ні до чого, лише сон та жа.
  В перші години подорожі насолоджувався свободою, відпочивав від пережитого за минулі дні. Під вечір позд зупинився на вокзалі Харкова. З вагонів офіційно не випускали, але хто "дуже" хотів, той встиг збігати до крамничок та купити "цивільних харчів", а інші користувались послугами перехожих.
  Зустріч з містом стала приємним сюрпризом. Хоч і покинув його всього декілька днів тому, та здавалося, що минув місяць. Армійське життя виглядало настільки "сірим" і рутинним, що навіть такий короткий термін не минув дарма. Відсутність інформаці, можливості навчатися - стало одним з найперших і найважчих випробувань, бо фізично був готовий до всього.
  
  Подорож через Донбас, Ростовську і Волгоградську області, Казахстан, а потім Узбекистан і Туркменистан стала "останнім" подарунком перед війною. На кілька днів повернулось вільне життя, хоча нас і будили в шість годин, але вдень спали скільки хто хотів.
  Коли робити нічого, найбільш балакучих тягне на розповіді: довгі оповідання про коротеньке життя. Звичайно, в першу чергу, розповідали про пригоди в нетверезому стані, найбільш цікаві і кумедні. Для мене це не виявилося несподіванкою хоча сам не міг розповісти нічого подібного. Здебільшого слухав, і лиш зрідка вступав в розмови. За розмовами, минали години й дні.
  
  Води в вагоні не водилося ( дійсно, а навіщо солдатам вода? ), тому ніхто не вмивався. Перший день ли сухпайки, які отримали в Лубнах ( в добавок приносили лише хліб та чай ), а на другий - перейшли на гарячі страви. Їсти насипали по черзі: від перших купе до останніх. І доки перші гамірливо смакували кашу, в останніх - давилися слиною і з нетерпінням чекали, адже тарілок на всіх теж не вистачало. Настися тим, що давали, не могли, тому на кожній зупинці позда, купували на пероні все, що потрапляло під руки. Крім жі чергові приносили свіжі газети, заставляли вчити "устави", які ми відкривали, хіба-що, тільки з цікавості.
  
  На третій день в'хали в Волгоград і зупинилися на вокзалі. Місто вразило розмірами й величними, помпезними пам`ятниками. Після напівдиких степів, мов оазис цивілізаці, мов марево, з'явилось воно вдалині. Сподобалася річка Волга, вздовж яко хали досить довго. На вокзалі, під час зупинки, вдалося вискочити на перон, але всіх швидко загнали назад в вагони, бо свом виглядом демаскували "важливу операцію по прихованому пересуванню" ешелону
  
  *** Емблеми на одяг видали стройбатівські в той час, коли всі були із стройових частин. Смішно подумати, що важко взнати куди де, і кого везе "туристичний позд". Черговий секрет полішинеля...
  
   З Волгограду ешелон попрямував на Астрахань. В усіх товаришів по купе ( я не виключення ) голови були забиті гадками про майбутню службу в "Афгані", а що там всі будемо ніхто не сумнівався. Хоча більшість з нас хотіли залишитись в Союзі. Серед нас трапився художник. Його дотепні малюнки душманів лише підсилювали враження від різних, не зовсім "приємних", чуток про ту війну, які десятками ролися в вагоні. Час від часу ми мінялися місцями на полицях. Після двох ночей на "третьому поверсі" я опустився нижче, вступивши місце дивному юнакові. Наступно ночі купе розбудив гуркіт, то впав хлопчина з горішньо полиці. Хлопці прокинулися і з цікавістю, а потім й сміхом почали коментувати пригоду. Потерпілий же, виглядів зляканим і не знав радіти йому, що все закінчилося хороше, чи мерщій ховатися на місце. В рухах хлопця відчувалася "заторможеність", невпевненість в собі ( це спостерігалося не тільки зараз, а й в попередні дні подорожі). Епізод додав йому ще більшо невпевненості, що звичайно травмувало психіку. Довго ще не стихало розбуркане купе, а "герой польоту" тихенько притався і затих, можливо переживаючи, а може знову заснув
  
  *** Його доля зараз "вимальовується" дуже чітко. Багато людей такого типу стали жертвами "дідівщини", що буйно "квітла" за тих часів за "бугром ".
  
  В Гур'єв позд прибув після обіду. Вдалині, за пероном, виднілися квартали міста, а за ними - море. На пероні безлюдно, нам дозволили вийти розім'ятись. Як приємно після кількох днів перебування в вагоні прогулятися по землі, коли під ногами ніщо не коливається.
  
  Позд мчав по дикій пустельній землі. Таке видовище раніше бачив тільки по телевізору і зараз дивувався, як тут можуть жити люди. Піски. Лише зрідка трапляються кущики колючок. Рівна, мов стіл, пустеля до самого горизонту. Здається, тут не ступала нога людини, а сліди  діяльності ( численні транше ), навпаки підсилюють враження про дикість місцевості. Невеликі селища, що зрідка трапляються по дорозі, зовсім безлюдні, а відсутність дерев та трави роблять х мертвими. Далі на південь стали зустрічатися островки зелені. Ось уже трапляються клаптики оброблювано землі. Невеликі плантаці хлопку і ... багато людей. Вони працюють на полях, стоять юрбами на станціях. Після безлюдно пустелі потрапляємо в крану "вічного літа". Тепло і, навіть, спекотно ...
  
  Разом зі зміною природи змінювався і асортимент страв, які пропонували місцеві жителі, на коротких зупинках позда. Гроші в багатьох ще водилися, столах ( на зміну кашам) з'явилися величезні кавуни та дині, сушена риба. Їхати стало веселіше. Яскраві наряди узбеків, чудернацькі містечка - все нове, незнайоме і цікаве.
  Місто Чарджоу зустріло позд прохолодним ранком. Останні чотири вагони, де перебував і я, відчепили. Ешелон попрямував далі в Термез разом з більшістю мох перших друзів...
  
  *** Про х подальшу долю мені нічого не відомо, за виключенням Олега, якого зустрів в Кандагарі, замученого і "опущеного". Ніколи б не подумав, що таке могло трапитися з зухвалим хлопчиськом, яким він виглядав в перші дні армі в Лубнах...
  
  Команду після шикування та перерахунку відвели на другий поверх вокзалу де в бездіяльності провели цілий день. Незвичним виглядав одяг на людях, що снували по вулицях, неквапливий ритм життя. Стали свідками відправки місцевих призовників на службу. До вагону стояв коридор з військових по якому швидко гнали бритих молодих узбеків. Натовп ревів, раз по раз прориваючи охоронний ланцюжок. Заганяли, як звірів. Та хіба і ми зараз походили на людей, якщо дозволяли з собою так обходитися. Багато різних дум промайнуло в голові за довгі години чекання. Нарешті наказали виходити.
  
  Новий позд, до якого підвели команду, вразив ще більше, ніж усе, побачене за день, при тому, що він виявився "рейсовим" місцевим дизелем, де нам відвели декілька вагонів. На всіх предметах в вагоні товстий шар пилу, добра половина вікон не мала скла, а сам він настільки пошарпаний та понівечений, що дивно, як ще не розсипався від старості. Звичайний "скотовоз" тільки використовується не по призначенню. Хоча, власне, як подивитися?
  
  Сонце хилилося до заходу. Збоку "пропливав" великий, щойно збудований завод, а з ліво сторони серед пісків тяглися кущики колючки. Червоне сонце виблискувало на рейках, робило х схожими на дві вогняні колі. Захід виглядав чудовим. Феєрія кольорів і х відтінків. З брязкотом полетіли за вікна порожні консервні банки, вечеря закінчувалася. Швидко впали на землю сутінки і якось вмить стало темно. Я ще довго стояв біля вікна, вдивляючись в незвичну природу цього краю. Лише ліхтарі невеликих станцій висвітлювали пустельність та безкрайність тутешніх просторів.
  
  Розбудили серед ночі. Годинник показував половину четверто, страшенно хотілося спати. На вокзалі в Марах, куди ввалилися натовпом, знаходилося досить багато людей і мало вільних місць. До посадки в наступний позд, який мав доставити команду далі, залишалося ще багато часу. Не довго думаючи, хтось перший кидає шинель на підлогу серед залу. Його приклад унаслідували інші. Ніяко незручності чи сорому, скоріше б упасти хоч де не-будь й заснути годину другу. В ту хвилину не думалось хто робить з нас тварин, не створюючи елементарних умов. Що вже вимагати з армі, якщо вся крана так живе? В приміщенні з одного кутка сильно тягнуло нечистотами, хтось переплутав зал з туалетом, але навіть там, відсунувшись трохи в бік, спали покотом солдати. Я впав десь посеред залу і, не звертаючи уваги на пасажирів, швидко заснув.
   
  2. ІОЛОТАНСЬКИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЦЕНТР.
  
  2.1. В/ч 51087.
  
  Позд зупинився на тихій, провінційній станці. Лише декілька колій та невеликі споруди навкруги нагадували, що це острівок цивілізаці і, що десь поблизу розташоване місто Іолотань - районний центр Туркмені. Будинок станці - незграбна одноповерхова споруда, де красувалася, ще з часів сталінсько епохи, вигоріла на сонці назва, нагадував скоріше великий туалет, ніж вокзал. Подумалося, що це дійсно забутий Богом куточок і, мабуть, служба тут буде "на рівні". Колона новобранців попрямувала повз станцію і вийшла на одну з міських вулиць.
  
  Будинки походили один на одного, мов брати: великі одноповерхові споруди, за високими кам'яними парканами. У дворах несамовито гавкали собаки, "передаючи" звістку свом родичам далі по вулиці про прибуття чергово парті солдатів. Вся дія відбувалася як в добре натренованій естафеті: не встигав змовкнути один собака, як поруч заводив наступний. Вулиці містечка майже безлюдні. Вузенькі віконця будинків непривітно дивилися вслід майбутнім воякам. Зате погода по-осінньому тепла і це радувало. Вздовж тротуарів в канавах і на дорозі лежали великі зелені плоди, що віддалено нагадували грейпфрути. Деякі з хлопців попробували х на смак. Та виявилося, що то зовсім не стівний плід. Зате вони добряче відлітали від солдатських чобіт, і вслід за нами на усі сторони летіли невеликі зелені м'ячики. Трохи дивувала відсутність транспорту. Перше враження не однозначне. З одного боку добре, що хоч якесь, а містечко, зв'язок, магазини тощо. А з іншого - "середньовіччя".
  
  Нарешті колона зупинилася біля воріт частини. Через мить вони відчинилися і ми потрапили до військового містечка. Новоприбулих розмістили в літньому кінозалі, де вже перебувало близько сотні вояків. Лавок усім не вистачало, через те більшість присутніх розмістилася на землі. Нас залишили в споко і деякий час кожен займався чим хотів. Ніде більше, ніж в армі, в людини не буває скільки вільного часу, щоб обдумати минуле життя, пригадати і проаналізувати кожен епізод, буквально кожну хвилину. Я байдуже дивився на метушню навколо і чекав вирішення своє армійсько долі.
  
  Прибули офіцери навчально частини і коротко розповіли про бойову історію полку, службу та мету нашо підготовки, не вдаючись при цьому в подробиці. Після чого присутніх групами почали забирати по підрозділах. Хлопці, прізвища яких зачитував офіцер, зникали в напрямку казарм, або йшли до автомобілів. Пройшов по рядах міцно збитий офіцер, що цікавився спортсменами та фізично сильними юнаками. Я теж хотів підійти, але подумав, що серед майстрів чи першорозрядників по боротьбі і боксу, мо - по футболу та лижах, навряд кого зацікавлять. Облишив надію потрапити в розвід роту, хоча бажання таке мав - засоромився. Через деякий час після цього я прямував зі своєю групою до нового місця служби.
  
  В супроводі низенького на зріст капітана Єрьоміна вийшли на плац біля двох щойно збудованих казарм. Офіцер відразу вніс ясність в усі питання. Сказав, що нас готуватимуть для служби в 40-ій армі, яка зараз дислокується в Демократичній республіці Афганістан, що будемо служити в артилері і багато чого іншого...
  
  *** Більшість із нас в душі надіялись, що війна обмине, і от тепер усе ставало на місця. Задумався і я. Шкода стало свого молодого життя, жаль за навчанням, друзями і найстрашніше для мене, любителя футболу та подорожей, можливе каліцтво, важкою тугою здавили серце, на очі наверталися сльози. В житті кожного бувають хвилини, коли в душі оживають інстинкти самозбереження, коли тваринний початок бере верх над розумом. Підступні сльози душили волю, в уяві вимальовувалися страшні картини смерті, до болю стало шкода себе. Але не дивно, що після деяко розгубленості, викликано приголомшливими словами та переживаннями, відчув себе спокійніше і впевненіше. Легше жити без планів на майбутнє - сьогоднішнім днем, а мрі залишити там, в глибоких куточках душі й завжди бути готовим до найгіршого. Тоді душа заспокоюється, з'являється спортивний запал, жадоба перебороти долю, вижити не дивлячись ні на що; знайти в собі сили протистояти обставинам...
  
  За іронією долі, я потрапив в протитанкову "кишенькову" артилерію, в третю батарею у взвод гранатометників. Такий взвод із 25 юнаків був один на батарею. Як говорили офіцери, по статистиці гине, або дістає поранення в "Афгані" кожен п'ятий. Звичайно, бути тим "п'ятим" нікому не хотілося, але усі мали шанси підтвердити х слова. І життя не спростувало цих побоювань: із тих неповних даних по моєму 2 взводові, що вдалося взнати: загинуло двоє і поранено троє хлопців, причому двоє важко. Багато чого, звичайно, залежало від різних обставин, як то: рід військ ( в ДШБ, піхоті, саперів втрати були більші ), місце служби ( потрапиш в спокійний Хайратон чи "жаркий" Кандагар ), діюча чи недіюча частина, особистих якостей і просто випадковості. У кожного - голова на плечах і доля "в руках"...
  
  Казарма знаходилося на першому поверсі будинку. Спальна частина  ділилася пополам широким проходом, біля стінки стояв телевізор. Кожна половина, в свою чергу, мала взводні блоки з меншим проходом між рядами двоярусних ліжок в яких стояли стільці. Проходи між ліжками в рядах були настільки вузькі, що в кубрики ( відділення на чотирьох бійців) протискувалися тільки боком. В кубрику розміщалася тумбочка (  вистачало, бо крім зубних щіток та пасти, інших дрібниць, нічого в ній не знаходилося ).
  При розподілі ліжок, а він проводився, за алфавітним порядком прізвищ, мені дісталася "пальма" - так звали верхнє ліжко...
  
  *** Мінятися місцями (всі намагалися триматися поруч з товаришем) не дозволяли, щоб часом не підірвати "обороноздатності" армі. Раптом тривога, а солдати сплять не за алфавітним порядком! Безладдя! А звідси недалеко і до зради ( жарт ) ...
  
  Приміщення мало стійкий специфічний запах, як і будь-яке інше в армі. Крім новобранців тут жили сержанти та солдати із роти постійно служби. Сержанти, які на даний час були зайняті з взводами новобранців, спали безпосередньо разом з своми підрозділами, а вільні від обов'язків навчання та солдати постійно служби - облюбували дальній куток ( подалі від входу і очей офіцерів ).
  
  Кольоровий телевізор іноді дозволяли дивитись. В побутовій частині казарми знаходився умивальник, туалет, "ленінська" та побутові кімнати. Взагалі, умови служби в частині, в порівнянні з полігоном, де хлопці жили в наметах без води і зручностей, виявилися просто чудовими. Додатково до побутових зручностей, перед казармою, контрастом до навколишньо пустелі, росла густа зелена трава - предмет гордості офіцерів. Ми спочатку не задумувалися хто за нею доглядає і звідки вона тут взялася, доки самі не зіткнулися з цими питаннями.
  
  Неприємною незручністю перших тижнів, став порядок переміщення по територі частини. Якщо в Лубнах, коли мали вільний час, кожен міг йти куди завгодно, то тепер почалося виховання колективом - скрізь ходили тільки в складі взводу, і в першу чергу - в туалет. А це річ, звісно, суто індивідуальна, наказам не підкоряється. Та армія - то перш за все дисципліна, і тому, один з хотів - йдемо усі
  
  *** А частіше ходили при першій же можливості, бо зміна клімату та води, неякісні харчі та недобре вимитий посуд в дальні привели до проблем зі шлунком в усіх без виключення новоприбулих. Туалет, особливо в перші дні по призду, нагадував полігон. З різних куточків "гриміли постріли", народ метушився, на зміну одним тут же приходили інші, а на черзі з розстебнутими штанами стояв наступний вояка. Кабінок на усіх не вистачало і бувало дехто, не дочекавшись, біг за споруду, але й там майже постійно було зайнято. Ніяко запобіжних заходів (окрім заборони пити сиру воду) не проводилося, ну а тих, хто вже не міг триматися, забирали в санчастину..
  
  Туалет містився в 200 м за казармою, а дорога туди проходила по пильному майданчику. Хороше начищені чоботи враз ставали сірі від тонко, мов мука, пилюки. Вона розтікалася, як вода, під ногами та й за властивостями більш походила на рідину, ніж на тверде тіло. В слід за першою шеренгою підіймалася курява, тому не тільки чоботи, а й усе тіло з ніг до голови забруднювалося. Не кушпилити було не можливо. Пил вкривав тіло тонким сірим шаром. Звичайно, таке не подобалося, особливо, коли тобі в туалет не треба. Хлопці бурчали один на одного, сердилися та нервували з ціє причини.
  
  Не менш важливою проблемою для усіх взводів стали неприємні "запахи". Коли в більшості не зварення шлунку, то, звичайно, хтось не витримував і "псував атмосферу". З усіх сторін на винуватця тут же сипалися прокльони, але ніхто ніколи не зізнавався. Бувало, не проходило і кількох хвилин, як усе повторювалося знову. Так і ходили увесь час, немов в туалеті.
  
  Виникли прикрощі з водою. Виявилося, що від місцево води виникають захворювання гепатитом, тому  пити заборонили. Дозволяли вживати відвар з колючки. Кожному видали фляги і зобов'язали завжди тримати х повними ( якщо добавити в цей специфічний за смаком напій цукор, виходило щось схоже на чай ). Зранку всі поспішали до бочки набрати варива.
  
  Десь на другий день по призді, потрапили в лазню. Настрій не зіпсував ні пил, якого удосталь підняли по дорозі, ні довге чекання і швидке миття, ні тіснота приміщення та бруд. Усе пізнається в порівнянні, але для солдата і просто людини, яка неділю не милася, найгірша лазня стане найвищою насолодою. Навіть пил на зворотній дорозі не здавався таким бридким, чисте тіло комфортно почувало себе і в брудній гімнастерці.
  Якось під вечір, після важкого і спекотного дня, взвод зібрався за недобудованою казармою поруч з нашою. Грошей після призду ні в кого не залишилося, а хотілося з'сти чогось доброякісного і солодкого...
  
  *** В солдатському кафе вибір мали не великий: цукерки та печиво, якісь тістечка, але й х купити було так же важко, як і дістати щось дефіцитне на "гражданці". Кафе "осаджували" юрби "поплавків" ( так нас називали старші солдати )...
  
  Порившись в кишенях назбирали мідяками близько двох карбованців. Мізерні гроші на такий гурт, а все ж таки. Двоє вибраних "гінців" попрямували до 'чіпка' ( кафе), а останні з нетерпінням очікували х повернення. Через тривалий час юнаки повернулися з пакунком. Хлопці купили найдешевше тверде, мов камінь, печиво. Після ретельного розподілу вийшло по півтори штуки на брата. Та й ці крихти не лізли в горло. Роз'яривши апетит, із заздрістю дивився на тих, хто в повільніше... Нова адреса вже летіла до домівок, а слідом за нею мали повернутися сюди і листи, і гроші, і посилки...
  
  2.2. Один день служби.
  
  'Батарея підйом!' - тільки той, хто побував 'в шкурі ' молодого бійця, знає, наскільки жахливо звучить ця команда, коли на вулиці тільки сіріє, а за плечами лише кілька годин міцного сну. Мабуть, не знайдеться ще хоча б одніє тако фрази, яка так боляче ріже слух. Здається, ти тільки закрив очі, заспоковся і заснув в теплому ліжку, як треба вставати. Години сну пролітають, мов думки.
  
  Пролунала команда, і ще до кінця не прокинувшись, схвачуєшся і стрибаєш вниз до стільця де лежить форма, водночас намагаєшся не впасти комусь на голову. Поруч копошаться товариші, такі ж 'заторможені' й сердиті. Нашвидкуруч замотую онучі, вдягаю чоботи і вибігаю. Сержанти підганяють з роздратуванням позирають на годинника. На ходу застібаю куртку і поспішаю на вихід. В казармі стоть неймовірний шум від шаркання чобіт. Зверху доноситься тупіт, то спускаються вниз перша та друга батаре. В спільному коридорі давка від тих, хто напирав зверху.
  На порозі, в обличчя вдарило прохолодне, приємне повітря. Хоч і "туркменська", а все-таки осінь. Шикуємося по взводах і колоною біжимо у напрямку воріт. В розташуванні залишаються прибиральники із числа травмованих і, так звані "шланги", яким за щастя помити поли, ніж бігати. За весь час тільки раз потрапив в х число, хоча часто, після коротко ночі, так хотілося відпочити.
  
  Важкі чоботи гирями висять на ногах, муляють погано заправлені онучі, від пилу, який підняли перші батаре, зовсім нічим дихати, в додаток до цього і сил бігти наче немає. Але головне - воля, з нею можна все пережити. Звідки і сили беруться. Біжу. Містечко ще спить. Над головою велике чорно зоряне небо, видно кожну найменшу зірочку.
  
  Місто закінчилося. Позаду залишилися останні двори і перед очима скільки сягає зір, простяглися поля, зрідка перерізані каналами ариків з незмінними стеблами очерету. Зупиняємося. Після паузи викликано "необхідністю", коли з кущів колючки виходив останній боєць, починалася зарядка. Кожен взвод, окремо, під командою сержанта починав "виконувати вправи". Бажання щось робити і навіть просто рухатися немає ніякого, болять руки і ноги, голова немов чужа, вся гудить від недосипання. Лише, коли погода випадала холодна підганяти нікого не треба. Вправи на свіжому повітрі "творили чудо" - ми оживали, набиралися сил та оптимізму, яких потім вистачало на увесь день.
  
  Дорога назад здавалася набагато коротшою. Вже немає того романтичного настрою, тільки "проза життя". Забігаємо юрбою в казарму і швидше до вмивальників. Скоріше зайняти місце, скоріше помитися, щоб був час посидіти або пришити свіжого комірця до наказу на вихід.
  
  *** Після виходу взводу з казарми, в спальному приміщенні усе мало залишитися згідно "уставу". Ліжка красиво заправлені, куточки на одіялах набиті, подушки охайно розміщені і мають відповідну форму, біля кожного ліжка - "вишикувані" в один ряд стільці. Навіть в тумбочці зубні щітки і ті лежать, як має бути - на верхній полиці з право сторони, а "тюбики" з пастою - з ліво. І якщо хтось з офіцерів знаходив непорядок - горе днювальним й господарям речей. Як написано в "знаменитому" армійському гаслі, - "живи по уставу - завоюєш честь і славу"...
  
  Ранкова перевірка. Це принизливе видовище, особливо спочатку, жорстоко "б'є" по власному "Я", робить схожими людей на олов'яних солдатиків. Ніщо так не ображає в армі, як постійне нехтування людсько гідності, та безсоромне право вмішуватися в недоторкане - душу. Між рядами вишикуваних бійців проходять сержанти і перевіряють речі, які знаходяться в кишенях. Приховати нічого не можна. Викладаєш усе в пілотку і чекаєш "його величності", а сам тремтиш, щоб бува чого не забрав. Звісно, особливих речей в солдата немає, але носити заборонено майже все, навіть найдорожче - листи з дому чи від кохано. Ну кому від того погано, що солдат береже листи? Що може постраждати - боєздатність, дисципліна? Чи дурість тих, хто придумав такий "порядок?
  
  *** Найдорожча річ на той час у нас були листи та години сну. Коли спиш, бачиш рідних, друзів, "повертаєшся" додому, забуваєш про погане, а читаючи листа, ніби розмовляєш з ними. Так одне доповнювало інше. Цікаво, що сни ніколи не стосувалися армі, здебільшого, снився гуртожиток, студентське життя. Сни були в радість ще, й тому, що вони траплялися рідко, частіше ніч була, як провалля - без сновидінь...
  
  Після огляду, до сніданку, завжди залишався деякий час, який в перші неділі перебування в Іолотані присвячувався стройовим вправам. Лише повз місяць, огляд, як повелося, закінчувався саме перед сніданком.
  Дорога до дальні займала п'ять хвилин. Вранці йшли туди з охотою. Якщо й каша буде погана, то хліб з маслом - гарантовано, а це дуже радувало нерозбещений хорошими стравами шлунок...
  
  *** Життя в армі тягнеться від одного відвідування дальні до іншого. Шлунок, немов жива істота, існує ніби сам по собі, увесь час вимагаючи жі, і незадоволено бурчить, якщо в нього вчасно чогось не вкинути. Хороші страви він забуває дуже швидко, навіть не переваривши х, і вимагає ще. Отримавши порцію "баланди" в солдатській дальні з ним твориться щось незрозуміле, живіт стає, немов орган, тільки замість звуків по трубах циркулює страва, а замість музики виходить ......... Причому чим швидше відбувається циркуляція, тим швидше треба переміщатися у напрямку туалету...
  
  Перед дальнею підрозділи шикувалися й чекали своє черги. Доки на вулиці було тепло очікування проходило спокійно, а от коли похолодало і пауза затягувалася, холод починав проймати не захищені жировим прошарком тіла, приходилося зле - мерзли до посиніння.
  Поява на вході старшини батаре означала порятунок, звучала команда, - "зняти головні убори" і бігом, мчати до дверей. А в цей час, також бігом, тільки із дальні, інший взвод, "вискакував" на подвір'я. На ходу спотикались, штовхались між собою та зустрічними. Вхід в дальню нагадував базар.
  
  Завітавши в приміщення дальні відразу поринаєш в атмосферу з суто специфічним запахом. Передати його неможливо - це треба понюхати. Спробуйте уявити таку суміш запахів: поту, кирзових чобіт, не якісно вимито вонючим лізолом підлоги, забризканих комбіжиром брудних столів та лавок, страв на столах, вигляд яких заставляє стискатися шлунок в спазмах, а аромат від них такий, що не кожна "поважаюча себе" свиня вирішить спробувати ці "каші" та "борщі". Тут такий "букет" запахів, що голова паморочилася від його пахощів. Враження буде не повне, якщо не врахувати сирість та напівтемряву від брудних вікон, гамір та метушню велико кількості людей. В людини, яка потрапила б сюди хоч раз, на неділю пропав би апетит, а ми приходили - тричі на день.
  
  Біля кожного столу шикувалося по десять чоловік. Всі намагалися потрапити разом зі свом взводом, в противному разі - ніхто не міг дати гарантію, що йому дістанеться все, що повинно.
  Перелік страв, які потрапляли на наш стіл, різноманітністю не відрізнявся. За щастя, коли на столі гречана каша, бо вона, як би погано приготована не була, в любому вигляді мала приємний смак. Але то рідкість ( здебільшого подавали  по вихідних та святах). Зате тягнуча, мов гума, перловка, "кирзуха", пшінка, рідше - схожі за консистенцією на холодець макарони, від одного вигляду яких під горло підкочувався ком. М'ясо в казанах подавали переважно не першого сорту - хрящі і сухожилля ( ні розкусити, ні прожувати), не рідко давали шматки вареного! ( коли звикнеш то не найгірша страва ) сала з чистенькою 2-3 сантиметровою щетиною, наче зрізане з живо тварини. На перше - суп або борщ без картоплі, з мінімумом всього іншого. Хліб на столи клали двох сортів: "білий" - приємний на смак і хороше випечений, і "чорний" - глевкий, тільки "коники ліпити". Однак хліб, не зважаючи на якість випічки, ніколи на столах не залишався ( жоден з нас не втратив би можливості поцупити його у сусідів).
  
  Вигляд та запах страв зовсім не апетитний, ну, а про смак і говорити не приходиться. Але робити нічого і не гаючи часу рішуче всі бралися за справу.
  Після сніданку - розвід на працю чи зайняття. Батаре шикувалися на плацу і чекали, коли з'явиться комбат чи командир дивізіону капітан Дубчак...
  
  *** Останній служив в Афгані, внаслідок чого, його праве око і щока постійно здригались, особливо, коли той починав нервувати. Сам вигляд комдива наводив на тривожні роздуми і психологічно ранив не загартовані душі новобранців...
  
   По настрою комдива та гурту офіцерів разом з ним здогадувалися, що на нас чекає: праця чи навчання. Якщо командири "сво" - значить будуть зайняття, якщо ні - ставало зрозуміло, що чужі прийшли за дармовою робочою силою. Не рідко забирали когось з солдатів для свох корисних потреб: на будівництво чи прибирання, для 'вантажно-розвантажувальних робіт тощо. Здебільшого праця випадала важка фізично або нудна, на яку бажаючих серед солдатів постійних підрозділів не знаходилося. Нас заставляли робити будь-яку, навіть безглузду справу, аби були зайняті. В армі праця солдата любить.
  
  Іноді бійців "продавали", як рабів, кудись в місто на роботи місцевим "босам", які ставились до хлопців, як до німих виконавців х наказів. Але замість того, щоб обурюватись чи протестувати проти таких "нарядів", всі хотіли потрапити в число тих, кого забирали. Адже праця скрізь однакова, а за частиною і нагодують смачніше, і хоч деякий час проведеш "на волі".
  Під час розводу оголошували план на день, розповідали про останні новини в частині. Це був час спілкування старших офіцерів з солдатами. Бувало, що хтось отримував наряд, чи потрапляв на "губу". Всі дисциплінарні "шикування" проходили теж перед строєм - виховний момент.
  
  ***Якщо умовно взяти весь час навчання в підрозділі за 70 днів, то більше половини з них ми займалися працею зовсім далекою від армі. А можливо, я помиляюсь, можливо армія існує для того, щоб солдати копали канави, ями, зрівнювали пагорби до потрібно висоти, прибирали сміття на вулицях, розвантажували вагони, підмітали, чистили, носили. Мабуть, вона потрібна для щеплення бійцеві любові до найгіршо роботи!!?
  
  Два рази на неділю відбувалися політзаняття. Це були самі найкращі години служби. Взводи бійців займали на дві години "ленінську" кімнату, і ... відпочивали. Хто хотів слухав, хто не хотів - дрімав. Зрідка щось записували із матеріалів чергового пленуму, а в більшості випадків взводний, молодий лейтенантик, який рідко з'являвся у підрозділі, проводив "політичні" бесіди. І він, і ми розуміли ці зайняття, як данину системі в якій живемо. Ніхто всерйоз не сприймав "завдання парті", "роль армі в захисті революці". Зате, за півтори години занять, багато хто встигав написати листи додому чи друзям, почитати газету і поспати. Боротьба зі сном тривала усі години навчання. Рідко хто витримував, щоб не придрімати. Раз по раз, лунали вигуки командира, коли хтось занадто відверто начинав солодко сопіти, підперши голову рукою. Після заняття, коли ми розморені відпочинком і сонні виходили на подвір'я, на нас чекала або праця, або навчання "за спеціальністю".
  
  В другому взводі готували навідників на станковий гранатомет СПГ-9. Перед заняттям ми отримували весь комплект озброєння та амуніці: автомати, підсумок з магазинами, саперну лопатку, алюмінієві гранати, протигаз й гранатомет і відправлялися на заплаву ріки Мургаб.
  
  *** Вага гармати - близько 50 кілограмів, а переноситься вона на плечах обслуги. Причому, передня частина була рази в два легша, ніж задня. Серед бійців вибирали однакових по росту, або переднього нижчого за зростом, все одно задньому випадало важче..
  
  На місці вивчали гранатомет, вчились правильно прицілюватися, вибирати позицію, рити окопи для обслуги, відпрацьовували навики ведення стрільби з нього. Одне дивувало, навіщо потрібна така зброя там, в "Афгані", адже "духи", як відомо, танків і бронетехніки не мали. Перше, чому навчились, стало вміння копати окопи для СПГ та обслуги. На нашу радість, ґрунт в заплаві річки виявився м'який і піддатливий. Цю роботу виконали без особливих труднощів. Доречні траплялися і окопи попередників, які поглиблювали і підправляли.
  
  Перед обідом, після ранкових занять, взводи направлялися в казарму. Здавали зброю, умивалися, отримували пошту. Кому радість, кому - смуток.
  Найдовше час тягнеться до обіду, після нього він летить. Знову робота, якщо не допрацювали зранку, або стройові зайняття. Фізичній підготовці в частині не надавали належно уваги. Якщо не рахувати зарядки та декількох кросів, більше нічим суттєвим ми не займалися. Розмови про значні фізичні навантаження в "учебці" не відповідали дійсності. І це при тому, що в "Афгані" фізпідготовка вирішувала якщо не усе, то дуже багато. Без витривалості і добрих ніг вижити там було важко, а в 'піхоті' просто не можливо. Тоді багато хто радів, що не займаємося на турніку, мало бігаємо, рукопашного бою взагалі ніколи не бачили, а там розплачувався за це своєю і чужою кров'ю.
  
  Після вечері взводи заходили в казарму. До відбою залишався ще певний час. Іноді нам дозволяли дивитися телевізор і, навіть, розслабитися на ліжках. Та частіше, сиділи в проходах на стільцях, а за лежання сержант міг дати наряд по за чергою. Вечір присвячувався побуту. Підшивали комірці, прали, умивалися. Казарма нагадувала гамірливий вулик. Дехто придрімував на стільцях. Спати хотілося постійно. Засипали в будь-якому положенні, використовуючи кожну вільну хвилину.
  
   В другій половині місяця почали приходити посилки з дому. І от, перед відбоєм, х, як заведено, видавали на руки. Спочатку господар забирав усе, що стосувалося його особисто, а друзі і товариші по взводу напружено чекали. В посилках переважно знаходилися різноманітні цукерки, печиво, горіхи, яблука, рідше варення чи сало. Більшість з хлопців розподіляли подарунок самі на увесь взвод, інші - просили когось із знайомих це зробити. Ніхто, за весь час, не приховав своє посилки. Правда, окремі відлюдкуваті хлопці ділилися тільки з друзями, але таких були одиниці. Як сигнал до закінчення дня звучала команда шикуватися на вечірню перевірку.
  
  Неохоче виходили із тепло казарми в вечірню прохолоду. Довго і не поспішаючи старшина - узбек зачитував прізвища, страшенно х перекручуючи. Хто не голосно викрикував, того тут же він зі "смаком" ображав. Нарешті останнє прізвище зачитувалося й натовп лавою кидався в казарму, бо прозвучала команда "відбій" і годинник старшини почав відлік секунд. Правда, ця команда не означала, що зараз ти ляжеш в тепле ліжко і на усю ніч забудеш про службу, полинеш уві снах додому в "цивільне" життя. В багатьох була робота й після відбою. Хтось провинився і сержант заставляв його попрацювати, хтось не встиг підготуватись до завтрашнього дня.
  
  Та так, траплялося лише в тому разі, якщо батарея за день нічим не провинилась і не підвела старшину, або взвод не "підставив" сержанта. Не рідко, якщо не встигали вкластись в нормативи, команда відмінялася і весь натовп знову вибігав шикуватися на вулицю. Ми називали ці тренування: зліт - осадка.
  
  Спочатку тренуваннями займався старшина, домагаючись виконання нормативу. Бувало, зайняття виникало по бажанню того ж старшини задля розваг, але це траплялося рідко. Частіше нами займався "взводний командир" - молодший сержант. Він, лихо посміхаючись, шикував взвод в проході казарми і "дружньо" пояснював причину тренувань ( або винуватця, котрий не встиг своєчасно "впасти" в ліжко чи говорив після відбою, чим накликав гнів старшини на підрозділ ). Мов ошпарені, проклинаючи "всіх і вся" на світі, мчали до свох ліжок спотикаючись і боляче вдаряючись об предмети. Як повелося, команда повторювалася разів з декілька. Ми намагалися зробити все вчасно, але від поспіху виходило гірше. Хтось не встигав роздягтись, хтось - скласти форму, хтось - впавши в ліжко, недоречно починав "ділитися враженнями" з сусідом. І знову - "взвод підйом". Знову стрибали з ліжок, і з прокльонами в адресу винуватого, швидко натягуючи форму бігли шикуватися в коридорі. Не рідко, під час таких занять бійці падали через стільці й з ліжок, сварилися, бо злі були, як чорти на весь світ. Мабуть, дай нам тоді в руки зброю, страшніше не було б "вояків", ніж сонні й злі новобранці. За зайву годину сну ми були готові на все.
  
  Нарешті сержанту набридало, чи ставало нас шкода, і він більше взвод не підіймав. Лише через 10-15 хвилин я переконувався, що на сьогодні усе, і, якщо не мав ніяких термінових справ, провалювався в глибокий сон, доки години блаженства не переривав крик днювального...
  
   2.3. Курс молодого бійця.
  
  Підготовка новобранців до служби в військах складалася з засвоєння тільки одного - так званого "курсу молодого бійця", тобто звичайно акліматизаці до армійських умов...
  
  *** Нічого більше цей курс не давав. Не можливо навчитися добре стріляти, тримаючи в руках автомат лише два рази. Навіть, щоб звикнути до нього треба триваліший час, а що вже говорити про вміння добре влучати. З "штатного" СПГ-9 кожен з нас зробив всього (!) по одному пострілу, правда цілитись вчились довго, але не на тренажерах, а просто так, звичайно, і результат такий же. Зате працювали ми "на славу". В цьому відношенні підготовка була проведена просто відмінна. Хто від цього виграв? Не зрозуміло. А ось хто програв - відомо, і що програв теж. Шкода, що не можна запитати за людські втрати в тій війні з офіцерів і генералів, які відповідали за підготовку солдатів, складали плани, звітували про х виконання. Нехай, вічним прокльоном буде м німий докір матері, що втратила сина. Нехай, х гарячі сльози, розпеченим залізом капають на душі винуватих...
  
  Наприкінці жовтня, частина зібралася на полігон, де розміщалися мотострілки. На головному плацу, якщо можна так назвати вирівняний ґрунтовий майданчик, де замість фарбованих ліній розмітки рядами лежали камінці, вишикувалася навчальна частина. Командир полку з'явився в оточенні старших офіцерів. Урочисто звучали слова рапорту чергового по підрозділу і привітання командира. Після офіційного звернення полковника, роти та батаре стройовим маршем пройшли повз трибуну з командуванням й розійшлися по навчальних місцях.
  
  В різних куточках полігону розмістилася зброя: від пістолетів до танка Т-62. В програму навчання входило ознайомлення з нею, засвоєння основних ТТХ  видів. Час від часу, переходячи з місця на місце, з цікавістю розглядали не знайомі види: нові автомати і пістолети, гармати та міномети. Детально оглянули та обмацали усі куточки БТР-70 і БМП. Велика була спокуса промчати на такій техніці місцевими кишлаками.
  
  Потім проводилися показові стрільби. СПГ вразив пострілом; від влучання гранати мішень-БТР перевернувся на бік, а від  'виття ' заклало вуха присутнім і осипався пил на наметах. Така проста на вигляд й водночас грізна зброя заставила себе поважати. Стріляли з танка, БТР і БМП, але від них враження було не таке сильне. Дали і нам відчути себе бійцями. На вогневому рубежі кожному виділили по три пристрілочні та п'ять залікових патронів.
  
  Зручно влаштовуюся й очікую команди. Раптово, з землі "виростають" давно знайомі фігури "німців". Тисну на гашетку і від "вибуху" патрона в патроннику вмить закладає вуха, а "моя" куля вже мчить до цілі. Стрілянина захоплює і наступні постріли вже не сприймаються слухом - в голові гудить й свистить, однак залишається незабутнє задоволення. З таким же запалом, на наступному рубежеві, неначе хлопчаки, жбурляли по мішенях справжні гранати, грали в війну не думаючи, наскільки усе серйозно.
  
  По закінченні занять комбат вирішив довести навчання до логічного кінця, а саме, провести піший марш-кидок батаре в частину. Автомобілі повезли інших, і нам нічого не залишалось, як йти вслід за ними.
  Дорога від полігону до міста становила близько 12 км. Доки мали сили йшли весело з оптимізмом, під впливом від подій дня. Ми, звісно, не розраховували, що весь відрізок шляху доведеться долати пішки і після половини дороги, коли більшість хлопців вже встигла збити ноги від неправильно замотаних онуч, колона розтягнулася. В натертих місцях боліли ноги, йти далі не хотілося. Як чудо чекали привалу. Стомленість, через невдоволення, почала виходити на поверхню. Із "нічого" виникали сварки, словесні сутички. Хто відставав сварився на перших, а останні дорікали м за слабкість. В колективі назрівав конфлікт. Я відчував себе добре і тримався в перших рядах. Як не як, не до вподоби геологу пасти задніх. Радісними вигуками, вже неподалік від міста, зустріли автомобілі, які прибули за нами. Залишок дороги прохали з комфортом.
  
  Далі потяглися буденні клопоти. Одного разу на розводі запитали мулярів...
  *** Така праця була до вподоби і я, не дивлячись на відсутність досвіду, визвався попрацювати. Можна сказати цей крок вирішив проблему "працевлаштування" на весь час перебування тут...
  Замовником виявився прапорщик ремонтно роти, який повів набрану групу мулярів та х помічників в старі автомобільні бокси. Задача виявилась простою й мала на увазі будівлю декількох перегородок. Хлопці, які мали досвід тако роботи, допомогли освоти ази праці муляра й досить швидко я опанував , бо претензі до якості тут не великі: стоть, то і добре.
  
  *** Робота захоплювала, приносила задоволення. Я відчував себе "творцем", наче будував не звичайні стінки, а шедеври архітектури. Завдяки м став "спеціалістом" і за це ж х любив. Вони зробили мені відносне полегшення в службі, тому, що поруч не знаходилося нікого з офіцерів та сержантів і час минав спокійно; вони наповнили життя змістом, бо займався потрібною справою, а не довбав десь землю, чи прибирав сміття...
  
  За боксами починалась заплава ріки Мургаб. Після роботи, в хвилини відпочинку, ми полюбляли посидіти на березі, отримати насолоду від природи, ріки, тиші, веселих спогадів. Перші рази на працю брали мене одного, а помічників - з інших підрозділів. Потім домовився з "прапором" за друзів - Володю У. та Миколу Ф. Разом ми чудово проводили час.
  Якось після обіду в вільну годину взявся за написання листів. Під настрій відверто написав свой хорошій знайомій одногрупниці Галі..
  
  *** В не таємно був закоханий. Вона не здогадувалася про мо почуття. Красива і розумна, Галка не відчувала відсутності уваги до себе зі сторони представників сильного полу. Та маючи гарну вроду, Галина - дівчина з характером, що багатьох претендентів зупиняло...
  
  Знаючи, що розраховувати на взаємність нема підстав, і що, можливо, вже  не побачу, написав в листі усе що думав, що хотів би сказати Галі при нагоді ( покривлю душею, якщо скажу, що не надіявся отримати бажану для себе відповідь).
  
   23 жовтня .
  Дні минають непомітно. Більш за усе набридає робота, дурна і нікчемна. От і сьогодні неділя, а ми працюємо. А учора вивозили сміття з офіцерських кварталів. Ніколи не думав, що армія - це один великий стройбат.
  Зранку бігали крос в складі батаре. За півгодини подолали дистанцію в 6 км. Відчував себе добре. Тренування до армі не пропало задарма. В мокрих шинелях ходили на сніданок. Пар "валив" від взводу як від череди корів, що щойно вийшла з теплого приміщення на холод. Дискомфорт.
  Чекаю листів від друзів. О! як довго х немає, немов цілу вічність. І сидиш тут, забутий всіма, в цьому "проклятому Богом" куточку землі!
  Крім навчання, в "курс" входили наряди по батаре та дальні, вартова служба. В наряд по кухні заступив 28 жовтня, в четвер. Він виділявся від батаре, але більшість тих, хто заступав в наряд були з мого взводу. Після обіду, коли усі пішли на навчання, ми залишилися в спальному приміщенні...
  
  *** Як усе нове і незнайоме, наряд по дальні бачився тим новим кроком в солдатській кар'єрі, який хотілося скоріше відбути. І ось чому. По-перше, всі мали велике бажання настися "від пуза"; по-друге, здавалося в наряді буде більше свободи. Наді на перше виправдалися, а от такого приниження та морального гніту в цей день ніхто не чекав.
  
   Вечірня церемонія розводу наряду 'мала претензі ' на урочистість, хоча справи вирішувалися цілком буденні. І слова, з якими звернувся черговий по частині, звучали завчено, не щиро. Справа проводилася "для порядку" та на молодих солдатів мала позитивний вплив, додавала "екзотики" службі, прикрашала сірість і одноманітність армі. В дальні наряд розподілили по робочих місцях. Я потрапив в цех, де варили страви. В обов'язки входило слідкування за чистотою підлоги та допомога поварам в приготуванні страв.
  
   Після, разом з черговим по дальні, пішли на склади за харчами. Складські приміщення в армі нагадують знамениту печеру Алі-баби, бо доверху заповненні "найціннішими" солдатськими скарбами - харчами. А вгледіти за десятком голодних бійців в напівтемному приміщенні справа безнадійна. Якби нас обшукали після виходу з комор, то беззаперечно знайшли в кишенях чи за пазухою у кожного якісь консерви. Та ці крадіжки виглядали краплиною в порівнянні з морем загальних недостач, тому прапорщик не звертав на них уваги.
  
   Разом з поваром, що мав готувати сніданок, порубали м'ясо. Справу зробили швидко, а більше клопоту не мав, тому був вільний робити, що хотів. З ціє причини я став свідком багатьох цікавих подій навколо дальні ...
  
  *** Здивувала велика кількість сторонніх солдатів та офіцерів, що "вешталися" в приміщеннях. Хто нахабно, а хто - обережно, - але всі вони забирали продукти. Ще під час розрубки, разом з одним із прапорщиків, на сторону пішов великий кусень, кілограм забрав один з поварів, ще стільки ж мій теперішній начальник-повар, що заступав на ранок.
  'Діди і х гінці, приятелі поварів розтягували усе: від овочів на суп до бачків з готовим м'ясом та смаженою картоплею. З продуктів, що виділялися на наступний день для особового складу підрозділів полку, не менше третини розкрадалося...
  
  В дальні панувало засилля "азіатів".
  *** Лозунги про відсутність в армі 'національного питання ', виглядали жартом, бо насправді армія - найперший розсадник нетерпимості між різними націями. Якщо вдома людина, ставилася однаково рівно до усіх, то тут, побачивши зневагу, хамство і відверте глузування над собою із-за національно приналежності, назавжди приховувала в душі образу і при нагоді виміщала  на ні в чому не повинних хлопцях, однією провиною яких стала х національність.
   'Традиційною в армі стала ворожнеча між "слов'янами" і "азіатами". Не стала виключенням й наша дальня. Повара узбеки з задоволенням ганяли молодих укранців. Та в порівнянні з тим, що творилося в постійних підрозділах полку то були лише дрібнички...
  
   Крім навчальних підрозділів в полк входили і постійні: танковий батальйон, стройбат, ремонтна рота та інші, які комплектувалися майже виключно вихідцями з середньоазіатських республік. Ми бачили, як живеться "слов'янам", яким не повезло потрапити сюди служити. Коли ці підрозділи йшли до дальні, то, здавалося, суне невелика орда, в якій недоречно, мов бранці, затерлися декілька чужих. Стройбат же зовнішнім виглядом більше нагадував банду, про порядок чи дисципліну говорити не доводилося. За зовнішнім виглядом молодих, чутках, що доходили, та дивних хворих в медсанбаті з травмами, які ніяк не можна назвати побутовими, складалося враження, що служба в цих підрозділах нагадувала в'язницю. Найдивнішим в цьому неподобстві виглядало пособництво командирів, які про все знали, але нічого не робили.
  
   Зараз, дивуюся свой навності, а тоді, відчуття власного безсилля, приреченості на таке ж "існування" тягарем висіло над усіма, надломлювало волю і віру в справедливість, в необхідність служби. Багато з нас не здогадувалися, що армія - лише копія нашого принизливого життя в його найбільш спотвореній формі...
  
  В 'кухонному ' наряді "азіати" полюбляли овочерізки. Нею слугувала напівтемна брудна кімната, в якій на середині стояла ванна з водою для чищено картоплі. Від важкого запаху гнилих овочів і сміття, що ніколи ретельно не прибиралося, хотілося швидше вийти звідси і ніколи не заходити знову. Ніяких знарядь праці, навіть лавки для сидіння відсутні. Ініціатива в обладнанні місця роботи повністю перебувала в руках наряду.
  
  Найбрудніше й наймокріше місце в дальні - так звана "дискотека", посудомийка. Ванна води, уся в комбіжирі, пара таких же брудних столів і скрізь калюжі, сирість. "Дискотека" найгірше місце, туди йдуть з неохотою. Увесь день крутися між горами брудного посуду та ще й, як правило, вода або тільки гаряча, або холодна. Добре, якщо з тобою друзі, в важку хвилину прийдуть на поміч.
  
  Ввечері роботу мали лише прибиральники залу та в посудомийці. Гуртом прибрали усі приміщення, помили посуд, але в казарму потрапили вже після відбою. За кілька хвилин я вже спав. Наступний день минув, мов в "поганому сні". Котли, бачки, калюжі води, брудний посуд, біганина, принизливі окрики прапорщика і поварів - усе закрутилося в диявольському вихорі...
  
  До сніданку допомагав повару. Крім остогидливого миття варочного цеху займався навіть "творчою" роботою: варив чай та слідкував за котлами. Повар з ранку був "слов'янин", тому працювали без непорозумінь.
  
  Неприємності почалися під час сніданку. Темп праці відразу прискорився. Понаходило різних прапорщиків і офіцерів, які почали підганяти, прикрикувати здебільшого тоді, коли ми і так "літали" на підвищених швидкостях. Особливо "виділявся" прапорщик Короп, який, здається, цензурних слів взагалі в школі не вчив. Він, мов пес, "гавкав" на усіх. Але найбільш перепадало мені, бо знаходився "під рукою". Коли "буря" трохи вгамувалася і сніданок закінчився, дихнули вільніше. Робота кипіла тільки в "дискотеці", де хлюпотіла вода і стояв дзвін від падаючих в ванну металевих тарілок та бачків. Доки частина наряду "літала" на роздачі страв, в овочерізці сюжет тільки закручувався ( хлопцям необхідно начистити дві ванни картоплі). Овочі чистили хто чим міг. Хто знайшов шматок заточеного заліза, хто чистив ложкою, хто - бляхою з ременя, чим завгодно тільки не ножем, який знайти - велика проблема. Найбільш спритний у земляків випросив величезного ножа для різання хліба ( чистити ним картоплю все одно, що рубати дрова). Та в порівнянні з іншими місцями роботи - овочерізка одне з найкращих, бо туди рідко заходили із офіцери.
  
  Обід варили інші повара - узбеки. Ці вояки, не звертаючи уваги на мою працю безтурботно смітили, розливали воду. Допомагаючи м, бігав від одного казана до іншого, щось підносив, тримав забирав.
  На обід повара нарізали гору м'яса. Від погляду на апетитні шматки, які так і 'просилися ' в рот, шлунок стикався в спазмах. Утриматися від спокуси не міг. Я не здогадувався, що зможу майже не жуючи, ковтати великі шматки м'яса. Ніхто із знайомих й друзів не залишився без "делікатесу". Жадоба настися "від пуза" була така велика, що зупинився лише тоді, коли більше вже не влазило і живіт став схожим на гарбуз.
  
  Тим часом почалися сварки в дискотеці. Посуду не вистачало, наряд ледве встигав х обполіскувати. Хлопці просили допомоги та мало в кого випадала можливість. Геть виснажені темпом праці, рознервовані й знесилені, ми ледве встигали робити свою справу. Жирні казани та тарілки, наспіх кинуті в гарячу воду, не миті, знову поверталися на столи, бо не можна встромити руки в ванну з в кип'ятком, а холодна вода чомусь взагалі не текла. Але ніхто над такими "дрібницями" не задумувався, скоріше б закінчити. Якщо офіцери лиш сварилися за неповороткість, а не за якість, то що вже говорити про солдатів! Там, де безголов'я - там поспіх і незадовільна робота, а звідси дизентерія і цілий букет захворювань. Змінити щось в цьому механізмі, навіть при щирому бажанні, ми не могли.
  
  Ввечері, зморені плентались в казарму. Майже в усіх - не зварення шлунку від передання, брудний зловонний одяг, зморені почорнілі обличчя. Настрій - ніякий. Наряд скінчився. Слава Богу, він був лише один такий в мой армійській біографі.
  
  Якось, після обіду, взвод забрали на роботу в місто Мари. Авто зупинилося біля вантажно залізнично станці. В стороні на глухій колі стояли декілька вагонів. Ми вже не раз розвантажували усякі грузи, здебільшого ліс, і тому зраділи, коли побачили картоплю. Вагон стояв на станці уже давно, овочі встигли попсуватися. Здавалося, нічого не варто швидко розвантажити один вагон, особливо, коли картопля сама сипалася в причеп трактора. Але, після двох годин праці ми вже так не думали.
  
   Доки працювали, наш керівник по цивільній ліні, родом з Украни, привіз "цивільну" вечерю. Від усіх несло гнилою картоплею, та це не могло зіпсувати апетиту. З великою насолодою хлопці жували товстошкірі смачні туркменські кавуни. Стало прохолодно. Худорляві тіла зовсім не тримали тепла швидко вихолоняючи. Розігріті під час роботи, зараз всі відчували "собачий холод". Дорога до казарми в відкритому автомобілі була жахлива. На дні кузова, збившись до купи, намагалися зігрітися, попадавши один на одного. Горе тим хто потрапив на верх! Холодний вітер пронизував до кісток. Не дивлячись на втому і пізній час, ніхто не зміг навіть задрімати.
  
  Коли, нарешті, близько друго години ночі автомобіль захав в частину ми ледве злізли з нього. Від холоду і втомленості, здавалося, втратили можливість говорити й орієнтуватися в обстановці. Охоче повірили офіцеру, що обіцяв відпочинок до обіду, але підняли усіх ( обіцянка цяцянка) вже о восьмій ранку.
  
  2.4. Присяга.
  
  На початку листопада полк почав підготовку до прийняття присяги.
  Взводу доручили вельми приємну й настільки ж безглузду працю по "підрізанню" трави на газонах та х прибиранню від сміття. Трава перед казармою, занадто виросла. Оскільки ні коси, ба навіть граблів в батаре не знайшлося, то виконати роботу можна тільки опираючись на солдатську винахідливість. Викручувалися, як могли: хто підрізав траву бритвою, хто рвав руками, інші пристосовувалися обривати  при допомозі лінійки. Хоч і не раціональна праця, а сподобалася усім. Коли б ще можна так полежати в холодку на траві й бути при ділі? В кінці кінців, хтось з хлопців знайшов шматок коси і справу закінчили, але то трапилося вже значно пізніше, поки не настав час йти на обід.
  Почали вивчати текст присяги - теж хороше зайняття. Така служба зараз задовольняла: не перетруджувалися, а що ще потрібно солдату?
  
  На присягу стали приздити батьки. Щоб не вдарити "лицем в багнюку", в усіх куточках частини солдати наводили "красу". Навіть туалет блищав від чистоти. Правда, тут перестаралися. Від велико кількості хлорки, сльозились і "вилазили з орбіт" очі та спирало подих, не можливо було затриматися в ньому більше хвилини.
  Батьки зупинялися на приватних квартирах, бо готелю в містечку не було. Хлопцям дозволили виходити з частини на увесь день, навіть з ночівлею. У взводах, до кого прихала рідня - бенкетували. Об'далися солодощами, ковбасами, навіть хліб в дальні залишався на столах!
  
  Перед святом, 7 листопада, назначили пральний день. Оскільки парадно форми не видавали, свою робочу приводили в добрий вигляд. У більшості вона стала брудною, поношеною і висіла безформною масою. Не хотів би, щоб мене побачили друзі в такому вигляді. Прали одяг на річці за частиною. Доки він сушився, ходили по заплаві в одній білизні, чим дуже демаскувалися перед місцевим населенням. В частину поверталися в ще вологому, але відносно чистому вбранні.
  В зв'язку з приздом гостей, в дальні поставили новий посуд. Чистенькі пластмасові тарілки, стакани, блискучі ложки...
  
  *** Однак уся ця краса раптово зникла, коли 'дні відкритих дверей ' закінчилися. Але велика частина посуду усе-таки встигла знайти нових господарів із числа бійців постійних підрозділів, що визвало неабиякий гнів прапорщика Коропа..
  
  Батьки були задоволені побаченим: і зовнішнім виглядом дальні і, навіть стравами. Готували в ті дні виключно гречку. На столах з'явилися цукерки, здобні булки. Ми, по-навності, чекали котлет, бо за чутками х іноді давали на "великі свята". Та марними були наді, навіть м'яса не побільшало в бачках, а про котлети ніхто і не згадував. Тоді ж трапився майже неправдоподібний випадок - батарея потрапила на стадіон, де офіцери грали в футбол. Охочих пограти знайшлось чимало. Ми з задоволенням прийняли виклик лейтенантів і вийшли на поле. Не зважаючи на важкі чоботи гра "йшла". Бігав з задоволенням й дарма, що не усе виходило, відчував небувале натхнення, як те, що відчуває малюк отримавши улюблену гру після заборони. Ми, здається, програли, але отримали величезний заряд бадьорості.
  
  Настав день присяги. Урочистість відчувалася у всьому: в парадних мундирах офіцерів, присутності батьків на територі, метушні відповідальних. Лише ми не відчували особливо радості, бо перебували немов на власних похоронах: хоч і рахувалися головними винуватцями свят, але нас вони майже не торкалися. Та, й з чого радіти, в службі нічого не змінювалося на краще.
  На плацу вишикувалася уся частина. Прихали з полігону мотострілки, окремо стояли артилеристи, зенітники. Перед строєм, біля кожного підрозділу, поставили столи, за якими розташувалися групи офіцерів. За плацом, в тіні дерев, юрбилися батьки і рідня.
  
  Прозвучали привітальні слова командира полку та запрошених ветеранів війни. Урочистість моменту досягла апогею: почали викликати бійців для прийняття присяги. До столів підходило по п'ять чоловік. Чому по п'ять? Що то за присяга така, коли поруч бубонять четверо? Від урочистого настрою не залишилося і сліду. Стало смішно з усіє ціє комеді.
  
  Присягу приймали з особистою зброєю, що стала єдиною прикрасою, бо що вже говорити за парадну форму, коли навіть погонів на поношені гімнастьорки не видали. І схожі ми не на бравих бійців, а на організованих 'партизанів ' . Прикро!
  Викликали й мене в числі групи бійців. Офіцер подав кожному текст присяги і за командою всі дружно прийнялись читати. З піднесенням почав зачитувати строки присяги, але через кілька секунд, коли мій голос потонув в гомоні сусідів, стало так неприємно, що я замовчав. Для годиться відкривав рота поки усі скінчили, а на душі так ніби в не наплювали...
  
  *** Навіщо скільки розмов, скільки урочистості, коли індивідуально присягнути і то не можна? Перетворити таку важливу справу в просту формальність! В усі часи присяга була, є і буде священною клятвою на вірність Батьківщини, і тільки в нашій крані вона перетворилась в черговий захід, про який треба звітувати...
  
  Без всякого ентузіазму поставив підпис на папері й прийняв буденне поздоровлення капітана. Після урочистості відбувся концерт. Нам дали повну свободу переміщення по плацу. На імпровізованій сцені виступали місцеві самодіяльні артисти, жінки офіцерів. Здебільшого, співали популярні пісні, які наводили тугу на серце і важко сказати чого було більше - радості чи смутку. Тут вперше почув таджицьку пісню "Ейсана", яку потім, в Афгані, передаватимуть по приймачу майже щодня, а багато з нас знатимуть  на пам'ять.
  
  А потім відбувся футбол. Як приз замполіт пообіцяв звільнення в місто і похід в кіно. Звичайно, програти в такий день ми не могли. На біду десь в середині гри отримав травму. В колоні переможців шкутильгав останнім, коли та, веселою ходою, вслід за замполітом, прямувала в звільнення. Приємно, що й говорити, знову пройтись вулицями міста, на якусь мить забути про армію. В цій подорожі "знайшли" місцевого "Ілліча". Його маленька скульптура стояла в густих заростях дерев і, навіть, з десяти метрів була не помітна. Віддали належне місцевій владі, яка так чудово вирішила проблему вшанування пам'яті вождя та збереження місцевого колориту.
  
  Пізно ввечері поверталися зі звільнення. Перед очима стояв щойно переглянутий фільм, голова переповнена враженнями. Тихий осінній вечір, тьмяно мерехтять ліхтарі понад дорогою. Гурт швидко наближається до воріт. Ще кілька хвилин і знову потрапляємо в армійський світ. Лише тоненькі ворота відділяють його від цивільного, а яка величезна різниця тут і там. Наскільки легко зайти сюди повним сил і здоров'я, наскільки важко вийти звідси без моральних втрат.
  
  2.5. Становлення.
  
  Дні полетіли. Робота, навчання, дальня, казарма.
  
  14 листопада.
  Учора здили взводом за дерниною для газону.
  Місце, куди нас привезли, серед напівпустельних рівнинних просторів, виглядало надзвичайно мальовничо. Трохи поодаль - зеленіє група дерев, а прямо перед тобою - розкинулися густі порослі чагарників. Тиха річка плавно несе каламутні, кольору кави, води. Стрімко обриваються біля води майже вертикальні, складені з глини, високі береги. Похилилися до води поодинокі дерева. Тиша. Не видно ні людей, ні звірів. Ніби цей куточок природи залишений для того, щоб жителі пустель могли доторкнутися до красот землі.
  
  17 листопада.
  Кладка виходить рівна, добротна. Отримую велике задоволення від роботи. Цілими днями працюю з товаришами в боксах. Перед обідом заходимо в кафе або до магазину. Разом з хорошим заняттям прийшла заспокоєність, впевненість у собі. Засвовшись в частині, ми вже не були тут гостями, а навпаки, з кожним днем переконувалися в необхідності стати господарями власно долі.
  Легше стало служити усім. Втягнулися в службу. Як і раніше тягали на спинах СПГ, падали з ними в ярах, натирали і набивали плечі. Але тепер заняття не здавалися знущаннями сержантів, а навпаки, доброю грою. Замість злоби й безсилля від невміння, з'явилась задоволеність собою, впевненість у власних силах та досвід. Зблизилися з сержантами, перестали бачити в них вищих за себе. Наш гурт: "Гриня", Микола Ф., Андрій Х. і я - трималися по можливості разом. Хороші, дружні відносини робили заняття цікавими, а службу нормальною. Розповіді про цивільне життя зближали, допомагали в спілкуванні.
  
  В п'ятницю, 25 листопада, випала чудова подорож у Мари. З частини похав автомобіль на базу за продуктами. Мені пощастило потрапити в число щасливчиків. Неподалік міста пережджали знаменитий Каракумський канал, який насправді виявився досить вузеньким і занедбаним. Уся його велич потонула в густих заростях очерету вздовж берегів. Мабуть, за минулі роки ніхто його не чистив.
  
  В'хали в місто. Воно не справило враження не те, що обласного центру, а, взагалі, більш менш пристойного міста. З моє точки зору, Мари походило на велетенський смітник. Повсюди купами лежало неприбране сміття, різний непотріб. На більшості доріг, по яких проздив автомобіль, навіть на центральних вулицях, асфальтове покриття вгадувалося з труднощами, натомість ямами та пагорбами вони вкриті рясно. І це ми добре відчували на власних боках, коли зненацька авто поринав в чергову яму. Усе побачене: магазини, тротуари, споруди - занедбані, а населення, здавалося, байдуже до усього. Серед типових блочних будинків, прикрашених місцевим орнаментом, траплялися красиві з своєрідною архітектурою. Поодинокі яскраво забарвлені мечеті, виглядали оксамитами серед сіро буденності "радянсько" архітектури. Більшість же будинків, як і в Іолотані - неприступні родові фортеці: з убогою архітектурою та міцними стінами.
  
  На продуктовій військовій базі відразу знайшлась 'ліва ' праця. Нам "запропонували" перенести ящики з маслом з одного приміщення в інше. Окремі коробки мали пошкодження з яких виглядали великі апетитні шматки. Навіть без хліба масло мало чудовий смак, чим гріх було не скористатися. Як делікатес, за лічені хвилини з'ли ящик свіжих яблук, який так необачно господарі залишили без нагляду. Причому праця ні на хвилину не зупинялася: ли на ходу.
  Після тако розминки і "другого" сніданку, мішки з борошном не виглядали занадто важкими. Досить швидко весь вміст вагону перенесли і склали в приміщенні. В добавок до усього, завантажили продуктами власний автомобіль і вихали додому.
  Наближався час перших відправок. По частині поповзли чутки про х строки, зазвучали незвичні назви афганських міст.
  
  29 листопада.
  Скільки можна бігати? Знову в яр. Вискакуємо на гору. Приціл боляче б'є по підбородку. Займаємо позицію. Рапортуємо про готовність до бою. Відбій. За мить звучить нова команда, і знову яр, пагорб, і так хвилин з тридцять. Стомлені та злі позираємо на сержанта, чи не вистачить? Нарешті, навчання закінчено, йдемо в частину. А після обіду знову потрапляю в бокси. Звичайний день.
  
  1 грудня.
  Перший день зими видався теплим і сонячним. Ніякого натяку на зимову погоду: на дворі - бабине літо. Перша армійська зима. Минуло уже два місяці, як пішов з дому. Скільки пережито за ці дні, скільки усього нового прийшло в моє життя. Армія ще не стала близькою. Усі мо думки там, "на волі".
  Мало залишилося часу побути, в "союзі". Десь з 15 чекаю на відправку. А там, як Бог дасть! Хто б міг подумати, що ця війна торкнеться мене! Здавалося іншим уготована така доля.
  Учора пережив приємні хвилини. Отримав аж шість листів. Це поки-що абсолютний рекорд в батаре, і, ,мабуть, в частині. І один лист той, якого довго і з нетерпінням чекав - від Галі. Відповідь дещо остудила мій пил. Дійсно, між нами нічого не було, я  собі видумав, ідеалізував. Але це захоплення, принесло мені багато приємного, заповнило собою порожню нішу в мой душі.
  
  Навчання входило в завершальну стадію. На нас чекав серйозний екзамен: залікові постріли бойовими гранатами із штатно збро.
  9 грудня артилерійські підрозділи відправилися на полігон. Розмоклі від дощів, ґрунтові дороги, перетворилися в багнюку, в якій пробуксовували колеса автомобілів. Мокра глина налипала великими шматками до чобіт, робила х важкими, мов гирі. В котрий раз поспівчував піхоті: пил і пісок, відсутність води - робили х службу і без того важку, ще гіршою, а тут ще й багнюка.
  Підрозділи батаре займали місця стрільб напроти своє збро. Мінометний взвод - біля батаре мінометів, артилеристи - напроти двох гаубиць, ракетники - поблизу установки "Град". Наш взвод вишикувався біля окопу з СПГ-9.
  
  Сформовані з бійців взводу гарматні обслуги займали місця в окопі. Для захисту вух всім видавали танкові шоломи. Кожен по черзі виконував обов'язки наводчика, чи командира. Поруч, для страхування та контролю, стояли офіцери і сержанти. Доки одна обслуга не закінчувала стріляти, всі знаходилися в окопі. Щоб не оглухнути в момент пострілу, ми широко відкривали роти, однак ефект був приголомшливий: від виття гранати всі присутні оглухли. Наступна обслуга, в числі яко перебував і я, зайняла місця. Ось, довга "бойова граната" вставлена в ствол, закриваю затвор. Використовуючи набуті навики, ловлю в приціл мішень прицілююся. Кров тисне на виски, шалено калатає серце, помітно хвилююся. Ще б пак! Перший постріл і відразу ж екзамен. Натискаю на пускову скобу. Різкий жахливий звук вдаряє по барабанним перетинкам. На якусь мить втрачаю можливість чути і орієнтуватися. В голові стоть дзвін, немов по ній добряче вдарили дубцем. Граната падає під мішень. Здається, трохи не дотягнув. Пахне згорілим порохом. За гарматою на декілька метрів земля, мов "виорана" потужним струменем газів.
  
  Далі, якийсь час поді навколо відбуваються, як в німому кіно: офіцер щось говорить, змінюються номери обслуги, до свідомості долітають лиш окремі уривки слів. Знову вогняний хвіст за гарматою і роздираючий вуха звук. Товаришу поталанило більше: влучив. Мішень "підстрибує" і валиться на бік, але вибуху не чути - стріляємо "болванками".
  Більшість хлопців влучали або попадали близько від цілі ( зброя настільки невибаглива до прицілювання, що маючи відповідний досвід можна стріляти наводячи "по стволу" ). Хоч і не особливо нас вчили, та й цього виявилося достатньо: результат цілком задовольнив командування.
  
  Поруч "здавали екзамени" мінометники. Їх зброя виглядала зовсім "не ефектною" і виглядом, і пострілами в порівнянні з нашою, чим ми хвалькувато пишалися...
  
  *** Але даремно раділи з цього приводу: за зовні непомітними хлопками мінометів приховувалася надзвичайна х ефективність в боях, на відміну від нашо "грім гармати".
  
  Після "складання екзамену" по бойовій підготовці, куди крім стрільби з СПГ-9, входила ще й автоматна ( п'ять пострілів! ), відбулося щось схоже на залік по фізпідготовці: біг на тисячу метрів по асфальтованій дорозі. Результатом - 3.54 хв., як і першим місцем серед взводу, цілком був задоволений.
  
  2.6. Напередодні відправки.
  
  Останні тижні перебування в частині минали. Ми відчули зміну в службі, в відношенні до себе командира та сержантів, дозволяли собі речі, про які раніше не могли й думати - все рівно далі "Афгану" не пошлють. Коли виникала необхідність щось купити, посилали "гінців" в місто, в самохід. Ще раніше, спочатку дуже секретно, а тепер майже відкрито, в робочі неділі, коли взвод "ганяли" на станцію розвантажувати вагони з лісом ( такий собі непоганий відпочинок ) купували в магазині крім звичних кондитерських виробів місцеве вино - "Чемен". Якщо командування не хотіло зробити законний вихідний, ми робили його самі.
  Заняття після здачі екзаменів навчання закінчилися, а робота, мабуть, ніколи на переведеться. Побут мали налагоджений, кожного дня ходили на почту великі групи солдатів отримувати посилки та грошові перекази.
  
  Зима потроху вступала в сво права. Холод, найгірше для солдата, бо від нього нікуди сховатися. Шинеля не гріла, мерзли ноги. Рятував підвал під казармою, через який проходили товсті труби водяного опалення.
  Неприємна несподіванка чекала 18 грудня. Стали відомі прізвища тих, хто хав в першу відправку. Я, саме, перебував в наряді по кухні. Десь в обід прибіг "Гриня". Вироком прозвучали слова про від'зд товаришів ввечері. Важко передати мій стан, те розчарування, яке, мов камінь, впало на душу. "Зрада" командира батаре вибила мене "з колі".
  
  *** Напередодні відправок бійці взводу складали списки бажаючих хати разом і командир обіцяв перед усіма х виконати. Йому, напевне, було байдуже хто з ким потрапить, але ж він давав слово!
  
  Мо потуги щодо включення в списки команди разом з товаришами залишилися без уваги офіцерів. Прощався з хлопцями перебуваючи в глибокій депресі та розчаруванні в людях. В голові ролися думки. Якщо і хотіли залишити мене в ремроті, то тепер ні за що б не згодився. Та й не вірив бо знав, що використають до останнього дня і відправлять.
  Минула друга відправка, потім третя. Зі взводу залишилося щось близько десяти чоловік. 22 грудня на розводі комбат зачитав прізвища групи, котра мала відправитися в частину дислоковану поблизу міста Кандагар. Серед зачитаних почув і своє прізвище. Збиралися хати ще п'ятеро товаришів по взводу: Віктор Г., Сергій М., Юрій Л., Саня К. і єдиний близький приятель - Паша Л.
  
  *** Частина хлопців зі взводу в цей час знаходилася в шпиталі з діагнозом дизентерія чи гепатит. Вони потраплять в "Афган" значно пізніше і одному з них вготовано буде вмерти відразу за кілька неділь по переходу через кордон.
  Якось, через рік, отримав листа від Пашки Л., який був комісований в зв'язку з важким пораненням і перебував вдома, де він розповідав про обставини смерті нашого знайомого по Іолотані Олександра Д. Через хворобу, той залишився в "союзі" ще на місяць, і перетнув кордон в складі нового батальйону, який відразу відправився на операцію в район Пандшера. Там він загинув в числі багатьох бійців підрозділу, який "духи" захватили зненацька в одній із гірських долин і майже повністю винищили.
  
  Відразу після сніданку сформовану команду ( а сюди входили бійці з різних взводів та батарей) почали збиратися в дорогу. Отримали нові рюкзаки, сухпай на троє діб. Після обіду в частину прихала більша половина команди 2743: мотострілки і розвідка. Об'єднану команду розмістилися в клубі. З ціє хвилини моя служба в другому взводі третьо батаре частини 51087 закінчилася.
  
  Перед нами виступав з концертом місцевий ансамбль. Вперше почув пісню "Трава у дома", яка на всі два роки стала символом Батьківщини, таємною мрією солдата. Спливали останні години перебування в полку. На задній план відійшло все погане, залишилися лише приємні спогади. Згадувалися розмови під час роботи в боксах з "дідом" Генкою. Він відкрив мені очі на службу, допоміг правильно зорієнтуватися в армійському світі. Від нього вперше почув розповіді про війну, про "Чорний тюльпан". Без злоби згадував сержантів, прощаючи м усі "гріхи". Душею був уже в дорозі, а тілом ще залишався на місці.
  
  2.7. Подорож Іолотань-Ашхабад-Кандагар.
  
  Пізно ввечері, коли концерт для від'жджаючих в "Афган" підходив до закінчення, надійшла команда виходити. Нас вишикували в колону і відправили в напрямку до вокзалу. Дорогою кепкували з командирів, раділи, що закінчується невизначеність у службі. Не мине й декількох днів, як всі потрапимо в частини. Але водночас, в душу кожного закрався смуток за "учебкою", де вже все відомо, до яко звикли і, мабуть трішечки полюбили. За годину ми мирно спали під перестук коліс позда, що мчав до Ашхабаду.
  
  Місто зустріло прохолодним днем. Клімат на відміну від Іолотані тут суворіший, поруч високі гори з білосніжними шапками снігу. В повітрі відчувався х холодний подих. Тонка шинеля гріла слабо. Ми квапливо завантажились в криті КАМАЗи і рушили в невідомому напрямку. Страшенно хотілося подивитися на місто, хоч одним оком глянути на столицю республіки. Та брезент, на наш превеликий жаль, скрізь був цілий, без пошкоджень і дірок. Ніщо так не втомлює, як зда закритими в будці. Зникає відчуття часу і простору, весь час втрачаєш рівновагу, бо не можливо вгадати темп руху автомобіля.
  
  Колона з двох авто зупинилася біля військово частини в передмісті. Серед містечка височіли нові триповерхові казарми, зрідка проходили солдати, здебільшого рядового складу. Це була одна з тих частин, яка отримала друге життя в зв'язку з подіями в сусідній крані.
  Команду відвели до старо будівлі. Як згодом вияснили, приміщення довго служило конюшнями. Місцеві солдати з гордістю говорили, що тут розміщалися коні маршала Будьонного під час його перебування в місті. По внутрішньому убранству і повній відсутності предметів у приміщенні, будинок хоч зараз можна використовувати за прямим призначенням. Добре хоч підлога в кімнатах виявилася справжня, дерев'яна. Розташувалися з комфортом, місця вистачало, а відсутність ліжок і стільців, які могли б стати предметом суперечок в разі х недостачі, зробила усіх рівними. Єдиним привілеєм стали місця біля стін і вікон, а також стовпів, що колись розділяли стійла, та так і залишилися стояти. Вони були товсті, дозволяли зручно сидіти, обпершись спиною.
  
  Ми могли робити що заманеться. Єдине, що не дозволяли, то далеко відлучатися, а так - повна свобода. Більшість хлопців спали. Сухий пайок, отриманий в частині, після дальні здавався надзвичайно смачним. Одна біда, запивати кашу нічим, води поруч не знайшли. Освітлення конюшня не мала, як стемніло полягали спати. В приміщенні свіжо, навіть прохолодно. Збившись до купи і підклавши під голови рюкзаки усі мирно поснули.
  Підняли тільки-но засіріло. Сирість разом з декількома градусами морозу пробирали так, ніби на вулиці - всі двадцять. Закінчується перевірка, ми миттю стрибаємо в кузова автомобілів. Ранкову тишу міста розривало гудіння могутніх авіаційних двигунів. Мчимо до аеропорту. Марно намагаємося зігрітися в холодному кузові. Усі думки про теплий літак.
  
  Промені прожекторів розрізують небо на шматки, картина відкривається фантастична. Із темряви долинає рев літаків, що злітали, туман спотворює обриси будівель, завмерлих в чеканні стальних птахів. На велику радість аеропорт цивільний. Десь тут чекає на нас Ту-154, полетимо, як люди.
  
  Шикуємося поруч з бетонкою. Повз ряди проходить офіцер, оглядає кожного і віддає документи. Процедура тягнеться довго. Нарешті формальності закінчені, йдемо до літака. Не молода стюардеса перевіряє документи. Справа, як і більшість попередніх перевірок, здається недоречною: який дурінь за власною ініціативою полетить в таке "чудове" місце? Біля трапу штовханина, кожному не терпиться швидше зайняти місце в салоні. Якась не реальна атмосфера панує навкруги. Стюардеса дивиться на нас, мов на приречених. Мабуть, не вперше й доводиться робити рейс в цю крану. В  очах - ми великі діти, що штовхаються біля цікаво іграшки, вона знає куди ми скоро потрапимо: очі повні жалю й співчуття.
  
  Посадка закінчилася. Літак тремтить від наростаючого гулу, розігріваються двигуни плавно нарощуючи потужність. Короткі перед польотні перевірки систем. Борт вирулює на смугу. Ще мить і в швидкому русі колеса відриваються від бетону. Дрижання та вібрація зникають. Клацають замки на закритих шасі.
  
  *** Життя знову розділяється на "до" і "після". Злетіли в 'Союзі', в мирній обстановці, а приземлимося в крані, де зараз війна, смерть. Як просто в житті переступити межу між миром і війною: необхідно якусь годину. Та не просто звикнути до тако різко зміни цінностей, збагнути, що назад не буде вороття, якщо не зумієш пристосуватися, вижити в будь-яких умовах. Якщо вдома здається, що життя, то дар небесний, що лише прикра випадковість може лишити тебе його, то тепер, усією своєю істотою відчуваєш його беззахисність. Воно в твох руках, а там, як повезе: пощастить - виживеш, ні - зробиш все аби обманути долю.
  
  Гул двигунів повернув з роздумів до дійсності. Під крилом пропливали величні вершини гір вкриті сніговими шапками. На обрі вставало сонце. Перші його промені ніжно торкалися вершин, від чого ті запалювалися яскравим червоним полум'ям. Колір неба, від блідо-голубого переходив через усі відтінки до темно-синього. Краса неймовірна. Я зачарувався величною картиною, бо ще жодного разу не літав над гірською системою. На борту панувала тиша. По радіо об'явили про перетин повітряного кордону крани. Всі припали до ілюмінаторів. Яка вона чужа земля де будемо служити? Внизу все такі ж гори тільки вони стали ще вищими. Жодного рівного шматочка територі. Наче якийсь велетень зім'яв колись давно земну поверхню, перетворивши  на гори. Змійками тягнуться дороги якими повільно просуваються автомобілі. З висоти не видно чи, але здається що наші. Поодинокі селища схожі на іграшкові фортеці, немов чудернацькі глиняні містечка.
  
  Кінці крил гойдаються так сильно, що мимоволі брав страх за х міцність. Літак, мов корабель, плив в повітряному океані, над горами і хмарами. Сонце вже високо піднялося над горизонтом і нестерпно палало. Тонкий лист пластику захищав не звиклі до яскравого світла очі. Небо - кольору сапфіру, хмари зникли. Мов на долоні видно землю. Далі на південь снігові шапки гір розтанули, змінився х колір. Вони стали темно-коричневими, немов почорніли від сонця, ніде ні деревця, ні шматочка зелені, ніяких ознак води. Гори понижчали. Стали траплятися долини, більш-менш рівні ділянки поверхні.
  
  *** Навіть не ступивши на цю землю, відчув, що вона не привітна не тільки для нас, а й для місцевого населення, яке все життя проводило в постійній боротьбі за виживання. Мабуть, неймовірно важко вести війну з душманами, які знають тут кожен камінь? З висоти семи тисяч метрів не уявляв, що це за війна, яка вона, хоча залишені населенням кишлаки видно було навіть звідси. І як, взагалі, можна вести бойові ді в таких жорстоких для людини умовах?
  
  Через півтори години льоту літак почав знижуватися. Робив він це не звично: кружляючи на одному місці. Місто залишилося за невисокою грядою гір. Лише невелика частина його промайнула на якусь мить перед зором, але й цього було достатньо, щоб побачити море зелені, оброблені поля і виноградники, чудернацькі будиночки. З тако висоти воно здалося велетенською мозакою.
  Коли до землі залишилося менше кілометра, зміг роздивитися військову частину. Рівними рядами стояли намети, бронетехніка, окремі капітальні будівлі. Усе на вигляд іграшкове, та й цей політ виглядав грою.
  
  Літак випустив шасі. Промайнули ряди колючого дроту, окопи. Ще мить і колеса торкнулися злітно смуги. Заревіли двигуни, уповільнюючи швидкий рух металевого птаха. Швидкість впала до нуля, літак зупинився. Потім повільно підрулив на своє місце поруч з великими вертольотами. На смугу приземляються машини прикриття. Авіалайнер чужий серед бойово техніки .
  Дивимося в ілюмінатори, з цікавістю розглядаючи техніку і будівлі, що оточують аеропорт. Обличчя хлопців спокійні і серйозні. За бортом чудова, по-літньому тепла погода. На календарі 24 грудня 1983 року, близько десяти годин дня. Від незвично і вишукано красиво будівлі аеропорту, що, мов квітка з білими пелюстками розкинулася в долині, до літака рушили декілька авто з солдатами. За зовнішнім виглядом не важко взнати "дембелів". Стюардеси запрошують на вихід. Вони прощаються з нами, бажають щасливо служби і повернення додому. А вставати так не хочеться! М'яке крісло не відпускає. В салоні зручно, тепло, комфортно, а що чекає там, за бортом? Невідомість?!
  Перші бійці вже спустилися на бетонку. Підходить і моя черга. В обличчя війнув теплий і лагідний вітерець. Ми прилетіли куди ніхто нас не звав...
  
  3. КАНДАГАРСЬКА БРИГАДА.
  
  3.1. Зустріч.
  
  Кандагарський міжнародний аеропорт розкинувся в долині невелико річки. З одного боку виднілася гірська гряда, яка відділяла його від міста. Напівзруйновані гори місцями закінчувалися гострими вершинами. Рослинність на схилах відсутня. З друго сторони злітно смуги розташовувалися ангари та місця дислокаці аеродромних служб, поселення афганців та підрозділів охорони.
  Аеропорт жив свом звичайним життям. Піднімалися в повітря вертольоти бойового забезпечення, зеленувато-жовті "крокодили" ( так на місцевому жаргоні називали ці машини за строкате пофарбування та форму) - МІ-24...
  
  *** Це грізна зброя, яка приносила "духам" багато неприємностей. Правда, і "шураві" (так звали афганці наших солдатів та офіцерів) від них іноді добре діставалося. Як переконався пізніше на власному досвіді пілоти могли запросто "переплутати" свох та чужих і "влупити" із НУРСів по підрозділах, що перебували в зоні бойових дій.
  
  Поруч, на спеціальних майданчиках викладених металевими решітками, завмерли МІ-6 - гігантські вертольоти, в череві яких вміщалося половина батальйону бійців. Літаків не видно. Лише вдалині, на кінці аеродрому, в низьких пагорбах вгадувалися капоніри, де вони могли знаходитися. Жодного цивільного літака, крім нашого, в аеропорту не стояло.
  
  Близько 150 молодих вояків, вишикувалися навпроти п'яти десятків демобілізованих. Їх настрій протилежний нашому: веселі, впевнені в собі, в підігнаній формі і зовні здорові. Деякі щось намагалися викрикувати, показували рукою навколо ши, та відстань між нами досить значна, не чути. Потім здогадалися, що означають ті жести. Дембеля говорили "вішайтесь", пропонуючи для цього власні шнурки. Цей злий гумор стане зрозумілим, коли потрапимо в підрозділи, а зараз ми рівні і в свою чергу не скупилися на взаємні образи.
  
  Ніхто не задумувався чому "дембелів" так замало зібралося для відправки, адже хто стане ганяти такого літака заради півсотні солдатів? Подумалося, що мабуть, прибуло сюди х ніяк не менше. Безрадісна перспектива.
  На автомобілях прихали і декілька не 'дембелів'. Запам'ятався один. Одягнений в "бушлат", хвацьки підперезаний ременем та шапкою набік - він справляв враження "бувалого" вояка, і в наших очах виглядав таким собі "рейнджером". Він ходив між бійцями, давав поради, що треба сховати, що краще віддати відразу. У когось із прибулих забрав гітару, пообіцявши повернути в частині. Хлопець почувався господарем, який не перший раз зустрічає поповнення. Ми сіли в авто, а хлопці все ще чекали 'шмону' ...
  
  *** Так в частині солдати і офіцери називали перевірку речей перед відльотом - не формальний обшук з обмацуванням всіх потаємних місць на тілі і формі, коли все куплене не в магазинах військторгу нещадно забиралося, а спійманий хлопчина запросто міг не потрапити в літак. Тому і відношення до тих хто  проводив - коменданту аеропорту та його помічників було різко негативне, навіть вороже. Не випадково в коменданта декілька разів стріляли ображені офіцери, але ненависному "шакалові" ( інакше за очі його ніхто не називав) постійно везло...
  
  Біля споруди аеропорту вперше побачив афганців. Народу трапилося не багато і виключно тільки чоловіки. Усі як на підбір стрункі, худорляві, з приємним червонуватим кольором шкіри. За зовнішнім виглядом вони нагадували туркменів чи таджиків, але чалма на голові та своєрідний костюм, що складався з широченних зібраних в складки і схожих на купу матері штанів, та сучасного покрою, але довго, майже до колін, сорочки, нагадував, що перед нами представники іншого народу. У декого, поверх сорочки, були одягнені розцяцьковані кожані безрукавки - витвір народного мистецтва. На ногах кожані добротні черевики, схожі на босоніжки і теж досить красиві...
  
  *** Колір чалми залежав від соціального стану господаря: багаті - носили білосніжні, а біднота, здебільшого темні. Як потім дізнався, переважна більшість зустрічних афганців належали до племені белуджів, на територі яких знаходився аеропорт і військові частини "шураві".
  
