Аннотация: Оповідання пропонується читачам, які володіють украЌнською мовою і побудовані, як розповідь про подіЌ, очевидцем яких був автор.
Рассказ предлагается читателям, владеющим украинским языком и построен в форме изложения событий, свидетелем которых был автор.
Афганські спогади. У третьому вимірі
Вузлики у небі
Поважаю! Цим я визначаю своє ставлення до пілотів. Віддалений гуркіт літака завжди привертає увагу. Тоді я припиняю працювати, хоча не люблю, коли мене переривають у роботі. Шукаю крилату машину і навіть полюю за лайнерами з телескопом, коли моє "небесне око" десь неподалік. Для мене світ поділено навпіл: ті, що вгорі і ми - піхтура двонога. Не кожному даються крила, але іноді таким людям, яким я є, почуття польоту необхідне, як любов, як спілкування. Чи це романтика, чи дитяча замріяність, не вичерпана у дитинстві, не знаю. Але проводжати літак поглядом, задираючи голову - справжнє задоволення. Знаходитись там, у ньому - вже насолода. А тримати при цьому штурвал - екстаз.
А я і проґавив той момент, коли потрібно було визначатись на все життя. З іншого боку, професійні пілоти з часом стають лише пілотами-ремісниками. Юнацький романтизм вивітрюється, лишаючи тільки навички керування, інстинкти досвідчено§ людини. Тому-то, можливо, я щасливіший від них у рідкісні моменти, коли через важелі спортивного Як-52 відчуваю силу повітряних потоків. Ще не вичерпалось моє дитяче захоплення. А один із вертольотчиків казав мені так: "Це просто робота, як робота водія, тільки у небі". І хіба я не маю сто переваг, сідаючи у крісло літака? Він ніколи не стане мені "просто лопатою, тільки з крилами", "просто залізякою з пропелером", "просто робочим приміщенням, тільки до вітру не вийти". Для мене літак - це мо§ власні крила, невеличка машина для подорожі у тривимірному просторі. І вона дозволяє робити з собою будь що, у межах розумного. Хороший "коник" має опцію "Персональні налаштування" для кожного пілота, а особливо для такого, як майстер спорту у класі легких машин Олександр Іванович Тертичний.
Після першого польоту з ним, я думав, що знаю "фішки" льотчика. Але наступного разу сво§ми теревенями завів його і пан Олександр відкрився мені таким собі генератором загадок. Як я за його спиною про себе відзначав: "Треба ж так викрутити, ще й вузликом зав'язати!". Земля обертається навколо кабіни, постійно змінюючи напрямок руху і швидкість. Машина іде свічкою вгору, втрачає швидкість до нуля. А тоді падає, прискорюючись, доки площини не підхоплять тугі струмені. Падаємо спинами до землі. Тіло легке надзвичайно утримується широкими ременями у кріслі. І раптом розворот через крило. У внутрішніх органах вектори сил теж перевертають уявні стрілочки. Отак вони скачуть туди-сюди, доки триває кураж шеф-пілота.
Олександр Іванович збиває з пантелику сво§ми відшліфованими фірмовими кульбітами. Тоді, втративши орієнтацію, я дивлюсь на прилади. Авіагоризонт казиться у своєму вічку, тільки риски мерехтять і півкулі - біла, синя, біла, синя...Куди там? В єдину картину скласти всі показники неможливо. Як тільки встигає відлічувати оті долі секунд мій льотчик? Рвонути ручку, закрутити літак, чітко зафіксувати його положення під ідеальним кутом різким зворотнім рухом. Сновигають педалі, бачу, як працюють елерони площин. А він і не дивиться на прилади. Руки відчувають, ноги допомагають, тіло підказує.
Дивлячись у потилицю Олександру Івановичу, намагаюсь передбачити наступну еволюцію. Пару разів пропускаю перевороти, стукаючись головою у плексу ліхтаря кабіни. Пілот вирівнює машину, кинувши зором ліворуч-праворуч. Я питаю дозволу взяти літак у сво§ руки. "Давай!, - відпускає він ручку, яка вже не коверзує переді мною. Дитяча мрія у мо§х руках. Занадто мало, щоб насититись, але достатньо аби запам'ятати, як стугонить вітер за прозорим ковпаком, як легко невидимі потоки шарпають маленький Як вагою лише трохи більше тони. Але під капотом заховано 350 "конячок" у дев'ятициліндровому "серці". Ех, Олександре Івановичу! Невже вам однаково байдуже - ширяти над хмарами, чи порпатись з граблями на городі?
Початок
А я трепетно пригадую день 6 жовтня 1983 року, коли вперше наблизився до великого білого лайнера на дніпропетровському літовищі. Хотілось обмацати його руками. Хіба льотчики не з тих, хто мріяв із дитинства доторкнутись до крила? Аби ви знали, як свербіло вісімнадцятирічному юнакові зазирнути до пілотсько§ кабіни. Яку інформацію вичитують пілоти у мерехтінні приладів? Як керують цим кораблем? Як знаходять місце призначення? Маленький чомусик жив у моєму дорослому мозку. І, бодай, на кілька запитань було знайдено відповіді у тому першому польоті тривалістю три з половиною години.
Реактивний літак, як виявилось, це прототип машини часу. День стає довшим, або коротшим, залежно від напрямку польоту. Зима перетікає у літо всього за кілька годин, треба тільки летіти до південних широт. І знаєте, які ще унікальні можливість надають крила? Подивитись на хмари з того боку. Багато годин, проведених у повітрі, не зробили мене людиною, яка нудьгує коли нема чого робити. День і ніч, схід, чи захід сонця, різні пори року, стан атмосфери: ось вона - перевага літаючо§ особи. Побачити всю різноманітність картин з ілюмінатора просто неможливо. До того ж, різні випадки робили кожен рейс пам'ятним. Тому мені хочеться розповісти про ті часи.
Не відокремити, не відірвати мо§х спогадів про перемоги над третім виміром від добро§ пам'яті про товаришів. Разом піднімалися над землею, разом заривались у ґрунт, пеклися на сонці і мерзли, сьорбали однією ложкою (це у 20 столітті), когось любили, а когось зневажали.
Хтось пише про війну саме як про війну: кулеметні черги, вибухи, друзі падають праворуч і ліворуч. Кожному своє. Мені гріють душу невеличкі епізоди, так би мовити, позабатального життя. Наше невеличке озеро. Хай навіть не озеро - штучно виритий басейн, в якому, однак, плодили каченят справжні качки. Наш прекрасний воєнторг - острівець щастя на територі§ частини. Перукарня. Поштар. Наші гості - відомі артисти, музиканти, співаки. Фотографі§ з батьківщини. Ми пишалися ними. Хотілося жити по-людськи. От про що я писатиму, а ви не судіть за невишукані слова. Пишу, як умію, проте намагаюсь робити це від душі.
Чотири з половиною роки служби - це сім типів літаків і два - гелікоптерів. Це м'який стиль керування цивільних пілотів у контрасті з військовими екстремалами. Це переваги герметичних салонів з милом у туалеті і негерметичні нутрощі Ан-12 з цинковим відром про всяк випадок. Є що порівнювати. Але як би не було моторошно, чи до кісток холодно, після кожно§ посадки хотілось літати і літати.
Ту-154. Вперше ставши коло літака, реально оцінив розмір, чистоту ліній і витонченість керовано§ стріли. А в ній, між іншим, сто тон ваги. Для сучасно§ чудо-техніки небагато, але, уявіть, - сто тон на десятикілометровій висоті. І там, де температура повітря навіть влітку мінус 55, в салоні тепло, та затишно. Відносно, все відносно. З-за спини трошки свистить - рівно працюють турбіни. Сусід задає хропака, а мені на таці подають варену курку. А ви теж звикли перекушувати в дорозі?
Покоління 154-х помалу відходить, позначившись в останні роки серією гучних катастроф. А взагалі-то, позаду лайнера три двигуни. Два, чи три - яка різниця? Така: три - надійніше. Змовкнуть два, машина сяде на останньому. Хоча... До всього потрібні вмілі руки. Вони були і, маю надію, є в авіаці§. Не сьогодні про це писати.
Сучасні лайнери "розбещують" пілотів, перебравши на себе всю чорну роботу під час перельоту. От, наприклад, була така спеціальність - бортінженер. На літаках останнього покоління інженерів вже немає. А на Ту-154 він відповідав за роботу бортових систем, як то перекачка пального між баками, за дрібні, проте важливі маніпуляці§, лишаючи командиру корабля і його праваку головну функцію управління - пі-ло-ту-ван-ня. Коли Бо§нгами керували двоє-троє, наші екіпажі складались із трьох-чотирьох пілотів. Живі комп'ютери. Проте, 154-ті "тучки" були не гірші породистих 737-х Бо§нгів. Принаймні, вони вискакували на кілометр вище легко. Висота, знаєте, це перевага.
Можна поринути у безкінечну суперечку, вболіваючи за своє. Що там кажуть американці? Їхні двигуни, бачте, тихіші за радянські. Ото біда! Зате наші дешевші, §х можна полагодити "в полі", вони... Тьху ти! Нащо воно мені? Я пасажир, я - любитель. Мені навіть нецікаво, назустріч чому я лечу. Захоплює сам процес.
Перисті "матрасики" пропливали далеко внизу і з тако§ височини побачити щось невеличке аж ніяк неможливо. А от коли під крилом суцільна хмарна ковдра, то на думку спадають бабині розповіді про райське життя на небесах.
Вас лякають чорні-пречорні хмари? Такі, як смола. А як смола в уявному пеклі? Отож! Та коли ще й такі, що сиплють блискавками, б'ють градом, або несуть зливу надзвичайно§ сили. Можливо, ви не бачили справжніх тайфунів і не було так темно, наче вночі. Але, розумієте, про що кажу. Одного разу дивився на таке страхіття. Воно накрило небо над Базельським аеропортом. Здалеку схоже було на величну виставу. Страшна тінь рухалася землею. Спалахи. Віддалений грім. Жодно§ краплі ще не впало донизу, проте, ось-ось... І під тим жахливим
покровом один за одним пливли сліпучі вогні літаків. Лайнери йшли на посадку кожні дві хвилини. А наді мною глибока синь, сонце сліпить, земля просить вологи.
Чому вони такі чорні? Тисячі тон води. Море ж таке синє у ясний день, хоч там, під товщею, - ґрунт. Хмара мусила б бути велетенською лінзою, збільшуючи сонце стократно, спопеляючи фокусом сонячних променів не тільки все живе, але и саме каміння.
От і ні. На те Бог мудрий, щоб ми жили і дякували Йому. Більша частина світла, стикаючись з хмарами, відбивається назад, у космос. Дивимося знизу - чорно. Дивимось з борту літака - аж сліпить від білизни і міниться різнокольорово. Така краса! Хочеться бігати по хмарах. На землі, може, все летить догори дриґом, людоньки ховаються по "норках", а над усім цим - святкове сяйво, урочистий палац для не багатьох.
Коли лайнер проривається крізь щільні хмари, або зісковзує з височини, він долає додатковий опір. Потоки вітрів, граючись м'язами, підкидають його, штовхають під боки. Іноді машина провалюється, втрачаючи підйомну силу. О! Тоді пасажири ціпеніють у кріслах. Не всім до душі такі млосні глісади. Здригаються крила, обтрушуючи холодний вогкий тягар. Ой, не відвалилися б! Ой би...
Переходячи з вищого ешелону на нижчий, літак клює носом. Двигунів на малому газу майже не чути. Як санчата до долини, несеться велика біла куля, не потребуючи сили реактивних сопел. А щоб зісковзування не було занадто швидким, деякі з літаків навіть мають повітряні гальма.
Резюмую. Кожен політ завершується приземленням. Після кожно§ посадки я чекаю нових злетів. Знизу теж можна милуватись кучерявчиками хмаринок і навіть буйство стихі§ виглядає казково прекрасно на світлинах фотомайстрів. Але я віддаю перевагу милуванню з 10 тисяч метрів.
З технічного боку, посадка - найскладніша фаза польоту. Правильно знизитись, щоб у потрібний час опинитись на потрібній висоті з визначеною швидкістю й іншими параметрами руху - задача членів екіпажу. Літак суттєво полегшав, витративши пальне, але він, все-таки, не пір'§на, щоб кружляти, як заманеться і аеродром теж не тролейбусна зупинка. Чітка лінія бетонки має початок, не такий вже довгий відрізок рівно§ твердо§ поверхні і кінець, за яким важкому Ту нема чого робити: робоча відстань - від "зебри" до "зебри".
Найцікавіше під час зниження і посадки сидіти трохи позаду крила. Газ прибрано, машина почала зниження, опустивши ніс. Себто, вона побігла згори вниз, як санчата. І всі ми знаємо, спускаючись із пагорба, як рух прискорюється. Для того й обирають гірки якнайвище, щоб розігнатись якнайшвидше. Власне, просто падати з неба гниличкою не дають крила. Движки відпочивали. Якби ніс опустився ще нижче, Ту набрав би швидкість, яка тепер вже не потрібна. Повітря все-таки гальмує його, гальмує, гальмує, а рулі висоти на стабілізаторі задають кут зниження. 500 кілометрів за годину, 400... Все ще забагато для м'якого приземлення. Пілот потроху взяв штурвал на себе. Ніс піднявся, значить, розганятись машина вже не могла. Ще трохи на себе - хвіст опустився нижче ліні§ носа. Швидкість скоро впала, та і §§ забагато. Отут почалося дійство інженері§. Пілот піддав потужности. На очах задні поверхні крила ожили. Цілі панелі під дією механізмів опустились донизу. Це за-крил-ки. З допомогою закрилків кут атаки площин, а отже і підйомна сила крил зростають, а швидкість горизонтально§ і вертикально§ швидкостей - падають. Отака проста - складна технологія посадки. Інакше - ніяк. Без мене літак долетить куди треба, без закрилок - теж долетить, але не сяде. А я з цікавістю пас очима все що відбувалося у першому польоті. І те, що там мали місце всілякі еволюці§, свідчило про пильність льотчиків, яким я довіряв своє юне життя. Характерні звуки, поштовхи супроводжували підготовчі фази. Лайнер просився на землю усіма повітряними гальмами.
