Аннотация: Оповiдання пропонується читачам, якi володiють украЌнською мовою i побудованi, як розповiдь про подiЌ, очевидцем яких був автор.
Рассказ предлагается читателям, владеющим украинским языком и построен в форме изложения событий, свидетелем которых был автор.
Афганськi спогади. У третьому вимiрi
Вузлики у небi
Поважаю! Цим я визначаю своє ставлення до пiлотiв. Вiддалений гуркiт лiтака завжди привертає увагу. Тодi я припиняю працювати, хоча не люблю, коли мене переривають у роботi. Шукаю крилату машину i навiть полюю за лайнерами з телескопом, коли моє "небесне око" десь неподалiк. Для мене свiт подiлено навпiл: тi, що вгорi i ми - пiхтура двонога. Не кожному даються крила, але iнодi таким людям, яким я є, почуття польоту необхiдне, як любов, як спiлкування. Чи це романтика, чи дитяча замрiянiсть, не вичерпана у дитинствi, не знаю. Але проводжати лiтак поглядом, задираючи голову - справжнє задоволення. Знаходитись там, у ньому - вже насолода. А тримати при цьому штурвал - екстаз.
А я i проґавив той момент, коли потрiбно було визначатись на все життя. З iншого боку, професiйнi пiлоти з часом стають лише пiлотами-ремiсниками. Юнацький романтизм вивiтрюється, лишаючи тiльки навички керування, iнстинкти досвiдчено§ людини. Тому-то, можливо, я щасливiший вiд них у рiдкiснi моменти, коли через важелi спортивного Як-52 вiдчуваю силу повiтряних потокiв. Ще не вичерпалось моє дитяче захоплення. А один iз вертольотчикiв казав менi так: "Це просто робота, як робота водiя, тiльки у небi". I хiба я не маю сто переваг, сiдаючи у крiсло лiтака? Вiн нiколи не стане менi "просто лопатою, тiльки з крилами", "просто залiзякою з пропелером", "просто робочим примiщенням, тiльки до вiтру не вийти". Для мене лiтак - це мо§ власнi крила, невеличка машина для подорожi у тривимiрному просторi. I вона дозволяє робити з собою будь що, у межах розумного. Хороший "коник" має опцiю "Персональнi налаштування" для кожного пiлота, а особливо для такого, як майстер спорту у класi легких машин Олександр Iванович Тертичний.
Пiсля першого польоту з ним, я думав, що знаю "фiшки" льотчика. Але наступного разу сво§ми теревенями завiв його i пан Олександр вiдкрився менi таким собi генератором загадок. Як я за його спиною про себе вiдзначав: "Треба ж так викрутити, ще й вузликом зав'язати!". Земля обертається навколо кабiни, постiйно змiнюючи напрямок руху i швидкiсть. Машина iде свiчкою вгору, втрачає швидкiсть до нуля. А тодi падає, прискорюючись, доки площини не пiдхоплять тугi струменi. Падаємо спинами до землi. Тiло легке надзвичайно утримується широкими ременями у крiслi. I раптом розворот через крило. У внутрiшнiх органах вектори сил теж перевертають уявнi стрiлочки. Отак вони скачуть туди-сюди, доки триває кураж шеф-пiлота.
Олександр Iванович збиває з пантелику сво§ми вiдшлiфованими фiрмовими кульбiтами. Тодi, втративши орiєнтацiю, я дивлюсь на прилади. Авiагоризонт казиться у своєму вiчку, тiльки риски мерехтять i пiвкулi - бiла, синя, бiла, синя...Куди там? В єдину картину скласти всi показники неможливо. Як тiльки встигає вiдлiчувати отi долi секунд мiй льотчик? Рвонути ручку, закрутити лiтак, чiтко зафiксувати його положення пiд iдеальним кутом рiзким зворотнiм рухом. Сновигають педалi, бачу, як працюють елерони площин. А вiн i не дивиться на прилади. Руки вiдчувають, ноги допомагають, тiло пiдказує.
Дивлячись у потилицю Олександру Iвановичу, намагаюсь передбачити наступну еволюцiю. Пару разiв пропускаю перевороти, стукаючись головою у плексу лiхтаря кабiни. Пiлот вирiвнює машину, кинувши зором лiворуч-праворуч. Я питаю дозволу взяти лiтак у сво§ руки. "Давай!, - вiдпускає вiн ручку, яка вже не коверзує передi мною. Дитяча мрiя у мо§х руках. Занадто мало, щоб насититись, але достатньо аби запам'ятати, як стугонить вiтер за прозорим ковпаком, як легко невидимi потоки шарпають маленький Як вагою лише трохи бiльше тони. Але пiд капотом заховано 350 "конячок" у дев'ятицилiндровому "серцi". Ех, Олександре Iвановичу! Невже вам однаково байдуже - ширяти над хмарами, чи порпатись з граблями на городi?
Початок
А я трепетно пригадую день 6 жовтня 1983 року, коли вперше наблизився до великого бiлого лайнера на днiпропетровському лiтовищi. Хотiлось обмацати його руками. Хiба льотчики не з тих, хто мрiяв iз дитинства доторкнутись до крила? Аби ви знали, як свербiло вiсiмнадцятирiчному юнаковi зазирнути до пiлотсько§ кабiни. Яку iнформацiю вичитують пiлоти у мерехтiннi приладiв? Як керують цим кораблем? Як знаходять мiсце призначення? Маленький чомусик жив у моєму дорослому мозку. I, бодай, на кiлька запитань було знайдено вiдповiдi у тому першому польотi тривалiстю три з половиною години.
Реактивний лiтак, як виявилось, це прототип машини часу. День стає довшим, або коротшим, залежно вiд напрямку польоту. Зима перетiкає у лiто всього за кiлька годин, треба тiльки летiти до пiвденних широт. I знаєте, якi ще унiкальнi можливiсть надають крила? Подивитись на хмари з того боку. Багато годин, проведених у повiтрi, не зробили мене людиною, яка нудьгує коли нема чого робити. День i нiч, схiд, чи захiд сонця, рiзнi пори року, стан атмосфери: ось вона - перевага лiтаючо§ особи. Побачити всю рiзноманiтнiсть картин з iлюмiнатора просто неможливо. До того ж, рiзнi випадки робили кожен рейс пам'ятним. Тому менi хочеться розповiсти про тi часи.
Не вiдокремити, не вiдiрвати мо§х спогадiв про перемоги над третiм вимiром вiд добро§ пам'ятi про товаришiв. Разом пiднiмалися над землею, разом заривались у ґрунт, пеклися на сонцi i мерзли, сьорбали однiєю ложкою (це у 20 столiттi), когось любили, а когось зневажали.
Хтось пише про вiйну саме як про вiйну: кулеметнi черги, вибухи, друзi падають праворуч i лiворуч. Кожному своє. Менi грiють душу невеличкi епiзоди, так би мовити, позабатального життя. Наше невеличке озеро. Хай навiть не озеро - штучно виритий басейн, в якому, однак, плодили каченят справжнi качки. Наш прекрасний воєнторг - острiвець щастя на територi§ частини. Перукарня. Поштар. Нашi гостi - вiдомi артисти, музиканти, спiваки. Фотографi§ з батькiвщини. Ми пишалися ними. Хотiлося жити по-людськи. От про що я писатиму, а ви не судiть за невишуканi слова. Пишу, як умiю, проте намагаюсь робити це вiд душi.
Чотири з половиною роки служби - це сiм типiв лiтакiв i два - гелiкоптерiв. Це м'який стиль керування цивiльних пiлотiв у контрастi з вiйськовими екстремалами. Це переваги герметичних салонiв з милом у туалетi i негерметичнi нутрощi Ан-12 з цинковим вiдром про всяк випадок. Є що порiвнювати. Але як би не було моторошно, чи до кiсток холодно, пiсля кожно§ посадки хотiлось лiтати i лiтати.
Ту-154. Вперше ставши коло лiтака, реально оцiнив розмiр, чистоту лiнiй i витонченiсть керовано§ стрiли. А в нiй, мiж iншим, сто тон ваги. Для сучасно§ чудо-технiки небагато, але, уявiть, - сто тон на десятикiлометровiй висотi. I там, де температура повiтря навiть влiтку мiнус 55, в салонi тепло, та затишно. Вiдносно, все вiдносно. З-за спини трошки свистить - рiвно працюють турбiни. Сусiд задає хропака, а менi на тацi подають варену курку. А ви теж звикли перекушувати в дорозi?
Поколiння 154-х помалу вiдходить, позначившись в останнi роки серiєю гучних катастроф. А взагалi-то, позаду лайнера три двигуни. Два, чи три - яка рiзниця? Така: три - надiйнiше. Змовкнуть два, машина сяде на останньому. Хоча... До всього потрiбнi вмiлi руки. Вони були i, маю надiю, є в авiацi§. Не сьогоднi про це писати.
Сучаснi лайнери "розбещують" пiлотiв, перебравши на себе всю чорну роботу пiд час перельоту. От, наприклад, була така спецiальнiсть - бортiнженер. На лiтаках останнього поколiння iнженерiв вже немає. А на Ту-154 вiн вiдповiдав за роботу бортових систем, як то перекачка пального мiж баками, за дрiбнi, проте важливi манiпуляцi§, лишаючи командиру корабля i його праваку головну функцiю управлiння - пi-ло-ту-ван-ня. Коли Бо§нгами керували двоє-троє, нашi екiпажi складались iз трьох-чотирьох пiлотiв. Живi комп'ютери. Проте, 154-тi "тучки" були не гiршi породистих 737-х Бо§нгiв. Принаймнi, вони вискакували на кiлометр вище легко. Висота, знаєте, це перевага.
Можна поринути у безкiнечну суперечку, вболiваючи за своє. Що там кажуть американцi? Їхнi двигуни, бачте, тихiшi за радянськi. Ото бiда! Зате нашi дешевшi, §х можна полагодити "в полi", вони... Тьху ти! Нащо воно менi? Я пасажир, я - любитель. Менi навiть нецiкаво, назустрiч чому я лечу. Захоплює сам процес.
Перистi "матрасики" пропливали далеко внизу i з тако§ височини побачити щось невеличке аж нiяк неможливо. А от коли пiд крилом суцiльна хмарна ковдра, то на думку спадають бабинi розповiдi про райське життя на небесах.
Вас лякають чорнi-пречорнi хмари? Такi, як смола. А як смола в уявному пеклi? Отож! Та коли ще й такi, що сиплють блискавками, б'ють градом, або несуть зливу надзвичайно§ сили. Можливо, ви не бачили справжнiх тайфунiв i не було так темно, наче вночi. Але, розумiєте, про що кажу. Одного разу дивився на таке страхiття. Воно накрило небо над Базельським аеропортом. Здалеку схоже було на величну виставу. Страшна тiнь рухалася землею. Спалахи. Вiддалений грiм. Жодно§ краплi ще не впало донизу, проте, ось-ось... I пiд тим жахливим
покровом один за одним пливли слiпучi вогнi лiтакiв. Лайнери йшли на посадку кожнi двi хвилини. А надi мною глибока синь, сонце слiпить, земля просить вологи.
Чому вони такi чорнi? Тисячi тон води. Море ж таке синє у ясний день, хоч там, пiд товщею, - ґрунт. Хмара мусила б бути велетенською лiнзою, збiльшуючи сонце стократно, спопеляючи фокусом сонячних променiв не тiльки все живе, але и саме камiння.
От i нi. На те Бог мудрий, щоб ми жили i дякували Йому. Бiльша частина свiтла, стикаючись з хмарами, вiдбивається назад, у космос. Дивимося знизу - чорно. Дивимось з борту лiтака - аж слiпить вiд бiлизни i мiниться рiзнокольорово. Така краса! Хочеться бiгати по хмарах. На землi, може, все летить догори дриґом, людоньки ховаються по "норках", а над усiм цим - святкове сяйво, урочистий палац для не багатьох.
Коли лайнер проривається крiзь щiльнi хмари, або зiсковзує з височини, вiн долає додатковий опiр. Потоки вiтрiв, граючись м'язами, пiдкидають його, штовхають пiд боки. Iнодi машина провалюється, втрачаючи пiдйомну силу. О! Тодi пасажири цiпенiють у крiслах. Не всiм до душi такi млоснi глiсади. Здригаються крила, обтрушуючи холодний вогкий тягар. Ой, не вiдвалилися б! Ой би...
Переходячи з вищого ешелону на нижчий, лiтак клює носом. Двигунiв на малому газу майже не чути. Як санчата до долини, несеться велика бiла куля, не потребуючи сили реактивних сопел. А щоб зiсковзування не було занадто швидким, деякi з лiтакiв навiть мають повiтрянi гальма.
Резюмую. Кожен полiт завершується приземленням. Пiсля кожно§ посадки я чекаю нових злетiв. Знизу теж можна милуватись кучерявчиками хмаринок i навiть буйство стихi§ виглядає казково прекрасно на свiтлинах фотомайстрiв. Але я вiддаю перевагу милуванню з 10 тисяч метрiв.
З технiчного боку, посадка - найскладнiша фаза польоту. Правильно знизитись, щоб у потрiбний час опинитись на потрiбнiй висотi з визначеною швидкiстю й iншими параметрами руху - задача членiв екiпажу. Лiтак суттєво полегшав, витративши пальне, але вiн, все-таки, не пiр'§на, щоб кружляти, як заманеться i аеродром теж не тролейбусна зупинка. Чiтка лiнiя бетонки має початок, не такий вже довгий вiдрiзок рiвно§ твердо§ поверхнi i кiнець, за яким важкому Ту нема чого робити: робоча вiдстань - вiд "зебри" до "зебри".
Найцiкавiше пiд час зниження i посадки сидiти трохи позаду крила. Газ прибрано, машина почала зниження, опустивши нiс. Себто, вона побiгла згори вниз, як санчата. I всi ми знаємо, спускаючись iз пагорба, як рух прискорюється. Для того й обирають гiрки якнайвище, щоб розiгнатись якнайшвидше. Власне, просто падати з неба гниличкою не дають крила. Движки вiдпочивали. Якби нiс опустився ще нижче, Ту набрав би швидкiсть, яка тепер вже не потрiбна. Повiтря все-таки гальмує його, гальмує, гальмує, а рулi висоти на стабiлiзаторi задають кут зниження. 500 кiлометрiв за годину, 400... Все ще забагато для м'якого приземлення. Пiлот потроху взяв штурвал на себе. Нiс пiднявся, значить, розганятись машина вже не могла. Ще трохи на себе - хвiст опустився нижче лiнi§ носа. Швидкiсть скоро впала, та i §§ забагато. Отут почалося дiйство iнженерi§. Пiлот пiддав потужности. На очах заднi поверхнi крила ожили. Цiлi панелi пiд дiєю механiзмiв опустились донизу. Це за-крил-ки. З допомогою закрилкiв кут атаки площин, а отже i пiдйомна сила крил зростають, а швидкiсть горизонтально§ i вертикально§ швидкостей - падають. Отака проста - складна технологiя посадки. Iнакше - нiяк. Без мене лiтак долетить куди треба, без закрилок - теж долетить, але не сяде. А я з цiкавiстю пас очима все що вiдбувалося у першому польотi. I те, що там мали мiсце всiлякi еволюцi§, свiдчило про пильнiсть льотчикiв, яким я довiряв своє юне життя. Характернi звуки, поштовхи супроводжували пiдготовчi фази. Лайнер просився на землю усiма повiтряними гальмами.