  На площі перед аеропортом стояло декілька легкових авто радянського виробництва. Коли дивився на місцевість з літака, не помітив чудового лісового масиву, який тягнувся в напрямку до частини. Серед дерев в ньому переважали сосни, а вздовж дороги росли високі кущі з тонкими стеблами і маленькими листочками. Серед лісу, немов перлини в зеленому морі, зустрічалися красиві комфортні котеджі, зовсім не схожі на глиняні будинки афганців. Через декілька сотень метрів, з право сторони, за колючою огорожею з'явилися великі та довгі, немов ферми, споруди одного із підрозділів частини. По одягу нечисленних людей, які ходили по подвір'ю здогадався, що це шпиталь.
  
  Попереду височіли звичайні п'ятиповерхові будинки яких багато в будь-якому місті "союзу". За ними виднілася жовта порожнеча пустелі, і тому перше, що подумалося - була здогадка про казарми. Та, коли авто під'хали ближче, помітив у дворах багато маленьких дітлахів. Серед смуглявих траплялися і світловолосі, європейського типу. Мабуть, "шураві" тут задарма часу не гаяли.
  Біля будинків дорога несподівано повернула вліво. Далі асфальт скінчився і авто покотили по гравійно-глиняній суміші ґрунтово дороги, розбито важкою технікою. Зліва оазис із лісу закінчувався. Його краєм служило русло пересохло річки, що водночас було межею частини і  запасною дорогою.
  
  3.2. 3 МСБ(г), ПТВ.
  
  Перше враження від частини з борту літака було сильне. Велика територія нашо землі на чужій, зі знайомими порядками і законами. Та з повітря усе здається чистим і акуратним, а внизу проступають недоліки й недоречності. От і зараз, під'жджаючи до символічних воріт, на яких красувалися зірки, стала помітна х, м'яко кажучи, недоречність, бо паркану або суцільно дротяно огорожі навкруги частини не існувало. Правда черговий на воротях і невелике приміщення КДП розташувалося, як і скрізь в "союзі", згідно "уставу".
  З право сторони від воріт містився спортмайданчик з турніками і брусами, закопаними скатами...
  
  *** За весь час служби в частині лише один раз бачив, щоб там масово займались фізичною підготовкою солдати. Одиниці, що турбувалися за свою фізичну форму та окремі дембеля іноді ввечері відвідували цей пам'ятник фізкультурі...
  
  Наявність спортмістечка ніби говорила, що перед нами звичайна частина, що тут така ж служба як і вдома. Одним словом - заспокоювала. Частина починалася з велетенського плацу, який тягнувся мабуть з півкілометра. Асфальтом ніде і не "пахло". Натомість, скрізь лежали невеликі плоскі камінчики - морська галька, прошарки яко траплялися в ґрунті. Ними ж були викладені ліні на майдані. З право сторони плацу містилися довгі ряди ротних палаток. Перші, невеликі квадратні, огороджені дротом, - розташувалися намети для зберігання збро, а за ними по ліні вишикувалися палатки для особового складу підрозділів. Біля палаток для зберігання збро ("зброярок") стояли вкопані "грибки" під якими де-не-де виднілися солдати наряду з автоматами за плечима. Бійці з цікавістю спостерігали за приздом автомобілів. Здивував нас і зовнішній вигляд солдатів, що ходили між наметів: в капцях, без ременів, розхристані. Відразу подумалося, що це тільки пересильний пункт, а в "справжній" частині усе буде, як "союзі". Розум відмовлявся вірити в постійність цих тимчасових споруд. Здавалося, ніби тут, в Афгані, повинні бути справжні хороші казарми для нормального відпочинку людей після важко служби.
  
  Автомобілі зупинились коло найбільшо будівлі містечка, клубу. Поруч знаходився магазин і штабні приміщення. Далі виднілися ряди схожих на складські споруди будівель. В середині клуб виглядав як звичайний кінозал. Не поспішаючи зайняли місця серед натовпу новоприбулих вояків і притихли в очікуванні наступних наказів. В відкриті двері зазирали бійці, випитували земляків та останні новини в "союзі". За кілька хвилин прийшли офіцери і один з них в чині підполковника почав розповідь про службу, завдання частини, побут...
  
  *** В "Союзі" говорили, що не всі підрозділи ведуть активні бойові ді. Більшість ніби "стоять" гарнізонами вздовж доріг чи в провінціях на охороні важливих об'єктів. Тому, чого гріха приховувати, хотілося потрапити в таку - "спокійну" частину.
  
  Офіцер сказав, що бригада приймає участь в бойових операціях разом з афганськими військами, що є втрати, але заспокоюючи додавав, що більшість з них - через необережність, невиконання наказів командирів. Говорив, що найактивніші ді веде ДШБ...
  
   *** В складі бригади знаходився десантно-штурмовий батальйон - один із трьох батальйонів Гардезсько десантно-штурмово бригади. Від усіх останніх він відрізнявся тим, що на озброєнні мав БМП, в той час як "піхота" - БТР...
  
  Зі слів офіцера, "герочний" батальйон мав найбільші втрати, але, служити в ньому дуже почесно і не кожного бажаючого туди брали. Така заява охолодила пил багатьох хто хотів попроситися в десант. Моя військова спеціальність дозволяла служити в цих військах, та почуте не додало оптимізму. Знову відчутно пройняв холодним потом страх смерті, знову стало шкода себе. Але тепер уже спокійніше, з готовністю приреченого, сприймав інформацію. Назад дороги немає, а там - як Бог дасть.
  Та сподівання і роздуми закінчилися, коли гурт за гуртом, нікого не запитуючи, почали забирати поповнення представники підрозділів. Ніхто не знав де йому було б краще і яка доля чекає там чи тут, тому розподіл цікавив лиш в тій мірі, щоб потрапити разом з друзями. Я з приятелем по Іолотані Пашою Л. потрапив в один підрозділ: 3 МСБ ПТВ (протитанковий взвод). Колону новобранців повели з клубу четверо сержантів на чолі з офіцером в напрямку батальйонних наметів.
  
  *** Третій батальйон, в якому мені випало служити, розташувався по заставах в "зеленій зоні" - на місцевому жаргоні "зеленці". Що це за зона така, що то за застави - уяви ніхто не мав. В голові з'явилися картини зелених оазисів, садів і лісів, навіть з тропічною рослинністю, тільки не те, що згодом довелося побачити. Юнацькі рожеві думи малювали в уяві хороші приміщення на цих заставах, злих і підступних "басмачів", готових вбити кожного, знущання з полонених, сміливі атаки наших бійців й різні патріотичні нісенітниці...
  
  Від таких надуманих перспектив не знав радіти чи сумувати. Що краще - ходити в рейди та засідки, чи сидіти весь час на заставах в оточенні ворогів і охороняти якусь дорогу? Зупинилися перед наметом. Нас зустрічали такі ж "зелені" хлопчаки, які прибули раніше - учора та позавчора, а тепер рахувалися ледь не старожилами, бо вели себе занадто впевнено. Все навколо здавалося не реальним. Намети, розкидане навкруги сміття, патрони, що лежали прямо під ногами, сам факт мого перебування тут здавався сном. От зараз прийде офіцер й забере нас в казарму з асфальтованими доріжками і прибраною територією, в тепле чисте ліжко...
  
  Перший день на територі "Афгану" підходив до кінця. Попереду на мене чекало ще 676 днів війни і миру.
  
  3.3. В бригаді.
  
  Поповнення батальйону розмістилося в двох наметах. Оскільки роти підрозділу стояли заставами не з кожно змогли привезти ліжка та матраци. В "мой" палатці з одного боку тісно стояли двоярусні ліжка переважно з голими сітками, а з другого - лиш декілька одинарних ліжок. Місця для прибулих поки-що вистачало, але частина хлопців розміщалася на забетонованій підлозі, на кількох пошарпаних матрацах.
  Ми з Пашою Л. зайняли одне ліжко, зате поруч з пічкою. Спали на "голій" сітці вкрившись шинелями, лежали метусем. В наметі, після прибуття останнього літака, набралося близько п'ятдесяти бійців. В кожному з наметів знаходилося по два сержанти. У мой - Віктор М. ( з яким швидко затоваришував бо він із студентів) і Олександр П.. В другій - запам'ятався сержант Корабльов. Його серед усіх виділяв веселий, гуморний норов та удавана пихатість, яка більше приваблювала, ніж відштовхувала людей...
  
  *** Наступний рік стане для Корабльова останнім ( він загине в травні під час рейду до м.Гірішка ), а Віктор М., через місяць отримає важке поранення на супроводженні й після довгих місяців лікарні буде комісований...
  
  Тишу першо "афгансько" ночі порушувала поодинока стрілянина. Стріляли переважно з автоматів, але іноді чулися більш гучні звуки.
  
  *** За декілька днів звикли до стрілянини і навпаки  відсутність турбувала й насторожувала. Це відчуття зміцніло на заставах, де тиша на варті викликала занепокоєння.
  
  Ледь жевріли жаринки в пічці ( дров вистачало, щоб тільки затопити ), намет окутував холод. Тонка шинеля не рятувала від прохолодних зимових ночей. Та сон брав своє.
  
  *** В частині проблема опалення схоже взагалі нікого не хвилювала: а ні дров, а ні вугілля не завозили й спеціально не заготовляли, хоча взимку вночі температура іноді падала до декількох градусів морозу. Штабні бараки опалювали, а до солдатів в командування 'руки не доходили'
  
  Ці дні відкарбувалися в пам'яті відкриттям 'іншо ' армі. Найперше, що кидалося у вічі й вражало - величезна кількість "втрачених" боєприпасів ( переважно патронів до автоматів ), які валялися скрізь: на доріжках, біля туалету і в наметах. Їх траплялося так багато, що за декілька хвилин ходу по територі можна запросто назбирати повні кишені. На територі частини, пізніше, під час занять, до рук потрапляли гранати, стрічки з патронами з різних кулеметів, міни і навіть артилерійські снаряди. Земля була начинена боєприпасами, мов пиріг вишнями. Правда, біля наметів знаходили лише патрони, великі "речі" офіцери все-таки помічали.
  
  Другим за значимості відкриттям, стала наявність поруч таємничих сусідів - підрозділу кабульського спецназу. Мало того, що хлопці одягнені в афганську військову форму й х зріст сягав під два метри, всі вони за своми фізичними даними могли б посперечатися з спортсменами. Командував взводом молодий лейтенант. Служили в підрозділі бійці строково служби, тільки, звичайно, відповідно відібрані і підготовані. Ми, в порівнянні з ними, виглядали хлопчаками. Кожен спецназівець вартий десяти, а може й більше "звичайних" бійців. Вони рахувалися справжніми професіоналами, а х нічні виходи в засідку, з величезною кількістю боєприпасів та відверто буденним настроєм, вражали відчайдушністю. Говорили, що бійці спецназу в десятьох "ходили" на банди, які чисельно набагато переважали х, і виходили переможцями з важких бов. Більше таких солдатів, можливо усе б скінчилося раніше і з кращими наслідками для "шураві".
  
  Третім, і найбільш неприємним відкриттям - була відсутність нормальних побутових умов і світла. Прокидалися не стільки за звичкою, скільки від холоду. Ніяких перевірок, зарядок та інших "уставних" заходів ніхто не збирався проводити, що радувало. Зранку розходилися в пошуках де умитися ( кожен батальйон мав сво вмивальні - насаджені на труби кілька бочок з під солярки в яких підігрівали воду на вогнищах і яка звідти поступала у вмивальники ). Та на "чужих" там не розраховували. Набирали воду виключно в дальні й іноді умивалися. Ввечері, після вечері, збиралися в наметах біля пічок. Знайшлись вмільці, які зробили з пустих консервних банок невеликі ледь жевріючі лампади. При х світлі проводили більшу частину доби.
  
  Побутові незручності були мабуть більш вражаючими, коли б не обстановка навкруги. В небі постійно "висіли" бойові вертольоти, злітали і приземлялися літаки, кудись поспішали колони бойово техніки. І тільки ми знаходилися зайвими, в цьому відпрацьованому до дрібниць механізмові, що жив за власними законами. Ми нікуди не поспішали, ніхто нами не цікавився і не турбувався чим займаємося. Такими ж вільними ходили по частині й "дембеля", котрі ще чекали на сво відправки. І ми і вони перебували в стані очікування, тільки вони уже вийшли з війни, а ми в не ще не ввійшли. Жили хлопці в "каптьорках" власних рот. По навності і не обізнаності з законами служби, направляючись в туалет, ми проходили повз х палатки і несподівано потрапляли в неприємні ситуаці. Здебільшого "чижиків" звали прибрати в приміщенні, або поспілкуватися: послухати розповіді про цивільне життя, подивитися на фотографі коханих чи знайомих дівчат, якщо такі є. Згідно неписаних армійських законів, відмовитися від "прохань" старших ніхто з мох товаришів не міг ( якщо не встигав вчасно накивати п'ятами ). На щастя "кодекс поведінки цивільних" не дозволяв м чіпати "чижиків", і крім дрібно роботи та переважно грубого звертання, інших неприємностей не траплялося. Але й таке насилля над собою принижувало. Не дивно, що хоча армія ще не "зламала" гонору більшості однопризовників і тепер, однак ніхто з "чижиків" не зміг відкрито кинути виклик таким 'порядкам'...
  
  *** Ми уже давно настролися на покору старшому за призовом, зіграло роль й те, що люди, які бачили війну і вижили в ній, здавалися нам майже героями без хибних нахилів та звичок, а тому х прохання виглядали природними. Можливо - інстинкт самозбереження наказував не лізти з перших днів на рожен. А від роботи легко уникали просто обминувши ці намети іншою дорогою, або втікали у відповідь на оклик. Кого по необачності "припахали" - другий раз вже не попадався.
  
  До дальні, куди раніше відправлявся виділений наряд для підготовки столів, йшли мовчки, або під настрій з піснею. Вперше почув пісню, яка настільки відповідала тутешнім умовам, що, здавалося, була написана спеціально для нас. А слова: "Россия - любимая моя, родные березы тополя, как дорога ты для солдата, родная, милая земля" - лунали в наших серцях. І співали  з такою піднесеністю і натхненням, з таким почуттям, наче слова самі виринали з глибин людських душ.
  
  Їдальня знаходилася в великих металевих приміщеннях метрів 50 завдовжки і 15 завширшки. В середині розміщалися два ряди столів, розділені широким проходом. На відміну від Іолотані більша половина столів завжди була порожня. Лише за окремими сиділи нечисленні солдати і це теж виглядало дивиною.
  
  Кожен підрозділ мав офіціанта, який накривав на стіл, прибирав з нього гори використаного посуду і, практично, весь час перебував в дальні. На таку роботу йшли здебільшого "азіати", або "пробивні чижики". Не легко було все, що повинно стояти на столі, взяти в цеху де готували страви й зберегти поки прийдуть сво. Розкрадався посуд із-за якого виникали сварки і, навіть, бійки між хлопцями. Хоча і жили вони довгий час поруч, добре знали один одного та поцупити ложки чи кружки у відсутність іншого ніхто не цурався. Правильний вибір офіціанта забезпечував підрозділу швидку й якісну жу.
  
  Страви пропонувалися нам задовільні за смаком та асортиментом, а зранку навіть давали каву з молоком або молочну кашу. Ввечері кожного дня - картопляне пюре з сушеного продукту - клейстер, який сти було неможливо, навіть при великому бажанні. Задовольнялися тим, що виловлювали з нього шматочки консервовано риби. Раділи маслу, яке накладали на тарілки без всяких норм і ли досхочу. Та тепер не вистачало хліба...
  
  *** Його випікали на місцевій пекарні. Смак хліба був незвичайний, домашній. Навіть трохи не пропечений він здавався найсмачнішим за будь-який. З хлібом мали проблеми, бо більша частина його ще з пекарні, обминаючи дальню, через знайомих і земляків потрапляла в підрозділи. Тому і цінився він значно вище за масло та м'ясо...
  
  Після сніданку підрозділ виходив на польові зайняття в напрямку артилерійських складів, що знаходилися на територі бригади в кілометрі від наметів. На великій площі від парку до колючо загорожі комор крім давнішнього арика та декількох окопів для бронетехніки нічого не було.
  Зайняття відбувалися або поблизу арика, або за високими земляними горбами біля капонірів для бронетехніки. В обох випадках ми ховалися від сторонніх очей офіцерів. Спочатку, як завжди, просили розповісти сержантів про службу в підрозділах, про супроводження колон, говорили про цивільне життя та ділилися першими враженнями від побаченого. Займатися не мали чим, а з офіцерів за поповнення ніхто не відповідав, чим ми і користувалися...
  
  *** Сержанти ( всього на півроку старші за призовом ) теж не виявляли особливого натхнення в проведенні роботи з підлеглими, тому здебільшого ми відпрацьовували "сон в польових умовах". Такі вправи були до вподоби усім, бо в підрозділах особливо не проспиш з причини невеликого строку служби...
  
  Вдень сонце пригрівало добре. Розморені на сонечку спокійно дрімали на одному із бортів арику, в той час як один чи два добровольці несли вартову службу. Декілька разів нас застигали раптово офіцери, що проздили по дорозі поруч, коли варта засинала і не встигала попередити. Але нічого крім погроз в бік сержантів, до яких ті вже давно звикли, не відбувалося.
  На південь від частини, кілометрах в двадцяти, жовтіли піски пустелі Регістан, серед яких, мов кораблі, височіли три скелі. Я х назвав: Віра, Надія та Любов, як пам'ять про минуле та надію на майбутнє. Кожен, хто служив тут бачив ці скелі й надіявся востаннє глянути на них з борту "дембельського" літака.
  
  Після обіду починався вільний час, що тягнувся з перервами аж до вечері. Сержанти вирішували сво справи, а нам наказували ніде не "світитися" та бути готовими до шикування. Як повелося, хлопці сиділи біля намету або ходили по бригаді в пошуках земляків та ... пляшок...
  
  *** На превеликий жаль карбованці тут нічого не коштували, а вибір речей і солодощів в магазині - за "вищим класом": усе імпортне, в яскравих упаковках ( з вітчизняного тільки збиране молоко та окремі сорти печива) . Від тако спокуси важко відмовитися голодному солдатському шлункові. Вихід знайшли. Уже на третій день група хлопців пізно ввечері заховавшись в куток, об'далася збираним молоком. Виявилося, що пляшки, які траплялися на смітнику, приймали за чеки і поки усі мріяли про першу платню, вони повизбирували х по всій частині.
  
  Кожного дня в клубі показували фільм. Таку нагоду ми пропустити не могли. Клуб служив місцем спілкування солдатів бригади, сюди ж ходили подивитися на жінок, які працювали та жили в частині, просто вбити час, якщо такий був.
  Новий 1984 рік бригада справляла гучно. Всю ніч стояв гамір, шум, безкінечна стрілянина. Стріляли одиночними пострілами і чергами, з автоматів і з інших видів збро, навіть артилерія. В небо раз по раз злітали освітлювальні ракети. По частині ходили п'яні солдати й офіцери. Під "грибками", де щоночі стояли з автоматами, солдати наряду не з'являлися довгий час. Розповідали випадок, як в ніч святкування нового року з будинків неподалік, автоматною чергою вбито днювального. З того часу наряд вночі стояв зі зброєю. Тільки в нашому наметі зустрічали свято спокійно, без особливо радості та гуляння. Довше ніж завжди велися розмови, не спалося.
  
  Так минули одинадцять днів. Це були останні безтурботні дні, про які потім часто і з заздрістю пригадували, коли на плечі, мов камінь, впав тягар першого року служби. Жахливий час, згадуючи який і зараз дивуюсь, як можна було це винести, вистояти і не зламатися.
  
  4. ЗАСТАВА "ЕЛЕВАТОР".
  
  4.1. День вражень.
  
  5 січня 1984 року настав кінець безпечному "бригадному" життю. Сніданок для поповнення 3 батальйону перенесли на дві години раніше, в зв'язку з відправкою команди по заставах.
  Біля наметів 2 батальйону ( на х бронетехніці ми мали хати ) закінчувалася підготовка до супроводження. Метушилися бійці, споряджаючи амуніцію, прогрівалися двигуни бронетранспортерів. Справа робилася швидко і звично. Купами лежали з повним боєкомплектом рюкзаки, відкриті "цинки" патронів, ящики з гранатами. Неквапливо проходжали заклопотані хлопці старших призовів, "літали" чижики. Нас розподілили по "броніках". З захопленням пострибали в "гостинно" відкриті люки машин. Не вірилося, що демо на війну.
  
  Батальйон, як і всі інші в частині, був укомплектований старими - "60-тими бетеерами". В них не зручно розміщалося десантне відділення, яке господарі "модернізували" кожен по своєму. В "моєму", замість двох задніх сидінь стояло одне широке, що правило за ліжко, стіл, тощо в залежності від потреби. В середині "броні" панував порядок, нічого зайвого. На місцях висіли автомати, лежали заряджені патронні коробки, лише банки "сухпаю" виділялися якоюсь недоречністю серед збро. Екіпаж займався штатними справами: водій перевіряв двигуни, стрілок заряджав кулемети, чаклував над довгими патронними стрічками. Бійці зібрано і професійно готувалися до відповідально та ризиковано праці. Основною "працею" мотострілкових батальйонів в гарнізоні було супроводження колон автотранспорту, які приходили із Герата та "союзу". Колони привозили паливо, продукти, боєприпаси та все необхідне для нормального функціонування авіаційних полків та бригади. Супроводження включало в себе вогневу підтримку та забезпечення проводки техніки через небезпечні відрізки шляху, запобігання обстрілів х бандами душманів.
  
  Рушили. Машини покотили пильними дорогами частини. Із бійниць і передніх вікон "бетеера" уривками виднілися навколишні краєвиди, та все ж око вихоплювало цікаві картини. Ось під'хали до застави батальйону охорони, де неквапливо, в накинутих поспіхом бронежилетах і касках, проходжали вояки. По х спокійному, майже байдужому вигляду читалося, що служба тут - "не бий лежачого". Далі промайнули ряди колючого дроту, з підвішеними на них порожніми консервними банками. Дорога пролягла повз аеропорт, за яким з обох сторін з'явилися глинобитні будинки вкриті соломою чи очеретом. Ми в'хали в одне із белуджських поселень.
  
  *** Це були, мабуть, єдині дружньо настроєні племена, котрі за весь час перебування військ "шураві" жодного разу не вступили в конфлікт з нами. Дружба з войовничими племенами виглядала взаємовигідною: від "шураві" белуджі отримували зброю і боєприпаси, за що зобов'язувалися не допускати на свою територію банди душманів.
  
  Шлях, яким хала колона, розбитий вщент. Колись, побудована американцями магістраль Кандагар - Кветта, з'єднувала між собою дві дружні держави, тепер же, зрідка по ній прожджали автофургони торговців. Повноправними господарями дороги почувалися наші "бетеери". Завдяки восьми колесам та торсіонним валам, вибони і ями на полотні не відчувалися. "Бронік" гойдався на дорозі, мов човен, а не підстрибував на ній, як звичайні авто. За мостом, що перекинувся через русло обміліло ріки, зупинилися. З ліво сторони починався великий нежилий кишлак. Жителі покинули його невдовзі після початку війни. Місцями будинки почали руйнуватися без догляду, інші - розбиралися для будівництва нових застав.
  
  Кишлак з одного боку обмежувала ріка, а іншим - він тулився до гірсько гряди, яка перпендикулярно простяглася обабіч дороги і відділяла кандагарську долину від палючих вітрів пустелі Регістан. Годинник показував восьму ранку. Екіпаж "броніка" смачно гриз галети, а ми давилися слиною. Затримка тривала кілька хвилин. "Бетеер" наповнював тріск раці. Раз по раз на зв'язок виходили командири підрозділів, які зараз "виставлялися" в місті та за його межами. Звучали малозрозумілі прохання підкинути пару "огірочків", в ефір виходили гвоздики, слони й інші звірі. Підрозділи "виставляли" супроводження.
  
  Перед очима відкрилася велична панорама міста Кандагар і його передмість. Скільки сягав зір, до наступного хребта, розкинулася зелена зона - квітуча долина з виноградниками, гранатовими і фруктовими садами, серед яких світлими цятками виділялися будинки афганців. Меж між кишлаками не існувало. Це був один велетенський мегаполіс, що наближаючись до центру утворював місто. Здалеку перлинами серед зелені сяяли стрункі мінарети, темно-сині й голубі купола мечетей. Після пустель навколо бригади, море зелені навіть зараз, взимку, вразило. На узбіччі дороги зрідка стояли "бетеери" з повернутими в сторону зеленки "хоботами" кулеметів. Малозрозумілим здавалося безлюддя в величезних кишлаках. Лише де-не-де помічали людей.
  
  *** Цей відрізок шляху рахувався відносно "тихим" і обстрілів колон тут не пам'ятали давно, та все ж люди вирішували за правильне краще перечекати супроводження в схованці ( кулю або гранату вони могли отримати й від "шураві").
  
  Бійці супроводження спокійно розгулювали по бетонці повз техніку, або байдуже сиділи на броні. Правда, численні руни будинків свідчили, що тут бувало і небезпечно. На відміну від поселення белуджів, дахи хатин в кишлаках мали округлу форму, зроблену з не обпечено цегли. Іншу форму мали і будинки, забудова дворів. Кожен складався з декількох "кімнат", що розташовувалися одна повз іншу в ряд, і мали вихід в центр двору. Усе помістя оточувалося високим глинобитним дувалом, що робило його схожим на невелику фортецю. Посеред дворів знаходилися колодязі й ще якісь будівлі. Вузенькі вулиці, що в купі з високими дувалами утворювали ніби тунелі, тягнулися в напрямку до ариків, чи проходили повз них. Дерев в кишлаку росло мало: лише одиниці х траплялися біля води. За останніми дувалами дворів починалися виноградники, оточені низькими глинобитними стінами. Вони походили на ряди глибоких окопів ( лозу висаджували в ями, які навесні затопляли водою з ариків). Виноградники, виглядали ідеальним місцем для засідок. А якщо взяти до уваги густоту забудови - кращо місцевості для партизансько війни не придумаєш.
  
  Чергова зупинка. На цей раз поруч з "Оонівським містечком", в якому жили наші військові радники. Відразу за ним починалося місто. Вдалині маячив напівзруйнований пост царандою - місцево міліці. Затримка виявилася довгою. Як пояснювали старші, поки по всій довжині дороги не стануть точки, далі не рухатимемося. Колона повинна виставитися за заставою "Елеватор". Нам дозволили вийти з "бетеерів".
  
  Виставлення супроводження тривало. В повітрі кружляли вертольоти, весь час по черзі заходячи на бойовий курс і поливаючи вогнем "зеленку" десь на протилежному кінці Кандагару. Гулко віддавалася луна вибухів снарядів, тріскотіли кулемети. Ясний теплий сонячний день і війна; тиша тут і стрілянина за містом; спокійні байдужі перехожі і зібрані, готові до всього бійці - ніяк не вкладалося в голові, що на цій землі люди вбивають один одного.
  
  Колона рухається далі. В'хали в красиве але дуже зруйноване війною місто. Звично, не звертаючи уваги на БТРи йшли тротуарами люди, торгували з лотків "континщики" ( місцеві торговці ). Місто вже кілька років перебувало на воєнному стані. Назустріч колоні, вправно обминаючи нахабні "броніки", що хали по центру дороги, мчали верткі "рікші", невеликі моторолери, що слугували за таксі. Кожен такий автомобільчик походив на шедевр живопису. За дещо примітивними, але чудовими за якістю малюнками картин природи та незнайомих казкових пейзажів, безліччю наклейок та картинок, важко було помітити "заводський" - синій колір машини. За рулем в таких авто, в переважній більшості випадків, сиділи зовсім маленькі хлоп'ята, років по 7-10. Крім "рікш", на дорозі зустрічалися невеликі кінні візки уквітчані червоними китицями і квітками, запряжені низенькими місцевими конячками, та цивільні вантажні автомобілі. Вітрове скло поодиноких авто і нових, і зовсім проржавілих, які от-от мали розвалитися, - все заліплене наклейками: розами та орлами. З першого погляду на місто запала у душу любов цього народу до яскравих кольорів, живопису.
  
  Поруч з лавками та візками дрібних торговців зустрічалися й великі державні магазини ( у нас х називали дуканами). Ближче до центру кількість людей побільшала. Вздовж дороги стали траплятися величні будинки місцево знаті та багатів. Прямо на тротуарах сиділи мужики і пили з невисоких стаканів чай, який наливали з маленьких металевих чайників. Серед натовпу різнобарвне вдягнених людей мальовничо виділялися молоді жінки в яскравих вбраннях. Основною прикрасою х служила довга чадра.
  
  *** Літні жінки віддавали перевагу спокійним темним тонам, молодші - привабливим, світлим. Без чадри бігали тільки дітлахи - дівчатка дошкільного віку.
  
  Чоловіки майже усі носили бороди. Вразив разючий контраст в добробуті: відчайдушна бідність одних і розкіш інших. Місто, особливо центральна і західна частини, лежали в рунах. В центрі, дорога робила крутий поворот і техніка викочувалася невелику площу з незвичайною кам'яною альтанкою та гарматами навколо не. Серед "шураві" вона мала просту назву - "Площа з гарматами", а місцеві називали  щось на манер майдану незалежності, оскільки побудована вона на честь перемоги афганського народу з англійськими колонізаторами.
  
  *** Три війни вела могутня держава з цією краною, і всі х програла. Войовничий, свободолюбний народ зміг відстояти свою батьківщину. Це добре знали "старці" в Кремлі, коли приймали рішення про ввід військ, але уроки історі х так нічому не навчили.
  
  Старовинні англійські гармати півколом оточували альтанку. Цей монумент символізував силу духу народу, тому, споруда не мала пошкоджень й охоронялася царандоєвцем в парадній формі.
  
  За кілька сотень метрів після площі обстановка починає змінюватися на гірше. Зникають з вулиць перехожі, лише афганські солдати відчуваються на них відносно спокійно. Навідник припадає до прицілу кулеметів. На полотні дороги стали траплятися великі ями від вибухових пристров. Аж ось і "бетеери" супроводження. Від бійців екіпажу дізнаємося, що ми прожджаємо частину міста, яка в підрозділах має назву - "Чорна площа". Усі, хто хав зверху поховалися під броню, тільки люки в "броніку" не поспішали закривати.
  
  *** В випадку влучання гранати є шанс залишитися живим. Розповідали, що екіпажі броньовано техніки гинули від тиску, який, при "розмазував" людей по стінках машин.
  
  "Чорна площа" - це суцільні руни неподалік від центру міста. На відстані 100-200 м від полотна дороги не залишилося цілим жодного будинку чи дерева. 'Броніки', БМП та танки супроводження розташувалися вздовж дороги з невеликими інтервалами. Десь там, в рунах, засіли бійці в нервовому очікуванні. Не дивлячись на серйозну артпідготовку, що триває постійно, ділянка залишається небезпечною для прозду колон. Мені й товаришам ніскілечки не страшно, навпаки цікаво ( та цікавість куди і дівається, коли кулі засвистять біля вуха ). За рунами знову з'явилися ряди континів, відносно цілих будинків. З ліво сторони, на схилі гори, мов велетенські снаряди, шеренгами "вишикувалися" цистерни сріблястого кольору. То міський склад ПММ. Напроти нього внизу, знаходився невеличкий місточок, правильніше те, що з нього залишилося після вибухів. Вздовж дороги, з право сторони, тягнулася зеленка з садами і виноградниками, з ліво - починалося підніжжя гір, гола кам'яниста пустеля.
  
  Узбіччя дороги засипані гільзами, в кюветах лежать чорні остови згорілих "КАМАЗів" і інших авто. Суцільно смуги полотна дороги в цьому місці не існувало: бетонна стрічка знищена, розірвана величезними та глибокими ямами. Чорні плями на дорозі вказували місця трагедій де горіла техніка. Сосни, що колись стрункими рядами стояли вздовж насипу, позбивані снарядами, понівечені, а місцями ретельно спиляні. Небезпечне місце нашпиговане танками і 'броніками', що стоять через 50-100 метрів.
  
  *** Місцевість мала незвичну назву "1001". Через рік на цьому місці майже кожного супроводження траплятимуться обстріли та підриви техніки і за втратами бійців воно надовго "захватить лідерство".
  
  Відразу за "1001" починалась місцевість із назвою "Кокаран". Мчимо на великій швидкості по добротній бетонній дорозі. З право сторони дороги з'явилася на кілька секунд і зникла чудова по красі мечеть з голубими куполами. Напроти не, виднілося нагромадження каменів в вигляді могил, з великими каменями "в голові і ногах". Біля багатьох могил стирчали довгі шести з різнокольоровими стрічками та шматками матері. Причому, х кількість, і кольори помітно відрізнялися. Нам пояснили, що то - афганське кладовище.
  
  Ще здалеку помітили кінцеву точку подорожі - елеватор. Велика, білого кольору, добротно побудована споруда, разюче контрастувала з навколишнім краєвидом. Висока, поверхів з 12 основна будівля, мала оточення з міцного паркану за яким виднілися одноповерхові будинки. Та, на жаль, 'броніки' прохали далі. Вони звернули з гладенько бетонки і помчали в напрямку двох сиротливо розташованих серед кам`янисто рівнини будинків.
  
  *** На заставі 'Елеватор' розміщалася 7 рота, взводи: ПТВ, мінометний і танковий - усього близько півтори сотні вояків. Підрозділи займали два будинки недобудованого колись американцями телецентру.
  
  Коли "бетеери" під'жджали до застави, на "бетонку", підіймаючи неймовірну куряву, приземлився вертоліт. Юрба "дембелів", що до цього часу спокійно очікувала борт, ринулася до нього, немов в останній бій. Через лічені хвилини вони вже знаходилися в повітрі.
  
  4.2. Знайомство з заставою.
  
  Вертоліт з "дембелями" зник за перевалом. Колона "бетеерів" рушила далі на Нагаханський поворот закрити свій відрізок дороги. Новобранців застави "радо" зустрів худий, мов скелет, але зухвалий вояка. Навіть не привітавшись, хлопець відразу став стращати майбутньою службою. Його великі витрішкуваті очі жадібно дивилися на прибулих, виражаючи незрозумілу злобу й задоволення.
  
  *** То був водій взводу ПТВ Віктор С. на прізвисько "Хохол". Ціну його словам та посмішці ми взнали невдовзі, вже наступного дня.
  
  Усіх розмістили в "ленінській кімнаті" - на просто неба закопаних лавках. Згодом прийшов років двадцяти п'яти, високий і симпатичний лейтенант. Він відрекомендувався замполітом 7 роти. Манера вести розмову, відвертість і дотепність, відразу викликали довіру й симпатію до цього офіцера.
  
  *** Родом замполіт був з Украни, здається одесит. Він потрапив в "Афган" нещодавно відразу після училища, тому вів себе доволі стримано. Ні прізвища, ні імені його не запам'ятав і тепер не взнаю ніколи, бо офіцер загинув в травні 84-го.
  
  У "ввідній" розмові замполіт розповів про історію роти та бригади, про те, що 7 ротою командував легендарний капітан Чорножуков, герой "союзу"; що крім нього в бригаді служив ще один офіцер-герой - лейтенант Демченко, який підірвав себе і "духів" останньою гранатою, прикриваючи відхід одніє з рот бригади.
  
  *** Такий вчинок, не дивлячись на герочність, викликав у замполіта чомусь не радісне схвалення, а малозрозумілі натяки на помилки офіцера при виконанні завдання його підрозділом. Пізніше я й сам переконався, що не усі нагороди відповідали заслугам.
  
  Після короткого "екскурсу в історію", офіцер відповів на запитання. В один з моментів розмови зі сторони Нагаханського повороту долинули звуки автоматних та кулеметних черг, запрацювала артилерія. Замполіта пояснив, що там триває "звичайний" бій супроводження, який ведуть підрозділи роти з душманами. Місце стрілянини добре виднілося з "точки", що знаходилася на високому березі ріки Аргандаб, в долині яко відбувалися поді. Тільки далека відстань до місця пригоди не дозволяла роздивитися, що ж там сколося.
  
  *** Не вірилося, що поруч з заставою, триває бій, і, можливо, хтось із наших хлопців, мох майбутніх товаришів по взводу, дістане поранення чи загине. Не вірилося, що це не гра.
  
  Зовні усі залишалися спокійними, лише очі видавали внутрішню напруженість і стурбованість. Кожен затямив собі в цей момент, що служити на цій "точці" треба з усією серйозністю, вчитись воювати на совість. Бій раптово ущух. Запанувала оманлива тиша. Після бесіди нас повели знайомитися з заставою. Обійшли по периметру "точку", подивилися  кордони, пости бойово охорони та розташування мінних полів. По ходу "екскурсі" знайомили з системою оборони і ведення вогню кожного поста бойово охорони застави, деякі особливості властиві м.
  
  *** Усього варт бойово охорони налічувалося, здається шість ( по кількості підрозділів). Більшість із них складалася з обшитих дошками землянок з окопами для бійців та "броніків". На деяких вартах землянок знаходилося дві, а то і три. Два пости розміщалися над долиною ріки Аргандаб, на правому  високому березі, в дерев'яних напівземлянках. Один з них, найдальший від казарм, розташувалася над річкою, з двох боків його оточували виноградники з замаскованими в них мінними полями, а спереду внизу - берег стрімко обривався до води.
  
  Звідси відкривався чудовий краєвид на долину. Внизу шуміла стрімка ріка; лівий пологий берег устилала дрібна галька, перетворюючи його на непоганий пляж; ген вдалині виднілися сади і кишлаки, за якими стіною вставали гори. Лише в долині, панувало царство зелені, яке захищали гори від палючих пустельних вітрів. Райські місця для відпочинку, Мекка для туристів.
  Біля іншо "річно" варти розкинувся великий гранатовий сад. Нас попередили, що він замінований, і що розташування мін та гранат ніхто точно не пам'ятає. Це стало причиною двох підривів восени, коли в сад за фруктами ходили молоді солдати. Тяга до вітамінів обернулася на зле: один з хлопців загинув, інший - отримав поранення.
  
  По територі "точки" протікав арик. В тіні нечисленних дерев, що росли вздовж нього і були єдиними деревами на заставі, солдати могли відпочити від спекотного сонця. Арик служив для бійців застави резервуаром води: в ньому прали одяг, купалися і кожного дня вмивалися, мили посуд і брали воду для прибирання в кімнатах. Питну воду на "точку" завозили бочками з елеватора, де вона зберігалася в велетенському підземному резервуарі. .
  По ходу екскурсі відвідали дальню, метрах в 200 позаду казарм-будинків в старих афганських будівлях. Низенькі, напівтемні глинобитні споруди з отворами замість вікон і дверей, в яких містилися збиті з дощок артилерійських ящиків ряди столів та лавок, мало походили на зали для харчування. Їдальня не мала електричного освітлення, як і більшість споруд на територі застави.
  
  *** Світло виробляли переносні двигуни, які в армійських підрозділах використовувалися для зарядки акумуляторних батарей. Їх вмикали на дві години перед відбоєм. В підрозділах користувалися переважно трофейними гасовими лампами.
  
  На столах стояло щось схоже на свічки-каптилки, зроблені з порожніх консервних банок та гільз. Враження від приміщення дальні - найгірше. Ми були приголомшені умовами та перспективами служби. Поруч з "залами", яких налічувалося три, містилася польова кухня та пекарня. Біля не - в будинках жили повара і знаходився склад харчів. Неподалік розташувалася вогнева позиція артилеристів з двома гарматами.
  
  *** Наряд по кухні та артилеристи виставляли на ніч одну варту, тому потрапити до кухні було справжньою "божою карою": крім того, що цілий день допомагаєш поварам, "обслуговуєш" свій взвод та окремо "дідів" підрозділу ( а іноді й чужих), так ще й вночі немає спокою.
  
  Закінчився обхід територі на взводній варті бойово охорони ПТВ, що знаходилася біля дороги напроти гірського хребта, який походив на велетенського доісторичного динозавра з химерними пластинами панцира на спині, в ролі яких виступали гострі скелі. Гори підступали до "точки" майже в притулок. Всього лише близько двохсот метрів відділяло х від дороги. Нічого не варто вночі завдати заставі нищівного удару, якщо поставити на хребті декілька безвідкатних гармат, або напасти на не, бо зі сторони гір мінних загороджень не існувало.
  
  З право сторони від взводно варти лежали остови згорілих КАМАЗів, інших авто та бронетехніки. На це кладовище потрапляла техніка з Нагаханського повороту та Кокарану неподалік від застави, і заважала рухові колон. Їх притягували на "точку" танками та тягачами. Вигляд понівечено техніки, яка ще не так давно виглядала гордістю  володарів, котрих, можливо, немає в живих, навівав смуток. Якщо така грізна зброя як танки, покремсані на шматки лежали купою металобрухту, то що ж за сила протистоть нам? Що то за люди, які не злякалися добре озброєно армі і завдають й скільки втрат? Після огляду "точки" колону новобранців розібрали представники взводів.
  
  *** Вісім чоловік - вісім різних доль. Найближчий товариш - Паша Л. родом із міста Солікамськ, що в Пермській області. Швидкий, не рідко занадто метушливий та не в міру заклопотаний службовими справами, але надійний у всьому. Сергій М. - земляк, а тому повинен здавалося б, стати надійною опорою. Та його неготовність до служби, кволість, слабкий характер, природжена "заторможеність" - помітні стали ще в "учебці". На жаль, із-за цих вад неприємності у взводі виникали по його вині кожного дня і нас часто "виховували" за недоробки й помилки Сергія. Черкащанин Віктор Г. - слабкодухий та занадто боязкий хлопчина. Славко М. - родом з містечка Глухова на Сумщині. Штангіст, відлюдкуватий і мовчазний. Встиг прослужити тут всього два місяці. Сергій Т. - високий і симпатичний киянин, але закінчений боягуз. Вася А. - марієць, звичайний "трудяга", надійний хлопець, про таких говорять, що на них тримається все. Ігор Б. ( "Белка") - земляк Васі, швидкий і хитруватий, вмів добре пристосовуватися до обстановки, але надійний у всьому. Мене у взводі називали "Студент", що хоча і відповідало дійсності, та в устах більшості старших по призову звучало глузливо й образливо, оскільки немає більшого задоволення для дурника поганяти розумнішого за себе.
  
  Третій протитанковий взвод бригади (3 ПТВ) складався з трьох відділень: гранатометного, вогнеметного і відділення ПТУРС ( реактивних снарядів ). Тому бійців у підрозділі налічувалося 36 чоловік по штату, що складало майже половину стрілково роти. Оскільки за прямим призначенням взвод не використовували, то він здебільшого підсилював 7 роту при виконанні нею бойових завдань під час рейдів та супроводжень. Подвійне підпорядкування: комбату і начальнику артилері бригади, давало можливість приймати участь у операціях не тільки в складі батальйону, а й окремо. Нерідко вогнеметники посилювали роти ДШБ, розвідки, іноді 2-го батальйону при виконанні ними бойових задач. Усім складом взвод брав участь тільки в випадку великого рейду в передмістя Кандагару, оскільки він завжди був потрібен на супроводженнях, що відбувалися ледь не щоденно.
  
  Особовий склад взводу розміщався в трьох кімнатах одніє квартири. Розмір та розташування кімнат визначало контингент бійців, що в них проживали. В найдальшій від входу, з невеликим балконом, жили всі "діди" та окремі "черпаки" ( на армійському жаргоні так звали тих, хто прослужив рік ). Це була найохайніша, з білими стінами і новими одноярусними ліжками кімната. Крім ліжок, тут знаходилися "пічка-буржуйка" й невеликий стіл. До не примикала прохідна кімнатка з крихітним віконцем під стелею, та пошарпаними ліжками в два яруси, половина з яких не мала ковдр і подушок. Найбрудніша, з давно не топленою пічкою, вузенька і напівтемна - вона стала ідеальним місцем для проживання "чижиків", які в будь-який момент могли знадобитися "дідам". З ціє кімнати двері виходили в темний коридор, який з одного боку закінчувався виходом з розташування, а з другого - містилася третя кімната - "молодих" ( ті, що прослужили більше півроку) і "черпаків", які не помістилися в першу та другу. Вона займала друге місце в ієрархі кімнат взводу. Пічку тут топили значно менше, ніж в "дідівській" і ліжка стояли в два яруси, зате панував дух свободи і задоволення службою, чого не було у інших кімнатах. В окремому приміщенні в коридорі містилася "зброярка". Командир взводу, старший лейтенант Коблов жив на другому поверсі в кімнаті офіцерів.
  
  Від побаченого ніхто з нас не перебував в захваті. Але наявність даху над головою та міцних стін вигідно відрізняло нову казарму від бригадних наметів. Після короткого знайомства з приміщенням та побутом пішли готувати дрова на ніч. Виявилося, що вони і тут річ дуже цінна.
   На дрова використовували ящики з під снарядів, тихенько розбирали дерев'яні альтанки, що будувалися влітку. Запасливі хлопці, заготовляли дрова ще з літа, а хто проґавив, той наганяв в супроводженнях. Підготовці запасів дуже заважала об'єктивна і практично не вирішувана проблема - ієрархічна структура підрозділів: хто призивався весною за дрова не турбувався, бо восени мали прийти новобранці, які й займалася цією справою.
  
  Пеньки від спиляних сосен на узбіччі дороги свідчили про рішучість молодого поповнення взводів заготовляти дрова навіть "під носом" у душманів. Іноді, гостра потреба в паливі вимушувала робити "вилазки" в навколишні нежилі кишлаки в пошуках горючого матеріалу.
  Вечоріло. Сонце потихеньку хилилося на захід. Зі сторони Нагаханського повороту долинув шум заведених двигунів, зачастішали постріли. Колони вже пройшли, настала черга знімати супроводження. За десяток хвилин на територію застави, здіймаючи за собою хвіст куряви, в'хало з десяток "бетеерів".
  
  Зверху на броні юрбою сиділи вояки. Але не так, як ми звикли бачити в армі - в формі згідно "уставу", а одягнені дуже різноманітно: від повністю споряджених, в касках й бронежилетах, до "легко вдягнених" і простоволосих. Більшість з хлопців з голови до ніг були вкриті товстим шаром пилу. Мужики весело і жваво про щось говорили, знали, що прибуло поповнення, а ненависних, для багатьох, дембелів вже й "слід простиг". Бійці з цікавістю розглядали нас. А ми, мов барани, дивились на незвичайних солдатів. Хлопці виглядали старшими за сво роки і кожен з нас відчував перевагу та зверхність над собою цих людей, що щойно повернулися з бою. Ми, ніби стали меншими на зріст, принишкли. Увесь простір навколо заповнили хвацькі солдати. Враження від побаченого доповняв орел, якого привезли на броні з супроводження. Орел сичав і поважно відступав під натиском присутніх, не в змозі полетіти із-за перебитого кулею крила. Стали підходити, запитували хто такі, з якого підрозділу, звідки родом. "Діди" - спокійно і байдуже, "черпаки" та "молоді", які вгадувалися по одягові й змореним обличчям, з радісними усмішками: довго очікувана заміна, чергові хлопчики для биття. В "дідівській" кімнаті, куди групу запросили зайти було порожньо. Худий і миршавий старший сержант, який виявився замісником командира взводу ("замок" в побуті) почав розпитувати. Звали його Андрій.
  
  *** Він був одним із трьох "дідів", які залишалися у взводі. Родом хлопець походив із Кримсько області, та його рудувато-біла шкіра (за що у взводі він отримав прізвисько "Рудий") ніяк не вказувала на жителя півдня. Тримався "Рудий" зверхньо і надмірно, з якоюсь незрозумілою зневагою до нас. Манерою розмови він підкреслював різницю в положенні, чим відразу викликав неприязне відношення до себе. Останні із присутніх, серед яких виділялися веселий та дотепний "черпак" Мишко на прізвисько "Башмак" та високий худорлявий бульбаш "Снігірь" - виглядали добродушно нейтральними.
  
  Нас запросили присісти і кожен коротко розповів про себе. Розмовляли дружньо, панувала атмосфера приятельства. Ми трималися стиснуто, але відчували себе спокійніше: начебто в не поганий колектив потрапили. Відразу отримали зброю, після чого стали влаштовуватися на ліжках, яких на всіх не вистачило. Це неабияк здивувало. Одна річ, коли тимчасово можна "перекантуватися" удвох на одному, інша - спати так кожного дня і невідомо як довго. Не спати ж декому на підлозі?
  
  Згідно армійських законів в курс справ нас вводили бійці на півроку старшого призову. З "молодих", яких у взводі налічувалося шестеро ( з них три сержанти), "шефство" над нами взяв Андрій Ч.
  
  *** Приємний у спілкуванні хлопчина, "швидкий" на язик і на роботу. Життя заставляло його крутитися, і дивно, як він "вижив" майже один "обслуговуючи" такий натовп 'дідів'. Андрій познайомив з господарством та власністю взводу, що включала посуд, зброю і інші предмети побуту. Показав невелику комірчину під східцями, що вели на другий поверх, де зберігалися залишки дров і деякі речі. Від нього отримали інструкці: що робити коли з "дідівсько" кімнати пролунає вигук - "один", що входить в коло наших "прямих" обов'язків, що повинні запам'ятати, чому навчитися і чого ніколи не робити. З перших годин перебування у взводі стало зрозуміло: що крім службових обов'язків прийдеться виконувати роль "козачків" при старших, що весь побут лягав на наші плечі, що попуску ніхто не дасть і ніхто не захистить, що розраховувати можна лише на однопризовників, власний розум та сили.
  
  Вечеряли в "дальні" при світлі "каптилок". Була присутня більша половина взводу. "Діди" і наближені до них "черпаки" залишилися в будинку, наказавши Андрію Ч. жу принести в розташування.
  
  *** Старші призова напряму не наказувати зробити будь-яку роботу. Це входило в обов'язки "молодих", які виконували роль "посередників" і наглядачів. Вони відповідали за організацію. Таким чином, х призов вимушений, для власно безпеки, заставляти нас працювати. Згідно тутешніх 'законів жу один із нас мав носити в приміщення кожного дня, але тільки для "дідів". Інші призова таких привілев не мали. Треба, так треба. Ніхто й не збирався протестувати. Чим швидше забудеш про особисте я, тим легше буде служити.
  
  Страви на столі порадували - багато і смачно. Великий вибір консервовано риби, банки яко лежали в танкових ящиках прямо на вулиці, а вживання х не контролювалася. На ситий живіт легше думалося, і завтрашній день не здавався невизначеним.
  
  *** Найспокійніший і повний вражень перший день в новому взводі став останнім відпочинком перед довгими, мов роки, й жахливими днями служби на заставі "Елеватор".
  
  4.3. Головне - витримати!
  
  Принадність служби на окремій заставі, вдалині від "цивілізаці", відчули зранку 6 січня. Все, що відбувалося до цього, виглядало, мов дитячі забави. Зміна відбулася настільки разюча, що ставало страшно за себе - чи зумію витримати такий психологічний й фізичний гніт. Зверхньо-байдуже ставлення до нас "чужих" старших призовів, в своєму підрозділі, виглядало відкритим приниженням та знущанням. Та найгіршим стало повне безправ'я та беззахисність молодих солдатів, бо навіть командир взводу не втручався в справи колективу і завжди займав позицію "дідів". Скаржитися на життя не гідно порядно людини, а тим більше жалітися взводному на кривди від бійців свого взводу, тому нам радили запастися терпінням і пережити цей нелегкий період в службі без так званого "закладання" кривдників офіцерові. Та, і, що то могло змінити, адже усі "неподобства" відбувалося на очах офіцера, і він не міг не помічати нашого важкого положення. Надія залишалася тільки на власний розум, підтримку земляків, добрий фізичний стан та витримку.
  
  На жаль гурт не тримався солідарно, ми не відповідали на приниження непокорою. Швидко втратили здатність до суперечок, протистояння -  просто "вибили", затоптали разом з гідністю. Це була звичайна практика в усіх без винятку взводах 'точки'. "Діди" трималися заодно і попуску не давали нікому. В одних підрозділах "режим" був жорсткішим, в інших - більш "ліберальним". Життя "чижиків" залежало, переважно від кількості та особистих якостей старших за призовом. Однак не дивлячись на особистості, в масі свой, всі вони були схильні до не статутних відносин, а це означало знущання, зневагу та рукоприкладство.
  
  Найдотепнішою вигадкою, досягненням "режиму" - це відношення до скаржників ( як і скрізь такі люди швидко знайшлися ). Звичайно, крім нових пригод на свою голову, хлопець нічого не отримував. Та в добавок до всього, такі ді однопризовника викликали відразу і свого призову. Бо скарги рикошетом вдаряли по нас. Людина потрапляла в ізоляцію, втрачала положення у взводі. Ї сторонилися. Дружба з таким хлопцем, ставала майже не можливою. Виходило, що краще промовчати, перетерпіти, ніж "зачмиритися", стати покидьком у взводі. Біль і образи переносили в душі, приховували х до "кращих часів", в наді, при нагоді розквитатися за все одразу.
  
  Таких хлопців, які б кинули виклик тутешньому устрою служби, виступили проти "дідівщини", на жаль, не знайшлося серед усіх "чижиків" застави. Оскільки тут служили юнаки з різними характерами і долями, різним темпераментом й фізичними даними, і ніхто не протестував - можна зробити висновок, що така поведінка була, або найдоцільнішою, або це свідчило про те, що армія вже "вбила" в людях такі риси, як честь, достонство, гідність, залишивши одну найголовнішу - вміння швидко пристосуватися до обстановки.
  
  В душі, я сміявся над нікчемністю образників, намагався почуватися вищим за них. В таких випадках добре допомагає віра в Бога, в фатальність життя. Стати віруючим не міг. Допомагала впевненість у собі, переконання у власній щасливій долі, що поки-що не підводило. Вірив і надіявся на краще, закриваючи на все очі.
  Першочерговою задачею після підйому, як і скрізь в армі, є прибирання в приміщеннях. Особливо старанно і тихо ( бо "діди" ще сплять ) цю справу мали робити в першій кімнаті, від чистоти яко залежав не тільки настрій "старших", а й власна служба в цей день: буде вона відносно спокійна, чи зранку почнуться "шикування" для "виховання". На превеликий жаль призову в першій кімнаті жив "Хохол" - придуркуватий доходяга-садист, від якого чекали неприємностей завжди. Він ніколи не проходив мимо, щоб не образити чи познущатися.
  
  Підлога в кімнатах, як і все дерев'яне навколо, робилася з неотесаних і не пофарбованих дощок, які давно вже ніхто не мив. Вранці, хвилин двадцять всім призовом вишкрібати  шматками скла. Праця важка і безглузда, бо до вечора від ранішньо чистоти не залишилося й сліду. Для того, щоб тільки вимити підлогу, а не розвести багнюку, коли за водою треба бігати за 200 м до арика, тратили багато часу.
  
  *** Трохи згодом, після рейду, в якому брали участь бійці взводу, в розташуванні з'явився магнітофон. Він працював цілодобово. Касет мали в обмаль, тому, майже весь час, прокручували одну. Так і закарбувалася в пам'яті брудна підлога, ганчірка в руках, і "блотна" пісня "Гоп-стоп".
  
  В першу неділю перебування на заставі з групи "чижиків" нікого не брали ні на варту бойово охорони, ні в місцевий караул - охороняти склад з боєприпасами За тим, прибирання в кімнатах проходило швидко. Підлогу в "свой" кімнаті мили в останню чергу і аби як. Якісна заправка "власних" ліжок, які не мали простирадл, ніяких змін в кращу сторону у вигляді приміщення не додавала, тому х залишали як є.
  Оскільки, ліжок не вистачало і персональних місць не мали, то займали перше, що траплялося. Звечора стомленість валила з ніг, засинали миттєво потрапивши на ліжко. Так і спали, не роздягаючись, зате зранку не мали проблем з вдяганням.
  
  Ранок для призову ( коли не намічалося супроводження старші спали доки не приходив взводний ) найкращий і найспокійніший час. Бо лише під ранок міцним сном засинали в першій кімнаті, нікого не смикали й не чіпали. Працювати без нагляду завжди легше.
  Снідати вирушала більшість бійців. В "залі", куди світло потрапляло через маленьке віконце та двері, панувала напівтемрява. За столешниці слугували верхні кришки від артилерійських ящиків. Взвод займав два, зрідка три столи із п'яти, причому стіл нашого призову стояв окремо, інші - сиділи разом. На сніданок завжди готували щось молочне: або кашу, або кавовий напій. Масло ли досхочу тільки взимку, коли воно ще не розтавало, бо холодильників на заставі не було. Страви отримував хтось із "чижиків". З хлібом існували проблеми ( його випікали на місцевій пекарні в обмеженій кількості), тому отримувати два чи три буханці на взвод ходив хтось із старших. Ми ніколи не ходили голодними і на відсутність апетиту не жалілися. Просто не вірилося, скільки могли вмістити наші шлунки.
  
  *** Звірячий апетит, перетворив нормальних хлопців на рахітів: животи набивали повні під зав'язку, а чомусь худли "на очах". Мабуть впливав клімат та важка служба. Серед бійців ходила говірка, що "чижики" дять за чотирьох, а працюють за двох.
  
  Після харчування хтось із "чижиків" залишався мити посуд в ариці, а інші "повзли" до казарми.
  
  *** Восени і весною вода арика кишіла різноманітною інфекцією. Вистачало одного ковтка, як неодмінно захворієш на дизентерію чи гепатит. Для багатьох це був хороший спосіб "пошлангувати", зникнути на деякий час із підрозділу, навіть ціною втрати здоров'я. Посуд мили по черзі. Холодна вода не відмивала тарілок від комбіжиру, а постійна поспішність, притаманна усім справам, не дозволяла якісно це робити. За що, починаючи буквально з першого дня, весь призов отримував ложками чи тарілками по лобі ( в залежності від того, що брудне ). Достатньо було комусь із старших помітити залишки жиру на посуді, як без розбору діставалося усім, причому від кожного хто побажає провести виховну роботу. Винуватець, як водиться, був один. Звичайно, угледіти за усіма недоліками важко, та ця недобросовісність могла привести до важких наслідків для бійців взводу, тому призов рахував, що за це треба наказувати, однак не так й не усіх.
  
  Після сніданку відносне затишшя закінчувалося: служба набирала новий темп. Якщо в цей день не проводилося супроводження і підрозділи займалися за планами командирів взводів, для призову починалося важке життя. "Старші" відверто нудьгували, займалися власними справами. Частина "черпаків" та "молоді" отримувала якісь не значні накази від взводного, а ми потрапляли в рутину 'службових обов'язків.
  
  В казарму, без особливо потреби, ніхто з 'чижиків' не заходив. Зайвий раз образять, заставлять щось зробити, або чого доброго пошлють за сигаретою.
  На той час найгірше покарання ( сигарети мали тільки офіцери та деякі запасливі "діди"). Викручувалися як могли: просили у взводного, в інших підрозділах. Та в більшості випадків прийшлося повертатися ні з чим, за що отримували "маклуху". Серед призову, за порадою Андрія Ч., встановили порядок, згідно якому в приміщенні завжди мали знаходитися двоє із наших на випадок "виклику" в "дідівську" кімнату. В противному разі, якщо ніхто не відкликався "виховували" увесь гурт.
  
  Я відразу затямив собі просте правило, що в армі біда розумним і розуміючим: дурника декілька раз пошлють за чимось без результату після чого "виховають" і більше не чіпають, а нормальним хлопцям нова "головна біль". Однак ходити в "дурниках" не збирався. Не до лиця така поведінка , та і залишки поваги до себе не дозволяли.
  
  Зате задоволенню не було меж, якщо призов брав на зайняття взводний або хтось із сержантів. Перш за все нас навчили добре стріляти з автомата. Час до обіду присвячувався стрільбі. Відразу на другий день, після сніданку, взявши автомати під командою одного з сержантів пішли на взводну варту. Ніхто не обмежував нас в кількості боєприпасів: бери скільки зможеш розстріляти. З усмішками дивилися старші хлопці як ми жменями хапали один перед одного сотні блискучих патронів. Із жадібності понапихали ними всі кишені та шапки.
  
  За насипом дороги, під горою, тренувалися у вмінні влучно стріляти. Мішенями виступали порожні консервні банки і гільзи. Але ця справа виявилась не такою вже й приємною, як здавалося. З незвички після перших вистріляних магазинів гуділо в голові, позакладало вуха. Розмовляли окриками. Охота пропала швидко. Якщо перші постріли робили одиночні, економлячи патрони, то під кінець тренування повні "рожки" вилітали за хвилину. За півгодини всі 'наситилися" і чекали скорішого закінчення.
  
  Стрільба - ця "дитяча" мрія і розвага, яко так не вистачало в "союзі" ( тому ми мабуть  за це так і любили), додавала більше прикрощів, ніж задоволення. Крім глухоти після пострілів починала боліти голова, а потім чекало найгірше, те що ми не знали в "учебці" - чищення ( або купання ) автомата. Чистити як раніше, в навчальній частині, не виходило, бо товстий шар нагару масло не брало. "Купали" зброю в бензині. Хоч і говорили, що від цього вона псується, та на якихось рік чи два вистачало, бо довший строк рідко який автомат витримував в таких умовах.
  
  *** На наступних зайняттях приходилося через силу заставляти себе "випустити" зайвого патрона. Незважаючи на небажання замордованих шумом вух, відточував майстерність в цій справі. Коли розбивати порожні банки набридло - починали придумувати нові мішені, стріляти з різних положень. З кожним днем все краще і краще влучав, вчився "відчувати" зброю.
  
  Ввечері другого дня призов вперше "пошикували". В першій кімнаті, де на весь розмах тривав процес "планування" ( куріння "плану" або анаші ) зібралися "діди" з різних підрозділів. В наркотичному угарі хлопцям захотілося розваг, а х без "чижиків" в армі ніколи не буває. Була десята вечора і товариші до того часу вже спочивали. Мені випало чергувати: топити пічки, "літати" у справах.
  
  *** По черзі, десь близько двох годин кожен з "чижиків" мав вночі топити пічки в кімнатах і заодно "вирішувати проблеми" бійців старших призовів.
  
  Усіх швидко підняли і сонних вишикували посеред кімнати. "Ні живий, ні мертвий" сидів біля пічки і чекав, коли накажуть стати в шеренгу. Та те, що земляк "дід" на сьогодні врятувало. Про мене говорили схвальні відклики, казали, що "врубаюся" в службу. З соромом вислуховував усю цю балаканину: і без них знав чого вартий, та страх перед розправою скував волю. Треба було б стати поруч свох, бо допомогти м не міг. Однак власна сорочка, як говорять, ближче до тіла.
  
  *** Якби знайшовся серед нас хоча б один лідер, який зміг би кинути виклик "режиму" виступити проти такого до себе відношення, можливо його підтримали б останні. Але всі жили за принципом "своя хата з краю", і тому ніхто, за власним бажанням, нічого не хотів робити за іншого. Лише найближчі товариші якось старалися допомагати один одному та цього все одно було замало.
  
  Не зміг і я піднятися вище власного страху. Спробуй підстав свою шию під удари, коли в приміщенні два десятка "готових" мужиків, що не мають найменшого співчуття до тебе? Спробуй скажи щось проти? Найправильніша поведінка щоб вижити, але така не красива і бридка, навіть самому.
  З замиранням серця спостерігав як товариші по черзі підходили до чотирьох "дідів" і отримували так звані "маклухи" ( удар рукою по ши). "Відпускали" х два наших, мінометник Роман і танкіст. Дехто з хлопців від удару падав на коліна, інші тільки втрачали орієнтацію і здивовано дивилися навкруги. Кожен удар супроводжувався вигуками схвалення чи навпаки - зневаги, як до того хто б'є, так і до того на чию шию попадала рука. Натовп звірів від вигляду безпорадних, падаючих на підлогу "чижиків". Один за одним товариші, пройшовши "процедуру", зникали в нашій кімнаті. Екзекуція підійшла до кінця, та ще довго тривало обговорення результатів.
  Перед очима стояли жахливі картини приниження, а я почувався мабуть гірше за всіх. Це ніби мене сім разів пустили по колу і я після цього знаходився разом з кривдниками, вдавав із себе спокійного. Доводилося підтримувати розмову, згоджуватися з оцінками "виховання". Відчував себе зрадником, що завдяки землякові уник знущання. В душі кипіла ненависть до цих людей. Як швидко люди забувають про страждання!
  
  *** Об'єктивно кажучи, "смак" маклух взнав раніше за однопризовників. Ще вдень ходив за сигаретами на другий поверх будинку де мешкав мінометний взвод і потрапив на Романа. Цей татарин наводив жах на 'чижиків' жорстоким характером.
  
  В наші "обов'язки" входило не тільки знання кількості днів, що залишилися до приказу ( ми рахували х щодня і прокинувшись вночі могли назвати правильну цифру ), а ще й багато різних армійських "приколів". На запитання Романа, перед тим як отримати сигарету, відповідав правильно. Не знав тільки що робити і говорити, якщо мене залишатимуть прапорщиком, за що був "нагороджений" маклухою. Від удару із очей "полетіли іскри", виникло легеньке запаморочення. З того часу зненавидів Романа, і хоча більше той ніколи мене не чіпав, неприязнь не зникла до кінця служби на заставі.
  
  Наступні дні після обіду разом зі взводним призов займався вивченням "тактики проведення бойових операцій", відпрацьовували вміння займати позиці на точках в супроводженні та вести бій в складі взводу. Призовом сідали в "бетеері" і під наглядом офіцера мчали на ньому за бетонку під гору, де за наказом вистрибували з люків у повному бойовому спорядженні, займали вогневі позиці, маскувалися і готувалися до відбиття атаки умовного ворога. Важко давалися перші навики. Збивали лікті і коліна, коли вистрибували з невеликих бокових люків. Особливо незручно бігати в не підігнаному спорядженні, на ходу сідати в "броню". Але спортивна підготовка добре допомагала долати перешкоди. Завдяки тренуванням більшість однопризовників навчилися це робити, а от земляку Сергієві М., який до того часу вже мав репутацію невдахи, ніяк не вдавалося вкластися в нормативи.
  
  Найгіршим часом для призову став вечір. Темніло близько шосто години і починався довгий, жахливий час "польотів". Кожному не терпілося за будь-яко причини вирватися із приміщення, що перетворилося на місце знущань. "Черпаки" та "молоді" вже вийшли з пригніченого стану після від'зду дембелів, "позвірішали". Очікувана свобода для них перетворилася в тортури для нас. Усім натерпілося зробити свій внесок в "виховання чижиків", адже вони такі недотепи, ніде не встигають і службу "не тягнуть". Наші переміщення по кімнатах пожвавішали. Пішки, тобто на поспішаючи, можна стало ходити тільки, коли ніхто не бачить, та й то з небезпекою бути поміченим і цим накликати біду. Не дивлячись на чисельність призову справлятися із "порученнями" не встигали. Раз по раз, із "дідівсько" кімнати лунало ненависне - "один", і чергова жертва йшла в невідомість. Повезе - заставлять щось принести чи зробити, ні - станеш об'єктом "приколів".
  
  Після подій другого дня зненавиділи "гостей" з інших підрозділів. Вечори, коли вони навідувалися в "дідівську" кімнату стали найгіршими. Тоді місця ставало замало усім. Ми бігали мов зацьковані вовки. Хотілося одного, щоб скоріше всі " обкурилися" та полягали спати. Старші хлопці дуже полюбляли слухати розповіді на "любовні" теми, особливо в "веселому" стані. За час, котрий вони провели разом, кожен знав про іншого якщо не все, то багато чого, тому свіжі люди з х життям були дуже доречні. По розповідях серед "чижиків" спецом відразу став Ігор Б.. Його емоційні оповідання, що супроводжувалися жестикулюванням і такою кумедною мімікою завжди викликали загальний сміх та схвалення. По ходу задавалися запитання відверто провокаційного характеру й чергова відповідь на них приводила до вибуху істеричного сміху, який і сміхом то назвати не можна, а наркотичним ревом. Іноді 'приколи' ставали жорсткішими. На Сергієві Т. обкурений "Башмак" разом із "Старим" ( найстарший серед взводу солдат ) відпрацьовували удари "ногами в корпус". Заставляли його одягти два бронежилета, каску і починали лупцювати. Кожен удар приводив, як що не до падіння, то до помітного просування Сергія по стіні, біля яко той знаходився. Від вживання наркотиків голоси хлопців ставали писклявими, зовсім, як дитячі. Бридко чути ідіотські смішки і гигикання, що супроводжували розвагу. Ну, а відпускання "маклух" на силу та ефектність стало звичною справою. За минулу неділю відбулося чітке розшарування призову на тих, хто "врубається" і хто - ні. Останнім найчастіше діставалися ролі жертв. Так, поступово, люди займали місця в ієрархі взводу.
  
  Перед відбоєм, з подачі "черпаків", всім призовом гучно читали непристойного віршика для "дідів" і говорили кількість днів до дембеля. Говорили не задумуючись, не турбуючись про приниження цим своє гідності, бо в голові, до того часу, існувала лише одна всеохоплююча думка про сон. "Зачинщиком" "літературних читань" завжди виступав Ігор. Правда, з усього цього неподобства мали величезну вигоду: чим скоріше відчитаємо, тим швидше ляжемо спати. Після закінчення 'декламування ' бажали "дідам" на добраніч, і отримавши схвальну відповідь, миттєво падали на ліжка.
  
  Але не усі. На чергуванні залишалися один чи два хлопця, в залежності від планів в першій кімнаті на вечір. Частіше за всіх, першу зміну чергував я, бо мене заради 'приколу' не чіпали. Серед призову ці часи по праву рахувалися найважчими. За дві години вимотувався до краю. Сприймав першу зміну, як свій обов'язок перед товаришами, борг, який платив м за сво "привіле". Правда, що стосувалося "виховання", то не випадало жодного дня, щоб два чи три рази на протязі доби мене не чіпали ( морально або фізично ), як індивідуально, так і в складі призову за недоліки в виконанні "службових" обов'язків. Били нас переважно в груди по другому ґудзику гімнастьорки, називалось це "рівнянням ґудзиків". У більшості з "черпаків", а переважно вони "займались" з нами, знаходилися сво улюблені способи покарання. Хто полюбляв 'маклухи', хто удари долонями ( кулаками бити заборонялось). Груди мали синій колір і боліли весь час, щелепи взагалі не можна було міцно стулити. І так тривало кожного дня.
  
  Коли, нарешті, навкруги все затихало, наступав час роздумів і осмислення подій, що відбулися за день. Ще в бригаді, якось натрапив на словник по філософі, який тепер, вночі, міг спокійно почитати. Робив це через силу, щоб зовсім не отупіти від такого тваринячого життя де головними стали жа та сон. Читав і усвідомлював, що нічого не розумію. Знов і знов повертався назад, перечитував, старався запам'ятати. Книга приносила моральне задоволення, єднала мене з минулим студентським життям. Задовольняло і те, що замітки були коротенькі: я встигав пройтись по кімнатах і підкинути дров в пічки.
  
  Дров завжди заготовляли в обмаль, тому кидав х надзвичайно економно: по одній трісці й тільки тоді, коли попередня згорала повністю. Від такого опалення тепла майже не відчувалося, зате "йшов дух".
  Біда наставала, коли хтось із старших замерзав. Він вставав і накидав повнісіньку пічку. Дрова швидко згорали і "топнику", що чергував останнім нічим було палити. Той піднімав усіх й приходилося вишукувати будь-що здатне горіти, щоб дотопити в першій кімнаті. Іноді хтось, переважно то був Сергій М, засинав і всі грубки згасли. В такому разі вранці на нас чекало "виховання".
  
  Перший тиждень перебування у взводі і наступні за ним стали найважчими в службі і, мабуть, в житті. Витримати усе, здавалося, було вище за людські сили.
  
  4.4. Втягуємося в службу.
  
  Минали дні. Призов стали залучати до охорони застави на взводній варті бойово охорони. Пост складався з двох землянок. В одній із них, лежали запасні частини для "бетеерів", а у другій, сполученій з першою окопом, розміщалася чергова варта. Землянка для бійців з середини була оббита дошками, мала хороші широкі дерев'яні нари з матрацами і подушками, грубку та невеликий стіл з лавкою. Поруч, в капонірах, стояли справні "бетеери" і ще один, не так давно підбитий і спалений.
  
  В охорону заступали чотири бійці в дві зміни. Одна несла варту з вечора до години ночі, інша - до ранку. Зі взводу ходили в караул переважно "черпаки" і "молоді". Потрапити на варту 'чижику' рахувалося за удачу, а разом з порядними хлопцями ще більшою. Та, на жаль, невелика частина негідників псувала увесь колектив, впливала на наше відношення до старших призовів, робила його негативним. Тому отримати наряд разом з кимось із них означало, м'яко кажучи, доволі неприємностей. В кращому випадку, коли склад варти задовольняв, хлопці призову намагалися відразу ж зникнути з розташування взводу і відправитися на пост, що не завжди вдавалося, бо "чижиків" за розпорядженням "замка" не поспішали відпускати до відбою.
  
  *** Крім нарікань з боку однопризовників за "шлангування", можна було нарватися на "виховання" кимось із 'старших' з тіє ж причини. Для тих, хто залишався в розташуванні, відлучення одного чи двох бійців призову на варту означало багато зайвого клопоту, "незаплановані польоти" і збільшення часу нічного чергування, тому такі наряди ми зустрічали без радості.
  
  Найгірше випадало потрапити вартувати разом з одним із взводних "придурків". В такому випадку, вночі приходилося нести службу за двох. Якщо час іноді ділили порівну, або несли службу разом, то тепер, всі шість годин приходилося одному боротися зі сном. З холодом ще можна якось справитися, а от сон перебороти ставало неможливо.
  Організм не витримував навантаження. Людина засинала навіть під час ходьби. Бувало йдеш, начебто усе бачиш, а прокидаєшся, боляче вдарившись головою об землю чи автомат. Та все одно, повз певний час після цього, сон знову підступно закривав очі, туманив розум. Ноги підкошувалися, хотілося передихнути. Можна обпертися об 'бронік', але це однозначно означало сон і могло призвести до величезних неприємностей чи навіть злочину. Щоб не придрімати, треба було через декілька хвилин стріляти одиночними пострілами. Натиснув на гашетку, і, немов довбнею по голові вдарили: в вухах шумить, очі відкриваються. Цим ти не тільки проганяв сон, а й давав знати своєму напарнику, який в цей час сидів в землянці, що ти на сторожі. Змовк автомат - охорона спить.
  
  Ніхто, мабуть, не зміг пройти випробування сном, щоб не задрімати. Не дай Бог, трапився б напад на заставу, або душмани стали сміливішими - не одна з них навіки заснула мертвим сном. Навіть усвідомлюючи усю відповідальність задачі, фізично не могли заставити себе триматися, напружуючи останні сили. Коли х не вистачало наступала апатія до всього, а цього ворога ніяк не перебороти, якщо не відпочити.
  
  Добре вартувалося, в місячні ночі. Тоді все навкруги виднілося засвічене м'яким сяйвом, почувалося спокійно. А коли ночі випадали темними, а видимість нульовою, поволі в душу закрадався страх за себе і товаришів. Він допомагав у боротьбі зі сном, та ненадовго. Іноді, мертвецьку тишу афгансько ночі порушувало відчайдушне виття шакалів, схоже на плач дитини. Від нього ставало моторошно, бо починалося це завжди раптово і було настільки несподіваним, що перші рази здригався й намагався мерщій послати пару куль у напрямку тварин. Та, звикнувши до 'концертів' став розумнішим, оскільки вже знав, що шакали виють тільки тоді, коли х ніхто не турбує.
  
  *** Звірі приходили до ями з сміттям за дорогою, куди з 'точки' викидалися порожні консервні банки та залишки жі. При світлі місяця добре виднілися х силуети, чулася метушня та гарчання, торохтіння порожніх банок.
  
  З настанням ранку служба "чижиків" на варті закінчувалася. Залишалися хлопці старшого призову, а нас відправляли в розташування. Якщо взвод вижджав в супроводження, за бурхливим ранком, наступав день відносного відпочинку.
  Найбільш привілейованим нарядом рахувалася внутрішня охорона. Заступали в нього усі підрозділи застави по черзі. На відміну від взводного посту охорони, з ціє варти ніхто не мав права забрати солдата просто так, за порядком мав слідкувати черговий офіцер. Однак, перебувати в кімнаті відпочинку наряду вдень, було ризиковано: можна накликати гнів 'старших', та й свій призов прибігав з проханнями про допомогу. Більшість хлопців, не дивлячись на погрози, не бажала йти в розташування підрозділу, віддаючи перевагу відпочинку. Це і не дивно, адже, що потрапити на "процедури" за "шлангування", що отримати х в процесі "польотів" різниці не мало. Тільки в разі "велико потреби" приходилося відлучатися в ненависну казарму, де нічого хорошого не чекало. Лише, якщо взвод виздив на супроводження, з'являлася невелика можливість перевести дух. Вночі в цьому наряді варти змінювали через 2 години, а вдень вартував хтось один. Після взводно - ця варта здавалася курортом.
  
  В цей час на заставі гостро постала проблема дров. Запаси, які ще влітку зробив Андрій Ч., швидко закінчилися і тепер приходилося шукати все, що горить, скрізь де можна і де ні. Канючили, відпрацьовували або крали ящики в артилеристів та танкістів, розламували будь-що дерев'яне й "непотрібне". Навіть в туалеті до кінця зими залишилися тільки колоди, на яких колись була настелена дерев'яна підлога. За лічені дні розібрали одну із двох недавно збудованих затишних альтанок, що знаходилася далі від будинків, а свою, біля входу, вимушені були оберігати від "чижиків" 7 роти. До кінця січня в залах дальні майже не залишилося столів і лавок, а танкісти ли стоячи.
  
  Після того, як різними "правдами і не правдами" запаси деревини на ніч стягувалися до будинку, поставала проблема, як х порубати. "Рубати" доводилося молотком або траком з гусениці танка. Що не розбивалося ( колоди та стовбури дерев ), то розпилювалося старою заіржавілою пилою. Хороші ящики з під снарядів і мін стали бажаною здобиччю. Крім того, що дрова з них горіли добре, вони ще й відмінно "рубалися".
  
  Вечори в казармі всі, як один, проходили за схожим сценарієм. Безкінечні "польоти", стомленість, приниження і безмірна злість на хлопців старшого призову. Зрідка у розташування на декілька хвилин заходив взводний. Але це нічого не змінювало в нашому житті. Єдиною користю від його приходів стало влаштування вахти на біля вхідних дверей під час "планування" в першій кімнаті. Стош і безмежно радієш з того, що ніхто нікуди тебе не може ні послати, ні прогнати з цього місця, і в той же час "при ділі" - ніхто не причепиться, що не працюєш. До відбою на декілька годин включали світло. Електроенергію виробляв невеликий двигунець, що надривно торохкотів на всю заставу, співаючи жалібну мелодію, яка боляче відгукувалася в мой змореній службою душі, "рвала"  на шматки. Бувало, йдеш з дальні і думаєш, який морок чекає на тебе в освітлених кімнатах і так сумно стає, так не хочеться йти туди. Подавити в собі ці почуття, переступити над страхом існування було необхідно кожному з мох друзів, але так важко!
  
  4.5. Супроводження та рейди: погляд збоку.
  
  На відміну від взводу ПТВ, в 7 роті, наш призов відразу включився до справи. Зустрічаючись із однопризовниками, відчували, що багато в чому "відстаємо" від них. Не терпілося скоріше перевірити себе, самому відчути, яка вона - "основна робота" - супроводження колон автотранспорту.
  Закінчувався місяць січень. На календарі - 22 число. Як водилося, в день супроводження, зранку в небі "висіли" вертольоти, чулися гучні вибухи артилерійських снарядів і "хлопки" НУРСів на Нагаханському повороті. Призов займався своми звичайними справами. Артилерія на 'точці' мовчала, бо вона "працювала" в сторону Кандагару та Кокарану. Між будинками, в капонірі, містилася штабна бронемашина з довжелезною антеною, біля яко завжди можна було почути по раці про хід супроводження. "Броніки" роти і взводу ПТВ вже відправилися на "свій" відрізок шляху.
  
  Минуло з годину після виставлення, пройшла одна з колон. В "зеленці" панувала відносна тиша, що порушувалися поодинокими пострілами. Солдати вигрівалися в теплих променях сонця. Оманливу тишу розірвали декілька несильних вибухів, зчинилася стрілянина. Ефір враз заповнили розмови: рапорти сержантів і накази командирів. Найчастіше вживалася цифра 300, що означала наявність в підрозділі поранених. Схвильований голос командира одного з взводів роти доповідав старшому, що в результаті обстрілу є жертви. Новина схвилювала усіх на заставі. Адже не виключено, що зачепило когось із товаришів або друзів. Зі сторони позицій роти в супроводженні, в напрямку Елеватора помчав на повній швидкості "бронік", і в той же час, один із вертольотів, що кружляв над горами, терміново почав знижуватися.
  
  *** Поранених та вбитих під час супроводження забирали вертольоти прикриття - Мі-8. Потерпілих привозили сюди з відрізків починаючи з "Чорно площі" і аж до кишлаку Махаджарі, що був останньою точкою супроводження перед пустелею. З міста та передмість ближче до аеропорту хлопців везли на 'бетеерах' прямо в шпиталь.
  За кілька хвилин 'бронік' примчав до вертольота, що приземлився на бетонці поруч з заставою. Ні на мить не зупинилися лопасті, доки поранених бійців з бетеера переносили в черево гвинтокрило машини. Згодом, підіймаючи куряву, той взяв розгін і поринувши в небо зник за горами.
  
  Історія виявилася трагічною. Постраждало троє бійців від своє ж міни, яка впала на дах будівлі, де вони вели спостереження. На щастя ( якщо тут можна вжити цей вираз ) ніхто не загинув. Але поранення виявилися жахливими.
  Одним з потерпілих виявився Віктор М.. Вибуховою хвилею йому пошкодило очі: "вивернуло" х в середину. Ще одного, високого і симпатичного юнака мого призову, якого добре знав, серйозно поранено в руку. На жаль рана виявилась дуже важкою: осколком розтрощило кістки руки.
  
  *** Через кілька місяців в роту прийшов лист, в якому хлопець повідомляв, що його комісували, а руку вкоротили на декілька сантиметрів, та головне - вона працює. Радів з приводу закінчення служби. Що ж, я його добре розумів: головне що лишився живий, і більше не треба бачити кожного дня "морди" ненависних дідів, терпіти х знущання.
  
  Третього хлопця не знав і яке в нього поранення не пам'ятаю. Перші втрати застави в цьому році. Жоден з хлопців більше не повернувся. Співчували х горю, обурювалися на злочин невмілого остолопа-мінометника, судити якого вимагали за воєнними законами. Безмежно було шкода Віктора, для якого вже не буде більше щастя бачити ні природу, ні свох майбутніх дітей. Думав, як до ціє переміни віднесеться дівчина, про яку хлопець з любов'ю розповідав в бригаді. Скільки горя водночас для десятків людей! Війна, на жаль, не пробачала помилок і розплачувалися за них хлопці кров'ю та каліцтвом. Однак, застава рахувалася відносно спокійною і не такою небезпечною для життя як інші.
  
  Із спогадів Валерія М. З бригади разом з поповненням 8-о роти потрапив в пустелю, в розташування батальйону. Звідти нас відправили на заставу Пассаб. 'Точка' знаходилася на відстані кілометра від насипу дороги і з усіх сторін була оточена садами та виноградниками, в яких душмани накопали окопів й бліндажів. Співіснування з ними ніяк не можна було назвати мирним і це ми відчули в перший же день по призді.
  Пізно ввечері, "духи" влаштували "урочисту зустріч" з салютом і феєрверком. На фортецю обрушився шквал вогню. Такого я ще не бачив. Міни вибухали на територі застави, від влучання гранат рушилися стіни, падали вбиті та поранені хлопці. Бій тривав більше години. По його закінченні недорахувалися багатьох. Одного з "чижиків" було вбито, двох поранено.
  
  26 січня бригада виступала в рейд. Від взводу на операцію готувалися декілька чоловік із вогнеметного відділення.
  
  *** Вогнемети "Рись" зарекомендували себе досить ефективною зброєю при "викурюванні" духів з приміщень і бліндажів, тому без вогнеметників не обходився жоден рейд, натомість як увесь взвод в них участі не приймав. Командував відділенням Пашкин земляк - Володя Б.. Хлопець відрізнявся від останніх дембелів байдужістю до всього, що не стосувалося його особисто. Такий собі "справжній" дембель. "Чижиків" не чіпав. Щиро співчував Паші, з яким іноді вів розмови в альтанці біля будинку. Нормальний мужик без всяких крайностей. На біду, захотілося йому "бакшишу", адже через декілька місяців збирався додому. Того, що мав, здалося замало, от і попросився в рейд. Дембелі мали "негласне" право не ризикувати в останні місяці служби і командири взводів намагалися х не брати на операці. У взводі, навіть існувала черга серед вогнеметників, тому бажаючих вистачало.
  
  Довго відмовляли Володю від цього кроку його друзі та не вговорили - з трьома бійцями взводу він посилив вогневу міць 7 роти, що відправилася в рейд. Проходження бойово колони бригади повз точку справило неабияке враження. Сотні одиниць різно техніки близько двох годин хали в напрямку Нагахану. Рух бригадно колони відкривав саперний танк. Його велетенські протимінні катки гучно торохкотіли по бетонці. За ним на деякій відстані сунула група з декількох танків та "броніків" - одніє із рот першого батальйону. Потім з-за повороту викотилися БМП десантників, за якими, в оточенні взводу танків, машин охорони із складу розвідроти та "шилки" ( зенітна установка ) прослідували два штабних 'броніка' з комбригом на чолі.
  
  Все далі просувалася "голова" колони, а кінця  не було видно. Повз заставу проздили нові підрозділи, на зміну бронетранспортерам та танками з'явилися автомобілі ремроти, мінометних батарей, артилерійські тягачі з гарматами. Така кількість авто та бронетехніки приголомшувала. Бригада вийшла в рейд великими силами. В гарнізоні залишилися лише окремі тилові підрозділи та батальйон охорони. Останніми проходили броніки 2 батальйону, що знімаючи за собою супроводження, вливалися в бригадну колону. Уся велетенська "змія" колони, розмістилася кілометрах в 10 напроти застави, під горами за "зеленкою". Звідти, того ж дня, підрозділи почали прочісування, при підтримці вертольотів бойового забезпечення.
  
  Початок великого рейду означав для призову закінчення адаптаційного періоду. Тепер, колони на відрізку Кокаран прикривав тільки один наш взвод. Ми повинні були займати і сусідні ділянки 7 роти, тобто "закривати" втричі більше територі. Наставав час виходу "на роботу", перевірки, на що кожен із нас здатний.
  
  4.6. Мо перші супроводження.
  