З наближенням тверді швидкість ставала помітнішою. Земні орієнтири, наче від копанця, побігли швидше назустріч. У вухах щось лускало, а між зубами тарабанив кисло-солодкими боками льодяник, виданий красунею стюардесою. Вестибулярний апарат щиро здивувався
новим відчуттям, аж я трошки оглух. Перші два рейси на Ту-154 допомогли "розім'яти" вуха перед польотом іншого рівня - на військово-транспортному Ан-12. Але це буде далі. А поки що на нас чекали 4 місяці щоденно§ муштри. З дурних наших голів всілякими способами виганяли романтику, замріяність, думки про власні бажання. Щоб макітри не гуляли порожніми, §х накачували статутами, наказами, політінформаціями... Солдат, як предмет, позбавлений свободи дій, права на правоту, статтєвих ознак. Для нього не існує слів: "хочу §сти, спати", або "не хочу". Не всіх нас за 18 років встигли навчити дисципліні. Тепер товариші майор, прапорщик і сержант мали зробити це за кілька тижнів, та так, щоб у строю не було жирних пінгвінів, туговухих ведмедів, мямлів і дуже вумних очкариків. Чотири місяці пекла - тільки згадаю і вже все болить від перенавантажень. Знати б наперед подальшу долю, ми б не журилися надмірно. Чомусь навчившись, а де в чому отупівши, ми все-таки накопичили певний запас міцности для служби в інших умовах. Чим довше живу, тим більше ціную набутий досвід.
На дурну роботу отці-командири не скупились. Чого вже чого, а цього добра і не проси - так дадуть. Лютий 1984 року був дуже холодним, наче ґніт у Сонця прикрутили. Світило наше сяяло, але не гріло. Щоб курсанти не померзли, нас озбро§ли ломами і наказали викопати траншею під кабель. Дався §м той кабель в розпалі зими. І мороз, наче ми не в Ташкенті, а на Шпіцбергені. Длубали завзято, зігріваючись так, що аж відпара з йоржиків піднімалася. Ломи були важкі. Трохи потовчешся з ним - сили полишають. А вістря відскакує від ґрунту з кришталевим дзвоном. Не йшла робота. При всіх зусиллях не було видимого результату, метрів не було. За спиною лейтенантик наглядає, діловий такий. Тільки стануть хлопці, він уже гундосить: "Працюйте! Працюйте!" Ти ба, ділова вустриця! Пару років, як самому полковники носа втирали в училищі, а вже напанив білі ручки, гонору на§вся. Мабуть, потайки лямпаси до галіфе приміряє.
На день відльоту, 25 лютого, хоч потеплішало, та на свіжаку тіло мерзло під казеною амуніцією. На навколишніх горах лежало чимало снігу, хоч які там гори нід Ташкентом? Літак загубив місто і, випереджаючи хмари, линув над пустельною рівниною. Безкра§ простори чиє§сь рідно§ землі. Я вже знав, яка вона суха і непоказна там, внизу. Не порівняти з моєю Укра§ною. Але й ці недосконалі "пазли" щемно гріли чиюсь душу. Принаймні, з 10 тисяч метрів узбеки бачили свою рідну землю. Я ж не міг угледіти навіть далеких обрі§в вітчизни.
З'явились вершини. Спершу - на видноколі, а тоді вже від краю до краю засніжені кручі. Ой, вельми суворі ті гори! А що вже красиві! Та не такі з виду, як Карпати, чи Кавказ. Підпираючи небо, вони тягнуться аж до Гімала§в, можна сказати, до вершини світу. Але й тут, на відрогах Гіндукушу, краєвид приголомшував масштабністю.
Кабул лежав (маю надію, ще довго лежатиме), оточений горами, висотами і пагорбами. Та ще й посередині його намагаються перекусити обценьки хребтів Шир-Дарваза і Асма§. Ніяких хмар. Прекрасні умови для знайомства. Враження від першо§ екстремально§ посадки описано у мо§х спогадах цього циклу під назвою "Тридцять років - сумний ювілей".
Місто хитромудро перетинає срібляста стрічка невелико§ річки. Назва §§? Кабул, звичайно. Далі вона покидає столицю, розрізаючи скелясті кручі у напрямку Джелалабаду. Уздовж не§ прокладено дорогу - один із багатьох шляхів, що заслуговує на власну назву - Дорога смерті. Над дорогою грізними гніздами нависли радянські сторожові застави, намагаючись убезпечити прохід автоколонам. Як виходило? Про це розповідають десятки німих обгорілих остовів, скинутих на узбіччя.
Падаючи вперше на цю древню столицю, я не все закарбував у пам'яті, тільки сіро-коричневі тони клаптиків землі, такого ж кольору дували, тобто глиняні паркани, якими двори і поля землеробів частково захищені від знаменитих сухові§в, так званих "афганців", тераси, влаштовані на гірських схилах і велетенське місто, яке нараховує понад мільйон мешканців. Значно пізніше, злітаючи, або сідаючи на столичний аеродром (а це враження, помножені на 23), я вивчив його. Вдень і вночі, вранці, під вечір, аж доки у пам'ять не відклався фотовідбиток Кабулу. Тут ворота, якими я прибув на афганську землю, звідси - востаннє злітав, повертаючись назавжди додому. І тоді виникло почуття суму, притлумлене, але не розвіяне до останку. Цікаво для статистики, що рідний Донецьк я бачив з літака лише 17 разів. Отож бо й воно.
Перший візит у святеє святих кра§ни видався коротким. Наступного дня, або через день, з'явився "покупець". А товар - ми. Цікаво було би лишитись тут - все ж веселіше столичне життя. З іншого боку, ніхто з нас не знав нічого про ступінь свободи і небезпеки. І звідки така думка про переваги саме кабульського гарнізону? Напади романтики, властиві цивільним туристам, треба навчитись гамувати. Бажання бачити щодня нове - ось чим були зайняті мо§ думки, попри тривогу перед невідомим. Хай там що, а ми знову §хали на аеродром. У нашому лексиконі з'явилось нове слово - "Шинданд".
Вискочили у місто на жовтому "ПАЗику". Та ж дорога - через центр. Я чув, що на головній вулиці є екзотичний об'єкт - єдиний у кра§ні підземний перехід. Ходити переходом ніхто з нас не збирався. Сам факт - він один і немає другого ніде. Побачити і зафіксувати в пам'яті було цікаво.
Майванд - так називається вулиця у пам'ять про поді§ 1880 року. У другій англо-афганській війні во§нство Айюб-хана надавало по вухам армі§ генерала Барроуза. Втрати афганців майже втричі перевищували кількість загиблих з боку британців, але це була перемога, що вплинула на хід усіє§ кампані§. Не допоміг ні європейський вишкіл, ні знамениті екіпіровані вогнепальною зброєю стрільці.
Впевнений, що нащадки тих полеглих англійців, які товчуться на афганських плацдармах сьогодні, відчули на собі потужність гвинтівки Бур-303 вітчизняного (з туманного, тобто, Альбіону) виробництва. Хоч вона вперше почала своє пекельне "жниво" років через двадцять по тих подіях, але пережила не одне покоління зброєносців і дотепер легко пробиває борт бронемашини, спочатку радянсько§, потім тіє§ ж британсько§. Коли нові коаліціанти дадуть драла звідти - лиш питання часу.
Війна на тій територі§ - не змагання між М-16 і стареньким "калашниковим". Там переможе не технологія сили, а дух наці§. Вільну душу у полон не візьмеш, а захоплена територія - втіха примарна. Кому потрібні такі завоювання, де тебе довіку битимуть твоєю ж зброєю? Так що, яким би не був радянський лад зразка 1989 року, а дяка тим мужам, які зробили висновки. Вже понад двадцять літ наші співвітчизники не гріють там ноги.
Архітектура головно§ артері§ вражає не вишуканістю, а навпаки, незвичною для такого великого і значущого міста простотою. Дво-, або триповерхові будиночки східного типу тягнуться суцільною стіною від рогу до рогу вулиць. У несамовитому потоці поважно котять тролейбуси, такі самі "Шкоди", як у Маріуполі, тодішньому Жданові. Мабуть, кожен власник будинку сам собі архітектор, бо одніє§ іде§ тут не відчувається. Ліплено як кому на душу лягло. Перші і другі поверхи зайнято крамницями. Усе саморобне, примітивне, але десь навіть і миле у сво§й примітивности. А які бренди виставлено на показ. Те, що ми майже не бачили у Союзі: "Sony", "Panasonic", "Sharp", та інша техніка. Все одне на одному. Деінде написи російською переконують, що власник є найпривітнішим комерсантом Кабулу.
Рух автодорогами навряд чи можна назвати впорядкованим. Кільцеві перехрестя - екзаменаційний лист для водія: спочатку думаєш, як попасти у потік, а тоді - як з нього вийти. Сержант за кермом не переймався хаосом, він на сво§й хвилі витримував напрямок руху. Власники Тойот і Волг тиснули на гальма, коли наш автобус влітав у хоровод танку.
По всьому видно, що до нашо§ присутності давно звикли, притерлись. Ніхто не кидав відверто ворожих поглядів, ніхто не махав вітально ручкою. Кра§на жила сво§м життям, а ми вже як даність, яку треба пережити. Права розподілено і встановлено, природно, на користь СРСРівського монстра і життя столиці більш-менш спокійне (вдень). Нічна стрілянина "освіжала", але зараз не беремо §§ у розрахунок, ці люди спокійні як слони. Кому весело, той сміється. Знайомі вітаються і вирішують справи. Це - §хній дім.
Минаючи окремий квартал, у забудові якого було щось невловимо знайоме, хтось із бувальців вкинув інформацію - це називається радянським кварталом. Неймовірна новина! Жінки і діти наших дипломатичних представників, військових радників. Типові кількаповерхові багатоквартирні будинки, тротуари, алейки. Як таке могло бути? Ми - новоприбулі, пробувши у кра§ні, що воює, два дні, не сподівались побачити тут повноцінні сім'§. Нічні обстріли, диверсі§, отруєна вода, наколоті цианідом фрукти, вибухівка, замаскована у авторучці, іграшці, або вмонтована у радіоприймач, небезпечні хвороби, від яких ми не мали імунітету - такі реалі§. І ось цей осередок співвітчизників і ці асфальтовані доріжки - все, як ТАМ...
Військові радники - мушавери мовою дарі, викликали почуття пієтету до себе. Хто вони? І яким змістом наповнене §х перебування у республіці? Я не знав точно. Відчував, що людина у польовій формі пісочного кольору може бути генералом, або старшим офіцером. Неначе наш, але не у складі контингенту, якось осібно. Військова еліта? Дехто вважав престижним статус не тільки самих радників, а також підрозділів, наближених до виконання спеціальних місій, пов'язаних з діяльністю цього прошарку фахівців.
З плином часу поширилась відкрита інформація про діяльність радників і міф про особливий привілейований стан луснув мильною бульбашкою. Правда те, що до апарату мушаверів відбирали досвідчених офіцерів високого рангу з досвідом організаці§ і управління військами. Не тільки у Кабулі, а по всій кра§ні, при командуванні афганськими дивізіями, полками, наші офіцери здійснювали консультативно-навчальну діяльність, щохвилини чекаючи удару в спину.
Дружина одного з мушаверів згадує, як вони мешкали у спартанських умовах, безпосередньо на територі§, віддаленій від радянського гарнізону. Вдень - домашні клопоти та вирішення побутових проблем з поправкою на можливі сюрпризи з боку недоброзичливих місцевих жителів. Неспокійні ночі. Кулемет, готовий до бою, посеред кімнати. Нічні шерехи поза стінами житла, котрі можна тлумачити в міру розтривожено§ фантазі§.
Нерідко траплялись дезертирства афганських вояків цілими підрозділами. Через те доля окремих радників губиться у невідомости. Зникали люди безслідно, або §хні пошматовані тіла кидали на науку посібникам окупантів. Розповідь колишнього мушавера Валентина Овцина пропоную до уваги:
"Представлюсь. 1978 рік (до початку військового втручання - примітка автора). На десять піхотних дивізій при§хали (авіа) по 6-8 радників, пізніше і в кожний полк. Я служив в Усть-Кам'яногірську начальником політвідділу МСД* підполковник, 38 років. Команда з Москви. Перевдягли, забрали всі документи, в літак. Без сім'§ (за це з нас же вираховували 25% ). У Гардезі жили в збірно-щитових будиночках. Дві кімнати - два полковника. Мій сусід Ігнашев Василь Васильович загинув. Охорона в спину розстріляла на СП** артполку. Разом з другом підполковником Риковим, радником цього полку. Ми перевдягнені у форму рядових, без документів. Зброю не випускали з рук. Харчувались самі, за власний рахунок, продукти і коньяк "Білий а§ст" привозили за 100 кілометрів з посольства у Кабулі. У дивізі§ обід з офіцерсько§ кухні раз на день. Іноді запрошував радників командир дивізі§, рідше - командир 3 АК***.