З наближенням твердi швидкiсть ставала помiтнiшою. Земнi орiєнтири, наче вiд копанця, побiгли швидше назустрiч. У вухах щось лускало, а мiж зубами тарабанив кисло-солодкими боками льодяник, виданий красунею стюардесою. Вестибулярний апарат щиро здивувався
новим вiдчуттям, аж я трошки оглух. Першi два рейси на Ту-154 допомогли "розiм'яти" вуха перед польотом iншого рiвня - на вiйськово-транспортному Ан-12. Але це буде далi. А поки що на нас чекали 4 мiсяцi щоденно§ муштри. З дурних наших голiв всiлякими способами виганяли романтику, замрiянiсть, думки про власнi бажання. Щоб макiтри не гуляли порожнiми, §х накачували статутами, наказами, полiтiнформацiями... Солдат, як предмет, позбавлений свободи дiй, права на правоту, статтєвих ознак. Для нього не iснує слiв: "хочу §сти, спати", або "не хочу". Не всiх нас за 18 рокiв встигли навчити дисциплiнi. Тепер товаришi майор, прапорщик i сержант мали зробити це за кiлька тижнiв, та так, щоб у строю не було жирних пiнгвiнiв, туговухих ведмедiв, мямлiв i дуже вумних очкарикiв. Чотири мiсяцi пекла - тiльки згадаю i вже все болить вiд перенавантажень. Знати б наперед подальшу долю, ми б не журилися надмiрно. Чомусь навчившись, а де в чому отупiвши, ми все-таки накопичили певний запас мiцности для служби в iнших умовах. Чим довше живу, тим бiльше цiную набутий досвiд.
На дурну роботу отцi-командири не скупились. Чого вже чого, а цього добра i не проси - так дадуть. Лютий 1984 року був дуже холодним, наче ґнiт у Сонця прикрутили. Свiтило наше сяяло, але не грiло. Щоб курсанти не померзли, нас озбро§ли ломами i наказали викопати траншею пiд кабель. Дався §м той кабель в розпалi зими. I мороз, наче ми не в Ташкентi, а на Шпiцбергенi. Длубали завзято, зiгрiваючись так, що аж вiдпара з йоржикiв пiднiмалася. Ломи були важкi. Трохи потовчешся з ним - сили полишають. А вiстря вiдскакує вiд ґрунту з кришталевим дзвоном. Не йшла робота. При всiх зусиллях не було видимого результату, метрiв не було. За спиною лейтенантик наглядає, дiловий такий. Тiльки стануть хлопцi, вiн уже гундосить: "Працюйте! Працюйте!" Ти ба, дiлова вустриця! Пару рокiв, як самому полковники носа втирали в училищi, а вже напанив бiлi ручки, гонору на§вся. Мабуть, потайки лямпаси до галiфе примiряє.
На день вiдльоту, 25 лютого, хоч потеплiшало, та на свiжаку тiло мерзло пiд казеною амунiцiєю. На навколишнiх горах лежало чимало снiгу, хоч якi там гори нiд Ташкентом? Лiтак загубив мiсто i, випереджаючи хмари, линув над пустельною рiвниною. Безкра§ простори чиє§сь рiдно§ землi. Я вже знав, яка вона суха i непоказна там, внизу. Не порiвняти з моєю Укра§ною. Але й цi недосконалi "пазли" щемно грiли чиюсь душу. Принаймнi, з 10 тисяч метрiв узбеки бачили свою рiдну землю. Я ж не мiг угледiти навiть далеких обрi§в вiтчизни.
З'явились вершини. Спершу - на видноколi, а тодi вже вiд краю до краю заснiженi кручi. Ой, вельми суворi тi гори! А що вже красивi! Та не такi з виду, як Карпати, чи Кавказ. Пiдпираючи небо, вони тягнуться аж до Гiмала§в, можна сказати, до вершини свiту. Але й тут, на вiдрогах Гiндукушу, краєвид приголомшував масштабнiстю.
Кабул лежав (маю надiю, ще довго лежатиме), оточений горами, висотами i пагорбами. Та ще й посерединi його намагаються перекусити обценьки хребтiв Шир-Дарваза i Асма§. Нiяких хмар. Прекраснi умови для знайомства. Враження вiд першо§ екстремально§ посадки описано у мо§х спогадах цього циклу пiд назвою "Тридцять рокiв - сумний ювiлей".
Мiсто хитромудро перетинає срiбляста стрiчка невелико§ рiчки. Назва §§? Кабул, звичайно. Далi вона покидає столицю, розрiзаючи скелястi кручi у напрямку Джелалабаду. Уздовж не§ прокладено дорогу - один iз багатьох шляхiв, що заслуговує на власну назву - Дорога смертi. Над дорогою грiзними гнiздами нависли радянськi сторожовi застави, намагаючись убезпечити прохiд автоколонам. Як виходило? Про це розповiдають десятки нiмих обгорiлих остовiв, скинутих на узбiччя.
Падаючи вперше на цю древню столицю, я не все закарбував у пам'ятi, тiльки сiро-коричневi тони клаптикiв землi, такого ж кольору дували, тобто глинянi паркани, якими двори i поля землеробiв частково захищенi вiд знаменитих суховi§в, так званих "афганцiв", тераси, влаштованi на гiрських схилах i велетенське мiсто, яке нараховує понад мiльйон мешканцiв. Значно пiзнiше, злiтаючи, або сiдаючи на столичний аеродром (а це враження, помноженi на 23), я вивчив його. Вдень i вночi, вранцi, пiд вечiр, аж доки у пам'ять не вiдклався фотовiдбиток Кабулу. Тут ворота, якими я прибув на афганську землю, звiдси - востаннє злiтав, повертаючись назавжди додому. I тодi виникло почуття суму, притлумлене, але не розвiяне до останку. Цiкаво для статистики, що рiдний Донецьк я бачив з лiтака лише 17 разiв. Отож бо й воно.
Перший вiзит у святеє святих кра§ни видався коротким. Наступного дня, або через день, з'явився "покупець". А товар - ми. Цiкаво було би лишитись тут - все ж веселiше столичне життя. З iншого боку, нiхто з нас не знав нiчого про ступiнь свободи i небезпеки. I звiдки така думка про переваги саме кабульського гарнiзону? Напади романтики, властивi цивiльним туристам, треба навчитись гамувати. Бажання бачити щодня нове - ось чим були зайнятi мо§ думки, попри тривогу перед невiдомим. Хай там що, а ми знову §хали на аеродром. У нашому лексиконi з'явилось нове слово - "Шинданд".
Вискочили у мiсто на жовтому "ПАЗику". Та ж дорога - через центр. Я чув, що на головнiй вулицi є екзотичний об'єкт - єдиний у кра§нi пiдземний перехiд. Ходити переходом нiхто з нас не збирався. Сам факт - вiн один i немає другого нiде. Побачити i зафiксувати в пам'ятi було цiкаво.
Майванд - так називається вулиця у пам'ять про подi§ 1880 року. У другiй англо-афганськiй вiйнi во§нство Айюб-хана надавало по вухам армi§ генерала Барроуза. Втрати афганцiв майже втричi перевищували кiлькiсть загиблих з боку британцiв, але це була перемога, що вплинула на хiд усiє§ кампанi§. Не допомiг нi європейський вишкiл, нi знаменитi екiпiрованi вогнепальною зброєю стрiльцi.
Впевнений, що нащадки тих полеглих англiйцiв, якi товчуться на афганських плацдармах сьогоднi, вiдчули на собi потужнiсть гвинтiвки Бур-303 вiтчизняного (з туманного, тобто, Альбiону) виробництва. Хоч вона вперше почала своє пекельне "жниво" рокiв через двадцять по тих подiях, але пережила не одне поколiння зброєносцiв i дотепер легко пробиває борт бронемашини, спочатку радянсько§, потiм тiє§ ж британсько§. Коли новi коалiцiанти дадуть драла звiдти - лиш питання часу.
Вiйна на тiй територi§ - не змагання мiж М-16 i стареньким "калашниковим". Там переможе не технологiя сили, а дух нацi§. Вiльну душу у полон не вiзьмеш, а захоплена територiя - втiха примарна. Кому потрiбнi такi завоювання, де тебе довiку битимуть твоєю ж зброєю? Так що, яким би не був радянський лад зразка 1989 року, а дяка тим мужам, якi зробили висновки. Вже понад двадцять лiт нашi спiввiтчизники не грiють там ноги.
Архiтектура головно§ артерi§ вражає не вишуканiстю, а навпаки, незвичною для такого великого i значущого мiста простотою. Дво-, або триповерховi будиночки схiдного типу тягнуться суцiльною стiною вiд рогу до рогу вулиць. У несамовитому потоцi поважно котять тролейбуси, такi самi "Шкоди", як у Марiуполi, тодiшньому Ждановi. Мабуть, кожен власник будинку сам собi архiтектор, бо однiє§ iде§ тут не вiдчувається. Лiплено як кому на душу лягло. Першi i другi поверхи зайнято крамницями. Усе саморобне, примiтивне, але десь навiть i миле у сво§й примiтивности. А якi бренди виставлено на показ. Те, що ми майже не бачили у Союзi: "Sony", "Panasonic", "Sharp", та iнша технiка. Все одне на одному. Деiнде написи росiйською переконують, що власник є найпривiтнiшим комерсантом Кабулу.
Рух автодорогами навряд чи можна назвати впорядкованим. Кiльцевi перехрестя - екзаменацiйний лист для водiя: спочатку думаєш, як попасти у потiк, а тодi - як з нього вийти. Сержант за кермом не переймався хаосом, вiн на сво§й хвилi витримував напрямок руху. Власники Тойот i Волг тиснули на гальма, коли наш автобус влiтав у хоровод танку.
По всьому видно, що до нашо§ присутностi давно звикли, притерлись. Нiхто не кидав вiдверто ворожих поглядiв, нiхто не махав вiтально ручкою. Кра§на жила сво§м життям, а ми вже як данiсть, яку треба пережити. Права розподiлено i встановлено, природно, на користь СРСРiвського монстра i життя столицi бiльш-менш спокiйне (вдень). Нiчна стрiлянина "освiжала", але зараз не беремо §§ у розрахунок, цi люди спокiйнi як слони. Кому весело, той смiється. Знайомi вiтаються i вирiшують справи. Це - §хнiй дiм.
Минаючи окремий квартал, у забудовi якого було щось невловимо знайоме, хтось iз бувальцiв вкинув iнформацiю - це називається радянським кварталом. Неймовiрна новина! Жiнки i дiти наших дипломатичних представникiв, вiйськових радникiв. Типовi кiлькаповерховi багатоквартирнi будинки, тротуари, алейки. Як таке могло бути? Ми - новоприбулi, пробувши у кра§нi, що воює, два днi, не сподiвались побачити тут повноцiннi сiм'§. Нiчнi обстрiли, диверсi§, отруєна вода, наколотi цианiдом фрукти, вибухiвка, замаскована у авторучцi, iграшцi, або вмонтована у радiоприймач, небезпечнi хвороби, вiд яких ми не мали iмунiтету - такi реалi§. I ось цей осередок спiввiтчизникiв i цi асфальтованi дорiжки - все, як ТАМ...
Вiйськовi радники - мушавери мовою дарi, викликали почуття пiєтету до себе. Хто вони? I яким змiстом наповнене §х перебування у республiцi? Я не знав точно. Вiдчував, що людина у польовiй формi пiсочного кольору може бути генералом, або старшим офiцером. Неначе наш, але не у складi контингенту, якось осiбно. Вiйськова елiта? Дехто вважав престижним статус не тiльки самих радникiв, а також пiдроздiлiв, наближених до виконання спецiальних мiсiй, пов'язаних з дiяльнiстю цього прошарку фахiвцiв.
З плином часу поширилась вiдкрита iнформацiя про дiяльнiсть радникiв i мiф про особливий привiлейований стан луснув мильною бульбашкою. Правда те, що до апарату мушаверiв вiдбирали досвiдчених офiцерiв високого рангу з досвiдом органiзацi§ i управлiння вiйськами. Не тiльки у Кабулi, а по всiй кра§нi, при командуваннi афганськими дивiзiями, полками, нашi офiцери здiйснювали консультативно-навчальну дiяльнiсть, щохвилини чекаючи удару в спину.
Дружина одного з мушаверiв згадує, як вони мешкали у спартанських умовах, безпосередньо на територi§, вiддаленiй вiд радянського гарнiзону. Вдень - домашнi клопоти та вирiшення побутових проблем з поправкою на можливi сюрпризи з боку недоброзичливих мiсцевих жителiв. Неспокiйнi ночi. Кулемет, готовий до бою, посеред кiмнати. Нiчнi шерехи поза стiнами житла, котрi можна тлумачити в мiру розтривожено§ фантазi§.
Нерiдко траплялись дезертирства афганських воякiв цiлими пiдроздiлами. Через те доля окремих радникiв губиться у невiдомости. Зникали люди безслiдно, або §хнi пошматованi тiла кидали на науку посiбникам окупантiв. Розповiдь колишнього мушавера Валентина Овцина пропоную до уваги:
"Представлюсь. 1978 рiк (до початку вiйськового втручання - примiтка автора). На десять пiхотних дивiзiй при§хали (авiа) по 6-8 радникiв, пiзнiше i в кожний полк. Я служив в Усть-Кам'яногiрську начальником полiтвiддiлу МСД* пiдполковник, 38 рокiв. Команда з Москви. Перевдягли, забрали всi документи, в лiтак. Без сiм'§ (за це з нас же вираховували 25% ). У Гардезi жили в збiрно-щитових будиночках. Двi кiмнати - два полковника. Мiй сусiд Iгнашев Василь Васильович загинув. Охорона в спину розстрiляла на СП** артполку. Разом з другом пiдполковником Риковим, радником цього полку. Ми перевдягненi у форму рядових, без документiв. Зброю не випускали з рук. Харчувались самi, за власний рахунок, продукти i коньяк "Бiлий а§ст" привозили за 100 кiлометрiв з посольства у Кабулi. У дивiзi§ обiд з офiцерсько§ кухнi раз на день. Iнодi запрошував радникiв командир дивiзi§, рiдше - командир 3 АК***.
Я впевнений! В нашi часи всi були РОЗУМ, ЧЕСТЬ i СОВIСТЬ радянських офiцерiв. Нижче майора у нас радникiв не було. Воювали всi. Боягузiв, пiдлоти i сволоти у нас не було. В той же час, ми бачили погане (не тема). В одному бою по проводцi афганських командос через перевал на Хост я на БТР врятував, пiдiбрав вiд
МСД* - мотострiлецька дивiзiя
СП** - спостережний пункт
АК*** - артилерiйський корпус
розбитого БТР п'ятьох наших радникiв - Кабульцiв. Їх вбили б на 100 %. Вони у моєму БТР пройшли взад-
вперед по сво§й розбитiй, спаленiй, знищенiй колонi. Вели вогонь. Вночi я вивiз §х до Гардезу. Бiльше не зустрiчались. Якщо хто знає - вiдгукнiться.