  Ранок дня супроводження, про яке взводний говорив ще звечора при відвідуванні розташування взводу, для "чижиків" починався, як завжди. Зміни в розпорядку стосувалися тільки старших призовів.
  Після закінчення прибирання в кімнатах, яке проходило вдвічі швидше, ніж в звичайний день, споряджали рюкзаки, заповнюючи х патронами, гранатами та сигнальними димами, забивали порожні магазини, якщо такі ще були. Більшість роботи робилося звечора, та на ранок неодмінно щось залишалося, доводилося розподіляти обов'язки. В той час, як взвод тільки йшов до дальні, деякі з нас, уже поснідавши, поспішали в розташування. Треба було встигнути зібратися самому при цьому постійно відволікаючись на різні "прохання" та накази старших. Для них вибирали кращі бронежилети, приносили відсутні магазини. Іноді когось із хлопців призову посилали за "довгими" магазинами, що оцінювалося як привид для "виховання" після операці, бо знайти на заставі магазини з ручного кулемета Калашникова (РКК), які вміщували 45 патронів замість 30-ти, як в звичайному "рожку", було важче, ніж пачку хороших сигарет. Приходилося випрошувати або викрадати х у "молодих", хоча, в будь-якому випадку, "неприємності" - забезпечені.
  
  В амуніцію, крім рюкзаків з боєприпасами, входили бронежилети та каски, підсумки для магазинів. Бронежилети нашому призову дісталися здебільшого 54-56 розмірів. Велетенські, з зіпсованими застібками, вони теліпалися на ши, мов те ярмо у биків. Єдина порада прихватити х ременем, на якому вже гирею висів підсумок з повними магазинами. Довершувала усе вбрання каска із зіпсованими "нутрощами", від чого вона ставала дуже глибокою, такою, що тільки очі виглядали. Вигляд мали далеко не хвацький. І справа не в розмірах, а в тому, що воювати в такому спорядженні не просто важко, а майже неможливо. Сидіти і не швидко переміщатися ще можна було, а от бігти - зась! Підсумок нестерпно бив по нозі, бронежилет гойдався на ши, мов маятник, весь час порушуючи рівновагу, каска сповзала на очі, на плечі давив тягар рюкзака з боєприпасами. Вести прицільний вогонь в таких умовах важко навіть для професіонала. Спорядження, як потопаючому камінь на шию, замість рятувального круга. Та вибирати не доводилося. І одягнувши усе це добро, призов очікував наступну команду.
  
  Коли приготування скінчалися, взвод шикувався варті біля БТРів. Сержанти перевіряли нашу готовність, кількість боєприпасів в рюкзаках, підгонку амуніці.
  "Своєрідно" перевірялася справність каски. Один з сержантів брав автомат і бив ним по голові. Якщо каска нормальна, то солдат отримував легеньке запаморочення ( як від маклухи). А якщо в шоломові не вистачало внутрішніх опор для голови, а х було більшість і вини тут нашо ніяко, удар припадав на голову без амортизаці, все одно що молотком вдарити. Серед призову такі перевірки рахувалися верхом цинізму і знущання, бо відсутність у касці опор видно як кажуть неозброєним оком, але що мали робити - командир мав право?! Правда, таке траплялося рідко.
  
  Після цього взвод отримував бойовий наказ від взводного, ми займали місця на 'броніках' і чекали команди на визд від командира роти, який відповідав за виставлення усіх підрозділів застави. Перед початком "виставлення" мотострілків на всю міць "працювала" артилерія, танки, вертольоти. Повітря було насичене гучними вибухами, які переростали в один безперервний грім. Війна разюче контрастувала з навколишньою ранковою тишею природи, коли вона тільки прокидається після ночі, виглядала не доречною, не логічною, як і наше перебування тут.
  
  Артпідготовка завжди велась інтенсивно, що, одначе, ніколи не впливало на прохід колон. Першими завжди рушали з 'точки' танкісти з саперами на бортах, за ними - 'броніки' роти, ми замикали колону. Сапери. Ці відчайдушні хлопці завжди ризикували найбільше. В випадку душмансько засідки, ніщо не могло врятувати х від смерті, крім, хіба що, щасливого випадку. Вони йшли попереду бойово колони, прощупуючи узбіччя дороги довгими металевими штирями, в супроводі двох бійців, які м допомагали та "прикривали". Помічники дивилися за наявністю проводів від вмурованих в бетонку фугасів, сапери - шукали протитанкові міни. Хлопці були беззахисними, і перед автоматною чергою, і перед міною - сюрпризом, що тоді вже почали з'являтися у "духів".
  
  *** Підривне ремесло душманів постійно вдосконалювалося. З кожним новим місяцем моє служби у них з'являлися технічні новинки, що приводило до чергових смертей саперів. Якщо взимку, в бойових діях, наступало відносне затишшя, то ближче до літа бо розгорталися з новою силою, і "індикатором" активності "духів" стали втрати серед саперів. Важко зрозуміти, як м вдавалося настроювати себе на службу. Адже, якщо у мотострілка якийсь шанс вціліти ще залишався, то вони його практично не мали. Дуже мало саперів доживали до щасливого дня звільнення.
  
  На заставі "Елеватор" х служило четверо. Особисто знав двох. Їх долі типові: один - пізніше стане закінченим наркоманом, якого видаватимуть бездумні очі та обтягнутий шкірою скелет; інший ( Дмитро) загине через півроку ( під час рейду хлопець наступить на міну і вмре від втрати крові, яка битиме двома фонтанами з культі, що за мить до цього ще були ногами ).
  Вслід за саперами просувалася вперед "броня" колони: взвод танків та "броніки". На певному, завжди практично одному і тому ж місці, спішувався взвод, що першим заходив в "зеленку". На Кокарані - це були ми. В пам'ять врізалися картинки найпершого супроводження на Кокарані.
  
  Відразу за "Голубими куполами" "бронік" зупиняється, зістрибуємо на гладеньку бетонку. Трохи попереду стоть танк і "працює" по тих місцях, куди зараз маємо рушати: раз по раз викидає із свого дула смертоносні сполохи вогню. Ранковий туман змішується з пилом, що підіймається вибухами снарядів. Взводний розподіляє бійців на двійки: з старшим бійцем йде хтось із "чижиків". Отримуємо останні інструкці й рушаємо. Коли взвод порівнюється з танком, той зненацька робить постріл, примушуючи всіх здригнутися від несподіванки. Від приголомшливого удару по барабанним перетинкам присідаєш, на якусь мить втрачаючи відчуття дійсності, в голові стоть дзвін від вибуху. Біль в вухах не вщухає до кінця супроводження.
  
  Тверде покриття дороги, що захищає ноги від "несподіванок", закінчується - група спускається в "зеленку". В цю мить інстинктивне відчуття небезпеки заставляє мозок працювати з здвоєною швидкістю. Зір ловить найнезначніші коливання дерев, порухи в глибині садів. До болю в очах вдивляєшся в землю, боячись необачно наступити на підозрілий предмет або свіжо розриту землю. Кожен з нас - сконцентрований вираз уваги. Двійки займають позиці. Густота розташування обумовлюється кількістю бійців у взводі, але всі точки спостереження обжиті, підготовлені й пристріляні. Одначе, це і є основним х недоліком, бо про них добре відомо і "господарям" землі - душманам. Вибирати кожного разу нові місця не в змозі, оскільки відрізок обмежений. Щорічно взвод платив своєрідну данину: "духи" виставляли міни та фугаси, на яких підривалися хлопці, тому кожного разу командир наголошував бути обережним та уважним. Будь-яка підозріла зміна, за час нашо відсутності, фіксувалася. Про всяк випадок дозволялося такі місця прострілювати з автомата. Все ж безпечніше, ніж втратити ногу або й життя так безглуздо.
  
  На відстані близько ста метрів від дороги протікав арик, за і перед яким розкинулися виноградники. Повз нього ми і розміщалися. Взимку арик був сухим, тому служив за окоп. Перш, ніж скинути важкий рюкзак і влаштуватися зручніше, один з групи обдивлявся місце, а інший вів спостереження за "зеленкою". Якщо щастило потрапити з порядним хлопцем, то попереду очікували кілька приємних годин спілкування. В противному разі супроводження перетворювалося в каторгу. Крім постійного перебування в напруженні доводилося терпіти моральний гніт і друге було важче.
  
  Точки" вели спостереження та прострілювали місцевість перед собою. В перших супроводженнях "чижиків" заставляли стріляти майже безперервно, що позитивно впливало на якість вогнево підготовки. За кілька тижнів тако "праці" більшість з нас досить добре вміли влучати в найменшу мішень. Я відчував автомат, що ніби став продовженням мене самого, як частину свого тіла, й міг з впевненістю сказати куди і як полетить куля щойно випущена. З досвідом прийшла висока точність влучання. До проходу автоколони вогонь вівся поодинокий. Чекати доводилося довго, іноді до обіду. Зморені однопризовники від постійного перебування в напруженні в одній позі починали дрімати. Організм відмовляв розуму. Тільки-но зручно влаштуєшся очі автоматично починають закриватися. Важко заставляти себе пильно вдивлятися в руни дувалів, сади, і в той же час мліти від теплого сонечка. Іноді тільки окрик напарника рятував від втрати пильності і наступного покарання, а воно не забариться. Старші від байдикування збиралися до купи вели розмови чи покурювали "план". Тоді ставало найважче, і не тільки тому, що в випадку обстрілу певний час залишався один, а більше по причині самоконтролю.
  
  Колони, складені з автомобілів КАМАЗ завантажені 27 тоннами палива, приходили в Кандагар регулярно. Вони постачали гасом переважно авіацію, але й бригада витрачала досить багато. Рідше везли продукти, боєприпаси та інші потрібні для життєдіяльності грузи. Зрідка проходили афганські колони. Вони виділялися розматтям фарб та авто, де поряд з новенькими мерседесами повзли ледве "живі" "бурбухайки". Небезпечними для проведення "по праву" рахувалися "наливники". Великий об'єм палива та розміри само машини робили  доброю мішенню. Не важко влучити в таку з відстані в дві сотні метрів, тим більше, що засідки "духів" знаходилися напроти місць з пошкодженим полотном дороги і автомобіль збавляв швидкість. Саме в такі моменти і приходила біда. В багатьох випадках, крім смерті від кулі на тебе ще чекала не менш "приємна" перспектива згоріти в полум' розлитого палива, особливо, коли влучали в бочки з авіаційним гасом. Траплялися випадки, коли поранений або вже мертвий водій підбито машини залишався в вогні, чи поруч на бетонці, якщо обстрілу не давав змоги підібратися до нього і допомогти. Та найбільше боялися колон з авіаційними бомбами. "Духи" добре знали, коли ті будуть "проходити", тому ретельно готувалися до зустрічі. Бійці взводу розповідали, що ці автоколони рідко минали "зеленку" без пригод. Підготовка до х проводження проводилася на "вищому рівні". Звечора в "зеленку" засилали засідки, пильнувала авіація, ретельніше працювала артилерія. Можливо тому, "духи" зайвий раз не ризикували, або йшли напевне.
  
  Тактика проведення супроводження вдосконалювалася,  коректувало саме життя. Спочатку колони проходили усім складом в 30-40 авто з інтервалами в десятки метрів. Та пізніше, коли під час обстрілу у вогненну смугу потрапляли по декілька машин відразу, що не давало змоги х врятувати, тактику змінили. Спершу збільшили інтервал, а згодом стали пропускати авто по одній на весь відрізок, що відразу зменшило втрати, зате збільшило час проводження в декілька разів. Змагання у винахідливості між нами і "духами" тривало весь період війни.
  
  За день "пропускали" від одніє до трьох автоколон, як в бригаду, так і звідти. Деякі дні х траплялося більше. Особливо під час рейдів, коли підрозділи бригади займалися прочісуванням "зеленки" супроводження тривало мало не весь день, а колон набиралося до десятка. По х кількості та складу легко визначали масштаби майбутньо операці. То були важкі дні для застав.
  Коли, нарешті по раці повідомляли, що очікується останній "ланцюжок", підрозділи приводилися в найвищу ступінь готовності. Зняти супроводження не рідко було набагато важче, а ніж його виставити. "Зняття" взводів відбувалося у зворотному до виставлення порядку: спочатку знімалися ті, що останніми заходили в "зеленку" і так далі. Вся операція походила на кулю снігу, що котилася з гори: по мірі переміщення величина  збільшувалися. З Кокарану ми виходили останні, тому напруження в цей момент сягало піка. В випадку обстрілу прикриття ззаду не залишалося, розраховувати могли лише на власні сили.
  
  Найсвіжіша в пам'яті бійців взводу трагічніша пригода на цьому відрізку дороги відбулася в серпні 1983 року.
   Із розповіді Юрія А. Взвод виставився і чекав на прохід колони. Обстановка не віщувала нічого лихого. "Духи", якщо вони знаходилися неподалік, вели себе мирно. Лише коли перші КАМАЗи з паливом з'явилися в зручному для обстрілу місцеві пролунали залпи ручних гранатометів. Розпочався короткий, але запеклий бій. В одному із трьох 'броніків' ( а тоді х було ще три ) знаходився наш земляк - Петро. Колона наливників не дивлячись на щільний вогонь проскочила відрізок без втрат, а коли взвод почав зніматися знову почався обстріл. Душмани в той день не хотіли відступати без трофев. Одна з гранат потрапила в борт 'броніка', коли той рушав. Кілька хлопців відразу отримали поранення, в салоні спалахнув вогонь. Всі хто міг покинули броню допомагаючи пораненим. Витягли важкопораненого Діму Т. (його врятував бронежилет, що прийняв на себе більшість осколків), водія. Полум'я набрало сили, бронік спалахнув, мов факел. Поки оговталися і оглянули чи всі спаслись помітили, що серед них не вистачає Петра, який знаходився на передньому сидінні "броніка". Сержант, мабуть, був або важкопораненим, або мертвим. Підійти до палаючо, машини стало не можливо, як і врятувати товариша: почали вибухати боєприпаси.
  Людина згоріла разом з "бетеером". Ми ледь не плакали від безсилля. Я тоді отримав поранення і погано пам'ятаю, що було далі. Довгі місяці лікування в шпиталі не міг повірити, що він загинув.
  
  Пам'ятаючи про той випадок найбільшу пильність бійці взводу виявляли під час проходження колони та знімання супроводження.
  
  *** Смішне і трагічне на війні поруч. Згадували випадок під час іншого супроводженні, коли бійці взводу взяли з собою штатну гармату СПГ-9, і заради полегшення перенесення на позиці встановили  на спійманому віслюкові. Конструкція гармати дозволяла вести вогонь прямо зі спини тварини. В цей день трапився жорстокий обстріл, за віслюка на якийсь час забули і злякана тварина втекла в "зеленку" разом з гарматою. Три дні застава прочісувала місцевість, виставляла засідки, та безрезультатно. Та гармата, опинившись в руках духів потім стріляла по нам. Гранатомет списали на пожежу під час обстрілу колони.
  
  По поверненні на місце дислокаці призов "впрягався" в виконання побутових "службових" обов'язків. Першою справою стало очищення автоматів від нагару, що товстим шаром утворювався за години супроводження. Оскільки на цю працю ніколи не залишали усіх "чижиків"( комусь треба ще й займатися іншими справами ), тому брав зброю хтось один з хлопців. Взагалі, така робота рахувалася не найгіршою. Правда в довісок до автоматів бійців свого призову завжди добавлялися інші - декого з старших хлопців, що не перевтомлювали себе "занадто брудною роботою". Лише "молоді" чистили зброю самі (по строку служби вони не мали права поручати таку справу нам).
  
  Одного з нас завжди брав "Хахол" витирати пил на двигунах, прибирати в середині "броніка". Найчастіше він "прохав" це зробити Віктора Г.. Хлопець завжди дрижав від страху повертаючись після операці на заставу, бо знав, що така робота його не мине, а вона завжди закінчувалася своєрідною подякою: образами та маклухами.
  Відразу по призді йшли в дальню. Але ще перед цим двоє "чижиків" уже мали прибігти на кухню, отримати і розсипати по тарілках страву. Можливо м довелося ще й помити брудний посуд, що наспіх мився зранку. Після обіду працювали за планом командира, що означало майже однозначно: для чижиків - праця і "польоти", для останніх вільний час з відпочинком й "плануванням". Майже щодня, в будь-який час "діди" та "черпаки" після гарного "косяка", коли відкривається так звана "яма", мали "чудовий апетит". І якщо молодші призова, задовольнялися консервами, то "дідам" готували смажену картоплю чи плов.
  
  *** Картопля на заставу завозилася тільки сушена у вигляді "кубиків" чи "лусок". Для приготування більш-менш пристойно страви годилася тільки "кубічна" картопля. Ї спочатку варили, а потім піджарювали. Але, перш, ніж щось приготувати, звісно, треба його мати. Отримавший "доручення" біг на кухню і просив у поварів необхідний продукт. Добре, коли тебе посилав відомий "авторитет" серед бійців застави, тоді повара "шукали швидко", а якщо це робив хтось із "крутих черпаків", могли і не дати. Тоді мали вагу особисті відносини. У всякому випадку повернутися з порожніми руками не мали права. Прохання виконуються ретельніше за наказ!
  
  Приготування жі серед призову рахувалося привілейованою роботою, особливо ввечері, коли в розташуванні взводу панувало свавілля і терор. А от коли тебе підіймали з ліжка серед ночі, тоді - "облом", бо йшов час сну, "законні" 4-5 годин могли вкоротитися набагато. Плов готували рідко і переважно хтось із узбеків, на наше щастя таких страв "чижикам"-слов'янам не поручали. Крім смажено картоплі особливою повагою користувалися запечені в смальці коржі. Хліб був дефіцитним на 'точці' продуктом, тим більше, що дріжджі використовувалися на інші цілі. За тим, коржі любили усі: від "чижиків" до офіцерів. Смажили х майже щодня скрізь, де тільки можна було. Добре, що для цього багато не треба: достатньо "цинку" з під патронів, трохи смальцю або комбіжиру, дров та муки. Муку круто замішували з водою і кидали в киплячий смалець. За хвилину смачний продукт виймали готовий.
  
  Головною біллю для призову стали дрова. Їх катастрофічно не вистачало. В другому супроводжені на Нагаханський поворот разом з хлопцями призову довелося йти за ними в глибину кишлаків. Якби на нас чекали, напевне, 'зняли' б першою чергою. Одначе "духів" не виявилося і вилазка закінчилася повним успіхом: ми знайшли багато дерев'яних речей. Згинаючись під вагою величезних воріт і навантажених на них горою палиць з сушилки ( палиці втикаються в стіни приміщення, на них афганці нанизують грона винограду і так сушать ) топтали доріжки навпростець через виноградники, кожну мить маючи шанс "спіймати" міну. При цьому менш за все думали за безпеку, лиш би скоріше донести вантаж до 'броніка' і забезпечити взвод паливом на ніч.
  
  29 січня по поверненні з супроводження бійців взводу приголомшила безрадісна звістка: під час прочісування "зеленки" в районі Пассаба загинув наш товариш Володя Б. Взводний, приховуючи сльози, вишикував взвод біля броні і наказав дати салют. Прохолодну зимову тишу порушили три короткі залпи. Перша втрата взводу в новому році. Смерть товаришів по збро переноситься важко не залежно від його строку служби та відношення до ціє людини. У взводі панував траурний настрій. Навіть "традиційний" вечірній "план" тільки поглиблював біль і тривогу за власну долю. Не знаю про що думали "діди" й "черпаки", котрим залишилося служити не так і багато, а мені чомусь стало чітко зрозуміло, що дожити до дембеля навряд чи вдасться, хіба що страшенно повезе.
  В присутності більшо частини бійців взводу розбирали речі загиблого. Дрібниці, що не мали відношення до Володі, роздавалися його друзям. Усі речі, що стосувалося особистого життя товариша, складалися окремо для передачі рідним хлопця, коли тіло повезуть додому.
  
   Із розповіді Юрія А.
  Під час відходу підрозділу із пастки, що  приготували "духи", на місці бою залишилися вбиті солдати, котрих не мали змоги відразу забрати. Володя разом з групою бійців, через деякий час повернулися за ними. Але "духи" не пішли далеко, вони пильнували за кожним кроком "шураві". І коли Володя необачно підняв голову над ариком, що слугував за схованку, постріл снайпера обірвав його життя.
  В той пам'ятний рейд "шураві" зазнали великих втрат, а результат операці рівнявся нулю: тільки-но війська вийшли з "зеленки", як "духи" повернулися назад. В деякі кишлаки, не дивлячись на великі втрати, наших так і не пропустили. Я не міг нічого збагнути в цій тактиці. Виникало запитання про доцільність таких рейдів.
  
  4.7. Негаданий перепочинок.
  
  Кінець січня та початок лютого запам'ятався різкою зміною погоди. Все частіше зникало в хмарах сонце, ставало прохолодно. Настала пора дощів - найхолодніша в цій частині крани. Температура вночі падала до нуля, а вдень піднімалася лише до +12. Від такого різкого перепаду температур мерзли, мов від лютого морозу. В супроводженнях підрозділи застигав набридлий "осінній" обложний дощ, що не вщухав весь день. Земля швидко розкисала, з'являлася багнюка, сухих місць де б можна було присісти не залишилося. Знову виручали бронежилети.
  
  У відповідності з погодою - майже у всіх хлопців взводу "невеселий" настрій, ностальгія за теплом ( а який він ще може бути, коли за весь день промерзнеш до кісток, а зігрітися ніде: ні в броні, ні на заставі ). На наше щастя від негоди так само страждали й "духи", які вважали за краще сидіти вдома. Тому колони спокійно і без пригод минали небезпечні відрізки. І якби не міни, що постійно, незалежно від погоди з'являлися на узбіччях дороги та в "зеленці", могли б на якийсь час "забути" про війну. В такі дні не рідко залишався один на точці спостереження, коли старший біг в 'бетеер' сховатися від непогоди та зігрітися. Деякий час побути одному, що може стати кращим для змореного службою "чижика" ?
  
  *** Життя більше походило не вирішення якось шахово парті, коли тобі необхідно знати наперед всі ходи противника, яким виступав старший призов. Після місяця служби в підрозділі я інстинктивно відчував більшість можливих ходів в тій, чи іншій ситуаці, що дуже допомагало в уникненні неприємних ситуацій.
  
  Після одного з чергових супроводжень чистити автомати призову випало мені. Відмивали деталі в 'цинку' з бензином. Доки помиєш з десяток автоматів руки насичувалися паливом, а звідси не забарилися болячки. Від поспіху в роботі мабуть десь на великому пальці руки виникла подряпина, від чого вже наступного дня ліва кисть напухла.
  
  На заставі існувала разюча антисанітарія. Мало того, що ми умивалися через день, за весь перебування в "Афгані" ніхто із "чижиків' взводу ще жодного разу не відвідував в баню! І це за півтора місяця! Тому не дивно, що білизну мали чорного кольору, що в декого в ній з'явилися "БТРи" ( воші). Прати самі не мали ні часу, ні сил, ні можливостей.
  Фельдшер роти, до якого звернувся через два дні, встановив невтішний діагноз - панарицій, що означало необхідність операці і якомога швидше. Не дивлячись на сухий клімат рани від подряпин на руках у більшості хлопців довго не заживали й гнолися, тому моя біда не викликала здивування. Товариші за призовом мріяли зараз вирватися із взводу, воліли за краще отримати поранення ніж так жити, та на заздріть м, доля "посміхнулася" мені.
  
  ень мого від'зду до бригади випав на рідкість холодний. Йшов дощ з мокрим снігом. Вперше, і в останнє тут, бачив біле покривало на цій землі. Сидіти в БТРі було дуже сиро і дискомфортно. Товстий шар металу, здавалося, випромінював холод. Крізь бійниці бачив мокрих солдатів прикриття. Їм випадало ще гірше, адже скоро я мав добратися до якогось приміщення, а вони без тепла проведуть ще не одну годину, та й на заставі особливо не зігрієшся. Промайнули знайомі місця Кокарану, в'хали в місто. Лапатий сніг, падаючи на землю відразу танув. Лише місцями він накопичувався в вигляді невеликих острівків. Місто виглядало по-зимовому пустельне і тихо. Тільки нечисленні зустрічні "бачата" надзвичайно раділи такому подарункові і весело грали в сніжки. З вулиць зникли меткі рікші та повозки, не видно автотранспорту. Колона мчить без перешкод. Тиша на "Чорній площі", мовчить і наша зброя.
  
  В бригаді, розмоклий від дощу ґрунт перетворився на чавкаючу багнюку. Вгрузаючи по самі щиколотки в розкислу землю та обминаючи калюжі, йшов до взводно "каптьорки". Сирість й холод пробиралися під бушлат, хотілося швидше десь зігрітися. В уяві, мов марево, вимальовувалася розжарена пічка.
  В "каптьорці" теж було холодно. Щоправда не так, як на дворі, та все ж. Крім постійного "представника взводу" Віктора С., в невеличкій кімнаті в середині палатки перебували Ігор Г. та Сергій Ч., що поверталися з рейду. Я застав х за розгляданням "трофев", які хлопці "здобули" під час операці.
  
  *** Під час рейдів в руки наших бійців "потрапляло" багато усякого "дріб'язку". При прочісуванні кишлаків солдати з охотою забирали капці іранського виробництва, бо свох не вистачало навіть для старших призовів, а про якість і говорити не приходилося. В них ходило майже половина бригади вояків, навіть офіцери й ті віддавали перевагу цьому взуттю. Не минали "шураві" і індійські ліхтарики, гасові німецькі лампи. Крім них, брали авторучки, як прості шарикові, так і дорогі - китайські з золотим пером, та інші речі, кому що подобалося і що дозволяла совість. А вона багато чого дозволяла після року служби.
  
  Особливою повагою користувалися гроші. Кишлаки, які потрапляли в зону операцій були здебільшого бідні, тому афгані та більш дорогі речі "знаходили" переважно в передмістях Кандагару. Місто регулярно прочісували, особливо "Чорну площу". Траплялися серед нас і такі, що не лінувалися обібрати вбитих 'духів', чи обчистити "контин" або "дукан". Люди сюди потрапляли різні, а безглузда війна робила багатьох злодіями. Одна справа, коли трофе потрапляли до рук "випадково", інша - якщо солдати свідомо йшли грабувати чи посилали молодших за себе це робити. Вночі багато континів у передмісті не дораховувалися товару, якщо там перебували наші війська. Хлопці брали стівні припаси, одяг, біжутерію - одним словом, на всякий крам знаходився бажаючий. Нерідко до цього були причетні і офіцери. Армія перетворювалася на банди грабіжників і злодів.
  
  Сергій та Ігор перебирали різноманітну біжутерію. Говорили, що купили  в одного знайомого континщика. Розпитали про новини у взводі. За рейд розмов не було. Загибель Володі в ньому не заохочувала хлопців ділитися враженнями. В загальних рисах операцію вони охарактеризували, як вдалу ( причому ту  частину, що проводилася біля Кандагару, а не на Пассабі). В місті "шураві" мали декілька поранених, а от в "зеленці" Пассаба близько п'яти бійців загинуло, зо два десятки отримали поранення.
  
  *** Такі цифри тоді для мене мало що значили, одначе те, як про це було розказано вразило: про втрати говорилося, як про звичайні речі, наче мова йшла за щось буденне. Пізніше дізнався, що це "нормальні" цифри потерпілих за операцію.
  
  Медична частина бригади містилася в двох щитових будиночках. Поруч знаходився гуртожиток для цивільних і старших офіцерів, штаб, бібліотека та радіовузол. Взагалі, ця частина бригади нагадувала звичайне військове містечко. Біля шпитального корпусу притулилася зі смаком споруджена альтанка для куріння. Позаду корпусу знаходився пустир, який нещодавно зайняв десантний батальйон.
  
  *** Чутка про прибуття батальйону матеріалізувалися декілька днів тому. Я саме перебував на варті і спостерігав, як повз заставу прожджала колона нових '70-тих бетеерів'. Солдати на броні були одягнені в світлі десантні комбінезони, під якими вгадувалися добрячі мускули. Відчувалася добра виучка та дисципліна, що панували в підрозділі. Знаючі хлопці говорили, що це прибув батальйон спецназу із Грузинського військового округу. Із розмов десантників, які приходили умиватися в шпиталь дізнався, що більше, ніж у половини із прибулих вояків, закінчується строк служби. Здивувало, навіщо вводити так терміново велику кількість солдатів всього на декілька місяців, адже особливо потреби в цьому підрозділі ( як я думав) не відчувалося: з "духами" бригада не погано справлялася і власними силами.
  
  Лікар, років тридцяти капітан, оглянув руку і наказав негайно робити операцію. Такий поворот справи цілком задовольнив. В той же день я поміняв форму на синю лікарняну піжаму. В великій кімнаті санчастини залишалося незайнятим одне ліжко. Після жахливих кімнат Елеватора бачити над собою "неймовірно" білу стелю, і просто лежати на чистій простині ні про що не думаючи, і ні за що не турбуючись було фантастично приємно.
  
  Наступного дня відбулася операція. Долоню розрізали і від напруги вона відразу ніби тріснула: з рани потоком пішла кров. Операція не була болючою. Лише окремі дотики та рухи лікаря викликали короткочасний спалах різкого болю. За півгодини я вже "відходив" в палаті. Свом теперішнім становищем задовольнявся повністю. Щасливий, що операція пройшла успішно ( за словами лікаря ще б декілька днів і могла початися гангрена ), що можу спокійно лежати і дивитися в стелю. Рай для солдата першого року служби. Насолоду тиші й спокою не псували навіть уколи, які робила приємно зовнішності медсестра кожні чотири години. Приходилося, не без сорому, опускати штани перед  милими оченятами.
  
  *** Дівчата і жінки були найкращими та найефективнішими ліками в санчастині. Ніщо так не радувало і не підіймало настрій , як х присутність, можливість поспілкуватися. Повернувшись із "забито" точки, "голодними" очима дивився на, здавалося, усіх до єдино вродливих красунь. Не важно скільки й років і яка вона на вигляд, які в не очі чи волосся, стан чи ноги, головне - вона жінка. Медсестри втілювали в собі образи матерів, коханих, сестер і водночас ними були. А скільки тем для розмов з товаришами по палаті? Спілкування приносили нові враження, повертали в крану спогадів, в життя. Бо те чим ми жили не варто називати життям. Окремі, більш досвідчені в парубоцьких справах хлопці, заводили знайомства, добивалися прихильності вродливих дівчат. Життя брало своє. Однак більшість с намагалися знайти землячку. Жіночий склад потрапляв сюди з різних місць, і майже кожен з бійців мав шанс познайомитися з людиною, яка жила в його рідному місті чи неподалік нього. А звідси, легше за все завести приятельські й ділові стосунки.
  
  Лікування проходило спокійно. Турбували лише перев'язки та уколи серед ночі. Здається, тут, вперше в "Афгані", почали снитися сни, тому х переривання стало неприємною подією. За кілька днів відвик від нічних чергувань, виспався. Лежав і згадував свох друзів на заставі: як м зараз без мене "літається". Егозм людини буває сильніше співчуття. Жалів х, а сам радів, що уник на деякий час того жахливого життя.
  
  Поруч з санчастиною, в одному із сусідніх будинків-бараків знаходилася бібліотека. Дуже зрадів, коли потрапив туди вперше. Книги, багато книг і усі можна почитати. Набрав цілу кипу. З насолодою читав все підряд, "смакуючи" сам процес читання. Тепле ліжко приємно прогиналося під вагою мого тіла, а невелика ковдра, довершувала комфортність обстановки. Тиша й спокій панували в шпиталі. Читав годинами, перериваючись лише на жу та уколи. Моє зморене від важко праці тіло і зголоднілий на інформацію мозок з жадобою добирали те, що не міг м дати на заставі.
  
  Рука голася. Поступово звик до болючих перев'язок. Під час одніє із них на очі потрапив цікавий плакатик. На ньому зазначалася кількість поранених бійців бригади за попередні роки. Точних цифр не пам'ятаю, але дещо відклалося в пам'яті. Так за 1980 рік поранених в шпиталі лікувалось близько 140 чоловік; за 1981 - 190; за 1982 - 240 ; за 1983 - близько 400. Добре просліджувалася тенденція росту в останні роки. При цьому залишилися не врахованими бійці з важкими пораненнями з гарнізонного шпиталю, де х знаходилося ніяк не менше. А якщо брати до уваги статистику, згідно яко приблизно на трьох поранених доводилося по одному вбитому, то картина ставала загрозливою, а перспектива дембеля з урахуванням чисельності бойових підрозділів - майже не здійсненою мрією.
  
  Через неділю, "від душі" відпочивши, з тривогою став подумувати про повернення у взвод. Перед очима оживали картини "польотів, які встиг підзабути. На черговому обході лікар сказав, що пора повертатися в стрій. В той же день зняли шви з рани і виписали. На дворі стояла "по-літньому" тепла погода. Ртутний стовпчик піднімався до 20 градусів тепла. Не вірилося, що за календарем тільки 17 лютого.
  
  На декількох днів знову потрапив до 'каптьорки'. 'Комірником' від взводу в бригаді служив маленький та верткий білорус Віктор С. Про нього у взводі хлопці старших призовів говорили як про боягуза, який втік у бригаду, тільки б не воювати. І дійсно, зовні він виглядав невпевнено, ніби усіх побоювався. Разом з ним жив легендарний "Десант".
  
  *** Колись перевели цього вояку в наш підрозділ із ДШБ, та так і залишилося за ним прізвисько. Сидів 'Десант' чомусь не у внутрішній кімнатці каптьорки, а у зовнішній - неопалюваній ( палатка ділилася на дві нерівні половини: в одній, великій, знаходилися речі, а в меншій - жили). Тут же він і спав на двох рваних матрацах. Нагадував скоріше загнаного звіра, ніж людину. Увесь брудний, "зачуханий" - типовий представник "ЧМО". Чим він тут займається не знав ніхто, але у взвод категорично не хотів хати. Ховався, коли по нього прижджали. З ним ніхто по-людськи не розмовляв і ніколи не брав до уваги як рівного. Для всіх призовів "Десант" рахувався останньою людиною, з якою кожному можна зробити, що заманеться аби мав силу. При Вікторі С. хлопець знаходився, як наймит при господареві: виконував за нього всю брудну роботу по господарству.
  
  Доки очікував супроводження на заставу відкрив для себе новий армійський світ - "каптьорний". Десятки таких же "представників" підрозділів нудилися від бездіяльності, ходили один до одного в гості, перекладали крам в палатках та бігали по складах. Серед них не велися розмови про війну та службу, а тільки про запаси на дембель, одяг, товари, консерви. Зовсім інші потреби і цінності. Війна для всіх "шураві" рахувалася одна, а служба відрізнялася, як небо і земля.
  
  На третій день вимушено затримки потрапив на автомобіль госпвзводу батальйону. На кузові завантаженого матрацами ЗІЛа разом з групою таких же вояків, що поверталися в підрозділи, влаштувався досить комфортно. Без пригод, колона перетнула місто і наблизилася до Елеватора. Та, чи водій забув, а я не встиг своєчасно попередити, машина не захала на заставу. На стук по кабіні - теж ніяко реакці. Лише, коли авто в'хав на міст через ріку Аргандаб почули, але машина зупинилася тільки напроти кишлаку Мохаджарі. Назад дороги не було. Однак нагода по подорожувати мене ніскілечки не засмутила. Днем раніше, днем пізніше - все одно потраплю до підрозділу, тим паче, що поспішати не мав за чим.
  
  "Зеленка" залишилася позаду. Після коротко зупинки авто з'хав з бетонки і разом з 9 ротою покотив пустелею. Дорога вела в далечінь і складалася із безлічі колій, якими всього один чи декілька разів прожджала техніка. Ґрунт розбитий в порох. Від перших машин в небо піднімалися хвости куряви, яка розносилася навкруги несильним вітром. З кожною хвилиною він дужчав і згодом переріс в буран. Від пилу і піску годі було ховатися. Вітер набивав ним повні вуха й ніздрі, проникав під одяг. Дихати стало важко.
  
  Автомобіль торив нову дорогу в наді обминути міни, котрих безліч розкидано по старих коліях. Ось чому техніка кожного разу шукала нові дороги або йшла по перевіреній. Душманські міни "тонули" в розбитих коліях заповнених тонким пилом схожим на рідину. Варто лише кинути в таку колію будь який предмет, як він зникав під шаром ґрунту. Про успіхи ворогів в мінній війні свідчили вщент знищені "бурбухайки" та одиниці бронетехніки, які траплялися на шляху. Поряд з давніми жертвами, поржавілими та пограбованими, зустрічалися і зовсім "свіжі", що нещодавно підірвалися. Шлях нагадував поле бою, з якого не встигли прибрати знищену техніку. Гори зникли за курявою. Крізь сіру перепону виднілася рівна, як стіл пустеля, яку місцями перетинали пересохлі русла рік. Їх наявність серед мертвих пісків та глини викликала подив, оскільки навіть трава ніде не зеленіла. Лише присутні скрізь верблюжі колючки складали все "розмаття" рослинного світу. Автомобіль, мов катер, перетинав жовтувато-сіре море розлючено вітром пустелі. Аж ген, на горизонті за невисокими валами, обрамляючими розташування батальйону, раптово, виникли силуети наметів і бронетехніки.
  
  Особовий склад застави розміщався в наметах, а для офіцерів збудували декілька глинобитних будиночків. Поруч з палатками примостився невеликий парк для техніки, а трохи поодаль - склад боєприпасів. Вздовж одного боку "господарства" простягнувся невисокий вал, що прикривав частину палаток і площадку для техніки. Огорожі навколо застави не існувало і можна було прямо з намету вийти в пустелю. Цей факт дуже здивував, бо усі наші 'точки' мали не тільки загорожу, а й мінні поля навколо. Навколо розташування скільки сягав зір розкинулася рівна гола пустеля, тому підібратися непоміченим до не вдень було не можливо.
  
  В розташуванні знаходилися окремі взводи 8-о та 9-о роти та деякі інші підрозділи батальйону: мінометний, АГС, господарчий взводи; придані - артилеристи, танкісти і сапери. Більша частина взводів батальйону розмістилася на декількох заставах. Більшість 'точок' стояли в "зеленці", одна - на горі неподалік, ще одна - в крихітному містечку Кішкінахуд, за 30 км звідси. На кожній із застав перебувало близько трьох десятків бійців. Долі застав виглядали не однаково: одні - постійно вели війну з бандами душманів, інші - лише зрідка вв'язувалися в перестрілки. Батальйон став форпостом шураві на дальніх підступах до бригади і забезпечував проведення колон аж до передмість Кандагару.
  
  "Афганець" шаленів. Небо почорніло. Видимість стала нульовою. Під наглядом прапорщика хлопці госпвзводу розвантажували авто з продуктами. Я, несподівано для них, став гостем взводу і зараз очікував закінчення справи. Хотілося, щоб перестав цей шалений вітер. Сховатися ніде, навколо всі предмети вкрились грубим шаром тонкого пилу. Відкриті частини тіла у всіх темно-сірого кольору. Найгірше, що води на 'точці', за словами того ж прапорщика, знаходилося зараз в обмаль і на вмивання не вистачить.
  
  В наметі госпвзводу вітру не відчувалося, хоча пил і тут стояв стовпом. Служба у місцевих "чижиків" не відрізнялася від нашо. Ті ж грубі окрики, нелюдське звернення, образи. Приймали мене в міру гостинно, відповідно до строку служби. Нагодували, поговорили і виділили ліжко. Армійська ввічливість завжди на висоті. Про мою подорож повідомили "Елеватор". Наступного дня з колоною прихав "Рудий".
  
  *** Дивний був хлопець: говорив він завжди ніби відверто, а ніхто з старших йому не вірив. До того ж "винятковість" власно особи робили хлопцеві зле: він втратив авторитет, як серед свого призову, так і серед молодших. Відповідне й відношення колективу:від зневаги до ненависті.
  
  Наступні два дні ми провели в палатці АГС, де у Андрія знайшлося багато приятелів. Взвод АГС займав половину намету. Вечорами, коли "Рудий" з товаришами проводив час за "плануванням" та розвагами, а я при ньому виконував роль "козачка", приходили сусіди. Був серед них і мій "старий знайомий" сержант К. Присутні його поважали. Взагалі, хлопець виділявся веселою вдачею. Про таких говорять, що вони душа колективу. Його візит оживляв розмову, бо сержант знав багато смішних випадків і анекдотів.
  
  4.8. Весна.
  
  Чудовим "зимовим" днем, коли в повітрі вже відчувався "запах весни", яка за календарем мала початися незабаром, а в природі вже котрий день, як почалася, я потрапив на "Елеватор". Відповідно погоді і настрій. Очікування зустрічі з друзями не псувало і майбутнє, не таке безхмарне, як останні неділі, життя. Першим привітав мене Сергій М.. Ми радо зустрілися на посту. Коротка бесіда, обмін останніми новинами. Поспішаю в приміщення, де на мене чекали листи.
  
  *** Листи. Довго чекані листи від батьків і друзів. Цілих троє! Сказати, що вони принесли радість - це все одно, що нічого не промовити. Вони стали бальзамом, на розтерзану душу, чарівними ліками, які піднімають і безнадійного хворого. Я ожив. Наді та сподівання виплеснулися з глибин моє душі, ніби намагаючись перевтілитися в щось реальне. Мов тайфун, прокочувалися через мене відтінки почуттів, що віддзеркалювали складний процес сприйняття та переосмислення інформаці, який відбувався в мозку, відображаючись на настро та обличчі. Листи розтривожили, розворушили минуле, навіяли ностальгію. Але, як чудово х отримувати!
  
  У взводі сталися великі зміни. Двох хлопців призову перевели в інші підрозділи. Не витримав знущань Віктор Г., і розповів про всі неподобства старших взводному. На армійському жаргоні це називалося -"закласти". Звісно, після такого "нормально" служити тут він не міг. Хлопця перевели в батальйон охорони бригади.
  
  *** Я не осуджував його. У кожного своя голова на плечах. Але він знав, що за будь-яким солдатом, якого переводять в інший підрозділ, "по п'ятах" ідуть розмови. Та, навіть, якщо чутки не доходять, то все рівно відношення до таких в новому підрозділі майже однозначне: надійних і хороших людей ніякий командир не захоче віддати. Правда, бувають виключення. Напевне Віктор ще більше погіршив собі службу, адже тих, хто жаліється, не люблять ніде. Можна майже впевнено було сказати, що на нього чекала доля "Десанта". Через півроку у взводі він забув би про цей нелегкий час, а в новому підрозділі хто знає, як приймуть, адже батальйон охорони виконував більше роль акумулятора подібних кадрів.
  Сергія Т. з тіє ж причини перевели в клуб, оскільки вмів добре малювати. За ним не шкодував, бо служба в клубі не важка, навпаки, це служба для вибраних, а звідти й відношення до таких відповідне - зневажливе.
  Відтепер, у взводі залишилося шестеро хлопців призову. Правда, два дні назад забрали з бригади "Десанта".
  
  ** Людина, яко цурався призов назавжди втрачала сво права і можливість служити як всі, і залишалася на найнижчій ступені ієрархі взводу. Від того, що хлопець не мав підтримки від однопризовників, а з нами не зумів домовитися, "Десанту" нічого не залишалося, як скоритися долі. Вперше, ми змогли відчути себе зверхніми по відношенню до когось, отримали необмежену владу над людиною, що оступилася. Таких не жалували. "Шефство" над ним взяв Паша Л., що дуже сердитий був на життя. Обсяги робіт "Десанта" стали необмеженими. Він "літав" на рівні, а то і більше будь-кого з мого призову.
  
  Положення призову погіршало. Сергій М. із останніх сил робив будь-яку роботу. Славко М. - майже не спілкувався із останніми. Найпалкішим його бажанням стало дістати поранення. Останні хлопці, навпаки, зміцніли і служилося м легше, бо вже "зрозуміли" суть армійського життя, зуміли пристосуватися до нього. За півтора місяці відбулося розшарування призову на групи.
  
  *** Слабкі "духом", бо фізично всі були на одному рівні, такими залишаться до кінця служби. З х середовища ніколи не виділиться лідер призову, чи просто надійний товариш, а останні, складуть кістяк взводу, його надію і опору, стануть тією силою, на якій тримається підрозділ.
  
  Війна.
  
  Майже кожного дня, взвод вижджав в супроводження на "Кокаран", або на "Нагахан". З настанням весни збільшилася кількість колон, активізувалися і душмани. При виставленні супроводження постійно знаходили міни та фугаси, від чого час на зайняття позицій збільшився. Почастішали обстріли колон. Несміливі і мало чисельні, на окремих відрізках дороги вони перетворювалися на шквали вогню по "шураві". Збільшилися втрати серед водів та піхоти.
  
   Із спогадів Валерія М.
  На гірку біля кишлака Сенжерай рота "викотилася" на чотирьох 'броніках' Зупинилися в очікуванні доки сапери вийдуть на бетонку. Знайомий сапер перекинувся словами з друзями із сусіднього 'броніка' і на пару з якимось солдатом-узбеком вийшов на "працю". Доки тривало обстеження узбіччя і хлопці просувалися обережно вперед, ми перекурювали. Але ось сапер спинився і присів. Напевне знайшов "сюрприз" чи щось підозріле. Пауза затягувалася.
  Приголомшливий гучний вибух пролунав, мов грім серед ясного неба. На тому місці, де декілька секунд тому перебував сапер, в бетонці зіяла велика яма. Товариш по нещастю солдат-узбек, нерухомо лежав поруч. Загиблого сапера не знайшли зовсім. Вибух був настільки могутній, що навіть автомат розлетівся вщент. Так і залишилися від хлопця тільки спогади та ... приклад його АКСа.
  Після підриву та паузи викликано цією подією, виставлення супроводження тривало. Ретельне обстеження дороги продовжили інші, а артилерія зосередила вогонь на всіх небезпечних місцях. Здавалося, "духи" не ризикнуть висунутися під вогонь нашо збро.
  
  Перед нашим хав 'бронік' взводу АГС і, коли з ревом поруч пролетіла граната та почувся вибух, стало зрозуміло, що виникли проблеми у сусідів. Доки таке не трапилося з нами, поспішили залишити "бетеер". Спочатку квапливо, але без емоцій вилазили через верхній люк, та, коли друга граната вибухнула під колесами, полізли з усіх люків. Залишився лише екіпаж, що вів боротьбу за життя машини. БТР палав, але всім пощастило - всі були живі. Тим часом, зайняли позиці в "зеленці", приготувалися дати відсіч знахабнілим душманам. Але стрільба раптово закінчилася. Склалося враження, що "духи" пішли геть.
  
  За годину після інциденту, по дорозі посунула колона наливників. Хто наказав пустити машини в такій обстановці, коли до кінця не зрозуміло де ворог і що він готує; хто з командування взяв на себе таку відповідальність, а скоріше безвідповідальність - загадка? Перший авто саме минув зруйнований вибухами поворот дороги і почав розганятися в напрямі мосту через р.Аргандаб, як став жертвою гранати. Яскраво спалахнуло паливо в усі сторони розтікаючись із пошкоджено бочки вогняними ріками. Доки він розгорявся, загородивши дорогу іншим, що хали позаду, нові автомобілі наближалися до місця пригоди. На них уже чекали нові гранати, а воді беззахисно жалися до рулів. Зупинити колону і повернути назад не залишалося можливості, як і прориватися вперед. В пастку потрапили з десяток автомобілів. І якщо, останні ще могли загальмувати і спробувати здати назад, то перших авто вже ніщо не могло врятувати від знищення.
  
  Підрозділ займав позиці напроти "кладовища" згорілих автомобілів. Під бетонкою проходила водостічна труба, на другому кінці яко, разом з кулеметом, перебував я ( під час обстрілу колони існувала небезпека, що через не могли проникнути "духи" і оточити наші підрозділи, тому нам з товаришем наказали стежити за нею ). Я зайняв позицію на протилежній, а напарник сидів з "нашо" сторони. Раптом на бетонці, прямо наді мною, стався вибух і згори струмками полилося паливо. Товариш кричить, що треба тікати, поки не вибухнули бочки. Я підхоплююся і з кулеметом та бронежилетом в руках рачкую назад. По трубі вже тече авіаційний гас. Від усвідомлення ситуаці на душі зробилося моторошно. Вискакую з труби. Поруч нікого. Водій, що скотився з насипу кричить, що зараз вибухнуть уцілілі резервуари. На ходу одягаю бронежилета і мчу щосили далі. Вибух. Спалах. Навколо все горить, вже пече в спину, але небезпека лишається позаду. Спиняюся. Знімаю бронежилета і переконавшись, що він цілий, одягаю його та біжу далі. На бетонці декілька машин палають смолоскипами, ще стільки ж стоять нерухомо. Танк намагається зіштовхнути палаючі авто з насипу. По ньому нещадно "лупцюють" з гранатометів. Танкісти не спиняються незважаючи на небезпеку. Ось і він отримує своє і, мов поранений звір, відповзає назад.
  
  Осколками поранило механіка-водія танка. Хлопець виліз з броні і згарячу всунув півпальця в отвір від осколка в голові. Він не міг зрозуміти, як при такому пораненні ще живий ( на жаль, через декілька днів, танкіст помер в шпиталі ).
  Після того, як танк нічого не зміг зробити, спалення останніх, ще уцілілих автомобілів, стало справою часу. Один за одним спалахували факелами беззахисні КАМАЗи. "Духи", мов на тренуванні нищили техніку та людей. Я, разом з товаришами, робив перев'язку пораненим водіям, які з слізьми на очах дивилися, як гинуть х нові машини ( колона нещодавно отримала х замість ЗІЛів ). Один з молодих водів бідкався, що залишив в кабіні автомата. Я, здуру, кинувся до ще не зайнято вогнем машини. Повезло. Вона вибухнула раніше, перш ніж добіг. Ледве встиг впасти. Піднімаю голову і бачу, як повільно, ніби неохоче, летить в мою сторону шмат заліза. На щастя, то були його останні метри польоту. Повернувся до поранених, яких "назбиралося" до десятка. Тут же перебували і бійці роти.
  
  Один з приятелів стояв босяком. На моє запитання розповів, що лишився взуття, коли з падаючого в кювет КАМАЗу вискочив водій і з криком - "зараз вибухне" стрибнув йому прямо на ноги. Хлопець вистрибнув з власних чобіт і відчув, що х немає, лише коли відбіг від небезпечного місця добру сотню метрів. Зеленкою рушили до "Елеватора" з пораненими на руках. Бетонка, на протязі декількох сотень метрів, нагадувала велетенське вогнище. Палали тони палива, горіло все що могло і не могло горіти. Ближче сотні метрів до дороги не можна було підступитися. Пекло. Поразка за явно переваги в силах та техніці.
  
  *** В цей день згоріло близько десяти автомобілів. Шураві втратили трьох бійців загиблими та до десяти пораненими. Майже до ранку наступного дня коптили небо чорні смолоскипи. Пожежа виднілася за десятки кілометрів. Так безславно для нас закінчився один із днів березня 1363 року на Афганській землі.
  
  Взводові поки-що везло. За останні неділі на відрізках дороги, які ми охороняли, не трапилося ніяких пригод, за виключенням того, що почали знаходити "сюрпризи" в вигляді фугасів та іноді звучали постріли в сторону наших позицій. Горіли авто на сусідніх відрізках, інші підрозділи натрапляли на засідки, а нас, немов хтось боронив, чи просто ще не дійшла черга. Десь гримів бій, а ми, іноді, дізнавалися про обстріл колон тільки, коли стовпи чорного диму від палаючих вже "наливників" піднімалися високо в небо.
  
   Добре горіли підбиті КАМАЗи з десятками тонн палива в цистернах. Від влучання в одну із трьох цистерн гранати, та вибухала, і по бетонці, спалюючи все на шляху, розтікалася вогненна ріка. Солдати прикриття намагалися відразу "розстріляти" уцілілі бочки з автоматів ( щоб ті не вибухнули ) і якщо це не вдавалося, то вибухи цистерн були страшні. Горіло, здавалося, усе навкруги, навіть повітря. Тушити авто не мало сенсу і до того ж обстріл, як повелося в такі дні, тривав до кінця супроводження. Головним ставав порятунок людей, що потрапляли в зону ді вогню і особливо водів, які не завжди встигали покинути палаючий автомобіль.
  
  Якось, в одному із супроводжень, на Кокарані, в секторі 7 роти трапився обстріл колони. По раці дізналися, що під вогонь потрапили порожні від вантажу автомобілі, які поверталася із частини. Оскільки авто не везли палива або боєприпасів, то такий обстріл не рахувався за особливо небезпечний. "Духи" не тратили на порожняк дорогих гранат. Скоріше за все, хтось із них вирішив постріляти з кулемета чи автомата та навести переляк серед водів. У відповідь на це, група прикриття колони відкрила вогонь з зенітних установок, не дивлячись на попередження про піхоту в 'зеленці' ( якщо і відкривався вогонь, то він переносився в глибину аби не "накрити" свох). В результаті ігнорування наказу командування постраждали бійці 7 роти. Колона пройшла без втрат, а снарядом із зенітки смертельно поранили бійця. Він тільки-но повернувся в стрій з шпиталю і ось така випадковість. Застава жила "однією сім'єю", тому втрати інших взводів переживали, як власні. Тим паче, що в це супроводження вийшло мало людей і прикриття всього сектору далося не легко. За розповідями знайомих, потерпілий був чудовим хлопцем. На жаль, в вертольоті хлопець помер.
  
  Рідше взводу доводилося "закривати" ділянку на Нагаханському повороті. На цьому відрізку дороги на узбіччі знаходилося ціле кладовище нашо спалено техніки і в ту пору душмани проявляли тут більшу активність. В один із весняних днів, під вечір, коли ми відпочивали після супроводження, заставу підняли по тривозі. Все відбулося настільки раптово і швидко, що ми ледве встигли взяти зброю, як перші 'броніки' роти вже помчали на бетонку.
  
  Сутеніло. Сонце сідало. Бійці йшли по дорозі на повний зріст, не пригинаючись. Від косих променів сонця на "зеленку" падали довжелезні тіні. До ближніх дувалів "тягнулися" автоматні черги. Трасери висвічували траєкторі польоту куль, підкреслюючи х ефектне влучання в дували. Над виноградниками і садами літав рій чудернацьких бджіл, кожна з яких жалила на смерть. Картина виглядала феєричною. Обстановку доповнювали остови згоріло техніки біля насипу дороги та неквапливий рух бронетранспортерів. Я відчував себе могутнім і міг, здавалося, виконати зараз будь-яке завдання. Такий собі "Рембо" із 3 ПТВ.
  
  Відповіді з "зеленки" на "нахабну" вихідку "шураві" не прослідувало. Скоріше за все "духи" нас не чекали. Якась "заблукала" бойова колона мала терміново потрапити до бригади. Без підтримки артилері та авіаці в випадку обстрілу ми могли розраховувати тільки на раптовість і цей факт ще більше підігрівав азарт бійців. Не минуло і двадцяти хвилин, як повз промчала група "бетеерів" одного із підрозділів частини. На цьому наша місія закінчувалася і взводи, швидко почали зніматися. Вже в темряві усі повернулися на заставу.
  
  Побут.
  
  Більшість хлопців призову вже "познайомилися" з "планом". Цей факт не викликав у мене здивування, бо наркотик "лежав під ногами": варто було лише вранці вийти на дорогу і зібрати данину з афганських авто. Особливо зловживав ним Славко М. Траплялося, що хтось із "старших" помічав його "обкуреним". Починалися 'приколи', оскільки такий "чижик" тішив краще за нормального бо був розкутий в розмові і діях. Взагалі, наркотики стали віддушиною через яку ми, хоч іноді, могли вирватися із тенет служби. В тій чи іншій мірі кожен "покурював". "Старші" таке зайняття обмежували, але особливо не наполягали.
  
  "Молоді" та "черпаки" прийнялися ретельніше вчити розуму молодших. Тепер у "вихованні" приймали участь майже усі. Нам стало зле, і якби не досвід минулих місяців служби хто знає як би справлялися. Від "шикування" боліли щелепи, а синяки на грудях з'явилися знову. dd>  Якось потрапив в наряд на кухню. З поварами дружив, тому не бачив особливих проблем в виконанні свох обов'язків. Після важкого дня радів, що зможу ніч спокійно поспати ( варта артилеристів здебільшого обходилася без допомоги наряду по кухні ), та де там. Перед відбоєм підійшли артилеристи і "попросили" допомогти в невеликій справі. Вночі, коли поснули усі офіцери, разом пішли на Елеватор до афганців ( там постійно проживало декілька десятків чоловік ). Понесли продавати соляру. Такі походи відбувалися не вперше. Підійшли до одного з будинків, подзвонили господареві і після недовгих переговорів за ціну вилили принесене паливо в велику бочку, що приготовлена стояла поруч. Господар щиро подякував і пригостив хлопців сигаретами. Обидві сторони отримали задоволення від вдало торгово операці.
  
  На заставі, за поміч, мені "дозволили" йти спати до ранку. Хоч як не хотів заснути, та ця подія справила на мене велике враження. Ось так, запросто, можна продавати паливо, можливо тим же "духам", що жили разом з іншими на Елеваторі, заробити немалі гроші.
  Коли випадав вихідний від супроводження день, а весною х ставало все менше і менше, після сніданку особовий склад застави шикували перед будинками для розводу на роботи. На одному з таких розводів командир застави зачитав наказ міністра оборони про збільшення строків служби для рядового складу майже до двох з половиною років. Згідно цього наказу я мав звільнитися тільки в лютому 86-го, а "весняні" "дембеля" в серпні! Збільшення строку не стосувалося сержантів та спеціалістів, які замінювалися молодими вихованцями сержантських шкіл в жовтні - листопаді. Приголомшлива звістка. Слів для коментарів ні в кого не знайшлося.
  
  Невдовзі трапилася подія напряму пов'язана з попередньою. "З горя" весняні "дембеля" загуляли. По-чорному стали курити "план", нехтували наказами офіцерів, ставили бачки з бражкою. Офіцерський склад повів боротьбу, особливо з бражкою. І одного разу командир роти знайшов 40-літровий бак вже готово "шураві фанти". Все це добро на очах вишикувано застави 'старлєй' вилив на землю. Подразливий запах і невдоволення втратою "законного" зілля впливали на "старших" й заставляли х "скрипіти зубами". Після двогодинного вистоювання, так і не виявивши винуватців пригоди роту відпустили. Такий поворот справи для "чижиків" обернувся новою хвилею жорстокості й довгими нічними "польотами".
  
  Навесні по заставі поповзли чутки про заміну батальйону. Згідно плану ми мали повернутися в бригаду. Така перспектива дуже радувала, адже в великій частині більше порядку і менше можливостей для "не уставних" відносин. Заміни чекали з нетерпінням, як "діди" "дембеля".
  
  
  
  4.9. Останні неділі на заставі "Елеватор".
  
  Закінчувався березень. Весна міцно вступила в сво права. Вдень пригрівало так, що в "бушлатах" ставало жарко. Природа оживала, а разом з нею активізувалися душмани. Нещастя трапилося несподівано, хоча на нього завжди чекали і готувалися. В супроводженні на "духівський" фугас наступив Славко М..
  
  *** Мабуть він мав усі підстави бути задоволеним. Хлопцеві покалічило ногу, натомість дістав довго чекане звільнення з армі.
  
  Погано пам'ятаю той день. В уяві залишилися страшні слова по раці про пригоду, та швидкий рух взводного "броніка" в напрямку застави. І страх. Страх, що так підступно захопив зненацька, страх за власну долю. Як би там не було, Славко своє відслужив і житиме, а що чекало на тих хто лишився - невідомо.
  
  *** Раніше, листаючи книгу з записами анкет бійців взводу, що випадково потрапила до мох рук, звернув увагу на те, що за 1983 рік у підрозділі двоє солдат загинули. Один з них згаданий вище Петро, а іншого не пам'ятаю. Поранених числилося близько шести.
  Славко пішов зі взводу так же не помітно, як і жив серед нас. Тих хлопців, хто прибув 5 січня у підрозділ, залишилося п'ятеро. Супроводження відбувалися майже щодня, бригада готувалася до літньо кампані. В цей час тривав черговий рейд.
  
   Із спогадів Валерія М.
  зводу наказали зайняти позицію неподалік мосту через р. Аргандаб в невеликому напівзруйнованому помісті. Відстань до дороги не перевищувала двісті метрів, чудова панорама, все добре видно. Я з свом "ПК" ( кулемет Калашникова ) зайняв позицію в розвалі дувалу, а мо "наставники" - "черпак" Генка С. та дембель А. залягли на даху будинку неподалік. Часи минали. Душмани мовчали, але наказу зняти заслін не надходило. Раптово на наші голови посипалися міни. Неподалік від мене вибухнула одна. Схоплююся, щоб заховатися під дах, як падає ще одна, в обличчя вдарила вибухова хвиля разом з землею. Думаю, все, відвоювався. Навпомацки, бо очі забиті землею переповзаю ближче до дувалу. Наступні міни падають трохи осторонь. Прибігає Генка С., тримаючи в руках штани, він тільки-но пішов "у справах", а тут - обстріл. Але тепер йому не до сміху. Починаємо відстрілюватися, намагаючись визначити звідки прилетіла сюрпризи, але даремно. "Духи" прицільно накрили взвод мінометним вогнем і приталися. Тільки завдяки щасливому випадку нікого не зачепило. Наступного дня, під час такого ж обстрілу, на цьому ж місці, від вибуху міни загине сержант А. (осколком проб'є його каску разом з головою ).
  
  Не встигли ми забути пригоду з Славком, як ледь не трапилося лихо ще з одним хлопцем призову. Доведений до відчаю знущаннями Вася А. трохи не вбив "Хохла". На варті він схопив автомата, але на щастя для обох магазин виявився порожнім. Звичайно, після цього Вася витримав багато "позапланових" побов та виховання не тільки від "старших", а й від взводного. Але результату добився, бо тепер його стали менше чіпати, побоювалися. Хоча роботи він отримував на порядок більше за останніх і відношення зі сторони старших призовів погіршало. В ієрархі призовів Вася "опустився" на сходинку нижче, останню із яких міцно тримали Сергій М. і "Десант". Ці двоє не знали ні попуску, ні співчуття.
  
  В кінці березня по всій крані відбувалися вибори. Ми також не залишилися осторонь від поді. Підрозділи вишикували, роз'яснили наші "обов'язки" перед Батьківщиною, що заключалися, на даний момент, в одностайному голосуванні за висунутих Ташкентським виборчим округом депутатах. Виявилося, що ми відносимося до цього округу і маємо проголосувати за хороших й поважних кандидатів, про яких ніколи не чули. В цьому, мабуть, і містилося найвище досягнення радянсько держави - вільне волевиявлення всіх людей за заздалегідь підготовленому та затвердженому списку.
  
  Для придання процесу демократичності дозволялося викреслити одне чи декілька прізвищ, найбільш негарно звучних і таким чином зробити свій внесок в розвиток народно демократі. Але все рівно в засобах масово інформаці об'являть, що за депутатів проголосувало 99,9 % виборців. Вибори тривали не довго. За кілька хвилин підрозділи гуртом пройшли повз урни і вкинули листи з прізвищами кандидатів. Подія відбулася.
  
  Крім голосування за весь час перебування на 'точці' відбулася ще одна політична акція - політзаняття присвячене одному із пленумів ЦК КПРС. Виявилося, що на заставі існувала своя "ленінська кімната", де знаходився стандартний набір брошур та книг. Для конспектування бійцям роздали товсті зошити та авторучки, а щоб після занять нічого не пропало, все потім відібрали й сховали під замок. Взводний намагався щось утлумачити бійцям з приводу чергового засідання в Кремлі, а ми насолоджувалися годиною відпочинку. Старші призова контролювали, щоб 'чижики' вели конспекти, а самі писали листи. Для більшості зайняття стали дурницею, яка забирає час "роботи по плану".
  
  30 березня відбулася одна з найважливіших подій в армійському житті - святкування 'Наказу' міністра оборони про звільнення вояків в запас і переведення солдатів в нові категорі. "Діди" взводу отримували по 24 удари ниткою по "п'ятій точці" через подушку і офіційно ставали "цивільними". Били х "чижики", причому старші повинні були гучно кричати, а ми - бити з дужим замахом. По вісімнадцять ударів бляхою армійського ременя, чисто символічно, отримали "черпаки", ставши відтепер "дідами". По дванадцять "добрячих" отримали "молоді" і стали "черпаками". Нас, "чижиків", били що є сили "новоспечені діди", правда по шість разів.
  
  На церемонію переведення мене викликали пізно ввечері з варти. У розташуванні взводу панував святковий настрій. Навіть і ми в цей день відчули полегшення. Спочатку Ігоря Б. поставили на стілець посеред "дідівсько" кімнати і дали газету зачитати 'Наказ'. Навколо зібрався весь взвод. "Бєлка" виразно, з інтонацією прочитав текст і закінчивши поздоровив в першу чергу "цивільних", а потім далі по старшинству останні призова, за що отримав вихідний на весь вечір і подарунки в вигляді пачки печива та банки збираного молока. Після чого приступили до церемоні переводу.
  Чижиків "переводили" останніми. Навіть сім ударів ( один за ПТВ і гвардію), не дивлячись на біль, не могли зіпсувати чудового настрою. Адже цей біль означав, що відтепер ти ставав не просто на півроку старшим за призовом, а отримував великі права нарівні з останніми. Правда, права вступали в силу лише, коли у взвод приходило молоде поповнення, а воно очікувалося не раніше серпня. На пост біг майже щасливим. "П'ята точка" горіла вогнем, а на душі свято. Витримав! Дочекався! Хоч не великі, та все ж зміни на краще. В той пам'ятний вечір жарили на варті коржики.
  
  На початку квітня підрозділи частини перейшли на літню форму одягу. Нарешті призов отримав довго чекані і такі привабливі напівчоботи та панами. Завдяки старанням нового "каптьорщика" Діми весь взвод вдягся в форму 46-48 розмірів, яка і без вшивання добре сиділа на фігурі, від чого наш зовнішній вигляд тільки виграв, а ми стали схожими на "нормальних" солдатів.
  
  На 11 квітня планувалася передислокація батальйонів. В зв'язку з цією подією оживилася торгівля з афганцями. Старші призова старалися "зробити" гроші на дембель. На продаж рікою полилося пальне. Саму безпосередню участь в цьому брали ми. Якось ввечері, разом з Юрієм А. сходив на афганський пост, що розташовувався поруч з мостом через річку Аргандаб в колишньому придорожньому ресторані. Через одну з варт роти повз гранатові сади спустилися по добре натоптаній доріжці до ріки і по березі, дійшли до мосту. Я тримав палець на гашетці автомата, і хоча іноді ставало моторошно та цікавість брала верх.
  
  Нас, як добрих приятелів, зустрів вартовий. В напівзруйнованому приміщенні ресторану знаходилося троє бійців на чолі з командиром. Горіло багаття, на якому варилася страва. Поруч них стояв невеликий "чилім". Юрій бував мабуть тут не раз, і після привітання став домовлятися з командиром афганців про продаж пального. Я сидів поруч, насторожено озираючись навколо. Спочатку нас пригостили чаєм з цукерками, а потім дійшла черга до чиліму. Після декількох затяжок розмова пожвавішала. Чилім подіяв на мене відразу від чого почувався надзвичайно комфортно. Було добре просто сидіти і дивитися на полум'я. Назад поверталися пізно, раз по раз спотикаючись на каменистому березі ріки.
  
  В останню ніч на заставі ми з Пашкою Л., тягали на афганський пост каністри з бензином і солярою. Йшли прямо через одну із варт роти. Розраховувалися афганці грошима. Після короткого перепочинку таким же шляхом поверталися назад. Ризик потрапити на очі офіцерів заставляв ховатися по ярах, переповзати відкриті відрізки. За ніч зробили три "ходки" в нагороду за що отримали від Юрія пляшку "кишмишовки" ( самогонки із кишмишу ).
  
  На ранок 11 квітня частина взводу похала в останнє з Елеватора супроводження, "молоді" і дехто з сержантів залишилися збирати речі. Все майно складали на авто. Жалкували за невеликим запасом дров, який з такими труднощами встигли заготовити нещодавно. Прощай "Елеватор"!
  
  *** Тут прожито найважчі в житті три місяці. Життя, яке було часто не в силах витримати, що вимагало концентраці усіх сил і волі; життя, важкого від виснажливо фізично праці та незрівнянно більшого морального гніту; життя, повного приниження, побов та небезпек. Воно викарбувало в моєму ще "м'якому" характері нові риси і надало необхідно міцності останнім, сформованим раніше. Витримав і не зламався, перетерпів і змужнів. Я був задоволений собою, відчувався справжнім, готовим до будь-яких випробувань солдатом. Вірив, що найгірше вже позаду, і як виявилося потім, не помилявся. Без жалю залишав заставу, адже хорошого тут згадати майже нічого.
  
  5. ГАРНІЗОННА СЛУЖБА.
  
  Присутність "шураві" в місті для його жителів стала такою ж звичною, як старовинна альтанка в центрі Кандагару, чи віковічні мечеті - красені. Колони техніки, що регулярно проносилися вулицями міста не викликали у людей радощів, адже кому сподобається присутність озброєних чужинців, які почуваються в твой державі господарями? Переважна більшість населення не розуміла суті "Квітнево революці", і майже ніхто з жителів навколишніх міст та сіл не бачив потреби у нашому перебуванні тут. Та й як могли малограмотні дехкани розібратися в складній політичній ситуаці, коли правди про воєнний переворот, вчинений за допомогою наших військових, не знав тоді ніхто, в тому числі і ми ( офіцери говорили, що захищаємо південні кордони крани і це майже в 1000 кілометрах від Кушки! ). Із видуманого існуючою владою образу захисників від моджахедів, ми перетворилися в окупантів, що не дуже розбираються де вороги, а де цивільні люди. Мирне населення стало заручником в війні банд формувань і місцево влади на стороні яко виступала наша армія. Від снарядів, куль, бомб та гранат гинули жінки і діти. І, як не прикро про це говорити, більшість - від збро "шураві". Як наслідок, в війну вволікалися нові шари мирного населення. Люди бажали помститися за смерть близьких та рідних. За даними розвідки майже 80% населення провінці Кандагар вороже ставилося до перебування в ній підрозділів Червоно Армі. Воєнні ді вносили сво недвозначні корективи в наше незрозуміле положення. Клубок проблем заплутувався, закручуючи в шалений коловорот тисячі людських доль.
  
  Бригада зустріла батальйон без овацій. 'Броніки' та машини зупинилися на територі частини поблизу "східних воріт". Пил, що, мов борошно, висипався з під коліс техніки додавав неприємностей. Повз нетривалий час, відбулося шикування особового складу підрозділів комбатом і коротка промова де домінуючим мотивом прозвучало попередження про те, що на зміну "вільному" життю в "зеленці" прийшло суто армійське - згідно статутів. Наш взвод, разом з 7, 9 ротами та "приданими підрозділами", займали місця в наметах першого батальйону, а 8 рота ставала заставами від "Аріани" до мосту неподалік "південних воріт" Кандагару.
  
  Взвод зайняв один з наметів в крайньому ряду. Відразу за ним, розкинулося спортмістечко, а ще далі височіли багатоповерхові афганські будинки. Палатка, обшита з середини дошками, виглядала добротним житлом. Ми розмістилися на одноярусних ліжках, що ніби урівняло всіх. Зникла та різка розмежованість призовів, яка існувала на "Елеваторі" і це відчуття ще більше доповнилося кращою дисципліною серед бійців. Відразу, як батальйон повернувся в 'велике господарство', докорінно змінилися життя та служба. Тягар супроводжень спав, а натомість стали "закручувати гайки" по дисципліні, з'явилися "забуті" розводи на роботи. Взводний, якого на заставі майже не бачили і не чули, тепер перебував в підрозділі постійно. Ми, весь призов "молодих", з полегшенням зітхнули. Зник найстрашніший наш ворог - наркотики. І хоча дещо таки залишилося і діставалося хлопцями старших призовів та такого свавілля як на заставі вже не існувало. Але не тільки це вплинуло на відносини між призовами. Ми вже були не ті зелені хлопчаки, тому почувалися у підрозділі досить вільно. Лише Сергій М., "Десант" та Вася А. ходили пригніченими.
  
  Важко вводився новий розпорядок служби. Ранні підйоми, шикування та муштра в строю - нервували бійців звиклих до свободи. Перший час я радів з цього ( заняття та праця не давали старшим призовам часу на байдики й "приколи" ), та невдовзі така служба набридла й мені. Старші хлопці ходили невдоволені і нам стало не солодко. Не забарилися кадрові перестановки: в підрозділі з'явився новий начальник штабу майор К.
  
  *** Про цю людину треба сказати окремо. Велетенського, під два метри зросту, міцного статуту, мав добряче здоров'я і, мов довбні, величезні кулаки. Та найгіршим виявилося бажання майора затвердити в батальйоні "союзні" армійські порядки. "Афганська анархія" в військах дозволяла спокійно і майже безтурботно служити як солдату, так і офіцеру. З приходом нового "начштабу" з'явилися нові акценти в службі та житті. Офіцерам, а вони усі мали менші звання, нічого не лишалося як скоритися долі й виконувати накази навіженого майора. Але не так просто виявилося "поставити на місце" бійців підрозділу, які не поспішали виконували безглузді, з нашо точки зору, накази. Спочатку "Курдуман" брав верх своєю невтомністю в пошуках порушників дисципліни, гучним голосом та грізними кулаками ( коли він проводив розвід батальйону на зайняття та роботи чутно було, мабуть, в селищах афганців). Та армійська хитрість дозволяла уникати того, що не подобалося: накази старанно слухали, вказували повну готовність х виконати і ... не виконували. Так повторювалося кожного разу, коли наказ "начштабу" зачіпав інтереси колективу чи принижував гідність окремих бійців та призовів. Офіцер лютився, кричав на винуватців, погрожував гауптвахтою, але ніякі стращання на солдатів не діяли - що він міг зробити? В кінці кінців майор трохи заспоковся, але однак залишався нескореним у свой наполегливості. Почалася велика і благородна, але безуспішна справа з наведенням "суворо армійсько дисципліни".
  
  Великих незручностей завдавала дальня. Перш за все надокучала спека, яка вже місяць як запанувала. Металеві стіни ЦРМок нагрівалися настільки, що борщ чи то суп не вистигав і сти страву стало просто не можливо. По-друге, і мабуть найгірше, за столом приходилося постійно витирати піт, який тік струмками. Виходили наче з бані з мокрими спинами. Ну, а про якість страв вже і говорити нічого: вони стали просто бридкими в порівнянні з тими, що ли на "Елеваторі". Якщо додати до всього ще стройову пісню, то можна собі уявити яке "задоволення" ми отримували. Особливо в обід, коли від спеки не мали куди сховатися, похід в дальню походив на подорож до пекла. Тільки зранку та ввечері могли щось сти і то небагато: організм не приймав калорі, зате вода вживалась в величезних кількостях. Коржі та смажена картопля відійшли в минуле.
  
  За розпорядженням комбрига усі воді мали ночувати в парку. Вони не ходили на розводи підрозділів та в дальню, а страви хтось із молодших хлопців взводу носив м в парк. Бійці старших призовів зранку воліли потрапити "працювати" на техніку аби знову відчути себе вільними від нагляду офіцерів, бо тільки там залишався ще острівок минуло "анархі". Ну а для мого призову відвідини парку стали покаранням, там жив "Хахол". Проте почувався він себе не так впевнено як на заставі ( на днях особовий відділ гарнізону завів справу про "неуставні" відносини у взводі) і уникав рукоприкладства.
  
  В цей час комбриг надумав заасфальтувати декілька доріг на територі частини. Колони з "союзу" привезли смоли, долаючи величезні відстані і ризикуючи життям задля виконання примх командування, бо потреби в цьому ніхто не бачив ( дощі випадали рідко, а від пилу асфальт не рятував). На одному з розводів весь призов "молодих" з взводу потрапив на цю роботу.
  
  За останніми рядами наметів артдивізіону біля розташування підрозділів батальйону охорони, знаходилися армійські склади ПММ, точніше декілька величезних бочок, які ще не встигли закопати, але все ж таки виставили аж два пости зовнішньо варти. Неподалік них і розмістився імпровізований асфальтовий "завод". З ранку до вечора на протязі двох неділь ходили сюди на працю. Асфальт варили на двох кузовах автомобілів, під якими палили зіпсовані скати. Спочатку розтоплювали смолу, потім кидали пісок і перемішували. Жара стояла нестерпна. Зверху палить сонце, а знизу, пропікає крізь підошви розпечене залізо, і весь час перебуваєш в густому чорному диму. Мов чорти в пеклі. Мали лише одну радість - ніхто не підганяв. Коли розпечене сонце опускалося до горизонту і забарвлювало небо в різноманітні відтінки червоного кольору, закінчували роботу. В такі хвилини ставало радісно на душі і від того, що день закінчується і, що є можливість спокійно відпочити, насолоджуючись феєрією кольорів. За день від спеки та праці виснажувалися так, що потрапивши на ліжко засинали відразу незважаючи на духоту.
  
  В другій половині квітня в бригаду почали прибувати літаки з сержантами та спеціалістами. Як правило в цей час бригада не ходила в великі операці, наступало затишшя, що давало змогу дембелям спокійно підготуватися до відправлення додому. В один із таких днів на нас чекала радісна новина - надійшла заміна сержантам.
  
  Біля взводного намету в оточенні співслужбовців сором'язливо стояли два сержанта. Для мене цей день став найщасливішим за останні місяці. Нарешті! Дочекалися! Відтепер маємо молодших! І хоча вони прослужили в армі стільки ж, та це не мало значення, бо в "Афгані", служба починалася з нуля. Крім "молодих" раділи й дембеля, адже вони могли "з повним правом" тепер звільнятися - прийшла "законна" заміна.
  
  *** Сержанти: Микола В. та Віктор С. недолюблювали один одного, що відразу впало в очі при спілкуванні. Це виглядало дивним, оскільки призивалися, служили і потрапили сюди хлопці разом, а для близьких земляків - це рідкість. Здавалося б, повинні триматися один одного, та щось, мабуть, заважало цьому. Не мине і двох місяців, як Микола стане найкращим мом другом, а з Віктором так і залишилися просто товаришами, хоча спочатку я віддавав перевагу йому. Віктор виглядав занадто пригніченим і я, допомагав йому звикнути до ново обстановки.
  
  На х плечі перелягли основні турботи по прибиранню в приміщенні та "обслуговуванню дідів" і "дембелів". Відтепер міг спокійно лежати на ліжкові не турбуючись про проблеми старших. Правда, це правило не стосувалося деяких із мох товаришів за призовом та "Десанта", які продовжували "літати" як і раніше.
  
  Взвод втягувався в тилову службу. До праці в "робочій команді" добавилися наряди, варти. 7-ма рота використовувалася в супроводженнях і в засідках, а ми погрузли в роботі. Це розкладало колектив, знижувало військову виучку.
  
  В ці дні трапилася пригода, що довго й зі сміхом обговорювалася в солдатських колективах. Прапорщики бригади, які харчувалися в офіцерській дальні, повели себе не "по-джентельменськи" по відношенню до цивільних офіціанток. Епізод став останньою краплею терпіння для комбрига, бо різні неподобства траплялися і раніше. За його наказом всі прапорщики віднині переводилися в солдатські дальні, де м відвели окремі столи.
  Нам дивно було бачити таку ватагу "кусків" за одним столом ( до десяти чоловік ). До цього х приниження додалося і те, що харчі з столів прапорщиків, як і з солдатських, постійно розкрадалися "вмілими" офіціантами. "Прапора" невдоволено бурчали, але жалітися не мали на кого. Покарання діяло добре: випивки і п'яні пригоди серед них тимчасово припинилися.
  
  Наприкінці місяця бригадою поширилися чутки про великий рейд до Пандшерсько ущелини. Намічалася операція, до яко залучалися найбільш боєздатні підрозділи 40-о армі. За наказом комбрига до армійського рейду готувався ДШБ бригади. "Вакансі" в ротах батальйону, хворих та поранених терміново замінювали бійцями з інших підрозділів. Десятки солдатів водночас стали десантниками.
  
   Вибір ДШБ відбувся не випадково. Мотострілкові батальйони стояли заставами, на них лежав тягар супроводження й бойового забезпечення колон, охорони об'єктів, засідки та рейди, тому зняти х цілком на операцію ніяк не виходило. Крім того десантники мали більше бойового досвіду, оскільки приймали участь у всіх місцевих операціях на найважчих ділянках та й особистий склад там був фізично міцнішим, ніж в інших підрозділах. Батальйон спецназу повністю взяв на себе боротьбу з караванами душманів. На операцію мабуть найкраще було б послати х, бо майже дві третини бійців підрозділу прослужили більше року і мали відмінну фізичну та спеціальну підготовку. Навіть прибувши сюди підрозділ старанно й наполегливо цілий місяць займався вивченням тактики та особливостей ведення бойових дій в місцевих умовах. Їх готували воювати не так як нас і не дивлячись на відсутність воєнного досвіду в даний момент батальйон міг вирішити будь-які задачі. Бійці батальйону при виконанні завдання командування не рідко перевдягалися в афганський одяг і роз'жджали по бригаді на трофейних "Тойотах". Для них ніби не існувало багатьох правил та проблем, які "мучили" піхотні підрозділи. "Спецназу" заздрили і дивувалися, адже групи цих десантників добивалися успіхів в операціях де пасували роти про що красновмовно свідчили великі трофе: декілька легкових "Самсунгів" та "Тойот", гори збро та боєприпасів, полонені "духи". Ми раділи з того, що ворогам тепер стане важче проводити каравани зі зброєю та поповнення. Правда, не все, що про "спецназ" говорили виглядало правдою, однак треба віддати хлопцям належне - батальйон робив справу добре: за два місяці бойових дій х втрати не перевищували декількох чоловік вбитими й пораненими, а результати вони малі чудові.
  
  Для посилення ДШБ в кожну із рот надавалося по два вогнеметники, а такі "спеціалісти" служили тільки в 3 ПТВ. Одного квітневого вечора на шикуванні взводний довів до особового складу наказ комбрига про виділення шістьох вогнеметників зі складу взводу. Розподіл на відділення в підрозділі існував суто умовний. От і зараз, охочих виявилося достатньо. Мій призов, звісно, права голосу не мав, та ніхто і не рвався туди. Лише Паша Л. захотів і зумів переконати взводного послати його на операцію.
  
  Взвод поменшав на шістьох бійців. П'ятеро з хлопців мали достатній досвід воєнних операцій, за них не переживали. Інша справа - Паша. Прощаючись з другом передчував, що більше не побачимося.
  В ці дні у підрозділі відбулися перевибори замкомвзводу. На посаду одноголосно вибрали сержанта Тимура ( аварця за національністю). Ще не полетів додому "Рудий", а Тимур почав наводити дисципліну. Завдяки характерові та добрим фізичним даним він добився "поваги" серед старших призовів. Відразу зникли "приколи" з "молодими", стало більше порядку. Якщо 'замок' щось наказав зробити ніхто не мав бажання цього не виконати, бо розмова у хлопця була коротка і всі це добре знали будь-то "старий" чи "молодий" вояка.
  
  Настав травень. Після свят, які нічим особливим не запам'яталися почали готуватися до спільно з афганськими підрозділами операці по прочісуванню "зеленки" в районі міста Гірішк. Кожен готував амуніцію: шили нагрудні кишені для магазинів, підганяли бронежилети, перевіряли зброю, комплектували боєприпаси. В рюкзаки, які брали один на двох, складали запас патронів і гранат, димів та ракет, бинтів. Хлопці старших призовів мали маскхалати, які нам ще не видавали, тому дуже зрадів, коли знайшов в "каптьорці" дуже вшитий, та все ж цілий маскхалат. Юрій А. на пам'ять подарував одного кулеметного магазина, який в рейді дуже цінився за свою місткість. Для повного "бойового" комплекту не вистачало тільки кросівок.
  
  Для призову операція мала стати першим рейдом в "зеленку". На "всяк випадок" всі бійці готували так звані "смертники" - два патрони з анкетними даними, адресами та прізвищами батьків, які клали в кишені штанів та гімнастьорки. Ця, на перший погляд незначна обставина, справила на всіх друзів за призовом незрівнянно більше враження, ніж всі супроводження разом взяті: ми готувалися до війни.
  Бойову готовність об'явили на ранок третього числа.
  
  6. РЕЙД В "ЗЕЛЕНКУ" МІСТА ГІРІШК.
  
  6.1. Визд бригади.
  
  Піднялися о четвертій ранку. Останні приготування, перевірка спорядження, збро. В дальню не йдемо. Настрій піднесений, хвилююся, як перед відповідальним екзаменом. Що справа без бов не обійдеться ніхто не сумнівається. Як воно буде, чи зможу повести себе гідно? Роздуми, переживання. В такому ж стані перебувала і більшість мох товаришів.
  
  Після від'зду на Пандшер бійців в строю залишилося тільки близько половини особового складу підрозділу. Разом з офіцером нас п'ятнадцятеро. Обидва "броніка" повністю готові до визду гарчать двигунами. Розмов не чути, звучать тільки накази командира. В повному споряджені шикуємося перед "бетеерами". Взводний розподіляє всіх на пари. Виходить, що в "піхоті" лише мій призов та "черпаки". "Діди" складають екіпажі бронегрупи. Із х, найбільш чисельного призову, з нами тільки "Десант". Основну силу взводу, надію та опору становлять "черпаки". Підрозділ розподіляється на дві групи й займає місця на машинах.
  
  Все декілька разів перевірено. Прощаємося з тими хто лишається. Ніхто не знає чи повернеться назад, тому проводи емоційні. Все може трапитися під час операці, та краще відкинути погані думки. Служити, ой як ще довго, ні за чим ятрити душу невеселими роздумами. Усвідомлення неминучості долі ніби заспокоює. Машини рушили. Біля намету залишилися Микола В. та Віктор С.. "Броніки" займають місця в бойовій колоні 7 роти. Підрозділи батальйону мають промчати до міста Гірішка без відволікання на супроводження, тому очікуємо команди на рух в складі бригадно колони. Йде формування. Окремі підрозділи займають відведені місця. Ланцюжок техніки розтягується по територі частини на декілька кілометрів. "Броніки" повільно просуваються в напрямі "східних воріт" весь час зупиняючись.
  
  Увагу привертають жуки, що катають по пильній дорозі набагато більші за себе шарики. Їх сотні, та усі наполегливо, з якоюсь приреченістю виконують цю роботу. Поки не настала довга спека все живе поспішає виконати сво життєві функці і притатися, перечікуючи несприятливий час.
  Нарешті авангардні машини прийшли в рух. Голова велетенсько змі поповзла в напрямку східних воріт.
  
  *** В голові каша думок. Тут і переживання за власну долю і страх перед новими та незнайомими випробуваннями. Ще не доводилося стрічатися віч-на-віч з душманами, вести бо. Ще до ладу не знаю, яка вона, "справжня зеленка". В уяві вимальовуються картини бов, про які чув раніше від старших товаришів і які тепер мій мозок інтерпретує на свій лад. Я готував себе до зустрічі з невідомим, щоб воно не захопило зненацька. Вдивлявся в обличчя товаришів і гадав, про що вони зараз думають, що переживають. Зовні усі спокійні впевнені в собі, але випадок не передбачиш. Шалена куля або міна, яких по "зеленці" розкидано, мов сміття, і кінець мріям.
  Чергова зупинка біля Оонівського містечка. За наступним поворотом починається місто. Взводний дозволяє зійти з броні. Хвилин з двадцять відпочиваємо, бо щось не клеться в супроводженні та про обстріл поки що не чути. Артилерія і авіація "працюють" на повну силу.
  