Я впевнений! В наші часи всі були РОЗУМ, ЧЕСТЬ і СОВІСТЬ радянських офіцерів. Нижче майора у нас радників не було. Воювали всі. Боягузів, підлоти і сволоти у нас не було. В той же час, ми бачили погане (не тема). В одному бою по проводці афганських командос через перевал на Хост я на БТР врятував, підібрав від
МСД* - мотострілецька дивізія
СП** - спостережний пункт
АК*** - артилерійський корпус
розбитого БТР п'ятьох наших радників - Кабульців. Їх вбили б на 100 %. Вони у моєму БТР пройшли взад-
вперед по сво§й розбитій, спаленій, знищеній колоні. Вели вогонь. Вночі я вивіз §х до Гардезу. Більше не зустрічались. Якщо хто знає - відгукніться.
В дивізі§ був радник НШ (начальник штабу) підполковник Котельников Геннадій (з козаків, батько - командир танка, загинув на Курській дузі). Їздив у бій на танку.
Одного разу в горах ганяли духів. Визволяли черговий кишлак, потім туди входили афганські солдати. Бій вже закінчували. Сутеніло. А танка немає. Я на БТР "поповз" його слідами у гори. Межа і крутіше, і вище, і блуканув. Видряпався на гірку, а там духи обкладають, готують багаття коло танку. Як у ГОГОЛЯ, нема міцніше бойового братерства. У танку накрилася гітара (мабуть слід розуміти якусь деталь ходово§ частини - прим. Автора), скінчився боєзапас. Екіпаж без радіозв'язку. Коротше, думаю, вони вдруге народились у ту ніч. Хотів би, братчики, обійняти вас.
Вертольотчикам Гардезу СЛАВА!!! Ми часто з ними були у бою. Підбиті падали. Незабутнє враження. В горах на скелі. Влучили у мотор. Ну ми - плавно донизу. Ротація. Розхитує, в кабіні літаємо. ...- голова - ноги. Добре пам'ятаю, нас повний вертоліт. Впали на одне колесо, покачалися - на друге і ЖИВІ. Командир відключився ненадовго. Над нами друзі влаштували карусель*, море вогню. Другий Мі-8 нас підібрав і у Гардез.
Кучук Петро Германович, підполковник, радник командира дивізі§. Два роки ми разом. Він - старший. Десятки разів ми були на волосинці. Він теж за кермом БТР-60ПБ. На перевалі в бік Хосту багато солдатів. Багато перебіжчиків. Командири рот виводили до ворога. Змова у танковому батальйоні. Заколот артилеристів. Сум'яття. Паніка. Ми на двох БТР ви§хали на перевал. Командир корпусу і наш радник за півгодини до нас ви§хали БТРом з §хньою охороною. По горах дорогою 20 кілометрів. Під'§жджаємо. Я попереду. Радіо. Кучук - за мною. Бачу підбитий БТР, перекинутий з дороги, палає. Один поранений (без ніг) виповз на узбіччя. Через перекладача. Тільки-но 6 з гранатометами розстріляли охорону. Я по радіо - Кучуку. Він мені: "Вперед!" Я йому: "Сам - вперед!" Він каже, що прикриє. Мат-перемат. Їду. Бачу, за кущами люди. Даю команду кулеметнику. Був підполковник, естонець, заступник по техніці дивізі§. Він мені: "Не бачу - не стріляю", я сам за кулемет і вжарив, зачекав хвилину і повний газ вперед. Там військо дружно вишикувалось під аплодисменти. Генерал роздав особисто гроші кожному. Він запевнив, що служити Революці§ будуть. За зраду арештували комбата танкового батальйону, посадили до мене у БТР і готові повертатись. Однак, танкісти не схотіли віддавати свого. До мене під'§хав танк і гармату на мене, і... СИДЖУ і чекаю. Потім я сміливо по§хав і все чекав пострілу у ... Постріл був, але не в мій БТР. Кучук... Прекрасний товариш. Ми всі один одного величали по-батькові."
Отака романтика, отака еліта. Піди знай, у кого більше шансів вижити? Навіть у самому Кабулі ота благодать, що я бачив, була оманливою.
Кілька хвилин нормального руху. Чешемо, як по Хрещатику. Поворот і нам треба туди, куди він веде. Молодий сорбоз**, жестикулюючи, відмахувався від нас, наче побачив шайтана. Зміст пояснень зрозуміло без перекладача: "Туди не можна! Там Бабрак! Їдь прямо!" Напоготові АК-74. Нам що? Бабрак і Бабрак собі, на прізвище Кармаль. Саме через те ми тут, щоб нашими багнетами підпирати незаконно народжений режим. Хоча, той собі правильно робить. Кому можна довіряти? Попередника теж охороняли "совєти", а порішила §х усіх оптом знаменита група "Альфа". Так що... Покійний Хафізулла Амін "передав" справи Кармалю, тільки-но пере§хавши у колишній королівський палац. Прожив аж чотири дні до штурму. Відтоді резиденція короля належала штабу командувача 40-§ радянсько§ армі§. Чи то запопадливість перед північним сусідом, чи дурна слава історично-архітектурно§ пам'ятки сподвигла поступитись зовсім не мілітарною спорудою. Бабрак ширяв між молотом і наковадлом, тож мусив добряче сопіти собі у вуса, щоб ці два важкі предмети не зіпсували назавжди нікчемну маріонеткову біографію.
Так і не побачив я товариша Кармаля на прізвисько Боба Карамелькін. Для історі§ було б цікаво. Ну все, про§хали!
Карусель* - вертольоти стають у коло і по черзі з різних напрямків атакують ціль.
Сорбоз** - рядовий солдат армі§ ДРА.
Далі - цікавіше. На банкноті досто§нством 50 афгані зображено помпезний палац. Дорогою до аеродрому його ніяк не минеш. Тоді там знаходилось Міністерство оборони республіки. Широка плеската баня колись вінчала середню частину, яка півколом виділяється з фасаду будівлі. Пишу
"вінчала" і "виділяється" - минулий і теперішній час. Бо купол розгромлено, а стіни стоять. Три поверхи, високі вікна, невеличкі кутові башти. Можна сказати, візитівка столиці, невід'ємний елемент асоціативного ряду. Будівля зазнала ударів під час окупаці§ військами міжнародного альянсу - початок XXI століття.
На жаль, війни не додають краси містам. Обличчя Землі спотворено виразками вибухів. У резиденцію МО ще під час нашо§ війнухи моджахеди пускали реактивні снаряди. Ефекту - мінімум, оскільки вистріли від системи залпового вогню "Катюша" просто клали під кутом, приблизно розрахувавши траєкторію руху снаряда, на око. Оте "приблизно" і попадало, як не в "молоко", то по мирних будинках. А стратегічному об'єкту така наспинна артилерія анітрохи не зашкодила.
Наскільки мені відомо, таліби, взявши владу після відходу "совєтов", зберегли профільне призначення будівлі. У них теж були міністерства. Щоправда, не довго. Західний альянс, штурмуючи кабульські лігва непримиренних, використав "розумні" бомби. Принаймні, від "адекватних" бомбардувань вже не гинули так масово сонні мешканці. Поверх гордовито§ непохитности палацу нова війна нанесла свій фірмовий татуаж.
Архідалекоглядним був Великий полководець Олександр Македонський, виголосивши свого часу досі не спростовану аксіому - Афганістан підкорити неможливо. А може це красива легенда? Я бачив у Кабулі обеліск. Арабськими літерами на камені закарбовано те, що
переказую вам. Я не історик. Покопирсавшись в інформаці§, знайшов ствердні записи розумних людей. Військо Олександра намагалося поневолити гірську кра§ну. Як доказ, - світлолиці нащадки грецьких во§нів донині населяють не тільки столицю. Кажуть, нібито, на знак визнання нескорености місцевих жителів, за наказом імператора десять тисяч во§нів одружились з пуштунками. Сам Олександр взяв дружиною красуню Айханум - чільницю цього невеличкого тоді міста. Греко-бактрійська цивілізація, представниками яко§ можна вважати нащадків вихідців з Пірінейського півострова, проіснувала майже два століття. А до кінця 19 століття поблизу Кабулу жило плем'я "кофрів", від слова "невірні". Молилися сво§м богам, тобто, були язичниками по суті. Сучасна назва регіону - Нуристан, тобто, кра§на світла. Чи не тому, що частина аборигенів дивляться на гори блакитними очима і мають руде волосся?
Визначити ж переважаючу національність кабульців... краще не треба. Самі себе вони називають "кабулі", тобто, щось особливе. Феноменальне явище. Звичайно, маючи певне коріння різних народів, вони не називають себе узбеками, таджиками, пуштунами, хазарейцями. "Кабулі" - і цим сказано все. І майже всі корінні кабульці говорять персидською мовою. Якщо хочете, назвіть §§ дарі, або таджицькою - помилкою не буде.
У порівнянні з іншими містами Кабул безперечно несе в собі ознаки столичного лоску, але лишається чисто азійським велетнем. Вплив Європи або іншого світу відчутний не так як, наприклад, у Ташкенті, чи Самарканді. Є національна галерея, однак своєю європейськістю вона не конфліктує із колоритом Сходу.
Умовна лінія поділу між старим і новим містом проходить річкою. Права частина - найдревніша, існує близько 2000 років. У 1221 році Чингіз-хан зрівняв Кабул із землею. А засновник імпері§ Великих моголів - Бабур, через 200 років заснував тут свою столицю. Понад двадцять садів, насаджених Бабуром налічується у сучасному місті. В одному із них, названим ім'ям засновника покладено його тіло, доставлене з Інді§. Не хотів і по смерті лежати аби де, настільки любив цю долину між Шир-Дарвазою і Асма§.
Далі - історія нескінчених завоювань. Ви не забули? Завоювання - не означає підкорення.
Отже, правий берег, біля підніжжя Шир-Дарваза, древнє місто з розвалинами місько§ стіни. Там фортеця Бала Гісар, бачила всі види збро§, від примітивно§ стріли до начинено§ електронікою бомби. Ліворуч за течією - сучасні квартали. З літака вночі Кабул може перехитрити подорожника. Побачивши море вогників, хтось може поплутати §х з хмарочосами, що високо здіймаються над вулицями. Однак, вдень виявиться, що це саманні будиночки бідноти на схилах гір. Так живе більша частина "кабулі". Плутані, навіть не вулички, - ходи, не мають назв. Чимало кабульців листуються через офіційні установи, або мечеті. Це єдина адреса, яку вони можуть вказати.
Розповісти про пам'ятники докладніше не можу. Не тільки через неможливість відвідати §х. Таких просто дуже мало. Три англо-афганські війни понівечили майже все. Оглянути мечеті (§х там близько шестисот)? Ні, я би порадив просто поблукати, поклавшись на інту§цію, або вийти на Майванд - головну торгову артерію. Що може бути цікавішим за східний базар? А є таке, чого не можна купити на базарі? Про один з них - Міндаі, кажуть: "Якщо ви не знайшли якусь річ на Міндаі, значить §§ взагалі не існує у світі".
Гребенем Шир-Дарваз збирається стіна. Якщо порівняти з китайською, то краще не починати. Нема про що. Особливо здалеку вона така непоказна. Однак, викладена на крутих схилах, семиметрово§ висоти споруда викликає благоговійну повагу до будівників. Час зведення - V століття. Сьогодні на таке не знайшли би коштів. Обличчя Кабулу змінювалось - мур сто§ть.
Ще ви би могли побачити незвичайне - знамениті афганські килими, викладені з дуканів просто на вулицю. Можна не тільки дивитись, а бажано ходити по них. І від цього вони тільки стають кращими. Вичовгані, яскраві, вовняні вироби, покриті багровою фарбою, видобутою з кореню марени, не мають зносу і зберігають колір сотні років.
Держава у державі. На п'ятому році радянсько§ окупаці§ Кабул не здавався занадто консервативним містом. Жінки під паранджею зустрічались скрізь, але вже можна було побачити студенток у джинсах, особливо поблизу університету, чи телецентру. Нас, молодих хлопців це дуже тішило. Таліби жорстоко карали за відхід від норм шаріату. При §х владі не дозволялось так відверто демонструвати принадні форми. Тільки жінки кочових племен ніколи не носили чадру, навіть за талібів. Юні пуштунки, таджички та дівчата інших народів Азі§ дозрівають рано. Іде таке молоденьке, вродливе до безтями, волосся чорне, аж відсинює і хочеться спитати: "Дівча, а тобі татко дозволяє такі стегна носити?". І тут-таки покрита важкою паранджею струнка постать із лантухом на голові пливе вулицею. Важко, мабуть, бідоласі. Позаду §§ чоловік метляє широкими штанями і втішається милою ханум. Любов!
Як науковий центр, Кабул сконцентрував в собі прогресивну еліту. Бути студентом "вишу" - престижно. Не думайте, ніби диплом афганського закладу - з розряду екзотів, щось недостойне називатися документом. Не важливо, де навчався інженер: в Укра§ні, Росі§, чи на батьківщині, йому хоч пробу на чоло став - "золота" знань стільки, скільки має бути.
Крилатий
Чад спаленого гасу над літовищем. Стійкий. Нагадав сморід гасово§ лампи, над якою ми варили молоду картоплю під час літніх відпусток. Мені сподобалось.
Поповнення тупцювало поблизу опущено§ рампи чотиримоторного Ан-12. Палуба порожня. Уздовж бортів бічні лави. Нас куди більше, але те не має значення. Сотня вояків прекрасно поміщається на металі підлоги. Коли виникала необхідність, літак перевозив одним підйомом 180 осіб. Купно, зате дешево і сердито. У такому разі не вистачало кисневих масок, але про існування §х як таких у першому польоті я навіть не здогадувався. Здоровий молодий організм мався на увазі по факту перебування у складі збройних сил. Вантажний відсік повітряно§ вантажівки не герметизовано.