В дивiзi§ був радник НШ (начальник штабу) пiдполковник Котельников Геннадiй (з козакiв, батько - командир танка, загинув на Курськiй дузi). Їздив у бiй на танку.
Одного разу в горах ганяли духiв. Визволяли черговий кишлак, потiм туди входили афганськi солдати. Бiй вже закiнчували. Сутенiло. А танка немає. Я на БТР "поповз" його слiдами у гори. Межа i крутiше, i вище, i блуканув. Видряпався на гiрку, а там духи обкладають, готують багаття коло танку. Як у ГОГОЛЯ, нема мiцнiше бойового братерства. У танку накрилася гiтара (мабуть слiд розумiти якусь деталь ходово§ частини - прим. Автора), скiнчився боєзапас. Екiпаж без радiозв'язку. Коротше, думаю, вони вдруге народились у ту нiч. Хотiв би, братчики, обiйняти вас.
Вертольотчикам Гардезу СЛАВА!!! Ми часто з ними були у бою. Пiдбитi падали. Незабутнє враження. В горах на скелi. Влучили у мотор. Ну ми - плавно донизу. Ротацiя. Розхитує, в кабiнi лiтаємо. ...- голова - ноги. Добре пам'ятаю, нас повний вертолiт. Впали на одне колесо, покачалися - на друге i ЖИВI. Командир вiдключився ненадовго. Над нами друзi влаштували карусель*, море вогню. Другий Мi-8 нас пiдiбрав i у Гардез.
Кучук Петро Германович, пiдполковник, радник командира дивiзi§. Два роки ми разом. Вiн - старший. Десятки разiв ми були на волосинцi. Вiн теж за кермом БТР-60ПБ. На перевалi в бiк Хосту багато солдатiв. Багато перебiжчикiв. Командири рот виводили до ворога. Змова у танковому батальйонi. Заколот артилеристiв. Сум'яття. Панiка. Ми на двох БТР ви§хали на перевал. Командир корпусу i наш радник за пiвгодини до нас ви§хали БТРом з §хньою охороною. По горах дорогою 20 кiлометрiв. Пiд'§жджаємо. Я попереду. Радiо. Кучук - за мною. Бачу пiдбитий БТР, перекинутий з дороги, палає. Один поранений (без нiг) виповз на узбiччя. Через перекладача. Тiльки-но 6 з гранатометами розстрiляли охорону. Я по радiо - Кучуку. Вiн менi: "Вперед!" Я йому: "Сам - вперед!" Вiн каже, що прикриє. Мат-перемат. Їду. Бачу, за кущами люди. Даю команду кулеметнику. Був пiдполковник, естонець, заступник по технiцi дивiзi§. Вiн менi: "Не бачу - не стрiляю", я сам за кулемет i вжарив, зачекав хвилину i повний газ вперед. Там вiйсько дружно вишикувалось пiд аплодисменти. Генерал роздав особисто грошi кожному. Вiн запевнив, що служити Революцi§ будуть. За зраду арештували комбата танкового батальйону, посадили до мене у БТР i готовi повертатись. Однак, танкiсти не схотiли вiддавати свого. До мене пiд'§хав танк i гармату на мене, i... СИДЖУ i чекаю. Потiм я смiливо по§хав i все чекав пострiлу у ... Пострiл був, але не в мiй БТР. Кучук... Прекрасний товариш. Ми всi один одного величали по-батьковi."
Отака романтика, отака елiта. Пiди знай, у кого бiльше шансiв вижити? Навiть у самому Кабулi ота благодать, що я бачив, була оманливою.
Кiлька хвилин нормального руху. Чешемо, як по Хрещатику. Поворот i нам треба туди, куди вiн веде. Молодий сорбоз**, жестикулюючи, вiдмахувався вiд нас, наче побачив шайтана. Змiст пояснень зрозумiло без перекладача: "Туди не можна! Там Бабрак! Їдь прямо!" Напоготовi АК-74. Нам що? Бабрак i Бабрак собi, на прiзвище Кармаль. Саме через те ми тут, щоб нашими багнетами пiдпирати незаконно народжений режим. Хоча, той собi правильно робить. Кому можна довiряти? Попередника теж охороняли "совєти", а порiшила §х усiх оптом знаменита група "Альфа". Так що... Покiйний Хафiзулла Амiн "передав" справи Кармалю, тiльки-но пере§хавши у колишнiй королiвський палац. Прожив аж чотири днi до штурму. Вiдтодi резиденцiя короля належала штабу командувача 40-§ радянсько§ армi§. Чи то запопадливiсть перед пiвнiчним сусiдом, чи дурна слава iсторично-архiтектурно§ пам'ятки сподвигла поступитись зовсiм не мiлiтарною спорудою. Бабрак ширяв мiж молотом i наковадлом, тож мусив добряче сопiти собi у вуса, щоб цi два важкi предмети не зiпсували назавжди нiкчемну марiонеткову бiографiю.
Так i не побачив я товариша Кармаля на прiзвисько Боба Карамелькiн. Для iсторi§ було б цiкаво. Ну все, про§хали!
Карусель* - вертольоти стають у коло i по черзi з рiзних напрямкiв атакують цiль.
Сорбоз** - рядовий солдат армi§ ДРА.
Далi - цiкавiше. На банкнотi досто§нством 50 афганi зображено помпезний палац. Дорогою до аеродрому його нiяк не минеш. Тодi там знаходилось Мiнiстерство оборони республiки. Широка плеската баня колись вiнчала середню частину, яка пiвколом видiляється з фасаду будiвлi. Пишу
"вiнчала" i "видiляється" - минулий i теперiшнiй час. Бо купол розгромлено, а стiни стоять. Три поверхи, високi вiкна, невеличкi кутовi башти. Можна сказати, вiзитiвка столицi, невiд'ємний елемент асоцiативного ряду. Будiвля зазнала ударiв пiд час окупацi§ вiйськами мiжнародного альянсу - початок XXI столiття.
На жаль, вiйни не додають краси мiстам. Обличчя Землi спотворено виразками вибухiв. У резиденцiю МО ще пiд час нашо§ вiйнухи моджахеди пускали реактивнi снаряди. Ефекту - мiнiмум, оскiльки вистрiли вiд системи залпового вогню "Катюша" просто клали пiд кутом, приблизно розрахувавши траєкторiю руху снаряда, на око. Оте "приблизно" i попадало, як не в "молоко", то по мирних будинках. А стратегiчному об'єкту така наспинна артилерiя анiтрохи не зашкодила.
Наскiльки менi вiдомо, талiби, взявши владу пiсля вiдходу "совєтов", зберегли профiльне призначення будiвлi. У них теж були мiнiстерства. Щоправда, не довго. Захiдний альянс, штурмуючи кабульськi лiгва непримиренних, використав "розумнi" бомби. Принаймнi, вiд "адекватних" бомбардувань вже не гинули так масово соннi мешканцi. Поверх гордовито§ непохитности палацу нова вiйна нанесла свiй фiрмовий татуаж.
Архiдалекоглядним був Великий полководець Олександр Македонський, виголосивши свого часу досi не спростовану аксiому - Афганiстан пiдкорити неможливо. А може це красива легенда? Я бачив у Кабулi обелiск. Арабськими лiтерами на каменi закарбовано те, що
переказую вам. Я не iсторик. Покопирсавшись в iнформацi§, знайшов стверднi записи розумних людей. Вiйсько Олександра намагалося поневолити гiрську кра§ну. Як доказ, - свiтлолицi нащадки грецьких во§нiв донинi населяють не тiльки столицю. Кажуть, нiбито, на знак визнання нескорености мiсцевих жителiв, за наказом iмператора десять тисяч во§нiв одружились з пуштунками. Сам Олександр взяв дружиною красуню Айханум - чiльницю цього невеличкого тодi мiста. Греко-бактрiйська цивiлiзацiя, представниками яко§ можна вважати нащадкiв вихiдцiв з Пiрiнейського пiвострова, проiснувала майже два столiття. А до кiнця 19 столiття поблизу Кабулу жило плем'я "кофрiв", вiд слова "невiрнi". Молилися сво§м богам, тобто, були язичниками по сутi. Сучасна назва регiону - Нуристан, тобто, кра§на свiтла. Чи не тому, що частина аборигенiв дивляться на гори блакитними очима i мають руде волосся?
Визначити ж переважаючу нацiональнiсть кабульцiв... краще не треба. Самi себе вони називають "кабулi", тобто, щось особливе. Феноменальне явище. Звичайно, маючи певне корiння рiзних народiв, вони не називають себе узбеками, таджиками, пуштунами, хазарейцями. "Кабулi" - i цим сказано все. I майже всi корiннi кабульцi говорять персидською мовою. Якщо хочете, назвiть §§ дарi, або таджицькою - помилкою не буде.
У порiвняннi з iншими мiстами Кабул безперечно несе в собi ознаки столичного лоску, але лишається чисто азiйським велетнем. Вплив Європи або iншого свiту вiдчутний не так як, наприклад, у Ташкентi, чи Самаркандi. Є нацiональна галерея, однак своєю європейськiстю вона не конфлiктує iз колоритом Сходу.
Умовна лiнiя подiлу мiж старим i новим мiстом проходить рiчкою. Права частина - найдревнiша, iснує близько 2000 рокiв. У 1221 роцi Чингiз-хан зрiвняв Кабул iз землею. А засновник iмперi§ Великих моголiв - Бабур, через 200 рокiв заснував тут свою столицю. Понад двадцять садiв, насаджених Бабуром налiчується у сучасному мiстi. В одному iз них, названим iм'ям засновника покладено його тiло, доставлене з Iндi§. Не хотiв i по смертi лежати аби де, настiльки любив цю долину мiж Шир-Дарвазою i Асма§.
Далi - iсторiя нескiнчених завоювань. Ви не забули? Завоювання - не означає пiдкорення.
Отже, правий берег, бiля пiднiжжя Шир-Дарваза, древнє мiсто з розвалинами мiсько§ стiни. Там фортеця Бала Гiсар, бачила всi види збро§, вiд примiтивно§ стрiли до начинено§ електронiкою бомби. Лiворуч за течiєю - сучаснi квартали. З лiтака вночi Кабул може перехитрити подорожника. Побачивши море вогникiв, хтось може поплутати §х з хмарочосами, що високо здiймаються над вулицями. Однак, вдень виявиться, що це саманнi будиночки бiдноти на схилах гiр. Так живе бiльша частина "кабулi". Плутанi, навiть не вулички, - ходи, не мають назв. Чимало кабульцiв листуються через офiцiйнi установи, або мечетi. Це єдина адреса, яку вони можуть вказати.
Розповiсти про пам'ятники докладнiше не можу. Не тiльки через неможливiсть вiдвiдати §х. Таких просто дуже мало. Три англо-афганськi вiйни понiвечили майже все. Оглянути мечетi (§х там близько шестисот)? Нi, я би порадив просто поблукати, поклавшись на iнту§цiю, або вийти на Майванд - головну торгову артерiю. Що може бути цiкавiшим за схiдний базар? А є таке, чого не можна купити на базарi? Про один з них - Мiндаi, кажуть: "Якщо ви не знайшли якусь рiч на Мiндаi, значить §§ взагалi не iснує у свiтi".
Гребенем Шир-Дарваз збирається стiна. Якщо порiвняти з китайською, то краще не починати. Нема про що. Особливо здалеку вона така непоказна. Однак, викладена на крутих схилах, семиметрово§ висоти споруда викликає благоговiйну повагу до будiвникiв. Час зведення - V столiття. Сьогоднi на таке не знайшли би коштiв. Обличчя Кабулу змiнювалось - мур сто§ть.
Ще ви би могли побачити незвичайне - знаменитi афганськi килими, викладенi з дуканiв просто на вулицю. Можна не тiльки дивитись, а бажано ходити по них. I вiд цього вони тiльки стають кращими. Вичовганi, яскравi, вовнянi вироби, покритi багровою фарбою, видобутою з кореню марени, не мають зносу i зберiгають колiр сотнi рокiв.
Держава у державi. На п'ятому роцi радянсько§ окупацi§ Кабул не здавався занадто консервативним мiстом. Жiнки пiд паранджею зустрiчались скрiзь, але вже можна було побачити студенток у джинсах, особливо поблизу унiверситету, чи телецентру. Нас, молодих хлопцiв це дуже тiшило. Талiби жорстоко карали за вiдхiд вiд норм шарiату. При §х владi не дозволялось так вiдверто демонструвати принаднi форми. Тiльки жiнки кочових племен нiколи не носили чадру, навiть за талiбiв. Юнi пуштунки, таджички та дiвчата iнших народiв Азi§ дозрiвають рано. Iде таке молоденьке, вродливе до безтями, волосся чорне, аж вiдсинює i хочеться спитати: "Дiвча, а тобi татко дозволяє такi стегна носити?". I тут-таки покрита важкою паранджею струнка постать iз лантухом на головi пливе вулицею. Важко, мабуть, бiдоласi. Позаду §§ чоловiк метляє широкими штанями i втiшається милою ханум. Любов!
Як науковий центр, Кабул сконцентрував в собi прогресивну елiту. Бути студентом "вишу" - престижно. Не думайте, нiби диплом афганського закладу - з розряду екзотiв, щось недостойне називатися документом. Не важливо, де навчався iнженер: в Укра§нi, Росi§, чи на батькiвщинi, йому хоч пробу на чоло став - "золота" знань стiльки, скiльки має бути.
Крилатий
Чад спаленого гасу над лiтовищем. Стiйкий. Нагадав сморiд гасово§ лампи, над якою ми варили молоду картоплю пiд час лiтнiх вiдпусток. Менi сподобалось.
Поповнення тупцювало поблизу опущено§ рампи чотиримоторного Ан-12. Палуба порожня. Уздовж бортiв бiчнi лави. Нас куди бiльше, але те не має значення. Сотня воякiв прекрасно помiщається на металi пiдлоги. Коли виникала необхiднiсть, лiтак перевозив одним пiдйомом 180 осiб. Купно, зате дешево i сердито. У такому разi не вистачало кисневих масок, але про iснування §х як таких у першому польотi я навiть не здогадувався. Здоровий молодий органiзм мався на увазi по факту перебування у складi збройних сил. Вантажний вiдсiк повiтряно§ вантажiвки не герметизовано.