  Немає нічого гіршого в світі як чекання. Можна годинами сидіти "в полі" в повній невідомості. І одна справа, коли погода хороша, інша - коли кожна хвилина проведена в очікуванні потребує нових фізичних і нервових зусиль. Почалася спека від яко немає порятунку. "Бетеери", мов розжарені консервні банки. Ховаємося під машиною між колесами. Безглуздість, як здається, такого положення пояснюється цілком вагомими причинами: не вся дорога надійно прикрита. І можливо ця, здається зайва, хвилина очікування, яку ти зараз так квапиш, може мати ціну твого життя, чи життя твого товариша. Але людська психіка побудована так, що ймовірність небезпеки виглядає не значною на фоні нудного очікування та бездіяльності. Але усьому в житті є кінець, і ось ми знову в дорозі. Вулицями міста мчимо на максимально можливій швидкості. Всі поховалися під броню, лише командири машин зверху. Я сиджу за кулеметами. По домовленості із взводним готуюсь зайняти місце навідника-кулеметника в новому "броніку", на який очікуємо восени. Крізь приціл життя в місті виглядає своєрідно. Весь в напруженні, пильно вдивляюся в підозрілі місця вулиць і будинків. Палець лежить на гашетці. Це додає впевненості, хоча в випадку влучання гранати в 'бронік', а такі випадки стали траплятися навіть в центрі міста, чого раніше ніколи не відбувалося, у мене шансів менше, ніж у будь-кого, бо цілять в першу чергу в середину 'броніка'. Зате, маю необмежену владу над людьми. Один порух великого пальця право руки і десятки життів будуть залежати від мене, мох примх та настрою в цей момент.
  
  *** Усвідомлення цього факту розбещує людину, робить  надмірною і провокує на злочин. На мою думку, це почуття зверхності й уседозволеності стало основною причиною конфліктів між нами та місцевим населенням.
  
  Напруження сягає найвищо точки на визді з міста, коли техніка, додавши в швидкості, мчить повз "Чорну площу" та "1001". До цього часу ще жодного разу "духи" не ризикували обстрілювати бойові колони, бо, чого доброго, "шураві" змінять сво плани та "підуть війною" прямо на кривдника під час обстрілу. Але хто знає що у них на умі? Відверто кажучи, вв'язуватися в перестрілку тоді не виникало а ні найменшого бажання.
  Елеватор. Минуло трохи менше місяця, як ми лишили його і тепер дивилися на заставу, як на покинутий власний дім. Помітні деякі зміни на територі. З'явилися нові окопи, інша розстановка техніки. В наших кімнатах, де я залишив частину себе, сво юнацькі рожеві погляди на життя, господарювали інші солдати.
  
  Спокійно минули "Нагахан". Не зупиняючись в розташуванні 1-го батальйону, здіймаючи за собою неймовірну куряву колона мчала по пустелі. Всіх захопив азарт змагання. Машини торили кожен власну колію, намагаючись не потрапити під хвіст куряви сусіда. Сутеніло, коли перед взводною колоною, а ми до того часу залишилися самі, замаячив насип бетонки. Обережно, остерігаючись мін, "броніки" виповзли на броню. Спинилися аби обтрусити пил з броні та одягу.
  
  Захід сонця виглядав велично. 'Броніки' мчали по вільній від техніки дорозі. Дорога тягнулася геть до обрію по кам'янистій пустелі. Лише вдалині, з право сторони, виднілися скелясті гори. Водій вижимав із машини усе на що та була здібна. Вогняне зарево сідаючого за гори сонця палахкотіло веселкою фарб. Тиша і краса. Тільки ледь чутне шелестіння шин об бетонку та свист вітру в вухах. Аби не війна, можна насолоджуватися досхочу красою тутешніх місць. Приємне прохолодне повітря ласкало лице, швидкість додавала настрою. Давно мені не було так легко і так приємно. Поруч на броні Віктор Х. мій командир відділення і хороший приятель. Іноді перекидалися словами та мріями. Ми відчували себе мов птахи, що вирвалися з клітки на волю.
  
  Перша ночівка застала взвод неподалік останньо застави гарнізону, що розташувалася поблизу містечка Кішкінахуд. Не дожджаючи міста "броніки" за наказом комбата звернули вправо від дороги і зайняли місце поруч з технікою інших підрозділів.
  
  *** Місто Кішкінахуд в нашому гарнізоні славилося тихим життям та службою. Конфліктів з "духами" поблизу і в самому містечку не траплялося. Нечисельне населення складалося переважно з пуштунів які мирно відносилося до "шураві", бо наші колони та застава стали для них майже єдиним джерелом поповнення запасів пального, провіанту й різних необхідних в господарстві речей. Місцева влада тут міцно трималася. Можливо тому, що поблизу не існувало більш-менш пристойного поселення, а відстань до найближчих міст рівнялася денному переходу колони, в місті розташувався невеликий афганський гарнізон, групи царандоя ( міліці ) та ХАДу ( афгансько військово розвідки). У будь-якому випадку м.Кішкінахуд був достатньо мілітаризований і відігравав роль опорного пункту влади в районі.
  
  Взвод варт на ніч не виставляв. Після короткого шикування та вечері сухпайками всі повалилися спати на сидіннях в "бетеері". Я більш-менш комфортно влаштувався на розкладеному сидінні командира і відразу заснув.
  
  6.2. Початок операці.
  
  З настанням ранку підрозділи рушили на схід. По обидві сторони дороги тягнулася пустеля. Пісок та верблюжа колючка куди не кинь оком. Лише зрідка траплялися поодинокі групи дерев де близько від поверхні знаходилася вода.
  Недалеко від міста Гірішк, як ознака велико ріки, з'явилися оазиси. Спочатку не великі, а потім все більші і більші острівки зелені. Перед містом, з право сторони, на високому березі річки Аргандаб, розташовувалася наша військова частина - десантний батальйон. Однією із головних задач його стала охорона моста через ріку.
  
  *** Ця частина та ще один десантний батальйон, розташований в м.Лошкаргах були найближчими сусідами бригади. А разом з нею та авіацією вони складали ту силу, що контролювала величезну Кандагарську провінцію.
  
  Відразу за мостом, за укріпленою вартою десантників, починалося місто Гірішк. Невелике провінційне містечко розкинулося на площі, мабуть меншій за ту, що займала наша бригада. Через центр проходила бетонка, повз яко стояли всі великі споруди. Будівлі виглядали не пошкодженими і досить симпатичними. Містечко навівало спокій. Населення відносилося до військ привітно. Мужики щось жестикулювали і дружньо махали руками, "бачата" сміливо бігли до техніки, коли якась із машин зупинялася. Складалося враження, що війна обійшла стороною цей оазис серед пустелі. І тим дивнішою здавалася операція по прочісуванню "зеленки" поблизу цього острівка миру та спокою. Виходило, що місцеві, жили в дружбі з "духами", і тоді ні за чим проводити операцію, бо наші колони тут не чіпали, а десантників не турбували обстрілами. Відразу за містом, на визді з долини ріки, колона повернула направо і посунула в напрямку "зеленки", яка помітно виділялася на фоні жовто-сірих кам'янистих рівнин. Спинилися, від'хавши зо два кілометри. Частина колони, що хала попереду розбилася на підрозділи. Займала позиці для ведення вогню артилерія та танки, вздовж "зеленки" через певні інтервали ставала групами бронетехніка. Все рухалося і шуміло.
  
  *** Ширина долини ріки не перевищувала десятка кілометрів. Добре виднівся протилежний схил. Здавалося, що "духам" тут нікуди сховатися і такій силі як наша нічого не варто промчати цією долиною від початку до кінця.
  
  Поруч з військами "шураві" розташовувалися афганські. Техніки вони мали в обмаль, та і бійців значно менше. Їх підрозділи не справляли враження бойових, скоріше нагадували партизанів. За словами взводного наші війська повинні підтримувати афганський батальйон в проведенні ним операці по очищенню місцево зелено зони від банд душманів. "Бобри" ( так х називали поміж себе) мали йти попереду, а ми за ними. Тільки не зрозуміло, чому військ "шураві" прибуло в декілька разів більше.
  В цей час в "зеленці" знаходилася розвідрота та афганці. Кружляли вертольоти, але нічого особливого там не відбувалося. Паралельно м, не спішуючись, по пустелі посунули інші мотострілкові підрозділи бригади. День хилився до вечора. Стало зрозуміло, що сьогодні в "зеленку" нас не пошлють. Надійшов наказ комбата на зупинку.
  
  6.3. Прочісування.
  
  Лише засіріло, як перші підрозділи батальйону почали входити в "зеленку". За календарем - 5 травня 1984 ( 1363 ) року. "Старлєй" віддає накази бронегрупі, доводить задачу до піхоти. В сади заходимо вслід за четвертим взводом 7 роти.
  
  *** Тільки-но переступаєш межу між пустелею і оазисом, як бачиш разючий контраст. Розкішні дерева, зелені поля і виноградники. Природа квітне, наче і немає тут, в сотні метрах, мертво пустелі.
  Ланцюжком обережно рухаємося вперед. На всю ширину зеленки входять підрозділи "шураві". Насторожено вдивляюсь в зелень насаджень провали ариків. Тиша. Лише вдалині чутно шум двигунів, то рухається вслід за піхотою бронегрупа. Палець лежить на гашетці автомата, йдемо мовчки. Перші - Тимур з Ігорем Б., командир тримається в середині взводу. Ми з Віктором Х. замикаємо групу. Метрах в 200 ліворуч від нас - підрозділи роти, а десь попереду сунуть афганські вояки. "Молоді" всі в касках та бронежилетах, а старші призова мають право одягати амуніцію за власним бажанням.
  
  Оскільки в бою бронежилет малоефективний, як і каска, то ними нехтують, натомість отримується більша рухливість та менший тягар, а значить залишається більше сил, в той час як ми зморюємося від одніє ваги спорядження, яке не гарантує повно безпеки. Каска, то взагалі, як бич Божий. Нагрівається так сильно, що відчуваєш себе мов в парильні, та і від бронежилета аналогічний ефект. Тільки з'являється можливість ми х знімаємо. Правда, взводний пильно контролює за цим.
  
  На шляху трапляється перший кишлак. Обережно підходимо до дувалів, придивляємося. Кишлак ніби вимер. Заходимо на перше подвір'я. Жителів немає, але видно, що вони сьогодні ще знаходилися тут. Вразила убогість обстановки. Ніяких меблів, майже відсутній посуд. В кожному будиночку велика кількість різнокольорових склянок та пляшок, бляшаних та металевих коробів з під різних продуктів. Лопати й інші інструменти для роботи по декілька разів перелатані і, здається, вироблені ще в минулому віці.
  В більш багатих помістях знаходили ліхтарики та капці іранського виробництва - бажаний трофей кожного. Крім них траплялися німецькі гасові лампи та в кожному подвір' - релігійні книги. За наказом командира обшукували усі куточки будинків в наді знайти боєприпаси або зброю, а всі знайдені речі кидали на купи і запалювали. З помість, які ми залишали, валив густий чорний дим.
  
  *** Я не розумів, навіщо знищувати релігійні книги, речі домашнього вжитку; тим більше, що тутешній народ такий бідний. Виникала асоціація з поведінкою німців в наших селах під час війни. Але що ми мали робити? Існував наказ комбата.
  
  Перебуваючи в кишлаку бійці взводу трималися гурту. На воротах помістя, в яке входила група солдатів, залишалася варта; виділялися спостерігачі, які контролювали загальну обстановку. "Духи" ніколи не виступали відкрито, але вони могли притатися й захопити взвод зненацька, а нас було всього одинадцятеро і діяли ми окремо від других взводів, хоча взводний підтримував зв'язок з сусідами й комбатом та знав загальну обстановку. Майже всі великі двори були зачинені на замок. В таких випадках в хід йшли гранати та автомат. Від влучання куль замки розліталися вщент, дерев'яні двері ламалися. Слабші внутрішні двері в будинки висаджували ногами. В "підозрілі" кімнати й двори перш, ніж зайти, кидали гранати та розстрілювали х з автоматів.
  
  Опору на наші зухвалі вилазки в перших зустрічних кишлаках, як і душманів, не зустріли. Від чого виникла заспокоєність і віра в безкарність дій. Рюкзаки обростали трофеями. Прочісування перетворилося в азартну гру з елементами ризику, бо смерть могла чекати за черговим поворотом дувалу чи дверима. Далі просувалися повільно, часто зупиняючись. Зо дві години чекали в засідці поблизу неглибокого арика береги якого поросли могутніми шовковицями, коли у сусідів виникли заминки. Смачні плоди, що достигали на товстих гілках шовковиць, ставали бажаною здобиччю "шураві".
  
  Спека в цей день стояла несамовита. Велика вологість і висока температура виснажувала тіла. Пити хотілося страшенно. Вода в флягах скінчилася, вимушені були використовувати місцеву - з ариків, черпаючи  звідти касками. Забували навіть про таблетки для очищення. Випивали  літрами, але легше від того не ставало. Переміщуючись в глиб долини натрапили на перші признаки "духів". Знайшли добре замасковані й укріплені окопи. Їх важко було помітити навіть поблизу, знаходячись в двох метрах. Мов пацюкові нори, з невеликими отворами для стрільби, вони творили добру безпеку господарям як від куль, так і від снарядів. Нічого вартого уваги не знайшовши, сапери х зруйнували.
  Почала давати взнаки стомленість походом. Ноги боліли від навантаження, голова від перегріву, очі від напруження. Сонце стояло високо й кінця руху поки що не бачили.
  
  *** Найнебезпечнішими для проходу підрозділів стали відкриті поля між кишлаками. Старші бійці говорили, що в таких місцях найчастіше на "шураві" могла очікувала засідка, та й відчуття на відкритому полі виникало таке, ніби за тобою спостерігають і ціляться звідусіль ( відчуття мікроба під мікроскопом). Одним словом, ставало моторошно на душі.
  
  Попереду нас, неорганізованою купою сунули афганські підрозділи. Вони йшли не суцільним фронтом, а прочісували вибірково кишлаки багатші. У мене складалося враження, що основною метою проведення дано операці є загарбання чужих речей. "Бобри" захоплювали усе, що мало хоч незначну цінність. Відразу ж на місці, "здобич" зі сварками ділилася. Бридко спостерігати за ганебною картиною, коли один, старший за званням, виривав з рук підлеглого стареньку ковдру. Найкращі й найдобротніші речі потрапляли до рук командирів, а дріб'язок діставався солдатам. Доходило до абсурду, коли афганські вояки жалілися офіцерам, що "шураві" забирають х "законну" здобич. Іноді, з ціє ж причини, в багатий кишлак нас намагалися не пускати. Такі "номери" ніколи не проходили, бо траплялися випадки, коли "бобри" спокійно випивши з "духами" чаю, залишали х і йшли далі, а ми натрапляли на засідки у власному тилу.
  
  *** Знаючи боєздатність афганських підрозділів і х "специфічні особливості поведінки" при прочісуванні "зеленки", командування мало всі підстави відноситися з недовірою до цих вояків, покладаючись тільки на власні сили.
  
  День стрімко закінчувався, а я ще не витратив жодного патрону. Вечоріло в цих місцях якось раптово. Не встигнеш оговтатися, як сутінки спадали на землю і ніч вступала у сво права. Взвод ПТВ саме наблизився до окремого обнесеного добрим дувалом помістя, коли надійшов наказ зупинитися.
  Поруч з нами розмістилася рота афганців. Після ретельного обстеження приміщень, де лежало повно всякого "добра", вибрали один з кутків двору, в жіночій його половині. Перш за все виставили варту, а вільні від не бійці зайнялися приготуванням вечері. По двору бігали качки, дві з яких потрапили до нас на вечерю, а останніх зловили "бобри". В коморі знайшли рис та скороварку і згодом на вогні вже варилися смачні страви. Господарі покинули двір перед нашим приходом. Майже усе залишилося незайманим. Не встигли освотися на новому місці, як афганські солдати почали нишпорити по закутках і набивати сво рюкзаки різними речами. Пожива радувала солдатів, бо майже всі вони походили з небагатих сімей.
  
  Вечеря із варено качатини та плову вийшла чудовою. На ніч влаштувалися на плоскому даху одного із будинків. По периметру споруди поставили мішки з глиною та різні міцні речі, що змогли знайти в дворі. Залишивши двох вартових, повалився спати просто неба. Афганці ще не спали. Звідти доносилися розмови, горіло багаття. Зморені важким днем повним нових вражень, всі швидко поснули. І лише вартові борючись із підступним сном, пильно вдивлялися в чорноту ночі, прислуховуючись до таємничих нічних звуків. В небо злітали освітлювальні снаряди та міни, на хвилини вириваючи з темряви картини "зеленки", де неспокійно спали кілька сотень "шураві".
  
  6.4. Бій.
  
  Ранкова свіжість приємно бадьорила. Починався новий день. Підрозділи прийшли в рух. Відходячи від помістя, залишали позаду себе велике багаття. В вогні горіла праця не одного покоління афганців разом з горою різних речей. Язики полум'я лизали глину дувалів і стрімко підіймались до гори, несучи в собі яскраві спалахи іскор.
  
  ***Війна має однакове обличчя в усі часи. Щось нового людство не видумало і навряд чи придумає. Не знаю, які цілі мало на меті командування наказуючи нищити все підряд, та це не сприяло доброзичливому відношенню до нас місцевого населення. Ми знаходилися в чужій крані, а розпоряджалися тут як господарі. Але ще більше дивувала поведінка самих афганських вояків, котра нічим не відрізнялися від нашо. Адже це х земля, х люди, і вони так по-варварськи нищать власне багатство! Мине певний час, настане мир і всім афганцям прийдеться відновлювати крану покалічену війною. Не зрозуміло! Дуже дивною й загадковою для мене і більшості мох товаришів виглядала х "квітнева революція" про причини яко майже нічого не знали. Як не розуміли ми чому вона воювала з власним народом. Можливо брала приклад з нашо?! Цей факт став найбільшим відкриттям в цьому рейді.
  
  Коли підрозділи 7 роти зібралися до купи, взвод отримав наказ на сьогоднішній день і ... дванадцять коробів сухпайку. Я не мав за плечима рюкзака ( з "Десантом" ділили один на двох), тому ця ноша дісталася мені. Як зумів перев'язав х мотузком, приладнавши до спини незручний тягар.
  На виході з кишлака, зустрілися з бійцями 9 роти, яка просувалася перед нами. Серед солдатів управління роти помітив знайомого сержанта Корабльова. Він мав хвацький вигляд: в новеньких кросівках у вшитому маскхалаті з закоченими рукавами; без каски та бронежилета, як і "належало" за строком служби. Відчувалося, що життям та сьогоднішнім ранком він цілком задоволений і почувається чудово. Сержант про щось весело перемовлявся з товаришем, ніби вони прогулювалися парком рідного міста, а не в "зеленці". На якусь мить хлопець завмер в проломі дувалу і зник за деревами.
  
  7 рота йшла долиною слід за афганським підрозділом. 9 рота взяла трохи правіше. Знову "прочісували" невеликі кишлаки та бачили вже знайомі картини мародерства афганців. Вони були ненаситні. За одним із кишлаків рух військ призупинився. По раці передавали, що у сусідів із 2 батальйону з'явилися перешкоди, виникли сутички з душманами. Зненацька і перед нами виявилися засідки. Захлопали 'духівські" АКМи.
  
  *** Характерні звуки пострілів автоматів АК-47 добре відрізнялися від наших АК-74, калібру 5.45. Тим паче, що звук пострілу в свою сторону переплутати ні з яким іншим не можливо, а дзижчання куль нас навіть радувало: почув - значить не твоя.
  
  Афганський підрозділ пригальмував в русі вперед і заліг на поляні, ми зайняли неглибокий сухий арик. Доки взводний з командиром роти про щось радилися, "бобри", за наказом х вусатого комбата пішли вперед. Тільки-но останні вояки зникли з поля зору за деревами, як з духівсько сторони "запрацювало" зо два десятка автоматів. Над головами противно засвистіли кулі. Стріляли з невелико відстані і досить прицільно про що свідчили збиті листки та гілля на деревах. Далі поді розгорталися стрімко. Ось до наростаючо гулу стрілянини додалися нові звуки, то тупотіли втікаючи афганські вояки. Даремно кричав та погрожував м командир - бійці накивали п'ятами, пробігши ледь не по наших головах. Солдати бігли світ за очі не дивлячись назад, в очах тільки переляк. Дехто з них на ходу читав молитву, а деякі, взагалі, втратили орієнтацію і моталися, мов навіжені.
  
  За мить залишилися одні. По раці передавали, що в засідку потрапило управління 9 роти і все полягло в нерівному бою. Потрібна допомога. Перед ариком розкинулося нешироке прострілюване душманами поле. Доки останні бійці вели нищівний вогонь в напрямку засідки, ми стрімко перебігали небезпечну відстань і ховалися до наступного арика.
  
  В душі змішалася ціла гамма відчуттів. Тут: і страх бути вбитим; й юначий азарт гри; й тверезий погляд на речі, який керував поведінкою. Перебігав, як вчили старші товариші, з паузами, петляннями та переповзанням. Дуже заважав вантаж, який при падінні перекочувався на голову й намагався відв'язатися. Але страх за життя робив чудеса. Не учувся, як потрапив до другого арика. На відміну від покинутого, цей арик мав глибину до двох метрів, а на його дні протікав невеликий струмок. Під ногами побачив місиво багнюки та води, сліди десятків відбитків солдатського взуття. З одного боку мали надійний захист від куль, а з іншого - смертельно небезпечну пастку.
  
  Коли всі взводи роти перебралися сюди, по щиколотки вгрузаючи в багнюку посунули вперед. Йти стало важко і незручно. Місцями арик звужувався до метра в ширину і ставав ще глибшим та бруднішим. Бій ще тривав десь неподалік. Взвод отримав наказ комбата: виносити поранених та вбитих. Полетіли в багнюку коробки з сухпайком, частина боєприпасів із рюкзаків, трофе. Кожен залишав собі тільки НЗ. Далі по арику майже бігли. Назустріч просувалися дві групи бійців, з пораненими на плащ-палатках. Перша четвірка тримала закривавленого і непритомного командира 9 роти. Голова та верхня частина тіла офіцера виглядала суцільним кров'яним місивом. Важко поранений капітан майже не подавав "ознак життя". Наступна жертва - поранений в живіт хлопчина гучно стогнав від болю раз по раз щось викрикуючи. Третього пораненого я помітив, лише коли той підійшов впритул. Хлопця вів під руку один з бійців роти. Інша його рука - вся забинтована та закривавлена, здалася мені занадто короткою.
  
  *** Пізніше дізнався таке, що мене вразило, мабуть, найбільше за весь день. Мужності цього хлопця можна було позаздрити: сам санінструктор, він власноручно відрізав собі перебиту руку, що трималася на сухожиллях і перемагаючи біль зробив собі перев'язку.
  
  За низьким містком із хмизу, під яким пролізли з великими труднощами, арик став розширюватися. Трохи далі він роздвоювався на рукави. На бортах арика сиділи принишклі бійці батальйону, що першими прийшли на допомогу управлінню 9 роти, і ще й зараз вели перестрілку з відступаючими душманами. На дні арика, трохи осторонь, лежало два трупа. Одного з них, не дивлячись на страшні рани одразу впізнав - це був сержант Корабльов, якого дві годин тому бачив веселого і живого. Хлопець лежав чомусь босий, а на місці його правого ока зіяла величезна дірка. Інший вбитий, роздягнутий до пояса хлопчина, лежав з пробитою в центрі лоба головою та численними осколочними дрібними ранами на тілі. Від побаченого мені стало моторошно. Який жах!
  
  Не гаючи часу під тривожні погляди хлопців, що залишалися, ми поклали вбитих на 'плащ-палатки' і швидко пішли назад. Залишатися тут зовсім не хотілося. З великими незручностями пролізли під містком й поплелися по арику ледве тримаючись на ногах від тісноти, постійно спотикаючись та по коліна вгрузаючи в багнюку. Стволами автоматів зішкрібали з бортів арика оберемки глини. Стріляти із них зараз при потребі вже не змогли б. Вбитий весь час сповзав з палатки. І хоча хлопець не виділявся велетенським зростом та вагою, його тіло здавалося дуже важким. Блакитні красиві очі вбитого були відкриті. В них назавжди закарбувався той подив, який він виразив в останню секунду життя. Каламутна вода іноді заливала тіло хлопця, на очі осідали частинки мулу. Крізь невеликий отвір в центрі лоба, схожий скоріше на розкол, ніж на кулеве поранення, вода спокійно затікала в черепну коробку і витікала звідти через велику дірку на потилиці. На русявому волоссі біліли частинки мозку. Страх гнав вперед. Вигляд спотвореного трупа, який ще недавно був людиною красномовно свідчив, що могло чекати на кожного з нас. На жаль вийти з арика не могли, оскільки "духи" засіли десь неподалік і пострілювали над головами. На обличчях друзів бачив те ж, що переживав зараз сам - страх та невпевненість.
  
  Нарешті, страшний арик скінчився. Ми вийшли до підрозділу 7 роти. Знайомий прапорщик командир 3 взводу провів процесію сумним поглядом. Далі вже стало відносно безпечно. Здавалося, із-за кожного дерева за нами спостерігають ворожі очі. Вони глузують і посміхаються - " що, шураві, отримали, то вам подяка за зіпсоване житло, за знищене добро, за нашу спаплюжену землю". Хотілося тільки одного - швидше винести бійців і забути цей день.
  
  Плащ-палатка порвалася, довелося взяти вбитого за руку. На дотик вона була неприємно холодна і слизька. Тягар фізичний не йшов ні в які порівняння з психологічним гнітом, який давив, мов прес, на наші душі. Вже далеко ми відійшли від того місця, а страх все гнав і наче посилювався. Минули відкрите поле і біля невеликого арика натрапили на вбитого "духа" ( можливо простого селянина який потрапив під "гарячу руку", хоча, звісно, в такий час дарма тут ніхто не буде вештатися ). Його вигляд не викликав ніяких нових почуттів: ми вже переситилися виглядом крові та смерті за сьогоднішній день. Неподалік від межі "зеленки" і пустелі, де вже чутно стало шум бронегрупи, взвод змінили. Вбитих понесли до вертольота, силует якого проглядав за останніми деревами садів.
  
  *** Людські долі... Сьогодні вранці, нещодавно вбиті та поранені хлопці, сиділи разом, а зараз підступна смерть розділила х. Загиблі зайдуть спокій в землі, а трьох інших ще чекає боротьба за життя та здоров'я.
  
  На ночівку рота розмістилася в крихітному, але добре захищеному від раптового нападу ворога дворі недалеко від межі зелено зони. Відразу були виставлені чотири варти, які пильно несли службу. На відміну від вчорашнього чудового вечора, сьогодні радісного настрою ніхто не мав. Душі бійців гнітилися від пережитого і побаченого. Інстинкт самозбереження, який включався відразу при виникненні небезпеки й не відпускав ще довгий час, не давав змоги розслабитися, забутися, відпочити.
  
  *** Як все трапилося там дізнався значно пізніше від свідка і учасника пригоди.
   Із спогадів Толіка Л.
  Управління 9 роти в арику несподівано зіштовхнулося з групою душманів, що простувала назустріч. Такого повороту подій не чекав ніхто, все вирішилося за секунди. Зав'язалася перестрілка. Декілька бійців, на чолі з командиром роти, були прижатими до дерев та стінок арика і відрізаними від інших взводів. Дорогу назад м перегородила гребля, що не давала змоги, як відійти назад, так і підійти підмозі.
  Бій тривав не довго. Духи мали гранатомети, чим і скористалися. Осколки першо гранати зачепили капітана і когось із солдатів. Офіцер отримав серйозне поранення, а солдат загинув. Друга граната остаточно знищила групу. Загинув сержант, інші отримали поранення. Неушкодженим залишився один зв'язківець, що чудом уцілів під градом осколків і зумів викликати підмогу.
  
  Я, першим, вискочив з під греблі і віч на віч зіштовхнувся із молодим "духом", що сидів під деревом. Якусь мить дивилися один на одного, а потім, майже водночас натисли на курки автоматів. Дерев'яна колода та вода мене врятували. Коли підвів голову душман зник. Картину побачив жахливу. Спочатку я подумав, що всіх вбито, але ось заворушився зв'язківець, застогнали поранені. Підійшли товариші. Частина солдатів зайняла оборону, інша, взялася виносити поранених.
  
  Спали "з комфортом" в одному з будиночків помістя. З м'яких речей знайшли якісь тоненькі ковдри, рюкзаки поклали під голови. Кожен з хлопців тримав в обіймах автомат, від безвідмовно роботи якого залежало зараз все. Зверху на даху будинку вартували товариші. Незручність варти полягала в тому, що нести  треба лежачи і ця обставина робила нам зле. Напруження дня так вплинуло на організм, що ніяка небезпека не могла заставити дві години пильно вдивлятися в зарослі "зеленки" місячно афгансько ночі. Мені стало зовсім байдуже за власне життя. На варті разом з Якубом ( на півроку старший за призовом хлопчина взводу) по черзі придрімували, не в силах боротися зі сном.
  
  *** Вже вдома, приснився сон, що вартуючи в ту ніч, через прижмурені очі я бачу, як з-за дувала з'являється голова "духа" і під ноги нам падає граната. Ми дивимося на не не в силах викинути. Вибух, летять осколки і ... я прокидаюся. Кров стукає в висках, серце вискакує з грудно клітки. Жах! На щастя, то лише сон, який міг би стати реальністю в ту ніч.
  
  Варта минула спокійно. "Зеленка мирно спала", коли нас змінили. Випадково" загинули бійці, необачно хтось наступив на міну, безпечно заснув на посту вартовий - усьому є причина, яка криється в слабкостях людини. Але ті ж хлопці в інших ситуаціях виявляли себе справжніми вояками, яким будь-що під силу, проявляли чудеса винахідливості та виживання і виконували з честю поставлену задачу. Ні, не супермени, а звичайні юнаки служили тут, і за власні помилки й помилки невмілих командирів розплачувалися найдорожчим - здоров'ям та життям. Війна оголювала душі людей. Кожна риса характеру, кожний недолік або перевага помітні були, мов на долоні. Хтось може засудити "непотрібний" герозм та недостойну поведінку в чужій крані, але заднім числом судити завше легше.
  
  6.5. Вперед!
  
  З настанням ранку підрозділи батальйону рушили далі. Після вчорашньо пригоди просувалися в глибину "зеленки" не так безпечно як учора. Уже ніхто не мав прикріплених на рюкзаку трофейних ламп, а самі вони побільшали від боєприпасів, а не від "бакшишу". Взвод тримався в середині ланцюжка 7 роти. В першому зруйнованому кишлаку натрапили на пограбований контин ( сільський магазин ). Навколо зламаних прилавків валялися затоптані в грунт цукерки та деякі жіночі прикраси, інше - все забрано. Говорили, що то справа рук "бобрів".
  
  Населення, як і душманів, на шляху не траплялося. Кілометр за кілометром, кишлак за кишлаком взводи просувалися все далі і далі. Страх мобілізовував, бо в безпеці себе не почували, особливо в тіснині кишлаків, де повз височенні дували йшли вузенькими вуличками. В таких місцях "духи" могли запросто знищити не тільки взвод, а роту "шураві" гранатами, бо виповзти з "глиняного мішка" шансів не залишалося. Подібні відрізки населених пунктів долали на підвищених швидкостях з великим інтервалами між підрозділами. Попереду просувався дозор, який і мав прийняти на себе основний удар та прикрити останніх, за ним - основна група, замикала ланцюжок група прикриття.
  
  Суцільна зона "зеленки" далі закінчувалася, підрозділи зайняли місця на броні. 'Бетеери' помчали на великій швидкості у складі батальйону до кишлаку, де за даними розвідки з'явилися "духи". Під'зджаючи до поселення відкрили вогонь по людях, які щодуху бігли від будівель через посіви до найближчих садів. Хто вони, душмани чи прості селяни, ніхто не розбирав. Поблизу населеного пункту 'броніки' зупинилися. Ми спішилися і лавою ринулися на вулиці. Пострілів назустріч не прозвучало, але десь неподалік працювали "духівські" АКМи. Взвод підійшов до першого помістя. В дворі надривався собака, який за мить знайшов смерть від кулі. Хатина віяла пусткою. Боєприпасів та збро ніде не знайшли. В наступному дворі натрапили на стару бабу. Вона надривно плакала, махала руками, мабуть, проклинаючи нас. Ї не зачепили. Ніхто не підняв руки на беззахисну жінку, хоча мали наказ нищити усіх, та розуміли його не буквально.
  
  Досить швидко дійшли до кінця кишлаку. Із трофев солдати знайшли всього дві старезні рушниці ще англійського виробництва минулого століття. Вдалині на полях паслися віслюки, одного із яких хтось із бійців пристрелив, мотивуючи свій вчинок тим, що він "духівський". Відверто було жаль ні в чому не винну тварину. І знову броня та "чергові" кишлаки де ми, навіть, не спішувалися, бо всі вони мали вигляд давно покинутих людиною осель і не могли слугувати за житло навіть для душманів. "Зеленка" закінчувалася. Зовсім рідкісними стали острівки зелені на фоні голих пустель. Рухатися далі не мало сенсу, підрозділи зупинилися. Батальйон зайняв кругову оборону на випадок нападу. Відстань між колом "броніків" не перевищувала 100 метрів.
  
  Пустеля. На вогнищі підігріли консерви. Вечеряли вже в темряві без особливого апетиту подаючи 'сухпай'. Голод брав своє і невдовзі поблизу нас виросла купка порожніх банок. Командир розділив години вартування між двійками на ніч і вільні пішли спати. Час моє варти випав після дванадцято. З насолодою заснув примостившись на сидінні бронетранспортера.
  
   6.6. Смішне та страшне поруч.
  
  Половину ночі старшим варти перебував взводний, другу - Тимур. Під час чергування "замка" трапилася НП з Сергієм М.: він заснув чатуючи на варті. Та так міцно, що не помітив Тимура, який обходив пости. Звичайно, виникла потреба приймати якісь заходи, але відносно цього бійця ілюзій вже не існувало. Сергієві навряд що могло допомогти. Ні кулак, ні погрози не мали ді. Тому Тимур пішов на хитрість. Він забрав зброю і заховав автомат в "броніку", попередивши усіх, щоб мовчали.
  О четвертій годині ранку, тільки-но засіріло, піднялися. За наказом "комбрига" батальйон терміново відправлявся до Нагаханського повороту, для проведення супроводження декількох автоколон з авіаційним гасом в бригаду, конче потрібних авіаці. Сергій мав стурбований вигляд, оглядав "броніки" шукаючи зброю, але нікому про втрату автомата не говорив. Взводний про пригоду знав і за домовленістю мовчав. На рапорт Сергія офіцер відповів, що то його особиста справа, а за втрату збро він понесе відповідальність згідно закону. Сергій принишк і страждав, та покарання йому випало заслужене, адже він заснув на варті, чим поставив життя товаришів під загрозу.
  
  За чотири години техніка батальйону подолала відстань до кишлаку Мохаджарі, що біля Нагаханського повороту, де вже чекала колона наливників. "Броніки" зупинилися напроти пагорбу, де розташувалася артилерія. На всю міць гриміли "васильки" ( касетні міномети ). А внизу розкинувся кишлак, який знаходився ніби осторонь подій і жив мирним життям. Але цей спокій був оманливий, бо більшість тутешніх "духів", за даними розвідки, місцеві, і можливо, дехканин, що зараз привітно усміхався нашим бійцям, ще вчора примостив під полотно дороги фугас і зараз чекав, яка техніка на ньому підірветься, бо від цього залежала його винагорода від главаря банди.
  
  Згідно плану прочісування "зеленки" вздовж дороги в ліву  половину мала йти 7 рота, а в праву - 9-та. Доводячи наказ до взводу, командир зупинився біля Сергія М., якому в рюкзак добавили два "цинку" патронів (29 кг) та з десяток гранат, а Віктор Х. ( його безпосередній командир відділення ) під сміх присутніх вручив хлопцеві лома з комплекту "броніка". Взводний ще раз спитав за автомат і дав Сергієві "персональне" завдання знищувати ворога всіма можливими засобами. Взводи роти вже почали висування в напрямку виноградників, а ми ще насолоджувалися ситуацією. Нарешті, автомата Сергієві віддали, і з чудовим настроєм взвод ввійшов в королівство зелені.
  Як не рідко бувало в таких випадках супроводження перетворювалося в прогулянку по садах, якщо хтось не "ловив" міну. Додатково до всього, планували ночівку в бригаді де назавтра передбачалися заходи по святкуванню "Дня Перемоги". В такі дні завжди прилітали артисти з "союзу", які давали концерти в клубі. Це був один із тих справжніх вихідних, коли можна розслабитися.
  
  Минули вже дві плантаці винограднику. В ефірі тривали звичайні розмови про виставлення підрозділів. Здавалося, що все піде гладко, але... календаря мали і "духи". Вони теж захотіли зробити невеликий подарунок "шураві" до свята, щоб пам'ять про нього залишилася на довго. На той час, як по бетонці покотився "бронік", що прикривав двох саперів, взвод заглибився в виноградники і спокійно просувався вперед, маючи з одного боку сусідів з роти, а з іншого - починалася пустеля. Раптово, відносну тишу порушив рев гранати, загриміли автоматні черги. Бронетранспортер саперів підбили. Чорний дим з нього поволі підіймався догори. Взвод перебував досить далеко від дороги, щоб бачити подробиці поді. По раці дізналися, що серед саперів є поранені, а в "зеленці" на нас очікувала добре організована засідка.
  
  Сусіди із роти ввійшли в "зону" небезпеки, але поки-що від них не чули новин. Після коротко зупинки і коректування задачі вийшли на самий край зелено зони. В "зеленці" панувала якась зловіща тиша. Напруга зростала. Взвод знаходилися саме напроти горілого 'броніка', а ніяких знаків присутності "духів" не помічали. Бійці пересувалися по арику по коліна в воді. Згодом вода закінчилася, а арик перетворився на неглибоку канаву. Ми обійшли дувал і вийшли на відкритий майданчик де аричок огинав напівзруйновану будівлю. Біля нею він розходився на два рукава і це насторожувало. Місце виглядало небезпечно, бо з право сторони тягнувся високий дувал. Тут могла очікувати засідка.
  
  Не встигли бійці авангарду взводу завернути за поворот, як по нас вдарили довгі автоматні черги. На щастя нікого не зачепило, всі встигли припасти до землі. Кулі засвистіли над головами. В цьому місці арик став занадто мілким. В перших бійців, тих кого не прикривала будівля, рюкзаки виглядали над його краєм. А Тимур з Ігорем Б. не могли навіть підвести голови. Ми з Віктором Х. зайняли позицію на розвилці ариків. Стрілянина в бік підрозділу посилилася. Мабуть взвод зайшов до "духів" з тилу, а вони цього не чекали. Тепер оговталися і почали обходити групу. Засвистіли кулі і з другого боку. Підрозділ опинився в скрутному становищі. Перші не могли підняти голів, а тут, як на зло, в арику застряв Сергій М.. Коли хлопці почали відповзати назад, бронежилет в нього розстебнувся й розклався таким чином, що голова опинилася як на зашморгу - один порух назад і він передавлює горло.
  
  "Духи" стали стріляти прицільніше. Кулі пробивали рюкзаки з боєприпасами і влучали в землю вже біля самих голів Тимура і Ігоря. Сергія потроху проштовхували назад. Тривала жорстока перестрілка, причому ми х не бачили, вели вогонь в сподіваному напрямку, а вони - били прицільно. Щоб не допустити підходу душманів по арику, який вів в сторону х позицій, через кожні дві три хвилини Віктор кидав гранату, що я подавав із рюкзака. Цю справу він проводив артистично: відривав кільце, потім перекидав гранату в другу руку, вичікував секунду і жбурляв  так, що граната вибухала в повітрі. Цим досягалася "більша ефективність враження" ворога. На одній із гранат вийшла "заминка". Коли Віктор витягнув кільце, чека вилетіла і вдарила його в обличчя. Від несподіванки він випустив "ефку" і та впала під ноги. Якусь мить ми дивилися на "ребристу смерть" не усвідомлюючи, як вона зараз близько, це тривало одну-дві секунди. Граната вибухнула в повітрі через мить, як вилетіла з руки Віктора. ЇЇ осколки просвистіли і над нашими головами, але ... не доля. Пригода так приголомшила, що не дивлячись на небезпеку, почувалися іменинниками. Продовжували "поливати" вогнем "зеленку" підіймаючи над ариком автомати і вистрілюючи магазин за лічені секунди. Робили так більше для шуму, бо прицільно вести вогонь не могли. За цей час, поштовхавши Сергія назад, взвод зібрався в арику за будівлею. Командир наказав відходити до свох, обстановка і для нас, і для останніх взводів роти ставала складною. Один із них потрапив під прямий вогонь засідки й мав втрати, інші - відходили до бетонки. Залишитися тут означало знищення підрозділу, оскільки допомоги чекати ні від кого, а нас схоже почали брали в напівкільце, бо кулі свистіли з різних сторін.
  
  *** Чисельність роти, що зараз знаходилася в "зеленці" разом з нашим взводом по цю сторону дороги не перевищувала 50 бійців. Атакувати з такою кількістю людей групу невідомого складу добре підготованих душманів, не знаючи розташування, озброєння та укріплень банди в "зеленці" було безглуздо.
  По ланцюжку передали наказ взводного виходити через пролом в дувалі, що знаходився поруч з нами. Кулі час від часу влучали в нього, тому така перспектива не радувала, особливо мене, бо повинен був першим долати небезпечний відрізок. В житті, мабуть, так не стрибав: із положення лежачи вмить перемахнув метрово висоти перешкоду. Поки виконував свій "фантастичний" переліт над проломом, товариші прикривали шквальним вогнем. За глиняною стіною відчув себе в безпеці. З насолодою посилав "духам" магазин за магазином доки виходили останні бійці.
  
  Відстрілюючись, підрозділ відходив до насипу дороги. Виноградниками перебігали пригинаючись, бо кулі летіли щільно. Тільки Сергій, якому мабуть все на світі стало байдужим, мов маятник коливаючись відносно бронежилета, з зціпленими зубами, плівся не пригинаючись. Дарма, що взводний і останні бійці взводу місцями переповзали відкриті відрізки, Сергій не звертав уваги на команди старших, робив своє. На шляху зустріли "рештки" 2 взводу 7 роти, яким командував замполіт. Двох х товаришів було поранено, а лейтенант загинув. Частина бійців взводу ще лежали під вогнем "духів" й не подавали ознак життя.
  
  Із розповіді Славіка А.
  Я йшов в парі з замполітом. Взвод розтягнувся по двійках перпендикулярно насипу дороги. Міняючи магазин в свой СВД (снайперська гвинтівка) на кілька кроків відстав від офіцера. З обох сторін від нас на невеликій відстані йшли товариші. Замполіт першим ступив на відкритий майданчик напроти рун кишлаку і в цю мить звідти застрочили "духівські" автомати. Офіцера "зрізала" черга на місці, когось із наших поранено, а я встиг впасти за пагорбок і завмер. Не пам'ятаю скільки часу лежав нерухомо, бо відчував, що душмани поруч. Вони вирішили, що я вбитий, тому не звертали уваги. Між взводом, який опинився без командира і зайняв оборону позаду, та душманами, тривала перестрілка, а мені нічого не залишалося, як чекати слушного моменту. Краєм ока бачив серед "духів", європейькі обличчя. Найманці були в окулярах і мали на голові зелені віночки з винограду для маскування. Так хотілося кинути м в "подарунок" гранату, але поворухнутися не мав можливості. На щастя, в цей час на бойовий захід по засідці вийшли "вертушки". Під "шумок" встиг переповзти в безпечніше місце і повернутися до свох.
  
  Ці ж самі вертольоти накрили вогнем не тільки душманів. Взвод, зайнявши кругову оборону в виноградникові чекав командира, що з двома бійцями пішов до сусідів, як на нас посипалися НУРСи.
  
  *** Ми не ховалися від "крокодилів" ( вертольоти МІ-24), а ті мабуть переплутали нас з ворогами, бо відстань від позицій взводу до душманських не перевищувала кілька сот метрів. Таке траплялося тоді не рідко, оскільки "вертушки" працювали на великих висотах остерігаючись "духівських" кулеметів та "стінгерів".
  
  Декілька снарядів вибухнули неподалік. На бійців посипалися осколки. Один із них боляче вдарив мене в коліно. Але повезло - то були останні метри його польоту і вбивчо сили він не мав. Маленький шматок металу діаметром близько 2 сантиметрів ледь не наробив велико біди. Обстріл своми додав прискорення і дочекавшись взводного, підрозділ, перетнувши насип дороги, приєднався до останніх взводів роти. За "бетонкою" із "шураві" знаходилися тепер тільки вбитий замполіт ... та ще душмани.
  
  Тіло лейтенанта лежало неподалік від дороги, тому офіцери, порадившись з комбатом, вирішили попробувати забрати його, зробивши "вилазку" через насип. Взвод підійшов до місця, напроти якого група досвідчених вояків на другій стороні дороги вела бій. Там складалася загрозлива ситуація. Душмани посилили вогонь намагаючись знищити групу. "Шураві" залягли за дувалом неподалік від насипу. Незважаючи на сильний вогонь артилері, "духи" почувалися занадто впевнено, мали добре укріплені позиці і залишати х не збиралися. На підмогу, через бетонку, поповзла ще одна група, куди крім трьох бійців взводу ввійшли два офіцери, та ще декілька солдатів з інших підрозділів. Останні бійці роти очікували за насипом. Ми чули як посилюється стрілянина; бачили, як кулі рикошетили від полотна дороги. Іноді, пролітали гранати, що не знайшли цілі з тіє сторони. Нас захищав насип, а тих, хто знаходився там, в пеклі, лише тонкий шар глини.
  
  Не отримавши "ласого шматка" в вигляді беззахисних наливників, душмани вирішили всю злість вимістити на піхоті. Дувал, за яким залягли солдати, нещадно руйнувався гранатами, вороги почали обходити збоку. Становище для хлопців стало загрозливим. Забрати замполіта вони не могли, а от врятувати ще одного лейтенанта, командира першого взводу - Андрія, який прийшов на допомогу і отримав поранення, ще могли.
  
   Із розповіді Андрія Ч.
  Переповзали через бетонку під щільним вогнем. Кулі влучали в полотно дороги, пролітали в лічених сантиметрах. Лише щільно притискаючись до бетонки, ледь не чіпляючи  щокою, доповзли до узбіччя. Далі на шляху виявилися зарослі верблюжо колючки. Солдати народ звичний, тому не дивлячись ні на що, продовжували рухатися як і по бетонці, а лейтенант, місяць тому прибув сюди, ще не мав достатнього досвіду. Офіцер не захотів колотися підняв голову. В цю мить йому в шию влучила куля. Замість допомоги ми враз стали вантажем. Поранений перебував у важкому стані, а тут ще й "духи" стали лупити по дувалу гранатами, методично його руйнуючи. Ледь встигали переміщатися вздовж нього, як шматки глини на тому місці, де секунду назад знаходився, розліталися вщент. Думав, що вже не виберемося. Потім побачили, як по "бетонці" на підмогу примчали з десяток "броніків" із всіх кулеметів стріляючи по позиціях душманів. Вистояти в такому шквалові вогню, здавалося, було неможливо, але тільки-но перший "бронік" потрапив до зони обстрілу, як над ним пролетіла граната. Що трапилося далі не бачив, бо ми кинулися переповзати назад, доки шквальний вогонь кулеметів змусив ворога притихнути.
  
  Перший бронетранспортер "спіймав" три гранати. Але екіпажеві пощастило, бо жодна з них не стала смертельною для машини. Одна потрапила в ящик з патронами, прикріплений на башті; друга - в скобу для ніг на корпусі, третя - рикошетом відлетіла від броні збиваючи поручні. Після того, як група бійців перемістилася на нашу сторону дороги, "броніки" відкотилися назад.
  Сумною процесією рота поверталася до кишлаку, де чекала бронегрупа та колона наливників, яка щасливо залишилася ціла. Поранений лейтенант хрипів і важко стогнав. Потім у нього біля рота з'явилася рожева піна і він затих. Ще одного офіцера не стало в підрозділі. Командир роти нікого не соромлячись плакав. Сьогодні він лишився двох товаришів. "Старлей" Зайцев йшов попереду, салютуючи загиблим із свого автомата. Стріляні гільзи рикошетом відлітали від його обличчя, та, здавалося, він х не помічав. Офіцер жалкував що не зміг, незважаючи на разючу перевагу в техніці, забрати загиблого товариша. Звичайно, він міг підняти солдатів в атаку, спробувати "викурити" "духів" при обхідному маневрі, але тоді б десятки лягли на полі. Чи варто було ризикувати життям бійців заради цього? Мабуть, замполіт зрозумів би його.
  
  Так безславно закінчувався день. Бомбові удари продовжувала наносити авіація, не вщухав вогонь артилері і душманам було, непевне, не солодко, але ніщо не могло зменшити ганьби, яко щойно зазнали "шураві". При підході до БТРів увагу привернув оператор-навідник з першо машини. Його обличчя світилося щастям. Він щось розповідав товаришам і жваво жестикулював.
  
  *** Хлопець пережив найвище нервове напруження, коли за якісь хвилини бою тричі перебував за мить від смерті. Сьогодні йому повезло - "Його Величність Випадок".
  
  З того ж таки 'броніка' висунулася голова Сергія М., якого взводний годину потому відправив на броню. За іронією долі він потрапив в той самий "бетеер", що був обстріляний. От і не вір, що дурням завжди везе. Сергієві принаймні двічі за день "не аби як" поталанило залишитися неушкодженим.
  Сутеніло, коли колона наливників разом з підрозділами батальйону повернулися до "господарства" в пустелі.
  
  *** Сумно і неприємно мали на душі мабуть усі бійці роти. Одне тільки тішило, що "наливники" залишилися цілі. Два чудових офіцери заплатили життям за х цілісність. Завтра ми повернемося до "Нагахану" і знову спробуємо провести колону в "велике господарство".
  
  6.7. Вихідний.
  
  Схід сонця застав взвод в "зеленці". Сьогодні ми просувалися правою стороною дороги, далеко заглиблюючись в сади та виноградники. Рухалися обережно прострілюючи кожне підозріле місце. Правда, існувала майже стопроцентна впевненість в тому, що на "духів" не натрапимо, але на сюрпризи могли очікувати.
  
  "Бетонку" підрозділи перетнули далеко позаду вчорашніх позицій ворога. Навкруги панувала тиша і спокій, просто не вірилося, що учора тут розігрувалася трагедія. Минули руни декількох помість, які попередньо обстріляли із підствольних гранатометів і ввійшли в сухий арик. Десь тут знаходилися вчорашні позиці душманів. На шляху стали траплятися зів'ялі віночки, які ще вчора перебували на головах ворогів. Цією дорогою вони напевне відходили. Не забарилися з'явитися і перші ознаки позицій. Не дивно, що вчора артилерія виглядала безсилою - глибокі ніші в стінках арика надійно захищали "духів". А спереду, позиція виглядала зовсім непримітною серед відвалів грунту. Чудова фортифікаційна споруда. Навіть пряме попадання снаряду могло не привести до загибелі моджахеда. Цих ніш трапилося з десяток, але ніде не знайшли жодно стріляно гільзи. Назустріч рухалися інші підрозділи. Взвод повернув до дороги. Тут, в тридцяти метрах від насипу, в винограднику, знайшли бліндаж. Біля нього лежали використані упаковки гранат китайського виробництва.
  
  *** З цього місця був підбитий бронетранспортер саперів, який ще вчора танком відтягли до позицій артилері. При цьому танк теж "спіймав" декілька гранат, але пощастило і йому, і екіпажеві - уціліли.
  
  Тим часом бійці роти вийшли до замполіта. Переживали не знайти голови лейтенанта, бо душмани мали "звичку" відрізати голови вбитим, особливо, в командирів. Їх вони використовували для підтвердження смерті офіцера, за що отримували винагороду. Лейтенант був одягнений в маскхалат і нічим від солдатів не відрізнявся. Тому, напевне, "духи" над тілом не познущалися, а тільки замінували. Причому, замінували так, щоб "шураві" не мали змоги знешкодити вибуховий пристрій. Пам'ятаючи про різні "сюрпризи" ворогів і аби дарма не ризикувати життям бійців, хлопці, оглянувши тіло і примітивши сліди мінування, прив'язали мотузка до ноги лейтенанта. Вибухом труп розірвало навпіл.
  
  Шлях колонам на даному відрізку був вільний. Не знайшовши нічого крім слідів присутності душманів, знищивши бліндаж та позиці в арику, підрозділи батальйону вслід за колоною наливників вирушили до бригади.
  В бригаду прибули після обіду. Надіялися, що командування потурбувалося про святковий стіл. Але даремно. "Народні гуляння" відбувалося лише на рівні підрозділів. Офіцери збиралися компаніями в гуртожитку, а солдати - по взводах: пили "шураві фанту", курили "план". Більше, звичайно вживали наркотики - "безпечніше" на випадок перевірки, та й дістати легше. Ввечері небо над бригадою палахкотіло яскравими барвами освітлювальних ракет, чергами трасерів. Повітря здригалося від автоматних та кулеметних черг, вихлопів ракет, що злітали.
  
  З насолодою впав на ліжко. Таке рідне і по-домашньому приємне. Згадав, що племінникові сьогодні виповнився рік, і порадів за сестру. Ех, зараз би хоч краєм ока подивитися на рідню! Сон швидко взяв владу над тілом. Нервова напруга та стомленість минулих днів обезсилила його. Ми заснули спокійним сном, відчуваючи себе в повній безпеці.
  
  6.8. Кокаран збирає данину.
  
  Вранці 10-го рейд продовжився.
  *** Після проведення автоколон із бригади батальйон мав приєднатися до підрозділів, які прочісувати "зеленку" в районі кишлаку Пасаб.
  По дорозі до Кандагару від нудьги взяв почитати журнал, що використовувався для "особистих потреб" екіпажу броніка, а зараз валявся на сидіннях. В журналі печаталися некрологи з приводу смерті Ю.В.Андропова. Один із листів з зворотно сторони траурного портрету виявився чистим. Враження від пережитого 8 травня заставили взятися за ручку.
  
   10 травня 1984 року.
  Тягарем на душі висять спогади про той день. Смерть двох хороших мужиків, особисто мені знайомих, замполіта та комвзводу Андрія, така несправедлива і недоречна. З замполітом декілька разів вели відверті розмови про життя, а з Андрієм перемовлялися за п'ять хвилин до його загибелі. Не віриться, що х вже немає. Вчора, мабуть вперше тут, на власні очі побачив мізерну ціну життя, по-новому відчув всю серйозність нашо служби. Знову йдемо в пекло. Що принесе сьогоднішній день?
  
  *** За два "бойові" дні рейду батальйон втратив 9 чоловік: 4 вбитими і 5 пораненими. Смерть та кров стали звичними явищами. Вже не дивувала відсутність знайомих в сусідніх підрозділах. Все частіше поставали питання - скільки ж мені ще відведено долею часу?
  
  В супроводженні на Кокарані потрапив в двійку разом з Мишком Г. на місце, яке у нас в зводі називали "школа". Звідки ця назва пішла ніхто не знав, а що десь поблизу нього підірвався на фугасі Славік М, пам'ятали, тому позицію ретельно і обережно оглянули .
  Влаштувалися в тіні дерев. Повз ніг бурхливо мчала прохолодна вода арика. Обстановка виглядала спокійною. Зняли зайву амуніцію та бронежилети. Пригод і проблем при виставленні не трапилося, що ще більше заспокоювало. Час летів в розмовах. З задоволенням смакували кислувато-солодкими вусиками винограду. Природа радувала око, "зеленка" виглядала дружньою. Майже ніхто не стріляв. Хороше. По ланцюжку повідомили про рух колон, і що, вслід за другою, знімаємося. Доки сиділи і майже не рухалися ( як потім вияснилося на фугасі ) небезпеки не виникало. А варто було ворухнутися Мишку, як сколася біда. Піднімаючись, він зачепив вибуховий пристрій. Я, в цей момент, присів і нагнувся, щоб накинути на шию бронежилета.
  
  Отямившись через мить після вибуху, зрозумів, що живий і перебуваю в воді. Відразу прийшла голову думка про мінометний обстріл, але чому так точно з першого разу?
  
  *** Якщо ми спіймали фугас, я мав шанси уціліти і виникала впевненість, що за мить не вмру від ран нанесених його осколками. Якщо вибухнула міна - мо шанси різко падали, бо не встиг одягнути бронежилета.
  
  Все це тривало мить. Доки не відчував больового шоку подумав про несправедливість цього світу. Аякже, то з іншими могла скотися біда, а щоб зі мною - ні, цього не могло трапитися! Раптово з'явився всеохоплюючий пекучий біль. Холодна вода арика трохи остудила, але не могла 'погасити' вогонь на спині. ЇЇ ніби не існувало взагалі. З жахом подумав, що скоро все буде скінчено. Боявся повернути голову і побачити велику рвану дірку, боявся глянути на руки та ноги і не побачити х. 'А що, якщо х немає?'
  
  Права рука висіла ніби чужа, якось дивно завернута в середину, але я  відчував, а значить ціла! Ліва виявилася неушкодженою. Чудово. Тепер ноги. Слава Богу! - цілі. Якщо поранення в спину не смертельне, я ще себе нормально почуваю - значить це так, то виживу. Мене зносило по течі. Минуло декілька секунд після вибуху, а в голові вже промайнуло стільки здогадок. Збагнув, що необхідно вибиратися на сухе. Прудко підхопившись викарабкався по стінці арика і впав на доріжку біля винограднику. Від спеки перехопило подих, з рота пішла кров. Я хватав повітря, мов риба викинута на берег. З-за голови виглядали пружини з розбитих вщент магазинів, які висіли в підсумку на ремені ( як потім з'ясувалося, вони прийняли на себе основний удар і врятували хребет від пошкодження). Я лежав майже голий. Новий маскхалат висів лахміттям лише на ши та ногах. Був впевнений, що зараз почнеться обстріл, що "духи" чекали лише слушного моменту аби почати його. Але "працювали" тільки наші АКСи. Згадав за Мишка. Що він живий не сумнівався, але напевне потребував допомоги.
  
  Підбігли хлопці із сусідньо двійки. Спитали за самопочуття. Дивно, але замість голосу із горла вирвався невиразний писк. Я весь дрижав. Спина нестерпно палала. З почервоніло від крові води арика витягли Мішу, який теж туди впав скинутий вибуховою хвилею. На той час, зміг підвестися і побачити його. Стан хлопця був набагато гірший за мій: одна його нога перебита, інша - дуже пошкоджена. Медбрат уколов знеболюючого, Мишко притих.
  
  Підходили друзі, але сказати м нічого не міг. Виявилося, що вибухнув таки фугас, який не мав осколків, це мене і врятувало. За х словами моя спина походила на один великий опік з ранами від шматків вибухово речовини. Крім цього, ще не знав що з легенями, бо боліло в грудях. Поки Мішу поклали на принесені з броні носилки трохи опритомнів. Стало легше дихати, я зміг сам йти. В супроводі товаришів пішов до бронетранспортера, що вже чекав на нас.
  
  На броні ледве зміг вхопитися лівою рукою за поручні, бо права не діяла, коли 'бронік' рвонув з місця в напрямку "Елеватора". Сил триматися майже не мав. Спина палала вогнем і не гнулася, будь-який порух віддавався гострою біллю в додаток до тіє, що не стихала. На заставі "Елеватор" нас чекала "вертушка". Мишка понесли на "борт", до мене підійшов комбат. Здається, він запитав як все трапилося і за зброю. Я щось відповів, але клятий голос неприємно писклявив. Офіцер побажав скорішого видужання і підбадьорив.
  Піднявся на борт, потерпаючи від болю. Пілот закинув трап, закрив за собою двері і зник в кабіні. Вертоліт пішов на зліт.
  
  *** Наш з Мишком рейд закінчився, як і його служба. Ще довго мені не давала спокою думка про бронежилет, який не встиг накинути. Ще б секунда.....
  
   7. ЗУСТРІЧ З ГОРЕМ.
  
  7.1.
  
   Вертоліт набрав висоту. Салон наповнився розміреним гулом двигунів. Мишка не чути - спить після знеболюючого. З "заздрістю" позираю на його спокійне лице. Моя спина нестерпно горить, немов хтось поставив на не розпечену праску. Ні сидіти, ні лежати не можу. Біль ставав все сильнішим, хотів вже стукати до пілотів, але передумав. Зціпивши зуби терпів, тримався на грані крику. В іншому випадку, з задоволенням подивився на місто з висоти, а зараз благав про якнайшвидшу посадку.
   Політ тривав не довго. В аеропорту чекала машина швидко допомоги. Мишка швидко перевантажили все такого ж непритомного, а мені пообіцяли зробити знеболюючого уколу, але ... в шпиталі.
  
   В хірургічному відділенні гарнізонного шпиталю Мишку поставили "систему" і повезли в операційну. Я залишився в коридорі очікуючи на лікарів. Натомість підійшла молоденька медсестра. Благав  зробити укол, але даремно. Сестричка привезла пересувну рентгенівську установку і "просвітила" спину. Після чого намастивши  зеленкою відвела мене в кімнату. Перші години перебування в шпиталі насолоджувався прохолодою, що надходила з кондиціонера. Біль притих, але міг лежати тільки на спині. Згодом почали повертатися сили і голос. В медсестри запитав за товариша. Стан його залишався важким. Із розповіді взнав, що праву ногу хлопцеві відрізали вище коліна, а ліву вдалося зберегти. Хотілося побачити його, поговорити, та в реанімацію не пускали.
  
   Ще і ще переживав пригоду, шукав фатальну помилку, яка привела до трагеді. Насправді, ми не могли знайти таку дрібну і добре замасковану річ, бо міношукач на нього не реагує, а візуально він не примітний. Фугас, напевне, лежав там довго, сліди мінування давно стерлися. То був "сюрприз" аналогічний підриву Славік М. два місяці до цього. Дня зо два я відлежувався і мало цікавився не тільки тим, що відбувалося в шпиталі, а й сусідами по палаті. Ні з ким не знайомився і не спілкувався. Кожен з хлопців переживав власні проблеми, а вони у переважно більшості були такі, що могли зламати "бувалого" мужика не те, що дев'ятнадцятирічного юнака. Більшість бійців мали важкі поранення: ампутаці кінцівок або страшні рани, і кожен думав, як йому тепер жити?
  
   Тільки на третій день зміг потрапити до Мишка. Він потроху повертався до життя. Що міг сказати товаришеві в утіху? Радіти з того, що він лишився живий, хоча і став калікою?!
  
   *** В такій ситуаці, доки людина сама ще не вирішила, як й інтерпретувати подію, будь-які слова виглядали зайвими. Звичайно, життям треба дорожити, і коли лишився живий, то вже добре, але юнацький максималізм не признавав компромісів: або все, або нічого.
  
   Ми розумілися без зайвих слів. На першому плані в розмові стояло самопочуття. За майбутнє не говорили. Звичайна розмова, де важливіші не слова, а присутність і співчуття друга. На четвертий день із "союзу" прилетів "Чорний тюльпан" в який забрали більшість важкопоранених. Відправили й Мишка. Ми попрощалися, щоб більше ніколи не побачитися.
  
   *** Із тих, кого зараз завантажували в літак, сюди вже ніхто не повернувся, а заміна м прийшла тільки по закінченні строків служби цих бійців. Більшість комісували, останні - залишилися дослужувати в "союзних" частинах округу.
  
   Однак, не дивлячись на регулярні рейси літака, ліжка в шпиталі довго не пустували. Рейд тривав, а значить кожного дня з'являлися нові жертви війни.
  
  7.2.
  
   В цей же день ввечері, весь медперсонал хірургічного відділення терміново викликали в корпус: вертоліт привіз велику групу поранених. До пізньо ночі тривали операці. По коридору снували медсестри та гриміли каталки. На ранок на сусідньому ліжку, що звільнилося напередодні, з'явився новий сусіда. Ми швидко познайомилися і повели довгі бесіди про службу.
  
   *** На жаль не пам'ятаю ні його імені, ні прізвища. Тільки знаю, що служив він в одній із рот 2 батальйону. Ось його розповідь про пригоду, яка трапилася в рейді.
  
  Із розповіді хлопця
   Ми прочісували "зеленку" в районі Пасаба разом з афганськими підрозділами. Закінчивши черговий кишлак, спинилися на перепочинок під дувалом в тіні могутніх шовковиць. Приємна прохолода розморила, ми розслабилися. В цей час, наша артилерія і танки відкрили вогонь по цілі, що знаходилася значно далі попереду. Очевидно, якийсь із підрозділів попрохав допомоги. Раптово над головою трапився гучний вибух і на нас, та афганців, що розташувалися поруч, посипався рій шматків металу. Майже водночас із вибухом відчув удар по нозі, але не звертаючи уваги на це, мерщій побіг до будиночку, в наді схоронитися там від обстрілу, тоді ще не знав, звідки той вибух і думав, що то "духи" стріляють з мінометів. Коли біг, відчув, що одна нога стала ніби коротшою за другу і вже, як присів за стінкою, помітив ланцюжок крові за собою. Тут же відчув пекучу біль від яко ледь не втратив свідомість. Отямившись помітив, що осколком снаряду п'ятку на лівій нозі "зрізало", мов ножем. Товаришам дісталося не менше: одному перебило руку вище ліктя, іншому - ногу вище коліна. Ще більше постраждали афганці. Трьох із них було вбито, двох - серйозно покалічено. Картина пригоди нагадувала бойню: на дувалах, на землі шматки людського тіла і все залите кров'ю.
  
   Результат влучання разючий - відразу дев'ять жертв. Не розумів, що ж то рвонуло, бо ні на що знайоме не походило. Вже на носилках дізнався, що то вибухнув... танковий снаряд, який "випадково" влучив в дерево.
   Троє поранених лежали в одній палаті і я міг на власні очі переконатися, які страшні рани наносять великі осколки. Сумна і трагічна історія. Дев'ять зіпсованих життів з-за "помилки" танкіста.
  
   Згодом дізнався про результати рентгену: великих осколків металу в тілі не мав, а лише великий опік на третину спини та декілька глибоких ран пропечених вибуховою речовиною. Інформація трохи заспокола, але не вся: від могутнього удару частина право половини легенів мала помітні пошкодження. Тому мене не відправили в санчастину при бригаді, а залишили тут. Рани на спині взялася кіркою, права рука заживала. В дальню ходили тільки ті хлопці, хто міг пересуватися. Але й вони мали такі поранення, в порівнянні з якими, моє виглядало дріб'язковим. Останнім, жу носили в палати товариші або медсестри, деяких навіть годували. Я, ніби в ополонку, провалився в бездонне море людського горя, яке нікого не могло залишити байдужим.
  
   7.3.
  
   Мій фізичний стан через декілька днів після поранення вже дозволяв спокійно читати та виходити "на вигул" в альтанку біля корпусу. Контингент в ній збирався різний: хто "виповзав" на костилях; деяких ( з перебинтованими ногами) виносили сусіди по палаті; а ті, які вже видужували, приходили сюди самі покурити чи взнати останні новини від відвідувачів із підрозділів. Але спека не давала змоги довго перебувати поза приміщенням. До +50 на вулиці різко контрастували з +25 в палатах, де на всю потужність працювали кондиціонери. Перепад температур при виході із приміщення відбувався настільки разючий, що спирало подих і в перший момент розпечене повітря "обпалювало" легені та тіло.
  
   Але "найщасливішими "хворими" відчували себе хлопці, яким дозволяли купатися в місцевому басейні. З заздрістю спостерігав за офіцерами та солдатами, котрі з задоволенням плескалися в воді. Чекав, коли рани заживуть і мені теж дозволять зануритися в прохолодну воду басейну.
  
   *** Проблеми побуту в частині стояли дуже гостро. На багатьох заставах ніде було помитися і навіть в бригаді для солдатів працювали тільки літні душі. З того часу, як прибув сюди, купатися доводилося всього декілька разів. Тому крихітна лазня, арик або басейн рахувалися в підрозділах за багатство. Ними пишалися, вони викликали добру заздрість.
  
   В один з днів до шпиталю привезли жінку-афганку, що стала жертвою нашо "гранати-розтяжки". Жінка походила з племені белуджів. Доки тривала операція  чоловік з дітьми очікував біля корпусу лікарні. Але врятувати афганку не вдалося. Ще б пак, зачепити гранату "Ф-1" , адже вона практично не залишає ніяких шансів уціліти. Невідомо тепер хто винен в  смерті: чи вона сама необачно зайшла в заборонену зону, чи наші солдати почепили "сюрприз" не там де треба, але як не крути - ця смерть лежала на совісті "шураві". Заплаканих дітей разом з батьком провели до воріт частини. Здавалося, він так і не повірив, що лікарі не змогли врятувати його дружину. Прийом поранених бійців тривав цілодобово, видужуючі хлопці допомагали сестричкам. Розрізували одяг, обмивали рани, підносили необхідне обладнання. В такі години всі ставали одним колективом з однією задачею: швидко підготувати людину до операці.
  
   Поряд з трагедіями траплялися й курйозні випадки. Одного ранку привезли пораненого прапорщика, якому осколок потрапив в інтимне місце. Він благав хірургів зберегти чоловічу гордість, не відрізати, пропонував гроші, дорогоцінності за це. Здається, операція минула успішно, принаймні, нічого не відрізали. В відділенні працювали чотири хірурги. Один з них прихав з Харкова. Коли я дізнався про цей факт, при нагоді пішов знайомитися. "Земляк" виявився добрим веселим чоловіком.
  
   *** Майор З. служив в частині з осені минулого року ( однопризовник). В розмовах він цікавився моєю службою, я - розповідями про поранення та операці. За словами офіцера, за час служби в частині, він власноручно відрізав більше двох сотень кінцівок. Багатьом із поранених в "союзі" без проблем би зберегли ногу чи руку, а тут не вистачало потрібного обладнання, іноді - досвіду і часу. Цифра калік приголомшила. Ніколи не припускав, що мірила втрат такі величезні. Адже, це робота тільки одного хірурга!
   Годували в шпиталі добре. З захопленням ми дивилися інформаційні програми, художні фільми. Ловили кожну новину про поді вдома і прискіпливо оцінювали репортажі про "Афган".
  
   *** Ми нічого не знали про реакцію світу на цю війну, але відчувалося, що в нашій крані про не мало що знають. По телевізору показували якісь окремі успішні епізоди операцій з чітким ідеологічним навантаженням і повною відсутністю реальності. Складалося враження легко служби військ "шураві", які допомагають "афганським революційним частинам" та народові братньо крани, в боротьбі проти кровожерливих бандитів, що прагнуть знищити "завоювання революці". Але ми знали, які ті "завоювання", і як х "захищають" афганці. І ще, ми знали: про жорстоку війну "шураві" з переважною більшістю населення Афганістану, у всякому разі в провінці Кандагар.
  
   Пригадується такий епізод. Якось, після вечері, коли дивилися фільм, зайшла медсестричка і попрохала допомоги: привезли групу поранених з одніє із застав. В коридорі на трьох каталках лежали солдати. Одного, важкопораненого і непритомного, відразу повезли в операційну. Біля двох інших метушилися медсестри. Я взявся допомагати медсестрі. Переді мною лежав вояка в "цивільних" трусах, що свідчило про його великий строк служби. В литці право ноги хлопця неприродно зіяла дірка розміром з сірникову коробку, ніби хтось вирвав  кліщами, друга нога - густо посічена осколками. Боєць тримався при пам'яті але почувався нехороше. Від велико втрати крові лице його виглядало занадто блідим і кволим. Другий хлопчина, зовні абсолютно неушкоджений, лежав надзвичайно спокійно. Лише підійшовши ближче помітив страшне поранення в голову: зверху вона мала велику дірку, а на волоссі виднілися сірі частинки мозку. Із розмов лікаря, який обстежував потерпілого зрозумів, що шансів у бійця немає, хоча той ще дихав ( через два дні після операці він помер не повертаючись до свідомості ).
  
   Такі миттєві переходи із одного психологічного стану в протилежний: із чарівного світу кіно, в бридкий - війни, мов відро холодно води на голову в морозну погоду, впливали на психіку видужуючих, м'яко кажучи, гнітюче. Настільки недоречно виглядали страждання хлопців, закривавлених і покалічених на фоні мирного життя, що ставало нестерпно важко на душі, а в голові звучало одне єдине запитання - "навіщо ця війна, кому з того користь і коли все це неподобство закінчиться?" Сон, в такі вечори, не йшов. Лікування для тіла перетворювалося в муку для душі. Я не міг спокійно на все це дивитися. Залишалося тільки дивуватися та захоплюватися мужності сестричок, котрі кожного дня зіштовхувалися з горем, і при цьому, залишалися лагідними та привітними.
  
   Схожих не цей вечорів, ранків, днів та ночей трапилося чимало в хірургічному відділенні Кандагарського шпиталю.
  
   7.4.
  
   До цього часу я не зустрічав в шпиталі знайомих. Та одного дня привезли групу поранених із району бойових дій поблизу фортець Пальмухаммед та Пасаб. На "первинну обробку" потерпілих не потрапив, а від медсестер взнав, що один із важкопоранених - мій давній товариш по "учебці" Олександр К.
   Наступного дня, перш за все, дізнався у лікарів про стан прооперованих. Взнав, що двом хлопцям робили дуже складні операці, що хірурги навідрізали гору "м'яса", що шансів на видужання в обох не багато. Почуте, звичайно, не порадувало. В реанімаційну мене не пустили. Зате, розшукав третього бійця, який прибув разом з ними. Звали його "Малий". Хлопець щасливо залишився майже неушкодженим, лише дрібні осколки гранати "посікли" йому руки та обличчя.
  
  Із розповіді "Малого".
   Взвод, в складі 2 батальйону, приймав участь в операці по установці мінних полів навколо фортеці Пальмухаммед. Ми з Олександром охороняли саперів.
  
   *** Нова застава знаходилася в 800 метрах далі в глибину "зеленки" від давно існуючо фортеці Пасаб. В початковий період свого існування, тільки-но були зняті війська, що прикривали  влаштування, як проти фортеці душмани повели активні ді. "Поперек горла" став м цей форпост шураві. За кілька тижнів застава "завоювала" славу найнебезпечнішо серед усіх існуючих "точок" і понесла значні втрати серед особового складу: 4 вбитими і 10 пораненими, при загальній кількості - до 30 чоловік!
  
   На другу добу очікування, 0 10 ранку на засідку гуляючи вийшли два "духи" і поплатилися за безпечність життям. Ми взяли два АКМ та боєприпаси. Звичайно, після цього мали чудовий настрій та подяку від командира. Ще з годину в "зеленці" нічого не відбувалося. А що трапилося потім пам'ятаю погано: раптово на нас почали падати гранати, зчинилася стрілянина. Мені повезло, а йому осколки потрапили в ноги та в живіт. Зав'язався жорстокий бій. На допомогу підійшли підрозділи ДШБ. При підтримці десантників взвод відходив до фортеці. Непритомного Саню взяв на плечі один із бійців. Ми просувалися ариком, але доля знову приготувала злий жарт. Десантник, що ніс Олександра, наступив на міну. Вибух був гучний. Вслід за ним пролунали автоматні черги - засідка! Деякий час могли, навіть, наблизитися до поранених. Кров, а з нею і життя, лишали понівечені тіла хлопців.
  
   Винесли х обох ледь живих. Десантнику пошкодило обидві ноги, а Олександрові дісталося стільки, що могло вистачити на взвод: права нога хлопця трималася на сухожиллях, ліва - виглядала жахливо, руку розтрощило автоматною чергою. Крім цього Саня мав великі рани на животі і по всьому тілу. Першу допомогу надали в фортеці: санінструктор відрізав праву ногу. Майже не вірили, що хлопець зуміє вижити бо він втратив багато крові, а до шпиталю везти було далеко... На той час я вже видужував ( контингент видужуючих на час перебування в шпиталі виконував накази офіцерів-медиків ), тому черговий лікар наказав мені та ще одному хлопцеві закопати відрізані після вчорашньо операці кінцівки: одну "цілу" ногу та ще свиток з різними частинами людського тіла. Закопати х можна було лише під квітучими кущами на узбіччі дороги, куди ми і направилися.
  
   *** Нести таку ношу - тягар більш моральний, ніж фізичний, а закопувати - все одно, що хоронити людину по частинах, страшенно неприємно, тим більше знав, принаймні, чи то були нога та рука). Ще більше обурив наказ офіцера принести назад простирадла, в яких загорнули "відрізки". Але що поробиш, треба виконувати. Не думав, що аналогічною роботою займалися поранені. Якби не все побачене раніш, це видовище могло нанести непоправну душевну рану. А так, викликало тільки неприємні відчуття.
  
   Ми зупинилися біля вибраного куща і стали рити яму в сухому й твердому, мов цемент, грунті. Не розумів, чому не можна поручити цю справу відповідним службам? Наскільки гуманно по відношенню до афганців (адже, закопували "відрізки" на територі де вони постійно проживали, де гуляли діти ) робити такі поховання? Говорили, що собаки відривають могили і тягають шматки тіла та людські кістки по територі. З великими труднощами вдалося "вигризти" неглибоку яму. Постала дилема: копати глибше, щоб собаки не могли дістати ( сил для ціє виснажливо роботи не мали), чи зарити на такій глибині. Дійшли згоди не рити, але добре утрамбувати грунт над місцем поховання. Коли висипали в яму вміст простинь, то краще б не дивилися. Жах! Запечена кров почорніла, рани виглядали страшними, а кінцівки - спотвореними до невпізнаності. Боляче!
  
   Через день потрапив в реанімаційну палату. Там лежало декілька чоловік. Крайнім, непритомним лежав десантник, якому залишилося служити менше півроку. Йому відрізали обидві ноги вище колін. Стан хлопця викликав тривогу лікарів. Мій товариш по учебці - Олександр К. нерухомо лежав на середньому ліжку, без одніє ноги та руки. Відразу виникло бажання вибігти звідси і не дивитися на страждання товариша, але опритомнівший десантник попрохав води.
  
   *** Він виглядав зовні не погано, та голос мав тоненький і писклявий - результат дуже сильного вибуху міни. Хірург говорив, що шансів вижити у хлопця не багато. Втрата ніг - то не найбільша небезпека його життю, бо найважчі пошкодження внутрішнім органам причинив вибух, і оцінити х зараз було неможливо. Так воно і сталося. Хлопець помер через три дні, хоча, здавалося, що його справи пішли на поправку.
  
   Опритомнів і Саня. Ми поспілкувалися поглядами, бо говорити йому вдавалося з великими труднощами. Обрубки кінцівок, страшні рвані рани на животі - і все одній людині. За що! Чому йому! Не знаходив відповіді на ці запитання, та х і не було. ЇЇ Величність Доля. Наступні дні відвідував Саню, намагався підтримати його морально, хоча що міг сказати у втіху молодому юнакові, який лишився майже всього в житті! Біль і безпомічність в чомусь допомогти: соромно й важко бачити людину якій не маєш змоги зарадити.
  
   Якось потрапив до палати під час перев'язки. Саня уже опритомнів, але говорив з великими труднощами. Сестра розмотала бинт на правій культі. Біла кістка стегна виглядала із обрубка ноги, кінець  мав охайний рівний зріз. Жінка почала швидко і без особливо обережності витирати кров навколо тампоном, ніби це була не людська нога, а окіст теляти. Видовище не з приємних. Після перев'язки ми поговорили. Як міг підтримував бадьорий тон розмови. А в душі сум'яття почуттів. На мить уявив, як він, зовсім безпорадний, повернеться додому і яке життя його чекає. Думав тоді, що краще вмерти, ніж бачити виплакані очі матері. Можливо, якби хлопець знав в 'зеленці', що на нього чекає невдовзі, й міг би це зробити, то, напевне, заподіяв би собі смерть. У всякому разі я , мабуть, попробував так зробити. Згодом, "Тюльпан" відвіз товариша з групою поранених в 'союз'.
  
   7.5.
  
   За дві неділі перебування в шпиталі на спині залишилося лише чотири невеликі рани, які ще не заголися. Самопочуття з кожним днем ставало все краще. На превелику радість отримав дозвіл купатися в басейні правда з ризиком занести інфекцію до ран. Але хіба можна утриматися від спокуси купання, коли температура повітря далеко за +40!
   В один з днів всіх ходячих "хворих" запросили до великого приміщення дальні на концерт артистів з "союзу". В металевій "ЦРМці" стояла нестерпна спека. Нам, звичним до не, це завдавало небагато клопоту, а з от артистів, які танцювали на сцені в шерстяних "тільняшках" ( виступав Тихоокеанський ансамбль пісні та танцю ) текли цілі струмки поту. Та вони намагалися не звертати на це уваги "працювали" на совість. Концерт зібрав усіх вільних на цей час бійців і справив відмінне враження. Переважна більшість із тих, хто сидів зараз тут, вдома не могла побачити виступ таких артистів. Приємно відчувати, що тебе на Батьківщині пам'ятають. Залишок дня на устах тільки й мови було, як про концерт та ... гарних артисток.
  
   З'явилося багато нових знайомих та друзів. Особливо затоваришував з десантником з Лошкаргахського батальйону. Разом любили посидіти в альтанці перед заходом сонця, розмовляючи та спостерігаючи за життям шпиталю. І іноді ставали свідками цікавих подій.
   До медсестер навідувалися офіцери. Здебільшого земляки, хороші друзі, або коханці. Гості, приносили різноманітні подарунки, від дрібничок до великих коробів з радіоапаратурою. А якщо жінка збиралася у відпустку, тоді крім подарунків приносили речі, які прохали переслати чи передати рідні. Допізна в гуртожитку горіло світло, чулися гучні розмови та сміх. Ніби і не існувало війни. Люди жили весело, безтурботно. Для офіцерів, які кожного дня ризикували життям, будь-яке побачення могло стати останнім, тому вони хотіли провести його якомога найкраще. А для жінок зустрічі давали розрядку та відпочинок. Жодна з них не мала тако уваги зі сторони мужиків вдома, а тут, кожна ніби стала королевою краси. Рідко хто втримувався від спокуси. А траплялося багато і таких, які за "цим" сюди хали. Ми не осуджували х поведінки, розуміли і, навіть, деяким співчували, але не усім.
  
   В один тихий і задушливий травневий вечір з товаришем спостерігали, як вільні від чергування медсестри та офіцери-лікарі грали в волейбол. Все було настільки буденно, ніби відбувалося в військовому містечку десь в "союзі". Зненацька зі сторони аеропорту на великій швидкості, здіймаючи за собою хвіст куряви, до воріт шпиталю під'хав і різко пригальмував бронетранспортер, звідки вилізли декілька п'яних офіцерів й попрямували в напрямку гуртожитків. Через півгодини з будинку вийшли дві жінки в супроводі цих офіцерів. Одна з них мала середню комплекцію, а інша - мабуть, найтовща із присутніх в гарнізоні. Вони пішли до воріт весело перемовляючись. При посадці гурту в "бронік" виникли проблеми. В передній люк товста жінка взагалі не влізла, а в задньому - застряла. На поміч прийшов один із офіцерів, який під регіт присутніх і само "дами", проштовхнув  ногою в середину машини, приправляючи сво ді міцними виразами. Нерідко доводилося бачити, як жінок забирали з собою афганські офіцери. Найбільшою популярністю користувалися блондинки. Афганці вели себе чемно, це і не дивно, адже "запросити" до себе в гості "білу" жінку могли тільки старші офіцери кандагарського корпусу, а вони мали гроші і положення серед "сильних" цього міста. Продажна "любов" не знала ні війн, ні національностей. Тваринна поведінка окремих жінок кидала тінь на всіх, а більшість цього не заслуговували.
  
   Перебування далі, в цьому жахливому місці ставало вище мох сил. Я переповнився враженнями. Побаченого і пережитого за ці неділі вистачило на все життя. Поранені продовжували прибувати безперебійно, немов працювала велика бойня...
   Виходжу в коридор і бачу: повезли в операційну непритомного хлопчину з простреленими ногами; по коридору йде на зустріч, з "апаратом Єлізарова" на правій руці, знайомий солдат ( йому повезло - куля пройшла через плече не причинивши особливо шкоди ); на порозі стоть знайомий, якому нещодавно 'старослужачі' зламали щелепи, і тепер хлопець не може сти нічого твердого; біля "броніка" на носилках лежить вбитий хлопчина, якого привезли щойно, але нічим допомогти вже не могли... страждання, кров, смерть - в кожному куточку шпиталю. Все - більше не витримаю!
  
   Не дивлячись на не загоєні рани просився на виписку. Не було більше ні моральних, ні фізичних сил перебувати в цій божевільні. Я рвався в підрозділ до друзів, до душевного спокою. На жаль, зі взводу ніхто не навідався, а одягу, щоб вийти звідси не мав, бо прибув сюди в згорілому маскхалаті. Ця обставина стримувала виписку. Виручив товариш з десанту. Він віддав свого комбінезона, а з гори взуття взяв що налізло. Отримавши від командування 15 діб відпустки... при частині, попрямував до виходу з шпиталю.
  
   *** Позаду залишився майже місяць життя повного страждань і горя. Шпиталь дав матеріал для переосмислення нашого перебування тут, багато чому навчив мене. Маючи за плечами рейд та шпиталь, почувався цілком сформованим вояком, для якого більше не існувало таємниць в цій війні. Я знав, що мене очікує попереду і був до всього морально готовий.
  
  8. ФОРТЕЦЯ "ПАЛЬМУХАММЕД".
  
  8.1. Знову в строю.
  
  ***Взвод жив за власним ритмом незалежно від кількості та наявності в ньому бійців. Коли хтось вибував, він просто зникав з колективу його, ніби не існувало взагалі. Лише друзі іноді згадували, що десь є такий хлопець. Тому поверталися назад у підрозділ, як в новий колектив, правда, з тією різницею, що тебе тут знали.
  
  За час відсутності щось обов'язково суттєво перемінювалося. Армійське життя, а тим більше в умовах війни, постійно впливало на людей, змінювало кого в кращу, кого - в гіршу сторону. В цивільному житті зміни не так помітні, бо проходять роки поки нова якість затвердиться в особі і виявиться в вигляді звички чи риси характеру. В армі, зміни фіксувалися швидко. Два роки служби - ніби життя в мініатюрі. Тут проходить 'юність' і 'молодість', а під кінець - стаєш "дідом". І хоча назви вельми умовні, щось суттєве в них є. Перехід від одно категорі до іншо разюче змінює психіку людини, впливає на  положення в колективі. Випустивши з поля зору місяць життя взводу, і знов повернувшись назад, ти знаходиш багато нових якісних змін в людях, яких, здавалося, добре знав раніше.
  