Літак проектували під доставку військових вантажів, передбачивши лише невелику кабіну з наддувом для двадцяти супроводжувачів. І пілоти також працюють в умовах мінімального для транспортного літака комфорту. Окреме передове місце серед членів екіпажу відведено штурману. Він копирсався у прозорому носі кабіни між сво§ми приладами, звідки найкраще видно усю передню півсферу. Влітку штурман приймав сонячні ванни найбільше. Пілоти взагалі "любили" спекотне афганське літо за те, що усі перемикачі кабіни розігрівалися до нестерпно§ температури, а з-під "лопухів" переговорно§ гарнітури капало сало. П'ятеро льотчиків варилися живцем у носовій частині і один - у хвості. Місто під кілем займав дуже важливий член екіпажу - бортовий стрілець.
Хто він? - баласт? Лежень, чи "приший кобилі хвіст"? Якщо добре подумати, то він - єдина лінія оборони і орлине око екіпажу. Небезпека ходила по горах, не лінуючись тягати зенітні кулемети і переносні зенітно-ракетні комплекси (ПЗРК) "Стінгер", "Блоупайп", "Стріла". Кулеметна куля, випущена на висоті 2-3 кілометри, летить у кілька разів далі, ніж на рівні моря. Преміальні за один завалений літак покривали витрати багатодітних афганських сімей на багато місяців. Це навіть краще, ніж сподіватись на соціальну допомогу. Більшість повітряних трас кра§ни пролягає над горами. Частина аеродромів також розташована серед гір, або вони оточені зеленими зонами, де серед листя можна сховати армію вільних мисливців.
Робота стрільця - продавати витрішки з толком, тримаючи напоготові спарену 23-міліметрову гармату. Як тільки рампу закривали, він залізною драбиною піднімався до своє§ нори і виходив звідти не раніше, ніж літак торкався смуги.
Комусь Ан-12 може здатись вайлуватим. Опуклий фюзеляж, низенька від землі посадка і площини не такі стрілоподібні, як у реактивних красенів. Його розробляли не для краси, а як військово-транспортну тактичну одиницю, щоб можна було доставити вантаж на польовий ґрунтовий аеродром, та у разі потреби підремонтувати так-сяк. Сіро-зелений колір надає суворість як військова форма людині. Так, це військова кістка у сімействі крилатих. Льотчики бойових машин так і казали на Ан-12 - крилатий летить. Зате справу свою він робив надійно і вперто.
Було одного разу, з-під шаленого обстрілу виводив свою "Анюту" майор Залетинський. Злетів на трьох "живих" двигунах, запускаючи §х на ходу, на рульожці. І ще понад годину, 650 кілометрів скалічений літак ніс до Кабулу екіпаж, у якому всі мали поранення.
АН-12, як наймасовіша модель, тримає першість у списку втрат транспортників. Першу машину завалили на п'ятому місяці війни над Джелалабадом. Наступну втратили у Кандагарі під час заходу на посадку. І тоді можна було посадити літак, але, мабуть, льотчиків було вбито у повітрі. Некерований птах врізався у важкий гелікоптер Мі-6 і вибухнув.
Вантажник являв собою легку мішень. Наприклад, переносний комплекс "Стінгер" знімав ціль з висоти 6000 метрів. Це на рівнині. Додамо висоту гірського кряжу, на яку дряпались повстанці і зрозуміло, що ніяка висота не була безпечною. Особливо вразливими літаки ставали у районах аеродромів. Прийоми пілотування мирних часів не відповідали вимогам безпеки. З 1982 року авіатори почали застосовувати коротку схему посадки-зльоту. Пілоти вчились працювати на критичних кутах атаки, буквально загвинчуючи літак у небо. Три спіралі коробочкою над аеродромом щоб набрати не менш ніж 5400 метрів, а тоді вже - на свій курс. При зниженні вертикальна швидкість сягала 25 метрів на секунду - втричі більше від нормально§. Ніякими експлуатаційними інструкціями не передбачались такі режими, коли у повітрі ручку управління двигунами фіксували на положенні земного малого газу. Планери важких літаків навіть не проектували для навантажень при пікіруванні у перегрітій розрідженій атмосфері. Але пілоти робили це. Хоча дехто з пасажирів після приземлення зарікався літати взагалі.
Проти радянського "лому" партизани вишукували нові способи протиді§, не без допомоги закордонних спонсорів, як ми знаємо. Найсучасніша на той час ракета "Стінгер" прибула до кра§ни десь з 1983 чи з 1984 року і §§ назва стала майже прозивним іменем усіх зенітних ракет.
Не пов'язані з авіацією військові не дуже хотіли літати, тому, коли це тільки було можливо, §х питання у віддалених від Шинданда гарнізонах вирішував я, починаючи з літа 1986 року. Тут пропозиція й попит врівноважувались мо§м нестримним пориванням до польотів. Відтоді небо тримає мене в лабетах неволі. Командування контингенту теж мусило, аналізуючи гнучку тактику супротивника, вводити нові правила, порушуючи існуючі інструкці§ керування повітряними суднами. Система - вона завжди була занадто інертною, тому на ходу створювали неписані закони для внутрішнього застосування в існуючих умовах. Стояло питання життя і збереження високотехнологічно§ дорого§ техніки. Самі генерали теж активно перелітали між штабами, покриваючи щомісячно тисячі кілометрів небом. Пілоти звикли оминати найвищі
вершини, міняли маршрути. Розкладу рейсів і чітких повітряних коридорів не існувало. На бортах літаків і вертольотів встановили панелі інфрачервоних відстрілюваних пасток, на які у багатьох випадках перенацілювалась випущена ракета. А іноді й ні. Чому так?!
У зонах аеродромів борти "випльовували" яскраві гарячі зірки, червоні, або зелені. Це не салют піонері§. Ото вони - сліпучі, розпечені пастки. Чутливі до тепла датчики довертали "Стінгер" на помилкову мішень. Тоді десь на землі розгніваний польовий командир міг пустити кулю у голову нещасливому оператору, який не зміг поцілити радянський борт, а пілоти записували собі ще один день народження. Але іноді дурна ракета все-таки обирала гаряче сопло двигуна. Тоді...
На супровід літаків майже завжди піднімали пару штурмових гелікоптерів Мі-24. Вони крутили кола синхронно з "крилатими", закриваючи плямистими тілами сектор обстрілу, готові вдарити по позиці§ стрільців. У таких складних горах перекрити всі стежки годі було думати. Гори допомагали тим, хто серед них народився. Ні тодішній режим, ні радянська військова машина ніколи не були повновладними хазяями афганського неба, хоч моджахеди не мали своє§ авіаці§. По червоних зірках лупили з "калашникова", з потужно§ англійсько§ гвинтівки одиночними, з гранатомету. В останні роки окупаці§ Ан-12 в обов'язковому порядку комплектували парашутами для пасажирів. На борт брали стільки людей, скільки було парашутів. Літак міг вилетіти майже порожнім у той час, коли обурені люди, що бажали б летіти, лишались чекати наступний рейс.
Статистика, піднята мною, свідчить, що з 1980 до 1989 року безповоротно втрачено одинадцять Ан-12. Три з них "загинуло" на землі. З інших восьми ніхто не врятувався за допомогою парашуту. Тільки у двох випадках живими лишались стрільці хвостових гарматних установок. Зафіксовано лише одну спробу вистрибнути задля порятунку через задню рампу. Тоді рядовому не вистачило висоти. Він "зітерся" у районі посадково§ "Т" кабульського літовища і, це ж треба, в тому випадку уражений літак змогли посадити, тому підранений борт не входить у число одинадцяти. Скільки дірок залатано техніками, замінено виведених з ладу двигунів та механізмів - не злічити. За 9 років на Кабульські пагорби впали чотири Ан-12. Трохи позаду у сумній статистиці Кандагар, Джелелебад, Баграм.
Не такий вже великий столичний аеродром. Затиснутий між горами таким собі амфітеатром, він приймав на єдину свою смугу важковагові "Анте§", одно- і двопалубні Іл-76, пасажирські Бо§нги, Іллюшини, Антонови, Дугласи. Одна бетонна стрічка на всіх - для винищувачів і штурмовиків, бомбардувальників і вертольотів.
Доки ми чекали команду вантажитись, кілька МіГів з нестерпним ревом пішли на виконання удару, та постійно лопотіли вертольоти, охороняючи периметр аеродрому.
Нарешті нас, стривожених рекрутів, загнали у нутро машини, яка потроху оживала. З ліво§ гондоли основного шасі вирвалося полум'я і донісся "голос" допоміжно§ силово§ установки. Від не§ розкрутили один з двигунів, потім вдихнули життя в інші, перемішуючи аеродромне повітря, насичене випарами авіаційного гасу.
Ми сиділи на рифленій підлозі. Вантажу, на якому можна було б присісти, практично нуль. Я відкинувся найближче до рампи і похитав головою, роздивившись, що навіть піднята і обхоплена бічними створами, вона світить щілинами як сільська уборна. Побачив бетонку, що втікала з-під нас. Це трошки здивувало - маю на увазі спартанський комфорт. Такий собі однозірковий летючий готель: лежачи і з видом на гори. Треба сказати, на висоті гуляє морозець, тому летіти, мало не звісивши ноги, десь за межами юнацько§ уяви. Нехай я трішечки перебільшую та не брешу. Насправді, у щілину не пролізе навіть моя невелика долоня. Однак, замерзлі шмарклі можна просто викинути геть у польоті. Цікаво!
Літак прокотився через усе поле, викрутився на злітну смугу і завмер перед стартом. Командир розмовляв з диспетчером про життя. Я серйозно - він отримував метеоінформацію і питав дозвіл на старт.
Пізніше я зрозумів, наскільки важливо вкласти у маневр зльоту всю силу моторів. Пілот дав повний газ, не відпускаючи гальма. Коли літак вже ревів несамовито, гальма відпустили. Чорні смужки стиків замерехтіли під рампою і нарешті я вже не розрізняв §х. Відірвалась від бетону носова опора, а слід за нею повисли у повітрі основні. У вухах більше не гупало прискорене бу-бу-бу на швах між плитами. Тепер вже шасі заважали нам прибратись геть якнайшвидше. Глухими ударами відгукнулась механізація підбору. Колеса у сво§й пастці заспоко§лися від тертя та шалених обертів. Все, вантажник дерся вище й вище, тримаючись відносно спокійно§ зони навколо аеродрому. Екіпаж заклав перший лівий віраж, уникаючи лобового зіткнення зі скелями. Точніше, взяв подалі від скель. Це зменшило шанс потенційним наземним мисливцям поповнити бойовий рахунок. Три крутих кола - не знак прощання, а виправданий захід безпеки, нехтування яким час від часу закінчувалось катастрофою.
Земні об'єкти видимо втрачали у розмірах. Будиночки так і "всихали", ну а люди перетворювались на крапочки, що ледь ворушаться, то вилізаючи, то знов пропадаючи у шпаринках сво§х схованок. Чітко окреслювались десятки літачків, зовсім іграшкових. Окремо маніпусенькі вертольотики. І величезне старовинне місто, стиснуте обценьками гірського масиву. З висоти можна розгледіти, як дорога проходить між хребтами, а до не§ спускається з обох сторін кам'яна стіна, вибудована прямо на кручах. Скільки ж то людей мордувались, будуючи §§? Тяжка земля лежить під нами. Єдина більш-менш помітна річка кружляє містом і багато переплетених між собою висохлих річищ, які наповнюються, мабуть, тільки під час дощів. А скільки §х буває, тих дощів? Є ще підземні річки, але не кожен чужинець знає про це. Зверху видно лише якісь круглі отвори, що ділять на відрізки безводне річище. Це і є певна ознака підземного потоку. Там, під висхлою артерією прокладено тунелі, якими хлюпоче безцінна волога. На поверхню виходять кяризи - колодязі такі, які ще можуть бути накриті глиняними кришками. Пізніше у Шинданді я опускався на дно річки і помітив, що в холодній воді ширяють згра§ невеличких рибок, назва яким - маринки, а також прісноводні краби погрожують з-під камінців сво§ми клешнями і терпляче чекають поживи.
Кабул, величний та прекрасний, стиснутий у "талі§" лещатами гір Шир-Дарваза й Асма§, віддалявся від наших очей, але я ще не раз побачу згори його дивовижні будинки, що, буквально стоять один на одному, вкриваючи гірські схили. Дах нижнього слугує невеличким двориком верхньому. Побачу кам'яні тераси амінового, а історично - королівського палацу. І "летючу тарілку" ресторану "Аріана" високо на горі. Вона прилетіла у Середньовіччя, а тут негостинні земляни пощербили §§ стіни так, що вона вже нікуди не полетить. Чудове це місто, та не наше. І хоч ми жартували, що служимо у шістнадцятій республіці Радянського Союзу, такого не могло бути ніколи, ніколи, ніколи.
Хто з ломом прийде, той...