Лiтак проектували пiд доставку вiйськових вантажiв, передбачивши лише невелику кабiну з наддувом для двадцяти супроводжувачiв. I пiлоти також працюють в умовах мiнiмального для транспортного лiтака комфорту. Окреме передове мiсце серед членiв екiпажу вiдведено штурману. Вiн копирсався у прозорому носi кабiни мiж сво§ми приладами, звiдки найкраще видно усю передню пiвсферу. Влiтку штурман приймав сонячнi ванни найбiльше. Пiлоти взагалi "любили" спекотне афганське лiто за те, що усi перемикачi кабiни розiгрiвалися до нестерпно§ температури, а з-пiд "лопухiв" переговорно§ гарнiтури капало сало. П'ятеро льотчикiв варилися живцем у носовiй частинi i один - у хвостi. Мiсто пiд кiлем займав дуже важливий член екiпажу - бортовий стрiлець.
Хто вiн? - баласт? Лежень, чи "приший кобилi хвiст"? Якщо добре подумати, то вiн - єдина лiнiя оборони i орлине око екiпажу. Небезпека ходила по горах, не лiнуючись тягати зенiтнi кулемети i переноснi зенiтно-ракетнi комплекси (ПЗРК) "Стiнгер", "Блоупайп", "Стрiла". Кулеметна куля, випущена на висотi 2-3 кiлометри, летить у кiлька разiв далi, нiж на рiвнi моря. Премiальнi за один завалений лiтак покривали витрати багатодiтних афганських сiмей на багато мiсяцiв. Це навiть краще, нiж сподiватись на соцiальну допомогу. Бiльшiсть повiтряних трас кра§ни пролягає над горами. Частина аеродромiв також розташована серед гiр, або вони оточенi зеленими зонами, де серед листя можна сховати армiю вiльних мисливцiв.
Робота стрiльця - продавати витрiшки з толком, тримаючи напоготовi спарену 23-мiлiметрову гармату. Як тiльки рампу закривали, вiн залiзною драбиною пiднiмався до своє§ нори i виходив звiдти не ранiше, нiж лiтак торкався смуги.
Комусь Ан-12 може здатись вайлуватим. Опуклий фюзеляж, низенька вiд землi посадка i площини не такi стрiлоподiбнi, як у реактивних красенiв. Його розробляли не для краси, а як вiйськово-транспортну тактичну одиницю, щоб можна було доставити вантаж на польовий ґрунтовий аеродром, та у разi потреби пiдремонтувати так-сяк. Сiро-зелений колiр надає суворiсть як вiйськова форма людинi. Так, це вiйськова кiстка у сiмействi крилатих. Льотчики бойових машин так i казали на Ан-12 - крилатий летить. Зате справу свою вiн робив надiйно i вперто.
Було одного разу, з-пiд шаленого обстрiлу виводив свою "Анюту" майор Залетинський. Злетiв на трьох "живих" двигунах, запускаючи §х на ходу, на рульожцi. I ще понад годину, 650 кiлометрiв скалiчений лiтак нiс до Кабулу екiпаж, у якому всi мали поранення.
АН-12, як наймасовiша модель, тримає першiсть у списку втрат транспортникiв. Першу машину завалили на п'ятому мiсяцi вiйни над Джелалабадом. Наступну втратили у Кандагарi пiд час заходу на посадку. I тодi можна було посадити лiтак, але, мабуть, льотчикiв було вбито у повiтрi. Некерований птах врiзався у важкий гелiкоптер Мi-6 i вибухнув.
Вантажник являв собою легку мiшень. Наприклад, переносний комплекс "Стiнгер" знiмав цiль з висоти 6000 метрiв. Це на рiвнинi. Додамо висоту гiрського кряжу, на яку дряпались повстанцi i зрозумiло, що нiяка висота не була безпечною. Особливо вразливими лiтаки ставали у районах аеродромiв. Прийоми пiлотування мирних часiв не вiдповiдали вимогам безпеки. З 1982 року авiатори почали застосовувати коротку схему посадки-зльоту. Пiлоти вчились працювати на критичних кутах атаки, буквально загвинчуючи лiтак у небо. Три спiралi коробочкою над аеродромом щоб набрати не менш нiж 5400 метрiв, а тодi вже - на свiй курс. При зниженнi вертикальна швидкiсть сягала 25 метрiв на секунду - втричi бiльше вiд нормально§. Нiякими експлуатацiйними iнструкцiями не передбачались такi режими, коли у повiтрi ручку управлiння двигунами фiксували на положеннi земного малого газу. Планери важких лiтакiв навiть не проектували для навантажень при пiкiруваннi у перегрiтiй розрiдженiй атмосферi. Але пiлоти робили це. Хоча дехто з пасажирiв пiсля приземлення зарiкався лiтати взагалi.
Проти радянського "лому" партизани вишукували новi способи протидi§, не без допомоги закордонних спонсорiв, як ми знаємо. Найсучаснiша на той час ракета "Стiнгер" прибула до кра§ни десь з 1983 чи з 1984 року i §§ назва стала майже прозивним iменем усiх зенiтних ракет.
Не пов'язанi з авiацiєю вiйськовi не дуже хотiли лiтати, тому, коли це тiльки було можливо, §х питання у вiддалених вiд Шинданда гарнiзонах вирiшував я, починаючи з лiта 1986 року. Тут пропозицiя й попит врiвноважувались мо§м нестримним пориванням до польотiв. Вiдтодi небо тримає мене в лабетах неволi. Командування контингенту теж мусило, аналiзуючи гнучку тактику супротивника, вводити новi правила, порушуючи iснуючi iнструкцi§ керування повiтряними суднами. Система - вона завжди була занадто iнертною, тому на ходу створювали неписанi закони для внутрiшнього застосування в iснуючих умовах. Стояло питання життя i збереження високотехнологiчно§ дорого§ технiки. Самi генерали теж активно перелiтали мiж штабами, покриваючи щомiсячно тисячi кiлометрiв небом. Пiлоти звикли оминати найвищi
вершини, мiняли маршрути. Розкладу рейсiв i чiтких повiтряних коридорiв не iснувало. На бортах лiтакiв i вертольотiв встановили панелi iнфрачервоних вiдстрiлюваних пасток, на якi у багатьох випадках перенацiлювалась випущена ракета. А iнодi й нi. Чому так?!
У зонах аеродромiв борти "випльовували" яскравi гарячi зiрки, червонi, або зеленi. Це не салют пiонерi§. Ото вони - слiпучi, розпеченi пастки. Чутливi до тепла датчики довертали "Стiнгер" на помилкову мiшень. Тодi десь на землi розгнiваний польовий командир мiг пустити кулю у голову нещасливому оператору, який не змiг поцiлити радянський борт, а пiлоти записували собi ще один день народження. Але iнодi дурна ракета все-таки обирала гаряче сопло двигуна. Тодi...
На супровiд лiтакiв майже завжди пiднiмали пару штурмових гелiкоптерiв Мi-24. Вони крутили кола синхронно з "крилатими", закриваючи плямистими тiлами сектор обстрiлу, готовi вдарити по позицi§ стрiльцiв. У таких складних горах перекрити всi стежки годi було думати. Гори допомагали тим, хто серед них народився. Нi тодiшнiй режим, нi радянська вiйськова машина нiколи не були повновладними хазяями афганського неба, хоч моджахеди не мали своє§ авiацi§. По червоних зiрках лупили з "калашникова", з потужно§ англiйсько§ гвинтiвки одиночними, з гранатомету. В останнi роки окупацi§ Ан-12 в обов'язковому порядку комплектували парашутами для пасажирiв. На борт брали стiльки людей, скiльки було парашутiв. Лiтак мiг вилетiти майже порожнiм у той час, коли обуренi люди, що бажали б летiти, лишались чекати наступний рейс.
Статистика, пiднята мною, свiдчить, що з 1980 до 1989 року безповоротно втрачено одинадцять Ан-12. Три з них "загинуло" на землi. З iнших восьми нiхто не врятувався за допомогою парашуту. Тiльки у двох випадках живими лишались стрiльцi хвостових гарматних установок. Зафiксовано лише одну спробу вистрибнути задля порятунку через задню рампу. Тодi рядовому не вистачило висоти. Вiн "зiтерся" у районi посадково§ "Т" кабульського лiтовища i, це ж треба, в тому випадку уражений лiтак змогли посадити, тому пiдранений борт не входить у число одинадцяти. Скiльки дiрок залатано технiками, замiнено виведених з ладу двигунiв та механiзмiв - не злiчити. За 9 рокiв на Кабульськi пагорби впали чотири Ан-12. Трохи позаду у сумнiй статистицi Кандагар, Джелелебад, Баграм.
Не такий вже великий столичний аеродром. Затиснутий мiж горами таким собi амфiтеатром, вiн приймав на єдину свою смугу важковаговi "Анте§", одно- i двопалубнi Iл-76, пасажирськi Бо§нги, Iллюшини, Антонови, Дугласи. Одна бетонна стрiчка на всiх - для винищувачiв i штурмовикiв, бомбардувальникiв i вертольотiв.
Доки ми чекали команду вантажитись, кiлька МiГiв з нестерпним ревом пiшли на виконання удару, та постiйно лопотiли вертольоти, охороняючи периметр аеродрому.
Нарештi нас, стривожених рекрутiв, загнали у нутро машини, яка потроху оживала. З лiво§ гондоли основного шасi вирвалося полум'я i донiсся "голос" допомiжно§ силово§ установки. Вiд не§ розкрутили один з двигунiв, потiм вдихнули життя в iншi, перемiшуючи аеродромне повiтря, насичене випарами авiацiйного гасу.
Ми сидiли на рифленiй пiдлозi. Вантажу, на якому можна було б присiсти, практично нуль. Я вiдкинувся найближче до рампи i похитав головою, роздивившись, що навiть пiднята i обхоплена бiчними створами, вона свiтить щiлинами як сiльська уборна. Побачив бетонку, що втiкала з-пiд нас. Це трошки здивувало - маю на увазi спартанський комфорт. Такий собi однозiрковий летючий готель: лежачи i з видом на гори. Треба сказати, на висотi гуляє морозець, тому летiти, мало не звiсивши ноги, десь за межами юнацько§ уяви. Нехай я трiшечки перебiльшую та не брешу. Насправдi, у щiлину не пролiзе навiть моя невелика долоня. Однак, замерзлi шмарклi можна просто викинути геть у польотi. Цiкаво!
Лiтак прокотився через усе поле, викрутився на злiтну смугу i завмер перед стартом. Командир розмовляв з диспетчером про життя. Я серйозно - вiн отримував метеоiнформацiю i питав дозвiл на старт.
Пiзнiше я зрозумiв, наскiльки важливо вкласти у маневр зльоту всю силу моторiв. Пiлот дав повний газ, не вiдпускаючи гальма. Коли лiтак вже ревiв несамовито, гальма вiдпустили. Чорнi смужки стикiв замерехтiли пiд рампою i нарештi я вже не розрiзняв §х. Вiдiрвалась вiд бетону носова опора, а слiд за нею повисли у повiтрi основнi. У вухах бiльше не гупало прискорене бу-бу-бу на швах мiж плитами. Тепер вже шасi заважали нам прибратись геть якнайшвидше. Глухими ударами вiдгукнулась механiзацiя пiдбору. Колеса у сво§й пастцi заспоко§лися вiд тертя та шалених обертiв. Все, вантажник дерся вище й вище, тримаючись вiдносно спокiйно§ зони навколо аеродрому. Екiпаж заклав перший лiвий вiраж, уникаючи лобового зiткнення зi скелями. Точнiше, взяв подалi вiд скель. Це зменшило шанс потенцiйним наземним мисливцям поповнити бойовий рахунок. Три крутих кола - не знак прощання, а виправданий захiд безпеки, нехтування яким час вiд часу закiнчувалось катастрофою.
Земнi об'єкти видимо втрачали у розмiрах. Будиночки так i "всихали", ну а люди перетворювались на крапочки, що ледь ворушаться, то вилiзаючи, то знов пропадаючи у шпаринках сво§х схованок. Чiтко окреслювались десятки лiтачкiв, зовсiм iграшкових. Окремо манiпусенькi вертольотики. I величезне старовинне мiсто, стиснуте обценьками гiрського масиву. З висоти можна розгледiти, як дорога проходить мiж хребтами, а до не§ спускається з обох сторiн кам'яна стiна, вибудована прямо на кручах. Скiльки ж то людей мордувались, будуючи §§? Тяжка земля лежить пiд нами. Єдина бiльш-менш помiтна рiчка кружляє мiстом i багато переплетених мiж собою висохлих рiчищ, якi наповнюються, мабуть, тiльки пiд час дощiв. А скiльки §х буває, тих дощiв? Є ще пiдземнi рiчки, але не кожен чужинець знає про це. Зверху видно лише якiсь круглi отвори, що дiлять на вiдрiзки безводне рiчище. Це i є певна ознака пiдземного потоку. Там, пiд висхлою артерiєю прокладено тунелi, якими хлюпоче безцiнна волога. На поверхню виходять кяризи - колодязi такi, якi ще можуть бути накритi глиняними кришками. Пiзнiше у Шиндандi я опускався на дно рiчки i помiтив, що в холоднiй водi ширяють згра§ невеличких рибок, назва яким - маринки, а також прiсноводнi краби погрожують з-пiд камiнцiв сво§ми клешнями i терпляче чекають поживи.
Кабул, величний та прекрасний, стиснутий у "талi§" лещатами гiр Шир-Дарваза й Асма§, вiддалявся вiд наших очей, але я ще не раз побачу згори його дивовижнi будинки, що, буквально стоять один на одному, вкриваючи гiрськi схили. Дах нижнього слугує невеличким двориком верхньому. Побачу кам'янi тераси амiнового, а iсторично - королiвського палацу. I "летючу тарiлку" ресторану "Арiана" високо на горi. Вона прилетiла у Середньовiччя, а тут негостиннi земляни пощербили §§ стiни так, що вона вже нiкуди не полетить. Чудове це мiсто, та не наше. I хоч ми жартували, що служимо у шiстнадцятiй республiцi Радянського Союзу, такого не могло бути нiколи, нiколи, нiколи.
Хто з ломом прийде, той...
А тим часом лiтак пiднявся на необхiднi 6000 метрiв не знаю вже чого - висоти над рiвнем моря, чи над рiвнем мiста. Командир довернув на пiвденний захiд. Вiд Кабулу до Кандагару приблизно 450 кiлометрiв прямим повiтряним мостом. Це близько години неспiшного льоту турбогвинтового лайнера. Хмари клубочились, як на мене, не тiльки пiд сiрим черевцем, але й заповзали погрiтись всередину через щiлини. Ми пiдносились на вищий ешелон, ховаючись за периною хмар. Пiвденнiше столицi бiлi ведмедики пiд нами кудись подiлися. Лiтак повиснув сiрою мишею, чи може, як мiшень на полiгонi. I для нас вiдкрилися незвичнi слов'янському оку пейзажi. Ближче до мiсця призначення вже й гори - не гори, а так, пагорби якiсь. З пiвдня дихає нездоровим перегаром пустеля Регiстан. Тому, безперечно враженi майстернiстю авiаторiв, хлопцi, отетерiлi вiд пiке, свою цiкавiсть переключили на красу кандагарського аеровокзалу.