  Я з радістю переступив поріг взводного намету і потрапив в коло друзів. Від них взнав останні новини. Забрали в спец комендатуру "Хахла" і справа, яку почали 'розкручувати' після подій на заставі 'Елеватор', коли двоє однопризовників покинули взвод із-за знущань "дідів", почала обростати новими фактами та подробицями. Дехто з "старших", особливо Юрій К., почувалися не добре, передчуваючи погані для себе наслідки. Дивно, але я йому співчував, хоча мав всі підстави радіти з цього, бо від нього зазнав, свого часу, багато кривд та образ. Але злість проходить разом з "перевідними" ударами ременя. Ще кілька місяців тому кожен з "молодих" мріяв би "віддячити" тому ж "Хахлові" чи "Старому", а зараз все докорінно змінилося. Першого, правда, і зараз не любили, бо був нікчемною людиною. Інша справа Юрій К., - його поганим товаришем зараз ніхто не називав. Взводний, збирався в відпустку й став рідкісним гостем у підрозділі. Від тих, хто перебував в рейді на Пандшері звісток не поступало, але ходили чутки, що там не все добре, що тривають вперті бо і є багато втрат.
  
  Повернувшись із рейду, взвод, останні неділі, почали залучати до супроводжень. Молоді сержанти засволися і встигли отримати бойове хрещення. Для першого супроводження вони вели себе нормально, у всякому разі паніки не було.
  
  Із розповіді Андрія Ч.. Виставилися, як завжди, на Кокарані. Під час проходження колон на відрізку, підрозділів 7 роти, почався обстріл. Та "духам" явно не поталанило і авто пройшли без втрат. Зате весь свій гнів вони вимістили на супроводженні.
  
  Взвод втягнувся в бій. Невдовзі після його початку надійшла команда комбата просуватися вперед й оточити нечисленну групу "духів. Ми зайшли з правого боку позицій душманів і почали тіснити х вогнем. Ті не витримали - посунули назад. Двох ворогів Тимур знищив з кулемета, останні схоронилися в рунах. Оточення не вийшло, бо душманам надійшло підкріплення. Доки вороги не оговталися після відступу, взвод відійшов назад до броні, але вийти не встигли. Вороже підкріплення посилило вогонь, що заставило бійців залягти поблизу насипу. Прицільний вогонь не давав можливості вийти з зони обстрілу. Випадково на дорозі з'явився афганський автобус. "Духи" по ньому не стріляли, чим ми скористалися. Тимур, погрожуючи зброєю водієві, зупинив машину. Прикриваючись автобусом, мов щитом, спокійно минули небезпечний відрізок бетонки.
  В цей день 7 рота втратила вбитим одного бійця. Як вияснилося згодом він натрапив на засідку під час прочісування. Знайшли хлопця вже мертвого. В кімнаті для збро знайшов свій підсумок для магазинів - вщент понівечений і пошматований. Тільки тепер зрозумів від яко біди він мене врятував: новеньку матерію осколки посікли так, мов на не вилили кислоту.
  
  Недовго тривала адаптація до нового розпорядку дня, і хоча мав відпустку при підрозділі на 15 діб, майже наступного дня включився в службу: наряди, не важкі господарські роботи. За новим розпорядком бригади, в вільний від супроводження день з 12 і до 4 години дня вся частина мала відпочивати, перечікували доки спаде жара. Натомість піднімалися о четвертій ранку і лягали спати близько дев'ято вечора. На відміну від шпиталю, де насолоджувався прохолодою повітря в палаті, тут опинився в нестерпній спеці. У взводному наметі фізично майже неможливо перебувати вдень. Вимотуюча душу і забираюча сили спека та духота, надодливі мухи нахабні й чисельні, робили цей відпочинок схожим на кару. Мокрі простирадла не рятували. Навпаки, не встигнеш і декілька хвилин полежати, як прохолода змінюєтья 'липкою' спекою. Лежати під мокрою простинею - пекельна мука: ти, ніби "варишся" під нею. Крім того, зміна положення тіла на ліжку приносила нові прикрощі. А ні руку, ні ногу, ніяк покласти на гаряче, мов сковорідка, одіяло. Чим меншу площу займало тіло, тим "прохолодніше" ти почувався. Кляту муху ніяк не проженеш: згониш  з обличчя, вона сідає на ніс; прогониш звідти, вона нахабно повзе на губи, нарешті, вкінець розлютившись, починаєш махати руками, тільки тоді муха неохоче відлітає в сторону і чекає слушного моменту аби знову сісти на обличчя чи тіло.
  
  Легше ставало під вечір, коли розпечене повітря палатки починало "охолоджуватися". Правда, не завжди. Не рідко випадали задушливі вечори, і на зміну спеці приходила не менш неприємна задуха. Ввечері та вранці життя в бригаді вирувало. І якщо зранку справи стосувалися здебільшого служби, то після обіду бійці займалися сласними проблемами: ходили в гості до сусідів, або зустрічали х у себе, займалися якимись необхідними справами в побуті або відпочивали.
  Після повернення з шпиталю декілька вечорів відписував листи, яких зібралося чимало. Заспокійливі і прості - для батьків та рідні; з подробицями про життя та війну - для друзів та подруг , і зовсім відверті - для Галки.
  
  *** Коли в службі виникала тривала пауза, думками повертався до університету і, зокрема, до не. ЇЇ ідеалізований образ втілював в собі всі риси, які б хотів бачити в коханій, хоча, звичайно, розумів, що вона такою для мене ( в повному розумінні цого слова) не була. Але тоді головною стала не взаємність в коханні, а сам факт таких відносин та почуттів.
  
  В відносинах з старшими хлопцями відчував себе рівним. Мав добрі стосунки з усіма, а з Тимуром по-справжньому затоваришував. Наступив "золотий" період служби, коли піднімаєшся на вищий щабель ієрархі колективу. Мене прийняли в кістяк взводу, виявивши довіру. Вечорами, іноді займалися на турніку. Тимур мав майстерський ранг і міг робити на ньому все що завгодно. А я намагався після шпиталю хоч трохи відновити фізичну форму. Рани не заважали, але сил мав замало.
  
  На початку червня чутки про відпустку "взводного" реалізувалася в наказі, згідно якого, на час відпочинку командира в "союзі", особовий склад взводу мав посилити фортеці першого батальйону в вигляді мінометних обслуг. За іронією долі, "відрядження" для більшості бійців взводу в фортеці, які можна з великим перебільшенням віднести до відносно "спокійних", могло закінчитися достроково. Але що поробиш, на те вона і війна. Фортеці, куди ми могли потрапити, мали багато втрат в особистому складі і м постійно потребувалися поповнення. З усіх підрозділів туди відправляли переважно порушників дисципліни Відповідно до цього, на заставах складалися не досить "радушні" відношення до новоприбулих. Нічого хорошого від цього "відрядження" бійцям взводу чекати не доводилося.
  
  Новину зустріли без оптимізму. Взвод мав на деякий час перестати існувати як самостійна бойова одиниця, а за досвідом ми знали, що такі тимчасові рішення можуть тривати як завгодно довго. Тимур відмовляв від поздки, радив залишитися разом з ним в бригаді. Та я вже мав право сам вирішувати: чи залишитися без більшості друзів, невідомо скільки часу; чи розділити з ними всі небезпеки та випробування. Хоча не всі рани заголися вирішив хати.
  
  Настало 10 червня. Взвод вихав на супроводження одним 'броніком'. Ми "закривали" давно знайомі місця на Кокарані. Але тепер піхота заходила значно далі в глибину "зеленки", в розкішні плантаці виноградників.
  
  Вперше після підриву знову вийшов на "роботу". Минув місяць з того дня, а здавалося ціле життя. Панічно страшно стало просуватися ледь помітними доріжками в виноградниках, виходити на відкриті та утоптані сотнями ніг майданчики. Під кожним горбком ввижалася міна, весь час очікував на неприємності. Від напруження та пекучого сонця розболілася голова, захована в панцир каски. Лиш на точці спостереження трохи отямився від вражень і заспоковся. Потягнулися довгі години очікування. Сонце палило нестерпно, рятівно тіні ніде поблизу не було. Над "зеленкою" пливли міражі. Від спеки занили рани. Ладен був знову хати в бригаду. Та відступати не хотілося. Близько вечора, коли спека почала потроху спадати отримали наказ зніматися. Дуже обережно ( не дай Бог знову наступити на фугас!) виходив з виноградників. При відході дали волю автоматам, не жаліючи боєприпасів, бо останнім часом під час знімання супроводження почастішали обстріли. Попрощався з Тимуром, який один повертався до бригади, і разом з друзями на авто госпвзводу рушив на схід в напрямку розташування 1-го батальйону...
  
  8.2. Батальйон в пустелі.
  
  В батальйоні групу направили до наметів артилеристів.
  
  *** Без тако життєво необхідно збро як міномет не обходилася жодна з існуючих застав в бригаді, тому в розташуванні перебувало не багато вояків-мінометників: переважно бійці взводу управління батаре та ще деякі хлопці з окремих взводів, що відлучалися сюди в різних справах. Здебільшого всі вони мали за плечима рік чи півтора служби. В обов'язки бійців входила підтримка супроводжень та забезпечення боєприпасами застав.
  
  Розмова з господарями не клелася, але ми і не прагнули до цього. Після спільно вечері полягали спати в відведеному кутку палатки.
  Зранку підрозділи батальйону, в тому числі і "наші господарі", займалися своми справами, а ми чекали виклику до командира мінбатаре, який мав вирішити кому в яку фортецю хати. Лише перед обідом потрапили до офіцера. Капітан коротко ознайомив з обстановкою навколо батальйону і назвав застави, що потребували підкріплення та необхідну кількість бійців на кожну, дозволивши самим вирішувати. Транспорт на одну з застав очікувався тільки завтра, тому мали доволі часу, щоб остаточно усе вирішити. Порадившись розділилися на три групи: в фортецю "Мохаджарі" - 4 чоловіка, "Пальмухаммед" - 4, та ще двоє поки-що залишалися в батальйоні. Я разом з Андрієм Ч., Миколою В. та Сергієм С. мали хати на заставу "Пальмухаммед" - нову та досить небезпечну 'точку'. Про не місцеві хлопці розповідали як страшні, так і обнадійливі речі. Дізналися, що останнім часом там відносне затишшя, що життя на заставі відрізняється повною свободою від армійсько рутини. Останнє повністю компенсувало небезпеку.
  
  Два дні провели в очікуванні. Так трапилося, що в розташування прибула колона з боєприпасами, саме коли підрозділи батальйону були на супроводженні. Розвантажували  терміново усі вільні від служби солдати. Робота тяжка та невдячна, але необхідна. Спочатку вивантажували ракети до "Граду", які не задумуючись жбурляли з кузова "Камазу" на землю. Від ударів ящики розбивалися і заряди випадали в пилюку. Радів, що зброя така невибаглива, а взагалі, грали з вогнем. Аналогічно викидали ящики з мінами - куди більш небезпечні, адже вони могли вибухнути від удару. Потім складали ящики в високі штабелі просто неба. Дивувався, такому спокійному відношенню командування до зберігання боєприпасів, адже якщо в ці гори снарядів потраплять декілька "духівських" мін - більша половина батальйону перестане існувати. А що такі обстріли траплялися знали від місцевих бійців.
  
  На відміну від нашого "господарства", яке бачив наприкінці лютого, цей батальйон намагався "заритися в землю", тому наметів стояло всього декілька. Бійці жили в величезних землянках, які оберігали і від мін, і від спеки пустелі. В одну з таких землянок потрапили з Андрієм до його друзів. В приміщенні панувала приємна прохолода. Зроблені з ящиків з під мін отвори, що слугували за вікна були повністю забиті верблюжою колючкою, яку поливали водою, аби додати повітрю свіжості та прохолоди. Бійці займалися побутовими справами: молодші працювали по "господарству", старші - "планували". Все, як в будь-якому підрозділі бригади. Відвідини супроводжувалися наркотиком або бражкою. Це був 'стандартний' набір для гостей. Пригощали печивом, смачним хлібом та збираним молоком. Застілля супроводжувалося розповідями про останні походи. В казармі гримів магнітофон з новими записами італійсько естради, що тоді входила в моду. Жили хлопці досить комфортно. Ми засиділися довгенько в х наметі і коли виходили вже сутеніло.
  
  Ранком 12 червня з фортеці "Пальмухаммед" прибув бронетранспортер. Новенький "70-тий" "бронік" швидко мчав по пустелі. З під коліс летів пил, підіймаючись велетенських хвостом за машиною. Вдалині маячила "зеленка". Ми сиділи на броні тримаючи автомата напоготові. Знову прийшло відчуття сили та легкості, як тоді, в рейді. Як хотілося, щоб мене зараз побачили друзі по університету. Мрі.
  
  Межу "зеленки" та пустелі творила страшенно розбита й понівечена бетонна дорога. Ніде ще я не бачив тако велико руйнаці полотна: сотні метрів чудово бетонно стрічки перетворені на нагромадження уламків, які чередувалися з велетенськими глибокими ямами від вибухів фугасів та мін. По такій дорозі і пішки пройти важко, а прохати просто неможливо. Біля бетонки 'бронік' спинився. Переді мною відкрилася жахлива панорама "зеленки": ями від вибухів авіабомб та снарядів, покалічені дерева, розтрощені вщент дували та будиночки, повсюди лежали заржавілі гільзи та шматки металу. Спереду, метрів за п'ятсот, сіріли ледь помітні уцілілі будівлі великого помістя. За словами водія там знаходилася фортеця.
  
  По раці повідомили заставу про призд 'бетеера'. І, хоча в цей час навколо 'точки' знаходилася в засідці розвідрота, хати туди було небезпечно. Грунтовка, що вела до фортеці походила на дорогу танкодрому: велетенські ями, куди 'бронік' провалювався повністю, горби та круті повороти. За сигналом з застави машина помчала вперед на максимально можливій швидкості, а всі присутні позалазили в броню і припали до бійниць в готовності відкрити вогонь. "Бронік" кидало зі сторони в сторону, він то пірнав вниз, то вискакував на бугор, але швидкості водій не збавляв ( боялися, і не без підстав, "духовсько" гранати). Ледь тримаючись аби не впасти в салоні ми марно намагалися цілитися. Мотор ревів на підвищених обертах і від його бездоганно праці залежало дуже багато в цей час. "Бетеер" впевнено наближався до застави не дивлячись на стан дороги. На великій швидкості він "влетів" в "ворота" і спинився, немов налетів на стіну. Прихали!
  
  8.3. Знайомство з "фортецею".
  
  Гарнізон застави складав три десятки бійців та два офіцери. За фортецю слугувало одне із напівзруйнованих помість. В ширину вона мала до тридцяти метрів, і до двадцяти - в довжину. Напроти воріт ( місце де колись був вхід ) та ряду цілих будиночків, на всю ширину двору простяглася сушилка для винограду. В сушилці розташувалися третя та четверта варти ( по кутках ) і жили бійці, які несли службу на цих вартах. Праворуч і ліворуч від в'зду стояли будиночки, де жили інші бійці фортеці. З право сторони в окремій будівлі, яка водночас використовувалася і як бліндаж, знаходилася перша варта, що охороняла ворота. З ліво сторони воріт будиночки творили суцільну стінку і містилося х аж п'ятеро: в першому містився склад боєприпасів застави, в наступному жили мінометники; далі йшли руни двох будиночків; останні три займали: дальня та склад продуктів в якому жив один повар-таджик, кімната офіцерів та будиночок з бліндажем друго варти. Всі будинки мали в довжину близько п'яти метрів та до трьох - в ширину, дверима виходили у двір, деякі сполучалися між собою боковими переходами. Дах будівель, викладений цеглою, був не плоский, а зроблений напівколом. Вікон в приміщеннях не існувало. Між сушилкою та будиночками на невеликому подвір' знаходилося декілька напівзруйнованих будівель, туалет та колодязь. Тут же стояв 'бронік' та містилася влаштована позиція для двох мінометів. Від ряду будинків до сушилки тягнувся з обох боків чотириметрово висоти дувал, пошкодження в якому були закладені артилерійськими ящиками з глиною. Такою побачив я заставу по призді.
  
  До нас підходили місцеві хлопці, знайомилися. Їх цікавили в першу чергу земляки. По реакці "старших" вояків та переміщенню по територі тутешніх "молодих" відчувалося, що на заставі панує атмосфера, схожа з тією, яка існувала на "Елеваторі". Це звісно не радувало. Та ще відразу "попередили": звідси тільки одна дорога назад - ногами вперед. Обдумував, як себе вести. Не хотілося знову ставати "козачком" при "старших", тому вирішив будь-що триматися на своєму.
  
  Зненацька тишу на заставі порушили постріли з автоматів, і в стінки фортеці, здіймаючи пил, влучили декілька куль. Ми вимушені швидко сховатися в приміщення. Стріляли "духи", про що свідчив специфічний гучний звук пострілів. Прозвучала команда "до збро", ритм життя фортеці різко змінився. Гарнізон працював як добре підлагоджений механізм. За хвилину, всі бійці зайняли сво місця на вартах згідно розкладу. Правда, стріляти м не було куди, бо в "зеленці" працювали мінери, які ставили мінні поля, а прикривала х рота розвідки. Відразу подумалося, а що ж тут робиться, коли фортецю ніхто не прикриває і вся надія на себе та артилерійську підмогу?
  
  За декілька хвилин прозвучав відбій. До групи підійшов командир застави - старший лейтенант. Він визначив усіх в мінометники. В х будиночку справжніх спеціалістів нараховувалося усього два. Найколоритнішою фігурою серед усіх рахувався солдат на ім'я Макар - бог міномета, як говорили про нього на заставі. Міцний фізично, хлопець від природи не багатослівний і відлюдкуватий, однак не злий і приємний в спілкуванні. Крім нього колектив в будинку набрався різний, переважно "штрафники" з інших підрозділів.
  
  В мінометників провели дві доби. Неприємно знову відчувати приниження та гніт з боку "старших", душа протестувала. Звичайно, я користувався перевагами перед Сергієм С. та Миколою В., але вони ще не відчули свободи, тому морально хлопцям служилося легше. Окрики та зневага, яку став забувати у взводі знову мали місце. Таке положення речей тим більше дивувало на цій маленькій заставі, де життя та смерть ходили поруч. З великим задоволення перейшов на другий пост, коли двох із нас перевели туди для посилення.
  
  На цій варті несли службу п'ятеро бійців. Три мого призову та два "діда" - казах Батир та росіянин Андрій. Варта займала крайній будиночок. Одна із його сторін - зовнішня для посилення мала додаткове укріплення: до верху заставлена артилерійськими ящиками заповненими глиною і поверх них обшита дошками. Андрій, який жив тут найдовше, розповів про причину цього.
  
  Із розповіді Андрія Стінка мала меншу товщину, ніж "метровий" дувал і не була надійним захистом від "духівських" гранат. Перші неділі після виставлення фортеці в не потрапило багато боєприпасів, що значно  зруйнувало і стоншило. А в один із днів, під час чергового обстрілу, загинув хлопчина. Граната пробила стіну і кумулятивний струмінь пропалив його наскрізь. Того ж дня стіну заклали ящиками. З будинку варти вели двері в невеликий бліндаж з якого вдень велося спостереження за навколишньою обстановкою, а вночі на його даху стояли вартові. В бліндажі теж загинув один з бійців посту.
  
  Із розповіді Булата. Він був веселим та дотепним хлопцем, постійно щось видумував та вдосконалював. В бліндажі вели спостереження за "зеленкою". Стояти там не зручно, а сидіти на чомусь - низько. От він і змайстрував щось схоже на гойдалку на якій сидів свій час варти. Однак це нововведення мало сво недоліки: крізь бійниці "духи" могли помітити вартового. Ми попереджали всіх про обережність, але його це не турбувало. В один із днів "духівський" снайпер поцілив хлопцеві в голову, куля залетіла через бійницю. Відтоді вартовим вдень наказано сидіти з "трубкою розвідника" ( перископом) і м категорично заборонялося виглядати в бійниці.
  На новому місці прийшлось добудувати другий ярус нар для себе, дещо підремонтували. Побут налагодився швидко. Ми доповнили хороший колектив і прийняли його розпорядки. Дні минали без обстрілів. Дала взнаки робота мінерів, які досить непогано попрацювали і закрили фортецю надійними мінними полями. Тільки на третій день на них почали лунати вибухи і одного разу хлопці принесли черевика, господар якого необачно наступив на міну.
  
  *** Навколо застави вже виставили стільки мін і "щураві", і "духи", що точного х розташування вже ніхто не знав. Часто гинули і віслюки, які випадково забрідали під стіни фортеці.
  
  "Місцеві" хлопці попереджали, що "духи" воюють за годинником: як тільки п'ята година вечора - так чекай обстрілу. І хоча заставу поки-що не турбували, офіцери кожного вечора викликали артилерію, яка методично і дуже точно накривала найбільш небезпечні місця. "Огірочки" ( так називали снаряди по раці ) рясно падали в сотні метрів від стін фортеці. Від х вибухів здригалися високі дували, тремтіло повітря. Хоча знав, що цілі пристріляні досконально, декілька днів не міг звикнути до цього видовища. Здавалося, зараз така штука впаде на подвір'я і тоді...
  
  8.4. Служба в фортеці.
  
  Минуло трохи більше місяця, як застава з'явилася на картах командирів, а вже більше десятка життів обірвано та покалічено тут. Відверто кажучи, до мене не доходив смисл  виставлення. Неподалік ( 800 метрів на північний -схід ) знаходилася застава Пасаб, а близько бетонки всеодно колони не проходили. Фортеця працювала як м'ясорубка, єдиною ціллю яко стало ... не дати себе знищити. Можливо, командування переслідувало якісь стратегічні плани, можливо, наш гарнізон був 'кісткою в горлі душманів', можливо ..., але, занадто високу ціну платили "шураві" за таку сумнівну вигоду.
  
  Служба в фортеці проходила не так, як на знайомих мені заставах. Пожвавлення тут відчувалося з настанням вечора. Тільки-но сутеніло, вартові двійки займали позиці на постах. З цього часу і майже до ранку застава жила в особливому режимі. Спали тільки ті, кому заступати на варту. Більшість "дідів", виспавшись вдень, збиралися біля будинку мінометників і там проводила час в розмовах, аж доки не світало. Як тільки-но темрява спадала на землю, на дах бліндажа нашо варти виповзала перша двійка бійців. Вартували по дві з половиною години. З собою на пост брали ящик гранат, які за зміну повністю викидали в "зеленку".
  
  *** Гранати кидали хаотично, без певних проміжків часу між вибухами: то з великими, то з малими інтервалами, аби "духи" не змогли розгадати в який момент впаде подарунок. Причому з п'яти варт гранати падали переважно почергово, іноді виходило разом. Їх вибухи лунали всю ніч, не даючи змоги душманам навіть спробувати підійти до стін фортеці.
  Спостереження за "зеленкою" вели за допомогою ПНБ ( приборів нічного бачення ). В місячні ночі зайвий раз не висовувалися із-за мішків з грунтом, які оконтурювали позицію на даху і почувалися більш спокійно. А в темні - постійно трималися на сторожі, зрідка пострілюючи.
  
  *** Для нічних стрільб існувала сувора заборона на трасуючі кулі, аби не виказати ворогам місце розташування. Така пересторога не виглядала зайвою, адже хоча душмани вдень і могли вивчити все досконально, вони не знали точно де перебувала варта: в бліндажі чи на даху.
  Найстрашнішим ворогом шураві вночі були не душмани, а ... комари. Не дивлячись на сухий клімат х водилося безліч. Бити комах на варті заборонялося аби не виявити себе. Приходилося терпіти, а потім до крові розчухувати покусані місця. Від чого ті починали гнотися і довго не заживали.
  
  Я вартував або з Андрієм, або з Булатом. До зміни встигали досхочу наговоритися. На варті, як ніде, пізнаєш людину. Вдень можна займатися різними справами, відволікатися на інших і просто не звертати уваги на хлопця, а на посту, коли ти годинами лежиш поруч, хочеш чи ні, а перекинешся словом. Говорити на варті взагалі то заборонялося, але мовчати вдвох неможливо. Впливала і обстановка. Особливо в таку ніч, коли все навкруги сріблилося під м'яким місячним сяйвом, а вдалині виділися вогні батальйону та чутно було вибухи і постріли поблизу сусідньо фортеці - романтика, чому б не поговорити і не поділитися думками та враженнями, на різні теми. Три години варти, й ти вже знаєш більше про товариша по збро, ніж за декілька днів. Коли нарешті над "зеленкою" починало світати, варта спускалася в бліндаж З того часу спостереження вели бійці призову вже в бліндажі. "Діди" фортеці лягали спати і до обіду життя на заставі завмирало, якщо його не турбували ранкові обстріли душманів ( вони відновилися тільки повз дві неділі).
  
  День складався з чергування, що займало по декілька годин в кожного, праці "по господарству" та відпочинку. Здебільшого читали або спали в будиночку. Вдень, ходити по двору було небезпечно, тому без потреби ніхто не вештався, а якщо пересувалися, то тільки квапливою ходою повз дувалу. Отвори дверей будинків виходили в напрямку садів, звідки не рідко фортецю обстрілювали. Тому вони мали в ширину не більше 40 см щоб захиститися від гранати, якщо та рикошетом відлетить від дувалу і потрапить в двір. Ймовірність такого випадку існувала і на горе, він трапився.
  
  *** Від тако шалено гранати, яка влетить прямо в двері будинку мінометників в серпні загине "без п'яти хвилин" дембель Гена, що в цей момент зайде в кімнату й стане на проході. Вибухом його розірве навпіл, а Макар отримає декілька осколочних поранень. Про цю трагедію мені розповів Микола В., який збирав те, що залишилося від Генадія, по всій кімнаті. Два місяця до звільнення не доживе цей хлопець.
  В деяких будинках двері захищали стінкою з ящиків наповнених грунтом. На нашій варті таку стіну ми зробили відразу на всяк випадок.
  
  *** Через місяць, коли на заставу прибув Віктор Х., ця стіна врятувала йому життя. Граната пробила дувал і вдарила в не саме тоді, як хлопець стояв на виході з приміщення і пив воду з келиха. Келих розбився осколком, стінку зруйнувало, а Віктор залишився неушкодженим.
  
  Їдальні на заставі не існувало. Представники варт забирали страви в повара і ли в будиночках. Ми обідали за маленьким столиком. Спочатку сідали хлопці старшого призову, а потім останні, бо усі відразу не поміщалися. На посту існував великий вибір посуду: "трофейні" японські ложки з "неіржавійки" і французькі кришталеві стакани, от тільки тарілки суто вітчизняні, алюмінієві.
  Повар з вигадкою підходив до приготування страв. Того меню, що існувало в великих гарнізонах не бачили. Оскільки клопоту по службі мали не багато, з охотою займалися приготуванням жі. Разом з поваром варили плов, борщі та смачні "домашні" супи, пекли хліб та коржі. Часто готували пельмені та різні національні страви. Меню доповняв виноград, що вже достигав десь на плантаціях, міх цукерок та міх горіхів міндалю. З харчами проблем не існувало.
  
  Для написання листів усі хлопці користувалися італійськими шариковими ручками, голилися одноразовими станками. Крім цього, майже кожен мав годинника японського чи тайванського виробництва та різні речі на "дембель": джинси, сорочки й предмети туалету. В деяких будинках грали "трофейні" магнітофони. Таке різномаття та кількість речей, які в наших магазинах не продавалися свідчило про великі "ліві" канали надходження грошей, що виглядало загадково в даних умовах служби.
  
  Про походження речей мені стало відомо із розповідей Андрія. Виявилося, що періодично прапорщик з групою бійців на "броніку" виздив на "вільне полювання". Такі визди траплялися, якщо машина хала за чимось в батальйон, або після жорстокого обстрілу фортеці, коли гарнізон мав втрати серед бійців. Тоді, помилування не було нікому. Група перестрівала в пустелі авто континщиків з товаром й збирала з них "мито", а простіше відверто грабувала. Траплялося, щоб замісти сліди або, в разі вчинення опору, автомашину з товаром та господарем знищували, а пригоду "списували" на міни, яких на дорогах в пустелі лежало безліч. Про неподобства знали всі на 'точці' і, мабуть, про це знали й офіцери командування батальйону та лишали факт без уваги.
  
  *** Не мине і декілька місяців, як особовий відділ займеться цією справою, бо "шураві" перейдуть всі можливі межі. Деякі з солдатів та офіцерів стануть перед судом, а замполіт батальйону, теж причетний до цього, застрелиться за кілька годин до арешту.
  
  А поки що в фортеці користувалися благами піратського пограбування заможних людей, що не дивно при нашому вихованні та бідності. Звідси і цукерки, горіхи і, мабуть, великі гроші для старших призовів та офіцерів.
  Визд "бетеера" із фортеці виглядав серйозною військовою операцією, бо на нього полювали душмани, які мріяли отримати за знищення машини винагороду. Ще б пак, така добра нагода підійти без перешкод до дороги і підбити з близько відстані беззахисний 'бронік'! І майже ніякого ризику! Спокуса проти яко важко встояти. Для зменшення ймовірності такого фіналу перед виздом машини фортеця ставала до збро і починалася "справжня війна". З постів вівся інтенсивний автоматно-кулеметний вогонь, гриміли міномети, а бронетранспортер в цей час з "групою захвату" на борту "вилітав" з застави. Не рідко, під час руху, над ним пролітали гранати, але раптовість прориву виручала. "Духи" не встигали підійти і точно прицілитися.
  
  При поверненні назад операція повторювалася. Тільки тепер ворогам ставало трохи легше, адже під'зд "броніка" можна бачити здалеку. Декілька разів при поверненні та під час "полювання" в пустелі 'бетеер' "ловив" міну і приздив без одного колеса. Не раз з вдячними словами згадували бійці тих, хто запроектував та зробив цю машину - надійну й невибагливу. Застава мала невелику але страшну історію свого існування, тому користувалася підвищеною увагою командування батальйону. Хоча офіційним командиром фортеці числився старший лейтенант, порядок на ній тримав здоровенний прапорщик, якого поважали і за порядність, і за величезні кулаки, якими він досить не погано вмів користуватися в розмовах з старшими солдатами та командирами варт. Не рідко доводилося спостерігати картину, коли розлючений чимось "прапор" ганяв по заставі "дідів", а ті ховалися від його гніву навіть за  межами.
  
  Офіційно в фортеці діяв "сухий закон", тобто заборонялося ставити та пити "шураві фанту" але вона не переводилася ( лантухи з афганськими цукерками постійно поповнювали численні бачки та каністри заховані в найнеймовірніших місцях ). А 'старлея' та прапорщика з ціє причини рідко можна було бачити тверезими. Відповідно до ризику, якого зазнавали люди тут кожного дня, вони і вели себе аналогічно - бражкою знімали стрес, пиячили від бездіяльності.
  
  Для старших призовів кают-компанією служив будиночок мінометників де вони постійно збиралися і проводили час. Однією із особливостей фортеці була наявність всього двох "черпаків". Такі обставини робили численний призов "молодих" повновладним господарем в фортеці після осіннього звільнення дембелів. Та, поки що, господарювали й підтримували порядки в колективі застави "діди", і якби не х прискіпливість та чванство служилося б усім добре.
  
  *** Переважна більшість однопризовників з застави служили разом з свом старшим призовом весь час. Їх життя не притерпіло змін в гіршу сторону, швидше навпаки, стало легшим після бригади. Мені ж така служба зовсім не посміхалася, я своє "відлітав" і поступатися правами не хотів, що приводило до напруженості у відносинах з 'дідами'.
  
  Ранкові та денні обстріли фортеці душманами траплялися рідко, а от вечірній відбувався більш регулярно. Десь після сімнадцяти годин застава починала готуватися до нього. Вартові ще пильніше стежили за "зеленкою" і якщо хтось із них помічав приготування в своєму секторі негайно викликали артилерію. Гримів на всю заставу гучний голос прапорщика, - "Клинок" просит огневую поддержку по цели номер Х", і вогняний смерч накочувався на навколишні сади та виноградники, здавалося, знищуючи все на своєму шляху. Але, тільки здавалося, бо не встигав пил осісти на дували, як душмани починали методично обстрілювати "точку". В більшості випадків з застави не встигали викликати артилерійську підтримку доки перша граната не попробувала міцність стінок. Після цього відбувалося ще декілька пострілів з гранатомета та свистіли над головами автоматні кулі, доки все не тонуло в пилюці від вибухів артилерійських снарядів.
  
  *** Невідомо хто більше боявся цих обстрілів: душмани чи ми. Вибухи снарядів розривали тишу на шматки, земля здригалася, мов жива істота і сотні осколків потрапляли в стіни, якщо снаряд "лягав" неподалік не. Не важко собі уявити, щоб трапилося з нами аби такий гостинець влетів у двір.
  
  Після "шумо-пилового" ефекту артпідготовки 'духівський' обстріл відновлювався і нові гранати шукали жертв в стінах фортеці. Більш ювелірну роботу по знищенню "духів" вів Макар з мінометів. Він досконально знав рельєф та топографію оточуючо фортецю місцевості і міг, зі слів бійця, який бачив місцеперебування "духа", точно направити туди декілька мін. З цікавістю спостерігав, як Макар стріляв: хлопець брав в одну руку ствол установки, в другу - міну, і тільки по йому відомим орієнтирам вибирав кут нахилу та напрям стрільби міномета. Потім швидко випускав три міни підряд. Як правило, вже друга накривала схованку душмана. Хлопець, без перебільшення, був майстром своє справи.
  
  Крім "маленького" міномета на заставі поруч з ним знаходився його "старший брат" - полковий 120-мм. З 82-мм установки Макар вів вогонь завжди без помічників, а от при стрільбі з цього велетня допомагали йому. Двоє підносили важкі 16-ти кілограмові міни, ще один допомагав піднімати та засувати х в ствол. Постріл з 'полкового' міномета походив на постріл гаубиці: з гучним вибухом та снопом полум'я міна вилітала з ствола і з ревом летіла високо в небо. Здавалося, що міномет не витримає такого навантаження. Він здригався, мов живий, і відскакував назад, вдавлюючи важку опорну плиту глибоко в землю.
  Коли таскали на плечах по дві міни від складу боєприпасів до установки, перебігаючи майже через всю фортецю, то важко сказати чого боялися більше: "духовсько" міни чи вибуху власно в разі  падіння при необережності. Треба сказати, що "духівський" міномет для фортеці був смертельно небезпечним, бо якщо від гранат нас рятували стіни, то від мін порятунку практично не існувало, а безшумність х падіння не давала змоги вчасно зреагувати й сховатися. На моє щастя, доки перебував в фортеці, "духи" жодного разу  не обстрілювали з ціє грізно збро.
  
  *** В серпні від міни загине один з хлопців першого посту. Беззвучна смерть впаде йому прямо під ноги, коли вдень той вийде з будинку за водою.
  
  Обстріл тривав не довго і так же раптово закінчувався, як і починався. Після цього душмани до ранку фортецю не турбували.
  
  *** Наприкінці літа інтенсивність обстрілів посилиться, що приведе великих руйнацій стін фортеці, і майже щоночі, бійці усіх варт будуть "латати" пробони в стінах, закладаючи х ящиками. Під час тако праці отримає смертельне поранення Сергій Масло, хлопчина мого призову з третього посту. 'Духівська' граната влучить йому в плече.
  
  Короткі вечірні часи, а темніло тут раптово, минали в підготовці до нічного вартування. Температура повітря знижувалася, сутеніло, завдяки чому з'являлася можливість виповзти з набридлих будинків і поспілкуватися з товаришами. Доки вільні від служби хлопці раділи темряві перші двійки вже займали позиці на вартах.
  
  8.5. День за днем.
  
  Дні, проведені в фортеці, походили один на одного, мов близнюки. В деякі дні час тягнувся довго та одноманітно, а в інші - навпаки поді відбувалися з калейдоскопічною швидкістю. Але такі стали траплятися в останні неділі мого перебування на заставі, коли активність душманів значно посилилася. Хоча офіційно група числилася мінометниками необхідності в допомозі Макару не виникало. В наші обов'язки входило чищення мінометів та забезпечення х мінами в випадку інтенсивного ведення вогню, що траплялося рідко. Під час обстрілів займали бойові місця на позиціях варт де жили і несли службу.
  
  17 червня. Сьогодні рівно 100 днів до чергового наказу міністра оборони. Фортеця серйозно готується відмітити це свято. Прапорщик попередив "дідів", що, якщо побачить когось лисим, то відвезе на "губу". Та цим тутешніх хлопців не налякаєш, навпаки, м було б не погано туди потрапити - там значно безпечніше. Зранку уже двох бачив підстриженими. На вечір планується велике застілля. Ліпимо пельмені, повар повинен зварити плов. Настрій у всіх піднесений. Навіть не уявляю себе без автомата. Не віриться, що існує друге життя. Невже наступить день, коли я зможу сказати друзям до побачення і сяду в літак, який понесе мене звідси в таке далеке та прекрасне життя без війни і армі?...
  
  22 червня. День десятий.
  Вийшов на подвір'я в нестерпну спеку. Тиша та спокій навколо. Не віриться, що десь йде війна, що вона ось тут в сотні метрів за тими дувалами. Варто лише вийти з фортеці і все вмить буде скінчено.
  "Духи" інтенсивно відновлюють бліндажі навколо фортеці. Готуються до ново облоги. Намагаються приспати нашу пильність тим, що не обстрілюють, але ми вже вчені. Тільки-но хтось помічає роботу в "зеленці" - викликаємо артилерію. Вчора, від прибулих з батальйону хлопців, взнав страшну новину, яка приголомшила. За весь час перебування "шураві" в провінці Кандагар нічого подібного раніше не траплялося ( у всякому разі я не чув). На Кокарані, відразу за Голубими куполами ( напроти позицій, які завжди закривав мій взвод ) душмани знищили бойову колону одніє із рот 2 батальйону. Рота фактично перестала існувати: п'ять вбитих ( з них двоє офіцерів ) та 27 !!! поранених. Крім того, два 'броніка' повністю згоріли і ще три зазнали значних пошкоджень.
  В тому самому місці, де трапився обстріл, бетонка робить невеликий поворот. Дорога зроблена за усіма інженерними правилами, а саме - лівий край трохи піднятий відносно правого. Кулемети "броніків" з повністю опущеними стволами не прострілювали арика, який знаходився в 50 метрах від бетонки і таким чином потрапив в "мертву зону" ді збро, що стало в значній мірі причиною поразки.
  
  Із розповіді Ігоря Л.
  Колона роти хала з розташування 1 батальйону. Оскільки раніше "духи" не ризикували нападати на бойові колони, командир підрозділу вирішив проскочити небезпечні місця без супроводження при підтримці вертольотів та артилері.
  Нагаханський поворот рота минула без перешкод і викотилися на Кокаран. Тут чекала засідка. Операція була спланована грамотно: група душманів засіла в арику, а напроти, на високих скелях, приталися снайпери. Як тільки-но перший 'бронік' скотився з віражу, водночас вдарили дві гранати: в перший та четвертий. Вмить на колону обрушився шквал вогню. Вцілілі бійці вистрибували з палаючих машин і займали позиці під колесами. Доречно прийшлися згорілі авто, поблизу насипу дороги. Зав'язався жорстокий бій. Він тривав декілька годин. З нашого боку жертв було набагато більше. Кого зачепили осколки гранати, кого - кулі автоматників або снайперів. Багатьох кулі настигали в пустелі з право сторони дороги, коли вони рятувалися від вибухів боєприпасів в палаючій броні. Ховатися хлопці не мали куди: з одного боку щільний вогонь засідки, а з гір - снайперів. Поранені вмирали від втрати крові на очах товаришів безсилих м допомогти.
  Коли прорвалися до місця бою картина відкрилася жахлива. Стони поранених, сморід палаючих броніків, калюжі крові. Більшість бійців мали поранення. Разом із підрозділами ДШБ ми натисли на "духів" і ті почали відходити. З під машин виповзали або виходили бійці. Я йшов до одного з 'броніків'. Назустріч повз молодий лейтенантик ... без ніг. Він встиг обхопити мо ноги руками і так помер від втрати крові. Як розповіли хлопці з першого батальйону то був взводний одного з підрозділів, який хав разом з колоною в бригаду аби перевести гроші свой молодій жінці з приводу народження дитини. Напередодні він відмовився летіти на вертольоті...
  
  25 червня. День тринадцятий.
  Бісова дюжина і день - відповідний. Весь ранок на ногах. Бригада в рейді навколо фортеці. Зранку чекали комбата, наводили порядок. Він прибув на заставу в обід і залишився задоволений побаченим. Після обіду здили перевантажувати боєприпаси. Автомобіль, що віз х на заставу підірвався на міні. З кабіни нічого не залишилося, як і з двигуна. Водій відбувся дрібними подряпинами та синцями. Добре, що колеса в "Уралу" високі - удар вийшов не такий могутній, але всеодно хлопцеві неабияк повезло, бо нахав на "сюрприз" переднім колесом, бо якби то було заднє могли здетонувати боєприпаси...
  В фортецю поставили танк. Його позиція напроти воріт, однією стороною прикриє будиночок з боєприпасами. Користі з нього мало, бо може стріляти тільки в одному напрямку, а от для "духів" з'явився новий об'єкт для попадання. Із-за цього вимушені додатково укріпити стіни складу з боєприпасами та накрити його дах зверху кришками від ящиків на випадок влучання міни ( коли міна потрапляє в кришку вона вибухає і не пробиває даху, а осколки гасять свою енергію в глині ). Однак, присутність тако машини додає впевненості усьому гарнізону, а перший пост посилився ще й трьома бійцями і це добре.
  
  29 червня.
  Ранок почався з перестрілки з душманами. Алік ( вартовий ), помітив, що відкрилися бійниці в духівських укріпленнях. Не встиг він договорити, а ми взятися за зброю, як перші кулі підняли пилюку на стінках. Я, в цей час, під дувалом, підстригав Юрку. Прийшлось швиденько ретируватися в приміщення. Як завжди, в таких випадках, після перших гранат та відповіді на них фортеці, навколишні дували "накрила" артилерія. "Духи", після перепочинку та паузи викликано рейдами, знову почали обстріли. В добавок цього загострилися мо відносини з Булатом та другими "дідами" які ніяк не хотіли признавати мене рівним собі. Продовжують гнотися рани на спині. Почуваюся в фортеці не досить дискомфортно. Але головне є друзі, з ними не пропаду.
  
  30 червня.
  Вечір. Тиша. Спека почала спадати. Я тільки-но повернувся з сушилки, де займався на турніку і присів на нари, як забіг Сергій з криком - "духи". І почалося... Тріскотня "АКМів" та завивання пролітаючих над фортецею гранат порушили мо плани на відпочинок. Зібрані і готові до відпору, за мить, всі стояли на бойових місцях. Море вогню обрушилося на душманів. За стіною пилу не стало видно нічого. Але тільки-но він спав, як знову запрацювали "духівські" автомати та гранатомети, і знову ми заставили х замовчати.
  Я вартував в бліндажі. В полі зору перебував невеликий дувальчик, а в ньому квадратний отвір бійниці. Через "трубку розвідника" уважно спостерігав за цим місцем, як звідти висунувся товстий ствол гранатомета і промайнули обличчя двох "духів". Мабуть вперше в "Афгані" так близько бачив лиця ворогів. Але роздивлятися х не мав часу, треба негайно було передати координати засідки Макарові, аби він робив свою справу. Та не встиг я повернути голову, як приголомшливий удар прийняла стінка бліндажа. Вибуховою хвилею мене збило з мінометного ящика і повалило на підлогу. Граната влучила прямісінько в бліндаж. Повезло, кладка витримала й врятувала від осколків гранати. Крізь марево запаморочення в дверях помітив Булата, який забіг пересвідчитися в тому, що я не постраждав.
  Тричі за вечір ставали до збро. На щастя для гарнізону фортеці влучання "духівських" гранат в стіни та будівлі не привели до людських жертв.
  
   3 липня.
  На четвертій варті в цю ніч не вистачало людей і мені наказали постояти одну зміну в сушилці. На пост взяв ящик гранат. Гранати були нові, незвичні, з великим пластмасовим вибухачем і звалися "РГО" ( оборонними). Зовні вони нагадували цяцьку: шароподібне, приємне на дотик тіло та яскравий ковпачок. Але то була грізна зброя з якою не варто нікому жартувати. Вибухала граната від дотику, а  осколки розліталися на 300 метрів. Варто лише необережно зачепити гілку дерева чи винограду при киданні, як пролунає вибух. Я з великою пересторогою відносився до гранат взагалі, а до таких тим паче.
  
  *** В вересні місяці тут, в фортеці, загинуть двоє "дідів", які будучи в напідпитку начнуть забавлятися жбурлянням "РГО" . На х нещастя, одна з гранат зачепить верхівку дувала.
  
  З кутка сушилки добре чув розмови в фортеці, зміни окремих постів. Ось на п'яту ( внутрішню) варту від мінометників вийшов Сергій С. Особливістю ціє варти є те, що вона знаходиться в середині двору на відкритому місці поблизу дувалу, і щоб перекинути гранату через нього треба  сильно кидати в гору, аби не попасти в гребінь дувалу.
  Минав час вартування. Після чергового занадто гучного вибуху гранати, пролунали зойки пораненого. Подумалося, що на територію фортеці впала "духівська" міна і когось зачепила. Заметушилися "старші" й вслід за стоном пораненого почулися відчайдушні матюки та обвинувачення в дурості. Із розмов зрозумів, що Сергій С. не зміг перекинути гранату ( мабуть трохи задрімав ) через дувал, а та впала йому під ноги. Добре, що то була не "Ефка", а лише "РГД". Хлопця врятував бронежилет. Сергій отримав лише чотири незначних осколочних поранення. Вранці хлопця на "броніку" повезли до батальйону.
  
  *** Комбатові Сергій за порадою командира фортеці скаже, що отримав поранення осколками "духовсько" гранати і командування напише йому "наградний лист" на орден. Він його отримає наприкінці служби, коли тільки я один у взводі буду знати, за що та нагорода.
  
  4 липня.
  Приголомшливий удар в стіну будиночка. З потолка посипалися шматки глини, кімнату заволокло пилом. Не встигли ми оговтатись як друга граната випробувала міцність будівлі. В такі хвилини дуже гостро відчуваєш свою безпомічність та беззахисність. Булат схопив кулемета і кинувся в бліндаж до бійниці. Він відкрив вогонь більш навмання, ніж знаючи де ворог, та, мабуть, не розрахував силу віддачі кулемета, чи обрав не правильну позицію: випльовуючий кулі кулемет перекинув його на спину. Падаючи, хлопець продовжував стріляти в потолок. Метушня, стрілянина, виття гранат та окрики солдатів - все перемішалося на клаптику афгансько "зеленки", яка зветься - фортеця Пальмухаммед. Разюче змінюються люди в моменти небезпеки. Той же Булат, який декілька хвилин тому за щось сварив мене, тепер стоть і по-дружньому розповідає про різні аналогічні випадки обстрілів, а я, як учень, вислуховую його. Перед загрозою смерті всі рівні.
  
  5 липня.
  Зранку, з Аліком вирішили напекти коржиків. Не встигли дійти до рун, як над головами з свистом пролетіла граната, затріщали "АКМи". Знову нетривалий обстріл. Вчора до мінометників замість вибулого Сергія С. забрали Миколу В. Без нього стало зовсім самотньо. Скоріше б закінчилося це відрядження.
  
  6 липня.
  Ранок почався, як і в більшість останніх днів, з обстрілу. Але до них звикли, тому всі були готові. Короткий бій і перепочинок до вечора. Отримав три листи. З дому, від приятеля і одне від вірного товариша - однокласниці, з якою переписувалися вже більше п'яти років. ЇЇ лист став найкращим подарунком за останні дні.
  
  7 липня.
  Вільний від чергування приліг в бліндажі. До обіду призовом працювали над заміною зіпсовано вибухом бійниці і тепер з задоволенням дивився на свою роботу. Вартував Алік. Він вів спостереження за "духами", а я смакував міндальні горіхи.
  Зненацька трапився удар і вибух, бліндаж заволокло пилом, значить потрапили в будинок. Схвачуюсь і миттю мчу в кімнату за зброєю. Відчиняю двері і від несподіванки тільки встигаю розкрити рота. Перед очима - жахлива картина. Граната таки пробила зовнішню укріплену стінку бліндажа і розтрощила дошки обшивки, засипавши кімнату шматками дерева, а  сердечник влучив в подушку на нарах. Повезло, що граната була кумулятивна і майже не мала осколків, тому ніхто із бійців варти не постраждав. Будинок швидко заповнювався дким димом горіло вати. Отямившись від несподіванки Булат залив подушку водою й викинув  у двір. Не встиг я взяти автомата, як ще одна граната потрапила в стіну. На цей раз загорожа витримала. Старші хлопці направилися в бліндаж і відкрили вогонь по душманах, а ми перейшли в сусідній будиночок офіцерів.
  Сьогодні бій вийшов "жаркий". Три гранати потрапило в стінку нашого будинку, значно  пошкодивши. З кожним днем небезпека для особового складу варти зростає. Як же тепер будемо жити? Спокою вже немає. Всі були впевнені, що стіна витримає а виходить... Відчуття таке, ніби ти стош беззахисний перед дулами гранатометів. А що могло трапитися, коли б граната прилетіла на півгодини раніше, коли на тій самій подушці спав, здається, Булат ? Але, що поробиш - така служба.
  
   8 липня. Звичайний день. Зранку і ввечері стінка будиночку прийняла всього дві гранати..
  
   9 липня. День 27, останній.
  "Змініть Саню К.", - почув я голос Андрія. Не думав, що доля приготувала приємний сюрприз. Виявилося, що мене викликає "Особливий відділ" бригади, як свідка по справі "неуставних" відносин у взводі. Збіг обставин, чи закономірність, що зміни в службі приходяться на десяті числа місяця. Саме про це подумалося вчора, і на тобі. Не приховував задоволення в зв'язку з від'здом. Хоча, звичайно, важко залишати обжите місце, друзів. Але атмосфера приниження, яка тут панує мені не до вподоби. Прощаюся з Миколою, залишаючи його одного. Останній погляд на фортецю. Все, сюди більше не повернуся - це знаю точно.
  Вечір. Відпочиваю просто неба на ящиках з під артилерійських снарядів на батаре в батальйоні. Яскраво світить місяць. Поруч сидить Юрік і про щось розповідає. Я не чую його, бо думками там, в темніючій на обрі "зеленці", в фортеці Пальмухаммед, що стала епізодом мого життя. Зараз, там на варті, стоять друзі та знайомі, х так же, як учора мене, кусають комарі; м загрожують обстріли душманів, а я можу спокійно спати і ні про що не турбуватися. Життя прекрасне тим, що наповнене різними несподіванками і мені це довподоби.
  
  10 липня.
  Ранок. Вийшло сонце і вмить стало жарко. Тут немає захисту в товстих глиняних стінах від нього, як в фортеці. З Юрієм поснідали і знову залишився один, бо він похав на супроводження. В бригаду сьогодні колон немає, тому ще один день проведу тут. Перебрався під 'бронік' і знову готуюся заснути. Треба відіспатися від безсонних ночей фортеці, коли від відчуття небезпеки вночі майже не спалося. Зате зараз -блаженство. Вчора вночі фортецю 'Пальмухаммед' обстріляли два рази. Хлопці мабуть всю ніч не зімкнули очей. Мабуть доля оберігає мене від небезпеки. Тільки похав звідти, як положення стало ще гірше ( раніше хоч вночі душмани не турбували ).
  
  *** Цим записом закінчується розповідь про відрядження в фортецю. Я був впевнений, що на цьому темна полоса в армійському житті скінчилася, але не здогадувався, що невздовзі на мене чекала "зеленка" Яхчалю...
  
  9. ВІДРЯДЖЕННЯ "ЗА КОРДОН".
  
  9.1. Повернення у взвод.
  
  11 липня прибув до бригади. Ніщо так не заспокоює людину, не додає й впевненості, як відчуття того, що тебе поважають, що з тобою рахуються і, що ти знаходишся в гурті друзів. Це найсолодше відчуття рідного колективу притаманне тільки армі та ... гуртожитку. Однак, на мене чекали і неприємні новини. У розташуванні перебували хлопці, що повернулися з Пандшеру. На мій жаль серед них не виявилося Пашки Л.
  
  Із розповіді Віктора С. Ми йшли з командуванням одніє із рот ДШБ. Тривали довгі переходи, бо душманами. Але доля підрозділ оберігала: втрат рота мала не багато, важких бов теж. Одного дня заночували у підніжжя гори. Серед ночі підрозділ потурбували духи. Зчинилася стрілянина. До не за час рейду вже звикли, і, якщо напад був не значний - вогнеметників не чіпали. Спали, коли прилетів той злощасний снаряд з танка. Його осколок потрапив Паші прямо в колінну чашечку.
   *** Операці, що х робили потім в шпиталях не принесли бажаного результату. В дев'ятнадцять Паша став інвалідом. Нога не згиналася. Про це дізнався із його листа, якого отримав восени.
  
  Не повернувся у взвод і Каміль. Він також отримав поранення і залишився дослужувати в "союзі" ( пізніше зустріну його в Азатбаші ). Близько десято ранку, наступного дня, я заходив до кабінету 'особіста', що вів справу про порушення "уставних" відносин. З вуст офіцера посипалися конкретні запитання, про випадки рукоприкладства та знущання з боку "Старого" й "Хахла". Зараз було шкода хлопців. От якби тоді, на "Елеваторі" - інша справа, а тепер більше намагався приховати, обійтися загальними розповідями. Тримався, на мою думку, коректно, не заперечуючи підтверджені іншими факти, але і не додаючи нових. 'Особіст' справляв враження розумно людини й помітно, що розмова не приносить йому задоволення.
  
  В коридорі зустрів Віктора Г. Він мав заляканий вигляд, тримався боязко. Шкода хлопця, але Віктор отримав добру науку на майбутнє - скарги до добра не доводять, а чутки йдуть за людиною по п'ятах і знаходять  скрізь, куди б не потрапив. Чергуючи по штабу батальйону дізнався про створення групи бійців, які мають хати отримувати нові "бетеери" аж ... в "союз"! У взводі техніки невистачало цілих дві одиниці, і на одному, мав стати кулеметником. Не вірилося, що випадає така нагода потрапити до Кушки. Зі взводу готувалися до поздки два екіпажі. Ввечері в наметі тільки і розмов за подорож. Говорили, що в "союзі" група пробуде тривалий час і, якщо пощастить, можна, навіть, змотатися додому! Якби розмови стали реальністю хоча б на десять процентів, цього вистачало, аби з лихвою компенсувати всю небезпеку майже двох тисяч кілометрів шляху по ворожій крані.
  
  Минув один день, потім інший - а запланована поздка переносилася з різних причин і точно дати не знав ніхто. На ранковому розводі "решток" батальйону всі чекали наказу хати, але його не було. Зате завжди знаходиться робота.
  
  *** В цей час "втілювали в життя" нову ідею комбрига - робили глиняну загорожу навколо розташування. Вже тривалий період великі групи бійців постійно працювали над здійсненням задумки. Але результат не радував командування. Ще б пак, довжина нового дувалу по периметру перевищувала декілька кілометрів, а зроблено були всього якісь сотні метрів. Коментарі даній роботі, яка вимагала десятки тон глини та води, виснажливо праці хлопців на спеці, для задоволення прихоті комбрига, як кажуть, були зайвими. Потреби в такій споруді раніше не виникало, адже навколо розташування існувала загорожа із проволоки. За краще, збудували б з ціє глини житло для бійців.
  
  За батальйоном закріпили відрізок стіни, який мурували вільні від нарядів хлопці. Займатися будівництвом дувалу, коли розумієш всю недоречність дано роботи (а нестерпна спека начисто знімає бажання працювати ) - виглядало справжнім покаранням. Тільки нагляд старших та відповідальних офіцерів не давав змоги відразу розійтися по наметах. Але це тривало не довго. Спочатку зникали старші призова, за ними молодші. Через годину дві, на роботі залишалися тільки декілька "чижиків", які не мали "права" втекти.
  
  Обід в розжарених дальнях та "відпочинок" після нього перетворювався на тортури. Мали єдиний порятунок від спеки - душ з холодною водою. Бігали туди кожну годину, але після купання тільки десятки хвилин почувалися добре. Потім знову ставало неймовірно жарко. Земля, здавалося, "плавилася" під ногами. Ввечері, коли повз палатку прожджав 'бронік', пил, піднятий його колесами, годинами висів в повітрі. Ставало важко дихати розпеченим та запиленим повітрям, спітніле тіло щільно вкривалося тонким сірим шаром по якому струмками стікала вода.
  
  Приготування до поздки давно завершилися. Старші хлопці купили подарунки рідним та близьким, які збиралися послати посилками з Кушки, дістали з схованок трофе. Всі отримали нову форму і тепер ретельно  готували, вшивали, збирали по друзях знаки. Нарешті командування остаточно домовилися з командиром 27 автоколони про спільну подорож до Кушки.
  
  9.2. 18 липня. Рожеві мрі.
  
  На ранок група вишикувалася біля штабного намету. Зампотех батальйону, перевірив особовий склад. Настрій у всіх без виключення хлопців - святковий. Зі мною троє бійців зі взводу та два приятеля зв'язківця: земляк Саня С. та одесит Іван. Після нетривало інструкці завантажилися в автомобіль і помчали до розташування вертолітного полку, де ночувала 27 колона. На "Камазах" воді писали назви рідних міст. Разом з Олександром С. ми вирішили хати в одному авто і шукали земляка. Увагу привернув автомобіль з надписом "Одеса". Водій гостинно відкрив дверцята, запрошуючи до салону. Звали хлопця Володя М. Веселий настрій та щира посмішка свідчили про добру вдачу хлопця. Поки водій перевіряв свою "шаланду" ( так воді називали "Камаз" з довгим причепом ) сиділи в авто. М'які крісла та чудовий вид з високого автомобіля дуже імпонували ( ми ще не знали настільки небезпечна така відкрита кабіна).
  
  На кузові авто лежала величезна порожня цистерна для води. Колона поверталася назад без вантажу. В декількох машинах знаходилися такі ж бочки, окремі везли якісь дрібниці. Майже вся група розмістилася на автомобілях колони і лише декілька старших солдатів разом з командиром - зампотехом, зайняла місця на старенькому "60-тому броніку", який не мав башні і був озброєний лише ручним кулеметом "ПК". За півгодини колона почала рух в напрямку воріт "Аріани".
  Біля аеропорту автомобілі витягнулися в довгий ланцюжок і зупинилися. Пауза обіцяла стати довгою, вирішили поснідати. Присіли біля кабіни на теплу від ранішнього сонця бетонку, дістали консерви. Підійшов Іван. За розмовою вияснилося, що у нашого водія та Івана є спільні знайомі, що жили та гуляли хлопці десь поруч. Така зустріч в армі трапляється рідко, а тут ще й добра нагода разом прохатися до "союзу". Розмова тривала аж поки перші авто не рушили вперед.
  
  *** Якби нам тоді сказали, що через декілька годин, двоє з нас лежатимуть вбитими, ми б прийняли це за недоречний жарт і, мабуть, не повірили б. Але, на горе, то виявилося правдою. Десь в цей час в "зеленку" Яхчалю поблизу міста Гірішк, вже висовувалася банда душманів, готуючи засідку на автоколону "шураві".
  
  Кандагар автоколона промчала швидко. Через скло авто життя міста виглядало як завжди спокійним, чого не можна було сказати про нас, бо почувалися зовсім не зручно, ніби сиділи голими, як манекени на вітрині. Особливо це почуття посилилося на відрізку шляху "1001". Солдати супроводження пострілювали в "зеленку". Вони мали якийсь захист: хто броні, а хто дувалу; нас же захищав лише тонкий шар металу та скла, який "духівські" кулі пробивали, мов папір. Тільки тепер, прохавши по небезпечним місцям на авто, до кінця зрозумів, що значить служити водієм автоколони - бійцем, абсолютно беззахисним перед кулями та гранатами.
  
  Автоколона мчала по пустелі "розсипавшись" на окремі авто. Кожна машина намагалася не потрапити в хвіст куряви попередньо та обминала накатані дороги. Нестерпно трясло, кабіна заповнилася пилом, та все одно настрій - чудовий, адже демо в "союз"! Краєм ока побачив знайомі місця "зеленки" де знаходилася фортеця "Пальмухаммед". Лише дев'ять днів минуло, як я вибув звідти. Служба швидкоплинна та мінлива, мов калейдоскоп.
  
  Нарешті пустеля закінчилася і авто виповзли на тверде покриття дороги. Кандагарська зеленка залишилася позаду і, за словами, водія можна було розслабитися - небезпечних відрізків попереду не значилося. Рятуючись від спеки поскидали з себе весь зайвий одяг. Я сидів в одних штанях і босий. Згадували з Олександром знайомі місця Харківщини, мріяли про відпочинок в Кушці. Володя підтримував розмову, цікавився нашою службою. Швидко мчав автомобіль, ледве чутно працював двигун. Навкруги, куди не кинь оком - простягнулася пустеля. Лише рідкісні кущики колючки та, інде, поодинокі дерева, складали всю  рослинність. Грайливо крутилися невеликі смерчі, підіймаючи в повітря стовбури пилюки.
  
  Біля застави Кішкінахуд спинилися. Командир 27-о колони пішов виясняти обстановку далі по дорозі, бо там починалася зона відповідальності сусіднього з бригадою десантного батальйону. Здається, на заставі чекали зі сторони Гірішка 'наливників', а вони затримувалися. Ми, звичайно, нічого не знали про це, і про те що при виставленні супроводження, в трьох кілометрах від міста Гірішк, "духи" підбили танк, що супроводження так і не виставили, що колона з "союзу" зупинилася на ночівлю в розташуванні батальйону десантників.
  
  Було близько дванадцято години дня. До місця заплановано зупинки залишалося прохати кілометрів п'ятдесят. Не знаю хто з командирів винен, але про можливу засідку душманів бійців автоколони не попередили. Через півгодини відпочинку машини рушили далі на захід, назустріч свой загибелі.
  
  . 9.3.Розстріл 27-о автоколони.
  
  Автомобілі мчали на максимально можливій швидкості. В очікуванні відпочинку воді намагалися швидше подолати відстань до місця ночівлі. У багатьох притупилася пильність, стала давати взнаки втома від спеки. Ніхто з офіцерів, а тим більше водів, зовсім не звернули уваги на афганські "бурбухайки", що сиротливо стояли на узбіччі дороги, та стурбовані погляди х водів, ніхто не запідозрив чогось незвичного в поведінці корінного населення. А між тим, перші автомобілі автоколони вже потрапили в приціл гранатометників в "зеленці" Яхчалю.
  
  Тільки-но головна автомашина вихала на невеликий поворот дороги, як з-за дерев "вдарила блискавка". Командиру колони повезло - граната пролетіла під сидінням і не вибухнула. Вслід за першою полетіли інші, без промаху улучаючи в машини. З'явилися жертви серед водів і пасажирів. Душмани стріляли відкрито і нахабно, впритул. Наш Камаз викотився на пологий узвіз, що вів до повороту, коли перші машини вже стояли пошкодженими, а х воді ( ті, що залишилися живими) вели автоматний вогонь з під коліс. Бій розгорявся. Перша зенітна установка колони відкрила шалений вогонь по засідці доки не потонула в вогневі вибухів гранат. А ще цілі автомобілі колони мчали через зону обстрілу, намагаючись приєднатися до товаришів.
  
  Я не відразу зрозумів в чому справа. Та коли помітив декілька гранат, що з виттям пролетіли над автомобілями, та почув тріскотню "АКМів" - стало все ясно. Не "логічним" виглядав розстріл саме ціє колони, адже вона не везла вантажів. Мабуть тому, спершу і не повірив, що таке може трапитися. Де ж супроводження? Страшенно не хотілося вступати в бій, вилазити з авто. Ні, страху ще не було, просто вимотуюча душу спека відбила будь-яку охоту щось робити. Ну чому, саме цю автоколону повинні обстріляти, і саме тоді, коли в ній дуть "пасажири"? Ці думки промайнули в голові за лічені секунди.
  
  Володя пригальмував вслід за групою машин, на віддаленні від місця бою. Перед нами постала проблема: прориватися до свох, чи залишатися тут. Поки воді радилися, ми повистрибували з машин. Саня, який сидів перший від дверей, зайняв позицію під передніми колесами, я - побіг далі, під середні. Босий, без гімнастерки, дряпаючи тіло об верблюжу колючку, що суцільним покривалом закрила узбіччя дороги та обпікаючи його об розжарені камінці, зайняв позицію для оборони. Автомобіль стояв з включеним двигуном і вихлопні гази чаділи в мене перед лицем. Декілька хвилин лежали, не знаючи, що робити далі. Хотілося, щоб цей інцидент виявився простою недоречністю, щоб душмани припинили обстріл. Вперед промчав другий ЗІЛ з зеніткою на кузові. Хлопців-зенітників ніщо не захищало від вогню автоматів. Вони мчали на вірну смерть.
  
  Володя встрибнув в кабіну вже в бронежилеті і гукнув нас, щоб скоріше сідали. Вирішили прориватися до голови колони, бо "духи" могли знищити . Машина вже рушила, коли я заскакував вслід за Сашком в кабіну. "Камаз" розганявся. Водій впав на руль і тепер наша доля перебувала в його руках. Стрімко наближалося місце бою. Одна з машин, що мчала попереду, якось дивно підстрибнула, круто взяла вправо і з'хала з дороги. Авто покотився по пустелі явно без керування. Автомобілі стрімко з'жджали з насипу, займали місця за тими, що стояли на дорозі. Колона збивалася до купи. На щастя нічого, що могло б горіти, та вибухати на кузовах не лежало.
  
  Майже кожен із авто "ловив" гранату чи розсип куль. Надійшла і наша черга. Напруження виросло до межі. Всі троє, ми, напевне, зараз подумали - пронесе чи ні. Як хотілося, щоб пронесло! На той час я вже сповз з сидіння, аби не стати жертвою шалено кулі, як міг прикрив голову автоматом. Це був чи не єдиний шанс уціліти в цьому пеклові. Величезне лобове скло до пояса відкривало "духам" мішені, бронежилетів для захисту "пасажири" не мали і, щоб врятуватися, прийняв рішення впасти на підлогу. Найменше шансів вижити залишалося у людини, якщо куля потрапляла в голову, тому захистити  необхідно було перш за все. Що я і зробив.
  
  Перед тим як повністю сховатися краєм ока встиг помітити: в "зеленці" на весь зріст піднявся "дух" з гранатометом і вистрілив. На щастя для нас Володя встиг "хитнути" машину в сторону й граната влучила в бочку на кузові. Посипалося скло в задніх віконцях, засвистіли над головою осколки. Скориставшись з нагоди водій рвонув Камаз на узбіччя. Вже передні колеса з'хали з полотна дороги, як кабіну "прошила" автоматна черга. Я саме в цей час повернувся до Олександра. Він не встиг ( чи не зреагував тепер вже ніхто не взнає ) пригнутися або опуститися вниз. Несподівано почувся дивний хлопок і в обличчя вдарила рідина. Відкривши очі побачив жахливу картину: стінки кабіни забризкані краплинами мозку та крові, я весь - з голови до поясу мокрий. Це тривало одну мить. Від побаченого стало неймовірно моторошно і страшно.
  
  Саня загинув миттєво. Його тіло повільно повалилося на водія. Володю кулі дивом обминали. Я відчував, бо бачити не міг, як кулі пролітають навколо. Тільки по ударах об корпус авто можна було прослідкувати траєкторі польоту цих смертельних шматочків металу. Смерть стояла поруч!
  
  *** Інстинкт самозбереження повністю заволодів моєю свідомістю. Здавалося, тіло незалежне від мене, несвідомо підпорядковуюсь чужій волі, яка наказувала виконувати певні рухи. Незнайомі та сильні відчуття жадоби до життя заполонили всю мою істоту.
  
  Я щосили втиснувся в тіло мертвого товариша, намагаючись ним прикритися від куль і благав лише одного, щоб духи не влучили в Володю. Пронесло! Авто зупинився за сотню метрів від бетонки поруч інших машин колони. Володя поповз до свох хлопців, що вели вогонь з-за насипу дороги, а я зайняв позицію під колесами.
  
  *** Тільки тепер "дійшло" - що трапилося. Декілька десятків секунд назад я перебував 'на волосок' від загибелі, і усвідомлення цього, та не ущухаючий обстріл нагнали такого страху, якого ще не доводилося переживати. Це був шок. Страх за життя, тваринний страх подавив волю і заставив тіло дрижати, хоча стояла спека.
  
  Я буквально втиснувся в колесо. Здавалося, що всі кулі летять прямо в мене і зараз прилетить остання. Поклавши поруч з собою автомат лежав майже нерухомо. Практично, не контролював себе. Розум керував тілом, він наказував йому вижити будь-що. В цей час, перебував "заручником" інстинкту самозбереження, що "виключив" всі останні почуття та емоці. Хвилини тривали вічність. Трохи отямившись виглянув з-за своє схованки вперед. Повзти до насипу особливо необхідності не виникало, там знаходилися більшість вцілілих бійців автоколони, та і не міг зараз це робити, бо був ніби паралізований, боявся виповзти на відкриту ділянку. Стріляти не мав куди - попереду сво, тому залишився біля машини. Бій тривав. Під'хали останні авто колони, а "бронік" групи захав далеко за крайній ряд, бо по ньому "духи" стріляли з гранатометів вже декілька разів. Більшість машин мали пошкодження, деякі залишилися стояти осторонь основно групи. Бійці збиралися до купи, бо розуміли, що бій йде не на життя, а на смерть. Вже майже всі знали, що вбитих та поранених є чимало, що поруч ніяко допомоги, і, що, якщо вона не надійде, то всі залишимося тут назавжди. "Духи" не збиралися відходити й зухвало вели перестрілку, розуміючи, що нас мало.
  
  Приповз "Ваган" ( товариш з 7 роти ). Поділилися враженнями. Він повідомив, що Вася А. загинув, а його земляк - важко поранений. В машину, де хав "Ваган" потрапила граната і вибухнула в кабіні. Його викинуло назовні. Водій загинув, а він, разом ще з одним пасажиром, благополучно доповзли до свох. Раптом біля нас в землю вп'ялися кулі. Стріляли вже десь ззаду колони. Тільки цього для "повного щастя" не вистачало. Прийшлось терміново ховатися під авто та зайняти кругову оборону. Ситуація ускладнювалася.
  
  Бій продовжувався. Від перших авто приповз один з водів. Виявилося, що у хлопців закінчуються патрони. Я без коливань віддав бійцеві свого автомата, а сам взяв зброю Сані. За словами водія, гірше залишилося позаду, обстановка вже нормалізувалася, не вистачало тільки патронів, тому х заощаджували. Згодом повернувся Володя. Він неабияк здивувався, побачивши мене живим і неушкодженим, бо думав, що то в мене потрапила душманська куля. До авто підповзали інші хлопці. Зібрався невеликий гурт. Закурили. Вперше і востаннє в житті з насолодою закурив. Розмова виходила не радісна. Багатьом "не повезло" того дня. Майже кожен говорив про втрати, добавляв сво враження та факти обстрілу. Жахлива картина побоща поступово вимальовувалася в череду подій і смертей товаришів.
  
  Бій стихав. Душмани, добившись поставлено мети відходили в глибину "зеленки", про що свідчили глухі постріли х автоматів. Нарешті ми почули шум вертольота та з'явилися вдалині "броніки" десантників". Підмога прийшла вже занадто запізно, бо всі, кого не вбили в авто зараз перебували в відносній безпеці, нових жертв не з'являлося. Однак деякі відчайдушні "духи" ще продовжували війну і не збиралися відходити. Тепер почувалися спокійніше. Надійшла підмога, а значить - виживемо. З машин почали забирати поранених. Їх вантажили на автомобіль і везли до місця посадки санітарного вертольота. Потім взялися за вбитих. Спеціальне авто з групою солдатів-десантників забирала понівечені тіла хлопців. Саню взяли одним із найперших. Я тільки й зміг глянути як його вже несли, підходити не наважився - не хотілося бачити обличчя друга мертвим. Прагнув, щоб він залишився в пам'яті таким, як я його знав - спокійним та веселим.
  
  Стрілянина ущухла, але вставати на повний зріст ніхто не ризикував. Десантники 'зайнялися' ворогами, погнали х в глибину "зеленки", а воді та наша група на понівечених авто почали виздити з цього проклятого місця. Сідати в кабіну не хотілося. Перед очима стояв вбитий Саня, ввижалися його посинілі та холодні босі ноги. Всю підлогу кабіни займала велика чорна пляма густо крові. Більшість речей мали пошкодження або були зіпсовані. В свой панамі знайшов частину мозку, чисту немов з анатомічного музею. Стало бридко і я викинув  разом з головним убором. Туди ж полетіла нова форма та декілька ковдр залитих кров'ю. На підлозі натрапив на шматочок черепа з круглим отвором від кулі - все що залишилося від Сані. Висока температура сприяла утворенню стійкого специфічного запаху, який заповний усі куточки кабіни не дивлячись на вентиляцію. Сидіти в автомобілі було жахливо, але...
  
  Перші авто вирулювали на дорогу далеко в стороні від "зеленки". Не всі машини могли хати, тому деяких брали на буксир. Поки від'жджали від місця обстрілу страх не покидав, хотілося знову лягти на підлогу аби не маячити в "вітрині". Зненацька близькі постріли заставляли здригатися і завмирати. Розум підказував, що небезпека позаду, але тіло не хотіло підкорюватися його наказам, воно продовжувало миттєво реагувати на будь-який подразник.
  Рух автомобіля приносив деяке заспокоєння. Чим далі від'жджали і чим менше навкруги ставало рослинності, тим "легше" дихалося. Зупинилися не бетонці за кілометр від місця пригоди. З перших машин назустріч останнім просувався гурт бійців. Ніхто точно не знав хто загинув, а кого поранено, і тепер вцілілі хлопці шукали друзів та знайомих. Я теж, разом з усіма, пішов до наступного авто...
  
  Осколок гранати застряв в металі кабіни і зберіг життя водієві, який вистрибував з пошкодженого "Камазу". Зате на місці пасажирів виднілися сліди крові, а переднє скло було пробите кулями - в цій кабіні хав і загинув Вася А... В наступній машині, яку притягли на буксирі, лежав вбитий водій в якого "духівською" гранатою відірвало праву руку. Вона потрапила в плече і вирвала його разом з добрим шматком тіла. На фоні обгоріло обшивки та одягу чітко виділялися голубувато-білі кістки ребер... Щасливчики! Усі троє живі, а машина неушкоджена... Відкривають дверцята авто, яку притягли на буксирові. Водій сидить за рулем. Руки лежать на "баранці", а сам він нерухомий - голова відсутня, на місці тільки нижня щелепа ... Притягли машину з зеніткою. Стрілки обоє загинули. Автомобіль схожий на решето, гармата згоріла... Кабіна пробита наскрізь, жодного уцілілого скла, але середина не пошкоджена. Всі троє живі... Обгоріле колесо, зовсім понівечена машина, вся в дірках від осколків - загинули обоє, один з них - Іван. Куля потрапила йому в груди... Майже в кожному автомобілі когось поранено, покалічено або вбито...
  
  Жах, біль, страх - ці почуття водночас існували в мой душі. Невже це відбувається зі мною? Невже пережив це пекло? Доля, щаслива зірка чи випадковість? Другий раз так "казково" везло. Мабуть, я "народився в сорочці". Смерть так близько пройшла повз і не забрала. Скільки втрат й горя матерям приніс цей день. Про такий розгром колони ніколи не чув, а тим більше не бачив. Зате тепер мав майже стовідсоткову впевненість в тому, що виживу, що повернуся додому. Цей день став кульмінаційним в службі, найвищим напруженням фізичних та моральних сил. Більше в таке скрутне становище я не потраплю, і хоча, потім ще не один раз трапиться нагода бути вбитим, ці випадки виглядатимуть "дріб'язковими" в порівнянні з двома годинами 18 липня.
  
  Мій годинник не витримав напруги і зупинився ще на початку бою. Він показував половину першо години...
  
  9.4. Повернення до життя.
  
  Автомобілі колони повільно в'хали в розташування десантного батальйону. Володя заглушив двигуна. Деякий час сиділи мовчки, не наважуючись про щось говорити. Але життя брало своє. Треба вимити кабіну та і шлунок нагадував, що пора б підкріпитися. Я пішов за водою. На територі батальйону натрапив на місцевих бійців. Хлопці розглядали мене, наче повернувся з того світу. Вісті про трагедію 27-о колони облетіли всі навколишні гарнізони. Ніхто не ліз з запитаннями, розуміючи, що нас зараз краще не чіпати.
  
  Повертаючись назад, зупинився поблизу будиночку, де юрбилися деякі воді з колони та офіцери. Біля х ніг, вкриті білими простинями, виднілися два трупи. В першому відразу впізнав Івана: він лежав на спині з похиленою набік головою; роздягнене до поясу тіло вкривала кірка засохло чорно крові, а в області серця знаходилася невеликий отвір від автоматно кулі; руки хлопця були підняті до гори і зігнуті в ліктях. Можливо, в останній момент, він тримав в них автомата. Лице смерті жахливе, але сьогодні вже стільки  бачив, що реакція притупилася і, якщо б не знав вбитого особисто, то, можливо, і не звернув би уваги ( як на другого вбитого - одного з водів колони ).
  
  Кабіну авто мили довго. За час після трагеді, все присохло і піддавалося з труднощами. Праця викликала біль та душевні муки. До того ж розболілася голова і хотілося тільки одного - забутися, виключитися із реальності. Годин в п'ять вечора бійців, які залишилися в строю, вишикували. Командир водів, разом з нашим зампотехом, перевіряли особовий склад. Перед строєм в купі лежали зо два десятки автоматів тих, кому вони вже не потрібні. Кількість "нічийно" збро вразила. Деякі автомати були в крові і мали пошкодження. Офіцер підвів підсумки обстрілу: втрати колони разом з нашою групою складали дев'ятнадцять чоловік. З них - сім вбитих, більшість останніх - важкопоранені. Це майже кожен третій з присутніх вранці на шикуванні в бригаді. Майор виразив подяку за мужність, говорив красиві слова про священий обов'язок. Та ми не слухали його. В голові крутилася тільки одна думка, одне запитання - хто дозволив пустити колону без супроводження, хто відправив нас загибель. Хлопці вимагали від офіцерів знайти винуватців і добитися для них покарання. Хоча, на мій погляд, багато в чому був винен саме командир колони, який мусив знати обстановку, і саме він ніс найбільшу відповідальність за трагедію підрозділу. Тому, мабуть, майор так і розхваляв ді присутніх, аби закрити м рот обіцянками нагородити орденами та медалями.
  
  Вечеряли мовчки при світлі вогнища. Я залишився разом з Володею і іншими водіями колони з якими затоваришував. Настрій у гурті подавлений. Лише зрідка виникали короткі перепалки з приводу необхідності помсти за загиблих та показового суду над винуватцями. Воді згадували друзів, попередні поздки. Підходили хлопці з колони-наливників, що щасливо уціліла від розгрому. Звичайно, вони мали всі підстави для радощів в зв'язку з затримкою тут ( важко навіть уявити, щоб сталося з цією колоною якби вона потрапила в таку пастку) чого не скажеш про нас.
  
  18 липня. День перший. Вася, Іван, Саня - всі троє сьогодні загинули. Неможливо зрозуміти, що х вже немає, що ніколи з ними не зустрінуся. Неможливо звикнути до смерті друзів... Сьогодні щастя посміхнулося мені, а завтра? .... Ні! Я мушу вижити, аби розповісти всім про цю війну.
  
  Ранок приніс нову втрату. З місцем відстою колон межували городи та виноградники афганців, і місцеві селяни часто заходили в розташування. До них звикли, тому не звертали особливо уваги, тим більше, що з населенням десантники жили в дружбі. За тим, до літнього мужика, що направлявся до машин колони ніхто не придивлявся. Але далі трапилося непередбачене.
  
  Із розповіді Рафа.
  Я сидів на "броніку". Біля броні розмістилися хлопці групи. Афганець став наближатися до гурту з посмішкою на обличчі. На запитання бійців він не реагував і вів себе дивно. Потім, коли до гурту залишилося декілька метрів, мужик вихопив із широких штанин ножа і з криком кинувся на хлопців. Збро під рукою ні в кого не виявилося. Від несподіванки вони кинулися в різні сторони. А один замешкався і впав, наступивши на власний капець. Афганець встиг декілька разів штрикнути його ножем, перш, ніж ми оговталися, й хотів втекти, але я встиг взяти з 'броніка' автомат й зупинив "духа" чергою.
  
  Поранення Андрія виявилося не важким, та зі строю він вибув. Вбитий лежав ще з декілька годин, поки його не забрали афганці. Ходили чутки, що афганець мав родинні зв'язками з загиблими вчора душманами ( за даними розвідки х там набили більше двох десятків ) і прийшов помститися. Вчорашня беззахисність колони вийшла і "духам" боком - вони, втративши обережність, ставали легкими жертвами наших куль. Правда, хлопці говорили, що більшість душманів перебували в наркотичному угарі, а звідси, мабуть, нехтування власним життям.
  
  Не встигли затихнути розмови, викликані пригодою, як в розташування завітали високі офіцерські чини: на вертольоті прибула група полковників і, навіть, один генерал з штабу армі. Вони гуртом, разом з нашими офіцерами, обходили пошкоджені машини колони, цікавилися вчорашнім боєм. Візит тако представницько делегаці, мав напевне, закінчитися сумно для командування батальйону, а можливо й колони.
  
  Жвава бесіда розгорілася біля авто з зеніткою. З чотирьох зенітників в строю зараз залишився тільки один. Хлопець розповів як вони, разом з загиблим товаришем, вели вогонь поки не закінчувалася коробка з патронами, як міняли  під щільним вогнем ворога. В тілі машини зіяли безліч отворів від куль та гранат. Викликав подив той факт, що хлопець вцілів, а машина могла здити. Зенітник став головним "експертом" в пропозиціях удосконалення захисту обслуги гармати. Пропонували різні заходи: від броньових листів - до корпусу списаного бетеера ( пізніше зустрічав цю колону і ніяких змін на зенітках не помітив ).
  
  Після обходу техніки всіх зібрали поблизу ставка, де ми відпочивали. Прийшов генерал. Він обіцяв потурбуватися про загиблих та х сім', хвалив присутніх за мужність та клявся суворо наказати винуватців трагеді. Вчорашній розстріл він пояснював "непорозумінням"!!, трагічною помилкою. Але генерал не зміг "переконати" нас в "неминучості" вчорашні жертв. Вражені цим воді гули, мов вулик. Висказували, в кого що накипіло, не соромлячись в виразах, бо відчували, що вчорашній день все спише. Люди мали бажання виговоритися, поділитися міркуваннями про проводження колон через небезпечні відрізки. Вчорашнє не повинно повторитися, тому воді вимагали конкретних заходів, бо в душі більшості з них вже закрався страх перед новими поздками, який не витравити одними обіцянками.
  
  *** 27 колона вдруге за цей рік потрапляла в скрутне становище. Перший раз, в березні, на "Чорній площі" загинули двоє х товаришів, але той випадок не йшов ні в які порівняння. Із близьких товаришів з призову в команді залишився один Раф. За відпочинком розговорилися і домовилися триматися разом. Він розповів свою історію...
  
  Із розповіді Рафа
  Коли автомобіль в'хав в зону обстрілу, я був на підлозі і не бачив позицій "духів". Раптово кабіну потряс вибух. Граната потрапила прямісінько в водія. Вибуховою хвилею мене викинуло на узбіччя дороги в колючки, а некерований "Камаз" помчав в поле. Так я опинився "під носом" у "духів" без збро і без шансів вибратися. Краєм ока помітив постаті душманів, чув х перемовляння і не наважувався поворухнутися, аби не потрапити на очі комусь із них. Була небезпека потрапити під колеса наших машин, що мчали не розбираючи дороги. Зрозумівши, що залишатися далі на видноті занадто небезпечно і трохи отямившись від контузі поповз в напрямки свох. Душмани мене помітили. Та удача в цей день була на моєму боці, і я встигав переповзти на інше місце, перш ніж туди влучали кулі. Страх додавав сил та винахідливості, ну, і, звичайно, везло. Назавтра планувався визд колони до Шинданду. Командування обіцяло "зелену вулицю" на всьому відрізку дороги.
  
  9.5. Вивчаємо географію!
  
  І знову 27-ма автоколона вирушила в дорогу. Деякі авто хлопці підремонтували, інші - кинули тут. За минулий день на кількох машинах з'явилися надписи в честь х загиблих водів: автомобіль імені молодшого сержанта К., рядового М. та інші. За вікнами "шаланди" виднілася гола пустеля, а порожнє середнє місце в кабіні не давало забути недавні поді. На душі висів тягар пережитого і навіть швидкість та прохолодний вітерець не додавали оптимізму. Дорогою натрапляли на гарнізони "шураві", бачили нечисленні пости прикриття та, в окремих небезпечних місцях, розгорнуті заслони супроводження. Нас узнавали, намагалися "провести" якомога надійніше. Поселень траплялося не багато: ця частина Афгану рідко заселена.
  
  Тільки-но в'хали в гори, як відразу посилилася занепокоєність. Супроводження тут виставлялося не так, як в Кандагарській долині - суцільною смугою вздовж всіє "зеленки", а лиш подекуди стояли окремі групи 'броніків'. Навколо них, на повен зріст нічого не боячись, прогулювалися декілька бійців. Перед такими місцями колону спиняли. Попередньо прострілювалися підозрілі гірки і потім вже давали добро на рух вперед. Задоволення від великих вікон Камаза зникло, я бажав би дивитися на навколишню красу через бійницю броніка. Першу тривалу зупинку зробили на заставі з назвою "Пам'ятник".
  
  *** Поблизу 'точки' стояв знак загиблим радянським геологам, які працювали тут під час будівництва дороги. Геологи - чоловік та жінка, загинули в селевому потоці і знайшли свій спокій в цій землі.
  Заставу знали не тільки за зручне положення і безпечний перепочинок, а й за чудовий басейн з холодною річковою водою. Тому рідко яка з колон минала це місце без тривалого відпочинку.
  Відразу за 'точкою' починався останній перед Шиндандом перевал - найнебезпечніше місце можливого обстрілу. Так, як і в Кандагарі, по ньому машини помчали з великим інтервалом. Дорога притиснулася з одного боку до високих гір, а з іншого - починалося провалля, місцями щільно завалене згорілими автомобілями. Бетонка тут мала не сірий, як скрізь, а чорний колір: вся закопчена і в сажі. Вигляд решток могутніх машин ( а лежало чомусь найбільше спалених тягачів "Ураган" ) заставляв міцніше стискувати автомата і бути весь час в напруженні. На хребтах гір та за скелями вздрівалися "духівські" гранатометники, а схожі на людей камені ще більше посилювали враження. Нерви "гуділи" від напруження, палець лежав на гашетці, готового до бою автомата.
  
  Заспоковся лише коли автомобіль вихав до застави на іншому кінці перевалу. За словами Володі, далі до Шинданду ніяких несподіванок на нас не чекало. Прохавши за день понад три сотні кілометрів, під вечір, колона під'хала до Шинданду. Дивізія вразила свом розміром. Велетенське місто розкинулося обабіч дороги. Такого скупчення військ я ще ніколи не бачив. Замість наметів стояли "справжні" казарми, а штаб розміщався в красивих кам'яних будівлях. Колону в розташуванні автобату чекали. На великому майданчику зібралися і ті хлопці підрозділу, хто не потрапив в цю поздку, і бійці інших автоколон. Солдати вдивлялися в номери машин, шукаючи авто друзів. Не всіх порадував призд.
  