А тим часом літак піднявся на необхідні 6000 метрів не знаю вже чого - висоти над рівнем моря, чи над рівнем міста. Командир довернув на південний захід. Від Кабулу до Кандагару приблизно 450 кілометрів прямим повітряним мостом. Це близько години неспішного льоту турбогвинтового лайнера. Хмари клубочились, як на мене, не тільки під сірим черевцем, але й заповзали погрітись всередину через щілини. Ми підносились на вищий ешелон, ховаючись за периною хмар. Південніше столиці білі ведмедики під нами кудись поділися. Літак повиснув сірою мишею, чи може, як мішень на полігоні. І для нас відкрилися незвичні слов'янському оку пейзажі. Ближче до місця призначення вже й гори - не гори, а так, пагорби якісь. З півдня дихає нездоровим перегаром пустеля Регістан. Тому, безперечно вражені майстерністю авіаторів, хлопці, отетерілі від піке, свою цікавість переключили на красу кандагарського аеровокзалу.
Південні ворота кра§ни протягом всіє§ війни були не дуже гостинними для радянських льотчиків. Заради справедливості скажу, що десь тут був уражений ракетою цивільний афганський літак з мирними пасажирами. А отаких як наш Ан-12 тут збито аж три штуки, не враховуючи ще кілька бортів, обстріляних партизанами і ушкоджених на землі, або у небі. В середині липня 1985 року поштовик не довіз до Шинданду листи. Я знаю, що там був лист від
батьків. Але читали його вже зовсім не ті, кому належало. Сардари (командири загонів моджахедів) прагнули завдати якнайболючіших ударів. Через сво§х агентів (іноді це були проплачені військові чини радянсько§ армі§) здобували дані про вантажі наших бортів. Головною ціллю була жива сила шураві, важка бойова техніка, озброєння.
Наведу один з прикладів взаємовигідного співробітництва між представниками ворогуючих сторін. 27 жовтня 1984 року з Ташкенту на Кабул підняли трійку "горбатих" (Іл-76). Вантажні відсіки, забиті воєнторгівським крамом, та сяке-таке причандалля - в цілому, суто хазяйський караван. Приблизно у той же час з аеродрому Карші стартували інші три сімдесят шостих. Один модифікований борт віз понад 200 молодих десантників на двох палубах. До цього літака мали великий інтерес бородаті користувачі переносних зенітно-ракетних комплексів. Хтось із тих, для кого таємниць не існувало, стуконув сардарові, вказавши, що ці дві роти блакитних беретів трясуться у ТРЕТЬОМУ Ілі.
Приблизно за 20 кілометрів до кабульського аеропорту на холодному схилі терпляче чекав свого зоряного часу розрахунок ПЗРК "Стріла". Десь уже над територією Афганістану дві ланки "горбатих" перемішались. Побачивши перший великий літак, стрілець загнув палець, а там і другий. Наступний - ціль.
Третім у чергу на посадку вклинився "банановоз". Йому і вліпила ракета між 3 і 4 двигунами. А солдатики не знали, що той ранок можна записати другим днем §х випадкового народження. Щасливий випадок? Відносно. Залежно від того, з якого боку дивитись. Екіпаж фруктового рейсу, по суті, поцілувався з ракетою, проплаченою для інших. Але, як не крути, а 200 з хвостиком душ проти, може, десятка... Моторошно! Після такого помирати якось вже не той... На війні, як на війні. У таких випадках казали: "пощастило", а стоячи над цинковими ящиками - "не пощастило".
А тепер по суті. Ми заходили на смугу міжнародного аеропорту міста Кандагар. Для об'єктивности зізнаюсь, - саме місто я бачив лише на фото. Але воно варте, щоб про нього написати, бодай, щось. Там поламала зуби не одна армія. Запекле протистояння між нашим контингентом і, власне, хазяями кра§ни доводять розкидані всюди кістяки машин, літаків, вертольотів, танків, гармат, бронемашин... Туристам екстремалам буде що показати.
І, між іншим, Кандагар за свою солідну історію двічі був столицею. По-перше, столицею Афганістана з 1747 до 1776 року. По-друге... Тільки не кажіть, що це несерйозно: наприкінці 20 століття тут знаходилась штаб-квартира руху "Талібан". Це такий період двовладдя у кра§ні. І чи не ця, з міжнародного погляду, неофіційна столиця була найвпливовішим центром подій всіє§ кра§ни аж до падіння у грудні 2001 року?
Як таке, місто почало жити у 330 році, наречене Олександрією. Співставте назву із датою. Зрозуміло, хто отой першозасновник? Вірно, завзятий будівничий Грецько§ імпері§ - Олександр Македонський. Оточений страшними пустелями центр однойменно§ провінці§ дає прихисток приблизно половині мільйона мешканців. Друге за чисельністю місто держави. Саме звідси витоки Афганістану - Дуранійсько§ імпері§.
В середині 18 століття багато землиці на планеті гуляло, не маючи рішучого хазя§на. Все хороше розібрали по руках. Інтриги і перевороти, завоювання, перекрій кордонів - похідні процеси, що спричинялися появою самородків в народах і племенах. А величезні територі§ навколо двохтисячолітнього Кандагару просилися під крило архівидатного ватажка. Подрібненість на малі незалежні племена - це аромат, який приваблює крупних хижаків.
Такий успішний муж народився на територі§ сучасного Пакистану в родині вождя пуштунського племені дуррані. Його ім'я Ахмад-Шах Дуррані (Ахмад-Хан при народженні). Войовничий юнак проявив організаційні здібности у війську іранського правителя Надір-Шаха. Період 1738-1747 роки позначився успішною кар'єрою і чим би він закінчився, якби не нагла смерть патрона? Ахмад-Хан очолив афганські підрозділи іранців і вивів §х на територію Афганістану, де того ж року став Шахом.
Мудрістю і бакшишами (подарунками) залучивши на свій бік ханів усіх афганських племен він організував кілька успішних походів в Індію, Південний Туркестан і на землі, де колись здобував першу славу - в Іран. За всі звитяги і політичні досягнення пуштуни донині називають його батьком. Мавзолей Ахмад-Шаха Дуррані - одна з найцінніших пам'яток Кандагару.
Що до друго§ іпостасі міста, як оплоту талібів, красномовно свідчить факт - Ісламський Емірат Афганістан, створений провладним у 1996-2001 роках рухом, визнавали Об'єднані Арабські Емірати, Пакистан і Саудівська Аравія. У мене склалося враження, що "студенти" (прямий переклад з арабсько§ слова "талібан") швидше і успішніше відтіснили сво§х (колишніх наших) супротивників з більшо§ частини кра§ни.
У 1995-му вони надрали хвоста тертим воякам Гульбеддіна Хекматьяра. Наступного року без бою взяли Кабул. Мабуть, тільки національна гордість етнічних таджиків, очолюваних Масудом і Раббані, та узбеків під правицею Дустума пригальмували впевнений "студентський" рух на північ. І, звичайно, гори, красиві і страшні гори. Остаточна катастрофа талібів була зумовлена радикалізмом, який скипілим молоком переливався через край, обурюючи і християнський, і мусульманський світи. Навіть для непримиренних борців під зеленим стягом ісламу одіозні полчища фанатиків від шаріату стали ніби прибульцями від іншо§ цивілізаці§. Середньовіччя повернулося до кра§ни порубаними за крадіжки руками, вкаменованими за подружню невірність жінками, публічно і жорстоко покараними за... недостатню довжину бороди, відкрите обличчя (стосується ханум), потяг до мистецтва чи спорту, гру в шахи, алкоголь, телебачення в оселі.
Відпивши з чаші цивілізаці§, хто змириться з такими утисками?
А хочете трохи позитиву? Є одне, за що я готовий подякувати талібам. Цікаву статистику наводить Вікіпедія.
За останні три роки правління прорадянсько§ маріонетки Наджибулли виробництво опіуму зросло з 1200 т. до 1970 т.
У період з 1992 до 1996 року при моджахедах вихід готового продукту виріс до 2200 тон. (Скільки ж це людей підсадили на наркоту?)
1996-2001 - роки правління талібів. Загальний зафіксований вал дотягнув лише до 185 тон.
Після приходу американців пішов стрімкий ріст до 6900 тон у 2009 році. Відчули смак західних цінностей? Ой, нема ідеального ладу на цьому світі!
Дозволю собі ще "пограти" статистикою. Цифри можна запрягати по різному. Головне - кінцева ідея. Попередня маніпуляція, наче б то, виявила хоч одну шляхетну рису зловісного режиму. Але, взявши період 1996-2001, я випустив проміжні показники. Справа в тім, що аж до 1999 року чи не одним з головних джерел прибутків талібів була... наркоторгівля. В останній перед забороною рік вони "накосили" 4565 тон опію.
Відповідно, питання: чому заборонили сіяти мак? Тому, що світ уже волав на всі заставки. Хмари гніву клубочились над білими чалмами. Гроза насувалася невідворотно. Відмова від наркоти - дипломатичний аргумент на перемовинах, позиція "йдемо назустріч один одному". Аргументище! А взагалі, коли я пускаюсь у такі глибокі роздуми, то складні взаємини між США і сучасним тероризмом дуже нагадують знаменитий вислів Тараса Бульби: "Я тебе породив, я тебе і вб'ю!". Чи не впіймають облизня?
І у найкращі часи наших ратних подвигів Кандагар не терпів фамільярности. Це у Кабулі можна було вдень відносно спокійно потинятись по дуканах (магазинчиках). Тільки не тут. Гарнізон знаний як місце висилки зальотчиків. Набідокурив во§н? А зараз його туди, де козам роги правлять - у Кандагар. По мені, так жити можна де завгодно. А якщо і на засланні утнув якусь дурню, то гірше вже не буде. Куди вже далі відправляти?
Перші враження. Що бачили мо§ очі? Не дуже великий, з претензією на архітектурну оригінальність міжнародний аеровокзал. Дивлюсь на фотознімок і думаю, - на що це схоже? Світлина одна - фасад. Немає відповідного порівняння. Ще знімок, з висоти - ?!!? Жодних аналогій. Таким може бути тільки Кандагарський аеровокзал.
Вигнуті назовні чвертьколом - дев'ять еліпсоподібних високих арок. Засклені від землі до верху склепіння тягнуться вглиб критим приміщенням. Складалося враження, ніби десь в уявному центрі вони мають зійтися в одну точку. Тільки коли облітаєш будівлю, видно з протилежного боку, що дахи дев'яти тунелів, знижуючись на третину висоти, не доходять і до середини радіусу. Обрізані торці так само переплетені металевим каркасом і засклені, як потойбіч. Досить своєрідно! Пасажирові авіалайнеру не кидаються в очі численні периферійні приміщення з куполоподібними дахами. Та що я пояснюю? Описати бачене важко, як всяку унікальну пам'ятку. Мало хто не знає, як виглядає сіднейський оперний театр. А хто опише словами? На що схоже? На квітку. На яку квітку? На фантастичну. Інформативно! Але всі мо§ враження про Кандагар - Аеропорт з повітря, аеропорт із землі. Небагато, проте глибоко. З мо§х слів ви не оціните естетику зодчих, треба бачити.
Всередині приміщення чогось чекали кілька жінок під паранджами (такий собі гарем Абдули). Думаю, §м було моторошно дивитись на іноземців, схожих, як близнюки у сво§х шинелях. І ми - чужинці безцеремонно дефілювали поза вікнами, зазираючи всередину і даючи свою оцінку всьому з позиці§ гегемонів.
Відчуття небезпеки ширяло у повітрі. Ми вважали себе рятівниками, визволителями. Але де ті люди, яких треба було визволяти? Вони спритно змінювали маски, перетворюючись з бідних дехкан (селян-землеробів) на во§нів Аллаха і знову на селян. Сама наша присутність провокувала супротивника на агресію. Партизани ніколи не демонстрували зразок гуманности. Думка про можливий полон - найгірше, про що можна було тоді думати. Та і взагалі, хто вирішував долю військовополонених? Почасти, звичайно, самі польові командири, або вожді племен. А коли й люди з-за далекого кордону, бо вести війну на рівних із супердержавою можливо тільки за умови підтримки з боку іншо§ супердержави, або половини світу. А де водяться зелені гроші, там випасаються найманці - люди, єдиним фахом яких є вбивство.
Жорстокість §хня середньовічна, ненависть - найлютіша, а совість відсутня. Не милували нас - чужинців, також не жаліли і сво§х. Проти лояльно§ до ново§ влади частини населення застосовувались такі методи залякування, які психічно здорова людина не вигадає. Якщо ми захищали себе мінними полями, лініями оборони у військових гарнізонах, то прибічники афганських комуністів щодня і щоночі ризикували бути закатованими, спаленими, задушеними. І якась частина боєзапасу призначалась цивільним літакам національних авіакомпаній "Бахтар" і "Аріана".
Прогулянка добігла кінця. Ми знову всмоктались у підігріте нутро вантажного відсіку. Стрілець сходинками поліз у хвіст і зачинився там. Йому одиноко, але маленька кабінка хоч герметизована, а наші "нерозчовгані" вуха знову скручуватимуться у трубочки на зльоті, та особливо при пікіруванні. По прямій до Шинданду приблизно 400 кілометрів. Ан-12 весело вкручувався все вище, простягаючи ліве крило до землі, а праве - у сонячні далі, чесне слово - літаючий слон. Праві ілюмінатори "не показували" нічого, крім неба. Протилежним бортом третє коло робили круглясті "зайці", шпортаючись через фігури офіцерів, які покровительські споглядали на нас. Вони вже дещо пізнали і мали навчити жовторотиків елементарним істинам, як, наприклад, чітко слід відповідати на питання: "А що ти, хлопче, робиш у цій кра§ні?" "А мене сюди дуже запрошували захистити право вибору дружнього народу від найманців американського імперіалізму". Так і не інакше. Але пам'ятаючи ідейні приказки, ми мусили засво§ти одне - у цій кра§ні не можна довіряти нікому. Наші підзахисні дустаназіз (дорогі друзі - перс.) і НЕ НАШІ та підступні у своєму гніві басмачі - нерідко одні й ті самі люди. Звичайний землероб роками міг обробляти свій клапоть ґрунту, чекаючи миті, коли необережний шураві занадто розслабиться і втратить пильність. Тоді він виконував свою місію так, як вважав за справедливе, та ще й заробляв на тому кілька тисяч афгані.