Пiвденнi ворота кра§ни протягом всiє§ вiйни були не дуже гостинними для радянських льотчикiв. Заради справедливостi скажу, що десь тут був уражений ракетою цивiльний афганський лiтак з мирними пасажирами. А отаких як наш Ан-12 тут збито аж три штуки, не враховуючи ще кiлька бортiв, обстрiляних партизанами i ушкоджених на землi, або у небi. В серединi липня 1985 року поштовик не довiз до Шинданду листи. Я знаю, що там був лист вiд
батькiв. Але читали його вже зовсiм не тi, кому належало. Сардари (командири загонiв моджахедiв) прагнули завдати якнайболючiших ударiв. Через сво§х агентiв (iнодi це були проплаченi вiйськовi чини радянсько§ армi§) здобували данi про вантажi наших бортiв. Головною цiллю була жива сила шуравi, важка бойова технiка, озброєння.
Наведу один з прикладiв взаємовигiдного спiвробiтництва мiж представниками ворогуючих сторiн. 27 жовтня 1984 року з Ташкенту на Кабул пiдняли трiйку "горбатих" (Iл-76). Вантажнi вiдсiки, забитi воєнторгiвським крамом, та сяке-таке причандалля - в цiлому, суто хазяйський караван. Приблизно у той же час з аеродрому Каршi стартували iншi три сiмдесят шостих. Один модифiкований борт вiз понад 200 молодих десантникiв на двох палубах. До цього лiтака мали великий iнтерес бородатi користувачi переносних зенiтно-ракетних комплексiв. Хтось iз тих, для кого таємниць не iснувало, стуконув сардаровi, вказавши, що цi двi роти блакитних беретiв трясуться у ТРЕТЬОМУ Iлi.
Приблизно за 20 кiлометрiв до кабульського аеропорту на холодному схилi терпляче чекав свого зоряного часу розрахунок ПЗРК "Стрiла". Десь уже над територiєю Афганiстану двi ланки "горбатих" перемiшались. Побачивши перший великий лiтак, стрiлець загнув палець, а там i другий. Наступний - цiль.
Третiм у чергу на посадку вклинився "банановоз". Йому i влiпила ракета мiж 3 i 4 двигунами. А солдатики не знали, що той ранок можна записати другим днем §х випадкового народження. Щасливий випадок? Вiдносно. Залежно вiд того, з якого боку дивитись. Екiпаж фруктового рейсу, по сутi, поцiлувався з ракетою, проплаченою для iнших. Але, як не крути, а 200 з хвостиком душ проти, може, десятка... Моторошно! Пiсля такого помирати якось вже не той... На вiйнi, як на вiйнi. У таких випадках казали: "пощастило", а стоячи над цинковими ящиками - "не пощастило".
А тепер по сутi. Ми заходили на смугу мiжнародного аеропорту мiста Кандагар. Для об'єктивности зiзнаюсь, - саме мiсто я бачив лише на фото. Але воно варте, щоб про нього написати, бодай, щось. Там поламала зуби не одна армiя. Запекле протистояння мiж нашим контингентом i, власне, хазяями кра§ни доводять розкиданi всюди кiстяки машин, лiтакiв, вертольотiв, танкiв, гармат, бронемашин... Туристам екстремалам буде що показати.
I, мiж iншим, Кандагар за свою солiдну iсторiю двiчi був столицею. По-перше, столицею Афганiстана з 1747 до 1776 року. По-друге... Тiльки не кажiть, що це несерйозно: наприкiнцi 20 столiття тут знаходилась штаб-квартира руху "Талiбан". Це такий перiод двовладдя у кра§нi. I чи не ця, з мiжнародного погляду, неофiцiйна столиця була найвпливовiшим центром подiй всiє§ кра§ни аж до падiння у груднi 2001 року?
Як таке, мiсто почало жити у 330 роцi, наречене Олександрiєю. Спiвставте назву iз датою. Зрозумiло, хто отой першозасновник? Вiрно, завзятий будiвничий Грецько§ iмперi§ - Олександр Македонський. Оточений страшними пустелями центр однойменно§ провiнцi§ дає прихисток приблизно половинi мiльйона мешканцiв. Друге за чисельнiстю мiсто держави. Саме звiдси витоки Афганiстану - Дуранiйсько§ iмперi§.
В серединi 18 столiття багато землицi на планетi гуляло, не маючи рiшучого хазя§на. Все хороше розiбрали по руках. Iнтриги i перевороти, завоювання, перекрiй кордонiв - похiднi процеси, що спричинялися появою самородкiв в народах i племенах. А величезнi територi§ навколо двохтисячолiтнього Кандагару просилися пiд крило архiвидатного ватажка. Подрiбненiсть на малi незалежнi племена - це аромат, який приваблює крупних хижакiв.
Такий успiшний муж народився на територi§ сучасного Пакистану в родинi вождя пуштунського племенi дурранi. Його iм'я Ахмад-Шах Дурранi (Ахмад-Хан при народженнi). Войовничий юнак проявив органiзацiйнi здiбности у вiйську iранського правителя Надiр-Шаха. Перiод 1738-1747 роки позначився успiшною кар'єрою i чим би вiн закiнчився, якби не нагла смерть патрона? Ахмад-Хан очолив афганськi пiдроздiли iранцiв i вивiв §х на територiю Афганiстану, де того ж року став Шахом.
Мудрiстю i бакшишами (подарунками) залучивши на свiй бiк ханiв усiх афганських племен вiн органiзував кiлька успiшних походiв в Iндiю, Пiвденний Туркестан i на землi, де колись здобував першу славу - в Iран. За всi звитяги i полiтичнi досягнення пуштуни донинi називають його батьком. Мавзолей Ахмад-Шаха Дурранi - одна з найцiннiших пам'яток Кандагару.
Що до друго§ iпостасi мiста, як оплоту талiбiв, красномовно свiдчить факт - Iсламський Емiрат Афганiстан, створений провладним у 1996-2001 роках рухом, визнавали Об'єднанi Арабськi Емiрати, Пакистан i Саудiвська Аравiя. У мене склалося враження, що "студенти" (прямий переклад з арабсько§ слова "талiбан") швидше i успiшнiше вiдтiснили сво§х (колишнiх наших) супротивникiв з бiльшо§ частини кра§ни.
У 1995-му вони надрали хвоста тертим воякам Гульбеддiна Хекматьяра. Наступного року без бою взяли Кабул. Мабуть, тiльки нацiональна гордiсть етнiчних таджикiв, очолюваних Масудом i Раббанi, та узбекiв пiд правицею Дустума пригальмували впевнений "студентський" рух на пiвнiч. I, звичайно, гори, красивi i страшнi гори. Остаточна катастрофа талiбiв була зумовлена радикалiзмом, який скипiлим молоком переливався через край, обурюючи i християнський, i мусульманський свiти. Навiть для непримиренних борцiв пiд зеленим стягом iсламу одiознi полчища фанатикiв вiд шарiату стали нiби прибульцями вiд iншо§ цивiлiзацi§. Середньовiччя повернулося до кра§ни порубаними за крадiжки руками, вкаменованими за подружню невiрнiсть жiнками, публiчно i жорстоко покараними за... недостатню довжину бороди, вiдкрите обличчя (стосується ханум), потяг до мистецтва чи спорту, гру в шахи, алкоголь, телебачення в оселi.
Вiдпивши з чашi цивiлiзацi§, хто змириться з такими утисками?
А хочете трохи позитиву? Є одне, за що я готовий подякувати талiбам. Цiкаву статистику наводить Вiкiпедiя.
За останнi три роки правлiння прорадянсько§ марiонетки Наджибулли виробництво опiуму зросло з 1200 т. до 1970 т.
У перiод з 1992 до 1996 року при моджахедах вихiд готового продукту вирiс до 2200 тон. (Скiльки ж це людей пiдсадили на наркоту?)
1996-2001 - роки правлiння талiбiв. Загальний зафiксований вал дотягнув лише до 185 тон.
Пiсля приходу американцiв пiшов стрiмкий рiст до 6900 тон у 2009 роцi. Вiдчули смак захiдних цiнностей? Ой, нема iдеального ладу на цьому свiтi!
Дозволю собi ще "пограти" статистикою. Цифри можна запрягати по рiзному. Головне - кiнцева iдея. Попередня манiпуляцiя, наче б то, виявила хоч одну шляхетну рису зловiсного режиму. Але, взявши перiод 1996-2001, я випустив промiжнi показники. Справа в тiм, що аж до 1999 року чи не одним з головних джерел прибуткiв талiбiв була... наркоторгiвля. В останнiй перед забороною рiк вони "накосили" 4565 тон опiю.
Вiдповiдно, питання: чому заборонили сiяти мак? Тому, що свiт уже волав на всi заставки. Хмари гнiву клубочились над бiлими чалмами. Гроза насувалася невiдворотно. Вiдмова вiд наркоти - дипломатичний аргумент на перемовинах, позицiя "йдемо назустрiч один одному". Аргументище! А взагалi, коли я пускаюсь у такi глибокi роздуми, то складнi взаємини мiж США i сучасним тероризмом дуже нагадують знаменитий вислiв Тараса Бульби: "Я тебе породив, я тебе i вб'ю!". Чи не впiймають облизня?
I у найкращi часи наших ратних подвигiв Кандагар не терпiв фамiльярности. Це у Кабулi можна було вдень вiдносно спокiйно потинятись по дуканах (магазинчиках). Тiльки не тут. Гарнiзон знаний як мiсце висилки зальотчикiв. Набiдокурив во§н? А зараз його туди, де козам роги правлять - у Кандагар. По менi, так жити можна де завгодно. А якщо i на засланнi утнув якусь дурню, то гiрше вже не буде. Куди вже далi вiдправляти?
Першi враження. Що бачили мо§ очi? Не дуже великий, з претензiєю на архiтектурну оригiнальнiсть мiжнародний аеровокзал. Дивлюсь на фотознiмок i думаю, - на що це схоже? Свiтлина одна - фасад. Немає вiдповiдного порiвняння. Ще знiмок, з висоти - ?!!? Жодних аналогiй. Таким може бути тiльки Кандагарський аеровокзал.
Вигнутi назовнi чвертьколом - дев'ять елiпсоподiбних високих арок. Заскленi вiд землi до верху склепiння тягнуться вглиб критим примiщенням. Складалося враження, нiби десь в уявному центрi вони мають зiйтися в одну точку. Тiльки коли облiтаєш будiвлю, видно з протилежного боку, що дахи дев'яти тунелiв, знижуючись на третину висоти, не доходять i до середини радiусу. Обрiзанi торцi так само переплетенi металевим каркасом i заскленi, як потойбiч. Досить своєрiдно! Пасажировi авiалайнеру не кидаються в очi численнi периферiйнi примiщення з куполоподiбними дахами. Та що я пояснюю? Описати бачене важко, як всяку унiкальну пам'ятку. Мало хто не знає, як виглядає сiднейський оперний театр. А хто опише словами? На що схоже? На квiтку. На яку квiтку? На фантастичну. Iнформативно! Але всi мо§ враження про Кандагар - Аеропорт з повiтря, аеропорт iз землi. Небагато, проте глибоко. З мо§х слiв ви не оцiните естетику зодчих, треба бачити.
Всерединi примiщення чогось чекали кiлька жiнок пiд паранджами (такий собi гарем Абдули). Думаю, §м було моторошно дивитись на iноземцiв, схожих, як близнюки у сво§х шинелях. I ми - чужинцi безцеремонно дефiлювали поза вiкнами, зазираючи всередину i даючи свою оцiнку всьому з позицi§ гегемонiв.
Вiдчуття небезпеки ширяло у повiтрi. Ми вважали себе рятiвниками, визволителями. Але де тi люди, яких треба було визволяти? Вони спритно змiнювали маски, перетворюючись з бiдних дехкан (селян-землеробiв) на во§нiв Аллаха i знову на селян. Сама наша присутнiсть провокувала супротивника на агресiю. Партизани нiколи не демонстрували зразок гуманности. Думка про можливий полон - найгiрше, про що можна було тодi думати. Та i взагалi, хто вирiшував долю вiйськовополонених? Почасти, звичайно, самi польовi командири, або вождi племен. А коли й люди з-за далекого кордону, бо вести вiйну на рiвних iз супердержавою можливо тiльки за умови пiдтримки з боку iншо§ супердержави, або половини свiту. А де водяться зеленi грошi, там випасаються найманцi - люди, єдиним фахом яких є вбивство.
Жорстокiсть §хня середньовiчна, ненависть - найлютiша, а совiсть вiдсутня. Не милували нас - чужинцiв, також не жалiли i сво§х. Проти лояльно§ до ново§ влади частини населення застосовувались такi методи залякування, якi психiчно здорова людина не вигадає. Якщо ми захищали себе мiнними полями, лiнiями оборони у вiйськових гарнiзонах, то прибiчники афганських комунiстiв щодня i щоночi ризикували бути закатованими, спаленими, задушеними. I якась частина боєзапасу призначалась цивiльним лiтакам нацiональних авiакомпанiй "Бахтар" i "Арiана".
Прогулянка добiгла кiнця. Ми знову всмоктались у пiдiгрiте нутро вантажного вiдсiку. Стрiлець сходинками полiз у хвiст i зачинився там. Йому одиноко, але маленька кабiнка хоч герметизована, а нашi "нерозчовганi" вуха знову скручуватимуться у трубочки на зльотi, та особливо при пiкiруваннi. По прямiй до Шинданду приблизно 400 кiлометрiв. Ан-12 весело вкручувався все вище, простягаючи лiве крило до землi, а праве - у сонячнi далi, чесне слово - лiтаючий слон. Правi iлюмiнатори "не показували" нiчого, крiм неба. Протилежним бортом третє коло робили круглястi "зайцi", шпортаючись через фiгури офiцерiв, якi покровительськi споглядали на нас. Вони вже дещо пiзнали i мали навчити жовторотикiв елементарним iстинам, як, наприклад, чiтко слiд вiдповiдати на питання: "А що ти, хлопче, робиш у цiй кра§нi?" "А мене сюди дуже запрошували захистити право вибору дружнього народу вiд найманцiв американського iмперiалiзму". Так i не iнакше. Але пам'ятаючи iдейнi приказки, ми мусили засво§ти одне - у цiй кра§нi не можна довiряти нiкому. Нашi пiдзахиснi дустаназiз (дорогi друзi - перс.) i НЕ НАШI та пiдступнi у своєму гнiвi басмачi - нерiдко однi й тi самi люди. Звичайний землероб роками мiг обробляти свiй клапоть ґрунту, чекаючи митi, коли необережний шуравi занадто розслабиться i втратить пильнiсть. Тодi вiн виконував свою мiсiю так, як вважав за справедливе, та ще й заробляв на тому кiлька тисяч афганi.