  Нашу групу розмістили в казармах одніє з рот автобату, яка в даний час перебувала в подорожі. Все тут нагадувало армію: і світло, і кольоровий телевізор, і, найголовніше - служба така ж сама. Це, звичайно, не сподобалося. Та нас х життя не стосувалося - ми були гостями. Після сито вечері завітали до клубу на фільм. Чудовий відпочинок від буденності армі.
  
  22 липня. День п'ятий,
  Шинданд. Ось вже третій день ми тут, а вихати не можемо. Дні мов гумові. Зайняття: сон або гра в шахи з Рафом і телевізор. Нам дозволяють його дивитися постійно. За казармою шаленіє "афганець", а тут відносно затишно. Затримка начинає набридати. В "ленінській кімнаті" роти увагу привернув плакат де розписувалися нагороди солдатам за кількість зроблених рейсів. Якщо водій виконував 60 рейсів, його мали нагородити медаллю "За бойові заслуги", якщо 80 - "За Відвагу", 100 - Орден "Червоно Зірки". Я на мить уявив собі 100 рейсів до Кандагару і звідти, і вирішив, що ордена рідко хто міг отримати.
  
  Ранком 24 -го продовжили подорож далі. Чим ближче під'жджали до кордону, тим спокійніше почуваються тут "шураві". І хоча загинути можна де завгодно, інтутивно відчував себе безпечніше. Полотно дороги скрізь ціле, таких пошкоджень як "у нас" ніде не виднілося. Життя на заставах, що траплялися на шляху, спокійне та розмірене. Супроводження колон виглядало "дитячою іграшкою": на узбіччі поодинокі "нудьгуючі" "броніки" або танки, де крім екіпажу нікого.
  
  При під'зді до Герату, знову потрапили "в оточення" частин шураві. Аеропорт та розташований навколо нього радянський мотострілковий полк утворювали чимале військове містечко. За мостом через ріку починалося, власне, саме місто. Тут наших військ не було видно, зате афганських танкових постів стояло чимало. В одному місці поряд з танками Т-55, знаходилася і "самоходка" часів друго світово війни - СУ-76, яку бачив колись в кіно. А серед 'броніків' переважали виробництва 'п'ятидесятих' років. Весь радянський старий мотлох: від автоматів до танків, використовувався в цій війні. Дорога враз стала страшенно розбита, з безліччу ям та горбів. Вздовж бетонки росли ряди високих сосен, а за ними починалася місцева "зеленка". Пряма, мов стріла, стрічка побитого асфальту вела до центру міста, що розкинулося в мальовничій долині.
  
  Місто Герат знаходилося в полони зелені. В архітектурному плані Кандагар мав красивіші квартали будівель і окремі споруди, але тут не аби яку роль грав гористий рельєф. Високі гори обрамляли долину, в якій розкинулося місто. Переважна більшість будинків - двоповерхові "особнячки", підкреслювали свою самобутність та своєрідність незвичними формами та фарбами. Зустрічалися і деякі промислові об'єкти, а континів траплялося мало. Центр міста не мав достатнього вираження. Однак його вулиці виглядали багатолюдними і переповненими життям. На відміну від Кандагару в місті значно менше швидких "рікш" та інших транспортних засобів. Коли колона минула останні будинки і ми вихали на протилежний бік схилу, зору відкрилася вся панорама долини: вдалині виднілися якісь дивні башти, схожі на труби великих заводів, а в центральній частині мальовничо височіла фортеця. ЇЇ високі стіни гармонійно вписувалися в оточуючий пейзаж.
  
  Герат залишився за перевалом. Далі дорога до кордону виглядала зовсім безпечною. Автоколона розтягувалася, воді почували себе як вдома і не поспішали до гурту. Вздовж полотна тягнулася нитка трубопроводу, цілого, немов десь в "союзі". Подумалося, що у нас, в Кандагарі, він би так не лежав. З-за наступного повороту зору відкрилися кордони. За колючою загорожею виднілися високі металеві сторожові вежі. То вже був "союз"! Пустельні пагорби жовтуватого кольору стали втіленням Батьківщини. Мчимо швидше до кордону, в наді ще сьогодні потрапити туди!
  
  Афганське містечко Туругунді і туркменське - Кушку розділяє мілководна прикордонна річка Мургаб. Самого міста з афгансько сторони не було видно, зате на пагорбі, напроти моста, що з'єднував два береги, красувався великий червоний куб з літерами - "СССР" та гербом крани. А ще вище стояв почорнілий кам'яний хрест. З територі "союзу" відходила недовга залізнична гілка, на територі "Афгану" біля яко виднілися гори боєприпасів та других ящиків, різноманітні армійські склади простонеба. Місто Туругунді складалося з двох абсолютно несхожих частин: радянсько і афгансько. Афганська частина являла собою ряд континів та небагатьох жилих будинків вздовж одніє вулиці. Зате "шураві" набудували тут величезну кількість складів, казарм, різних стоянок для колон авто. Особливістю міста стало його географічне положення, до нього вела тільки одна дорога яка проходила через своєрідні "ворота". З півночі межу містечка творила прикордонна ріка, а з півдня воно відділялося від останньо територі "Афгану" високим пагорбом, зверху на якому розташувалися декілька наших вогневих позицій. Природне укріплення надійно захищало "шураві" від "непроханих" гостей.
  
  Ми попрощалися з водіями колони, досить оперативно здали власну зброю на зберігання в одну з військових частин, і переодягнувшись в нову форму похали до кордону. Біля моста групу зупинили прикордонники. З заздрістю дивився на х зелені погони та кашкети - символ мирно служби, але, водночас, зневажав хлопців за чванство та надмірність, з якою ті дивилися на нас. Адже від них залежало потрапимо сьогодні на територію "союзу" чи ні. "Нас не пускають!" - по гурту прокотився невдоволений гул хлопців. Вихати з крани змогли без проблем, а повернутися назад - зась! Виявляється, що необхідно виконати десятки формальностей, починаючи від зовнішнього вигляду, і закінчуючи "вкрай необхідними" відмітками в військових білетах про прививки!
  
  *** В моєму білеті стояло вже з десяток різних відміток про прививки від майже усіх відомих хвороб, як зроблених перед відправкою до "Афгану", так і вже на його територі. Більшість х існували на папері і всі про це знали, однак найменший військовий чин міг придратися до відсутності певно прививки, а на цій підставі не пропустити групу до "союзу".
  
  "Спіймавши облизня" ( чогось таки в білетах не вистачало ), ми невесело поплелися назад. Ображала ця формальність, бо з обох сторін кордону стояли ті ж самі війська.
  
  9.6. Коротке побачення з 'союзом'.
  
  25 липня, після нетривалого очікування проходимо через міст і потрапляємо на митницю. Незабутнє відчуття охоплює тебе, коли претинаєш умовну лінію кордону, залишаючи позаду війну та всі пов'язані з нею проблеми, і найголовнішу - небезпеку бути вбитим. Усвідомлення цього факту діє не гірше наркотика , і ти відчуваєш небувалий прилив сил, енергі й оптимізму. Два прикордонника в комбінезонах ретельно перевірили документи, всі кишені та шви форми, в незграбному крихітному приміщенні хлопці по черзі пройшли медичний контроль. На цьому процедури перевірки закінчилися і ми пішки направилися далі по дорозі до міста. Десь за кілометр від кордону гурт спинився. Неподалік залізничних колій на порослій бур'яном автомобільній стоянці залишилися очікувати оператори-кулеметники, а воді, разом з зампотехом, відправилися отримувати "броніки". Не минуло й пів-години, після цього, як в компані з'явився кавун та кілька пляшок вина.
  
  Через декілька годин, підіймаючи куряву, на стоянку вкотилося зо два десятки свіжепофарбованих зелених машин. "Броніки" засмутили всіх присутніх, бо то були старі "шестидесятки", введені в стрій після капітального ремонту, та ще й зробленого неякісно. Ніяко радості від вигляду та технічного стану цих "гробів" ( так називали машини в підрозділах за х форму) бійці не виявили. Та що поробиш - не ми х вибирали. Надвечір бажаючі погуляти і подивитися фільм в цивільному кінотеатрі відправилися в місто. Доречно трапився автомобіль прикордонників, який підкинув нас до центральних кварталів.
  
  Кушка справила приємне враження. Невелике чепурненьке містечко, яких по крані налічувалися сотні, з убогою архітектурою і плануванням, походило на рідні для хлопців міста та села. Кожен знаходив в його кварталах та будинках щось своє, близьке й дороге для серця. Приємно відчути себе "вдома" не переживаючи за міни під ногами чи засади "духів" в парках. Ніби тягар з плеч спало напруження останніх днів. Свобода, дихалося легко і радісно.
  
  Фільм дивилися в літньому кінотеатрі серед місцево молоді. Незабутнє відчуття втрачено "гражданки" повернулося до усіх. Вродливі дівчата та жінки приковували погляди. Кушка - містечко більш військове, ніж цивільне, тому більшість із присутніх складали "слов'яни". Місцевих було мало, але вели вони себе галасливо. Та це не могло зіпсувати враження від вечора. Буря вражень та емоцій і переважна більшість хороших.
  
  Але радість зустрічі тривала недовго. Зранку прихав місцевий майор і категорично потребував, щоб група негайно вихала в "Афган". Говорив, що від нас - бандитів, немає спокою, що такі як ми, порушуємо порядок і дисципліну на кожному кроці. Обвинувачення звучали до болю образливо і несправедливо. Скільки небезпек підстерігало кожного з нас на шляху сюди, а тут такий "теплий" прийом. В душі все аж кипіло від обурення. Ось так, Батьківщина, в лиці офіцера, зустрічала свох синів! Прикро!
  
  Але робити нічого - мали виконувати наказ. Не поспішаючи зампотех розставив техніку. Всі були розчаровані, наді та плани на невеликий відпочинок рушилися. Та, на щастя, коли місцевий офіцер, виконавши свій обов'язок похав геть, капітан відмінив його наказ. Вечором команда на чолі з офіцером, гуляла, як востаннє в житті. Хлопці старших призовів закупили в магазині декілька ящиків горілки та різно "закуски" і влаштували імпровізовані "проводи".
  
  *** Декілька ящиків горілки були розподілені по "броніках" і сховані в х потаємних місцях. Горілка в Кандагарі коштувала до 50 чеків за пляшку, а в свята - ще більше. Однак везли  не на продаж, а для друзів і на урочистості з приводу чергового "Наказу" на звільнення.
  
  Допізна лунали пісні під акомпанемент гітари. Всі добре випили і оп'яніли. Ми трималися принципу, що далі "Афгану" всеодно не пошлють, а втрачати не мали чого - назавтра вижджали "додому".
  Ранок колона зустріла на митниці. Прикордонники, звичайно, не знайшли контрабанди, хоча в багатьох "броніках" перебував солідний запас спиртного. Коротке побачення з 'рідною' краною закінчилося. Машини повільно перетнули кордон. Потяглися довгі дні перед поверненням в частину.
  
  30 липня. Туругунді. День 13.
  За словами капітана, завтра вирушаємо в зворотну подорож. Давно пора. Вже чотири дні, як нудьгуємо на стоянці поблизу міста. Роботи немає ніяко. Вночі стомо на варті більше для порядку, а ніж з-за небезпеки нападу, а вдень, після приготування сніданку - спимо в "броніку" або під ним. Коли чистив кулемети, заряджав коробки патронами, час летів швидко. А зараз навіть лежати не хочеться, жара, мухи остогидлі. І кожен день одне і теж. І чому б не провести цей час в Кушці? Разом з Рафом добре підготували машину до подорожі. Ввечері, коли приємна прохолода огортає "бронік", сідаємо на броню і згадуємо минуле. Я переважно слухаю. Промені гігантських прожекторів з вишок на територі "союзу" нишпорять по чужій землі, вихвачуючи з темряви шматки сопок, та засліпляючи нам очі. Мріємо про майбутнє цивільне життя. Солдат живе спогадами і мріями. Місцевий гарнізон, хоч і знаходиться на територі іншо крани, та служать хлопці тут не гірше, ніж в "союзі": спокійно переміщаються по місту без збро і не бояться "духів". Мирне населення відноситься до нас дружелюбно. Сміливо підходять, розмовляють на хорошій російській мові. Відчувається, що вони ніколи не були скривджені "шураві". Всі розмови про комерцію. Що б купити за безцінь, чи продати. Все, що можна продається бійцями, а користь від цього усім. Афганцям необхідні речі, дешево, солдатам - гроші на дембель...
  
  9.7. "Додому".
  
  Дорога назад завжди 'коротша'. Колона "броніків" дружно залишила Туругунді і помчала вперед. Поки повітря не розжарилося на сонці і не перетворилося в міражі, двигуни машин працювали добре. Та невдовзі почалися неприємності: один за одним 'бетеери' стали зупинятися від перегріву води в двигунах і виходити з колони. Як наслідок - ланцюжок машин розтягувався на довгі кілометри.
  
  Більшість часу після визду ми з Рафом провели на самоті. Зупинялися біля невеликих острівків води в пересохлих ріках, ховалися під "бронік" на розпечену бетонку, коли вода в двигуні доходила до кипіння. Дорога приносила задоволення і, водночас, викликала страждання - лице обпалював гарячий вітер, а в броні сидіти було просто нестерпно. 'Бетеери' мчали, не звертаючи уваги на прикриття, бо до Шинданду бойовій колоні не загрожували засідки. Викликали острах лише вимушені зупинки на самоті серед гір. В таких місцях намагалися не ставати, а якщо уникнути зупинку ставало неможливо, то хтось із друзів обов'язково гальмував поруч. Крім того, в ар`єргарді колони перебували два "замикаючі" бетеери, які "збирали до купи" відстаючі машини. Перед Гератом колона зібралася разом. Тут не варто було ризикувати, бо справа могла скінчитися погано. Але все минулося добре. Заночували в Шинданді. Позаду залишилося 213 кілометрів дороги.
  
  1 серпня. Приснилася Галка. Приємний сон із студентського життя. Скільки разів хотів, щоб це сталося і ось дочекався. Радісно защеміло серце, але, чомусь зробилося тяжко на душі. Захотілося почути  голос, глянути, хоча б на фотографію...
  Наступного дня колона прохала 177 кілометрів і зупинилася біля застави з пам'ятником. Зустріли нас, як старих знайомих. Весь час подорожі мені страшенно хотілося перевірити кулемети. Раніше тако нагоди ніде не траплялося, а коли вихали з гір на простір пустель, на свій страх і ризик розстілляв коробку на одному з небезпечних відрізків шляху, за що отримав "наганяй" від "прапора".
  В одному містечку я помітив, як з вікна за нами спостерігає молоденька афганочка. Встиг лише глянути на не, як паранджа сховала красиве обличчя.
  
  Минули Гірішк і помчали до Яхчалі. Нам дозволили відкрити вогонь на тому місці де загинули хлопці групи. Прожджаючи поворот "броніки" вели нищівний вогонь по "зеленці" та рунах, ніби вони і були справжніми винуватцями горя, яке нам тут трапилося. В Кішкінахуді пригальмували надовго. Колона потрапила в гарнізон, тому командування бригади не поспішало. Ризикувати "новою" технікою ніхто не хотів. Наказали очікувати супроводження прямо в бригаду. Між іншим, серед хлопців поширювалися чутки, що нас мали відправити за наступною партією "броніків". Ввечері зустрівся з Володею й іншими водіями 27-о колони. Вони поверталися до Шинданду і теж заночували на заставі. Вогнище, гітара, приємний гурт та хороші пісні - що ще треба для доброго настрою?
  
  Сьомого серпня колона прибула в розташування першого батальйону. По дорозі зі мною трапилася неприємна пригода, яка потім принесла багато зайвого клопоту. Як завжди, по пустелі "броніки" хали кожен власною дорогою. Я сидів зверху на броні. Раф гнав під шістдесят. Пустеля стелилася гладким сірим покривалом. Раптом попереду на рівному тлі піску з'явилося русло пресохло ріки, яке на метр нижче рівня пустелі врізалося в глибину грунту, а в ширину - річка мала більше трьох метрів. Спинитися або пригальмувати вже немає ніяко змоги. Мав би зістрибнув, та на такій швидкості це виглядало дурницею. Міцніше вхопився за люк в наді на швидкість "броніка". Стрибок, удар і ... біль. Машина врізалася передніми колесами в другий бік русла. Я підлетів над броніком і з усього маху вдарився об броню "п'ятою точкою". Відчув, як заніміли ноги і приготувався до найгіршого. Раф з острахом поглянув на моє розплющене на броні тіло, спитав за самопочуття. З бачка, що був прикручений до башні, від удару на броню вилилися рештки води, і я було подумав, що то кров і зовсім розкис, але вчасно помітив помилку. Боліло все тіло. Я ледве опустився в середину машини, де пил стояв стовпом та валялися висипані з коробок стрічки з патронами, і заповз до десантного відділення на матрац. Ходити в цей день не міг.
  
  Наступного дня, всі 16 "бетеерів" колони без пригод минули Кандагарську долину і прибули в розташування бригади.
  
   8 серпня. Я вдома. Як хороше, що навіть на цій землі, є місце де можна відчути себе серед близьких людей.. Закінчилося відрядження, що принесло мало приємного. Прохавши всю крану з півдня на північ ( майже 900 кілометрів ) я переконався, як дорого ми платимо за цю війну.Скільки згорілих машин лежить на узбіччі, скільки пам'ятників загиблим зустрічається на шляху! В січні 1965, при будівництві дороги загинула сім'я геологів Старостіних. Якби вони знали тоді скільки ще життів х земляків забере цей шлях, я певен - вони б не "горіли бажанням" його будувати. Хлопців вже не повернути, як і не забути. І, якщо загиблих геологів народ згадує, мабуть, з подякою, то нас - навряд!
  
  10. "БАБИНЕ ЛІТО".
  
  10.1. Наряди, варти.
  
  Минуло декілька днів, забулися враження від поздки натомість з'явилася повсякденна рутинна служба тилового підрозділу: наряди, варти, розводи на роботи. Перш за все, я відвідав санчастину, бо ударене місце не переставало боліти. Старенький хірург, оглянувши "поранення", крім великого синяка нічого серйозного не знайшов і порекомендував "відлежатися". Те, що ні перелому, ні тріщини не виявилося мене цілком задовольнило, правда, біль притих лише через декілька днів, а от відлежуватися не мав можливості і ... права.
  
  Залишки взводу не залучалися до супроводжень, а взводний ще не повернувся з відпустки, тому всі внутрішні наряди по бригаді та батальйону стали нашими щоденними клопотами. Більшість товаришів знаходилися ще в фортецях. З призову у взводі перебував лише Віктор С., який після шпиталю повернувся в розташування і зараз виконував роль "козачка" при Сергієві К.. Жилося земляку не солодко, але чимось допомогти йому не міг. Лишалася надія на швидке повернення з полігону "чижиків", які мали замінити призов на "недостойній" праці.
  
  В цей час планувалася операція по прочісуванню одного з районів провінці. *** Комбриг невдовзі мав замінитися, тому "ганяв" підрозділи в безперервні рейди. Від цього потерпали, в першу чергу, мотострілкові батальйони та ДШБ. В строю залишалося менше 50% штатного розкладу бійців. І якщо десантників постійно підкріпляли поповненням з інших підрозділів, мотострілкові підрозділи "танули" без підмоги. Ми розуміли, що полковник хоче стати генералом і отримати "героя", а до солдатів офіцер ставився як до інструмента, завдяки якому мріяв здобути намічене.
  
  На операцію від батальйону залучалася 9 рота, найбільш чисельна на даний момент, а також на час рейду виставлялася зовнішня - гарнізонна варта, куди потрапили більшість бійців 7 роти і мого взводу. Приміщення варти розміщалося за територією шпиталю, поруч з "Особовим відділом". Тут знаходилася в'язниця для порушників дисципліни та очікуючих вирішення своє долі злочинців. Крім варти у в'язниці та навколо не, пости наряду містилися на армійському складі палива та ще на кількох важливих об'єктах гарнізону. Відразу потрапив на варту ?5 - охорону армійських складів, які розташовувалися поруч знайомого вже асфальтового виробництва. Два пости, розміщалися на окремих баштах по периметру територі. Наряд розвозили "броніками". Варта на складах рахувалася привілегійованою. Крім того, що ні за що вартові не відповідали, сюди ніхто з командування ніколи не навідувався, і завжди "під рукою" був товариш, з яким можна поговорити і скоротати час.
  
  Три дні варти, 'охороняв' об'єкт разом Ігорем Л.. Він виявився цікавим співбесідником, ерудованим і розумним хлопчиною. По призді на варту, розходилися по свох постах. Денні часи коротали окремо, а надвечір Ігор приходив до мене, бо "моя" варта знаходилася ближче до зупинки "броніка". Ми забиралися на вишку, знімали з себе зайвий одяг і зброю, зручно вмощувалися і починали бесіди. Особливо запам'яталися зміни, коли сідаюче сонце розташовувалося між нами та бригадою. Зверху добре було спостерігати за життям частини. Ми дивилися за переміщенням техніки, робили прогнози щодо завтрашнього дня. Пил, який здіймали прожджаючі поруч по пустельній дорозі 'броніки', не опускався на землю і висів в повітрі, мов туман. Сонце "розфарбувало" його різними відтінками. Краєвид завжди викликав прилив романтичних почуттів і відповідний настрій. Так би і служилося: без війни і зайвих тривог.
  
  Після того, як дізналися, що зміни швидко не передбачається, а варта вимотувала і фізично, і психологічно, вирішили вночі не вартувати. На башті лягали спати "одягнувши" на себе автомати ( аби хтось не пожартував та не забрав ). Наступна зміна будила сигналом. Ми прокидалися і поспішали в "караулку", де продовжували сон. Беззмінне вартування важко відображалося на самопочутті. Ми з Ігорем висипалися, а останні - ходили напівсонні. Заміна наряду затягувалася. За рішенням сержантів зробили перестановку вартових на постах і після складів я потрапив на найгірший пост - під "грибок" до начальника "губи". Тут стало не до жартів. Відразу можна потрапити на 'губу' ( штрафники сиділи в ямі, накритій зверху дошками). Не один раз спостерігав, як вдень х виводили і заставляли вчити "устави", чи займатися стройовою підготовкою - зайняття в наших умовах найбезглуздіше. Два дні я "страждав" тут, поки не потрапив на пост в приміщення в'язниці.
  
  Під час наряду дуже розболілася нога, якою вдарився під час пригоди в пустелі. Тоді не надав значення невеликим подряпинам на нижній частині право голені, коли "підлетів" на 'броніку', і ось тепер розплачувався за необережність. На шостий день варти мене зняли прямо з посту. Нога опухла і нестерпно боліла. 20 липня втретє за рік потрапив в шпиталь, на цей раз - в санчастину при бригаді.
  
  10.2. Лікування.
  
  Хірург, оглянувши ногу, наказав негайно робити операцію. Діагноз - флегмона. Те, що так довго терпів і не звертався за допомогою, за словами лікаря, могло обернутися катастрофою - гангреною та ампутацією. Операція тривала не довго. Коли зайве було видалено, розріз зашили.
  В палаті підібрався хороший колектив. Нас лежало троє: Володя П. - боєць "спецназу", поранений; Генадій С. - артилерист, мав незначне захворювання. Я відразу знайшов спільну мову з обома. Перші декілька днів після операці майже не вставав. Розмови та книги, прогулянки до курилки та в дальню - складали весь перелік занять. Багато нового взнав від Володі П. про операці батальйону "спецназу". Не у все почуте вірилося, але підстав для сумнівів не мав.
  
  Із розповідей Володі П.
  Групи бійців батальйону займалися виконанням найрізноманітніших диверсійних та засадних дій в місцях караванних шляхів. Підрозділ висаджували з "броні" або з "борту" за десять іноді двадцять кілометрів до вказаного на карті місця. Далі просувалися в заданий район пішки. На місці маскувалися і очікували на караван. Засідки тривали від декількох годин до декількох діб. Перший місяць багато разів "духівські" каравани виходили на нас зненацька для себе, бо не чекали засідок "шураві" в цих місцях, і ставали легкою здобиччю групи. П'ять, десять хвилин бою і ми захоплювали все, що везли душмани, залишаючи за собою гори трупів. Потім викликали "броню" і з трофеями, поверталися в частину. Якщо караван йшов на верблюдах х знищували ще в ході бою, а "Тойоти" намагалися зберегти цілими. Втрат, як правило, не траплялося. Та так тривало не довго. Втративши декілька цінних караванів "духи" змінили тактику. Тепер вперед вони висилали дозори - групи добре підготованих та озброєних бійців. Ми х намагалися пропускати і чекали основну групу. Наша тактика майже завжди мала успіх, але бо стали тривалішими та кривавими. Дозор не завжди встигали знищувати, та і прикриття караванів стало чисельнішим. З'явилися жертви і серед нас. І от, зовсім недавно, підрозділ натрапв на приманку, яку "духи" стали використовувати, як протидію засідкам.
  
  ... Група знаходилася в засідці вже декілька годин. Невздовзі почули торохтіння двигунів і через ПНБ побачили машини каравану. Пропустили на двох "Тойотах" дозор, а за ними сунула основна група. Та так нам тільки здавалося. Ми підпустили х поближче і відкрили нищівний вогонь на враження. Але згодом виявилося, що в машинах знаходилася ще одна мобільна група охорони, а вантажів не було. Ми нарвалися на чисельнішого за себе ворога. Якби не темна ніч, та добра підготовка бійців, то жертв серед підрозділу було б більше. Я вже подумував, що там всі і залишимося. Бій за жорстокістю і тривалістю не мав рівних серед усіх які до цього часу траплялися. Душмани оточили групу напівкільцем і будь-що намагалися  знищити. Освітлювальні ракети вихоплювали з темряви напівфантастичні картини бою: темні силуети душманів, які жваво просувалися вперед і такі ж швидкі переміщення мох товаришів, що поспішали змінити виявлену ворогом вогневу позицію. З обох боків вівся відчайдушний автоматно-кулеметний вогонь. Підрозділ втратив в ту ніч сім хлопців, з них - четверо загинули, троє - отримали важкі поранення. Душманам теж добре дісталося: не один з них поліг під час приступу. Викликана на підмогу "броня" підійшла, коли патронів залишалося на десять хвилин бою. Я сам тоді спіймав кулю, відтягуючи пораненого товариша в більш безпечне місце. На жаль він загинув, але свом тілом прикрив мене...
  
  ... Афганці - народ цікавий і в цьому я пересвідчився в одній із засідок. У командира групи виникла нова ідея, як зупинити караван в необхідному місці і виманити душманів з машин. На шляху колони автомобілів замінували дорогу таким чином: зверху, поклали італійську пластмасову ребристу міну, поставивши під не задіяну "нажимну" ( пристрій вибухає, коли прибрати верхню міну). Через деякий час на дорозі з'явилася група автомобілів. Передня зупинилася неподалік сюрпризу. Водій підійшов до міни і став уважно  розглядати. Згодом біля місця зібралося декілька чоловік. Вони сіли навколо, почали радитися. Хвилин з п'ять йшло обговорення що робити. Потім один підійшов і покотив міну в сторону...
  
  ... Або такий собі "жарт" з водієм та автомобілем. В бак кидається зведена граната без кільця, а чеку обмотують бинтом. Кінець бинта залишається висунутим з відкритого бака. Водій, обдивляючись машину, знаходить непорядок і починає витягувати бинт, вивільнюючи чеку гранати...
  
  ... Після одніє з операцій в полон потрапила група "духів" і серед них виявився один китаєць. Афганців віддали командуванню, а китайця залишили в розташуванні батальйону. Його вирішили використати на будівництві басейну. З ранку до вечора працював полонений під наглядом озброєно варти. А перед, і після роботи, на ньому тренувалися деякі хлопці, відпрацьовуючи різні удари руками чи ногами. Бувало, комусь хотілося "побавитися", таким чином, ну, а в разі, коли батальйон зазнавав втрат в операціях, бранця били зриваючи злість. Китаєць ходив синій, але працював, як віл, не дивлячись на "важке" життя. За місяць досить велика яма була вирита...
  
  *** Почуте вразило жорстокістю і безжалісністю. Молоді хлопці, навчені вбивати, виконували свою справу з артистизмом і посмішкою. Це вже вказувало на ознаку високого професіоналізму і ... приреченість тако людини творити зло: навчений вбивати не зупиниться ні перед чим.
  
  В санчастині товаришував з багатьма хлопцями. Разом проводили час, а вечорами збиралися в одній з палат на чай зі збираним молоком. "Чаювання" стало традиційним і жодного вечора не порушувалося. "Чижики". Лише півроку тому я перебував на х місці. А зараз майже байдуже спостерігав як хлопці прибирають кімнати, покірно вислуховують в свою адресу неприємні та незаслужені зауваження. Намагався жаліти та оберігати х. Але деякі з ними виглядали настільки невмілими, чи то прикидалися такими, що виникало бажання посварити хлопця. Швидко забувалося власне "чижівське" життя.
  
  *** Влада над "меншими" за себе робить з людьми зле. Я, поки що, відчував в собі силу не звертати уваги на неякісне прибирання, чи виконання іншо поручено роботи, не опускався до "шикування" винуватців.
  
  Якось, прогулюючись біля офіцерських гуртожитків, потрапив на футбол. Грали офіцери "спецназу". Хоча шви ще повністю не затягнулися, не зміг перебороти спокуси і з задоволенням побігав разом з ними. Наступного дня після гри в футбол хірург зняв шви на ранах, хоча видно було, що вони ще не зрослися остаточно. І як результат - шви того ж дня значно розійшлися. Та, незважаючи на цей прикрий факт, 10 вересня мене виписали з шпиталю.
  
  10.3. Життя та служба.
  
  У взвод, так як і я, повернувся з шпиталю Микола В., який вилікувався від гепатиту. Мабуть вперше ми відчули, що минулі місяці служби зміцнили нашу дружбу. Як і місяць тому більшість бійців взводу ще перебували на заставах, деякі - в шпиталях на лікуванні, а двох - Юрія К. та "Хахла" вже забрали в в'язницю і невдовзі мав відбутися над ними суд. В наметі познайомився з поповненням підрозділу - трьома новобранцями. Вони тільки-но починали входити в "курс справ", вивчати сво обов'язки. Відразу сподобався один - Микола з Башкірі, та і його земляк - Марс, справляв приємне враження. Лише третій - сержант Алім видно був "міцним" горішком. Він тримався осторонь від усіх, насторожено й незалежно. Клопоту та роботи хлопці мали багато, але не значно менше, ніж мій призов на заставі "Елеватор". Їх не били та не ображали старші, так як нас, а лише заставляли "літати". Не дивлячись на те, що за віком ми були майже ровесниками та призови розділяла прірва часу, який мав тут зовсім інший вимір. Мій призов, а нас в розташуванні знаходилося зараз четверо, навчав прибулих "азам" взводно служби і поки-що, за х промахи та огріхи, запитували нас. Такий неписаний закон армі. Хочеш не хочеш, а приходилося займатися "вихованням" молодших, або самому виконувати вказану роботу, що, звичайно, нікому не посміхалося.
  
  Рештки взводу погрязли в нарядах. Тільки зранку всі збиралися на розвід, а потім розходилися, хто на працю, а хто - по "ничках" валяти дурня". Я потрапив в наряд по чергуванню в штабі батальйону і заступав в нього майже через день. В штабі здружився з писарем Ігорем, 'правою рукою' "Курдумана". З ним проводили час, іноді з охотою допомагав хлопцеві в роботі. Часто, ставав свідком нарад командування, та виконував доручення чергового офіцера. Наряд подобався, бо узнавав останні новини та плани на майбутнє, знаходився в курсі справ батальйону.
  
  Служба ставала дедалі буденнішою та рутинною, і це не радувало нікого. Особливо хлопців призову, бо нарешті дочекалися можливості пожити "в своє задоволення" та бригадні порядки ставали на заваді цьому. Отримавши платню за минулі місяці я зміг купити собі кросівки. Разом з Миколою В. вечорами мріяли про виставлення взводу на нову заставу, думали про майбутню службу та обережно говорили про далекий "дембель". Але спочатку йому не терпілося з'здити в фортецю "Пальмухаммед" за своєю зброєю. Я вмовляв не робити цього, бо речі могли привезти товариші. Але Микола наполягав на своєму і в одному з супроводжень похав.
  
  Осінь від "шураві" вимагала напруження всіх сил. В цей період, після літнього відносного затишшя, знову активізувалися душмани, а супроводження приходилося виставляти вже по всій довжині дороги, починаючи з перевалу перед містом. Після подій 22 червня, коли душмани знищили одну з рот 2-го батальйону, напроти відрізку Кокаран, виставили нову заставу. На вершину пануючо над територією гори, закинули один із взводів 8 роти підсилений мінометами та кулеметом. "Точку" назвали "Сургар". Вона відразу включилася в ратну "працю".
  
   Із спогадів Валерія М. Після перезду батальйону в бригаду взвод потрапив на Аріану ( охорона комунікацій навколо аеропорту). Ми там добре влаштувалися. Продавали афганцям паливо - "робили гроші". Турбот по службі не виникало, жилося напрочуд чудово і спокійно після небезпек фортеці "Пасаб". Але, на жаль, не склалися в мене взаємовідносини з командиром роти, і в той день, коли надійшов наказ виставити нову "точку", став першим кандидатом туди. Зброю, спорядження та боєприпаси піднімали на вершину гори вручну на мотузках. На кам'янистій поверхні будували укріплення і приміщення для житла.
  Перші дні по виставленні виснажувалися на роботі. Ховатися від сонця ніде, воду приходилося кожного дня піднімати на гору на собі, та ще і "духи" турбували обстрілами: то міни почнуть падати поблизу, то черга з автомата прошиє повітря неподалік застави. Жили, мов птахи на скелях. Зате на Кокарані стало значно спокійніше. Душмани не наважувалися вже підходити близько до дороги. А коли поставили установку КПВТ ми відчули себе господарями положення.
  З КПВТ трапився невеликий курйоз. Командир взводу і "точки" лейтенант П. сів писати листа неподалік ствола кулемета. Цього не помітив боєць нашого призову Саня К., який вмостився за прицілом установки і щось крутив. Хлопець спокійно прицілився й натиснув на гашетку. Від несподіванки лейтенант вскочив, мов ужалений, не розуміючи в чому справа. Бідний взводний ледь "не наклав в штани". Боєць не знав куди йому подітися від гніву офіцера, а ми корчилися від сміху по кутках.
  
  Крім "Сургару" 8 рота виставила ще три "точки": одну напроти місцевості з назвою "1001"; другу - в "Ооновському містечку" в передмісті Кандагару; третю - поблизу "південних воріт" міста під мостом напроти кишлака білуджів. Від застави "1001" де несли службу взводи роти, АГС і мінометників користі було менше, там, як і раніше, гинули колони й люди, а сама вона постійно перебувала під обстрілом "духів". Інші дві активних бойових дій майже не вели. Таким чином, "вільною" в батальйоні залишалися 7 рота та три взводи 9 ( один  підрозділ "поставили" на Аріану, замість взводу 8-о роти ).
  
  Зрідка в цей період взвод ПТВ залучали в супроводження. Це траплялося, коли бригада перебувала в рейді. Ми займали позиці між Кокараном та "1001". Визди стали рідкісним явищем і сприймалися у взводі з радістю.
  Поруч із взводним знаходився намет саперно роти. Одного дня познайомився з сапером киянином Анатолієм З. Він кожного супроводження виходив з щупом перед бронетехнікою і піхотою. За словами хлопця зараз доводилося вводити піхоту аж на позиці, стільки стало зустрічатися мін та фугасів. З'явилося багато незнайомих мін-сюрпризів, що не розміновуються. Жертвами х, в першу чергу, ставали самі сапери. За серпень рота втратила вже вісім бійців і більшість з них - загиблими. Намети стояли поруч, а служба була зовсім різною. Примхи долі.
  
  10.4. Поранення Миколи В..
  
  17 вересня після обіду в штабі батальйону з'явилася інформація про обстріл колони наливників на Нагаханському повороті. Декілька машин автоколони згоріли вщент, інші мали серйозні пошкодження. Разом з ними "духи" підбили з гранатомета "бронік" госпвзводу батальйону. Коля В., що повертався на ньому в бригаду, отримав важке поранення...
  
  Із розповіді Миколи В.
  Забравши в фортеці речі, відправився в бригаду на "броніку" госпвзводу. Крім екіпажу в броні нас зібралося п'ятеро і всі з різних підрозділів. Після того, як супроводження виставили, вперед, до "Елеватора", помчали "наливники" одніє з колон й разом з ними - декілька авто та "бронік" господарчого взводу.
  Не дожджаючи до моста через р.Аргандаб перший авто - "наливник" - "спіймав" гранату. В "броніку", всі присутні припали до бійниць, поливаючи очерети вогнем. "Бетеер" пішов на обгін машин, що зупинилися, бо по нам стріляли досить прицільно. На дорозі вже палало декілька авто. Я вів вогонь з автомата, коли прилетіла "наша" граната. Пам'ятаю громовий звук удару, відчув, як гаряча хвиля прокотилася по пальцях, вдарила в руки та груди і відкинула мене до протилежно стінки. Вмить "бронік" наповнився димом, запахом вибухівки і зупинився.
  Глянув на сво руки і побачив, що на правій декілька пальців перебиті, тримаються тільки на шкірі. Болі в руках ще не відчував, а фонтан крові, що бив з пошкоджено кисті, був приємно теплим. Понівечений осколками автомат частково захистив мене, а тепер непотрібний лежав поруч. Крім мене осколками зачепило декількох хлопців. Правда, майже всі вони змогли самі вилізти з підбито машини. Поки "бронік" завмер нерухомо він служив прекрасною мішенню, тому ми поспішили його покинути. Роздумувати часу немає - намагаюся вилізти. Вслід за товаришем вискочив в верхній люк та, коли ухопився, відчув як затріщали кістки і руки ніби підломилися під вагою тіла. Але болю ще не було, тому зміг вилізти наверх. В ту мить з жахом подумав, що втрачу обидві руки. Без зайво допомоги стрибнув з броні і скотився за насип дороги...
  
  Із спогадів Юрія М.
  Обстріл колони тривав. Горіли три "наливники", в небо піднімалися стовпи диму. Але душмани прорахувалися в свой безкарності. Підрозділи заходили в глиб "зеленки" і прочісували місця засідки ворога. В складі групи бійців вийшли до мосту обігнувши чималий відрізок дороги. В "зеленці" натрапили на поранених. Ми забрали всіх х на плащ-намети і ариком понесли до ріки, а звідти в напрямку Елеватора. В одному з поранених хлопців впізнав Миколу. Він втратив багато крові, але мужньо тримався. Ліва рука його була перебита нижче ліктя і неприродно лежала на грудях, а права - вся пошматована осколками гранати нагадувала культю. Подумалося, що він вже відвоювався і добре, щоб лікарі змогли зберегти юнакові руки...
  
  Душманам в той день теж добре дісталося за х зухвалу вилазку. В результаті прийнятих вчасно заходів засаду зліквідували. Здобули навіть трофей - китайський безвідкатний гранатомет. Але втрати мали великі. Згоріли декілька автомашини та один 'бронік', загинули та були поранені бійці. Через день завітали до шпиталю. Як завжди, Микола виглядав добре, але видно було, що поранення вибило його з колі. Хлопець мав дрібні осколочні поранення по всьому тілу і забинтовані по лікті руки ( за розповіддю очевидця поді - солдата з госпвзводу, рук у Колі нижче ліктів зовсім не повинно було бути, тому всі дуже зраділи, що щось таки там залишилося).
  
  Ми вислухали його тиху розповідь про пригоду та проведену операцію. На правій руці Миколи залишилося всього два пальці, а ліва зовсім втратила чутливість. Невеселе побачення не принесло полегшення нікому. Для нього війна закінчилася, але ніхто не заздрив такому "демеблеві". Єдине задовольнило, що товариш залишився живий і, що його руки теж на місці. Значить якось воно буде. З тим і попрощалися.
  
  10.5. Осінь
  
  В двадцятих числах вересня, на супроводженні загинув Анатолій З. Толік заводив солдатів в "зеленку" на "1001". На його нещастя, знайдена міна, виявилася з сюрпризом, і вибухнула від влучання в не щупа. Відносини між деякими хлопцями старших призовів та командиром взводу загострилися вкрай, що рикошетом вдаряло по усіх. Виявилося, що Ігор Г. та Сергій Ч., нехтуючи забороні командира займалися торговими справами з афганцями, відлучалися з підрозділу на тривалий час і бували в місті без дозволу взводного, за що офіцер погрожував відправити х до в'язниці; Сергій К. не виконував наказів командира зовсім, вів себе з відвертим викликом і робив, що хотів; крім того ще декілька "дідів" стали в відкриту опозицію до дій офіцера. Бездіяльність розкладала колектив.
  
  Настав осінній "День Наказу". Всі без виключення бійці чекали його з нетерпінням. До святкового дня у "каптьорці" поставили бачок браги, на отриману зарплату купили соків, цукерок та тістечок. Гучне свято у підрозділі, як і вцілому по бригаді, відмічали 27 вересня. Я, в цей день, перебував у наряді, і мотався між штабом батальйону та взводним наметом. На 'засідання' гурт зібрався в кутку намету, принесли бачок з готовою "шураві фантою". Пити не хотілося, але день такий, що треба. Посидівши недовго з друзями, попрямував у справах до штабу. Але не встиг зробити декілька кроків, як відразу натрапив на "Курдумана", який підтюпцем біг до нас. Попередити хлопців не встигав. За мить з намету долинув могутній бас майора, шум падаючого посуду та метушня. Хлопці розбігалися хто куди. Пізніше взнав, що ми не перша "жертва" сьогодні і такий фінал мав місце серед багатьох взводів, які дислокувалися в бригаді.
  
  Намет після відвідин майора приємно пах бражкою, яку він вивернув на підлогу могутнім ударом ноги. Пом'ятий бак та залишки жі валялися біля перевернутого столу. "Чижики" прибирали в розташуванні, а терміново викликаний взводний журив старших за необачність. "Останніми словами" всі згадували начштаба.
  
  11. СЛУЖБОВЕ ВІДРЯДЖЕННЯ.
  
  Про всі новини в батальйоні під час чергування узнавав одним з перших. Одного вересневого дня надійшов наказ відправити засуджених хлопців до "союзу". Для х супроводження до місць відбування покарання з батальйону відряджалися четверо солдатів на чолі з двома офіцерами. Кандидатури бійців для поздки проходили через писаря Ігоря і затверджувалися начштабом. Звичайно, я став в числі кандидатів. "Курдуман" нічого не мав проти, і переді мною засяяла перспектива подорожі за маршрутом Кандагар -Ташкент - Красноводськ. 3 жовтня о 17 годині, забравши з в'язниці колишніх "товаришів по збро", ми вилетіли транспортним літаком ІЛ-76. В салоні перебувало зо два десятки офіцерів, здебільшого прапорщиків та декілька цивільних. Більшість з присутніх, завзято різалася в карти. З х гурту доносилися "стандартні" фрази, постійно хтось вставав і невдоволено давав місце наступному кандидатові в дурня. Кордон перетнули буденно. Навіть над територією "Афгану" не боялися отримати ракету, бо летіли на максимальній висоті, а тут зовсім забули про війну, яка залишилася далеко позаду. Внизу море вогнів. Літак летів, ніби над велетенським згаслим вогнищем з тліючими вуглинами. Краса. Стрімкі проспекти, виділяючись лініями ліхтарів, кроли місто на шматки. Площі, мов велетенські чаші, перебували в напівтемряві. Знижуємося. Стало видно окремі садиби, будинки. І ось вже під нами ліхтарі посадочно полоси. Аеропорт поглинув літак.
  
  Пізно ввечері вантажівка мчала групу вулицями Ташкенту. Позаду залишився аеропорт Східний, митниця, де нас протримали більше години. Було вже досить холодно, але хлопці, що сиділи на кузові, ніби не помічали цього. Вони жадібно вдивлялися в темряву, прислухалися до "нових", давно забутих звуків.. Потрапили на пересильний пункт. Після уладнання формальностей, засуджених залишили на "губі", а самі пішли спати.
  ранку офіцери помчали на вокзал за білетами, а ми відправилися на сніданок разом з бійцями "пересилки". Йшли досить далеко, а потім довго чекали, та коли нарешті потрапили в дальню, сти там виявилося нічого. Я заходив одним з останніх і сівши за стіл не побачив, ні "законного" масла, ні хліба, а сти залишки бурди насипано в бачок не захотів. Вражений побаченим відразу вийшов на вулицю.
  
  В обід повернулися офіцери і ми вирушили до вокзалу. Вокзал не виглядав шедевром архітектури, нічим би не запам'ятався аби не яскраво виражений східний колорит. Різнобарвні вбрання продавців лотків, великий вибір східних солодощів, специфічних узбекських блюд. Хотілося все купити та спробувати. Доки очікували позда, ми з Віктором Х. сходили на почту і відправили по домівках телеграми на грошовий переказ, закупили продуктів в дорогу.
  В пасажирському позді Ташкент - Красноводськ група зайняла два купе. Санітарний стан вагонів та х зношеність вказували на те, що х не ремонтували з дня випуску, років тридцять. Занедбаність - перша ознака Азі. Рушили. За густозаселеними передмістями Ташкенту потягнулися містечка та села Фергансько долини - оазису серед пустель цього регіону. Зголоднілі накинулися на жу. Звичайно, з такого приводу мали що випити. Для засуджених хлопців це був останній день свободи.
  
  *** Менше ніж через добу Віктор ( "Хахол") переступить поріг зони, де йому доведеться просидіти чотири роки, а Юрій, через дві, потрапить на два роки в дисциплінарний батальйон. .
  
  Вино "розв'язало" язики та усунуло перешкоди для спілкування. Не стало розділення на офіцерів та солдатів, вільних та осуджених. Від останніх пасажирів відрізнялися тільки одягом та наявністю автоматів ( правда патрони й магазини до них забрали ). На зупинках позда, гуртом виходили на перон щось купити та розім'ятися. Прокинулися, коли сонце стояло високо в небі і повітря помітно нагрілося. За вікном тягнулися переважно пустельні пейзажі з піщаними дюнами та саксаулом. Станція Чарджоу навіяла згадки. Рівно рік минув з того дня, як прибув сюди ще зовсім "зеленим" хлопчиськом. Нічого не змінилося в обстановці: такі ж занедбані місцеві позди та бруд на пероні, відсутність видимого порядку.
  
  В Марах група розділилася: Віктор Х. з Анатолієм М., офіцером і 'Хахлом' - залишилися, а ми продовжили подорож до Красноводська. Востаннє бачив колишнього співслужбовця: такого пихатого і повного чванства в минулу зиму, і нещасного та жалюгідного - зараз. Йому не позаздриш: з пекла війни - в сутінки в'язниці де більшість складали "чурбани", а вони, відомо, не в захваті від укранців. Що заслужив - те і отримав, мав би голову на плечах, не стояв би зараз під конвоєм.
  Під вечір, з'вши останні запаси, пішли в вагон-ресторан вечеряти. Пригощав лейтенант С. Від хороших страв та пляшки шампанського настрій значно покращав. Як не розтягували задоволення та всеодно за лічені хвилини все було з'дене і випите. Але не довго сумували з цього приводу. В сусідньому купе виявився веселий гурт, куди нас запросили. Сусіди мали гроші. Полилося струмками шампанське, купе гуділо від сміху та п'яних розмов. Єврей Льова ( так звали старшого з них), про щось довго розповідав Юрію; нас, з Ігорем, веселив дотепним розповідями якийсь грузин. Близько першо години ночі, добряче нагулявшись, попадали на полки.
  
  На горизонті, вимальовувався гірський масив. Серед гір біліли цяточки споруд та будинків. З'явилися признаки моря - гамірливі чайки. А потім, позд помчав над висохлою його затокою. Глибина Каспія вразила: на відстані ста метрів від берега чайки ходили по воді, як по калюжі. Рельєф та світло-голубий колір води вказували на мізерні глибини. Величезні площі висохлих заток, посеред яких траплялися острівки води, оточували передмістя Красноводська. Місто витяглося вздовж берега моря. Гірський рельєф, з безліччю урвищ та горбів, робив його схожим на знайомі кримські міста. Білі, складені з місцевого вапняку, будинки, походили і за архітектурою, і за якістю будівництва на будинки Джанкоя чи Феодосі.
  
  Невеликий порт з декількома нерухомими кранами межував з вокзалом. Рейки впиралися в пагорб, за яким починалося море. В порту, на мілині, стояло декілька риболовецьких шхун та одиноко, на горизонті бовванів великий корабель, що не міг підійти ближче із-за обміління моря. Мимо порожнього залізничного вокзалу попрямували в місто шукати військкомат. Забудова центру нагадувала водночас і Іолотань, і провінційне містечко Європейсько частини "союзу". Тут змикалися архітектурні форми Європи та Азі і це привносило своєрідність в вигляд міста. Годин в 14 за місцевим часом на старенькому Газ-66 група вихала в північному напрямку. Перепади висот дороги вражали. Автомобіль підіймався на черговий горб і перед нами відкривалася не схожа на попередню частина міста. З ціє мозаки вражень поступово вимальовувався весь образ "західних морських воріт" Туркменистану.
  Невдовзі авто зупинився поруч типового багатоповерхового будинку. Через десяток хвилин після того, як офіцер зник в під'зді, він вийшов в супроводі батьків одного з свох друзів. В кузов авто подали цілий казан плову, який з задоволенням опорожнили. Тим часом погода почала псуватися. Небо заволокло хмарами, пішов дощ. Автомобіль залишив місто і мчав мокрим асфальтом серед пустельних пагорбів. Відразу за околицями природа ставала чужою людині, тому ми не дивувалися, що місце для дисбату вибрали саме тут: відсутність зелені - це вже покарання.
  
  Частина, біля воріт яко спинилися, була огороджена високою кам'яною стіною і справляла гнітюче враження. Все в ній зроблено згідно "уставу", все мало показове і "навчальне" значення. Під озброєною вартою переміщалися по територі групи засуджених. Від нас х відділяла міцна колюча проволока. Юрій помітно згнітився при вигляді цього "оазису". Прощаючись з хлопцем знали, що більше ніколи не побачимося. Мене вразили його безмежно сумні очі і стало так шкода товариша, що хотілося силою забрати Юрія назад. Але що поробиш, життя жорстоке і не пробачає помилок, навіть, коли людина щиро розкаялася. Пообіцявши писати і морально підтримувати, понуро побрели до дороги в наді на швидке повернення назад до міста.
  Очікували на безлюдній зупинці. Час піджимав. Холодний вітер пронизував до кісток, спливали десятки хвилин, а автобус не хав. Ми запізнювалися на останній позд. Це стало очевидно. Коли, дочекавшись транспорту, потрапили на вокзал, було вже пізно. Ночувати не мали де, тому влаштувалися в залі вокзалу. Тако погано ночі я давно не проводив. Спали на сидіннях, одягнувши автомати на себе, бо здати х не мали куди. Незручно, протяги, неподалік всю ніч плакала дитина таких же незадачливих пасажирів як і ми, заснути, не дивлячись на втому - не виходило. Нарешті на якийсь час вдається відключитися. З настанням ранку змінюємо вокзал на полки вагону і після невеликого сніданку продовжуємо спати в більш комфортних умовах.
  
  Прокинулися десь опівдні від шуму та присутності велико кількості людей в купе. Гамірливі туркменки, не соромлячись, відсували сплячих, вивільнюючи собі місце. Така безцеремонність обурила, але жінки нічого не розуміли по-російськи, прийшлось терпіти. За вікном залишалися безкра пустелі, серед яких, мов острівки цивілізаці в королівстві природи, траплялися крихітні і жалюгідні на вигляд станці. Минули мальовничий хребет Копит-Дагу і знову опинилися серед пісків. Як мало в цій республіці придатно для житла землі - суцільна пустеля. І життя тут, ніби завмерло від пекучого сонця, а час - зупинився.
  
  9 жовтня позд прибув до Ташкенту. За домовленістю перша група повинна була чекати нас на вокзалі. Але серед натовпу людей хлопців не виявилося. Вирішили хати на пересилку. Рушилися всі плани "погостити вдома" ще декілька днів. Спіймали таксі і вже в темноті під'хали до воріт частини. О, радість, зустрічаємо свох. Разом з ними брат Толіка ( він прихав до міста після великого землетрусу, допомагав відбудовувати Ташкент, та так і лишився тут жити ). З задоволення випили по "сто грам". Земля пливе, швидко п'янію. В нашо групи ще є декілька днів візи, хочеться підійти до Мишка і попрохати його аби взяв нас до себе. Мабуть, все домовлено, проблем не виникає: наш лейтенант збирається похати до знайомих, а ми з Ігорем - до Мишка. Шкода, що Віктору з Толіком треба повертатися в "Афган". Прощаємося, і майже щасливі, демо на квартиру. Двері відчинила жінка Мишка - Ріта. Середнього зросту, брюнетка, не наділена особливою красою, але чимось приваблива. В кімнаті маленька дочка - предмет любові та гордощі батька. Є ще старенький дідусь, батько Ріти. Домашній стіл приємно порадував шлунок смачними стравами. Забутий смак борщу, смачні сосиски, та головне - домашній комфорт і обстановка, яко не буває в армі, приємно розслабили. Зголоднілими очима дивився телевізор - це чудо ХХ-го століття і після душу, щасливий, заснув на м'яких перинах.
  
  Ранковий мирний сон порушила перша група. Хлопці не полетіли, оскільки не вистачило місця в літаку, бо терміново відправляли якихось двох полковників. В котрий раз число 10 змінює звичний хід подій. Тепер, принаймні три дні, будемо жити в Ташкенті. Офіцери зібралися до знайомих, а нам наказано не з'являтися в формі на вулицях міста і чекати х повернення. Що може бути кращим за такий наказ? З дозволу Мишка, залишаємося в нього.
  
  Ввечері, наш гурт добряче посидів за пляшкою горілки. В напідпитку з Віктором Х. вийшли на вулицю в пошуках пригод. Правда, що він, що я, були дилетантами в сфері знайомств. Декілька разів причіплялися до випадково перехожо. Віктор перебрав, тому доводилося його контролювати. Так нічого не "вполювавши" поверталися додому. За декілька кварталів від будинку нас обігнала дівчина. Ми говорили щось за війну, і, напевне, вона почула, тому, коли Віктор пішов в "атаку" не "осадила" його не першому ж запитанні. Я трохи відстав і з цікавістю розглядав предмет нашого зазіхання. Невисокого зросту, одягнена "по моді" в джинси-банани, красива куртка - все свідчило за те, що дівчина має добрий смак і походить з заміжньо сім'. Віктор настирливо пропонував познайомитися, а вона йому щось відповіла. Настав час втрутитися. Я наздогнав х і, згладжуючи запити друга, почав більш коректно знайомитися. Розмова зав'язалася. Незнайомка - приємна на вигляд блондинка, досить симпатична. Про себе подумав, що все чудово складається. Та дорога раптово закінчилася біля "нашого" будинку. Виявилося, що дівчина живе в сусідньому під'зді, а з-за поспішності Віктора я навіть не встиг взнати  ім'я, тільки квартиру. Було досадно.
  
  Наступний день провів в мандрівках по місту. Переводу знову не було, тому обмежився тільки "культурною програмою". Під вечір пішли в кіно. Знайомий і бачений раніше фільм, приніс "море задоволення". Безтурботно та весело провели час. "Легкість" цивільного життя робила затримку в Ташкенті суцільним святом. Поверталися пізно. Хлопці згадували "нашу" знайому. Я корив Віктора за поспішність. Скінчилося це тим, що мене стали "підколювати" з приводу ціє зустрічі. Вирішив м втерти носа і після вечері, пішов до сусіднього під'зду. Подзвонив. По-зрадницьки затремтіли ноги, удари серця віддавалися в висках. Соромно буде, якщо побачення закінчиться прямо відразу. Двері відчинилися і на порозі з'явилася добре "нафарбована", але гарна дівчина. Я привітався і запропонував й прогулятися, на що вона, після короткого вагання, погодилася. Здається минула година, поки незнайомка з'явилася знову. І, ось, ми вже йдемо вулицями нічного міста. Розмова зав'язалася швидко. Виявилося, що вона студентка, тому нам було про що поговорити. Тихий вечір, приємна співбесідниця, що ще побажати хлопцеві. Складалося враження, що давно знаємо один одного, а не якихось 24 години. Прощаючись домовилися про зустріч назавтра.Серед товаришів почувався героєм. Ще б пак, - другий день тут, а вже знайшов "подругу". Запитання друзів про зустріч стосувалися здебільшого інтимних стосунків і задавалися з "підколкою". Але х жарти не мали особливого значення.
  
   13 жовтня.
  Насилу дочекався вечора. По східцях  під'зду намагався підніматися якомога тихіше. Перед дверима поправив кітель, який взяв на прокат у Віктора ( з сержантськими личками, я виглядав більш ефектно). Приємна посмішка Світлани подіяла заспокійливо. Вона запросила ввійти. Кімната здивувала простотою і смаком господарки. Чисто та акуратно. На протилежній від дверей стіні красувався лісовий пейзаж фотообов. З меблів: стіл, крісла, книжкові шафи. М'яке світло настільно лампи робило обстановку інтимною і настроювало на відверту розмову. Свобода, з якою Світлана вела себе з незнайомцем впала в очі. Ї рухи виглядали вишуканим, з легким відтінком цнотливості. Про себе подумав, що в шанувальниках у дівчини нестачі немає. Це відчуття ще більше утвердилося після реакці  матері, яка не звернула на мене ніяко уваги. Говорили про все і ні про що водночас, знайомилися. Наші погляди зустрічалися. Ніщо в  очах не вказувало на відношення до зустрічі. Важко було зрозуміти, що ховалося за двома сіро-зеленими вогниками очей дівчини. Незрозумілим залишалося і чим все це могло скінчитися. Просто зустрілися двоє молодих людей, зацікавлених в спілкуванні. При світлі лампи намагався краще роздивитися Світлану,  "плюси та мінуси" в фігурі. Здавалося, вона займається тим же. Розмова виглядала лише фоном, який допомагав в цьому.
  
  Я все більше переконувався в незвичайності дівчини. Світлана виглядала дуже емоційною та енергійною, що мені імпонувало, при цьому досить ерудованою і розкутою. Відвертість та доброзичливість були  плюсом. Вона мені подобалася. Ні, про кохання не могло бути мови, не виникло ще навіть сильно симпаті, але я мав потребу бачити , слухати  розповіді.
  
  14 жовтня.
  Ріта нагадала мені переказ, і це виявилося правдою. Побачив почерк батька і задоволений від цього, та 65 карбованців, що "гріли" душу, попрямував на ринок. Додому потрапив після обіду. Набігався по магазинах, відвів душу на східних ствах. Вечір. Я знову у Світлани. Триває відвертий обмін думками. Відчуваю себе вільно і говорю, що думаю, іноді перебираючи лишку. Та чудовий настрій і жарти вчасно зупиняють накал пристрастей. Потім дивилися фільм. Батьки сіли на кухні, а ми - в кімнаті. Ми сиділи поруч і весело про щось говорили. Іноді, коли й не подобалася, моя репліка чи зауваження з приводу побаченого, дівчина показувала кулак і по-узбецьки промовляла - "удраман", що означало уб'ю. При цьому  очі ніби запитували, - "а ти не образишся, якщо я спробую тебе вдарити". Я помітив зміну і в відношенні, і в поглядах. Взаєморозуміння та задоволення від спілкування, здавалося, переростали в глибоку симпатію. Правда, я не ставив за мету для себе добитися від не почуттів. Задовольнявся можливістю провести час тут, а не з хлопцями. Хоча, звичайно, зустрічі не залишали байдужим. На жаль, від чудово настрою не залишилося й сліду, коли повернувшись додому взнав про завтрашню відправку на пересилку. Друзі радили йти попрощатися, та чомусь був впевнений, що ще побачу . Побачення стали предметом вечірніх розмов. Особливо смакували моє враження від фотообов, які, на думку друзів, і стали причиною зустрічей. День закінчився на веселій ноті.
  
   15 жовтня.
  Прощання з містом відкладається ще на невизначений термін. Лейтенанти змогли продовжити візу і ми залишаємося в "союзі". На пересильному пункті зустріли Толіка Л. ( земляка з 7 роти ), якого забрали з собою. Тепер нас стало в квартирі п'ятеро. Затримка діяла на нерви Ріті. Я помітив, що у не виникають проблеми і сварки з чоловіком буквально ні з чого. Ми відчували себе незручно в такі хвилини, та хати на "пересилку" всеодно не хотілося.
  
   16-24 жовтня.
  Пам'ять не зберегла перебіг подій наступних днів. Та принципових змін в житті не відбулося. Вдень прогулювалися по місту, вечорами - часто допізна засиджувалися за столом. Дивилися телевізор, грали в шахи з дідом, який виявився майстром і лишав нас по черзі дурнями, няньчили дочку Мишка та допомагали по господарству Ріті. Одного разу хлопці "вирвалися" в кабак. Правда, з дівчатами не всім повезло. Віктор прийшов о 2 годині ночі ( провів нову знайому аж на другий кінець міста, а звідти, спіймавши облизня, пішки йшов додому). Толік М. та Ігор прийшли ще раніше, навіть не познайомившись, а Анатолію Л. поталанило більше - він знайшов "гостинну" дівчину і тому потрапив додому тільки наступного дня.
  До самого від'зду продовжував майже щовечора ходити до Світлани. На черговому побаченні, дівчина запропонувала скласти й компанію в подорожі в місто. Перед здивованими товаришами, які відпочивали в дворі на лаві, ми сіли в новенькі жигулі. Авто мчав по вечірньому Ташкенту. За кермом - батько Світлани, що гальмувало розмову. Лише, коли машина спинилася і він вийшов, відчулися вільніше. Ще ніколи, за весь час зустрічей, не виникало тако можливості для того, щоб обняти чи поцілувати дівчину. Та мене стримували "комплекси", острах бути приниженим. Знав, що Світлана має хлопця, який зараз теж в армі, і не хотів проблем, бо не був закоханий. Можливо, моя "байдужість" та спокійна реакція ще більше заохочувала дівчину, яка не знала іншого до себе відношення з боку чоловіків, ніж захопленість.
   П
  ерешкод не існувало. І водночас нас розділяла ніби стіна, порушувати яку ніхто не наважувався. Далі натяків справа не дійшла. Ми почувалися добрими друзями, що задовольняло обох. Можливо, якби вона не вказувала весь час на свою "винятковість" та "популярність" серед хлопців, вела себе більш щиро, наші відносини набули б іншого змісту, бо як особи, мали багато спільного і були цікаві один одному. Одного разу при зустрічі Світлана прочитала сво вірші та цілком біографічне оповідання. Я, в свою чергу, відверто розповідав про сво таємниці. Ми домовилися листуватися і на згадку Світлана подарувала фотографію. Дуже хотілося сходити на танці чи дискотеку, та така пропозиція чомусь  не приваблювала, а навпаки - викликала заперечення. Дівчина пояснювала це тим, що в мене виникнуть проблеми з місцевими, та і не хотіла аби нас бачили разом.
  
  22 жовтня востаннє переступив поріг  дому. Світлана кудись збиралася і сиділа з мокрим волоссям. Слів було мало. Час, проведений разом, зблизив нас, і зараз обоє переживали неминучість розлуки. І вона, і я, розуміли, що більше не побачимося. Вперше назвала мене Санєчкою, що було так приємно і так боляче. Але ніхто не переступив межі між дружбою та коханням, тому назавжди залишилися тільки друзями. Прощальний погляд. Східна казка закінчилася. Наступного дня, ввечері, попрощавшись з гостинними господарями та подякувавши м за турботи, вихали до "пересилки". Під стать настрою - відсутність народу на вечірніх вулицях, тиша. На "пересилці" знову потрапили в знайому кімнату з голими сітками на ліжках, що зараз було байдуже. Психологічно ми перебували в "заторможеному" стані забуття минулих неділь цивільного життя і неминучого повернення в пекло війни.
  
  23 жовтня.
  В аеропорту, разом з великою групою офіцерів, мовчки чекали посадки в ІЛ-18. Прохолодний ранок, сумний настрій. Сідаємо останніми, але чуда не трапилося - місця вистачило всім. Поруч зі мною вмостилися два підполковника, тому почуваюся незручно. Зліт. Під крилом промайнула знайома споруда готелю "Москва", вулиці, якими ще вчора прогулювався. За різнобарвними шматочками городів та полів, містечками та селами почалися гори. Все вище і вище, змагаючись з літаком вони тягнуться в гору. Ось вже білі снігові х вершини зникають в хмарах. Та ми ще вище, аж над шаром хмар.
  Сідаємо в Кабулі. Долина, між двома гірськими кряжами, де розкинулося місто, звужується на південний захід і утворює невеликий отвір між скелями. Місто, незважаючи на можливість розширюватися в протилежному напрямі, численними вулицями, забудованими глиняними будинками-халупами, вперто просувається на схили гір. Багатоповерхових будинків мало. Зверху добре видно розташування наших частин та руйнацію міста. Автомобілів та людей на вулицях не багато - спека. Більше половини офіцерів залишають салон літака. Замість них сідають інші і після короткого відпочинку екіпажу та заправки, літак злітає і бере курс на південь. Відвик від почуття небезпеки, тому вигляд теплових імітаторів, що захищають від "духівських" ракет, насторожує. Далі на південь зникають нечисленні снігові шапки з гір, вони стають низенькими та чорними на колір. Навіть гори мають свій "загар" в цій крані. Знайомі пейзажі Кандагарсько долини з'являються під крилом. Невеликий поворот і погляд потрапляє на розташування бригади. Рівні ряди палаток, техніки. Нарешті ми вдома! Лопасті двигунів літака поступово сповільнюють оберти, зникає дрижання салону. У відкриті двері долинає шум сідаючих вертольотів. Він виводить мене з приємного розслаблення і заставляє згадати куди повернувся. Кандагар зустрів спекотним сонячним днем...
  
  12. ОСІНЬ В БРИГАДІ.
  
  12.1. Новини служби.
  
  В Кандагарській долині осінь - найкраща пора року. Вдень - приємно тепло, а не жарко, а вночі відносно прохолодно. Спекотне літо залишилося позаду. Але осінь, як не дивно, приносить "шураві" більше неприємностей та проблем, ніж літо, бо восени значно зростала захворюваність на інфекційні хвороби.
  
  *** З настанням осені палати гарнізонного шпиталю швидко наповнювалися хворими бійцями. "Жовтуха" та тиф - сотнями "косили наші ряди". Порятунку від епідемі ніякого. Захворювали всі, як і ті, що нещодавно прибули сюди, так і "дембеля". Більшість взводів в батальйонах помітно поріділи. Майже кожного дня зі строю бригади вибували десятки осіб. Шпиталь не справлявся з наростаючою кількістю хворих. Літаками х переправляли до лікувальних закладів Ташкенту та Ашхабаду. Разом з хворими, ухитряючись потрапити якомога швидше додому летіли і дембеля, особливо ті, кому "світило" звільнення в лютому. За моє відсутності в бригаді підрозділи встигли побувати в черговому рейді.
  
  Із спогадів Віктора Б.
  Взвод просувався "зеленкою" вже декілька годин. З задоволенням зупинилися коли надійшов наказ. Присіли на галявині серед гранатового саду, напівколом, а в середині, на санітарну сумку, опустився батальйонний санінструктор. Тільки-но він присів, як почувся характерний звук - спрацював запал міни. Всі кинулися врозтіч, а він залишився сидіти на сумці, не знаючи як діяти. Встати не можна, бо міна вибухне, а сидіти в очікуванні смерті теж не солодко. Декілька хвилин дивилися на блідого, мов смерть, хлопця. Той, в душі, мабуть, пережив найгірші хвилини свого життя. Та, на його щастя, міна не вибухнула. ЇЇ запал частково пропаливши сумку, застряв в ній і не дійшов до крайнього положення. В цей день хлопцеві повезло. Та доля тільки посміхнулася над ним, бо наступного дня санінструктор підірвався на міні, і лишившись обох ніг, помер від втрати крові...
  
  *** На той час в "зеленці" почали з'являтися "сюрпризи": міни - пострибунчики. Варто було зачепити дріт, яким та чіплялася до навколишніх предметів, як вона "вистрибувала" вверх" і, порвавши дріт, вибухала. На відміну від звичайних "розтяжок", що вибухали на місці, від ціє міни набагато важче врятуватися - осколки наздоганяли і на землі
  
   Із спогадів Віктора Б.
  Обережно переміщуючись по саду відчув, що зачепив дріт і в цей момент, в "п'яту точку" щось боляче вдарило. Виявилося, що то "міна - пострибунчик". Вона не вибухнула тільки тому, що вистрибнула не достатньо високо, щоб спрацював вибухач.
  
  Із спогадів Славіка А. При прочісуванні нарвалися на засідку. Вогонь душманів змусив залягти. В сусідів, здається то були ДШБ, когось зачепило. Пораненого потягли назад, а потім взяли на плащ-палатку і понесли до броні четверо бійців. Пригинаючись, вони просувалися повз дувал, як в нього потрапила граната. В результаті - четверо поранених і один вбитий...
  
  Із Спогадів Андрія А.
  Ланцюжок підрозділів розтягнувся. Взвод, що йшов попереду вийшов на відкриту місцевість, а ми знаходилися трохи в стороні і поодаль. І тут помітив двох "духів", що лаштували гранатомета і збиралися вистрілити вслід "шураві". Душмани втратили пильність і поплатилися за це життям: одна черга з автомата і справа скінчена. До рук потрапив китайський гранатомет та два автомати...
  
  У взводі на мене чекала приємна новина: підрозділ отримав сучасний "бронік". Його екіпаж склали: я і Віктор С. Коли, в парку, побачили новий, мов іграшка, "бетеер", зраділи немов діти. Не дивлячись на спеку, години провели під бронею перевіряючи ЗІПи. Потім, взявся 'розконсервовувати' кулемети. Тут трапилася пригода, яка ледве не коштувала мені життя. Хотілося швидше зробити справу та виробувати зброю. "Звівши" КПВТ, забув натиснути на гашетку, і могутня пружина виявилася зжатою в той момент, коли відкривав кришку корпуса кулемета. Лише завдяки випадковості та відхиленій набік голові, не потрапив під "постріл" кришки. Отямився, коли побачив на голові пружину, та почув удар об корпус машини. На тому місці сіріла свіже утворена подряпина. Я виліз з люка з тремтячими руками і певний час "відходив" від пережитого. Загинути або серйозно травмуватися так безглуздо, коли ніяко небезпеки поруч - що може бути прикріше?
  
  Два дні провели "безвилазно" в парку готуючи техніку до використання. Потім, вихали на полігон неподалік від частини, де я перевірив кулемети на саморобній мішені. Результатами пристрілки залишився вдоволений - кулемети били прицільно, от тільки корпус 'броніка' після пострілів замастився змазкою так, що потім два дні його відтирали. Машина була підготована до "роботи".
  
  Одного дня в бригаду пригнали три величезні фури. Їх захватила розвідрота в засідці. Новина швидко облетіла частину і до машин потяглися цікаві. Виявилося, що фури до самого верху завантажені тюками з одягом, так званим 'секонд хенд'. Бійці роєм налетіли на авто. Тюки розривалися і розтягувалися. Кожен шукав потрібні речі, переважно спортивний одяг та футболки, не гребували і теплими куртками. В охоту за "обновками включилися всі підрозділи. Доки в штабі зрозуміли необхідність охорони машин, багато чого солдати встигли розтягти і приховати по каптьорках, а непотріб викидався і лежав купами в різних куточках частини. Навіть виставлення варти та х постріли з автоматів не одразу зупинили, захоплених жадобою легко наживи хлопців.
  
  "Курдуман" кинув виклик "прихватизаці". Наступного дня офіцер сам пішов шукати сховані речі по нишпорках, але даремно - знаючи норов начштабу солдати надійно приховали все. Лише гори непотрібного жіночого та дитячого одягу, які валялися біля палаток, були зібрані і спалені в вогнищах. Після цих подій, комбриг повів рішучу боротьбу з "неуставним" одягом. Доходило до смішного, коли бригаду раптово шикували на плацу, і, по черзі, підрозділи роздягалися. Плавки з контінів, годинники, різні ланцюжки - все безжалісно рвалося на шматки. Бійців, які мали татуювання заставляли знищувати  будь-яким способом, хоч ножем.
  
  12.2. Подорож до містечка Спінбулдак.
  
  Третього жовтня, на шикуванні, взводний наказав готувати "бетеери" для визду на завдання. Екіпажі 307 і 305 машин відправилися в парк. Водієм на 307 служив "Молдаван", а за кулеметника мав хати Віктор Х.. "Броніки" виділялися для супроводження офіцерів-радників на переговори з главарями деяких банд в прикордонному містечку Спінбулдак, в 60 кілометрах на південь від бригади. Наступного ранку, вирушили. Біля "східних воріт" бригади забрали двох офіцерів і рушили на південь. Радники хали в першому 'броніку', ми - слідували ззаду. Віктор вів машину, я сидів за кулеметами. "Руки чесалися" х попробувати на ділі, але мав наказ не відкривати вогню без команди старшого. Вздовж дороги тяглися лише обпечені сонцем гори та кам'янисті пустелі без будь-яких ознак життя: повна відсутність зелені.
  Через дві години на горизонті побачили зелений острівок. Містечко виявилося крихітним. В'хавши в нього перша 'броня' відразу повернула в напрямку до масивно глиняно фортеці, що виділялася на фоні одноманітних будівель. Після владнання деяких формальностей нам дозволили прохати в середину, в розташування батальйону афганських військ.
  
  Ми з Віктором С. залишилися самі: радники, похали на переговори в помістя неподалік від фортеці. Зв'язок з товаришами підтримували по раці і очікували на накази. Від нудьги пішов познайомитися з фортецею. Афганський батальйон саме готувався кудись виздити. На майдані, на ковдрах та біля них, сиділо з півсотні сарбозів. Одягнені вони були переважно в форму, але майже в кожного до не виявилося доповнення із місцевого одягу, як то: кожані босоніжки, чалма, піджак чи щось на зразок шарфа. Двоє вояків грали на музичних інструментах, декілька танцювали. Гурт веселився, немов збирався на приємну прогулянку. Поруч бійців, на землі, стояли невеликі чайники - обов'язковий атрибут місцевих жителів, лежали коржі та фрукти. З техніки: два старезних 'броніка' та "допотопна" гармата, прив'язана до побитого ГАЗ-66. Весь х батальйон за чисельністю склав не більше роти, причому вік бійців був різний: від сімнадцятирічних до стареньких дідусів. Подумалося за боєздатність ціє частини. Подивувався, як з такими військами ще тримається місцева влада?
  
  Біля центральних воріт фортеці примостився маленький і старезний англійський танк часів першо світово війни, правильніше - один його корпус. З цікавістю заліз в середину машини. Клепані листи обшивки, недосконала конструкція, тіснота та мініатюрність і все ж, для свого часу - чудо науково думки, яке створили руки давно померлих людей. Наближався вечір. Радники повернулися в сутінках. Ми мали залишитися ще на один день. Повечеряли "сухпайком" і щільно задравши люки полягали спати, довіряючи власну безпеку місцевій варті. Зранку офіцери відправилися на зустріч.
  
  З зовнішньо сторони фортеці у власних авто ночували континщики. За "порадою" старших товаришів запропонував м бензин, якого мали з надлишком. З одним водієм домовилися. Вирішили вихати подалі від фортеці, аби не привертати уваги. Ми не мали контролю з боку офіцерів, тому під приводом перевірки двигуна, вихали за містечко і зупинилися очікуючи клієнта. Спеціально вибрали безлюдне місце, щоб не ризикувати і не привертати уваги зівак. Віктор копошився в двигунах, а я на всяк випадок тримав напоготові автомата. Згодом на легковому авто з'явився покупець. Бензин з бака "броніка" переливали шлангом в бак машини. Ми нервували, бо займалися цим вперше. Але все минуло добре і заробивши дві тисячі "афганів", задоволені, повернулися до фортеці.
  
  Разом з Віктором Х., якого викликали по раці, попрямували до місцевих континів за покупками. Пройшли брудними та тісними вуличками містечка, привертаючи увагу небагатьох місцевих дітлахів, а коли потрапили на центральну вулицю - навколо виріс натовп цікавих. Від контину до контину переходили в пошуках найнеобхідніших речей. Натовп навколо діяв на психіку. Варто було з'явитися серед мирних душманові і ми могли стати "легкою поживою", бо стріляти нікуди - навкруги люди, а на фізичний опір годі розраховувати. Усвідомлюючи це, рухалися швидко, поглядаючи навкруги і ніде довго не затримуючись.
  
  Після гамірливого східного базару тиша фортеці здалася мертвецькою. Афганські бійці займалися господарчими справами, зовсім не приділяючи уваги охороні. Вартовий вояка нудьгував, неквапливо проходячи повз ворота. Боєздатність підрозділу - нульова, захопити нечисельний гарнізон нічого не варто. Найбільш ймовірно, що існувала домовленість між главарем місцево банди та командуванням батальйону про мирне співіснування. Мабуть, тому, і ми почувалися в фортеці спокійно.
  
  В зворотну дорогу вирушили після обіду. Переговори закінчилися, а за результати, нам не говорили. Мчимо додому, все далі і далі лишаючи позаду гостинне містечко. Біля покинутого кишлака на хвилинку зупинилися, в наді набрати води з кірізу. Глибоченний колодязь виявився сухим - літо видалося спекотним.
  
  12.3. Радість та смуток.
  
  Наближалися "жовтневі" свята. В зв'язку з цим, командування об'явило "мораторій" на операці, бригада відпочивала і приводила себе до ладу. Впорядковувалася територія. Вирівнювалися та білилися крейдою ряди камінців, що окреслювали плац та розташування підрозділів. Знаходилося багато іншо роботи. У взвод прибуло поповнення - двоє високих і симпатичних хлопчаків. Вони з першого погляду мені сподобалися. Перший - Андрій Н., походив родом десь із Молдаві, а другий - Олександр Н., з Ленінграду. Вели себе хлопці занадто вільно для х строку служби і подумалося, що часи міняються і, можливо, х початок служби буде не таким жахливим як наш. Поки що, вони мали хати на дві неділі на полігон...
  
  *** Обох чекала трагічна доля. Не мине і місяця, як загине Андрій Н.. В рейді, під час прочісування передмість Кандагару, вони, разом зі взводним, потраплять під вогонь НУРСів наших вертольотів. "Старлей" отримає поранення, за що пізніше буде нагороджений орденом, а Андрій - вмре від двох ран нанесених осколками прямо біля взводного 'броніка', так і не зробивши жодного пострілу... Олександра переведуть в новосформований, на той час, підрозділ - батальйонний взвод розвідки. В одному з свох перших супроводжень він знайде міну, і замість того, щоб доповісти про це старшим, стане  власноручно розміновувати. Від вибуху пристрою від хлопця залишиться лише нижня частина тіла і впізнають його тільки по комсомольському квитку, який впаде на бетонку під ноги одному з бійців взводу.
  
  Сьомого листопада після урочистого шикування підрозділів на плацу та привітання комбрига з святом, яке закінчилося маршем колон повз трибуну, представників від взводів запросили до клубу. Приміщення кінозалу було заповнене вщент солдатами, офіцерами і цивільними, бо після урочистого засідання та підведення підсумків бойово роботи бригади за десять місяців року, вручення урядових нагород, очікувався великий концерт за участю 'зірок' естради. Спочатку виступив комбриг. Він багато говорив про військовий обов'язок та інтернаціональну допомогу, яку ми надаємо афганському народові, але в голові, мов цвях, засіли вбивчі цифри втрат бригади за дев'ять місяців року: сто шістдесят два загиблих та близько п'яти сотень поранених! Серед загиблих - десять офіцерів. Не знаю, настільки добрі були результати бойових дій ( цифри трофев та знищених, за даними розвідки, душманів - не вражали), я просто уявив дві роти солдатів, загиблих невідомо за що, батальйон поранених, та реакцію на це в "союзі" - картина ввижалася страхітливою. Так це ж тільки по одній частині, а таких в "Афгані" знаходилося декілька десятків, навіть тут в Кандагарі х налічувалося три ( бригада, вертолітний полк, батальйон спецназу )!
  
  Із цього стану мене вивели слова комбрига, який щойно зачитав наказ про присвоєння чергових військових звань. В частині з'явилося багато нових сержантів і, як жарт, двоє єфрейторів. Потім почали вручати бійцям ордена та медалі. Ордена прийшли переважно загиблим, лише двоє з семи нагороджених прийняли нагороди з руки офіцера. Дійшла черга і до вручення медалей. Чергове прізвище комбриг назвав моє. Хвилюючись піднявся на сцену й отримав з його рук коробочок з нагородою. Звичайні в таких церемоніях слова та жести. Повернувся до залу. На мене дивилися і аплодували сотні товаришів по збро, і це було приємно. Хотілося, аби цю хвилину тріумфу побачили рідні, друзі-студенти. Першими з нагородою поздоровили Тимур та Віктор Х.. Їх також нагородили медалями "За відвагу". Нагороди прийшли за травневу операцію.
  
  Ввечері обмивали медалі. Навіть взводний, "закривши очі" на все приймав участь в застіллі: у взводі свято перше за теперішній рік. Серед ночі прокинулися від шуму падаючих та вибухаючих неподалік снарядів. Спалахи виднілися в районі аеропорту. Червоні шматки металу різали темряву на злітній смузі. До бригади "подарунки духів" не долітали і там падали не прицільно. Але, сам факт обстрілу гарнізону став сигналом до нового витка напруженості. Відтепер, навіть вдома ми не могли бути спокійними. Варто такій ракеті, впасти серед наметів - жертв буде чимало. "Дембель в небезпеці", - так констатували факт "діди" та "цивільні". Поруч по тривозі шикувалася розвідрота, гуркотіли в небі вертольоти, а ми повернулися в намет. Та сон не йшов. Виття ракет, х вибухи закралися холодком в душу, принесли в не занепокоєність.
  
  Наступного дня, на спортмайданчику, збірна команда батальйону грала в футбол з артилеристами. Нашвидкуруч позбирали велике каміння, поставили імпровізовані ворота. Я відчував себе господарем положення, бо був чи не єдиним більш-менш "професійним" гравцем і розставляв гравців нашо команди на полі. Бажаючих побігати виявилося чимало. Довелося встановити чергу на заміни. Під схвальні вигуки уболівальників почалася безкомпромісна гра. Більшість з нас рік не бачили м'яча, тому попадали по ньому через раз, а гра виявилася напруженою та цікавою, багатою на "нестандартні рішення". Команда батальйону виграла з великим рахунком, але задоволення я не отримав. Тільки-но розпочали гарти, як відчув біль в правому боці і з тривогою подумав про захворювання на гепатит. Бігати практично не міг, святковий настрій, який охопив мене перед грою, пропав. Думав, 'пронесе' з хворобою, а не вийшло.
  
  Запам'ятався останній вечір в наметі перед відвіданням шпиталю. Зібрався весь наявний склад взводу. В кутку грав на гітарі Сергій К. Біля нього юрбилися "планові" хлопці, лунав гучний сміх. Мені стало погано, з'явилося пожовтіння шкіри. Так не хотілося в котре за рік потрапляти в шпиталь. Вночі розташування бригади і інших частин знову обстріляли. Декілька ракет впали ближче, хоча багато підрозділів чатували в засідках навколо.
   
  13. ШПИТАЛЬ.
  
  9 листопада потрапив в гарнізонний шпиталь з діагнозом - вірусний гепатит Приміщення лікарні переповнене бійцями. Місць для нових хворих не вистачало. Ліжка стояли в коридорах. Два "жовтушних" та "тифозний" бараки розташувалися поруч і були відділені від останніх рядами колючо проволоки. Між собою вони теж розділялися все тією ж колючкою. Ми перебували мов в зоні, будь-яке спілкування з здоровими відбувалося через загорожу. Здавалося, що зараз, в цих двох бараках, перебуває більшість бійців бригади.
  
  Два рази на місяць, з "союзу" прилітав літак і забирав партію хворих.
  *** Потрапити в таку групу хотів майже кожен, бо крім, щонайменше, місяця проведеного в "союзі" існувала теоретична можливість побувати у відпустці. Для тих же, хто не бажав служити тут, виникали перспективи залишитися чи "відкрутитися" від зворотно відправки. Правда, таких вояків виявлялося не багато і переважна більшість поверталася назад. Хворих в другий раз на гепатит мали залишати дослужувати в "союзних" частинах, та не всі з них цього хотіли і, правдами та неправдами, добивалися повернення.
  
  Відправка до "союзу" обіцяла зустріч з батьками та близькими. А хто ж відмовиться від такого? Ця обставина була найголовнішою в прийнятті рішення щодо подорожі. В першу групу не потрапив, та не дуже і хотів. Тільки-но повернувся з Ташкенту ( де мабуть і підхопив інфекцію ), тому волів залишитися тут. Тим паче, хворобу переносив легко, завів багато нових друзів, з яким добре проводив час. В добавок до чудового харчування в дальні, кожного дня, ми "лікувалися" чаєм з збираним молоком. Чаювання не обходилося без цікавих розповідей. Іноді, разом з новим товаришем, ходив в бригаду. Там, через його знайомих на хлібопекарні, брали ще гарячий та дуже смачний хліб.
  
  Бригаду продовжували щовечора обстрілювати. Напевне, спеціально підготована банда отримала таку задачу. Засідки не допомагали по причині мобільності групи. Обстріли відбувалися з різних місць і тривали всього декілька хвилин, після чого "духи" так швидко зникали, що наші підрозділи не встигали х знешкодити. Поки що ворогам везло. Не рідко, серед ночі, прокидалися від вибухаючих неподалік ракет. Перебування в шпиталі, як і у всій бригаді, стало в певній мірі небезпечним. І цю небезпеку відчували всі. Нам, хворим, залишалося надіятися на вдачу та вміння свох товаришів, що кожну ніч проводили в засідках.
  
  *** В грудні місяці, одна з ракет потрапить на територію шпиталю. Вибухом знесе кут будинку де жили медсестри. Двох із них буде поранено, що викликає справжню паніку серед цивільних. Але обстріли припиняться тільки повз декілька місяців, коли виставлене кільце зовнішньо охорони допоможе вчасно помічати і знешкоджувати установки душманів та відтіснить х більше, ніж на 15 кілометрів від бригади. Правда, і тоді, зрідка, обстріли будуть виникати, але х відразу засікатимуть застави, і окремі групи "духів" знищуватимуться ще в момент обстрілу. Остаточно проблема вирішиться влітку, коли в систему оборони введуть нові технічні засоби боротьби з "ракетниками", але про це далі.
  