Я уважно перечитав інтерв'ю з лідером Національного ісламського фронту Саідом Ахмадом Гелайні, записане московським журналістом Артемом Боровиком. Здається, у ньому відображено просту філософію патріота своє§ кра§ни. Ось деякі ключові моменти запису:
"Я вимушений був покинути Афганістан у жовтні того року, невдовзі після комуністичного перевороту. Однак ми не були задоволені справами і до приходу до влади Таракі. Я вважаю, що режим Дауда теж був нав'язаний народу. Я намагався переконати його йти нашою дорогою. На жаль, стався комуністичний переворот. Відразу стало зрозумілим, що новий лад ворожий афганському народу, його традиціям. Повстання проти устрою режиму було невідворотнім."
Ситуація, яка наприкінці 70-х років минулого століття, як §§ розумів пан Гелайні, чимось нагадує непевність звичайних громадян нашо§ кра§ни в останні два десятиліття. На зміну одному антинародному режиму приходить інший. Панує політичний роздрай між різними партіями і в середині партій. Політична необізнаність населення і нездатність розрізнити підтекст порожніх обіцянок - експериментальне поле для політиків, які шукають сво§х інтересів, граючись скляними пацьорками обіцянок. Наскільки складніша ситуація у Афганістані? - набагато складніша. Поділена за національними ознаками не на регіони - на окремі кишлаки, вона не може навіть у далекій перспективі мати єдино§ національно§ іде§, пошуком яко§ займаються наші чільники. Не можна казати, що якийсь народ живе краще, заможніше. Все відносно. Незадоволені всі верстви. У кожно§ наці§ сво§ володарі, хитрі, зажерливі. І тут кра§ну починають тіпати перевороти. Нарешті, знаходиться така влада, яка зорієнтована на цінности, не властиві жодному афганському племені. Яка особа може бути компромісною для афганців? Тільки не така, як Бабрак Кармаль. Компроміс у питаннях устрою - щось неможливе при §х родо-племінній структурі. Якщо брати суспільно-політичне життя, то над усіма іншими народами пуштуни і таджики завжди домінували. І вони відстоюватимуть це на правах найчисельнішо§ верстви. Хіба §м думати про затертих у підніжках хазарейців? Про індусів? Про узбеків? Марксистсько-ленінські принципи на цьому ґрунті хороші тільки в теорі§. Краща влада це та, яка більше обіцяє: дамо всім і все. Нова влада перемістила центр уваги з окремих родових груп на неосвіченого селюка, гнобленого за часів короля міського трударя, працівника паншерсько§ копальні, чи нафтопромислів Мазари-Шарифу. Соціальні гасла, вкинуті у виснажені безпросвітною каторгою маси - улюблена "цукерка" комуністів. Вони не стали чекати результатів демократичних (псевдодемократичних) перетворень Дауда, коли він, скинувши свого брата-короля, прибрав кермо влади до сво§х рук. Перша конституція, парламентські вибори - червоні політики не дали шансу проявити бодай якісь ознаки гуманізаці§ суспільства. Кра§на мала такий шанс - стати на шлях оздоровлення і тоді вони стали б непотрібними.
Пан Гелайні продовжує:
"Кра§на розвивалась у напрямку повноцінно§ демократі§. При королі (Захір Шаху) почався законодавчий процес, спрямований на створення багатопартійно§ системи в Афганістані. Але, як я вже казав, стався переворот (1973 рік) Дауда. Ви знаєте, я впевнений у тому, що то був перший крок на шляху, що у кінцевому рахунку призвів до путчу Таракі (1978 рік) і військового вторгнення (1979 рік). Дуже сумно, що Афганістан спіткала така доля. До демократі§ усім слід ставитись дуже обережно."
Гелайні - один з тих, хто від початку був у жорсткій опозиці§ до прорадянсько§ влади. Навряд чи його погляди відображають думку 13-16 мільйонів афганців, але мені сьогодні цікаво знати, що собі мали в голові корінні жителі кра§ни, чинячи опір нам - окупантам. За що вони дерлися гірськими кручами, тягнучи за собою важкі кулемети, боєзапас, ракети, фугаси, міномети, безвідкатні гармати. Чи тільки за гроші вони ризикували впасти в ущелину, бути атакованими вертольотами, штурмовиками? Вони підривали трубопроводи, переходили мінні поля, вирізали активістів так звано§ народно§ влади, катували, грабували, залякували, перекуповували совість, отруювали воду. То може вони - садисти? Гелайні був не з тих, хто пробавлявся тероризмом заради грошей, чи задоволення. Він - людина з серйозною освітою, опанувавши чотири іноземні мови, маючи власний капітал, розтрачував його на боротьбу з інородною пошестю. Цікаво, як Саід Ахмад Гелайні оцінює причини того, що сталося:
"Ми не настільки на§вні й злопам'ятні, щоб звинувачувати радянський народ. Бо ми й гадки не мали про підготовку рішення надіслати війська в мою кра§ну. Але люди при владі зробили страшну помилку, яка призвела до велико§ трагеді§... Зрозумійте, коли ми дозволили нашим
офіцерам §хати у Радянський Союз і вчитись у ваших військових академіях, це означало, що ми довіряємо вашому керівництву. Але Радянський Союз зрадив нашу довіру. Радянський солдат залишив по собі погану пам'ять в Афганістані. Адже найбільші втрати були серед мирного населення. Ви, жаліючи війська, ухилялись від прямого зіткнення на полі бою, але потім розправлялись із селянами у кишлаках... Сьогодні мені не соромно дякувати американцям за надану нам військову і фінансову допомогу. Ми вимушені були прийняти §§, щоб захищатись від сучасно§ армі§. Але нехай всі пам'ятають: якщо хтось спробує встановити свій контроль над Афганістаном, ми битимемось із ним, як билися з вами."
А виявляється, на правду можна дивитись з двох боків? Хоча, є чим заперечити на деякі твердження Гелайні, однак це, як у кожному спірному питанні, всякий має свою, зрозумілу йому істину. І його останні слова, хіба вони не мають підтвердження у сьогоденні? Нині діти тих, хто збивав наші літальні апарати, смалять по авіаці§ об'єднано§ коаліці§. Ану розберіться тепер, хто і які інтереси відстоює у Афганістані.
Один з літераторів у погонах під час дій контингенту писав нариси про зразки афгано-радянсько§ дружби. Він яскраво переповів, як незаможні афганці піднімають голову услід гелікоптеру і усміхнені махають руками. Життя ж не було схожим на догматичні штампи. Ну, по-перше, коли я попав туди у 1984 році, місцеві вже звикли до того, що у небі щось гуде, а на дорозі гуркоче. По-друге, з чого би §м за так зуби продавати? Вони залюбки подивилися б на наш літак через рамку прицілу. А так... Посмішка східно§ людини може приховувати люту ненависть. Посмішка не означає щиру радість. Коли наші БМП за§жджали у кишлак, старійшини теж посміхались. Але коли війська повернулись у Союз, на §х місце прийшли бійці, скажімо Гаюра. Ото було справжнє свято. Не для всіх. Прибічники порядків НДПА*, колишні помічники маріонеткових керівників потрапили у пекло помсти.
Нам здавалося, якщо годуємо з долоні весь Афганістан, то §х обов'язок бути вдячними за це. А вони? Вони понад дев'ять років навчали нас поважати чужі цінности. Чи навчили? Принаймні американці нашим сумним досвідом не скористались. Чим це закінчиться? Важко сказати. Ресурси США величезні. Але в успіх янкі я не вірю і не вірю в щасливу долю симпатичного Хаміда Карзая.
Нав'язана демократія нікому не потрібна, навіть якщо вона супроводжується роздачею подарунків. Нині триває боротьба за майбутнє кра§ни. Його по-різному тлумачать політичні опоненти. Кожна сила обіцяє прихилити небо народові, та тільки ж тягнуть за різні боки. Спробуй всіх задовольнити, а вони просто приречені шукати підтримки всередині республіки, у населення. Інакше, що чекає Афганістан далі? Дай Бог, завершиться і ця війна. Коаліційні війська розсмокчуться по світу. Далі що? Он поруч Іран давно дратує Захід, - недалеко до ново§ війни. Слова, сказані паном Гелайні, сьогодні ставлять ще гостріші питання:
"Ви повинні зрозуміти, що відбулась страшна наруга над моєю кра§ною. Виросло ціле покоління людей, котрі нічого, крім війни не знають і не бачили. Вони вміють тільки воювати. Згадайте знамениті афганські килими, якими славилася моя кра§на. Ще десять років тому люди вишивали на них піраміди і верблюдів. А сьогодні - лише танки, бойові літаки і бомбардувальники. Ось що сталося з моєю кра§ною! Як багато освічених людей - істинних носі§в афгансько§ культури - загинуло, або покинуло простори батьківщини. Ви§хавши, треба повертатись, але куди? В напівзруйновану кра§ну?".
Афганістан пручався під чоботом іноземця, відкинувши всяке поняття гуманізму. Тому пілоти робили щось неймовірне, ризикуючи звалити літак у штопор, тільки б не підставити борт під удар. Кара Немезиди то тут, то там підбивала баланс справедливости.
Підлітаючи до Шинданду багато не побачиш. Саме місто роздивитись практично неможливо. Аеродром винесено далеко на північ. А оскільки літак почав зниження над самим аеродромом, то більш-менш виразно побачити вдається тільки окремі кишлаки. Місцевість не така живописна, як Кабул. Відносно невисокі гори бовваніють віддалено, надаючи широкий простір гірському плато. Висота над рівнем моря 1000-1200 метрів. Мабуть, шиндандська авіабаза у плані безпеки найспокійніша. На всі сторони від не§ відкрита місцина. Мінними полями наблизитись впритул до літовища малоймовірно. Але стовідсотково§ гаранті§ навіть тут ніхто
НДПА* - Народно-Демократична партія Афганістану.
не давав. Зрідка траплялись обстріли і наразитись на свою порцію підігрітого металу можна було легко.
Колись тут було розбудоване перське місто Забзевар, що у перекладі звучить як "Зелені поля". Тобто, назва сама за себе промовляє - землі тут родючі. Основний сільгосппродукт - опійний мак і "легші" культури, багата овочева номенклатура, баштанні. Ріка влітку не висихає, зрошуючи селянські клапті. Крім того, воду качають із свердловин і є діюча система кяризів.
Така вона - шиндандщина, велика територія навколо міста, населеного переважно таджиками. І §хній варіант персько§ мови, дарі, абсолютно зрозумілий радянським таджикам. Один народ, розведений по різних окопах через комизи людей комуністично§ національности - дивна війнуха.
Але офіційна мова провінці§ не дарі, а пушту. Ї§ носі§ - пуштуни, чи як там кажуть деякі народознавці - паштуни. За звичкою я "укаю", бо ми всі так вимовляли і цей варіант, як на мене, більш знайомий всім. Багато спільного несуть в собі обидві мови. Вивчивши кілька словосполучень однією з мов, не виключено деяке порозуміння з носіями іншо§. Та великодержавні амбіці§, виплекані в нас системою, дозволяли сподіватись, що кожний літній негр, не кажучи про всякого задрипаного афганця, має за честь знати "вєлікій р-р-русскій язик". Хай мені дарують шановні мешканці Сходу за образливі обороти, - не своє кажу. Цьому вчили, збираючи під крильце "великого брата" батрачків з усього другого і третього світів. А вони вчили. І не одну іноземну мову.
Якось у невеличке віконце джелалабадського кантину (напівдержавна крамниця) наш офіцер для приколу кинув пару фраз англійською. Звідти у відповідь дали здачу мовою Шекспіра. Не бажаючи залишатись у боргу, покупець порився у складках мозку, відшукавши трошки французьких і німецьких речень. Щоразу він чув відповідь тією ж мовою, якою питав. Так старший лейтенант познайомився з власником диплому Празького університету (як мінімум, той володів чеською).
Сутужно живуть люди шиндандщини. Віддалена провінція межує зі східними територіями Ірану. Коли заворушення погнали з кра§ни знедолений люд, вони тисячами перетинали прозорий кордон. Бо не всі хотіли воювати. Не розуміли, за ким правда. Нова республіка може й приваблювала майбутніми золотими горами, але чи втримається вона? Та й спробуй стати під червоний прапор революці§, вже завтра у твою халупу можуть прийти нічні гості з автоматами і запропонувати те, від чого важко відмовитись. У хаті стоятиме дитячий і жіночий рев, тектиме юшка з носа, можливо, щось відріжуть з живого тіла, можливо - розпорють живіт і напхають туди землі. Це так, щоб іншим не кортіло. Війна не робиться у білих рукавичках. Або ти ідейний до кінця, або шукаєш компромісів. Можна не пхатись у гори, а служити моджахедам у кишлаку. Там міну підклав, там викрав зброю, або влучивши момент, дав по голові необережному шураві, та й у банду. Траплялося командирам викупляти сво§х солдатиків через старійшин за гроші, за ту ж таки зброю. Не за мисливські рушниці, звичайно.