Я уважно перечитав iнтерв'ю з лiдером Нацiонального iсламського фронту Саiдом Ахмадом Гелайнi, записане московським журналiстом Артемом Боровиком. Здається, у ньому вiдображено просту фiлософiю патрiота своє§ кра§ни. Ось деякi ключовi моменти запису:
"Я вимушений був покинути Афганiстан у жовтнi того року, невдовзi пiсля комунiстичного перевороту. Однак ми не були задоволенi справами i до приходу до влади Таракi. Я вважаю, що режим Дауда теж був нав'язаний народу. Я намагався переконати його йти нашою дорогою. На жаль, стався комунiстичний переворот. Вiдразу стало зрозумiлим, що новий лад ворожий афганському народу, його традицiям. Повстання проти устрою режиму було невiдворотнiм."
Ситуацiя, яка наприкiнцi 70-х рокiв минулого столiття, як §§ розумiв пан Гелайнi, чимось нагадує непевнiсть звичайних громадян нашо§ кра§ни в останнi два десятилiття. На змiну одному антинародному режиму приходить iнший. Панує полiтичний роздрай мiж рiзними партiями i в серединi партiй. Полiтична необiзнанiсть населення i нездатнiсть розрiзнити пiдтекст порожнiх обiцянок - експериментальне поле для полiтикiв, якi шукають сво§х iнтересiв, граючись скляними пацьорками обiцянок. Наскiльки складнiша ситуацiя у Афганiстанi? - набагато складнiша. Подiлена за нацiональними ознаками не на регiони - на окремi кишлаки, вона не може навiть у далекiй перспективi мати єдино§ нацiонально§ iде§, пошуком яко§ займаються нашi чiльники. Не можна казати, що якийсь народ живе краще, заможнiше. Все вiдносно. Незадоволенi всi верстви. У кожно§ нацi§ сво§ володарi, хитрi, зажерливi. I тут кра§ну починають тiпати перевороти. Нарештi, знаходиться така влада, яка зорiєнтована на цiнности, не властивi жодному афганському племенi. Яка особа може бути компромiсною для афганцiв? Тiльки не така, як Бабрак Кармаль. Компромiс у питаннях устрою - щось неможливе при §х родо-племiннiй структурi. Якщо брати суспiльно-полiтичне життя, то над усiма iншими народами пуштуни i таджики завжди домiнували. I вони вiдстоюватимуть це на правах найчисельнiшо§ верстви. Хiба §м думати про затертих у пiднiжках хазарейцiв? Про iндусiв? Про узбекiв? Марксистсько-ленiнськi принципи на цьому ґрунтi хорошi тiльки в теорi§. Краща влада це та, яка бiльше обiцяє: дамо всiм i все. Нова влада перемiстила центр уваги з окремих родових груп на неосвiченого селюка, гнобленого за часiв короля мiського трударя, працiвника паншерсько§ копальнi, чи нафтопромислiв Мазари-Шарифу. Соцiальнi гасла, вкинутi у виснаженi безпросвiтною каторгою маси - улюблена "цукерка" комунiстiв. Вони не стали чекати результатiв демократичних (псевдодемократичних) перетворень Дауда, коли вiн, скинувши свого брата-короля, прибрав кермо влади до сво§х рук. Перша конституцiя, парламентськi вибори - червонi полiтики не дали шансу проявити бодай якiсь ознаки гуманiзацi§ суспiльства. Кра§на мала такий шанс - стати на шлях оздоровлення i тодi вони стали б непотрiбними.
Пан Гелайнi продовжує:
"Кра§на розвивалась у напрямку повноцiнно§ демократi§. При королi (Захiр Шаху) почався законодавчий процес, спрямований на створення багатопартiйно§ системи в Афганiстанi. Але, як я вже казав, стався переворот (1973 рiк) Дауда. Ви знаєте, я впевнений у тому, що то був перший крок на шляху, що у кiнцевому рахунку призвiв до путчу Таракi (1978 рiк) i вiйськового вторгнення (1979 рiк). Дуже сумно, що Афганiстан спiткала така доля. До демократi§ усiм слiд ставитись дуже обережно."
Гелайнi - один з тих, хто вiд початку був у жорсткiй опозицi§ до прорадянсько§ влади. Навряд чи його погляди вiдображають думку 13-16 мiльйонiв афганцiв, але менi сьогоднi цiкаво знати, що собi мали в головi корiннi жителi кра§ни, чинячи опiр нам - окупантам. За що вони дерлися гiрськими кручами, тягнучи за собою важкi кулемети, боєзапас, ракети, фугаси, мiномети, безвiдкатнi гармати. Чи тiльки за грошi вони ризикували впасти в ущелину, бути атакованими вертольотами, штурмовиками? Вони пiдривали трубопроводи, переходили мiннi поля, вирiзали активiстiв так звано§ народно§ влади, катували, грабували, залякували, перекуповували совiсть, отруювали воду. То може вони - садисти? Гелайнi був не з тих, хто пробавлявся тероризмом заради грошей, чи задоволення. Вiн - людина з серйозною освiтою, опанувавши чотири iноземнi мови, маючи власний капiтал, розтрачував його на боротьбу з iнородною пошестю. Цiкаво, як Саiд Ахмад Гелайнi оцiнює причини того, що сталося:
"Ми не настiльки на§внi й злопам'ятнi, щоб звинувачувати радянський народ. Бо ми й гадки не мали про пiдготовку рiшення надiслати вiйська в мою кра§ну. Але люди при владi зробили страшну помилку, яка призвела до велико§ трагедi§... Зрозумiйте, коли ми дозволили нашим
офiцерам §хати у Радянський Союз i вчитись у ваших вiйськових академiях, це означало, що ми довiряємо вашому керiвництву. Але Радянський Союз зрадив нашу довiру. Радянський солдат залишив по собi погану пам'ять в Афганiстанi. Адже найбiльшi втрати були серед мирного населення. Ви, жалiючи вiйська, ухилялись вiд прямого зiткнення на полi бою, але потiм розправлялись iз селянами у кишлаках... Сьогоднi менi не соромно дякувати американцям за надану нам вiйськову i фiнансову допомогу. Ми вимушенi були прийняти §§, щоб захищатись вiд сучасно§ армi§. Але нехай всi пам'ятають: якщо хтось спробує встановити свiй контроль над Афганiстаном, ми битимемось iз ним, як билися з вами."
А виявляється, на правду можна дивитись з двох бокiв? Хоча, є чим заперечити на деякi твердження Гелайнi, однак це, як у кожному спiрному питаннi, всякий має свою, зрозумiлу йому iстину. I його останнi слова, хiба вони не мають пiдтвердження у сьогоденнi? Нинi дiти тих, хто збивав нашi лiтальнi апарати, смалять по авiацi§ об'єднано§ коалiцi§. Ану розберiться тепер, хто i якi iнтереси вiдстоює у Афганiстанi.
Один з лiтераторiв у погонах пiд час дiй контингенту писав нариси про зразки афгано-радянсько§ дружби. Вiн яскраво переповiв, як незаможнi афганцi пiднiмають голову услiд гелiкоптеру i усмiхненi махають руками. Життя ж не було схожим на догматичнi штампи. Ну, по-перше, коли я попав туди у 1984 роцi, мiсцевi вже звикли до того, що у небi щось гуде, а на дорозi гуркоче. По-друге, з чого би §м за так зуби продавати? Вони залюбки подивилися б на наш лiтак через рамку прицiлу. А так... Посмiшка схiдно§ людини може приховувати люту ненависть. Посмiшка не означає щиру радiсть. Коли нашi БМП за§жджали у кишлак, старiйшини теж посмiхались. Але коли вiйська повернулись у Союз, на §х мiсце прийшли бiйцi, скажiмо Гаюра. Ото було справжнє свято. Не для всiх. Прибiчники порядкiв НДПА*, колишнi помiчники марiонеткових керiвникiв потрапили у пекло помсти.
Нам здавалося, якщо годуємо з долонi весь Афганiстан, то §х обов'язок бути вдячними за це. А вони? Вони понад дев'ять рокiв навчали нас поважати чужi цiнности. Чи навчили? Принаймнi американцi нашим сумним досвiдом не скористались. Чим це закiнчиться? Важко сказати. Ресурси США величезнi. Але в успiх янкi я не вiрю i не вiрю в щасливу долю симпатичного Хамiда Карзая.
Нав'язана демократiя нiкому не потрiбна, навiть якщо вона супроводжується роздачею подарункiв. Нинi триває боротьба за майбутнє кра§ни. Його по-рiзному тлумачать полiтичнi опоненти. Кожна сила обiцяє прихилити небо народовi, та тiльки ж тягнуть за рiзнi боки. Спробуй всiх задовольнити, а вони просто приреченi шукати пiдтримки всерединi республiки, у населення. Iнакше, що чекає Афганiстан далi? Дай Бог, завершиться i ця вiйна. Коалiцiйнi вiйська розсмокчуться по свiту. Далi що? Он поруч Iран давно дратує Захiд, - недалеко до ново§ вiйни. Слова, сказанi паном Гелайнi, сьогоднi ставлять ще гострiшi питання:
"Ви повиннi зрозумiти, що вiдбулась страшна наруга над моєю кра§ною. Виросло цiле поколiння людей, котрi нiчого, крiм вiйни не знають i не бачили. Вони вмiють тiльки воювати. Згадайте знаменитi афганськi килими, якими славилася моя кра§на. Ще десять рокiв тому люди вишивали на них пiрамiди i верблюдiв. А сьогоднi - лише танки, бойовi лiтаки i бомбардувальники. Ось що сталося з моєю кра§ною! Як багато освiчених людей - iстинних носi§в афгансько§ культури - загинуло, або покинуло простори батькiвщини. Ви§хавши, треба повертатись, але куди? В напiвзруйновану кра§ну?".
Афганiстан пручався пiд чоботом iноземця, вiдкинувши всяке поняття гуманiзму. Тому пiлоти робили щось неймовiрне, ризикуючи звалити лiтак у штопор, тiльки б не пiдставити борт пiд удар. Кара Немезиди то тут, то там пiдбивала баланс справедливости.
Пiдлiтаючи до Шинданду багато не побачиш. Саме мiсто роздивитись практично неможливо. Аеродром винесено далеко на пiвнiч. А оскiльки лiтак почав зниження над самим аеродромом, то бiльш-менш виразно побачити вдається тiльки окремi кишлаки. Мiсцевiсть не така живописна, як Кабул. Вiдносно невисокi гори бовванiють вiддалено, надаючи широкий простiр гiрському плато. Висота над рiвнем моря 1000-1200 метрiв. Мабуть, шиндандська авiабаза у планi безпеки найспокiйнiша. На всi сторони вiд не§ вiдкрита мiсцина. Мiнними полями наблизитись впритул до лiтовища малоймовiрно. Але стовiдсотково§ гарантi§ навiть тут нiхто
НДПА* - Народно-Демократична партiя Афганiстану.
не давав. Зрiдка траплялись обстрiли i наразитись на свою порцiю пiдiгрiтого металу можна було легко.
Колись тут було розбудоване перське мiсто Забзевар, що у перекладi звучить як "Зеленi поля". Тобто, назва сама за себе промовляє - землi тут родючi. Основний сiльгосппродукт - опiйний мак i "легшi" культури, багата овочева номенклатура, баштаннi. Рiка влiтку не висихає, зрошуючи селянськi клаптi. Крiм того, воду качають iз свердловин i є дiюча система кяризiв.
Така вона - шиндандщина, велика територiя навколо мiста, населеного переважно таджиками. I §хнiй варiант персько§ мови, дарi, абсолютно зрозумiлий радянським таджикам. Один народ, розведений по рiзних окопах через комизи людей комунiстично§ нацiональности - дивна вiйнуха.
Але офiцiйна мова провiнцi§ не дарi, а пушту. Ї§ носi§ - пуштуни, чи як там кажуть деякi народознавцi - паштуни. За звичкою я "укаю", бо ми всi так вимовляли i цей варiант, як на мене, бiльш знайомий всiм. Багато спiльного несуть в собi обидвi мови. Вивчивши кiлька словосполучень однiєю з мов, не виключено деяке порозумiння з носiями iншо§. Та великодержавнi амбiцi§, виплеканi в нас системою, дозволяли сподiватись, що кожний лiтнiй негр, не кажучи про всякого задрипаного афганця, має за честь знати "вєлiкiй р-р-русскiй язик". Хай менi дарують шановнi мешканцi Сходу за образливi обороти, - не своє кажу. Цьому вчили, збираючи пiд крильце "великого брата" батрачкiв з усього другого i третього свiтiв. А вони вчили. I не одну iноземну мову.
Якось у невеличке вiконце джелалабадського кантину (напiвдержавна крамниця) наш офiцер для приколу кинув пару фраз англiйською. Звiдти у вiдповiдь дали здачу мовою Шекспiра. Не бажаючи залишатись у боргу, покупець порився у складках мозку, вiдшукавши трошки французьких i нiмецьких речень. Щоразу вiн чув вiдповiдь тiєю ж мовою, якою питав. Так старший лейтенант познайомився з власником диплому Празького унiверситету (як мiнiмум, той володiв чеською).
Сутужно живуть люди шиндандщини. Вiддалена провiнцiя межує зi схiдними територiями Iрану. Коли заворушення погнали з кра§ни знедолений люд, вони тисячами перетинали прозорий кордон. Бо не всi хотiли воювати. Не розумiли, за ким правда. Нова республiка може й приваблювала майбутнiми золотими горами, але чи втримається вона? Та й спробуй стати пiд червоний прапор революцi§, вже завтра у твою халупу можуть прийти нiчнi гостi з автоматами i запропонувати те, вiд чого важко вiдмовитись. У хатi стоятиме дитячий i жiночий рев, тектиме юшка з носа, можливо, щось вiдрiжуть з живого тiла, можливо - розпорють живiт i напхають туди землi. Це так, щоб iншим не кортiло. Вiйна не робиться у бiлих рукавичках. Або ти iдейний до кiнця, або шукаєш компромiсiв. Можна не пхатись у гори, а служити моджахедам у кишлаку. Там мiну пiдклав, там викрав зброю, або влучивши момент, дав по головi необережному шуравi, та й у банду. Траплялося командирам викупляти сво§х солдатикiв через старiйшин за грошi, за ту ж таки зброю. Не за мисливськi рушницi, звичайно.
По яких тiльки кра§нах Сходу не "паслися" афганцi, яким вдалося вислизнути з кра§ни. Пiсля оголошення полiтики примирення у 1986 роцi пiшла зворотна хвиля реемiгрантiв. Якщо брати в цiлому, iдея влади провалилася, але я бачив вiдкат з-за кордону на власнi очi. Дев'яноста кiлометрами пiвнiчнiше гератський цивiльний аеропорт пропускав потоки зусиллями авiакомпанi§ "Бахтар" - внутрiшнi рейси. На шиндандському лiтовищi бахтарiвських лiтакiв я не спостерiгав. Вiйськова база слугувала цiлям матерiального забезпечення вiйськ. Та все ж, частину тих, хто повертався до сво§х провiнцiй, перевозили нашими Iл-76 за принципом "скiльки влiзе".