  Я вже втратив надію потрапити в "союз", як випала нагода від яко не зміг відмовитися. Жадоба до подорожей та змін в службі пересилила. В чергову відправку хали більшість друзів, і цей факт заставив мене змінити рішення. Здається, прийшлося домовлятися з лікарем, але то були дрібниці. Я мав летіти в чергову відправку.
  17 листопада, після сніданку в аеропорт прилетів санітарний "борт". ІЛ-18, був обладнаний для перевезення лежачих хворих, тому місць для сидіння мав достатньо. На незручності хлопці не звертали уваги, кожен жив майбутньою зустріччю з цивільним життям, будував далекоглядні плани, одним словом - на щось надіявся й чекав від подорожі. Літак легко відірвався від злітно смуги і взяв курс на Північ. Повз півтори години приземлилися в аеропорту великого міста, але команду на вихід не давали. Виявилося, що це Ташкент, а ми маємо летіти далі в Ашхабад. Шкода. Тут би зміг знову зустрітися з Світланою і хто знає, що з того б вийшло. Я позирав на далекі квартали міста, не вірилося, що всього місяць тому відлітав звідси в Кандагар. Яке непередбачене й швидкоплинне життя!
  
  'Іл' заходив на посадку. От уже випущені шасі, швидко знижуємося, а під крилом все та ж мертва жовта пустеля. Місто Ашхабад виявилося зовсім крихітним. Лише з'явилися перші його ознаки, як літак вже торкнувся землі ( звичайно, перед містом довго тягнуться передмістя: селища та містечка, а тут х просто немає). Вечоріло, коли автомобілі, в'хали на територію шпиталю. Він розташувався майже в центрі міста. Доки йшли асфальтованою вулицею повз кам'яні добротні корпуси, радів з того, що нарешті, можна бути відчути "справжній" дах над головою, але... Намети з'явилися раптово за поворотом. Яке розчарування: потрапити в "союз", щоб жити в наметі, адже в Кандагарі лежали в добротних і теплих щитових будиночках. Вперше пожалкував, що згодився на політ.
  
  Після лазні, команду розділили за призовами і вишикували окремими колонами. Командування вирішило розселити хлопців аби зменшити негативний вплив "дідівщини". Мій призов повністю зайняв один намет. Була перша година прохолодно осінньо туркменсько ночі. Відвиклі від холоду та високо вологості, ми відчутно замерзли в неопалюваном приміщенні. Настрій від тако зустрічі - відповідний. І тут трапилася подія, яка стала основною причиною неприємностей для мене та друзів. З сусіднього намету прибіг хлопчина нашого призову й почав умовляти хлопців перейти туди. Стомленість та розчарування від прожитого дня, бажання швидше лягти в тепле ліжко підштовхнула мене до непродуманих дій. Повіривши хлопцеві, умовив свох друзів Сергія Б,. Сергія У. та Мишка перейти. Разом з нами пішли з десяток бійців. Наступного дня ми зрозуміли, що зробили велику помилку. І в першу чергу я відчував власну вину, оскільки "порядки" в новому наметі виявилися жорсткими, з чітко вираженою градацією за призовами, з поділом хлопців на "афганців" та "союзних". Я став ініціатором проблем для себе і друзів.
  
  В кожному наметі головував староста, який слідкував за виконанням розпорядку дня, дотриманням чистоти та дисципліни в приміщенні, вирішував проблеми, що виникали з черговими офіцерами. Поблизу старости крутилися "прихвосні" та підлизи, що складали таку собі раду старійшин. Старшим у нас був здоровенний хлопчина, фізично сильніший за кожного, але за призовом лише "молодий", тому повагою не користувався. У всьому панував "культ кулака". Намети інфекційного відділення стояли серед шпитального парку. З високих дерев густо падало пожовкле листя. В "Афгані" ми зовсім забули про таку дрібницю, як його збирання. Тут виявилося, що в кожно палатки є своя ділянка яку щоранку треба прибирати. До нашого приходу прибиранням в наметі та закріплено територі займалися молодші призови, але тепер більшість з них виписали ( тому нас так звали сюди ). Стало зрозуміло, що прийдеться боротися за сво права. Прибирати листя ми не стали не тому, що було важко, а по іншій причині. Зараз навіть важко  назвати. Це просто стан душі, коли ти знаєш, що не повинен цього робити.
  
  *** Для людини, яка не служила в армі виглядає дивною така позиція. Але пояснення тут просте: весь устрій армійського життя підпорядкований чітко розмежованими обов'язками та правами призовів, які нікому не дозволено порушувати. Відповідно до призову формується і "кодекс честі та поведінки" дано групи людей, переступити який важче, ніж виконати саму роботу. Заставляти працювати старші призови є найгрубішим ігноруванням цього кодексу і справою невдячною: бійці все одно знайдуть працювати когось із менших, зате відносини будуть безнадійно зіпсовані. В таких випадках не наказують, а прохають організувати прибирання, а це зовсім інша справа.
  
  Хлопчина, який так спритно нас піддурив, виявився просто шісткою в руках старших і заслуговував на прокляття свого призову. У "Афгані" за таку провину його б списали в "ЧМО". Атмосфера неприязні та ворожості між новоприбулими і старшиною склалася відразу, і ввечері ледь не закінчилася бійкою. Нам стали погрожувати й обіцяли 'розібратися'.
  
  Лікування, як і в Кандагарському шпиталі, заключалося в дотриманні дієти та періодичному відборі аналізів, за результатами яких хворих атестували на відправку до реабілітаційного центру. Їли в наметах-дальнях. Потрапити до дальні не так просто. Три намети не вміщали всіх хворих, тому приходилося довго вистоювати в черзі, а коли нарешті потрапляли до столу, страви встигали охолонути. Якість та розмаття вибору обмежувалося кашами з добавками молочних продуктів і значно поступалося "кандагарському".
  Майже кожен мав з собою невелику суму чеків, які прагнули поміняти на карбованці. Це вилилося в справжню проблему. Навіть один до одного міняли з неохотою, хоча чек був вартий долару. За безцінь у хлопців купували різні дрібниці, які вони спромоглися вивезти з "Афгану". Але ми не мали вибору. Всі хто міг безсовісно наживалися. Це виглядало принизливо. На виручені карбованці купували кондитерські та молочні вироби в яких мали найбільшу потребу, ходили в кафе.
  
  Вночі в наметах топили пічки. В нашій - цим займалися "чижики". А у сусідів розшарування серед однопризовників відбулося швидко. Знайшлися ( і багато ) хлопців неспроможних бути нарівні з останніми, а тому вимушених виконувати найгіршу роботу. Вони враз "помолодшали" на один призов з пониженням в правах. Така доля усіх слабких та невмілих в армі. Тваринний закон - виживають сильніші. Майже щоденно до когось із бійців намету приздили батьки або рідні і кожен отримавши дозвіл від старости на неофіційний вихід до міста, ввечері приносив данину в вигляді вина або рому. Спиртне в палатці не переводилося. Щовечір в приміщенні відбувалася чисельна п'янка не дивлячись на хворобу та режим табору. Звідси, "неуставні" відносини, рукоприкладство до "молодих" і повна безнаказаність за злочини.
  
  До старости приходили місцеві цивільні і просили виділити людей для виконання певних робіт. Торгівля "рабами" квітувала.
  *** Не впевнений, що про цей факт нічого не знало командування шпиталю, але заходи, щодо присікання вивозу хлопців на працю та походів на прогулянки, не приймалися. Ніяких проблем: одягнув спортивні брюки та футболку, і через проломи в огорожі спокійно виходиш в місто.
  
  Працювати здили переважно хлопці молодших призовів. Були і постійні клієнти в яких бійці проводили по декілька днів. Іноді визд на працю використовувався, як можливість вирватися з шпиталю подивитися на цивільне життя та заробити гроші. Таким чином, і я, одного разу, спокусившись обіцянкою ввечері отримати п'ять карбованців, напросився попрацювати на складі макулатури. Ми похали з молодшим за призовом хлопчиною. Важко сказати чим більше був задоволений - виздом в місто чи безліччю книг та журналів. З охотою віддався пошукам літератури та читанню, добре, що роботи мали не багато, тому працював більше мій новий знайомий. Правда, відносилися до нас зверхньо, мов до рабів, з неприхованою неприязню та зневагою. З задоволенням би випустив в нахабні морди господарів автоматну чергу, якби трапилася нагода, адже зовні вони нагадували душманів, а фактично зараз, для мене, були гірші за них.
  
  Зате пообідали в невеличкому кафе. Їли справжній шашлик з баранини, і почувалися чудово. Повний шлунок заспокоюючи подіяв і я вже не звертав уваги на репліки з боку роботодавців. Ввечері, в закритому фургоні нас привезли назад. Обіцяних грошей, не отримав, зате мав кипу цікавих журналів та книг.
  
  Минуло більше двох неділь. Строк достатній для того, щоб звикнути до обстановки шпиталю, змирилися з його законами. А коли об'явили чергову відправку, в яку ввійшли більшість недругів з намету, полегшено зітхнули. Разом з ними зникли і проблеми, життя почало входити в звичне русло. Привезли нову партію і тепер вони, не дивлячись на власні строки служби, відчувалися насторожено. Але не довго, бо тепер нікому чинити неподобства й наш гурт охоче прийняв в сво ряди десантників з Баграму.
  
  "Справжнє" життя в наметі починалося тільки після вечірньо перевірки. Проста формальність, а за нею - інший вимір. Бійці поверталися з міста й приносили з собою продукти та випивку. Тільки-но останнє прізвище зачитано і молодші призови лягали спати, намет наповнював гамір застілля, який не рідко закінчувався нічними "розборками" з сусідами або своми молодшими, в залежності від складу гуляючого гурту. Страждали в першу чергу молоді хлопці, яких постійно "виховували" всі, хто хотів. А іноді діставалося і старшим, якщо х було замало, або потрапили вони сюди з незнайомо для більшості частини.
  
  1 грудня. Ніч була повна "жахів". Весь час на когось чекали. Декілька разів в палатку вривалася групи п'яних вояків з сусідніх наметів і шикували "молодих". В окремих епізодах починали приставати до нас, але ми стояли заодно і це остуджувало х пил.. Ніч майже не спали, а коли лягали то одяг і чобіт не знімали...
  
  Наступного дня випав сніг. Настала "справжня" морозна зима. В наметі - холодно та сиро, страви в дальні покривалися інеєм доки ми потрапляли до столів. Нудьга та туга за друзями в підрозділах заволоділа душами хлопців.
  Наближалася чергова відправка до реабілітаційного центру в місто Баграм, в "Афгані". Більшість з великим задоволенням проміняла б зараз цей шпиталь на прохолодне повітря гір Гіндукушу. Рутинне життя шпиталю, яке не скрашували вже ні цивільні харчі та міцні напо, ні телевізор і прогулянки по місту - все набридло "до чортиків". Ейфорія від "союзу" давно минула натомість з'явилася ностальгія по "вільному житті" в Афгані. І як на зло остаточно "зіпсувалася" погода: зранку - холодні тумани, легенький сніжок і неймовірно холодно.
  
  Життя колективу намету залишалося таким одноманітним. Одні гурти розпадалися, інші - тільки утворювалися. Люди шукали собі близьких по духу і за певний час кожний знаходив те, що шукав. Знайшов і я "свох" однодумців. Їх було двоє і служили вони тут, в ТуркВО. Без тупих армійських комплексів, ерудовані і приємні співбесідники, вони стали душевною віддушиною в світі напущеного армійського бахвальства та надмірності, несправедливості та чванства.
  
  Одного зимового дня, на шикуванні шпиталю зачитали списки видужуючих, що мали від'здити до реабілітаційного центру. Серед прізвищ прозвучало моє і більшості друзів по Кандагару. На збирання дали декілька годин. Ніби востаннє надаємося в кафе ( нещодавно отримали зарплату, тому гроші водилися і не тільки на жу), гонець з міста приніс рому. Переважна більшість із від'жджаючих бійців була добряче напідпитку. Звучали "афганські" пісні, натовп вів себе бурхливо та зухвало, але офіцери нікого не чіпали, вони розуміли куди ми повертаємося.
  
  По дорозі до аеропорту група вели себе шумно. Розмови, пісні і вияснення відносин - все змішалося в один гамірливий клубок. Аеропорт. Автобуси під'хали прямо до літака. І тут почалося "найцікавіше". Декому явно не хотілося летіти сьогодні. Пілоти, побачивши такий неорганізований і агресивний натовп, відмовилися летіти й вимагали найбільш п'яних залишити борт. Але група пішла на принцип: або летимо всі, або - ніхто. Організовано вийшли з літака на бетон аеропорту. Умовляння офіцерів не допомагали, а далі образ та нецензурних викликів в нашу адресу х фантазія не дійшла, що ще більше розворушило натовп. Полетіли образи і в бік офіцерів, виникли потасовки. Декому з них це коштувало розбитого носа. Група стала майже некерованою. Саме тоді, на злітну смугу в'хали дві авто з озброєною гарнізонною вартою.
  
  Вигляд хлопчаків з автоматами ( а інакше ми і не дивилися на цих "союзних" вояків) ще більше "завів" окремих хлопців. Вийшов командир гарнізону. Він теж не відрізнявся оригінальністю і пообіцяв "афганських бандитів" посадити на губу. Його генеральські зорі та слова не вплинули на поведінку натовпу. Тоді прозвучали накази вартовим солдатам і ті приготували автомати. Справа заходила занадто далеко. Більш розумніші з нас вирішили  не загострювати, бо могла пролитися кров. Ми дали вивести з групи "зачинщиків" - п'яних та занадто гамірливих. Після недовгого очікування останні зайняли місця в літаку. Більшість миттєво заснула, інші дрімали, літак почав розгін. Прощай Ашхабад...
  
  14. БАГРАМСЬКИЙ РЕАБІЛІТАЦІЙНИЙ ЦЕНТР.
  
  14.1. Три дні в Азатбаші.
  
  Літак завмирає на смузі. У відчинені дверцята проривається холодне зимове повітря. За бортом глибока ніч. Ташкентська земля зустрічає жагучим холодом і пронизливим вітром. Від вигляду білого покривала снігу на бетонних плитах аеродрому, стає немов ще холодніше. Мерщій біжимо до критих тентами "камазів". В машині стає тепліше. Пляшка Чемену, що чудом збереглася після "шмону", зігріває змерзлі тіла.
  
  Дорога тривалістю більше одніє години закінчилася перед рядом наметів. Занурюючись по коліна в сніг йдемо до них. В середині палатки лише декілька голих ліжок та бетонна підлога. Буржуйка ледь жевріє. Наскрізь промерзлі в авто, відчули себе в затишку. Але найгірше чекало попереду. Виявилося, що нам доведеться ночувати в таких умовах. Довжелезна ніч, здавалося, не мала кінця. Зігрітися - ніде і ніяк, присісти - нікуди. Щоб не робив: лежав, стояв чи сидів, весь час відчував холод. Хвилини спливали, мов години, години - виглядали безкінечними. Про сон всі забули. Єдине бажання - не замерзнути. Прокляття на адресу місцевих командирів не затихали ні на мить. Через дірки в стінах задував холодний вітер, видуваючи краплини тепла, що йде від наших тіл. Присутні в наметі рухаються, ворушаться, аби хоч як зігрітися. Мабуть ще жодного разу в житті я так не хотів, аби настав ранок. Нарешті почало світати. Шаркання ніг об асфальтовані доріжки навколо палатки зачастішало.
  
  Сніданок виглядав більш, ніж скромним, але після тако ночі ми і не чекали від ціє частини на більше. Відразу в голову прийшли думки про перші місяці: гнуті до неможливості тарілки та ложки, побиті черпаки та бачки і все - жирне на дотик й брудне. Вигляд страв не додавав апетиту. Переважна більшість бійців насолоджувалася теплом дальні, і випивши чаю, з неохотою виходили на вулицю. Потім знову була лазня. На цей раз я не мав бажання залишитися без цивільних речей і з гуртом товаришів залишився в наметі. За що ледь не поплатився, - "банда" місцевих вояків заставляла солдатів віддавати "тільняшки", футболки, мародерствувала. Скрізь панувала груба сила.
  
  Нарешті зайняли тепле приміщення казарми де провели залишок дня відігріваючись і очікуючи на відправку в "Афган"( звістку про не зустріли ледь не з оваціями). Серед постійного складу частини зустрів Каміля А., який воював разом з Пашкою Л. в рейді на Пандшері. Всі хлопці у взводі думали, що він вже вдома, але відсутність військового квитка, який залишився в Кандагарі не давала змоги тому звільнитися.
  Наступного дня чекали з надією на відправку. Ранком теперішній командир групи, підполковник, власноручно прийшов виганяти всіх на зарядку. Довго бійці виходили з приміщення на ранковий морозець. Частина хлопців відмовилася виходити і х наказали - зачинили в клітці за металевими гратами, що були вмуровані на всю довжину казарми. Юрбою пройшли два кола по містечку, потім постояли на плацу і добряче промерзнувши повернулися в казарму. Ввійшовши до приміщення побачили, як наші товариші спокійно сплять в клітці. Я теж пожалкував, що не залишився. І хоча порушників дисципліни не повели на сніданок, вони не багато втратили, зате не змерзли, як більшість. Після сніданку групі об'явили про завтрашню відправку до Баграму, тому весь розпорядок змінився. Замість стройово підготовки - ліжко, листи, листівки, відпочинок з перервою на обід та вечерю.
  
  Ранок. Перевірка особового складу. На дворі, як і вчора, морозно. Сідаємо в машини вже добряче підмерзнувши. Їхали досить довго. Вздовж дорогим тягнуться містечка і села, але бажання дивитися не виникало - ноги ледь відчував, наскрізь продував холодний пронизливий вітер. Ташкент. Аеропорт. Знову перевірка. Сідаємо в автобус, який мчить нас до літака. Той стоть без ознак життя. Так і є, щось не узгоджено. Повертаємося назад, до приміщення аеропорту. Кімната, куди нас втиснули, завалена об'дками та сміттям. Година спливає в очікуванні та невідомості. Друга спроба. Через льотне поле йдемо до літака. Біля нього вже пораються пілоти. Машина оживає. Зліт. Курс на "Афган". Лише одна година польоту відділяє всіх від зустрічі з війною. Спокійно засинаю.
  
  14.2. Місто Баграм, реабілітація.
  
  Грунтовий аеродром, на який приземлився літак, оточували чудові гірські краєвиди. Місто знаходилися в кільці високих гір з білими сніговими шапками. Тепле повітря приємно порадувало. З радістю розстебнули бушлати і юрбою пішли за старшим в напрямку розташованих неподалік казарм. Нові будинки справили приємне враження після поневіряння по наметах. Реабілітаційний центр тільки формувався, склад частини постійно змінювався, тому окремі приміщення пустували. Прибулу групу розподілили по підрозділах. Я потрапив в роту разом з більшістю друзів. Рота одного призову. Швидко знайомимося. У кожного з бійців на лівій стороні бушлатів написані міста звідки вони родом, що допомагає в пошуках земляків.
  
  Після обіду потрапляю на концерт групи "Каскад". І тут, серед натовпу солдатів впізнав знайоме обличчя. Славко! З ним починали службу в Іолотані, а потім шляхи розійшлися. Тепер, поспішали поділитися новинами про спільних друзів, цікавилися життям один одного. Ансамбль грав хороше. Чудовий настрій від зустрічі з товаришем, від повернення в "Афган" ніщо не могло зіпсувати. Як добре, що я знову потрапив сюди! Ніякі "союзні" радощі і привіле не могли замінити нам чистого від нальоту неправди та фальші воєнного життя.
  
  Служба в новій частині виявилася легкою. Працювати заставляли тільки тому, що в армі без цього не можна. Ми робили видимість праці, а офіцери закривали на це очі. Всім добре: солдати при ділі, розпорядок дня виконується. Правда, шикування порядком набридали, бо відбувалися ледь не кожно години.
  
  Побутом та харчуванням були задоволені. Спали на м'яких поролонових матрацах, яких не бачили ще ніде; в казармі чисто й комфортно, мали навіть кольорового телевізора - диво в "Афгані". Одним словом - сприятлива обстановка для видужання та відпочинку. Колектив друзів склався ще з Ашхабаду. Але з'явилося багато нових добрих приятелів. Я "обростав" друзями і був щасливий цим. На днях відправився в частину мій земляк і командир відділення Вадим З.. На його місце друзі обрали мене. Я став командиром відділення. Цей факт додав впевненості, багато в чому допоміг перебороти душевний розлад після шпиталю.
  
  14.3. Останні дні 1984 року.
  
  Якось ротний назначив мене в наряд по кухні. Спочатку хотів послати замість себе другого, але потім передумав. Цехи дальні, як і всі куди раніше потрапляв, справили гнітюче враження ( один тільки запах чого вартий). Але тепер я тільки командував нарядом організовував його роботу, що зовсім не важко. Разом з друзями на вечерю взяли м'яса та картоплі й понесли все це добро в намет, що слугував за дальню. Старшим в ній перебував земляк і добрий друг Сергій С.. Повз півгодини на столі стояла смажена картопля з м'ясом і присутній гурт наминав страву смакуючи кожну ложку.
  
  Весь наступний день наряду провів з Сергієм, періодично навідуючись до цехів, щоб проконтролювати роботу молодших та отримати харчі на обід. Під час видачі продуктів із складу, всі консерви, які лежали без достатнього нагляду, опинялися за пазухою. Тільки наш наряд розтягнув стільки продуктів, що х вистачило б на сніданок всій роті. За декілька ходок тайник в палатці наповнився різними консервами ( готували запаси на святкування Нового року ). Таким в вільним у всьому, що стосувалося служби та життя я відчував себе вперше в армі...
  ...Свобода, така жадана і така приємна. Нею переповнений кожен рух, кожна хвилина життя. Не легко дісталася вона мені, як і кожному з друзів. ЇЇ весь час приходиться відстоювати в, іноді, навіть жорстокій боротьбі з старшими призовами, командуванням. Важко зараз молодшим солдатам, але пройде час, і вони, стануть такими як і ми, якщо не гіршими. Солдатське життя незмінне ось уже на протязі декількох поколінь...
  
  Після обіду, 29 грудня, пішов сніг. Повертаючись після вечері, помітив в повітрі невеликі сніжинки, що м'яко стелилися на землю. Пізніше, коли виправши ХБ, вийшов з казарми, земля вже вкрилася білим покривалом. Це послужило сигналом до гри. Всі висипали на подвір'я. Руки сами потяглися до снігу і без утоми ліпили, ліпили. Сніжки летіли з різних сторін. Рота на роту, взвод на взвод. Навіть офіцери не лишилися в стороні. Ми, водночас, відчули себе дітьми забувши про війну, про те, де знаходимося.
  
  На відміну від звичайних частин, у цій за розпорядком було два сніданки з інтервалом в дві години. Після другого з друзями часто засиджувалися в дальні. Сергій С. виявився цікавим розповідачем і його історі викликали загальне схвалення та сміх. Нерідко заходив ще один земляк дивовижно схожий на М.Боярського. Вони, та Анатолій Б. в цей період стали моми найближчими друзями...
  
  *** Мине чотири місяці і я отримаю такого листа... Здравствуй Кадыгроб А. Извени, что так тебя называю, но имени твоего я не знаю. Пишет тебе друг Анатолия, Женя. Анатолий погиб 15 марта, и мы, разбирая его почту поняли, что это письмо от друга. Не удивляйся, что ответ пишут тебе его друзья. Я не знаю в каких вы были отношениях поэтому решил написать тебе подробно. Толик рассказывал нам о своих баграмских друзьях и встрече Нового года. Говорил, что подружился с ребятами из Кандагара. Погиб Толик в кишлаке на Ургуне ( это недалеко от Гардеза ). Наш взвод "чесал" кишлак и уже в конце, когда выгнали "духов" в "зеленку", пуля из "бура" ( англійська гвинтівка часів першо світово війни) попала ему прямо в сердце, какраз он вынул рожок из карманчика в этом месте. Он даже не мучился. Командование послало на "Красную Звезду". Прощай. Женя...
  
  Кінець року час підведення підсумків...
  31 грудня 1363 р., понеділок, м.Баграм.
  Через декілька годин наступить 1985 рік, другий рік служби в "Афгані". Що він принесе мені? Можливо щасливу демобілізацію а може стане останнім роком в житті. В це не віриться, але...
  Минулий рік став найважчим і найвідповідальнішим періодом в житті. Можна сказати, що це вирішальний рік. Багато випробувань і мало радості випало на ці 12 місяців. Рік перших і важких втрат друзів: Мишко, Паша, Вася, Саня, Колька... Скільки х ще в цьому ряду? Багато пережито і переосмислено. Я суттєво змінив погляди на деякі речі, в інших - навпаки залишився таким же. Рік життя в суто чоловічому колективі викував мій теперішній характер, волю. Наша нелегка служба, постійне відчуття небезпеки та смерть близьких товаришів не зробили з мене вбивцю. Я став краще розбиратися в людях, взнав м ціну. На жаль, переконуюся, що хороших та порядних хлопців не так багато як хотілося б. Однак, тільки тут хороші люди стають ще кращими, а покидьки, як правило, не змінюються. Іноді вся суть хлопчини проявляється протягом декількох хвилин і ти, з радістю, що не помилився, або навпаки - зі смутком, "відкриваєш" його для себе. Вимальовується закономірність: сільські хлопці, в переважній більшості, надійніше за міських, а назви великих міст: як то, Москва чи Ленінград, звучать як непристойності, бо ними називають "чмирів" ( хлопців, що втратили людську гідність ). Якби важко не було, а нормальна людина завжди займає своє місце у взводі, а слабкі духом такими і лишаються до кінця служби. Важко діставалася правда та прозріння. Не обійшлося без гірких розчарувань та душевних мук. Дорогою ціною куплено істину і треба бути дурнем аби забути ці життєві уроки. Армія - свого роду каталізатор в складній реакці формування рис людини. Вона прискорює процеси, які в цивільному житті розтягуються на роки і дає можливість оцінити себе на фоні інших.
  Смерть. Вона декілька разів проходила поруч, обдаючи свом диханням. Вона забирала знайомих та друзів, а мене обходила. Везло. Але як оцінити душевні втрати від загибелі друзів та знайомих і х вплив на психічне здоров'я? Як звикнути до цього жорстокого закону війни, та й чи це можливо? Невиміщена злість на душманів не має конкретно форми втілення, бо х ми майже не бачимо. Тому помста потрапляє зачасту на невинуватих, а це викликає новий спалах взаємно ненависті.
  Новий рік наближається. Хотілося б зустріти його разом з друзями по взводу, але; хотілося б залишити всі неприємності в році минулому, але наді мною тяжіє недавній борг власній совісті. Однак, я оптиміст і переконаний, що наступний рік стане кращим...
  
  Святковий новорічний стіл прикрашала велика сковорідка смажено картоплі. Крім не на столі рядами вишикувалися банки і тарілки з консервованими кашами та овочами. В дальні зібралися зо два десятки бійців роти. Шампанського звичайно не мали, а от три трилітрові банки мутно бражки - найцінніше наше багатство на сьогоднішній день, з'явилися на столі в потрібний момент. Все було готово до початку святкування. Запізнювався чомусь тільки "Боярський", але двадцять одного не чекають. Після традиційного поздоровлення та декількох випитих келихів "шураві фанти", коли більшість страв були дочиста з'дені, в наметі забриніла гітара. Пісні, шум, гам. Спізнілий "Боярський", на нашу радість, чудово проспівав декілька пісень. Веселі й задоволені повернулися в казарму.
  
  Всю ніч не вимикався телевізор. Зголоднілі за справжніми святковими передачами, з насолодою дивилися програму до кінця. Особливо порадував концерт за участю чудового італійського дуету: Аль Бано та Раміни Пауер. Ранок нового року видався з морозцем. Життя відразу ввійшло в звичне русло, ніби і не було вчорашньо ночі. Шкода, що свята такі короткі, особливо в армі, але для мене вони ще не закінчилися....
  
  Завтра мені виповниться 20 років. Роки летять. Виявляється життя не таке довге, як здається коли тобі лише 15. Не встигнеш оглянутися, а попереду вже мало що лишиться, все в спогадах. Поспішай жити!...
  Після остаточного медогляду в перших числах січня більшість з нас признали цілком здоровими і записали в відправку по частинах.
  
  14.4. Кабульська пересилка.
  
  Прощання з друзями завжди болісне, бо прощаємося назавжди. І в кожному новому місці служби ти залишаєш частку власно душі. Вона живе в спогадах товаришів, що залишилися, вона подорожує разом з ними по інших гарнізонах. Чим більше маєш друзів, тим ширше географія місць де є спогади про тебе. Людська особистість розчиняється серед інших, збагачуючись сама і додаючи щось нове кожному знайомому. Воістину: віддаючи - отримуєш.
  
  Стомленість від мандрів давала взнаки. Я переситився ними. Тому не звертав уваги на цікаві подробиці по дорозі до баграмського аеродрому. Минули розташування десантного підрозділу, потім ще декілька невеликих "господарств" аж поки не вийшли на широку злітку. Команда видужавших бійців сягала сотні осіб, колона розтягнулася. Перші вже блукали між декількома АН-12, що стояли біля смуги, останні - тільки-но виходили на бетонне покриття.
  
  Знову тривале очікування. Злітали та приземлялися літаки, а ми очікували свого. Нарешті прийшли пілоти, завантажуємося. Короткий розгін і ось борт набирає висоту, описуючи круги над аеродромом. Раптом чуємо глухий удар і на якусь мить ніби затихають двигуни. В середині все обривається. Підбили!!! Але паніка ще не встигає охопити бійців, як двигуни знову заревіли на повну потужність. В сторони летять імітаційні запали. Все в порядку. Стрімкий підйом діє на барабанні перетинки, спричиняє біль. Постійний крен робить політ не зручним. Тільки-но літак піднявся, як починається зниження. Під нами квартали міста. 15 хвилин польоту і "борт" приземляється в аеропорту Кабула.
  
  Кабульська пересилка розмішалася неподалік від злітки, поруч із однією з частин гарнізону. Декілька наметів, дальня та невелике подвір'я, оточене огорожею. Сім діб разом з друзями чекав 'борт' на Кандагар, сім діб нудоти та бездіяльності. Через ці ворота Кабулу пройшли десятки тисяч бійців та офіцерів. Кому везло, той потрапляв на літак в короткий термін, а були й такі, що чекали на відправку неділями, особливо взимку.
  Кожного ранку з надією вдивлялися в небо. Очікували на хорошу погоду та звістку про будь-який "борт" в Кандагар. Ходили навколо транспортних літаків в наді домовитися з пілотом, втиснутися в салон. Але погода тривала нельотна, літаків в нашу сторону літало мало і брали вони переважно офіцерів, що поверталися з відпусток. Хлопці з інших міст поступово розліталися, а "кандагарські" все залишалися.
  
  Розпорядок дня: сніданок - ліжко, обід - ліжко, вечеря - ліжко - одноманітність і рутина. Все переговорено, переслухано і переосмисленно. Навіть бачити один одного не хотілося. Всі рвалися в підрозділи, очікували на зустріч з друзями. Начеб-то і не так далеко, а потрапити до частини немає ніяко можливості. Зранку, сьомого дня очікування, черговий по пересилці порадував присутніх приємною новиною про відправку транспортного літака до Кандагару. Дві години ми не відходили від борту аж поки його не підготували, зате потім, коли промерзлі, ми влізли в завантажене продуктами черево АН-12, вигнати звідти нас вже б не зміг ніхто. Дочекалися. Потужній гул двигунів зазвучав найчарівнішою музикою. Літак вирулював на зліт...
   15. ЗАСТАВА "НАУКА".
  
  1. Похмура зустріч.
  
  В котрий раз, Аріана зустрічала мене після повернення із "союзу", і кожного разу, в обстановці аеропорту щось невідчутно змінювалося. І тепер, вдивляючись в знайомі споруди та смуглі обличчя зустрічних афганців, відчував, що в теплому після морозів Кабула повітрі, мешкає тривога та біль нових втрат. Минуло два місяця, як покинув цю землю, а за такий великий термін, напевне, відбулися значні зміни.
  
  Бригада стрімко змінювала своє обличчя. Зникли ряди старих наметів, на х місці зараз було порожньо. Сусіди, розвідбат, обростав новими каптерками та добротними курилками, а наші палатки виглядали занедбано. Здивувала відсутність хлопців, та тільки в "каптьорці", від Діми, взнав останні новини, які приголомшили: взвод виставився на нову заставу; не було в живих мого доброго товариша і командира Віктора Х., підірвав себе гранатою Марс, в рейді загинув Андрій Н., на супроводженні - Сергій. Враз, з головою, "поринув" в підзабуте життя Кандагару.
  
  Залишок дня провів з Дімою обдумуючи почуте і вже збирався ночувати, як побачив взводного "броніка". З радістю обнялися з Андрієм Ч. За його словами, після чергового обстрілу бригади, комбриг вирішив прикрити частину, створивши застави по зовнішньому гірському кряжеві, який відділяв кандагарську долину від земель белуджів. 7 роту та "залишки" батальйону виставили на 4 застави. Взвод, разом з мінбатареєю, утворили "точку" в рунах кишлака неподалік невелико річки, на самому кінці ланцюжка застав. Причому, всі "точки" роти стояли на горах, лише наша - внизу. Штаб батальйону перемістився на заставу "Міст".
  
  Дорога 'додому', через незнайомі нежилі кишлаки по розбитій дорозі не додавала настрою. На душі моторошно, а розмови Андрія про можливі міни та обстріл пригноблювали. Довга відсутність на війні давала взнаки. В душу закрався страх і побоювання обстрілу. Благав долю, аби дала мені певний строк для акліматизаці. Фари 'броніка' висвітлювали то зруйновані будівлі кишлака, то кам'янисту пустелю, аж поки дорога не поповзла по схилові гори. Машина небезпечно нахилялася набік, колеса шкребли по камінню, немов по душі.
  
  Зупинилися серед будівель кишлака. До "броніка" підходять хлопці. Вітаюся з Ігорем Б. та Сергієм С., але не бачу на х обличчях радості, скоріше байдужість. Така зустріч неприємно вразила. В напівтемряві йдемо до дальні. Тьмяно світиться на столі лампа, жа не лізе в горло. Нарешті "вдома", та радості немає. Хотілося розслабитися, але розповідь Андрія зовсім вивела з колі. Виявилося, що Сергія К. перевели в ДШБ і всі у взводі впевнені, що то мох рук справа. Ніби офіцер, вислухавши мою думку щодо його впливу на молодший призов, так вирішив. Дурниця?! Взводний давно погрожував Сергієві, мо слова не могли стати вирішальними!
  
  Хлопці призову, і в першу чергу Віктор С. ( знущання над ним і вплинули на відверту розмову зі взводним) проявили байдужість і неприязнь. Переважна більшість мужиків вела себе аналогічно. Лише Тимур виявив увагу до розповіді про поневіряння по шпиталях. Останніх цікавив тільки як ще один вартовий. В душі відчай та образа на друзів. Ніби серед свох, і в той же час - навколо чужі люди. В кімнаті старшого призову для мене, звичайно, "не знайшлося" місця, тому вимушений зайняти ліжко в сусідній, де жили молодші призови. Вечір. Посеред кімнати стіл, на ньому - гірка апельсин, попільничка. З ліво сторони одне з ліжок заслане, поверх - одяг Віктора Х., нагадує про товариша...
  
   Із розповіді Ігоря Б. Відразу після виставлення застави разом з саперами на всіх дорогах та доріжках, розставили міни та "розтяжки" ( замасковані гранати, що вибухають від обриву дроту, причепленого до кільця). В той фатальний день планувалася засідка неподалік від "точки". А взводний похав у справах в бригаду, попередньо поставивши декілька нових "сюрпризів", про які ми не знали. Стемніло, а "бетеера" з офіцером ще не було. Тимур, маючи наказ на проведення операці, повів групу в засідку не дочекавшись командира ( так бувало часто). На біду, пішли тією дорогою, якою ходили не раз і добре знали розташування на ній "сюрпризів". Йшло четверо. Попереду Тимур, за ним Віктор Х., Алік Ш. і я. Притискаючись до дувалу з право сторони, тихо просувалися в напрямку до ріки. Злощасний дріт зачепив Алік...
  
  *** Чи то насправді хлопці не знали про нову "розтяжку", чи просто останній необережно зачепив провід - зараз вже не взнаєш.
  
  Спрацював запал РГД, а то, на "щастя" для вцілілих, виявилася вона і за мить, всі лежали на землі, намагаючись уникнути пораження. Ніхто не підозрював, що в 100 метрах від застави, на дорозі, де багато разів ходили, може стояти незнайома "розтяжка". Чотири секунди очікування здалися хвилинами. Пролунав вибух і на голову, та поруч, посипалися шматки металу. Я лежав найближче до гранати, але осколок, що наніс смертельну рану, дістався Віктору. Його зойк та глухий стогін повернули всіх до тями. Всього один осколок потрапив в ціль, але прямо в область серця. Негаючись помчали назад, по раці попередивши заставу, щоб готували "броню" в бригаду. Але, як не поспішали й не силкуватися перемогти смерть, вона виявилася сильнішою. Віктор вмер по дорозі до шпиталю на руках у Тимура...
  
  ... На ліжках, сидять товариші по взводу. Триває розмова, йде по колу "косяк" і я ніби розчиняюсь в дкому "кумарові". Життя знову ставить переді мною задачу - повернути місце в колективі. Гублюся в здогадках, як це робити, на кого опиратися. Нові "порядки", пристрасть колишніх друзів до наркотиків, та відношення до молодших обурювали...
  
   Із розповіді Миколи Д. Коли взвод потрапив на заставу і старший призов отримав повну свободу, наше життя перетворилося на пекло. Взводний не допоміг і не захистив нас від свавілля старших. Під час останнього рейду в Кандагар, що пройшов, мов весела мандрівка, хлопці набрали багато "плану". Відтоді, вечірні "бесіди" не обходилися без "планування". Крім того, підрозділ став часто вижджати на супроводження в місто, бійці бували в бригаді, в сусідів на заставах і привозили звідти "плашки" анаші та пакети герону. Повним ходом на "точці" працював конвейєр по виробництву браги, причому, ставили і офіцери, які й були ініціатором процесу. Старші гуляли, а страждали, в першу чергу, ми з Марсом. Особливо діставалося йому, бо був м'якохарактерний. В решті-решт, це життя його так затерзало, що він не витримав й вирішив накласти на себе руки. Одного дня, десь після обіду, Марс пропав. Тільки через декілька годин підняли тривогу і кинулися його шукати. Знайшли хлопця в рунах по-сусідству з заставою. Марс умирав. Рани, нанесені гранатою, якою він підірвався, виявилися смертельними...
  
  *** В жорстокість мого призову, хлопців, з якими пережив приниження та побо, не вірилося. Та факти свідчили про зворотне. В голові не поміщалося, що за два місяці відсутності колишні друзі стали такими негідниками. Але це був мій взвод і вибирати не доводилося. ... Залишаю чужий мені гурт і йду до Колі Д. - єдиного хлопця, який зрадів, коли я повернувся.
  
  2. На заставі.
  
  Основною задачею кільця зовнішніх застав стало запобігання обстрілів бригади і знищення банд душманів, що займалися цією справою. Завдяки присутності "точок", артилерійські групи "духів" вдалося відтіснити далі вглиб "зеленки" на більш небезпечну відстань. А ті, що проникали в контрольовану зону, швидко виявлялись й знешкоджувались за допомогою засідок, артилері та мобільних відділів застав. На рахунку окремих 'точок' в активі числилося по декілька успішних спроб знищення таких груп та захоплення трофев.
  
  *** 'Духівські' артилерійські установки, примітивні реактивні міномети з декількома направляючими й акумулятором, не ефективна в воєнному відношенні зброя, бо рідко коли ракети потрапляли в ціль, наносила зачасту непоправний психологічний удар по "шураві", особливо на цивільних, створювала атмосферу постійного страху і небезпеки.
  
  Сторожова застава ?18, - "Наука", розмістилася в кишлаку біля підніжжя гори. Зверху нас прикривала застава 9 роти. Попереду, вздовж долини річки, починалася територія, що контролювалася "духами". Взвод займав крайнє маєток кишлака і мав два пости: один постійний, де вартували цілодобово, а другий - виставлявся тільки на ніч. На другому - влаштована позиція для стрільби з гранатомета СПГ-9. Поруч нього розміщалися 'броніки' взводу. В сусідньому дворі, дислокувалися мінбатарея та взвод розвідки, бійці яких несли варту на свох постах. Разом підрозділи й утворювали "точку".
  
  Харчувалися бійці взводу у власноручно побудованій дальні. Страви готував один із узбеків і робив це чудово. Частенько "бронік" привозив фрукти з застав при дорозі. На подвір' знаходився колодязь, а поруч з дальнею - гордість застави: лазня з парилкою. З усіх новостворених 'точок' тільки на нашій можна було нормально помитися, не шкодуючи води. Застава справляла приємне враження. Спокійний ритм життя, ніяких шикувань і якби не "духи", то про кращу службу нічого й мріяти. Правда, перші неділі по виставленню,  турбували мінометними обстрілами душмани і сво раз "помилково" обстріляли.
  
   Із розповіді Андрія Ч. Одного вечора "Молдаван" зайнявся регулюванням фар 'броніка'. В повітрі патрулювали вертольоти, і, мабуть, не всі пілоти знали про нову заставу, тому прийняли світло за "духівське" вогнище!? Ми тільки відчули, як НУРСи впиваються в стінки кімнати та лунають вибухи. Над розташуванням з ревом промчали "вертушки" і знову зайшли на бойовий. В ефір полетіли матюки, в небо - освітлювальні ракети, об'явили тривогу. На щастя, другий залп вдалося попередити. 'Бронік' "Молдавана" отримав незначні пошкодження, а сам він встиг сховатися під броню. Один НУРС, пробивши стелю, ввіткнувся в стіну над ліжком командира мінбатаре. Повезло, снаряд не вибухнув, а офіцера не було в кімнаті ( капітан виявився з гумором, не став витягати "сюрприз", а використовував його, як вішалку для головного убора ).
  
  Гарнізони "точок", залучали до супроводжень тільки в разі виключно потреби. Відрізок дороги від аеропорту до "1001" ( включаючи місто), під час проходу по ній колон, повністю контролювався заставами 3 МСБ(г) та х мобільними групами. Звідси, необмежена можливість переміщення по гарнізону для наших "броніків", поздки "в гості" на сусідні застави, та визди за "трофеями".
  
  *** Про останнє треба сказати особливо. Те, що бійці інших підрозділів іноді займалися таким "промислом", я знав, але у взводі цього не спостерігалося. І от тепер, дізнався від Віктора С., як він та інші хлопці спиняли афганські авто, забирали "бакшиш": годинники, фрукти, різний дріб'язок та наркотики. Мародерством займалися переважно бійці з застав, розташованих повз дорогу. Вони контролювали більшість вантажних перевезень континщиків до Пакистану. Крім цього, деякі мали велику поживу від продажу афганцям палива, белуджам - патронів до АКМ та гранат.
  
  Не лишалися осторонь і офіцери. Колишній комбат, майор Б., бензовозами продавав афганцям бензин. Проводилися рейди більше з ціллю отримання "бакшишу, ніж для виконання воєнних задач (особливо пам'ятним став осінній, коли постраждали майже всі контіни та заможні сім' в місцях, де побували 'шураві'). Окремі солдати та офіцери бригади погрязли в грабуваннях. Нерідко, після рейду, офіцери шикували підрозділи, обшукували бійців і забирали у них "трофе", які потім присвоювали ( спогади хлопця з ДШБ ).
  
  Не малий вклад в це неподобство вносив і комбриг, що мав невдовзі замінитися. Він, напевне, найкраще знав про подібні речі, але закривав не все очі. Можливо, його причетність до справи ( а в цьому майже немає сумніву ) не давала полковникові сили навести потрібний порядок та дисципліну в війську.
  Але не завжди продаж та мародерство сходили з рук. Афганці захоплювали в полон бійців, влаштовували засідки, скаржилися командуванню.
  
   Із розповіді бійця ДШБ.
  Десантники одніє з рот, під час рейду, "відзначилися" жорстокою розправою над жителями в одному з кишлаків поблизу Кандагару. Місцеві запам'ятали номер "броні". З того часу, за машиною душмани влаштували справжню охоту. Вона декілька разів чудом залишалася не ушкодженою, та все ж таки, в одній з операцій, "духи", вичислили і знищили БМП, причому, інші машини не постраждали.
  
   Із розповіді Валерія М. На заставу Сургар прибув новий командир взводу, лейтенант Б. Незвичні умови служби та свобода дій, зіграли з хлопцем поганий жарт. Залишаючись єдиним офіцером на заставі і тримаючи за опору старший призов, він потрапив під його вплив. Взагалі, це було нормально. Але, на його нещастя, хлопці виявилися занадто "розумні". Застава знаходилася прямо над дорогою. Бійці звикли до "бакшишів" з прожджаючих афганських автомобілів та автобусів. Можливість поживитися ввійшла в систему. Потроху залучили до ціє справи й лейтенанта.
  
  Одного разу, він, та ще двоє бійців, спинили автомобіль з незвичним багажем: в будці знаходилися міхи з паперами. Боєць, не звертаючи уваги на протести господарів, почав "перевіряти" х вміст. Він аж завмер від несподіванки, вийнявши звідти дві повні жмені банкнот. Жадоба наживи запаморочила розум. Відкликавши офіцера в сторону, другий боєць, сержант, порадив застрелити континщиків, а гроші забрати ( машину та людей легко 'списати', імітувавши підрив на міні). В цій ситуаці лейтенант зробив фатальну помилку. Замість того щоб, або послухати сержанта, або відпустити афганців не кривдячи х, він дозволив хлопцям взяти частину грошей з мішка й відпустив авто. Континщики, як виявилося, мали великі зв'язки в місті і відразу ж поскаржилися місцевій службі безпеки ХАД. Ті, "вийшли" на комбрига, винуватців швидко знайшли і заарештували. Справа набувала розмірів серйозно сварки між "шураві" та місцевою владою, підривала наш авторитет, тому хлопців вирішили "віддати в жертву" - засудити на максимальні строки ув'язнення. Всі троє потрапили в Особливий відділ гарнізону. Справа для них виглядала кепсько. Лейтенант Б. не витримав ганьби і повісився в камері, а бійцям дали по 5 років в`язниці...
  
  Відразу по поверненні, одягнув хомут вартово служби. Вночі варта, а вдень чекали кулемети "броніків", бо залишився єдиним на взвод. З задоволенням зайнявся улюбленою справою, відновлював втрачені навики. Дечому приходилося вчитися заново аби не попасти впросак під час стрільби. Нарешті відчув, що потрібен взводу, що мо знання та вміння чогось варті. На третій день по призді на заставу, почався рейд. Нас "кинули" за п'ять км від "точки" на блокування одного з можливих шляхів відходу душманів. Хлопці зайняли оборону на високій та крутій горі. 'Бронік' деякий час перебував разом з групою, а на вечір ми повернулися на заставу, підтримуючи постійний зв'язок з засідкою. Так тривало зо два дня. І весь цей час я не вилазив з машини. Ми моталися між бригадою, заставами та засідкою, постійно перебуваючи в русі.
  
  Відчуття небезпеки нахати на міну, коли мчали незнайомими дорогами діяло на нерви. Підривів на той час в межах розміщення нових застав вистачало. Рятували високі колеса бетеера і екіпаж, як правило, отримував лише синці та шишки. Але якщо 'бронік' натрапляв на потужний заряд, броня не витримувала і тоді, діставалося всім, а особливо кулеметнику, якого могло буквально 'розмазати' по кулеметах. Це насторожувало, заставляло нервувати. Та "праця" відволікала від неприємних думок, а змореність не давала довго роздумувати. Діставшись до ліжка, засинав мов убитий.
  Рейд тривав всього три дні і для взводу закінчився без проблем. Ми не зробили жодного пострілу, але завдання своє виконали. Буває і таке на війні. Якось, перебуваючи в бригаді, зустрів приятеля з 7 роти, який розповів про грудневий рейд до Пасабу...
  
   Із розповіді Славіка А.
  Під час прочісування винограднику під Пасабом рота натрапила на засідку. Не встигли оговтатися, як пастка зачинилася: шляхи до відступу відрізані - ми опинилися оточені. Зав'язалася довготривала перестрілка з "духами". То вони, то ми брали ініціативу в сво руки і після невеликого затишшя бій розорявся з новою силою. Так тривало декілька годин. Позиці душманів знаходилися поруч. Коли стихали постріли чули, як вони перемовляються між собою. У 2 взводі служив таджик-кулеметник. Він приймав виклики душманів і при вогневій підтримці друзів вставав на весь зріст, "поливаючи" свинцем х позиці з ПК, та "приправляючи" постріли відбірними афганськими непристойностями. "Духи" в свою чергу відповідали подібним чином. Потім стрільба затихала, починалися словесні дуелі.
  
  Час спливав. Він не був нашим союзником, а залишитися на ніч в такому положенні означало смерть. Добре, що достатньо кількості боєприпасів "духи" не мали, й іноді, використовували цеглини, як гранати. У відповідь ми кидали справжніми - це х "заспокоювало". Декілька разів найвідчайдушні хлопці пробиралися на дах сусіднього будиночку і звідти короткий час вели нищівний вогонь. Але душмани використовували гранатомети і сміливці квапливо поверталися в виноградник. Роті везло: крім незначних поранень втрат не мали. Але виходу з ситуаці не бачили. Не допомагала і авіація. В душу почав заповзати страх.
  
  Повз декілька годин бою в оточенні, збоку розгорівся бій, який став наближатися. Скориставшись заминкою у душманів, викликаною діями сусідніх підрозділів, рота змогла почати відхід. Андрій К. з свом ПК прикривав відступ взводів стримуючи спроби "духів" вести прицільний вогонь. Я вже проминув небезпечне місце, як почувся відчайдушний окрик і кулемет затовк. Снайперська куля потрапила Андрієві в голову, миттєво обірвавши життя хлопця, але завдяки йому рота вийшла з пастки без втрат...
  
  Рейди та супроводження збирали нові жертви. Кінця цій жорстокій бойні не було видно. З кожним місяцем в війну проти "шураві" включалися "свіжі", добре підготовані й навчені, банди та угрупування, а наші підрозділи ріділи. За озброєнням "духи" вже не поступалися, а у вмінні воювати переважали. Перспективи припинення війни розтанули, мов вранішній туман. Війна набирала широкого розмаху.
  
  3. Дні і ночі служби.
  
  Крім вартово служби в "обов'язки" взводу входило "виставлення" засідок в долині ріки проти мобільних груп "духів". На щоденні нічні операці взвод виходив посилений підрозділами 8 роти. Група включала до двох десятків бійців, причому більшість - хлопці з роти. Від взводу на "роботу" виходили призовами: один вечір збиралися "діди", інший - "черпаки". В першу таку засідку потрапив в кінці січня. Ще жодного разу не брав участі в таких "заходах", тому цікавість пересилювала побоювання. Коли зовсім стемніло група почала рух...
  
   30 січня, застава "Наука".
  Вийшли. М'яке сяйво місяця заливало долину, висвічувало дорогу групі. Дув холодний вітерець, який заставляв кутатися в "бушлат". Попереду виднілися спини бійців дозору і висока постать Валерія М. з кулеметом. Постійний зв'язок з ними підтримували по раці. Доходимо до рун якось будівлі. Зупиняємося. Через проломи в стінах та отвори вікон гуляє вітер. Взводний вирішує зупинитися тут. Швидко розбиваємося на зміни і виставляємо декілька варт. Останні ховаються від вітру, горнучись до кутків.Тиша. Думати ні про що не хочеться. Холод, який після стрімко ходи став пробиратися під бушлат, надокучав. Повертаюся з боку на бік намагаючись зігрітися.
  
  Підійшов час варти. Оглядаюся навкруги. Вдалині видніються вогні аеропорту, через ріку - невеликий кишлак. Темними плямами виділяються групи дерев та сади - найбільш ймовірні місця перебування груп "духів". Пильно вдивляюся в темну нитку арика. Відчуття небезпеки притупляється, натомість приходить впевненість у власній силі. Відчуваюся добре. Готовий до будь-якого повороту справи і навіть хочеться, щоб сьогодні нам повезло, і ми "накрили" б чергову мобільну групу душманів. Але час спливає, а в "зеленці" тихо. Ось і зміна. Назад повертаємося в темпі. Хочеться швидше під теплі ковдри. Рюкзака з боєприпасами, що так надокучав при русі туди, зараз не відчуваю. З гордістю та радістю перемоги над власним страхом, повертаюся на заставу...
  
  Застава розбудовувалася і укріплювалася. Щось робили сусіди, в свою чергу і ми не все закінчили будувати. Кишлак стояв пусткою. Велике пуштунське поселення колись налічувало кілька тисяч жителів. Зараз тут проживало 3 - 4 сім'. Покинуті оселі і мечеті, занедбані арики та осквернені колодязі. Окремі речі, що траплялися в будинках, говорили за високий рівень життя та давню культуру цього народу. Мертві будинки і чорнота розбитих вікон були німими свідками трагеді, що розігралася колись тут. Чому жителі покинули кишлак? Адже селище белуджів, яке знаходилося поруч було переповнене. Багато запитань виникало, але відповіді на них не знаходив. Пустеля селища виглядала не зрозумілою, бо на дувалах і стінах будинків не виднілося слідів від куль та снарядів. Цеглу для будування, ретельно складену гіркою, знайшли на одному із подвір'в. Крім не, брали дерев'яні колоди, знімали ворота та вікна.
  
  *** Сім', які жили тут, ставилися до нас без захоплення. На дорозі, що проходила через кишлак, сапери знешкодили дві італьянські міни, і хоча, грунт був твердий, мов камінь, нові сюрпризи з'являлися регулярно. Воно і не дивно, адже за підрив "броніка" чи авто на міні, яку він ставив, дехканин міг отримати таку суму афганів, що х вистачало на кілька років. Якщо людина боялася або не погоджувалася замінувати дорогу, "духи" погрожували вбити когось із рідні, чи брали заручників. Тому, виказати місце де прихований "сюрприз" ніхто не наважувався. "Шураві" лишалося покладатися на власний досвід та інтуцію і бути обережними.
  
  На заставі тривало суперництво між призовами під час партій в волейбол. Якщо дозволяв час, після обіду хлопці збиралися на майданчику в середині сусіднього двору "виясняти стосунки". Гра проходила в доброзичливій емоційній атмосфері. Волейбол став єдиною фізичною розвагою не пов'язаною з службою. Ввечері наказ на засідку...
  
   2 лютого, застава "Наука".
  Замінив Андрія Ч. на варті. Влаштувався зручніше, оглянув "володіння" в передчутті довгого вартування. Несподівано здалека долинув рев моторів і за декілька хвилин на заставу захали чотири 'броніка'. Про себе подумав, що спокійно вартувати не доведеться. Так і вийшло. Через 15 хвилин мене змінили. Засідка! Йдемо знайомими доріжками все далі й далі від застави. Сьогодні я, як ніколи, впевнений у власних силах. За плечами рація, збро та амуніці не відчуваю, настрій романтичний.
  
  *** Засідка могла стати дуже небезпечною, бо виходили до старого афганського поста, біля могили місцевого святого ( місце "славилося" частими зіткненнями з групами душманів, що відходили з Кандагарсько долини).
  
  Проминули руни. Вузенький неглибокий аричок не приховує нас, довгі тіні падають ліворуч. Десь попереду дозор, з яким підтримую постійний зв'язок. В ефірі тиша - значить все нормально. Раптово прозвучала команда на зупинку, дозор щось помітив. На мить завмираємо, але страхи виявляються безпідставними. Перевалюємо через сопку й виходимо на круту гору. Перед очима нічний Кандагар. Злітають в небо ракети, чути гавкіт собак неподалік та постріли з автоматів. Черги трасерів раз по раз піднімаються в небо з різних кінців міста. Десь в центрі мерехтить електричне світло, а остання частина долини занурена в темряву. Трохи моторошно. Адже, до свох далеченько, а "духівське кубло" поруч.
  
  Шаленіє вітер, холодно. Варта пильнує. Поруч сопе Валерій М., а мені не спиться. Занадто тихо, навіть шакали мовчать, недобре. Ззаду почувся шум. Насторожуюся. В зеленці промайнули тіні. Тривога! Вогняний шквал тривав декілька хвилин і стих так же раптово, як почався. "Зеленка" мовчить. Вичікуємо декілька хвилин. Можливо варті здалося, та швидше за все з групою духів покінчено. Спускатися з гори ризиковано. Командир наказує відходити. Вилазку ворога зірвано, але й ми себе розкрили. Швидко йдемо до перевалу, а звідти - щодуху додому.
  
   3 лютого.
   Гроза.Блискавки пронизують нічне небо вогняними стрілами, гучно лунають розкати грому. Все ближче до застави наближається грозовий фронт. Яскраве світло спалахів боляче ріже очі і водночас вихоплює з темряви величезні шматки територі долини допомагаючи вести спостереження. Великі краплини води раптово зриваються з хмар, з наростаючим шумом падають на землю. Дощ набирає силу і стрімко котиться далі. Гроза закінчується. Тільки віддалені громові розкати та густа вологість після короткочасного дощу, нагадують про недавній вир непогоди.
  
  Вражений і зачарований, стою на варті поринувши в романтичний світ роздумів та спогадів. Пригадалася практика, Галка. Дні доармійського життя гортаю в пам'яті, мов сторінки журналу, згадуючи поді, дати. Ех! Як чудово жилося. І, ніби, незалежно від моє волі, в голові стали складатися рядки вірша. Час летів, а разом з ним, більшав мій перший вірш. Пролетіли три години варти, прийшла заміна, але спати не міг. Доречно підвернувся Коля Д. з яким поділився таємницею. Я все говорив, говорив, намагаючись відкрити душу, а він, здебільшого слухав. Такого піднесеного настрою та легкості не відчував давно. Мозок працював бездоганно. Я блукав по пам'яті, як по вуличках знайомого міста, жив минулим...
  
  Наступні дні, кожно варти, нові вірші з'являлися в блокноті. Це захоплення переросло в хобі, яке привнесло в життя на заставі нові барви.
  Ранок четвертого лютого приніс радісну для "дембелів" взводу новину - м наказували збирати речі. "Десанта" зняли прямо з варти. Він зовсім не нагадував хлопця, що відслужив два роки. Форма не підігнана, дипломат відсутній, необхідні речі теж. Толік М. та "Молдаван" зібралися вмить. Десанта ж, збирали всім взводом. Знайшли, в "загашнику" не зовсім старий пластмасовий дипломат, зібрали по бійцях більш-менш пристойні туалетні приналежності, приготували форму та шинель. Взвод проводив хлопців, служба яких тривала вже більше 27 місяців. Раділи за них: дочекалися, відслужили. В душі, кожен трішечки заздрив хлопцям; мабуть, думав про той час, коли і він ось так, сяде на "бронік" й поде в бригаду, щоб більше сюди не вертатися. Прощавайте і щасти вам товариші!
  
  4. День за днем.
  
  Після від'зду дембелів і без того невеликий взвод, став зовсім малим. Ще так "недоречно" почався рейд й Сергій Є. та Якуб, похали з вогнеметами для підсилення підрозділів батальйону. Відверто кажучи, думав, що подемо ми з Ігорем Б, але взводний вирішив інакше. Хотілося знову побувати в ділі, "обновити" враження від справжньо "праці". Довшими стали варти, коротшим відпочинок. Взвод виснажувався без поповнення. Вже не йшла мова про рейди та засідки, якби вартову службу не 'завалити' без поповнення. В строю залишилося сім чоловік.
  
  Якось, разом зі взводним, похали на "Міст". Я залишився переписувати програму "навчання" підрозділу на 1984 рік, а "бронік" відправився в бригаду. Справу скінчив швидко і, від "нічого робити", вийшов на міст полюбуватися краєвидом. Увагу привернула група белуджів. По долині, до свох домівок, направлявся гурт афганців. Попереду, гнучись від ваги в'язанок хмизу на спині, повільно сунули літні жінки, за ними йшли молодші, а далі - зовсім маленькі дівчатка. І кожна несла стільки дров, скільки могла підняти. Метрах в десяти за жінками, поважно крокували троє дужих мужиків з автоматами, які "охороняли" групу. Таке відношення до прекрасно половини серед белуджів ( як і серед останніх афганців) було цілком нормальним, адже, як говориться в Корані, - "жінка - це верблюдиця, що повинна пронести чоловіка через пустелю життя".
  
  Доки спостерігав, підійшли двоє хлопців-белуджів і попрохали підписати конверта. Виявилося, що х товариш вчиться в Харкові й живе поруч зі мною. Фантастичний збіг обставин. Світ тісний.
  Ввечорі по раці передали, що "бетеер", який хав з "Оонівського містечка", потрапив в засідку, потрібна допомога. Заставу "Міст" підняли по тривозі, наказали готуватися до визду. В повітрі з'явилися "вертушки", а до місця пригоди помчало декілька "броніків" з ближньо застави.
  За день так втомився, що на нічній варті весь час боровся зі сном і ледве не заснув. Приводив себе до тями пострілами з автомата, хоча було над чим подумати і за що порадіти - завтра взвод вирушав в рейд.
  
  Рейд, на який мали стільки планів та надій, закінчився негадано. За наказом комбата, взвод мав зайняти будівлі на "Площі з пушками" і ми вже раділи з цього приводу ( центр міста, є можливість заробити гроші, купити фруктів та смачного хліба), але поступив новий наказ і підрозділ, повернувся на "Міст" в резерв командування. Великий облом. Правда, через декілька годин таки потрапили в місто, на заставу поблизу складу ПММ. Виставилися напроти "1001", де провели в очікуванні декілька годин і без пригод повернулися додому.
  
  Наступного дня, вихали на супроводження. Зайняли позицію поблизу бензозаправки. Поруч - два афганських поста на рунах будівель, а через дорогу - абсолютно цілі жилі будинки, які війна обійшла стороною. Раніше, під час супроводжень, тут ніколи не виставляли бійців та техніку, але тепер, війська перебували навіть в найлюдяніших місцях міста. Душмани не турбувалися про населення і обстрілювали колони навіть в центральних районах, чого раніше ніколи не спостерігалося.
  
   Із спогадів Володі М.
  Колона наливників мчала вулицями міста. Минули, здавалося, небезпечні місця і тепер могли б розслабитися. Та несподівано автомобіль, що хав попереду, почав виписувати по дорозі зигзаги, аж поки не з'хав з не і не вдарився в стіну будинку. Злякані перехожі поховалися хто куди. Спиняюся і біжу до водія. Відкриваю дверці й завмираю вражений побаченим: хлопець мертвий. Куля снайпера пробила його, сидіння та кабіну наскрізь. На вигорілу від сонця глину дзюркотить струмочок крові...
  
  Поблизу "броніка" крутилися гамірливі дітлахи, весь час намагаючись щось поцупити. Найбільше х цікавили сигнальні ракети та дими. Хотілося зробити бачатам приємне, але не мали гаранті, що ці штуки не потраплять до рук душманів. Деякі з хлопчаків, з серйозними обличчями снували від "броніка" до будинків і, ніби міряли кроками відстань, що насторожувало ( траплялися випадки, коли таким чином душмани взнавали точну віддаль до техніки і могли спокійно вистрілити з гранатомета). В ста метрах попереду, серед рун, сидіти хлопці зі взводу. Не знаю, як м там вартувалося, а ми з Віктором почувалися на вулиці досить не комфортно.
  
  Повертаючись, біля гірського кряжу, зустріли 7 роту та наших товаришів. Рейд скінчився. Він став невдалим для 'шураві'. Про результати прочісування предмісць Кандагару точно не знаю, але бійці роти говорили, що декілька разів потрапляли під обстріл. Ні трофев, ні втрат рота не мала.
  
  В один з днів, в тихе життя застави увірвалася тривожна новина: БРДМ мінометників підірвався на міні. І все б виглядало досить неприємно, якби не одна пікантна обставина - на ньому офіцери здили в Оонівське містечко до жінок, і повертаючись назад "спіймали сюрприз". Понівечену машину притягли до застави. Міна вибухнула під заднім колесом. Пошкодження виявилися настільки серйозними, що БРДМ ремонту не підлягала. Тим дивнішою виглядала історія з прапорщиком, який п'яний лежав на підлозі під кулеметами, і де тепер зіяв величезний отвір від вибуху. Не вірилося, що людина, яка перебувала на тому місці, взагалі могла вижити. Але не дарма кажуть, що п'яним везе. Прапорщик не тільки не отримав поранення, а й не протверезів від підриву, і наступного дня виглядав, ніби нічого не трапилося. А от комбату та одному з офіцерів повезло менше, хоча знаходилися вони далі від вибуху. Один шкутильгав на праву ногу, а другий - на ліву. Справу з підривом, звичайно, відповідно оформили, але бійці знали правду і мали привід посміятися про себе над невдахами парубками.
  
  В той час, як застава досить мирно співіснувала з сусідніми бандами, війна на супроводженнях після зимового перепочинку спалахувала з новою силою. Знову, слідкуючи за проводом колон по раці, з тривогою чули страшні назви "трьохсотий" та "двадцять перший", дізнавалися про міни та фугаси, обстріли...
  
   Із спогадів Валерія М.
  Як завжди, рота на 'броніках' мчала до свох позицій. Бійці сиділи на броні і оскільки, навколишні місця добре знали, не дуже пильнували навколо. Несподівано з переднього "броніка" впав автомат ( хтось із молодих бійців випустив його по необережності). "Міхалич" ( водій "броніка") загальмував і сам вистрибнув за автоматом. В цей час гримнув постріл. "Духівська" граната влучила в броню саме напроти місця водія. Оторопілий хлопець ледве встиг впасти на "бетонку". Зав'язалася перестрілка, але все скінчилося добре, не постраждав навіть кулеметник. "Міхалич" готовий був розцілувати бійця за його необережність ( кумулятивний заряд вщент розтрощив сидіння водія ).
  
  Затишшя в службі закінчилося 25 лютого. В цей день в розташування прибуло поповнення. Восьмеро нещодавніх школярів цікавими очима дивилися на заставу, на нас. Були серед них і "слов'яни", та більше вихідців з Азі, навіть один чечен. Не встигли хлопчаки ввійти у двір, як Сергій Є., який в цей час вартував, помітив вогняні траси в сторону бригади. Забили на сполох. Я стрибнув за кулемети в "бронік", Віктор С. заводив двигуна, а товариші зі зброєю осідлали броню. Тим часом, на повну міць "запрацювала" викликана взводним артилерія бригади та сусідні міномети. Стріляли і з верхньо застави. "Чижики" розгублено горнулися до стінок фортеці, не знаючи, що робити, бо до них нікому не було справи. Доки збиралися вижджати, позиці душманів потонули в гігантських хвилях пилу від вибухів снарядів та ракет. Операцію відмінили. Наступний обстріл бригади відбувся через півгодини після першого. Я щойно став на варту, як дві вогняні полоси знову прорізали небо. І знову, аргументована відповідь артилері. На цей раз трохи довше і, мабуть, успішніше, бо установка замовкла надовго.
  
  Життя на заставі з приходом поповнення повеселішало. Ми познайомилися з хлопцями, нагодували та розмістили х, а зранку почалася служба. Вдень навчали хлопців стріляти з вогнеметів, СПГ; вчили х кидати правильно гранати та вдосконалювали вміння стріляти з автоматів. Ввечері, ділилися досвідом, розповідали про життя, службу та традиці взводу, несли варту на постах. Весь вільний час, я з задоволенням, проводив з поповненням. На заставі з'явився ще один новий мешканець - мавпочка Ліза. Вона прихала погостити разом з бійцями 8 роти, та так і залишилася в нас. За короткий час  полюбили всі, крім Тимура, який сердився на Лізу за надмірну цікавість до всього ( мавпочка рвала папери та фотографі, що потрапляли до  рук ).
  
  *** Лізу привезли бійці ДШБ із Джелалабаду і "зачислили" у штат підрозділу. Після деякого часу перебування в батальйоні мавпочка пішла "по руках", і згодом не залишилося взводу де б вона не гостювала. Ліза здила по різних "точках" та підрозділах й скрізь відчувала себе, як вдома. Вона ходила з хлопцями на варту, вижджала на супроводження, була навіть в одному рейді. Ї любили і оберігали, мов талісман. Н
  аступні два дні "духи" знову обстріляли бригаду з "зеленки" перед "точкою". Цей факт вирішив долю застави. Замість відносно спокійно служби, взвод чекало нове випробування...
  
   16. ЗАСТАВА "НАУКА-2". ГОРА РЕГІГАР.
  
  1. 1 березня 1364 року.
  
  Ранок першого дня весни видався теплим та лагідним. Нічна варта закінчилася, а день для бійців взводу обіцяв бути звичайним, нічим не пам'ятним, та несподівано з штабу батальйону передали новину - на заставу де комбриг з ротою розвідки. Терміново скрізь почали наводити порядок. Візит комбрига не віщував доброго для особового складу застави, тому взводний не знаходив собі місця, аж поки "бронік" полковника не в'хав на подвір'я. Доки лейтенант рапортував, ми в повному спорядженні очікували офіцерів в розташуванні взводу.
  
  Комбриг швидкою ходою підійшов до нас і привітавшись поставив завдання в термін дві години зайняти оборону на горі Регігар, що знаходилася в десяти кілометрах далі на південний захід, і утворити нову сторожову заставу. З тим, полковник, в супроводі роти розвідки, взводу танків та двох штурмових вертольотів, помчав далі, а ми кинулися виконувати наказ. Зовсім не хотілося залишати затишні будинки та обжите маєток, але накази не обговорюють. Особливо неприємно новина прозвучала для дембелів, яким лишилося дослужити декілька місяців.
  
  ...'Бронік' повільно повз через арики та виноградники. Немилосердно трясло. Я припав до прицілів. Минули плантаці виноградників і похали повз невисокий гірський кряж, який одним кінцем впирався в кишлак. З ліво сторони, по ходу техніки, простягалася суха кам'яниста пустеля. Над місцем виставлення застави баражирували на малій висоті "вертушки", прострілюючи з НУРСів та кулеметів підозрілі куточки. На бойових позиціях півколом, завмерли БМП розвідки та танки. Повітря розколювали вибухаючі танкові снаряди. Весь цей феєрверк був влаштований для нас. Бронетранспортери взводу зайняли пісчаний острівок, піхота піднялася на гору. Я залишився на броні і допомагав вивантажували "скарб" підрозділу. Взводний з комбригом ходили по горі, визначали місця розміщення майбутніх постів, потім керували роботою танкістів, що намагалися "пристроти" машину на горі. Разом з нами, на наступні декілька днів, залишалася рота розвідки, доки не вриємося в тверду, мов камінь, афганську землю, збудуємо вогневі позиці.
  
  Невдовзі, комбриг, віддавши накази присутнім офіцерам відбув до бригади, а трохи пізніше, взводний "бронік" помчав на "стару" заставу за речами. Доки ми були відсутні, на горі Регігар трапився мінометний обстріл. Декілька мін впало на позиці взводу. Обстріл нагнав страху більше на дембелів, бо новобранці навіть не встигли "як слід" злякатися. Сергій Є. з переляку втиснувся в розщілину, з яко потім з труднощами довго вилазив, багато хлопців понабивали носи та ноги, тікаючи під захист валунів та ніш в горі. Вже потім, після закінчення обстрілу, сміялися і кепкували над друзями, а тоді було не до жартів.
  
  В першу березневу ніч стояв на варті з Миколою Д. на самій маківці гори. Чудовий краєвид і тиша, приємно теплі камені та легенький вітерець, немов я десь на відпочинку в горах. Перед цим, відмітили призд на нове місце флягою "шураві фанти", тому вартувалося добре. Віднині, на невизначений час, нашим будинком стали гори, а автомат - невід'ємною частиною: працювали і відпочивали разом з ним, а його відсутність на плечі стала незвичною.
  
  Наступний день показав, настільки все виглядало серйозно. На заставу прибули сапери з великим запасом мін, нам привезли величезну кількість боєприпасів та нові види збро. Взвод отримав два ПК, міномет, обіцяли станковий КПВТ і все, що захочемо. Командування не шкодувало для підрозділу нічого. Зате і вимагало багато. Створити з "нуля" заставу, влаштувати три пости спостереження, побудувати будиночки-казарми, дальню, склади для боєприпасів. У взводного голова пішла обертом, а "чижики", на долю яких випадала більшість роботи, засумували. Було над чим замислитися і нам. Крім взводу на новій заставі з'явилися мінометники та залишався один танк разом з екіпажем. Мінометники мали створити одну варту, а танкісти - стали головним артилерійським калібром 'точки'. В ці дні провели додому ще одного дембеля, - Сада ( як особа з вищою освітою він служив півтора року). Але взвод не поменшав, бо доречно, на заставу перевели Валерія М., у якого не склалися відносини з командиром 8 роти.
  
  2. Обживаємося.
  
  Щоб уникнути обстрілів взводний став пристрілювати цілі. Лиш тільки наступала п'ята година вечора, як тишу порушували вибухи снарядів та "градівських" ракет. Ми любили спостерігати за вибухами, що вогняним фонтаном накривали все навкруги, звикали до жахливо "музики" х польоту. Нежилий кишлак Мардкала, в півкілометрі від застави, поступово почав перетворюватися на суцільні руни. Але поки що він виглядав цілим. Якось, під час тако пристрілки, артилеристи взяли занадто близько. Ми, з друзями перебували в броні. Вибух від якого загойдався "бронік" змусив насторожитися. Спочатку подумали про мінометний обстріл, та новий вибух переконав в помилці артилеристів. Снаряд з гаубиці, в випадку влучання, міг пробити "бронік" наскрізь, і усвідомлення цього додало нам прискорення. Третій сюрприз вибухнув ще ближче, в якійсь сотні метрів. В ефір, в адресу артилері, полетіли заклики припинити вогонь, а друзі вже лежали під бронею. На щастя, четвертого снаряду не дочекалися.
  
  Дні стали насиченими подіями та працею. "Старлєй" розподілив людей та назначив старшими постів: на другому - Тимура, перший - очолив сам, броню - поручив мені. На кожен пост припало по відділенню солдатів і тільки броня залишилася в меншості. Згодом, правда, обіцяли дати батальйонного радиста і повара. Праця закипіла. Хлопці безперервно піднімали на гору припаси та матеріали, на постах будували вогневі позиці, закопувалися в гори, всюди лунали вибухи - то сапери вирівнювали майданчики під будівництво будиночків та окопів. Так і жили: вдень виснажлива робота, а вночі замість відпочинку - вартування... і "приколи".
  
   5 березня, "Наука-2".
  Ми сиділи навколо вогнища. З гори попередили, що неподалік буде "працювати" "Повітря" ( літаки ). Ну і хай собі працюють, а нам що з того. Та, чомусь згадалася стара "точка", обстріл з вертольотів. Невдовзі почулося характерне завивання падаючо неподалік бомби. Прийшлось негайно тушити вогнище і тікати під "бронік". Аж дві бомби впали на територію застави, але чомусь не вибухнули. Чи то не спрацював запал, чи щось інше, та ця обставина врятувала життя бійцям першого посту, неподалік якого впала одна з бомб.
  
  
  *** Півтораметровий хвостовик бомби став нашою "гордістю" і знаменитістю. Сюди приводили гостей застави, фотографувалися.
  
  Доки навколо застави стояла охорона сапери виставляли по периметру розташування мінні поля для захисту від несподіванок ( на мінах загинуть всі собаки точки). Перед підрозділом стояло багато термінових завдань. Першу, і найбільш серйозну - проблему з водою, вирішили відразу, взвод отримав два півторатонні РДВ ( резервуари для води ), які регулярно стала наповнювати батальйонна водовозка...
  
  *** Водовозками служили два старенькі ЗІЛ-130, що снували між заставами батальйону. Хоча територія, по якій проходили х маршрути контролювалася нами, часто авто ставали жертвами мін та фугасів. Одну машину нещодавно списали по причині підриву, а друга мала стільки пошкоджень, що ледве "дихала". Праця на водовозках була небезпечною. Крім мін на хлопців чекали засідки, що могли трапитися в будь-який момент та обстріли, особливо в місті.
  
  Треба було налагоджувати харчування. Хоча, застава і отримала нову похідну кухню та повара, але приміщення під не не мала. Завдання по будування дальні взводний поручив мені. Крім бійців бронегрупи з кожного посту в моє розпорядження виділяли кожного дня по двоє вояків. Перші декілька днів вирівнювали серед скель місце під будинок, заглиблювалися в породи. Потужний кумулятивний заряд слабо дробив гранітні скелі, та все ж, поступово, контури майданчика вимальовувалися. Я мав повну свободу в будівництві та організаці праці, і з задоволенням нею користувався. За місяць роботи стіни дальні вже стояли.
  
  Спали поки-що хто де. Склад бронегрупи і дехто з старших хлопців - в "броніках", останні під відкритим небом, або в тимчасових укриттях. Нам випало найкраще, бо бронетранспортер добре пристосований до житла. На задніх сидіннях "бетеера" з комфортом можна спати і в чотирьох. Відбій на броні починався після 12-то ночі. Ми майже не вартували, цілком покладаючись на варту 2-го посту та мінні поля довкола. Хтось один, правда, сидів або дрімав біля раці, а щоб не допустити "випадковостей", міцно задраювали люки в машинах.
  
  Вечорами, вільні з старших призовів, збиралися на бронегрупі, в одному з "броніків". До нас приходили гості з роти розвідки, БМП яко стояли поруч декілька днів. Гитара, бачок "шураві фанти" та веселі спогади - ось все, що на той час складало розваги і відпочинок від праці та служби.
  
  *** Бражку ставили в невеликих бачках між двигунами "броніків". Оскільки застава постійно перебувала на зв'язку з бригадою двигуни цілодобово періодично заводили аби підзарядити акумулятори. Таким чином, в баку з брагою підтримувалася висока температура і напій "вигравався" за лічені години.
  
  На усіх постах тривало будівництво. Першим почав набувати форми будиночок офіцерів, розташований біля першого посту. Там більше всього працювало бійців. Другий пост, де керував Алік Ш., закопувався в скелю. Багато праці коштувало і влаштування танка, якого примостили на маківці гори, частково прикрили камінням та замаскували. Допомагали танкістам перенести наверх боєприпаси і постійно х поновлювати. Як важко не було, та все ж, через декілька неділь, нова застава стала невпізнаною. Вона вже більше походила на військове містечко. Ми мали усі підстави пишатися власною працею.
  
  3. Служба.
  
  Розвідувальна рота на протязі декількох неділь приздила вечорами на заставу. Броня роти залишалася неподалік "точки", а піхота йшла в ближні кишлаки в засідку, або розставляти пристро для боротьби з мобільними групами душманів.
  
  *** Розвідники називали х "реалами". Поблизу я ціє штуки не бачив, але взнав, що прилад складався з антен, між якими постійно існував зв'язок. Варто було людині чи віслюку перетнути умовну лінію між антенами, як це фіксувалося на головному пристро в бригаді, що контролював усі "реали". Спочатку ними вміло користувалися розвідники, які засікали місце й виловлювали або знищували "духів", а згодом, "реалами" стала користуватися майже виключно артилерія. Справа в тому, що в бригаду, нещодавно прибуло посилення - артдивізіон реактивних мінометів "Ураган" ( установки аналогічні "Градові" тільки більшого калібру, залп накриває 72 га площі). За короткий час, кожну з машин "прикріпили" до певного сектору територі, який контролювався "реалом". Якщо душман потрапляв в зону ді пристров, з бригади, у відповідний квадрат летіли "сюрпризи". Спочатку пристрій реагував і на тварин, що стало основним його недоліком, бо гинули, одинокі не винні віслюки, барани та верблюди. Цим користувалися душмани, пропускаючи тварин перед себе. Але прибор постійно вдосконалювали і відладжували, тому невдовзі "реали" перестали реагувати на звірів. Нерідко, мов "грім серед ясного неба", бачили, а потім чули, вибухи від розривів ракет неподалік застави і переконувалися в ефективності свого захисту. Доки влаштовувалися почалася великомасштабна операція по прочісуванню кандагарсько долини. Зі взводу в рейд знову забрали групу вогнеметників: Сергія Є, Якуба, і молодих - Колю Д. та Алхіма.
  
  *** Останні двоє не повернулися назад на заставу, бо при бригаді організували спеціальну хімроту і хлопці після рейду потрапили туди. Шкода було Колю, і як він не намагався уникнути переводу в інший підрозділ, нічого з того не вийшло. Я втратив доброго приятеля.
  
  Вслід за турботами пов'язаними з рейдом, на заставі виникли нові клопоти. Сусідня "точка" - "Слово", тільки-но почала своє існування, але не все там відбувалося гаразд. Після чергового  обстрілу, "бронік" помчав на допомогу сусідам. Застава розташувалася на великому пагорбі поруч з виноградниками та усипальницею релігійного лідера. Ми мали прикрити заставу з боку могили "святого" і організувати там посилену варту, доки групу не замінить інший підрозділ. Поруч з могилою містилося поруйноване маєток де і зупинилися. Одна варта зайняла оборону на даху усипальниці, а друга - в рунах допоміжних споруд поблизу не. Я вартував на даху, коли в винограднику вибухнуло. Осколки зі свистом пролетіли над головою. Забили на сполох, всі стали до збро, очікуючи на розвиток подій. В руках тримав новенького ПК, з якого, з задоволенням, випустив всю коробку патронів в підозрілі виноградники на всяк випадок. Добра зброя завжди додає впевненості, тому відчувався чудово. З іншого посту, в напрямку кандагарсько долини, застрочив АГС й за хвилину ближні руни потонули в вибухах. Ми ніби попереджали, що вартуємо і зненацька "шураві" не застукаєш.
  
  Час спливав в очікуванні неприємностей й вони не забарилися. Сутеніло. Я сидів за кулеметами в "броніку", заодно чергуючи на раці. Кілометрах в п'яти прямо перед собою, під горою, побачив характерні вогняні траси від ракет - працювала "духівська" реактивна установка. Ближня до ворога застава викликала бригадну артилерію, але та не змогла "накрити" душманів, оскільки вони розміщалися занадто близько до гори: снаряди та ракети перелітали і падали далі. З застав відкрили вогонь з мінометів, мій кулемет теж 'заговорив', хоча до місця поді кулі не долітали. Не встигла "замовкнути" установка, як в навушниках почулося скрипіння і в ефір полетіло: "я м'ятежник, я враг..." і далі набір непристойностей мішаній російсько-афганській мові. "Духи" знали частоту радіостанцій і набралися зухвалості вийти в ефір відкритим текстом. Не так приголомшив обстріл бригади, як ця зухвалість по раці. Це вже занадто. Вороги відкрито глузували з нашо безпомічності. Ніч минула спокійно, а ранком нас замінили бійці 7 роти.
  
  Вперше після виставлення застави, відвідали сусідній кишлак Мардкала. Коротка озброєна вилазка включала перевірку ближніх осель. Правда, ми з Ігорем, за наказом взводного залишився на броні. А вісімнадцятого березня надійшла трагічна звістка з застави "Слово", правильніше не прийшла, а прилетіла разом з вертольотом, який сів неподалік "точки".
  
   Із розповіді Рафа.
  Взвод мінометників зайняв маєток і усипальницю "святого". На даху мавзолею влаштували позиці для стрільби з міномета ( там, де два дні тому перебувала наша варта ). Офіцер, разом з двома помічниками, вовтузилися з мінометом, як раптом на голови м впали дві "духівські" міни. Вони прилетіли здалека, бо ніхто не почув звуку пострілу, але дуже точно. Сержант-таджик загинув відразу, а офіцер та Юрій Д. - отримали важкі поранення. Осквернення святинь люди не пробачають...
  
  *** Історія мала продовження. Справа в тому, що у мінометників служили два сержанти-таджики. Жили хлопці в невеликому містечку на одній вулиці. Разом призивалися і разом збиралися додому ( м залишилося дослужити півроку ). І от тепер одного з них вбили, і другий попросив командира, аби його включили в групу бійців, що відвозила тіло загиблого додому. Повернувшись через деякий час назад у підрозділ, хлопець невдовзі теж загинув, причому зовсім безглуздо. Він не встиг вистрибнути з палаючого ГАЗ-66, коли в тому від необережно поведінки з вогнем спалахнули додаткові заряди до мін, Деякі хлопці з числа присутніх в кузові авто отримали незначні опіки, а йому не повезло і другий "цинк" повезли в те ж саме містечко. Доля людська...
  
  4. Свята та будні.
  
  Наближався новий 1364 рік за мусульманським календарем. Розквітли чудо-кущі і поплив далеко навколо дурманящий "запах весни". Навіть до нас, "на гору", вітерець приносив п'янкий та напрочуд приємний його подих. Періодично бійці взводу здили митися в лазню на стару заставу. Тут, одного разу, я зустрів земляка - нового замполіта батальйону. Офіцер прибув в підрозділ нещодавно, але встиг "відмітитися" новаціями гідними заздрості "союзного тилового щура".
  
  *** Зампотил ледь не став жертвою власно ініціативи у нас на заставі. Як і більшості старих офіцерів, щойно прибулих в "Афган" і за всю службу в армі не "нюхавших пороху", майор вирішив внести особистий вклад в знищення "ворогів революці". Йому дуже подобалося керувати діями артилері. Під час коректування офіцер перебував на четвертому посту, що займав позиці на горі прямо над кишлаком. І одного вечора, викликавши артилерію, навів  так неуміло, що снаряди почали влучати в гору і вибухати на територі "точки". Від смерті майора врятувала розщілина, куди він встиг заховатися. Із-за помилки офіцера могли загинути бійці варти.
  
  21 березня ввечері "проводжали" старий рік. Несподівано зі сторони варти мінометників, яка знаходилася найближче до кишлака, почулися постріли. Полетіли черги трасерів в небо та в селище. Ніби, поруч з пострілами наших АКС відчувалися хлопки "духівських" АКМ: подія нагадувала обстріл. Але сьогодні наступав "новий рік", і тому, усі були переконані в інсценуванні. Однак, бригадну артилерію викликали, а вибухи снарядів прозвучали, як салют до свята. Згодом гуртом відвідали розвідників, які сьогодні прихали в засідку.
  
  А невдовзі настав день весняного "Приказу". Двадцять шостого березня, ввечері, по раці дізналися про його порядковий номер. Передостанній для нас і дембельський для друзів Тимура, Сергія Є., Андрія Ч. та інших. З цього приводу усі зібралися в будиночку друго варти. Святковий стіл прикрашали салати з капусти та млинці з кремом - шедевр місцево кухні. Ми випроводжали товаришів в інше життя, бажали м удачі. Згадали Віктора Х.. Яке безглуздя загинути за три місяці до закінчення служби! Прийшов взводний, поздоровив усіх і посидів з нами. Варта сьогодні була організована ретельніше, ніж завжди, тому могли спокійно відпочивати. Як заведено, серед ночі відбувся салют на усіх заставах. На багатьох "точках", трапилися "обстріли" і артилеристи не мало попрацювали, та не жалкували з цього приводу. Бригада салютувала бійцям, які дожили до цього радісного дня.
  
  Вартову службу налагодили на високому рівні. Вночі чергувало двоє сержантів, які періодично обходили пости і ловили сонних вартових. На супроводження та на операці підрозділ не відволікали, давали можливість прижитися на новому місці. А на заставах при дорозі, на відміну від нас, хлопці кожного дня були під прицілом. Під час чергового супроводження в восьмій роті трапилася трагедія...
  