По яких тільки кра§нах Сходу не "паслися" афганці, яким вдалося вислизнути з кра§ни. Після оголошення політики примирення у 1986 році пішла зворотна хвиля реемігрантів. Якщо брати в цілому, ідея влади провалилася, але я бачив відкат з-за кордону на власні очі. Дев'яноста кілометрами північніше гератський цивільний аеропорт пропускав потоки зусиллями авіакомпані§ "Бахтар" - внутрішні рейси. На шиндандському літовищі бахтарівських літаків я не спостерігав. Військова база слугувала цілям матеріального забезпечення військ. Та все ж, частину тих, хто повертався до сво§х провінцій, перевозили нашими Іл-76 за принципом "скільки влізе".
Шиндандська авіабаза, за рідким винятком, приймала тільки військові літаки. Найчастіше над аеродромом кружляла "кочерга" Іл-18, так званий відпускник. Зрідка прилітав аерофлотівський Ту-154. Посадкова смуга доволі довга. Підліт до не§, з точки зору пілотажу, не складний. Були б спокійні часи, то й новачок припечатав би свого крилатого як квочку на гніздо. Однак, попасти з крутого віражу - завдання хіба що для Янголів. Людям властиво помилятись.
Цивільний Ту-154 погожого дня просто спадав з неба, закручуючи машину у протизенітну "коробочку". Приємно дивитись на рідкісного птаха, урочисто і блискуче сяючого над головами солдатів, які ностальгували за вотчиною. Я дивився, як пілоти працюють рулями, виводячи машину на пряму. Виводили і не попали. Літак пройшов зависоко над торцем смуги. Ревонули двигуни, і він пішов в набір на друге коло. Хтось казав, що кожен третій пасажир бо§ться літати. Хотілось вірити, що на тому борту були лише відважні люди.
Іноді я вірив, що шиндандський гарнізон - тиха ріка, життя у якому не піддається небезпеці. Он скільки малих і великих літальних апаратів піднімалося за день і всі §хні посадки не були останніми, а, як кажуть льотчики - крайніми. І це було майже правдою. Поодинокі випадки - не те, про що хотіли б читати цінителі баталістики. Їм би страху побільше, полум'я, невмовкаючих обстрілів. Ні, я не переобтяжуватиму цим, адже не люблю зловживати гарячими темами заради ефекту. Але дещо розповім з того, що сталося на мо§й пам'яті, на мо§х очах.
Два випадки, коли господарі кра§ни по-хазяйськи наводили у ній свій лад, збадьоривши охорону, аеродромні служби, органи безпеки і розвідку. 13 червня 1985 року гарнізон прокинувся від вибухів. Ні, навіть не від самих вибухів. Звикнувши до нічних "салютів", нормальний солдат спить яко дитя: гатять танкові гармати, ревуть "Гради", ляпотить десь легка зброя... Нас збудили нічні караули і чергові.
Тіє§ ночі характер вибухів був іншим. Звук долітав здалеку і нам загрози не віщував, але цікавість перемогла глибокий сон. Багато хто повиходив з модулів. На Захід від частини, де розташована авіабаза, небеса розцвічувала заґрава. Напевно не можна було сказати, що то горить. Медсанбат? Кишлачок? Інші дрібні об'єкти? Масштабність пожежі схиляла думку до того, що палає все-таки на територі§ аеродрому. На ранок солдатська усна пошта донесла перші звістки про нічну диверсію.
Вояків афганського полку підкупили серйозні люди, що вдень ховалися по норах. Чи то добровільно (чому б ні?), чи то під примусом, шість літаків Су-7Б і сім Міг-21МФ, які належали ВПС ДРА, акуратно замінували. Ото був §х останній політ: крила окремо, колеса окремо. Дюраль літав, як чайки над морем. Тринадцять бойових машин із залишками палива, зарядами катапультних крісел. Під §х крилами були навішені блоки некерованих авіаракет - по 32 штуки на одиницю. Все це дуже швидко перетворилось на пекельне згарище.
Дорогою до наших вух чутки приросли подробицями, які краще опустити. Тепер вже важко відділити криштальну правду від домішок. Для прикладу, вже у перший день по поді§ казали, ніби заміновано було 30 винищувачів. Тобто, прибрехали вдвоє. Знищення тако§ кількости літаків за один раз - унікальний успіх моджахедів. Вони дуже потерпали від авіаударів. Значить, хтось зумів прославитись, а комдив Касперович наступного ранку у компані§ з фотографом немало бідкався серед розкиданих уламків. В його особистому архіві збереглись пам'ятні знімки наслідків диверсі§. Подібне більше не повторювалось ніде і ніколи.
Регулярні обстріли аеродромів Кандагар, Баграм, Джелалабад, вибух у Кабульському міжнародному аеропорту у сукупності не дали такого ефекту, як одна шиндандська операція. Єдина втішна обставина - обійшлося без людських втрат.
Значно глибший слід завдала інша трагедія - загибель лише одніє§ людини разом із крилатою машиною. Я хочу акцентувати увагу на цінности окремо взятого життя, тому не кажу про масові втрати, про переповнений домовинами "Чорний тюльпан". От зрозумійте, про що пишу: був собі офіцер. Я не знав і ніколи не зустрічав його, але... 23 липня 1985 року ввечері він розганяв свій Міг-23МЛД, сподіваючись за годину побачити родину ТАМ, за річкою. Виліт не бойовий, без бомбових підвісок. Вдень літаки 905-го авіаполку перелетіли на територію СРСР у Талди-Курган. Двоє "пташок" лишилось. На МіГу майора Чегодаєва відмовив турбостартер. Пара затрималась на землі.
За кілька годин винищувач полагодили. Льотчики отримали дозвіл на виліт і, відірвавшись від смуги, не пішли лівим розворотом по "коробочці", а рвонули навпростець "городами", бо той, хто думкою бачить двері своє§ хати, трошки втрачає дар здорового глузду.
Я милувався кожним літаком у небі і того разу бачив два винищувачі з прибраними шасі, але ще доволі низько. Ведучий вів літак, не міняючи курсу. За ним підлеглий - майор Чегодаєв. Кілька секунд вони красиво йшли парою на форсажі. Раптом другий МіГ каменем пішов донизу, сховався за обрієм і ... я побачив чорний гриб вибуху. До слуху донісся хлопок і все. Реакці§ льотчика вистачило смикнути ручку катапульти, та забракло висоти, купол парашута склався. Ставши очевидцем катастрофи, я не знав причини падіння. Гуркіт реактивних двигунів заглушив важке туркотіння ДШК. Тому, як версію, я висував попадання літака у супутній струмінь ведучого. То, виходить, вправний був кулеметник, який зумів зрізати невеличкий швидкий винищувач. А може й він здивувався, побачивши результат роботи? Одна справа поцілити у транспортний тихохід, а інша - вполювати МіГа у чистім полі. До того ж, це набагато ризикованіше. Зухвалість і вдача, замішані на ненависті, робили можливими чудеса.
Так от, людина у кабіні бойово§ машини, від реву яко§ вже можна увійти в ступор, ще по цей бік кордону, але сім'я чекає за кілька десятків хвилин льоту. Рядовий виліт. В ньому вся надія на повернення до великого світу, скріпленого, скроєного десятками родинних ниток. Тут він - бойовий льотчик, там - чоловік, батько, син, брат, друг, товариш, сусід. Однією кулеметною чергою розірвано плетиво складних стосунків. Кулі рикошетом вдарили по душах у далекому Талди-Кургані, залишивши тільки половину життя овдовілій жінці, половину батьківсько§ ласки безбатченкам. Пішли гуляти Союзом посмертні телеграми: "Ваш син...", "Ваш брат...". Ударна хвиля сколихнула гарнізони, увійшла до школи, де колишній учень Вітя Чегодаєв мріяв про небо. Подивіться на масштаби катастрофи, заподіяні однією смертю, і тільки тоді помножте на тисячі інших душ, полеглих невідомо за що.
Навіть великі трагеді§ усвідомлюються зблизька. Коли горе стукає у сусідські двері, а голосіння доноситься знадвору, скупа статистика наповнюється глибоким змістом. І не багато ж потрібно зусиль - однією кулею руйнувати цілі світи, - світи, роками облаштовані у душах. Жила людина, жили і §§ мрі§, емоці§, думки, якими вона полонила чиєсь серце. Враз нічого не стало, як написано: "вийде дух його і він до своє§ землі повертається, того дня його задуми гинуть!", Псалом 145:4.
Не можна порахувати, у скільки разів помножується з кожною насильницькою смертю одиниця жадоби помсти. Відмотати куделю подій до самого початку неможливо. Перший винуватець ніколи не стане відомим. За чи§м пострілом почалася перестрілка? Ні, не у кулі, а у першому зневажливому слові криється зло. Навіть не у слові, а у думці, в бажанні. Така зіпсована природа Homo sapiens - постійно йому не вистачає благословень, тому сильний утискає слабшого нігтем. Слабший бере кийка, а той - рушницю. Починається безкінечна бійня.
Дорогі мо§, а ви знаєте, на чиєму боці правда? Спитаю по-дитячому: ви за кого? За радянських бійців? Чи за душманів? Може за тодішню афганську владу? Або за американську чи європейську моделі демократі§? Оці різні системи цінностей борюкалися у людському фарші з 1979 до 1989 року, не довівши своє§ правоти. На кого пальцем не покажи, побачиш жадобу мести, влади, грошей. Навіть поза війною, коли дві базарні баби не літературно криють одна одну, іде накопичення порохових льохів. Значить, ми завжди готові розвести багаття війни, хоч у своєму домі.
Іноді ворога треба бачити у дзеркалі, а його шукають у сусідньому дворі, за далеким кордоном. Кожен вважає - це не я. Але, кажу ще раз, зло починається не з вибитого у бійці зуба. Бажання мати таке, як у сусіда. Ні, не просто мати таке ж, а щоб у нього не було. Сьогодні я питаю себе - чому тоді я спокійно носив заряджену і готову до бою зброю? Хто мені загрожував і хто хотів вигнати мене з моє§ землі? Як тисячі солдатів стають убивцями? Кому це потрібно? Лишилось багато питань, на які важко відповісти. Я шукатиму відповідь, знаючи, що та МОЯ війна нікому не була потрібна.
Чорні вісники
Спробуйте раціонально пояснити різницю між слов'янською, азійською, чи кавказькою ментальностями. Навчаючись у школі, я щиро вважав радянську людину ідейним типом, без ознак національно§ приналежности. Міф зруйновано. Лишились питання. Я ставлю §х, знаючи, що відповідь може дати тільки мудрий знавець душ, тому запитую чисто риторично. А от і головне, до чого веду. Ситуація така: тіло полеглого во§на супроводжує і передає рідним військовослужбовець тіє§ частини, де служив загиблий. Везе він рештки до Укра§ни, чи Білорусі, або до Росі§ і там його називають синком замість втраченого рідного хлопчика. А якщо тіло слід передати в Узбекистані, Туркменистані, чи Азербайджані, то супроводжувач мусить подбати про власне життя. Поганих вісників там не люблять. Інша мораль. Скільки ж правд існує на нашій землі?
Людина готується зустрітись зі справжнім горем. Там, на війні, вже відболіло. Хтось втратив друга, але скоро переживе гіркоту. Діючий солдат, повірте, бачив більше вбитих однополчан, ніж середньостатистичний радянський громадянин. Припустимо, сьогодні відбувся траурний мітинг, але безнадійність не надломить солдатську волю, він не кричатиме: "Як далі жити?". Осібно сто§ть чорний вісник - експедитор вантажу "200". Він постане перед запитальними поглядами рідні і прощаючись вдруге, дасть переоцінку полеглому під голосіння жінок і нескладне "лякрімоза" самодіяльного оркестру, а не під ледь тремтячу промову замполіта.
Від вісника чекали слова. А якщо правда така, яко§ не можна казати? Бойову втрату пояснити легше, бо кулі - дури. Там сама присутність серед бою тягне на геройство. Хай не всі матросови і гастели, і далеко не кожен з них - до останнього набою... Але під перехресним вогнем, чи в лавах атакуючих, у розвідці, при прочісуванні місцевости - він скрізь герой.
Інше питання - наслідки нехлюйства, дідівщини, недисциплінованости, чиє§сь дурости... Таких теж возили. І навіть реальних злочинців, відправлених на той світ вимученими побоями первогодками. А ти, бойовий офіцер, вези і балансуй між правдою і брехнею.
Ось мене знову потягнуло на філософію. Може годі тих роздумів про мораль? Я брехню не вітаю, але знаю, - випади мені доля доставити чужій матері §§ вбите дитя, у багатьох випадках я би не впорався. Розуміючи складність таких доручень, командири частин давали негласне право супроводжувачу побути кілька днів вдома після виконання місі§. Відрядження виписувались з запасом, щоб людина встигла трошки психологічно реабілітуватись в оточенні родини.
Не забуду молодого офіцера В. Хрустальова - командира штурмового вертольота. У квітні 1986 року під час бойово§ операці§ наші втратили кількох бійців. Капітан вивозив одного з них в останню путь. Я запам'ятав його через таке прозоре, чисте прізвище.
Золоті крильця у блакитних петличках, розум в очах (яким ще міг бути льотчик?). Не такому "консерви" у страшних цинках возити. Напевно, на парадному мундирі було просторо для майбутніх орденів. І він би точно мав, якби того ж року, 26 травня, штурмуючи зенітну позицію, не напоровся на зустрічну чергу. Згорів у розбитій машині капітан, а через дві години помер льотчик-оператор лейтенант Леоненко - екіпаж Мі-24. Моє серце стрепенулося, коли я почув знайоме прізвище у скорботному списку. Хтось знову повіз безмовних пасажирів "Чорного тюльпану", добираючи потрібні слова, мішаючи до купи правду і неправду, аби лишити хорошу пам'ять по людині. А більше нічого й не буде, книгу діянь закрито.