Шиндандська авiабаза, за рiдким винятком, приймала тiльки вiйськовi лiтаки. Найчастiше над аеродромом кружляла "кочерга" Iл-18, так званий вiдпускник. Зрiдка прилiтав аерофлотiвський Ту-154. Посадкова смуга доволi довга. Пiдлiт до не§, з точки зору пiлотажу, не складний. Були б спокiйнi часи, то й новачок припечатав би свого крилатого як квочку на гнiздо. Однак, попасти з крутого вiражу - завдання хiба що для Янголiв. Людям властиво помилятись.
Цивiльний Ту-154 погожого дня просто спадав з неба, закручуючи машину у протизенiтну "коробочку". Приємно дивитись на рiдкiсного птаха, урочисто i блискуче сяючого над головами солдатiв, якi ностальгували за вотчиною. Я дивився, як пiлоти працюють рулями, виводячи машину на пряму. Виводили i не попали. Лiтак пройшов зависоко над торцем смуги. Ревонули двигуни, i вiн пiшов в набiр на друге коло. Хтось казав, що кожен третiй пасажир бо§ться лiтати. Хотiлось вiрити, що на тому борту були лише вiдважнi люди.
Iнодi я вiрив, що шиндандський гарнiзон - тиха рiка, життя у якому не пiддається небезпецi. Он скiльки малих i великих лiтальних апаратiв пiднiмалося за день i всi §хнi посадки не були останнiми, а, як кажуть льотчики - крайнiми. I це було майже правдою. Поодинокi випадки - не те, про що хотiли б читати цiнителi баталiстики. Їм би страху побiльше, полум'я, невмовкаючих обстрiлiв. Нi, я не переобтяжуватиму цим, адже не люблю зловживати гарячими темами заради ефекту. Але дещо розповiм з того, що сталося на мо§й пам'ятi, на мо§х очах.
Два випадки, коли господарi кра§ни по-хазяйськи наводили у нiй свiй лад, збадьоривши охорону, аеродромнi служби, органи безпеки i розвiдку. 13 червня 1985 року гарнiзон прокинувся вiд вибухiв. Нi, навiть не вiд самих вибухiв. Звикнувши до нiчних "салютiв", нормальний солдат спить яко дитя: гатять танковi гармати, ревуть "Гради", ляпотить десь легка зброя... Нас збудили нiчнi караули i черговi.
Тiє§ ночi характер вибухiв був iншим. Звук долiтав здалеку i нам загрози не вiщував, але цiкавiсть перемогла глибокий сон. Багато хто повиходив з модулiв. На Захiд вiд частини, де розташована авiабаза, небеса розцвiчувала заґрава. Напевно не можна було сказати, що то горить. Медсанбат? Кишлачок? Iншi дрiбнi об'єкти? Масштабнiсть пожежi схиляла думку до того, що палає все-таки на територi§ аеродрому. На ранок солдатська усна пошта донесла першi звiстки про нiчну диверсiю.
Воякiв афганського полку пiдкупили серйознi люди, що вдень ховалися по норах. Чи то добровiльно (чому б нi?), чи то пiд примусом, шiсть лiтакiв Су-7Б i сiм Мiг-21МФ, якi належали ВПС ДРА, акуратно замiнували. Ото був §х останнiй полiт: крила окремо, колеса окремо. Дюраль лiтав, як чайки над морем. Тринадцять бойових машин iз залишками палива, зарядами катапультних крiсел. Пiд §х крилами були навiшенi блоки некерованих авiаракет - по 32 штуки на одиницю. Все це дуже швидко перетворилось на пекельне згарище.
Дорогою до наших вух чутки приросли подробицями, якi краще опустити. Тепер вже важко вiддiлити криштальну правду вiд домiшок. Для прикладу, вже у перший день по подi§ казали, нiби замiновано було 30 винищувачiв. Тобто, прибрехали вдвоє. Знищення тако§ кiлькости лiтакiв за один раз - унiкальний успiх моджахедiв. Вони дуже потерпали вiд авiаударiв. Значить, хтось зумiв прославитись, а комдив Касперович наступного ранку у компанi§ з фотографом немало бiдкався серед розкиданих уламкiв. В його особистому архiвi збереглись пам'ятнi знiмки наслiдкiв диверсi§. Подiбне бiльше не повторювалось нiде i нiколи.
Регулярнi обстрiли аеродромiв Кандагар, Баграм, Джелалабад, вибух у Кабульському мiжнародному аеропорту у сукупностi не дали такого ефекту, як одна шиндандська операцiя. Єдина втiшна обставина - обiйшлося без людських втрат.
Значно глибший слiд завдала iнша трагедiя - загибель лише однiє§ людини разом iз крилатою машиною. Я хочу акцентувати увагу на цiнности окремо взятого життя, тому не кажу про масовi втрати, про переповнений домовинами "Чорний тюльпан". От зрозумiйте, про що пишу: був собi офiцер. Я не знав i нiколи не зустрiчав його, але... 23 липня 1985 року ввечерi вiн розганяв свiй Мiг-23МЛД, сподiваючись за годину побачити родину ТАМ, за рiчкою. Вилiт не бойовий, без бомбових пiдвiсок. Вдень лiтаки 905-го авiаполку перелетiли на територiю СРСР у Талди-Курган. Двоє "пташок" лишилось. На МiГу майора Чегодаєва вiдмовив турбостартер. Пара затрималась на землi.
За кiлька годин винищувач полагодили. Льотчики отримали дозвiл на вилiт i, вiдiрвавшись вiд смуги, не пiшли лiвим розворотом по "коробочцi", а рвонули навпростець "городами", бо той, хто думкою бачить дверi своє§ хати, трошки втрачає дар здорового глузду.
Я милувався кожним лiтаком у небi i того разу бачив два винищувачi з прибраними шасi, але ще доволi низько. Ведучий вiв лiтак, не мiняючи курсу. За ним пiдлеглий - майор Чегодаєв. Кiлька секунд вони красиво йшли парою на форсажi. Раптом другий МiГ каменем пiшов донизу, сховався за обрiєм i ... я побачив чорний гриб вибуху. До слуху донiсся хлопок i все. Реакцi§ льотчика вистачило смикнути ручку катапульти, та забракло висоти, купол парашута склався. Ставши очевидцем катастрофи, я не знав причини падiння. Гуркiт реактивних двигунiв заглушив важке туркотiння ДШК. Тому, як версiю, я висував попадання лiтака у супутнiй струмiнь ведучого. То, виходить, вправний був кулеметник, який зумiв зрiзати невеличкий швидкий винищувач. А може й вiн здивувався, побачивши результат роботи? Одна справа поцiлити у транспортний тихохiд, а iнша - вполювати МiГа у чистiм полi. До того ж, це набагато ризикованiше. Зухвалiсть i вдача, замiшанi на ненавистi, робили можливими чудеса.
Так от, людина у кабiнi бойово§ машини, вiд реву яко§ вже можна увiйти в ступор, ще по цей бiк кордону, але сiм'я чекає за кiлька десяткiв хвилин льоту. Рядовий вилiт. В ньому вся надiя на повернення до великого свiту, скрiпленого, скроєного десятками родинних ниток. Тут вiн - бойовий льотчик, там - чоловiк, батько, син, брат, друг, товариш, сусiд. Однiєю кулеметною чергою розiрвано плетиво складних стосункiв. Кулi рикошетом вдарили по душах у далекому Талди-Курганi, залишивши тiльки половину життя овдовiлiй жiнцi, половину батькiвсько§ ласки безбатченкам. Пiшли гуляти Союзом посмертнi телеграми: "Ваш син...", "Ваш брат...". Ударна хвиля сколихнула гарнiзони, увiйшла до школи, де колишнiй учень Вiтя Чегодаєв мрiяв про небо. Подивiться на масштаби катастрофи, заподiянi однiєю смертю, i тiльки тодi помножте на тисячi iнших душ, полеглих невiдомо за що.
Навiть великi трагедi§ усвiдомлюються зблизька. Коли горе стукає у сусiдськi дверi, а голосiння доноситься знадвору, скупа статистика наповнюється глибоким змiстом. I не багато ж потрiбно зусиль - однiєю кулею руйнувати цiлi свiти, - свiти, роками облаштованi у душах. Жила людина, жили i §§ мрi§, емоцi§, думки, якими вона полонила чиєсь серце. Враз нiчого не стало, як написано: "вийде дух його i вiн до своє§ землi повертається, того дня його задуми гинуть!", Псалом 145:4.
Не можна порахувати, у скiльки разiв помножується з кожною насильницькою смертю одиниця жадоби помсти. Вiдмотати куделю подiй до самого початку неможливо. Перший винуватець нiколи не стане вiдомим. За чи§м пострiлом почалася перестрiлка? Нi, не у кулi, а у першому зневажливому словi криється зло. Навiть не у словi, а у думцi, в бажаннi. Така зiпсована природа Homo sapiens - постiйно йому не вистачає благословень, тому сильний утискає слабшого нiгтем. Слабший бере кийка, а той - рушницю. Починається безкiнечна бiйня.
Дорогi мо§, а ви знаєте, на чиєму боцi правда? Спитаю по-дитячому: ви за кого? За радянських бiйцiв? Чи за душманiв? Може за тодiшню афганську владу? Або за американську чи європейську моделi демократi§? Оцi рiзнi системи цiнностей борюкалися у людському фаршi з 1979 до 1989 року, не довiвши своє§ правоти. На кого пальцем не покажи, побачиш жадобу мести, влади, грошей. Навiть поза вiйною, коли двi базарнi баби не лiтературно криють одна одну, iде накопичення порохових льохiв. Значить, ми завжди готовi розвести багаття вiйни, хоч у своєму домi.
Iнодi ворога треба бачити у дзеркалi, а його шукають у сусiдньому дворi, за далеким кордоном. Кожен вважає - це не я. Але, кажу ще раз, зло починається не з вибитого у бiйцi зуба. Бажання мати таке, як у сусiда. Нi, не просто мати таке ж, а щоб у нього не було. Сьогоднi я питаю себе - чому тодi я спокiйно носив заряджену i готову до бою зброю? Хто менi загрожував i хто хотiв вигнати мене з моє§ землi? Як тисячi солдатiв стають убивцями? Кому це потрiбно? Лишилось багато питань, на якi важко вiдповiсти. Я шукатиму вiдповiдь, знаючи, що та МОЯ вiйна нiкому не була потрiбна.
Чорнi вiсники
Спробуйте рацiонально пояснити рiзницю мiж слов'янською, азiйською, чи кавказькою ментальностями. Навчаючись у школi, я щиро вважав радянську людину iдейним типом, без ознак нацiонально§ приналежности. Мiф зруйновано. Лишились питання. Я ставлю §х, знаючи, що вiдповiдь може дати тiльки мудрий знавець душ, тому запитую чисто риторично. А от i головне, до чого веду. Ситуацiя така: тiло полеглого во§на супроводжує i передає рiдним вiйськовослужбовець тiє§ частини, де служив загиблий. Везе вiн рештки до Укра§ни, чи Бiлорусi, або до Росi§ i там його називають синком замiсть втраченого рiдного хлопчика. А якщо тiло слiд передати в Узбекистанi, Туркменистанi, чи Азербайджанi, то супроводжувач мусить подбати про власне життя. Поганих вiсникiв там не люблять. Iнша мораль. Скiльки ж правд iснує на нашiй землi?
Людина готується зустрiтись зi справжнiм горем. Там, на вiйнi, вже вiдболiло. Хтось втратив друга, але скоро переживе гiркоту. Дiючий солдат, повiрте, бачив бiльше вбитих однополчан, нiж середньостатистичний радянський громадянин. Припустимо, сьогоднi вiдбувся траурний мiтинг, але безнадiйнiсть не надломить солдатську волю, вiн не кричатиме: "Як далi жити?". Осiбно сто§ть чорний вiсник - експедитор вантажу "200". Вiн постане перед запитальними поглядами рiднi i прощаючись вдруге, дасть переоцiнку полеглому пiд голосiння жiнок i нескладне "лякрiмоза" самодiяльного оркестру, а не пiд ледь тремтячу промову замполiта.
Вiд вiсника чекали слова. А якщо правда така, яко§ не можна казати? Бойову втрату пояснити легше, бо кулi - дури. Там сама присутнiсть серед бою тягне на геройство. Хай не всi матросови i гастели, i далеко не кожен з них - до останнього набою... Але пiд перехресним вогнем, чи в лавах атакуючих, у розвiдцi, при прочiсуваннi мiсцевости - вiн скрiзь герой.
Iнше питання - наслiдки нехлюйства, дiдiвщини, недисциплiнованости, чиє§сь дурости... Таких теж возили. I навiть реальних злочинцiв, вiдправлених на той свiт вимученими побоями первогодками. А ти, бойовий офiцер, вези i балансуй мiж правдою i брехнею.
Ось мене знову потягнуло на фiлософiю. Може годi тих роздумiв про мораль? Я брехню не вiтаю, але знаю, - випади менi доля доставити чужiй матерi §§ вбите дитя, у багатьох випадках я би не впорався. Розумiючи складнiсть таких доручень, командири частин давали негласне право супроводжувачу побути кiлька днiв вдома пiсля виконання мiсi§. Вiдрядження виписувались з запасом, щоб людина встигла трошки психологiчно реабiлiтуватись в оточеннi родини.
Не забуду молодого офiцера В. Хрустальова - командира штурмового вертольота. У квiтнi 1986 року пiд час бойово§ операцi§ нашi втратили кiлькох бiйцiв. Капiтан вивозив одного з них в останню путь. Я запам'ятав його через таке прозоре, чисте прiзвище.
Золотi крильця у блакитних петличках, розум в очах (яким ще мiг бути льотчик?). Не такому "консерви" у страшних цинках возити. Напевно, на парадному мундирi було просторо для майбутнiх орденiв. I вiн би точно мав, якби того ж року, 26 травня, штурмуючи зенiтну позицiю, не напоровся на зустрiчну чергу. Згорiв у розбитiй машинi капiтан, а через двi години помер льотчик-оператор лейтенант Леоненко - екiпаж Мi-24. Моє серце стрепенулося, коли я почув знайоме прiзвище у скорботному списку. Хтось знову повiз безмовних пасажирiв "Чорного тюльпану", добираючи потрiбнi слова, мiшаючи до купи правду i неправду, аби лишити хорошу пам'ять по людинi. А бiльше нiчого й не буде, книгу дiянь закрито.
Гарнiзон
Цiкаво жити поблизу велико§ авiабази. Тренуючись, льотчики крутили пiлотажнi фiгури над нами. Їм було зручно в'язати сво§ петлi над рiвниною, безпечно знижуватись до висоти польоту пiвня. Бувало, Мiг стрiлою пролiтав над дорогою, робив дугу на форсажi, переходячи в блискавичний набiр, долiтав майже до сонця, та, мабуть обпiкшись у його променях, далекою
цяткою повертався зворотнiм курсом, щоб знову припасти до дороги, обдавши випарами спаленого гасу i повторити атаку на наше свiтило.