   Із розповіді Валерія М.
  На одному з супроводжень чотири бійці 8 роти, як завжди, пішли займати позицію на даху мечеті. "Бронік", що висадив піхоту, похав на розворот. Коли, через декілька хвилин, із броні спробували зв'язатися з вартою, відповідь не надійшла. Всіх хлопців знайшли вбитими. Засідка спрацювала надійно. Стріляли зверху впритул. "Духи" забрали зброю та боєприпаси і зникли. Безсила лють товаришів вилилася в тривалому обстрілові ближніх будинків, але вона не могла повернути хлопчаків до життя...
  
  В "Оонівському містечку" в цей місяць трапився інший випадок. Містечко охороняли бійці 8 роти. Крім офіцерів та х жінок, в містечку служили бійці терміново служби - охоронці при радниках. Вони "служили" в афганській армі, тому отримували зарплату "афганями", що в переводі на чеки перевищувало нашу в декілька разів. Їх служба докорінним чином відрізнялася від нашо: мужики мали добротні продуктові пайки, купалися та разом зі своми "патронами" в чудових басейнах, жили в будинках з кондиціонерами. Ризикували не більше нашого, але служили, як "білі люди".
  Татарин на прізвище Гібадулін, що не входив до числа "вибраних", завів знайомства з місцевими 'бізнесменами' і продавав тим бензин. Причому діяв один, без підстраховки та обережності. І одного разу, з чергового походу з каністрами, він не повернувся. Хватилися хлопця тільки вранці. Кинулися на розшуки, через його знайомих "вичислили" місце ді, але крім чітких відбитків підошв чобіт великого розміру нічого там не знайшли.
  
  В останній день березня погода піднесла сюрприз. Прокинувшись, зі здивуванням помітив, що на небі не видно сонця, а усе воно затягнуто хмарами. Почав накрапати дощ. Перший дощ в цьому році. Він виглядав такою ж дивиною, як вдома сніг в травні. За мить дощик перетворився на зливу. Потоки води та каміння ринули вниз з гори, змітаючи усе на своєму шляху. Ми ледве встигли відвести загрозу затоплення нашого будиночку, а біля "броніків" на короткий час утворилося невелике озерце. Така, дивна для цих широт погода, протрималася декілька днів. А четвертого квітня ми стали свідками пилового бурану.
   Насувалася гроза. Чорна хмара загрозливо висунула з-за обрію. Вмить запанувала тиша. Жара, яка ще півгодини тому не давала спокою, зникла. Хмара швидко росла в розмірах. ЇЇ брудно-сірий колір в міру того, як вона наближалася, світлішав. Швидкість фронту, навіть здалеку, виглядала жахливою. Перші кишлаки, які трапилися на шляху хмари, потонули в сірому тумані. Вітер шаленів. Пориви вітру розхитували броню, пісок шкрябав по поверхні, але герметично закриті люки витримали непогоду і не пропустили пил в середину. За якусь хвилину вітер стих. По броні задріботів дощик..
  
  5. Кишлак Мардкала та його жителі.
  
  Крапка на командирській карті за минулий час набула вигляду жило та цілком боєздатно застави. Повністю закінчилося будування та обладнання постів, яких нараховувалося аж п'ять, "броніки" розмістилися в просторих капонірах, обладнали місця та окопи для стрільби з усіх видів збро, яку мали в арсеналі. На більшості варт закінчувалося будівництво жилих будиночків. Готова дальня, добудовували комору. Лише у нас, на бронегрупі, стіни будівлі ще не піднялися на проектну висоту. Але я не поспішав, бо житлом для нас продовжували слугувати 'броніки'.
  
  Тепер на перший план, для "молодих", вийшла військова підготовка, а для нас, "дідів", з'явилася можливість ближче познайомитися з сусіднім кишлаком Мардкала. Якщо перші вилазки проходили під пильним наглядом взводного з усіма пересторогами, то зараз, досить добре вивідавши всі закутки поселення, почувалися в кишлаку, як у себе вдома. Вишукуючи матеріал для будівництва, не забували і про предмети вжитку. Наш побут ставав затишніше від ламп, меблевих дрібниць та "екзотичних" предметів, яких вдосталь знайшли в найбагатішому помісті кишлака - будинку мули. Він мав з десяток кімнат на різних рівнях і, на відміну від убогих мазанок дехкан, вражав меблями та предметами, яких ніде крім нього не зустрічали. В численних мечетях знаходили кольорові плакати на релігійні теми, які теж ставали сувенірами. А одного разу Андрій А., в черговий раз оглядаючи будинок мули знайшов схованку речей: кипу релігійних книг, примус, пічку, кинджали, різноманітні склянки з незрозумілим змістом (скоріше за все - ліки), скриньки та розкладне крісло. Була серед знахідок і велика колекція монет. Все добро, яке нам могло згодитися, потрапило на заставу.
  
  За такі вилазки "влітало" від взводного, але заборонити відвідини кишлака він вже не міг, бо крім речей та будматеріалів, там вціліли колодязі, справжні "душі" ( спеціальні приміщення біля колодців з резервуарами в які по глиняних жолобках наливали воду і милися під  струменем, що витікав як правило, збоку на рівні голови та колін, а не зверху ) та арики, з незмінними при них шовковицями.
  
  Вилазки набували широкого розмаху та довготривалості в дні, коли командир виздив з застави у справах. Тоді, ми пропадали в кишлаку по півдня і виходили звідти тільки після того, як патрулюючі "вертушки" починали нами "цікавитися".
  Одного разу знайшли занадто далеко ( поселення тягнулося на декілька кілометрів аж до ріки ). І хоча всі мали автомати, йти далі у мене бажання не виникало. Декілька хлопців перейшли ріку, але все ті ж "вертушки" примусили повернути назад і сховатися в будівлях кишлака. Похід міг закінчитися сумно, бо неподалік в сусідньому селищі знаходилося одно з бандформувань ( про це взнали згодом після повернення ).
  
  Прогулянки по кишлаку стали системними. В цей час саме починалася пора інтенсивних весняних робіт в садах та виноградниках, і іноді, натрапляли на групи працюючих дехкан. Звичайно, ризик був, але поки що "духи", а вони, напевне, слідкували та придивлялися до застави, не хотіли "псувати відносини" з "сусідами". Згодом трапилася ще одна подія, яка сприяла налагодженню мирного співіснування між "шураві" та тутешніми афганцями.
  
  Якось вранці по раці передали про призд, високо делегаці на чолі з командиром афганського корпусу та нашими радниками. І через годину до Мардкали примчала колона сарбозів. З агітаційного БРДМ линули звичні вже мелоді національно музики. Через дві чи три пісні, лунали заклики місцево влади до населення провінці. Динамік надривався. Біля "броніка" сарбози поставили намет для офіцерів. Ще декілька одиниць бронетехніки стояли неподалік, а х екіпажі ховалися від сонця в тіні кишлака. Так почався великий "День миру". До дванадцято години дня навколо афганського намету зібралися і розсілися прямо на землі 42 старійшини з навколишніх кишлаків. Після кількох годин переговорів, що проходили в емоційній обстановці, вдалося домовитися про угоду, згідно яко дехкани зобов'язалися не допускати на територію свох кишлаків банди моджахедів та організувати загони самооборони, а "шураві", обіцяли не вести вогонь по х поселеннях. Про це нам повідомив агітатор зі штабу армі, що інформував заставу про досягнуті домовленості і попереджав всіх бійців про відповідальність за х дотримання. Якщо сталося б так, як говорив цей підполковник, - кращого годі й бажати. Але життя невдовзі порушило ілюзі щодо виконання умов. І одними з перших це зробили ми.
  
  На заставі, на кожній варті, були визначені сектори обстрілу і час, коли дехкани могли там працювати. Можливо, не всі знали про домовленості, можливо, щось інше, але працюючих афганців спостерігали і пізніше визначеного строку. Спочатку обмежувалися попереджувальними пострілами, але потім, коли серед простих роботяг стали помічати підозрілих молодих мужиків ( оптичні прибори в х руках не залишали сумніву про наміри), наша поведінка стала більш жорсткою: відкривали вогонь на знищення.
  
  6. Спекотний травень.
  
  Десятого травня, закінчили будівництво житла на варті. Наш будинок став місцевим "шедевром". Під самий дах закопаний в пісок, в середині він був оббитий чорним утеплювачем для палатки і виглядав, як затишне кафе. Дах ми вкрили шаром глини, натягнули маскувальну сітку. В єдиній кімнаті поставили троє двоярусних ліжок та "трофейний" стіл. Разом з завершенням будівництва, зникла більшість проблем. Турбот по службі практично не мали, а нудьга, що поки-що відступала під натиском подій та праці, заволоділа заставою. Тепер з радістю б похали і в супроводження, і в рейд, але нас туди не запрошували.
  
  Потроху почали "закручуватися гайки" у відношенні з молодим поповненням. Алік Ш., екіпірувавши особовий склад варти, з боєприпасами та в бронежилетах, все частіше став ганяти хлопців по територі застави за дрімоту на вартуванні та за нічне харчування (цілий "склад" консервів нещодавно знайшли поблизу 2 посту). На п'ятидесятиградусній жарі бійці "вмирали" відразу після перших ста метрів кросу, але покарання виглядало справедливим і "гуманним". Якщо мій призов за такі речі нещадно били, то х наказували тільки "згідно уставу". Це був великий прогрес у відносинах між призовами. Биття ( за виключенням окремих випадків ) та п'яних "приколів" ніхто з мох друзів зараз собі не дозволяв. Та було іноді достатньо і одного разу, щоб жорстоко розплатитися за це.
  
   Із розповіді Ігоря Л.
   Був у взводі один туркмен з весняного поповнення, що зовсім не розумів, чи симулював знання російсько мови. На варті його часто ловили сонним і ніякі погрози та умовляння не діяли. Одніє ночі, перевіряючи варти, впіймав його сплячим. Не стримався і трохи побив хлопця, аби привести до тями. Згідно положення, мав би написати рапорт, за що бійцеві "світив" трибунал, але пожалів і дарма. Туркмен, при першій нагоді, пожалівся замполіту батальйону ( безкомпромісному борцеві з не статутними відносинами ) і мене ледь не посадили у в'язницю. Обмежилися тим, що розжалували в рядові.
  
  *** Ігор із-за цього випадку вимушений служити до лютого місяця, не дивлячись на дві нагороди та три поранення. Боротьба з "дідівщиною" часто йшла на шкоду службі.
  У інших підрозділах батальйону й бригади, вцілому, в цей рік, було занадто багато засуджених до в'язниць та дисбатів за "нестатутні відносини". За даними того ж замполіта від рук свох товаришів з січня по травень загинуло 16 хлопців. Особливо багато стало смертей в зв'язку з тим, що весняний призов прибув переважно з Кавказу, Поволжя та середньоазіатських республік.
  
  Розгоралися цілі битви між старшими призовами "слов'ян" та молодшими "мусульманами". Правда, траплялися випадки, коли ворогували між собою і однопризовники. Так, на одній із застав 7 роти, азербайджанець застрелив вірменина. Той отримав листа і зачинився в дальні читаючи його. Другий, дуже хотів сти після зміни варти, і став вломлюватися в зачинені двері. Вірменин відповів щось грубе і азербайджанець скористався зброєю: по зачинених дверях випустив чергу з автомата, в результаті - смерть одного і довгі роки ув'язнення для іншого. Виросли втрати не пов'язані з бойовими діями і серед офіцерів. В восьмій роті на заставі "Міст" втопилися двоє лейтенантів. Вони добряче випили і пішли купатися на канал. Обох затягнуло в шлюз, де х тіла знайшли через два дні.
  
  Тим часом, несподівані зміни відбувалися в стані ворогів. Деякі банди, що раніше воювали проти, змінювали орієнтацію і починали громити свох соплемінників. Одного разу, коли взводний "бронік" хав в бригаду, на дорозі до "Аріани" зіткнулися з озброєними душманами, які спокійно сиділи на новенькій "Тойоті" ( ми ще не знали, що бандформування Ісматова перейшло на "сторону офіційного Кабула" і зараз патрулювало дорогу до міста). Не пам'ятаю який вираз обличчя був тоді у мох друзів, а на моєму застиг страх, здивування та цікавість водночас, але "духи" дружньо посміхалися. Ніколи європеєць не збагне східну людину: вчора лютий ворог, сьогодні - товариш по збро. Фантастика!
  
  Закінчувався строк служби в Афгані командира взводу - старшого лейтенанта Коблова М.М.. Він відслужив тут два роки і чекав на заміну. Оскільки застава знаходилася найдалі від бригади в відносно спокійному місці друзі та приятелі офіцера із нашого батальйону та інших частин часто приздили "в гості". Такі відвідини іноді затягувалися на декілька днів. Офіцери пиячили в будиночку командира, а група бійців на чолі з Валерієм М. гнала м горілку в кишлаку. З цього мали хорошу нагоду займатися власними справами, не турбуючись про відповідний контроль з боку взводного.
  
  На днях прибув на заставу новий офіцер, лейтенант К., який поки-що придивлявся до служби та знайомився з особовим складом. Доречно прийшли нагороди бійцям та командиру. На нагородження від застави похала велика делегація. З орденами повернулися взводний, Андрій А. та Середа В., Валерій М. - отримав медаль. З цього приводу відбулося святкування за всіма правилами.
  
   Із спогадів Валерія М..
  Підрозділ прочісував кишлак неподалік від застави "Елеватор". Після довгих годин руху командир дав наказ на привал. Розмістилися в гранатовому саду під деревами. Я, як і більшість хлопців призову, а ми тоді ще були "чижиками", відразу почав дрімати. Поруч розмістилися двоє узбеків і розігрівали на невеликому вогнищі консерви, а мій однопризовник Муравйов ( "Муравєй") збирав сухе гілля.
  Перша міна впала за спиною одного з узбеків, коли той присів біля вогнища. Хлопець впав вперед чудом не потрапивши в вогонь. Один з осколків боляче вдарив мене в щоку. Не встиг я підхопитися, як друга міна впала прямо під ноги "Мурав'ю". Хлопець впав, мов підкошений.
   Оглянувся - навколо нікого з друзів. Під деревами позалишалася амуніція, боєприпаси і, навіть, зброя, а товариші зникли. Хватаю кулемет і біжу до "Мурав'я". Підбігаю, і бачу як з горла непритомного хлопця з дірки розміром в три копійки б'є фонтан крові. Роздумувати ніколи підхвачую його на руки. Поруч з'являються хлопці з плащ палаткою і підхоплюють пораненого узбека, ще двоє старослужачих збирають залишену зброю, а нові міни продовжують падати в саду.
  Мчу що є сили до сусідніх рун. Долаю тридцять метрів, падаю. На голову знову сипляться міни. Підхоплююся і мчу до винограднику. "Муравєй" не подає ознак життя, руки відвалюються, але біжу таки. В виногарднику зустрічаюся віч-на-віч з командиром роти старлеєм В. Бійці займають кругову позицію, чути шум підзджаючих "броніків". Весь крові доповідаю командирові про сво ді, а пораненого товариші понесли до броні ( на жаль хлопець помер в шпиталі від численних ран).
  
  Перед від'здом додому офіцер вишикував особовий склад взводу і особисто прощався з усіма. Офіцер залишав після себе більше приємних споминів. З ним ходив в сво перші супроводження та рейди; він був вчителем і старшим товаришем. Ми потисли руки, і розлучилися, як добрі приятелі.
  
  7. Прибуття 4-го батальйону.
  
  В один з квітневих днів бригаду облетіла звістка про прибуття нового ( четвертого за рахунком ) мотострілкового батальйону. Про необхідність підрозділу говорили давно і тепер чутки втілювалися в реальну силу. Прекрасно укомплектований технікою, добре озброєний і навчений ( так говорили офіцери ) підрозділ значно посилив бригаду. До цього часу воюючих колективів в частині залишилося в обмаль. Перший та третій батальйони стояли заставами, а другий, разом з ДШБ та розвідротою, не справлялися з масштабами операцій.
  
  Але командування 4-го батальйону, відразу по призді на місце, почало "показувати характер". Їх комбат відмовився від допомоги місцевих офіцерів, і вирішив воювати відповідно свох поглядів. Цілий місяць батальйон знаходився на полігоні, де бійці звикали до нових для них умов, вчилися вести операці та вдосконалювалися в умінні стріляти. Звичайно, те, що підрозділу дали час на акліматизацію стало доброю ознакою серйозного відношення командування до, так звано, "інтернаціонально допомоги" "братньому" народові. Але поді, що відбулися невдовзі, частково спростували цей факт. Одного дня, по раці на заставу передали про зникнення хлопця, який не витримав побов старших і побіг світ за очі.
  
  *** Такі випадки траплялися й раніше, і, практично, ніколи, хлопця, що втікав, не знаходили. Він потрапляв до рук душманів, а подальша його доля ставала невідомою. З цього приводу треба сказати про двох колишніх солдатів з ДШБ бригади, які втекли на БМП до моджахедів за власним бажанням. Прізвища х: одного Риков, другого - Хваня. Вкрадену бойову машину швидко знайшли, а нещодавно об'явилися і хлопці. В книзі, яку розповсюджувало політуправління бригади описувалися х шляхи повернення з полону. Там писали, як Риков та Хваня ( герочні молоді люди!) ризикуючи життям, прибігли до посольства в Лондоні, про х поневіряння в полоні. Хлопців ставили як приклад "радянського" патріотизму. Ось так бува!
  
  На пошуки втікача підняли вільні від гарнізонно служби підрозділи та авіацію, але перша й друга доба пошуків закінчилися безрезультатно. На третій день, від афганських вивідників, довідалися, що хлопець знаходиться в кишлаку, неподалік застави. Ми про це не знали, коли вранці, здіймаючи куряву, на заставу примчала рота розвідки. "Броня" залишилася біля застави, а піхота швидко попрямувала в напрямку ріки. Підрозділ повернувся через дві години, "прочесавши" кишлак і нічого не знайшовши. Але наказу на повернення в бригаду рота не отримала, а залишилася на місці. І тут ми стали свідками захоплюючого видовища.
  
  Здалеку почувся шум двигунів десятків бронетранспортерів: до застави пересувалася бойова колона 4 батальйону, посилена взводом танків. Командування нового батальйону отримало наказ провести показову операцію. Прикрощі для бійців почалися до початку справи. При перезді через арик, заповнений до верху водою, безнадійно застряли в багнюці декілька танків і, як х не намагалися витягти, добу екіпажі провели в полоні багнюки.
  
  Перед заставою промчали більше п'яти десятків "броніків" і взяли курс на кишлак. В ефірі лунали чіткі команди, батальйон рушав на серйозну операцію. Якби не знати в чому річ, то можна подумати, що починається великий рейд. Ми сиділи біля БМП розвідників і з задоволенням слухали, як бійці оточують кишлак, прострілюють підозрілі місця та приймають всі необхідні заходи, щоб уникнути несподіванок. За словами розвідників, що повернулися з цього поселення, воно було крихітним, тому навряд чи весь батальйон зміг би поміститися там, а "броня" оточувала його щільним кільцем.
  
  Мов спектакль, слухали доповіді командирів рот про зайняття чергово вулиці, а коли через тріск раці почулася стрільба та посипалися рапорти командирів взводів про обстріли, всі присутні дружно зареготали. Та найцікавіше чекало попереду. Через декілька хвилин передали, що ворог відстрілюється і є вже один поранений. Ним став .... замполіт батальйону! Куля потрапила офіцерові в ногу. Тут вже за животи похваталися не тільки солдати, а і офіцери розвідки. Виявилося, що одна рота перестрілювалася з іншою, прийнявши  за душманів. Безкоштовне кіно. Ніч четвертий батальйон простояв в очепленні навколо кишлака, а на ранок його підрозділи почали відходити. Ми проводжали х "бетеери" веселими жартами. Не кращою стала і операція батальйону по прочісуванню передмість Кандагару. Не знаю причини, але його командування вирішило провести операцію силами тільки свого батальйону. І ця перша серйозна операція закінчилася невдачею. Результатів - нуль, а втрат серед бійців - доволі. Не обійшлось й без "новинки". Серед міста, впритул з "Тойоти", "духи" розстріляли один з "броніків", знищивши машину, а екіпаж отримав важкі поранення.
  
  Надалі, бійці та офіцери батальйону осволися з службою. Підрозділ став рівним серед останніх, хіба, що, краще озброєним та укомплектованим, з поки що міцною дисципліною, яка невпинно розхитувалася, не дивлячись на всі спроби офіцерів підтримувати  на високому рівні. 8. Зміни в службі при новому взводному.
  
  Новий взводний - лейтенант К. за віком був на декілька років старший за нас, а у відношенні служби - ще "чижиком", бо щойно закінчив військове училище і майже не мав досвіду командуванням взводу. А тут відразу така відповідальна посада - командир застави. Правда, на "точці" ще жили лейтенант - медик та прапорщик, однак командував заставою командир взводу. Звичайно, він вирішив організувати службу по-своєму.
  На щовечірніх зборах старших варт обговорювали плани на наступний день, вирішували проблеми застави і тривали вони бувало до години. Спочатку засідання викликали певне задоволення, ми намагалися допомогти офіцерові швидше освотися в новій обстановці, але багато що в теперішній організаці служби не подобалося і сприймалося в штики.
  
  Другим нововведенням, яке не сподобалося всім без виключення, стали раптові шикування особового складу взводу або варти біля будинку офіцерів. Для "броні" це був найбільший "облом". Лізти в гору зі зброєю, одягненим по формі ( на заставі ходили переважно в одних трусах або штанах ) тільки для того, щоб вислухати черговий незначний, з нашо точки зору, наказ, або для перевірки наявності на місцях особового складу. Останнє найбільш обурювало, бо куди можна дітися з "точки". З тихим протестом, не поспішаючи, піднімалися на гору, затримувалися де могли і цим "псували нерви" взводному. Між старшим призовом та офіцером назрівав конфлікт. Мало того, що він заборонив ходити до кишлака і ввів на заставі "ненормальні" порядки, лейтенант замахувався на вільне життя "дідів", а це вже було занадто. Взводний почав розганяти "засідання" на броні, дратував шикуваннями та пошуками наркотиків і "шураві фанти". Замість допомоги офіцер став зустрічати наростаючий опір, він нервував, зривав злість на молодших призовах, але що міг змінити.
  
  В такому протистоянні минули перші дві неділі. Потім до лейтенанта стало доходити, що "терор" старшого призову обертається проти нього ж самого. Однак, до само заміни ( через три місяці у взвод прийшов другий офіцер ) у нас виникали "непорозуміння". Тривало переозброєння бригади '70-тими броніками'. Команди водів та навідників регулярно моталися через всю крану за технікою. За штатним розкладом у взводі не вистачало двох "бетеерів". Особливо потреби в них не виникало, та все одно ніхто не був проти того, щоб отримати повен комплект. І така нагода невдовзі трапилася.
  
   17. ДОРОГИ "АФГАНУ".
  
  17 червня, пізно ввечері, повернувся з бригади "бронік". Збуджений Микола З. привіз цікаву новину про підготовку групи бійців з батальйону для поздки за новою технікою в Туругунді. За рішенням комбату з взводу мало хати два екіпажі. Спочатку не бажав хати. Безтурботне життя на заставі задовольняло, а ризикувати перед дембелем зайвий раз не хотілося, та й свіжі були в пам'яті поді минуло поздки, коли чудом залишився живий під час обстрілу колони. Але спокуса змін, дороги, манила новими враженнями. Добре обміркувавши не зміг відмовитися, тим більше, що мали хати добрі приятелі, а подорож обіцяла стати веселою. Склад групи командир взводу затвердив без зауважень.Ввечері весь "дідівський" склад застави зібрався в будинку бронегрупи. За армійським календарем завтра починався відлік 100 днів до 'Приказу', останнього для мого призову, а тому найважливішого...
  
  *** Служба виходила на "фінішну пряму". Відтепер, надія на повернення ставала реальністю, а разом з нею приходили турботи про звільнення, загострювалося відчуття страху за власне життя. Про цю подію добре знали і офіцери, які, здебільшого, з розумінням ставилися до майбутніх дембелів. З'являлися нові поступки з х сторони, а наш "кодекс честі" поповнювався привілеями. Наймолодші ж хлопчаки з цього дня починали відлік днів до звільнення "дідів", і горе тому, хто забуде, чи не правильно назве скільки х ще залишається до 'Приказу' - така помилка завжди розцінювалася як велика неповага до закінчуючих службу.
  
  Хронологія подорожі.
  
  18 червня. День перший. Бригада.
  Зранку прокинувся з твердою впевненістю хати, і згодом, разом з Ігорем Б. та Миколою З. ми мчали до бригади. Окинув поглядом "вимерлу" від спеки заставу, ще раз не добрим словом згадавши про сонце, яке приносило стільки проблем. Життя бригади, за довго відсутності, неприємно вразило, бо виглядало суто "армійським". Новий комбриг та командування "взялися" за наведення дисципліни, і мабуть, в цій справі мали успіх - видимого порядку стало більше. Весь час до вечора бійців, що прибули з застав, нещадно шикували та перевіряли, заставляли очікувати вирішення дріб'язкових проблем під пекучими променями сонця.
  
  19 червня. м.Туругунді.
  На ранішньому шикуванні начштабу об'явив про політ до міста Туругунді на вертольоті. Новину зустріли з задоволенням. По-перше - набагато швидше, а по-друге - безпечніше. На Аріані, після недовгого очікування, команду запросили до вертольота МІ-6, або "Корови", як ми його називали. В середині розпечено на сонці машини, було, немов в бані. Запрацювали двигуни, додавши жару в салон. Піт з присутніх полився струмками. Вже нічого і нікуди не хотілося, лише б здихатися ціє спеки. З полегшенням зітхнули, лише коли "борт" повільно піднявся вгору і стало трохи прохолодніше. Вертоліт набрав потрібну висоту, розвинув крейсерську швидкість і поволі поплив над землею. Минули знайомі місця кандагарсько долини, а разом з ними зменшилося напруження в кабіні і страхи за ймовірність бути збитими. Відносна прохолода та розмірений шум гвинтів машини присипляли й невдовзі усі поринули в сон. Прокинувся при заході на посадку. Технічна зупинка в Гераті. На хвилинку вистрибуємо з борту у "справах", але спека заганяє всіх швидко назад.
  
  В Туругунді приземлилися через двадцять хвилин після зльоту з Герата. Навкруги - голі скелі, ніяко тіні. До самого вечора очікуємо "Курдумана", розмістившись біля бетонки під палючими променями афганського світила. Тортури. Без ХБ - "гориш", а в ньому нестерпно жарко. Воду п'ємо літрами. Є від чого повісити носа. Години минали, а офіцер не повертався. Жара та бездіяльність вимучила всіх і ні сти, ні жити, не хотілося. Лиш під вечір заявився майор. Ми пішли шукати місце на ночівлю.
  
  В недобудованій казармі на дерев'яній пильній підлозі, після швидко вечері вже зібралися спати, як від місцевих хлопців дізнався, що поруч на стоянці розташувалася 27 колона. Мерщій туди. Розшукав Володю М. Перший приємний момент за весь день. Пережита трагедія об'єднала нас, а кров друзів скріпила дружбу, тому відносилися один до одного по-братськи. Приємний вечір в гурті товаришів з піснями під гитару біля вогнища, став втіхою за пекельний день.
  
  20 червня, м.Туругунді.
  Новенький, пахнучий фарбою "70-тий горяний бронік", з броньованими колесами, стояв перед нами з Ігорем, як торт перед дітьми. Ми раділи, що знайшли серед десятків "простих" БТРів такий, якого хотіли. Негайно заходилися його перевіряти. Поруч друзі вовтузилися з "своми" машинами, адже кожен 'бронік' зараз отримував господаря і надійного друга. Та для нас радість тривала не довго. Офіцер, який передавав техніку, "нашого" з Ігорем "броніка" не дозволив брати. Вимушені шукати іншого, такого ж, як і у всіх. Вже без особливого ентузіазму перевіряю кулемети, ЗІПи, Гоша заводить двигуни. Техніка щойно з заводу, тому проблем немає. Жалкуємо, що не впустили до "союзу". Ось вона - домівка, за якусь сотню метрів, а потрапити туди можна тільки дембельським літаком. Прикро.
  
  З вагонів, що стоять на залізничній гілці на територі Афгану, крани вивантажують нові машини, ящики з боєприпасами та інше військове спорядження. А на порожні платформи, мов поранених звірів, затягують понівечену техніку ( кладовище цих машин розкинулося поруч з новими ). Кожен з підбитих 'броніків' німий свідок трагеді. Ось, зовні цілий 'бетеер' з невеликою діркою від гранати в броні. Зате в середині усе пошкоджене шматками металу. Відчувається запах крові. Багато машин без одного, чи декількох коліс, з розшитими від вибуху броневими плитами, побитими двигунами. Все, як і в людей: сюди цілі і здорові, а звідси - каліки.
  
  Бронетранспортери, екіпажі яких закінчили перевірку, вижджають на бетонку і самостійно мчать до стоянки в місце збору. Неймовірний шум та гам, пил з під коліс підіймається вгору і закриває сонце, промені якого зараз мало турбують, бо є відповідальна робота. Закінчуємо і ми. В містечку на хвилинку спиняємося біля контину. За мить я повертаюся з смачним афганським хлібом. Зарулюємо на стоянку. На цьому сьогоднішня робота скінчилася і весь старший призов групи пішов до прикордонно ріки Кушки, купатися. Прохолодна вода тішила, але не радувала - ми не потрапили до "союзу".
  
  *** Місто жило в "полоні" військ шураві. Навкруги нього розкинулися численні будівлі, казарми частин, площадки для техніки, склади, яких стало ще більше за рік, що минув після мого відвідання. По головній вулиці безперестанно снували колони автомобілів. Одні, поверталися з глибини крани, порожні і запилені, інші - ті, що відпочили та завантажилися, вирушали назад. Масштаби перевезень вражали. Водночас на територі гарнізону перебувало до десятка колон і декілька таких груп як наша. Але до "союзу" зараз не зажджала жодна з них, всі вантажі отримували тут. Це стримувало проникнення туди імпортних товарів й наркотиків, стимулювало бізнес у прикордонників та цивільних, які вільно пересікали кордон, різних пройдох. Все, що не могли переправити на "велику землю" осідало в Туругунді, в кишенях 'бізнесменів'. Не залишалися осторонь і місцеві жителі, які майже всі вільно володіли російською мовою й завжди знали, що потрібно солдатам.
  
   21 червня, день четвертий, м.Туругунді.
  Після сніданку взявся за роботу. Якщо вчорашній день Гошка не розгинав спини перевіряючи агрегати броніка, то тепер, він спокійно дрімав в холодку під бронею, а я вовтузився з кулеметами. Змивав густий шар запобіжно змазки з деталей, поки ще можна було перебувати в броні. Потім, коли сидіти там не стало змоги, взявся за коробки з патронами. Спека стає нестерпною, кидаю все і йду до ріки. Та не встиг залізти в жадану прохолоду, як прикордонний патруль випроводив мене і друзів звідти. Виявилося, що ми порушили нейтральну зону. Облом. Які зони, коли з обох сторін кордону наші війська? Прийшлося задовільнилися тінню під 'броніком'.
  
  Темніє, але жадано прохолоди вечір не несе. Розпечена за день земля щедро віддає тепло. Поступово життя навкруги завмирає. Затихають розмови в сусідніх бетеерах, гаснуть переноски. Прожектори прикордонників нишпорять по чужій землі, висвітлюють сопки, техніку та бійців, що сплять на броні. На річці заквакали жаби. Життя затихає, щоб ожити завтра з першими променями сонця.
  
   22 червня, м.Адраскан.
  Сонце підіймалося над горизонтом. Його жовтий диск починав розжарюватися і з кожною миттю сяяв яскравіше й нестерпніше. "Бронік" стрімко мчав по "бетонці". Вітерець обдував то холодним, в пониженнях, то гарячим - на пагорбах, повітрям, видавлюючи з очей сльози. Було легко та приємно мчатися по пустельній місцевості. По обидві сторони дороги тягнулися нескінчені пагорби, серед яких різко виділялися складки гірських порід. Зору відкривалися чудернацькі замальовки давно минулих геологічних катастроф. Шари порід, від горизонтальних до поставлених "на голову", раптово виникали і так же раптово зникали під обломками. Дорога петляла, піднімалася вгору й стрімко падала вниз. Але якість полотна була відмінна, пошкоджень на ньому не спостерігалося.
  
  Поблизу поселень кипіло мирне життя. Афганці прибирали на полях хліб і складали його так же, як і вдома, на Украні. От тільки не вершили копи, мабуть тому, що дощів тут влітку не траплялося. Крана контрастів. Голі випалені сонцем схили пагорбів, де живуть тільки 'шураві', змінюються найживописнішими долинами, як от ця, що виринула за черговим поворотом. Вдруге в житті потрапляв до Герата і знову зачаровувався красою тутешньо природи: величною панорамою міста з гігантськими баштами.
  На ніч зупинилися в містечку Адраскан. Доки Курдуман керував влаштуванням ночівки, ми з друзями пройшлися місцевими континами. Однак, грошей майже не мали, а бартер не йшов. Лопати та пили не користувалися попитом у жителів, бо містечко "бачило" не один десяток таких колон і всі необхідні речі давно були закуплені, або виміняні у шураві за безцінь. Навіть бензин х не цікавив ( наливники зливали паливо афганцям бочками ). Відчувалося, що місцеві 'бізнесмени' живуть тут чудово. Єдине, чим запаслися, стали звичайні картки з фотографіями індійських дівчат. За день колона прохала 127 кілометрів.
  
   23 червня, день шостий, м.Шинданд.
  Шинданд. Велике господарство, наше "місто" серед пустель Афгану. Нудне очікування заправки біля "північних" воріт зробив нестерпним "афганець", що розпочався, як завжди, раптово. Обпалюючий вітер від якого не мали порятунку, вимотував в край. Сильний, поривчастий, він кидав на людей тони пилу та піску, намагався звалити з ніг. Під бронею було затишніше, але сонце так нагріло , що відчувався, немов в парилці. Парадокс: "бетеер" розгойдується під натиском вітру, а я обливаюся потом від спеки. Таке можливо тільки тут. За день прохали всього двадцять кілометрів.
  
   24 червня, день сьомий, застава "Пам'ятник".
  Дорога "мчала" на "бронік". Здавалося, що бетонка, немов стрічка прокручується під колесами, а машина стоть на місці. Після Шинданда місцевість спорожніла. Потягнулися одноманітні, випалені сонцем, голі пейзажі кам'янистих пустель. Не рідко траплялися русла висохлих рік. Хто зна, коли останній раз вони були повноводними, але виглядали так, немов вода щойно висохла. Раділи, якщо в таких місцях зустрічалися лінзи застояно, брудно, але життєдайно вологи. На мить відчувалися щасливими, поринаючи головою в воду. Колона розтягувалася. Машини перегрівалися і ставали, тому виникала можливість робити зупинки де заманеться. Раз по раз, ми обганяли чергову "жертву сонця", щоб через певний час зайняти власне місце в цьому безкінечному ряду. Тривала велика гонка, але не на першість, а на здатність довести "броніки" додому не загробивши х по дорозі..
  
  На черговому перевалі перед зупинкою на ночівлю, тому самому, де згорілих автомобілів було, здавалося, більше, ніж каміння, вимушений був "пірнути" за кулемети й припасти до приціла. Небезпека на мить витіснила думки про спеку, а вигляд остовів колишніх "Камазів" та "Зілів" насторожував і попереджав, що розслаблятися не варто. Защеміло серце, коли місцеві застави почали прострілювати перевал. Так не хотілося потрапити під обстріл, а ще більше - стати його жертвою. Пронесло! З десяток кілометрів страху минули і ми зупинилися на заставі біля пам'ятника. Вода обмілілого за рік басейну змила не тільки піт та пил дороги, а й  турботи, переживання. Вода очистила тіло та душу, принесла заспокоєння і насолоду відпочинку після виснажливого дня. За день прохали зо дві сотні кілометрів...
  
   25 червня, м.Гірішк.
  "Курдуман" розбудив групу лише засіріло. Задумка була не погана: проскочити частину дороги до м.Гірішк по прохолоді, але трапилася пригода, що затримала колону на довго. Як кажуть, на рівному місці, при визді на насип бетонки перевернувся один з "броніків". На щастя ніхто не постраждав і машину швидко поставили на колеса, але сам факт перевернення 11-ти тонно машини виглядав анекдотично.
  Гірська частина дороги залишилася позаду. Відтепер, гори бачили тільки збоку та вдалині, а хали по рівнині. Зрідка в'жджали в невеликі містечка, з надією вдивлялися в русла пересохлих рік, та вода вже ніде не траплялася. Без пригод минули декілька небезпечних відрізків і після обіду колона в'хала в Гірішк.
  
  В місті мали останню надію продати щось з комплекту, заробити гроші. Всюди снували гамірливі бачата, але торгівля не вийшла, навіть найбільш ходові - лопата та пилка, не знайшли свох покупців. Зате купання в р.Аргандаб принесло стільки задоволення, що усі проблеми забулися. Залишок дня провели на річці, аж поки темрява не загнала в розташування десантного батальйону, де ми спинилися. Після вечері біля вогнища, та кружки чаю в гурті товаришів, усамітнився в броні. Згадалися поді минулого року...
  
   26 червня, день дев'ятий, розташування 1 батальйону.
  Мчимо повз Яхчаль. Місцевість дуже змінилося. Я відразу навіть не впізнав місця минуло трагеді. Суцільні руни, спаплюжені й понищені дерева відсунуті на добрих сто метрів від дороги. Місце досить не приємне і загрозливе, тому краще виглядає через приціл кулемета. Минули заставу Кішкінахуд, а перед в'здом в пустелю спинилися. Нашвидкуруч задрав люки, аби хоч трохи врятуватися від пилу, і вперед. Страху при русі по бездоріжжю не було. Якось не вірилося, що можемо нахати на міну. В найбільшу спеку "броніки" прибули в розташування 1 батальйону. Прийшлося терміново ховатися під машину. На жаль, сьогодні супроводження не має, ночуємо тут. Доречно в батальйоні зустріли хлопців 9 роти з якими і провели вечір. Випадково натрапили на чийсь РДВ, де змогли помитися, а на довершення до всього, сходили на фільм в місцевому "літньому" кінозалі.
  
   27 червня, застава "Елеватор". Вихали вслід за групою супроводження і доки виставляли точки на Нагаханському повороті очікували, подаючи ще не достиглий, але вже смачний виноград. Сухпайки до цього часу закінчилися, тому зелень "йшла" з апетитом.
  Попереду в групи залишалося не більше тридцяти кілометрів дороги, але яких! Послідувала команда на рух. "Броніки" помчали на зустріч несподіванкам. Гальмуємо напроти Елеватора. Думав, що затримка буде не довгою і ще сьогодні потрапимо на заставу, та щось не заладилося на "1001". По раці дізналися про обстріл супроводження та рішення не пускати колон. На Елеваторі став свідком ефективно праці зенітного комплексу 'Шилка'. У відповідь на обстріл одніє з варт застави установка відкрила нищівний вогонь по дувалу на іншому боці річки Аргандаб, ймовірному місці перебування ворогів. Шматки глини розліталися в сторони, стіна зникала, потрапивши під смертоносний вихор. Не хотів би я бути на місці душманів, за тим дувалом.
  
   28 червня, день одинадцятий, застава "Наука-2". Мчимо по "1001". В приціл видно, що "зеленка" та руни закриті димом та пилом від вибухів снарядів. Понад дорогою густо стоть техніка, що, в разі обстрілу, не дасть змоги відкрити вогонь з кулеметів, а руки вже зараз сверблять. Приємно відчувати пальцем "слухняні" кнопки електроспусків. Усі в увазі та напруженні. Якісь три сотні метрів дороги, а скільки страху вони навіюють в душі солдатів. Вчора на цьому місці розігралася трагедія, і зараз ще диміли залишки двох наливників. Видовище не з приємних - понівечені вогнем остови колись чудових, автомобілів, нагадали про короткоплинність життя на війні. Двома "броніками", здіймаючи куряву мчимо додому. Під'§жджаємо до знайомих гір. Попереду замаячив будиночок §дальні. Три коротких черги в небо повідомили друзям про наше повернення.
  
  18. ОСТАННІ МІСЯЦІ В АРМІЇ.
  
  1. Супроводження: з нами і без.
  
  За час відсутності на заставі нічого не змінилося, наче тільки-но §§ покинули. Єдиною новиною стало залучення взводу до супроводжень. За кілька днів по поверненню, відбувся ви§зд з моєю участю.
  Виставилися в центрі міста біля будівлі ресторану. Взводний пішов до піхоти, а ми з Ігорем залишилися на броні. Небезпеки не відчувалося. Місто жило мирним життям: снували верткі таксі-рікші, кінні повозки, цікаво позирали на нас молоді афганки з під паранджі, а старші, ніби не звертали уваги. До "шураві" в місті давно звикли.
  Супроводження тривало. На броню повернувся Валерій М.. Разом завітали на базар, що гомонів по сусідству. Продавці наперебій пропонували товари, вгадуючи потенційних покупців. Та, ми були обмежені в грошах, тому не звертали уваги на східне красномовство в рекламі. Атмосфера базару на мить поглинула всі інші почуття і, якби не автомат, то можна забути про небезпеку. Прикупивши декілька коржів хліба та велику диню, повернулися до "броніка".
  
  Промчали колони і знову тиша. Від нудьги прогулювався біля "броніка" і цим привернув увагу континщика. Він вийшов з лавки, завів розмову та запросив до себе подивитися речі в крамниці. Один я не ризикнув йти, покликав друзів. В контині дивитися було ні на що. Молодий (нашого віку) афганець торгував жіночим одягом та парфумами, а це нас мало цікавило. Хлопець добре володів російською мовою. За "пустими" розмовами з'ясувалася зацікавленість афганця в гумовій насадці на приклад автомату ( вона використовувалася для пом'якшення удару при стрільбі з підствольного гранатомета, які вже "входили в моду" в військах). Його пропозиція насторожила, бо вона не двозначно говорила про зв'язок з душманами ( насадку використовували духівські снайпери і гранатометники, тому цінилася річ досить дорого ). Задобрюючи нас, континщик запропонував плашку "плану". Заплативши за наркотик, пішли геть.
  
  На заставу поверталися задоволені. Нарешті з'явилася "справжня" робота, а не рутина вартово§ служби. Та радість виявилася передчасною. Більше, до мого звільнення, взвод жодного разу не потрапляв на супроводження.
  Невдовзі, під час ви§зду в рейд бригадно§ колони, трапилася трагедія. Душмани "вичислили" командира артилері§ частини. Дивізіон "Ураганів", що так міцно посилив артилерію, наробив багато шкоди і місту, і бандам "духів". Використовуючи "реали", артилерія добилася великих успіхів в боротьбі з §х мобільними групами, але діставалося й мирному населенню. Одним словом, за смерть командира артилері§ пообіцяли велику винагороду. За ним почалося справжнє полювання.
  
   Із розповіді бійця 8 роти.
  Бойова колона бригади "проходила" повз нас вже з десяток хвилин. Ніяких "сюрпризів" сапери не знайшли, в "зеленці" - відносно спокійно. Вслід за БМП розвідки просувалися КШМ ( командирсько-штабні машини ). Серед них, на другій, §хав командир артилері§ бригади. Він сидів на броні, бо машини мчали по "спокійній" частині міста. Мов грім, пролунав приголомшуючий вибух. Шматки бетонно§ стрічки дороги посипалися на голови, колону заволокло пилом. Уцілілі машини відкрили стрільбу. Коли пил згодом розвіявся, я побачив понівечену КШМ артилері§. Про те, що хтось із екіпажу уцілів не могло бути і мови: цілими залишилися тільки бокові частини броні. Середньо§ частини не існувало взагалі, там зіяв величезний отвір. Труп офіцера, вибуховою хвилею закинуло далеко вперед, а хлопців ( §х перебувало в броні п'ятеро ) "запресувало" серед шматків металу. Ще одна трагедія сталася в 7 роті. Під час виставлення супроводження, в один із "броніків" влучила граната. Загинуло двоє хлопців і декілька отримали важкі поранення. Вісім чоловік "вибули" зі строю, причому п'ятеро назавжди.
  
  *** Я бачив цю машину на "кладовищі". Новенький цілісінький бронік, навіть кулемети в змазці, не розконсервовані. Напроти водія невеликий отвір в броні від гранати. В середині, на білих стінках, чорніли крапельки розплавлено§ броні, потворні плями застигло крові...
  
  Якось, перебуваючи на "Мосту", став свідком розмови двох офіцерів, що тільки-но повернулися з міста. Мужики прибули сьогодні у відрядження з "союзу". Обоє виглядали збудженими і безмежно щасливими. Виявилося, що на "Чорній площі" офіцери потрапили під "незначний" автоматний обстріл і удвох миттєво вскочили в один люк "броніка", навіть не зачепивши спинами його стінок. Офіцери були при тілі, тому ця картина заслуговувала, щоб на не подивитися. Страх заставляв людей творити чудеса спритності.
  
  2. Афганський пост в Мардкалі.
  
  Після домовленості з старійшинами, в кишлаку мав бути виставлений пост сарбозів. Але неділі минали, а сусіди не з'являлися. Під час прогулянок по селищу та навколо нього, зустрічали дехкан за працею, допомогали §м, якщо могли. Були у нас сво§ знайомі та приятелі. Один, на ім'я Мамедула, з яким мали приятельські відносини, обіцяв, при нагоді, обміняти чеки на афгані, купити в континах деякі з речей "на дембель", не рідко пригощав "планом".
  
  *** Пізніше, командир афганського посту ( який, як виявилося, сам перебував на службі у "духів"), розповів нам, що Мамедула - вивідник душманів.
  
  Сарбози "виставили" свого поста наприкінці червня. Вони зайняли одне з багатих помість в середині кишлака. Нечисленний підрозділ ( до десяти бійців ) займався більше збиранням речей в будинках та відпочинком, ніж пильнував за переміщенням душманських груп, за що життя §х і покарало.
  Одного дня, зі сторони кишлака стала доноситися поодинока стрільба, яка швидко переросла в бій. Заставу підняли по тривозі. Ми помчали на підмогу "братам по збро§". Але вона виявилася запізнілою, бо, коли "шураві" потрапили на пост, все вже скінчилося. В сарбозів лежали на подвір'§ два бійця: поранений і вбитий, а душманів й сліду не залишилося. Обстріл послужив нам попередженням, а афганських вояків так налякав, що §х командування змінило склад посту і перенесло його ближче до застави, напроти четверто§ варти. Тепер, коли варта афганців знаходилася неподалік застави, у старшого призову з'явилася чудова нагода для налагодження відносин з сарбозами, що згодом і відбулося під час чергових відвідин Мардкали.
  
  Афганський підрозділ налічував п'ять бійців. Командир відразу поставився до нас трохи зверхньо, з неприязню, але, повз певний час, його відношення змінилися на краще. Офіцер став охоче цікавитися нашим життям та проблемами. З двома солдатами, один з яких постійно вартував на даху будинку, а інший - готував страви, майже не спілкувалися, бо м це було "замовлено". Навіть сидіти в одному гурті бійці не могли, а якщо і були присутні то стояли поруч...
  
  *** В афганській армі§ "дідівщина" поширена не менше, ніж у нас, що особливо впадало у вічі при спілкуванні з сарбозами. Старий солдат, який виглядав на сорок років, безмовно виконував накази двадцятирічного, що прослужив в армі більше. Навіть жаргон та розподіли на призова в них був схожий. Недарма кажуть, що армія - то частина кра§ни, а якщо кра§на намагалася сліпо скопіювати порядки та стрій "союзу", то чому відставати воякам?
  Зате два сержанти Алім та Забі стали щирими товаришами. З ними вирішували всі питання пов'язані з "комерцією"; виключно з ними, вели бесіди та ділилися враженнями, курили чилім; вони приходили на заставу. Алім та Забі вийшли із бідних сімей і служили в армі§ вже майже 2 роки ("діди"), тобто були "одного" з нами призову.
  
  *** Строки служби в афганській армі§ відрізнялися від наших. Сарбози, що приймали участь в бойових операціях, служили по два роки. В більш "спокійних" частинах ( охорона комунікацій, застави ) служили три роки, а в частинах, де ризик був мінімальний ( що не приймали участі в бойових діях ) служба тривала 4 роки.
  
  При відвідинах, гості та господарі, сідали в дворі маєток на простелених циновках і, як заведено в таких випадках, починали неквапливу бесіду про життя. Афганці "пригощали" цукерками та різними солодощами, чилімом або "косяком", але ніколи не пропонували чогось з'§сти. З харчами, мабуть, у них були проблеми, бо рідко коли я бачив, як готують якусь страву. Здебільшого, то були каші, зрідка солодкий плов і ніколи не помічав м'яса. Готувалося все на вогні в маленькому казанові й мізерній кількості. Здавалося, що бійці жили харчуючись виключно виноградом та хлібом.
  
  Перед дембелем Алім і Забі зробили подарунок. В Кандагарі вони купили "кишмишовки" ( виноградно§ самогонки, причому вона продавалася підпільно й містилася не в пляшках, а в целофанових пакетах) й різних східних солодощів і запросили усіх до себе. Хоча афганці "офіційно" не пили горілки, однак виявилося, що деякі з них §§ полюбляють. "Проводи на дембель" пройшли в обстановці 'повного взаєморозуміння'. Особливо "теплими" стали бесіди після трьох пакетів "кишмишовки". Ми фотографувалися, переодягненими в душманів, зображуючи різні жанрові сценки служби. На десерт господарі приготували великий чилім. А на пам'ять про дружбу Забі підписав і подарував кожному по картці з фотографією східно§ красуні.
  
  Афганській варті не везло. Не минуло й місяця після того нещасливого для них дня, як знову трапився обстріл. На цей раз, ми вчасно встигли на допомогу. Подія відбулася в обід, коли двох "броніків" на заставі не було, а третій стояв не справним. Всі вільні від варти, взявши зброю, побігли до будинку 4 посту. Дібравшись до варти, приєднався до друзів, що вели вогонь по кишлаку з автоматів, міномета та ПК. Зворотного вогню не бачив. Стрілянина поблизу афгансько§ варти швидко вщухла. Але і зброя сарбозів мовчала, що насторожило. Однак, все минулося. Ніхто з афганських вояків не постраждав, а "духи" "розчинилися" серед ру§н кишлака.
  
  *** Подальша доля знайомих сарбозів склалася по різному. "Командор" зник після одного з обстрілів, Аліма перевели на іншу "точку", а Забі загинув восени від 'духовськ кулі.
  
  3. Весело живемо!
  
  Липень на заставі минув в рутинній вартовій службі, розмірений та спокійний хід яко§ порушувалася вечірніми засіданнями на броні та інших вартах; інсценованими обстрілами; ви§здами в сад, в гості; походами до афганців і в кишлак. На той час, у Мардкалі достиг виноград. Ми готували з нього вино. Для цього зняли один 70-ти літровий бак з похідно§ кухні, який до верху заповнювали чавленим виноградом. Бак закопували в пісок поблизу розташування бронегрупи. За три дні вино "вигравалося" і годилося до вживання.
  
  Осво§вшись, новий взводний повів рішучу боротьбу з "анархією" на заставі. Він нещадно розганяв щоденні "засідання дідів", маже щовечора шикував особовий склад на першій варті і проводив розбори "польотів", піднімав по тривозі пости, шукав сховані бачки з вином та брагою, та все даремно, бо старослужачим зайнятися не було чим, тому залишалося тільки "валяти дурня", тим паче, не за горами знаходилося закінчення служби.
  
  В цей час на заставі з'являлися нові мешканці. Знову повернулася мавпочка Ліза. Вона при§хала до нас з якось із застав "у відрядження". Макаку всі любили за веселий норов та витівки. Вона постійно лазила по нишпорках і, вхопивши необачно залишений кимось лист чи фото, нещадно рвала його на шматочки ( відчуваючи свою провину Лізка втікала і ховалася десь поблизу). Ми ловили пустунку і наказували §§ тим, що лишали без сніданку чи обіду, та прив'язували. Коли на заставі святкували 100 днів до приказу, Лізу постригли налисо, як дембеля, і вимагали від молодших відповідного відношення до мавпочки. Хитра тварина розуміла своє положення і знала, як себе з ким вести. Після декількох неділь гостювання §§ забрали до сусідів.
  
  Водночас на першій варті з'явилося два звіра. Невелике кумедне цуценя і смугастий "пісчаний крокодил" - варан ( його спіймали біля будинку). Варана посадили на мотузок, як собаку, і годували кільками в томаті та кашами. Декілька днів він корився сво§й долі, був агресивний і не відмовлявся від пригощань, але потім "засумував", перестав §сти і ящера довелося відпустити. Цуценя жило у нас не довго і повторило долю всіх собак, які були колись на заставі - підірвалося на міні.
  
   В цей період на заставу почали поступати газети та журнали з різних республік. Отримували §х пачками. Зв'язок з зовнішнім світом підтримували і через радіоприймач, який виділило командування. Правда, новини взнавали тільки із двох каналів: від "Голосу Америки", та з програм середньоазіатських республік. "Голос Америки" щодня повідомляв про бо§ та великі втрати "шураві", боротьбу моджахедів з окупантами та "цікаві" подробиці цих подій. Станція "відкривала" очі, заставляла по іншому глянути на наше перебування тут, на війну, і суттєво відрізнялася від того, що говорили політпрацівники. "Голос" ставив запитання, на які не знаходили відповіді. Як і раніше, отримував багато листів від друзів. З нетерпінням чекав звістки від Галі Л. і надіявся на щасливу перспективу наших відносин. Листувався з новою знайомою з Ташкенту. Переписка з нею виливалася в обмін віршами. В §§ особі знайшов близьку людину. Продовжував писати невеликі "віршики" про службу, любов, вона - надсилала сво§. Відвертий обмін думками, взаємна симпатія зблизили нас, і невідомо чим би все закінчилося, якби ми зустрілися.
  
  До постійних "занять спортом" залучив Валерія М. У себе на варті, разом з хлопцями, він влаштував спортмайданчик. На "броні" побудували турніка. Не вистачало одного - узгодити час занять. В кінці липня, після ради у взводного з Валерієм домовилися про утворення "спортивного клубу", куди запрошували всіх бажаючих. В противагу до нас, всі "планові" дембеля організувалися в клуб "Трудові резерви" і почалося змагання. Ми займалися на майданчику, а суперники розминалися на ліжках або за "косяком". А пізно ввечері мірялися силами, "змагаючись" хто більше вип'є вина. В цій справі Валерію не було рівних. Всі вже спали, а він ще шукав партнера і закінчував справу останнім.
   Іноді влаштовували "війну" між вартами. З гори, Валерій давав коротку чергу з ПК в напряму будинку бронегрупи, я відповідав з кулеметів 'броніка'. Яскраві трасери ПК догорали в піску поблизу посту бронегрупи, а вогняні джмелі мого КПВТ крушили граніт далеко за будинком першо варти. "Дитячі" розваги!
  
  4. Відрядження на полігон.
  
  Новим командиром батальйону став колишній начальник штабу з новоприбулого 4 МСБ. З приводу призначення офіцера серед особового складу батальйону точилося багато розмов, бо про цю людину ніхто нічого не знав, але ходили чутки, що капітан виділявся своєю принциповістю і зневажливим ставленням до солдатів. В порядку інспекці§ завітав новий комбат й на заставу. Офіцер знайомився з особовим складом варт, а ми змогли пересвідчитися в тому, що про нього говорили правду. Мені, як командиру п'ятого посту, було вказано на багато недоліків та ще в такому тоні, що я вже переживав за своє звання та посаду. Все обійшлося відрядженням на полігон для роботи з поповненням батальйону, яке прибуло нещодавно в бригаду. Я не знав, що це - позитивна оцінка, чи покарання, але в цей же день, 1 серпня, разом з групою сержантів потрапив в навчальний центр бригади.
  
  Полігон розміщався за п'ять кілометрів від останньо§ варти батальйону охорони бригади по дорозі до містечка Спінбулдак. Для поповнення 3 батальйону виділили два намети. Ми з Олександром К. ( хлопець одного призову з 8 роти) зайняли другу, майже порожню. В перші дні серпня "новобранці" прибували по декілька разів на протязі одного дня. З різних "учебок" та кінців кра§ни прилітали групи "зелених хлопчаків", яких треба було "акліматизувати" до місцевих умов.
  
  Національний склад прибулих не вселяв оптимізму. Відразу, як тільки при§хали на полігон, під командування групи сержантів ( а нас було четверо ) передали два десятки солдатів, і серед них (??!!) - жодного "слов'янина", одні "азіати". Та сюрприз ще чекав попереду. Наступного дня в групу добавилося півсотні вихідців з Кавказу ( одних азербайжанців - 40 хлопців! ). А коли прибула остання партія, офіцерам батальйону можна було тільки поспівчувати. З сотні "чижиків" всього десяток росіян, один укра§нець та три молдавана, останні - з Кавказу та Середньо§ Азі§. Добре, що в мій взвод нікого з ціє§ групи не очікувалося, а от в 7 роту мали потрапити виключно азербайджанці.
  
  *** Я нічого не маю проти ціє§ наці§, як і будь-яко§ іншо§, але комплектувати підрозділи такою кількістю земляків було недоцільно і з причини міжнаціональних конфліктів, і в плані бойово§ дієздатності. Тим більше, що весняний призов сержантів та спеціалістів був схожим, а тільки чеченців в батальйоні нараховувалося близько десятка.
  
  Але вибирати не доводилося і група на чолі з офіцером почала прививати новоприбулим науку воювати та виживати в умовах "Афгану". "Чижиків" вчили прицільно стріляти з автомата, гранатомета "Мухи", підствольного гранатомета, кидати гранати та, найголовніше, як вести себе в колективі. І якщо з стрільбою проблем практично не мали, то останнє давалося з напругою. Хлопці ніяк не рахувалися з бойовими умовами, трималися однією купою і нічого не хотіли слухати. Гидко дивитися, як вони вели себе в §дальні, коли навіть земляки виривали один в одного шматки м'яса, не ділилися хлібом. Спочатку думали, що це від недодання, але і через декілька днів, коли, здавалося, можна вже від'§стися , ніяких змін не відбулося. Навіть сержант-кабардінець не зміг вплинути на земляків. Національні групи продовжували жити окремо, ворогуюче між собою.
  
  Азербайжанців, що займали цілий намет, важко було заставити щось робити. "Косили" на нерозуміння мови, намагалися обдурити сержантів, зробити по-своєму. Ми присікали такі спроби як могли і настроювали хлопців на "веселе" життя в підрозділах в випадку продовження тако§ поведінки.
  
  Вільне життя на заставі не йшло ні в яке порівняння з тутешнім, з його ранніми підйомами, постійними шикуваннями та прискіпливим дотриманням розпорядку дня. Незвично звучали звернення до себе, як до сержанта, командира ( на заставі зверталися по імені). Нове положення вимагало об'єктивності та вимогливості однаково до усіх і я намагався це робити. Присікав "борзих", "обламував" хитрунів, що хотіли перевалити сво§ обов'язки на інших. Проблем вистачало. Навчання продовжувалося десять днів і добре набридло. 12 серпня, після ночі проведено на заставі "Міст", потрапив додому.
  
  5. Трагеді§ в небі та на землі.
  
  Повернувшись, на заставу потрапив на свіжину. В казані парувало бараняче м'ясо. А з'явилося воно там в результаті "розторопності" бійців першо§ варти. Справа в тому, що неподалік застави в долині річки паслися отари овець. Вони іноді підходили близько до мінних загороджень, що простяглися вздовж розташування на півкілометровій відстані. Тварини цього звичайно не знали, але пастух контролював, щоб вівці не стали жертвою міни. Комусь прийшла в голову думка налякати §х. В отару було випущено декілька мін з міномета. Перший же вибух привів до бажаного результату. Налякані, тварини кинулися врозтіч і двоє з них знайшли свою смерть на замінованій полосі. Забрати "свіжину" та полагодити загородження - недовга справа.
  
  За час відсутності у взвод добавили двох "чижиків". Їх обох зачислили на варту бронегрупи, як воді§в. Тепер мав помічників в господарстві. За декілька днів на варті було зроблено стільки, скільки не робилося раніше і за місяць. Полетіли додому "останні" дембелі попереднього призову. Строк §х служби тривав майже 28 місяців.
  
  Наприкінці серпня над Кандагаром душмани збили наш транспортний літак Ан-12. Того фатального дня перебував на другій варті і з задоволенням "пострілював" з станкового КПВТ в напрямку сушилки серед виноградників. День закінчувався, тому на територі§, що контролювалася заставою, заборонялося вести будь-які роботи, і навіть перебувати там. Від влучання в сушилку декількох трасерів спалахнуло полум'я, то загорілися сухі жердини, які завжди лежали зваленими до купи в одному з кутків приміщення. Яскраве полум'я підіймалося до неба. Я був цілком задоволений таким ефектним влучанням, хоча трохи шкодував, що причинив цим шкоду.
  
  З гори відкривалася мальовнича панорама долини, якою не можна не залюбуватися. Великий темно-зелений транспортний літак з'явився раптово і відразу привернув увагу. По-перше, він летів досить низько над землею, а по-друге, вибрав далеко не найкращий курс польоту - напряму через місто. Ще ніколи не бачив, щоб екіпаж вів літак так безпечно. І покарання, за зухвальство "шураві", не заставило себе очікувати. В районі складів ПММ, літак наздогнала ракета. На його борту перебувало близько двох десятків військовослужбовців та цивільних, що летіли в відпустки. Ще довго по Кандагару вітер ганяв листи, які так і не потрапили за адресою. Строк служби повільно, але неухильно закінчувався. Залишалося не більше двох з половиною місяців. Дні стали немов гумові...
  
   2 вересня, гора Регігар.
  Чим ближче до "Приказу", тим довше тягнеться час. Скільки мріяв про ці дні! Хотілося просто дожити до останньо§ осені служби. Півтора роки тому, говорив собі, що не маю майбутнього дня, а є тільки день минулий, зараз - навпаки. Залишилося трохи почекати, просто прожити декілька місяців і додому, якщо чогось не трапиться. Не уявляю, що через кілька місяців не буде ціє§ служби, армійських друзів, не буде цих гір, пустель, правильніше все це буде, але без мене...
  
  Спокійна обстановка. В будинку грає приймач, поруч надійні друзі. Відвикли ми на цій заставі від почуття небезпеки, війна заглядає сюди не часто. Тільки по раці дізнаємось про те, що під час супроводження трапився обстріл, загинув чи поранений хтось з юнаків. В такі хвилини знову відчуваєш де ти. Тим часом, ситуація почала загострюватися. Осінь одна з найкращих пір року на цій землі, почалася з нових неприємностей.
  
  3 вересня, під вечір, коли ми з Валерієм зібралися йти займатися на спортмайданчик, з кишлака долинули постріли. "Запрацювали" всі наші варти. Кишлак потонув в вибухах від снарядів, мін, куль. На заставі об'явили тривогу. В напрямку афгансько варти помчав "бронік". Не довго роздумуючи, ми поставили АГС і відкрили вогонь по ближнім будівлям, після чого я помчав до себе на "броню".
  
  За декілька хвилин від кишлака повернувся бетеер з переляканими та розгубленими сарбозами. По §х збудженим обличчям не важко було здогадатися про раптовий напад душманів. Із розповіді Забі, зрозумів, що один солдат пропав, були легкопоранені. Ціє§ ночі афганці залишилися у нас.
  
  4 вересня, під час проведення супроводження, трапилося декілька підривів, один хлопчина загинув, трьох поранено. А в середині дня бійці застави стали свідками трагеді§, що розігралася в небі над кандагарською долиною.
  Цивільний афганський літак АН-26 був збитий ракетою і впав в "зеленку". На мо§х очах, з густих гранатових садів, повільно піднялася, і так же "неквапливо" полетіла до літака ракета ( "Стінгер"). Від влучання в двигун, літак перевернувся і штопором пішов до землі. Вибух, палаючі обломки - все що залишилося від машини та 52 осіб, що перебували на §§ борту.
  
  Застава першою повідомила в бригаду про побачену трагедію. Через декілька хвилин на зв'язок вийшов сам комбриг і почав розпитувати подробиці, але навіть вказати чий був літак не міг, бо було далеко. Тим часом, до місця пригоди побігли якісь люди, а через годину його оточили підрозділи афганців та наші, але допомогти нікому вже не могли.
  
  Наступні дні, неодноразово чули про "злодійське знищення цивільного літака" з радіопередач, читали в газетах про "протести світово§ громадськості" в зв'язку з цим, але ніде не знайшли замітки, і ніколи не почули повідомлення про загибель нашого літака. Навіть армійська газета не звернула на цю пригоду ніяко§ уваги.
  
  Серед бійців 7 роти у мене було багато друзів. Один з них, Олександр Л. , служив водієм і не рідко навідувався на заставу, коли до взводного при§здили офіцери роти. Доки командири займалися власними справами, він був гостем варти і згодом став мо§м добрим приятелем.
  В вересні 7 роту відправили супроводжувати афганську колону з продуктами в віддалену провінцію кра§ни. Колону декілька разів обстріляли по дорозі туди і звідти. Під час одного з обстрілів "духи підбили два "броніка", поранили декількох бійців, в тому числі дісталося і "Лукоші" ( дві кулі потрапили в нього, причому одна в голову ). Хлопця в важкому стані відвезли в "союз". Вцілому подорож закінчилася "успішно" - вантаж доставили цілий, а втрати трапилися тільки серед "шураві".
  
  ні минали, наближаючи той один, самий жаданий, для кожного. Мій призов все більше відходив від служби передаючи ініціативу молодшим. Хоча взводний і намагався підтримувати порядок серед бійців призову, це йому давалося з труднощами...
  
   8 вересня.
  Ввечері імітували обстріл застави. Все виглядало реалістично: море вогню, неймовірний шум. Пристріляні цілі тонули в вибухах. Кулі, випущені з мого КПВТ, крушили ближні дували. Життя прекрасне!
  
   11 вересня.
  "Групова п'янка дембельського кладу" - тема для комсомольських зборів застави, які скликав взводний. Вчора він застав нас за вечерею з "шураві фантою". А так добре все починалося: баня, потім футбол на піску між основними суперниками "Аметистом" й "Резервами". І раптовий облом - чорт приніс офіцера. Від ноги офіцера полетіли в пісок казан макаронів та недопитий бачок браги. Шикування, розборки. Збори призначалися для залякування молодших і признали поведінку дембелів негідною радянського солдата. Нам було дуже "соромно".
  
  20 вересня, 7 днів до Приказу.
  Обмінялися візитами з сарбозами. Алім та Забі з задоволенням попробували "шураві фанту". Прийшлося §х відвозити назад, бо стояли на ногах мужики не впевнено. Футбольні баталі§ тривають з перемінним успіхом, але приносять задоволення всім учасникам. За війну не згадую, §§ зараз не відчувається. Навіть пролітаючі над головою ракети "Граду" сприймаються буденно і звично. Щоб зовсім не занудьгувати викликаємо періодично артилерію на підозрілі об'єкти. Дивуюся собі, але хочеться повоювати, руки чешуться за зброєю?!
  
  6. Останній місяць служби
  "День Приказу" на заставі святкували три вечора. Почали 25, а закінчили 27 вересня. Розповісти про те свято зараз, та передати, що відчував тоді, не в змозі, тому звертаюся до свох записів.
  
   27 вересня 1985 року, застава "Наука - 2".
  Ну от і здійснилася мрія - я дожив до дембеля. Два роки, 731 день, 104 неділі служби минули. Позаду залишилися випробування, труднощі, радість і горе солдата. Говорять, що армія - це дві сторінки вирвані з книги життя на самому цікавому місці. Я з впевненістю зараз можу стверджувати зворотне, - два армійські роки - справжня школа життя, змужніння та закалювання характеру, назавжди залишаться найкращими спогадами в пам'яті.
  
  Після вечері, гурт дембелів стояв біля §дальні. Всі жили очікуванням виходу з друку нашого "Приказу". Збуджені і радісні розмови. Дожили! Дочекалися! Не дивлячись на те, що останні місяці ризик був незначний, до цього дня не вірилося в таке щастя. А сьогодні вже є впевненість. Разом пішли на "броню" - постійне місце зустрічей та "засідань". Наступного вечора, після буденного дня, гуляння на варті продовжилися. На раці§ постійно чергував один з мо§х "помічників". Хлопець мав почесне завдання взнати номер 'Приказу'. Стіл накрили в будиночку. Під потолком тьмяно горів плафон ( світло провели з "броніка" нещодавно), гримів магнітофон. Будинок наповнений неймовірним шумом у всіх роти не закриваються. Гучний сміх, веселі розмови. Тіснувато. Зібрався весь дембельський склад застави.
  
  Близько десято§ години вечора всі присутні вийшли на площадку біля будиночку, що слугувала за футбольне поле. Яскраво світив місяць. Вгрузаючи в пісок по самі щиколотки, сім хлопчаків моталися від одніє§ пари танкових гільз до іншо§, що виконували роль воріт. Хоча "Аметист" перебував в меншості, нам вдавалося триматися на рівні проти "Резервів". Матч раптово припиняється: всі вже просто не в силах бігати. Йдемо до бачка. Наступний тост за дружбу. Нарешті по раці§ передали номер 'Приказу' - 236. Все! Тепер є офіційна підстава, документ, згідно якого нас мають звільнити. "Кукуня" отримав похвалу та гостинці, а також звільнення від роботи на завтра.
  
  В дванадцять годин, всі дембеля зайняли місця за своєю улюбленою зброєю. Я навів кулемети на одну із зірок в небі, і за сигналом освітлювально ракети, нажав на електроспуски кулеметів. Тишу "розривали" постріли, черги з кулеметів, вибухи. Стріляло все, що могло стріляти сьогодні: Алік запускав в темряву ночі гранати з СПГ-9, Віктор С. стріляв довгими чергами з станкового КПВТ, мінометники - з двох мінометів, танкісти - з танка, Валерій М. - з ПК, інші, хто ще міг тримати зброю - з автоматів. Святковий феєрверк. Є щось символічне в тому, що найбільші свята в житті відмічаються салютом. Данина минулому і надія на майбутнє, межа, яка розділяє і об'єднує. В ці приємні, безмежно величні хвилини, згадуєш всю службу і друзів, які не дожили до цього урочистого дня. День "Приказу" чимось був схожий на День Перемоги: Із сивиною на висках і слізьми на очах.
  
  Під час ціє§ вакханалі§ вогню трапилася кумедна історія. Хлопці пішли постріляти з танка. Один, заліз в броню, а інший - на місце механіка-водія. Обоє були добряче випивши. По необачності, перший, що вліз в середину, забув на броні кружку з брагою, яка під час пострілу, впала на голову тому, що сидів на місці водія. Брага розлилася, а неймовірний шум, біль від удару та "градуси", додали вражень хлопцеві і він подумав, що то тече кров від рани в голову. З криком "поранений", він вискочив з люка, чим озадачив всіх навколо. Реготали до сліз, дізнавшись про характер "поранення".
  
  Хоча "офіційно" наша служба в рядах Радянсько§ Армі§ закінчилася, та вона мала тривати доти, доки з "союзу" на заміну не привезуть інших сержантів, а перші відправки, як повелося, починалися не раніше місяця після друкування "Приказу". Але що то був за місяць! Він весь насичений дембельськими клопотами: пошуком та підготовкою одягу, взуття, знаків і подарунків рідним та близьким.
  
  *** Існує цілий перелік туалетних речей, які необхідно мати в дипломаті ( хоча в дорозі ними майже не користуються ). І не просто там звичайних "станків" та зубних щіток, а дембельських, тобто найвишуканіших.
  
  Невдовзі, на заставі з'явилася трофейна ручна швейна машина, яка подорожувала з одніє§ "точки" на іншу. Кожен "підганяв" парадну форму ( на бригадних складах найменшим виявився 50 розмір, а велетнів серед нас не було ). У декого виникла "неув'язка" з шинелями. Та найбільшою проблемою стали погони і головні убори. Бригада рахувалася мотострілковою, тому наказали всім дембелям готувати червоні погони. Звичайно, ми, "артилеристи" за фахом, хотіли звільнюватися з чорними ( тоді це мало принципове значення, бо навіть більшість піхотинців намагалися зробити і собі погони танкістів чи артилеристів, або воді§в ), але виявилося, що в частині немає кашкетів з чорними ободками. Надумали фарбувати §х тушшю, але вийшло не досить добре. Потім таки, вирішили звільнятися в шапках.
  
  *** Говорили, що таке відношення до червоного кольору погонів пов'язане з "собачою службою" вояків внутрішніх військ, які мали малиновий колір на плечах ( відтінками тоді не дуже цікавилися ). Але не всі хлопці цуралися §х. На моє запитання про колір погонів, Славік А, за декілька днів до відправлення, відповів так, що і досі я пам'ятаю його слова - "на них кров мох друзів і ніякі інші я ні за що не візьму"...
  
  Вибір форми та взуття залежав майже цілком від уподобань хлопця. Вшивати кітеля комбриг дозволив будь-як, аби тільки його не різали та не вкорочували. Що на тобі - літній чи зимовий одяг, і, навіть, §х "комбінація", не мало великого значення. Так і вийшло, що одні звільнювалися в шапках та туфлях, інші - в чоботях і кашкетах, хто з шинелею, а хто без не§. Армійська демократія.
  Дні спливали в підготовці форми, оформленні блокнотів ( альбомів, так, як це робили солдати в "союзі", не мали змоги вивезти, тому малювали та писали в блокнотах). З нетерпінням слухали по раці§ про плани перших відправок сержантів та чекали наказу комбата §хати в бригаду. Усі дембелі застави мали звільнюватися в перших партіях, бо були на сержантських посадах або спеціалістами.
  
  Після себе, кожен залишав варту і відділення своєму наступникові. У мене на посту таким став Ім-Алі. Хоча він і не мав звання, та міг взяти командування на себе і я був спокійний за бронегрупу.
  
  *** Нові сержанти, які приходили замість дембелів, формально ставали командирами відділень, але фактично, командували у взводі сво§, "доморощені" командири із солдатів, ті, хто міг навести порядок і заставити рахуватися з собою будь-кого. Практикувалося призначення на посаду командира дембеля із солдатів, для того, щоб той міг скоріше потрапити додому.
  
  В останні дні на заставі, дембеля нікуди не виходили не §здили на прогулянки. Не вабив і кишлак. Відверто кажучи, не хотілося ризикувати. Якось водночас запереживали за власне життя, якби не трапилося лиха, хоча декілька неділь тому про це не думалося. А коли, нарешті, почали прилітати цивільні лайнери з поповненням, тобто почалися відправки дембелів, наші погляди були приковані до неба, а вуха прислуховувалися до тріскотні раці§ - не передають, випадком, наказу §хати в бригаду? Але, як заведено мабуть в усіх арміях світу, в перші відправки потрапили писарчуки та інший, наближений до "верхів" люд. Згодом, узнали дні й загальну кількість відправок, і з білою заздрістю проводжали поглядами щасливчиків, що поверталися додому.
  
  Відбулася перша відправка, за нею ще декілька, а дембелів 3 батальйону поки-що не турбували. Залишався всього один літак. Нас почали брати сумніви за швидку демобілізацію. Взводному не давали проходу запитаннями та проханнями "розібратися" з причинами затримки. Нарешті, на велику радість, 28 жовтня, ввечері, довгочеканий наказ комбата везти дембелів в "велике господарство", прозвучав в ефірі.
  
  7. Прощавай, Кандагарська бригада.
  
  Останній вечір на заставі, останнє "засідання" разом з молодшими хлопцями. Важкі хвилини прощання. Звучать слова настанови про дотримання традицій взводу, про дружбу та взаємодопомогу. Важко й до нестями радісно на душі.
  
  Ранок. Прощаюся з 'броніком', даю декілька черг з кулеметів. Все, більше, надіюся, ніколи не сяду за них, не візьму в руки зброю. Віддаю автомата Ім-Алі. На очі навертаютья сльози. Боляче відривати від себе частину душі, вона все рівно залишиться на цій заставі, ще довго думки мо§ будуть з нею, з цим шматком чужо§ землі, який став частиною мого життя.
  
  Речі завантажені. Останній погляд на гору. Хвилина мовчання і вперед! Взводний "бронік" з дембелями вирушає в дорогу до бригади. З усіх варт лунають прощальні постріли. Служба закінчилася.
  Мчимо по знайомій до дрібниць дорозі. Всі на броні, усміхнені і щасливі. Назад дороги немає. Більше ніколи я не побачу цих ариків, гір, виноградників, .... а з кожним куточком пов'язані спогади. Застава "Наука-1". На хвилинку зупиняємося, щоб привітати друзів та попрощатися з тими, хто залишається.
  
  На заставі "Міст" затримуємося на довший час. Очікуємо при§зду комбата. Зараз, на заставі зібралися більшість знайомих та товаришів. З заздрістю дивляться на нас молодші солдати, яким ще служити й служити. Колись і ми такими поглядами проводжали дембелів, а тепер... Всі почуваються щасливчиками. Комбата не дочекалися. По раці§ передали, що він при§де в бригаду. Мчимо далі, в частину, разом з дембелями з інших застав. В останнє - по цій дорозі, востаннє - на бойових машинах. Сьогодні - все в останній раз.
  
  Бригада зустріла "найщасливіших" людей байдужо, дембеля §§ не цікавили, солдати займалися повсякденною службою. В цьому морі людей ми розчинилися, немов краплина. Зате переповнені каптьорки батальйону гули, мов вулики. При§хав комбат. Ми зібралися, а не вишикувалися, як раніше і персонально попрощалися з командиром. Приємно почути теплі слова подяки та побажання всього найкращого. Сьогодні нас поздоровляло багато офіцерів батальйону, і кожному, в душі, прощав образи та кривди, якщо такі були.
  
  Наступного ранку, усі дембеля бригади, що мали летіти в цю відправку вишикувалися біля штабу. Серед них побачив багато знайомих облич. Були тут і хлопці, з якими разом потрапив в частину. Зустрів Юрія Л. і, навіть, Сергій М. знаходився на плацу. Після короткого привітального слова одного з заступників комбрига, присутнім видали знаки ( стандартний комплект, правда, без "гварді§", оскільки всі х давно вже продали штабні писарчуки), та повідомили, що сьогодні відправки не буде. Облом! Розходимося по каптьорках.
  
  Але піднесений настрій не покидав нас. Хоча не хотілося залишатися ще на один день ( а §х могло бути і декілька ), ми не сумували. Ввечері пішли всім гуртом в клуб на фільм. Прямо на сеансі, нас знайшов Ігор Ш. і повідомив про те, що завтра повинен бути літак і, що йому потрібна допомога в оформленні військових квитків. Так, я опинився в штабі бригади. Ранком йшли до штабу з більшою впевненістю, ніж учора. Шикуємося і очікуємо. Штабний майор перевірив наявність хлопців, видав документи, білети на дорогу та інші папери.
  
  *** Грошові атестати перебували в порядку у всіх ( кожен мав отримати певну суму в карбованцях по прильоту в Ташкент ), тільки Миколі З. "Курдуман" "підсунув свиню". Хлопець залишився винен за загублений двигун "броніка". Від тако§ новини оптимізму у нашого товариша не прибавилося, він став згадувати рідних і близьких офіцера "не злим тихим словом".
  Серед зачитаних прізвищ - усі хлопці з 3-го батальйону ( остання моя послуга товаришам ). У всіх підрозділах рахунок дембелів йшов на десятки і тільки з саперно§ роти звільнювалося усього (!) троє.
  
  Після перевірки та побажання першого заступника командира бригади, прозвучала команда зайняти місця в автомобілях. Дарма, що немає сидінь та брудно, всі задоволені. Авто повільно починають рух до КПП бригади. Кидаю останні погляди на розташування, хлопців, які махають нам руками. Надіюся, що більше сюди не повернуся.
  
  Аріана. Дембеля вийшли з авто й присіли в тіні дерев поблизу головних воріт в аеропорт. Потягнулися довгі години очікування. Ніколи в житті я так не переживав. З надією, сотні очей вдивлялися в безмежну голубизну неба, напружували слух. Чи не летить?!! Не можна всидіти спокійно на місці, коли до дому залишався один тільки крок. Але години минали, а літак не з'являвся. Раптом, здалеку долинуло характерне гудіння. Всі вскочили зраділи і ... дарма, то прилетів афганський літак. А нашого, білосніжного, "дембельського" лайнера не було. Прикро!
  
  Минув обід. День хилився до вечора. Гасла надія на те, що літак взагалі сьогодні прилетить. Почав давати взнаки голод. Ми прикупили дещо з'§сти в континщиків. Але страви не лізли в горло. Де? Де він є? Чому до цього часу не прилетів? Надія зникала. Четверта година. Готуємося повертатися назад до бригади. А так не хочеться. Але, що то гуде? Літак?! Не може бути! Він, рідний, білосніжний Ту-154 наближається до аеропорту. Ось "борт" вже над нами. Переконуємося, що це цивільний лайнер. Сумнівів немає. Яке щастя!
  
  Кружляючи над аеропортом, літак знижується і робить посадку. За мить, 'борт' завмирає неподалік від аеровокзалу. Затихає шум двигунів. По драбині починають спускатися "чижики". Колоною по два, група дембелів заходить на територію аеропорту. Нас шикують. Відкриваємо дипломати і очікуємо, коли "вмазаний" комендант, разом з другим таким же офіцером, проведуть перевірку. Є вже перші "жертви". В когось знайдено речі з контину, що заборонено. Виникають неприємні розмови. Аби уникнути подібного, а ще гірше, не потрапити на борт літака, дехто викидає дрібниці. У мене декілька чорнильних авторучок. Ховаю §х під дипломат, в щілину між бетонними плитами. Комендант, недбало порився в речах. Авторучки залишаються не поміченими. Перевірка йде далі.
  
  Напроти вишикувалися півтори сотні молодих хлопчаків. Для них служба вся попереду. Згадався такий же день майже два роки тому. Я вдивлявся в ці юні обличчя і, ніби, сам відчував, що зараз творилося §х душах. Хлопців щойно кинули в пекло, хоча вони про це поки-що не здогадуються. Хтось із них, як я зараз, через два роки буде сідати в "дембельський" літак, а хтось - вже ніколи його не побачить. Їх - повен літак, нас - близько семи десятків. Що ж, у кожного своя доля. Хотілося, що б §м повезло більше, щоб через два роки "§х" літак був повен.
  
  Неквапливо, з відчуттям власно§ гідності, один за одним дембеля піднімалися вверх. Десантники і піхота, танкісти і сапери - всі хлопці, в тій, чи іншій мірі, пройшли пекло війни. Ми - щасливчики, бо повертаємося додому живі і, здебільшого, здорові. В салоні - приємні стюардеси. Вони не дивляться на нас, як на приречених, а навпаки, спостерігають за мужиками з цікавістю.
  
  Загули двигуни, здригнувся літак і почав розгін. Мовчав я, мовчали поруч друзі. Ми прощалися з цією кра§ною, з своєю обпаленою війною юністю. "Борт" відірвався від землі. Неподалік виднілися вертольоти прикриття, які востаннє захищали від неприємностей. Від них летіли в сторони теплові ракети. Літак поволі набирав висоту над аеропортом. На мить зору відкрилася "наша гора" і спалахи сигнальних ракет над нею. Друзі бачили нас, друзі салютували сво§м старшим товаришам.
  
  Прощавай бригада! Прощавай "Афган"! Привіт тобі, нове життя...
   Это было так давно, прилетели на край света. Говорили не прийдет, ни ответа ни привета. Говорили, что сюда, не заманит и награда, Досвиданье и прощай, Кандагарская бригада Досвиданье и прощай, Кандагарская бригада
   Необычный городок, он сверкает безразлично. Необычное здесь все, даже воздух заграничный. И зеленка за рекой, предстоит нам как преграда, Досвиданье и прощай, Кандагарская бригада Досвиданье и прощай, Кандагарская бригада
   Здесь теряли мы друзей и товарищей теряли, Тех кто дорог, и кому, все мы в жизни доверяли. А теперь летим домой после пыльного парада, Досвиданье и прощай, Кандагарская бригада Досвиданье и прощай, Кандагарская бригада.........
  
  
  ПІСЛЯМОВА.
  
  В історі§ людства, здається, жодного разу не траплялося, щоб щастя народу принесла армія іншо§ держави. З якими б благородними цілями не прийшли б чужинці, вони неодмінно стануть окупантами. Така природа людей.
  
  Мені повезло. Я був на війні і залишився живий. Доля постійно оберігала мене; більшість супроводжень, в яких брав участь проходили взимку, коли активність "духів" менша; "по-справжньому", брав участь в одному небезпечному рейдові; перебував в фортеці Пальмухамед саме в період найбільшого затишшя ( до і після того там гинули бійці, а коли я був -жодно§ втрати); потрапив під розстріл колони і уцілів; підірвався на фугасові і залишився живий; був в засідках і жодного разу нас не обстріляли; чотири рази за рік лікувався в шпиталях і не втратив здоров'я. Якщо зібрати усіх, хто уцілів в тій війні і розпитати, то виявиться, що кожному в чомусь повезло, а деякі просто "родилися в сорочці". Та це і не дивно - кому не повезло, тих зараз з нами немає. Я бачив муки та смерть друзів, бачив, як §х збирають по шаматках, понівечених та покалічених; бачив вбитих та полонених ворогів, але жодного разу за два роки, куля, випущена з мого автомата чи кулемета, не розривала людське тіло, принаймні, я цього не бачив. І, можливо тому, я не став злим й жорстоким, як багато хлопців, що пройшли через м'ясорубки важких бов; які вбивали людей: озброєних і беззбройних, з задоволенням чи огидою, за наказом чи просто так. Мені пощастило, бо не відчуваю за собою гріха вбивства, але був очевидцем і учасником воєнних дій.
  
  Шість років минуло, як відгриміли бо§ "афгансько§" війни. Повернулися додому хлопці, виведені звідти війська. Але чотирнадцять ( а може втричі більше? ) тисяч юнаків вже ніколи не побачать схід сонця над рідним краєм; більше п'ятдесяти тисяч - повернулися пораненими та стали інвалідами і вже ніколи не будуть відчувати себе здоровими; багато хто, хто не зможе стати на обидві ноги, обійняти коханих та батьків двома руками; більше мільйона хлопців ніколи не забудуть ці два роки життя, "інтернаціональну допомогу" народові, яко той не потребував.
  
  Багато написано за винуватців тіє§ війни і, нарешті, поставлено усі крапки над механізмом вводу військ, але, як бувало завжди в нашій історі§, ніхто з чиновників, відповідальних за прийняття рішення, не був покараний: ні "генсек", ні "рядовий" генерал. А якщо такі речі проходять безкарно, або "списуються" на час та обов'язок, то значить, злочинний апарат, що видає подібні накази існує. І, як приклад тому, війна в Чечні, що своєю жорстокістю та цинізмом залишила далеко позаду всі останні війни, в тому числі і "афганську".
  
  Хочеться, щоб про "Афган" пам'ятали не тільки батьки, діти яких були там і не повернулися; рідні та близькі шураві, а й всі, кого горе обійшло стороною. Можливо, пам'ять про ту війну зможе зупинити чергову авантюру в чи§хось головах...
  
  О.М.Кадигріб. 28 березня 1995 року.


По всем вопросам, связанным с использованием представленных на ArtOfWar материалов, обращайтесь напрямую к авторам произведений или к редактору сайта по email artofwar.ru@mail.ru
(с) ArtOfWar, 1998-2012