Дорога дiлила гарнiзон надвоє - така собi велика кiльцева, дуже-дуже велика. Це головна наземна артерiя кра§ни. Вiд пiвнiчного кордону вона спускається до Кандагару, повертає спочатку на схiд, а потiм знову на пiвнiч, через Кабул, перевал Саланг i до знаменитого мосту на рiчцi Пяндж. Замикаючи кiльце, магiстраль перетинає пiвнiчнi провiнцi§ Афганiстану.
На вiдрiзку Турагундi-Шинданд уздовж дорожнього полотна нашими во§нами покладено трубу. Можливо, вона унiкальна. Нею прокачували не нафту, не газ, а високооктанове авiапальне. Вперше такий спосiб транспортування застосували на дiлянцi Термез - Баграм. У 1984 роцi 150-кiлометрову гiлку проклали на нашому напрямку, адже переконались, що рурою можна швидше i безпечнiше перекачати потрiбну кiлькiсть гасу без надвисоких втрат живо§ сили i технiки. I цей пункт перестав бути проблемою автобату. Вiдтодi проблеми почались у трубопровiдного батальйону.
Я читав статистику лiквiдацiй наслiдкiв диверсiй. Неспокiйно, хай йому, служилося рядовому трубопровiднику. Хоча на петличках у нього кокетливо красувався вентиль, - такий великий, вигнутий донизу кран, навоювались вони досхочу. Спритнi селяни на рiвних конкурували з духами у диверсiйних справах. Ремонтнi бригади часто мiняли просвердленi, простреленi, та пiдiрванi секцi§. А на кожному iз 150 кiлометрiв труби не поставиш вартового з автоматом. Траплялося §м лагодити нитку пiд свинцевим дощиком. Куди подiнешся? Зупинять нитку - перестане лiтати авiацiя.
Афганiстан зустрiчав окремий трубопровiдний батальйон непривiтно. Перетнули кордон, заглибились на територiю, - а тут мiсцевi, поголовно озброєнi, щось кричать, вентилюють руками. Чисто тобi ринок невiльникiв. А ще б розумiти, до чого iде мова... Чи не про те, як краще порiшити шуравi? Вiйськовий люд хоче знати, почiм вуха солдата "страни совєтов". Бiйцi дивляться на командирiв, а тi знизують плечима. Що робити? Права на перший пострiл немає. Залякати? Нi - насмiшити. До радянських вже кiлька рокiв придивлялись, робили висновки, провокували. Новачкам треба показати хазя§в кра§ни - показати, що вони є та ще й якi серйознi. Недоброзичливi погляди, погрози криком, жестами - ось вони, першi враження. Плюс до того клiматичний шок, похiднi умови, гаддя отруйне, павуки - божевiлля.
Але трубу проклали. Баланс iнтересiв. Мудрi командири шукали компромiсiв на рiвнi вождiв мiсцевих угруповань (немудрi рвалися в бiй). Домовлялись полюбовно: ми не шугаємо вас, ви нас терпите. Це працювало. Нiяких письмових гарантiй. Слово сардара (польового командира) - вища гарантiя життєздатности угоди. Дивлячись на темпи проходки, мiсцевi запасались канiстрами. Пiзнiше вони до§тимуть цю невичерпну вену, як ту корову.
Гайки пiд час прокладання крутили мало не цiлодобово. На перевалi Рабатi-Мiрза буквально загинались вiд незвичайних перепадiв температури i розрiдженого повiтря. А там - Герат, зачищений бомбардуваннями. Дорога кричала рваними ротами мiнних розривiв: "Назад, Iван! Додому!". Населення дивилось так, що не повертайся спиною - розiрвуть. Далi - знову перевал. Як тi каторжники, рухались вперто, доки дiйшли до Шинданду. Пустили гас i... почались проблеми iншого характеру. У новiй трубi почали з'являтись рукотворнi отвори. Легкосплавну руру i свердлили, i прострiлювали, а коли бажали просто напаскудити - пiдривали. Як §§ уберегти? Сторожовi пости не могли перекрити всю зону вiдповiдальности з численними поворотами у складнiй гiрськiй мiсцевостi. Отже, мали 150 кiлометрiв головного болю i повний комплекс бойових послуг.
Ця крива, наче життя, алюмiнiєва нитка нитка, лежала у кiлькох метрах поза нашою частиною. Покладена без всякого iнженерного задуму, на ґрунтi, через пагорби. Траншей не рили, землю не насипали, тобто, не вирiвнювали рел'єф. Тримались напрямку, заданого бетонкою, кинувши оком: "Клади туди". I рукавичкою вiдмашку, щоб солдат бачив, куди класти. Отак вона i валялася кiлька рокiв, транспортуючи вогненосне питво для авiацi§. Вiдрiзки алюмiнiю, стягненi гвинтами за допомогою фланцiв. Примiтивна магiстраль справно прослужила понад 4 роки. Ефективнiшого способу транспортування пального не винайшли. Автомобiльне ж возили цистернами.
Моджахеди знали номенклатуру вантажiв, номери колон i час §х проходження. Тiньовий "департамент" логiстики працював зразково. Салютували вибiрково, не кожну валку, а з розсудом. Чомусь не обстрiлювали бомбовозiв. Може я не поiнформований про такi напади, але так казали. КамАЗи, навантаженi важкими авiабомбами на вiдкритих напiвпричепах демонстративно перетинали весь гарнiзон з пiвночi на пiвдень, повертаючи на розi управлiння дивiзi§. Тягачi вигiдно вiдрiзнялись вiд ухайдоканих наливникiв, яким завжди не вистачало колес на осях. Чому ж партизани занехаяли свою визволительську справу? Можливо, не поспiшали на передчасну зустрiч з гурiями. Розривом однiє§ фасонисто§ болванки знесло би i колону, i тих, хто §§ полює.
Як на парадi, боєприпаси пропливали за парканом штабного мiстечка. Органiзувати тут великий "ба-бах!!!" i все, вважай голову вiйська вiдiрвано вiд тiла полкiв. Тут уся розвiдка, дивiзiйний зв'язок, особий вiддiл, водоносна свердловина, мозок багатотисячного гарнiзону i ваш покiрний слуга.
Знову ж, кажу, цiлiснiсть колон напряму залежала вiд §§ репутацi§ на певнiй територi§ кра§ни. Злочинiв, скоєних проти мирних людей, не забували нiколи i не попускали цього. Не кажу, що аморальнiсть була невiд'ємною рисою радянського во§на. Якраз тут i приклад для нинiшнiх окупантiв. На жаль, не скажу й про чистоту рядiв нашо§ армi§, бо там, де багато людей, там заводяться дрiбнi злочинцi i крупнi хижаки.
Десь недоумок пограбував дуканщика. А нащо ж брав чуже? На те в нього є набiр аргументiв. Хiба дуканщики не були посiбниками партизанiв? Хiба у §хнiх закладах не пропадали шуравi? I таке iнше. Пусте пасталакання. Треба розрiзняти де "наше", а де "ваше". Хороший чужинець -... (самi знаєте який). Крадiжка не стiльки била по кишенi крамаря, скiльки смертельно ображала жителiв кишлаку. А бували випадки ґвалтувань. Дiти попадали пiд колеса... Починався розгул помсти. Мститимуться самi, або передадуть справу до рук польових командирiв. Дружня банда враз стає ворожою i батальйон починає втрачати людей. Совiсть треба мати будь де.
Його величнiсть дуканщик
Пострадянськi поколiння не зрозумiють мене. Для нас не дивина, коли через сiмейний загашник проходить не тiльки гривня, але й iншi купюри iноземного походження., не як колекцiйнi зразки, а повноцiнний засiб розрахункiв. На доляр уже не дивляться, наче на уламок мiсячно§ породи. Не завжди так було. На початку вiсiмдесятих я - вже дорослий хлопець, крутив срiблясту польську злотувку, питаючи друга: що то є на нашi грошi? На правах власника монети, вiн поклав §§ у шухляду, сказавши, що злотi - то вже круто, бо його старша сестра на них купувала у Польщi фiрмовi джинси, як ото ми купуємо хлiб. А джинси тодi були культовими штанцями. Тобто, нашi туристи, ви§жджаючи за кордон, долучались до нечисленних розпорядникiв могутнiх iноземних банкнотiв.
I от, я за кордоном. Прилетiвши з кра§ни недорозвиненого соцiалiзму у напiвфеодальну державу, де календар вiдстає на шiсть з гаком столiть, побачив асортимент маленьких приватних крамничок. Хотiлося тихо плакати.
По-перше, з'ясував, що афганцi не гребують всякою валютою. Плати хоч нацiональними афганi, продертими в десятьох мiсцях, хоч твердолобим доларом, якого я так i не бачив до часiв новiтньо§ iсторi§. На "ура" йшли i спецiалiзованi радянськi грошi - iмiтатори iнвалюти, так званi чеки Зовнiшпосилторгу. Всi курси i кроскурси вкладались в головах торгiвцiв, швидко i умiло розраховувалась вартiсть товару з запасом на знижку. Ти тiльки з'явись на порозi дукану - вся увага тобi гарантована. Це ота друга умова i пiдвалина успiху, яка для нас, звиклих до кам'яних облич продавцiв радянських магазинiв розслабляла. Купувати хотiлось.
Радянська влада робила спроби обмежити повальну конвертацiю у вiйськах. За законами СРСР операцi§ з iнвалютою були прерогативою Держбанку. Контингент вiйськ солiдарно порушував чiльний закон, скупляючись iмпортним одягом, радiотехнiкою, всiлякими забавлянками. Дуканщики до якости банкнот ставились поблажливо. Купюра, розiрвана у кiлькох мiсцях, кле§лась стрiчкою i знаходилась в обiгу до повного фiзичного зносу.
Бiльшiсть дрiбних товарiв: жiночi хустки, запальнички, браслетки, годинники i таке iнше, мали свою тверду цiну i кожен знав, що, наприклад, електронний годинник "Seiko" з сiмома мелодiями ставав твоєю власнiстю за 50 афганi. За дорожчi товари дуканщик правив цiну як на душу ляже. Бувальцi знали приблизну вартiсть предметiв купiвлi i збивали цiну так, щоб обидвi сторони розiйшлись задоволеними. Про винятковi властивостi куповано§ речi власника магазину слухатимеш - не переслухаєш. Такий бiзнес. Хто на ньому не знається, платитиме хоч три цiни. Радянськiй людинi треба було ретельно вивчати модель схiдно§ економiки. Здiбнi учнi вiдстежували курси валют у рiзних регiонах кра§ни, знали - де, що й по чому купується. Складалося враження, що через дукани торгували всiм, окрiм запасного життя.
У найвигiднiшiй диспозицi§ були вертольотчики. Всепрохiдний транспорт "пiд рукою", мобiльнiсть i рiзниця цiн у рiзних регiонах спонукала до дiй. Розповiдає, на той час, борттехнiк 302-§ об'єднано§ вертольотно§ ескадриль§ старший лейтенант Iгор Фролов:
"Кожний полiт на Чагчаран на супровiд Мi-"шостих" з вантажем ставав мукою для "вiсiмок". Повзли на висотi 4000 метрiв просто над снiжно-скелястими вершинами, на яких зустрiчалися не тiльки гiрськi козли, але i загони озброєних людей. Трохи нижче, в гiрських виярках стояли у схованках зенiтнi установки i крупнокалiбернi кулемети ДШК, тому вертольотам доводилось тягнутись по самих вершинах. Найприкрiше - не було можливости стати до бою, навiть якщо помiтив, що по тобi працює якийсь ентузiаст джихада. Навiть хвилинна затримка поглинала дорогоцiннi лiтри пального. Повна заправка з двома додатковими баками дозволяла долетiти до Чагчарана (майже 400 км!) i повернутись назад - але ледь-ледь. Зустрiчний вiтер i ненажерлива пiчка (очевидно, мається на увазi неекономiчний двигун - прим. автора) вже змушували кумекати про дозаправку у Чагчаранi, щоб не впасти в горах на зворотному шляху. Дозаправка полягала у тому, що гас (нестачу лiтрiв 300-400) тягали цеберками з Мi-6 або у той же спосiб "до§ли" свого, бiльш економiчного напарника.
Страждання компенсували чистим гiрським снiгом, - ним натоптували великi армiйськi термоси, щоб, прилетiвши, заварити цейлонський чай або "Лiптон" з бергамотом на нормальнiй, а не хлорованiй водi. Ну i, звичайно, чималi баули з югославським печивом i цукерками тягли у чагчаранськi дукани i здавали там за максимальну цiну (наслiдок важкодоступности високогiрного ринку). Зазвичай, цi продукти не були власнiстю льотчикiв - крам роздобували наземники, якi мали ближчi взаємини з магазином. Перед вильотом вони прибiгали на стоянку i просили льотчикiв здати §х товар по максимуму.
Борттехнiк Ф. у перший же "чагчаран" зрозумiв стратегiю шмекерського рейсу ("шмекерити" на льотному жаргонi - проводити торговi операцi§). Пiсля двох з половиною годин телiпання над морозними скелястими вершинами, ухиляння вiд трас ДШК (розвернулись, але вогнево§ позицi§ не знайшли - вже у наступних рейсах виявилось, що кулемети стояли в землянках з вiдкотним дахом), бiганиною вiд борта до борта з повними вiдрами гасу, а потiм по§здка в дукан, де хлопчик при пiдрахунку п'ятисот пачок цукерок намагався нагрiти борттехнiка - пiсля всього цього зворотнiй полiт протiкав у роздумах з застосуванням паперу i олiвця. Борттехнiк вираховував, скiльки вiдсоткiв вiд виторгу вартий цей небезпечний рейс. Якщо одна пачка цукерок дала 26 "афошек", то не буде ганьбою сказати, що здав по 25. Нi, по 24. Через пiвгодини польоту прийнятними здавалися 22. Ще через годину, коли минали мiсце, де §х обстрiляли, - 20. Коли пара сiла з залишком пального у 50 лiтрiв i хазя§н торби прибiг за сво§ми грошима, борттехнiк Ф., що смердiв снiгом i гасом, вiддав йому пачку, перетягнуту рожевою гумкою, зi словами:
- Здав по 17.
I, дивлячись на видовжену фiзiономiю торгiвця, пояснив:
- А чого ти хотiв? Сам казав - по максимуму, але Мi шостi увесь ринок затоварили. Оце на сьогоднi i є максимум. Хотiв я одну афошку з пачки за клопiт взяти, та застидався тебе грабувати.
Коли борттехнiк Ф. пiдраховував прибуток, до нього на борт зазирнув лейтенант Л. Побачивши розсипанi на лавi купюри, поцiкавився - звiдки стiльки?
- Заробив, - достойно вiдповiв борттехнiк Ф.
Вiн коротко виклав боттехнiку Л. схему отримання прибутку.
I, головне, все законно i морально. Це платня за наш ризик. Наземник пригрiвся коло магазину, ящиками цукерки бере, а нам - двi пачки в однi руки!
- Овва! - сказав лейтенант Л. - А я взагалi нiчого не беру з них. Але вони, мiж iншим, свинi невдячнi - здаєш крам, вiддаєш грошi, а вони навiть сто афошек не запропонують на бакшиш (подарунок афганською - прим. автора).