Гарнізон
Цікаво жити поблизу велико§ авіабази. Тренуючись, льотчики крутили пілотажні фігури над нами. Їм було зручно в'язати сво§ петлі над рівниною, безпечно знижуватись до висоти польоту півня. Бувало, Міг стрілою пролітав над дорогою, робив дугу на форсажі, переходячи в блискавичний набір, долітав майже до сонця, та, мабуть обпікшись у його променях, далекою
цяткою повертався зворотнім курсом, щоб знову припасти до дороги, обдавши випарами спаленого гасу і повторити атаку на наше світило.
Дорога ділила гарнізон надвоє - така собі велика кільцева, дуже-дуже велика. Це головна наземна артерія кра§ни. Від північного кордону вона спускається до Кандагару, повертає спочатку на схід, а потім знову на північ, через Кабул, перевал Саланг і до знаменитого мосту на річці Пяндж. Замикаючи кільце, магістраль перетинає північні провінці§ Афганістану.
На відрізку Турагунді-Шинданд уздовж дорожнього полотна нашими во§нами покладено трубу. Можливо, вона унікальна. Нею прокачували не нафту, не газ, а високооктанове авіапальне. Вперше такий спосіб транспортування застосували на ділянці Термез - Баграм. У 1984 році 150-кілометрову гілку проклали на нашому напрямку, адже переконались, що рурою можна швидше і безпечніше перекачати потрібну кількість гасу без надвисоких втрат живо§ сили і техніки. І цей пункт перестав бути проблемою автобату. Відтоді проблеми почались у трубопровідного батальйону.
Я читав статистику ліквідацій наслідків диверсій. Неспокійно, хай йому, служилося рядовому трубопровіднику. Хоча на петличках у нього кокетливо красувався вентиль, - такий великий, вигнутий донизу кран, навоювались вони досхочу. Спритні селяни на рівних конкурували з духами у диверсійних справах. Ремонтні бригади часто міняли просвердлені, прострелені, та підірвані секці§. А на кожному із 150 кілометрів труби не поставиш вартового з автоматом. Траплялося §м лагодити нитку під свинцевим дощиком. Куди подінешся? Зупинять нитку - перестане літати авіація.
Афганістан зустрічав окремий трубопровідний батальйон непривітно. Перетнули кордон, заглибились на територію, - а тут місцеві, поголовно озброєні, щось кричать, вентилюють руками. Чисто тобі ринок невільників. А ще б розуміти, до чого іде мова... Чи не про те, як краще порішити шураві? Військовий люд хоче знати, почім вуха солдата "страни совєтов". Бійці дивляться на командирів, а ті знизують плечима. Що робити? Права на перший постріл немає. Залякати? Ні - насмішити. До радянських вже кілька років придивлялись, робили висновки, провокували. Новачкам треба показати хазя§в кра§ни - показати, що вони є та ще й які серйозні. Недоброзичливі погляди, погрози криком, жестами - ось вони, перші враження. Плюс до того кліматичний шок, похідні умови, гаддя отруйне, павуки - божевілля.
Але трубу проклали. Баланс інтересів. Мудрі командири шукали компромісів на рівні вождів місцевих угруповань (немудрі рвалися в бій). Домовлялись полюбовно: ми не шугаємо вас, ви нас терпите. Це працювало. Ніяких письмових гарантій. Слово сардара (польового командира) - вища гарантія життєздатности угоди. Дивлячись на темпи проходки, місцеві запасались каністрами. Пізніше вони до§тимуть цю невичерпну вену, як ту корову.
Гайки під час прокладання крутили мало не цілодобово. На перевалі Рабаті-Мірза буквально загинались від незвичайних перепадів температури і розрідженого повітря. А там - Герат, зачищений бомбардуваннями. Дорога кричала рваними ротами мінних розривів: "Назад, Іван! Додому!". Населення дивилось так, що не повертайся спиною - розірвуть. Далі - знову перевал. Як ті каторжники, рухались вперто, доки дійшли до Шинданду. Пустили гас і... почались проблеми іншого характеру. У новій трубі почали з'являтись рукотворні отвори. Легкосплавну руру і свердлили, і прострілювали, а коли бажали просто напаскудити - підривали. Як §§ уберегти? Сторожові пости не могли перекрити всю зону відповідальности з численними поворотами у складній гірській місцевості. Отже, мали 150 кілометрів головного болю і повний комплекс бойових послуг.
Ця крива, наче життя, алюмінієва нитка нитка, лежала у кількох метрах поза нашою частиною. Покладена без всякого інженерного задуму, на ґрунті, через пагорби. Траншей не рили, землю не насипали, тобто, не вирівнювали рел'єф. Тримались напрямку, заданого бетонкою, кинувши оком: "Клади туди". І рукавичкою відмашку, щоб солдат бачив, куди класти. Отак вона і валялася кілька років, транспортуючи вогненосне питво для авіаці§. Відрізки алюмінію, стягнені гвинтами за допомогою фланців. Примітивна магістраль справно прослужила понад 4 роки. Ефективнішого способу транспортування пального не винайшли. Автомобільне ж возили цистернами.
Моджахеди знали номенклатуру вантажів, номери колон і час §х проходження. Тіньовий "департамент" логістики працював зразково. Салютували вибірково, не кожну валку, а з розсудом. Чомусь не обстрілювали бомбовозів. Може я не поінформований про такі напади, але так казали. КамАЗи, навантажені важкими авіабомбами на відкритих напівпричепах демонстративно перетинали весь гарнізон з півночі на південь, повертаючи на розі управління дивізі§. Тягачі вигідно відрізнялись від ухайдоканих наливників, яким завжди не вистачало колес на осях. Чому ж партизани занехаяли свою визволительську справу? Можливо, не поспішали на передчасну зустріч з гуріями. Розривом одніє§ фасонисто§ болванки знесло би і колону, і тих, хто §§ полює.
Як на параді, боєприпаси пропливали за парканом штабного містечка. Організувати тут великий "ба-бах!!!" і все, вважай голову війська відірвано від тіла полків. Тут уся розвідка, дивізійний зв'язок, особий відділ, водоносна свердловина, мозок багатотисячного гарнізону і ваш покірний слуга.
Знову ж, кажу, цілісність колон напряму залежала від §§ репутаці§ на певній територі§ кра§ни. Злочинів, скоєних проти мирних людей, не забували ніколи і не попускали цього. Не кажу, що аморальність була невід'ємною рисою радянського во§на. Якраз тут і приклад для нинішніх окупантів. На жаль, не скажу й про чистоту рядів нашо§ армі§, бо там, де багато людей, там заводяться дрібні злочинці і крупні хижаки.
Десь недоумок пограбував дуканщика. А нащо ж брав чуже? На те в нього є набір аргументів. Хіба дуканщики не були посібниками партизанів? Хіба у §хніх закладах не пропадали шураві? І таке інше. Пусте пасталакання. Треба розрізняти де "наше", а де "ваше". Хороший чужинець -... (самі знаєте який). Крадіжка не стільки била по кишені крамаря, скільки смертельно ображала жителів кишлаку. А бували випадки ґвалтувань. Діти попадали під колеса... Починався розгул помсти. Мститимуться самі, або передадуть справу до рук польових командирів. Дружня банда враз стає ворожою і батальйон починає втрачати людей. Совість треба мати будь де.
Його величність дуканщик
Пострадянські покоління не зрозуміють мене. Для нас не дивина, коли через сімейний загашник проходить не тільки гривня, але й інші купюри іноземного походження., не як колекційні зразки, а повноцінний засіб розрахунків. На доляр уже не дивляться, наче на уламок місячно§ породи. Не завжди так було. На початку вісімдесятих я - вже дорослий хлопець, крутив сріблясту польську злотувку, питаючи друга: що то є на наші гроші? На правах власника монети, він поклав §§ у шухляду, сказавши, що злоті - то вже круто, бо його старша сестра на них купувала у Польщі фірмові джинси, як ото ми купуємо хліб. А джинси тоді були культовими штанцями. Тобто, наші туристи, ви§жджаючи за кордон, долучались до нечисленних розпорядників могутніх іноземних банкнотів.
І от, я за кордоном. Прилетівши з кра§ни недорозвиненого соціалізму у напівфеодальну державу, де календар відстає на шість з гаком століть, побачив асортимент маленьких приватних крамничок. Хотілося тихо плакати.
По-перше, з'ясував, що афганці не гребують всякою валютою. Плати хоч національними афгані, продертими в десятьох місцях, хоч твердолобим доларом, якого я так і не бачив до часів новітньо§ історі§. На "ура" йшли і спеціалізовані радянські гроші - імітатори інвалюти, так звані чеки Зовнішпосилторгу. Всі курси і кроскурси вкладались в головах торгівців, швидко і уміло розраховувалась вартість товару з запасом на знижку. Ти тільки з'явись на порозі дукану - вся увага тобі гарантована. Це ота друга умова і підвалина успіху, яка для нас, звиклих до кам'яних облич продавців радянських магазинів розслабляла. Купувати хотілось.
Радянська влада робила спроби обмежити повальну конвертацію у військах. За законами СРСР операці§ з інвалютою були прерогативою Держбанку. Контингент військ солідарно порушував чільний закон, скупляючись імпортним одягом, радіотехнікою, всілякими забавлянками. Дуканщики до якости банкнот ставились поблажливо. Купюра, розірвана у кількох місцях, кле§лась стрічкою і знаходилась в обігу до повного фізичного зносу.
Більшість дрібних товарів: жіночі хустки, запальнички, браслетки, годинники і таке інше, мали свою тверду ціну і кожен знав, що, наприклад, електронний годинник "Seiko" з сімома мелодіями ставав твоєю власністю за 50 афгані. За дорожчі товари дуканщик правив ціну як на душу ляже. Бувальці знали приблизну вартість предметів купівлі і збивали ціну так, щоб обидві сторони розійшлись задоволеними. Про виняткові властивості куповано§ речі власника магазину слухатимеш - не переслухаєш. Такий бізнес. Хто на ньому не знається, платитиме хоч три ціни. Радянській людині треба було ретельно вивчати модель східно§ економіки. Здібні учні відстежували курси валют у різних регіонах кра§ни, знали - де, що й по чому купується. Складалося враження, що через дукани торгували всім, окрім запасного життя.
У найвигіднішій диспозиці§ були вертольотчики. Всепрохідний транспорт "під рукою", мобільність і різниця цін у різних регіонах спонукала до дій. Розповідає, на той час, борттехнік 302-§ об'єднано§ вертольотно§ ескадриль§ старший лейтенант Ігор Фролов:
"Кожний політ на Чагчаран на супровід Мі-"шостих" з вантажем ставав мукою для "вісімок". Повзли на висоті 4000 метрів просто над сніжно-скелястими вершинами, на яких зустрічалися не тільки гірські козли, але і загони озброєних людей. Трохи нижче, в гірських виярках стояли у схованках зенітні установки і крупнокаліберні кулемети ДШК, тому вертольотам доводилось тягнутись по самих вершинах. Найприкріше - не було можливости стати до бою, навіть якщо помітив, що по тобі працює якийсь ентузіаст джихада. Навіть хвилинна затримка поглинала дорогоцінні літри пального. Повна заправка з двома додатковими баками дозволяла долетіти до Чагчарана (майже 400 км!) і повернутись назад - але ледь-ледь. Зустрічний вітер і ненажерлива пічка (очевидно, мається на увазі неекономічний двигун - прим. автора) вже змушували кумекати про дозаправку у Чагчарані, щоб не впасти в горах на зворотному шляху. Дозаправка полягала у тому, що гас (нестачу літрів 300-400) тягали цеберками з Мі-6 або у той же спосіб "до§ли" свого, більш економічного напарника.
Страждання компенсували чистим гірським снігом, - ним натоптували великі армійські термоси, щоб, прилетівши, заварити цейлонський чай або "Ліптон" з бергамотом на нормальній, а не хлорованій воді. Ну і, звичайно, чималі баули з югославським печивом і цукерками тягли у чагчаранські дукани і здавали там за максимальну ціну (наслідок важкодоступности високогірного ринку). Зазвичай, ці продукти не були власністю льотчиків - крам роздобували наземники, які мали ближчі взаємини з магазином. Перед вильотом вони прибігали на стоянку і просили льотчиків здати §х товар по максимуму.
Борттехнік Ф. у перший же "чагчаран" зрозумів стратегію шмекерського рейсу ("шмекерити" на льотному жаргоні - проводити торгові операці§). Після двох з половиною годин теліпання над морозними скелястими вершинами, ухиляння від трас ДШК (розвернулись, але вогнево§ позиці§ не знайшли - вже у наступних рейсах виявилось, що кулемети стояли в землянках з відкотним дахом), біганиною від борта до борта з повними відрами гасу, а потім по§здка в дукан, де хлопчик при підрахунку п'ятисот пачок цукерок намагався нагріти борттехніка - після всього цього зворотній політ протікав у роздумах з застосуванням паперу і олівця. Борттехнік вираховував, скільки відсотків від виторгу вартий цей небезпечний рейс. Якщо одна пачка цукерок дала 26 "афошек", то не буде ганьбою сказати, що здав по 25. Ні, по 24. Через півгодини польоту прийнятними здавалися 22. Ще через годину, коли минали місце, де §х обстріляли, - 20. Коли пара сіла з залишком пального у 50 літрів і хазя§н торби прибіг за сво§ми грошима, борттехнік Ф., що смердів снігом і гасом, віддав йому пачку, перетягнуту рожевою гумкою, зі словами:
- Здав по 17.
І, дивлячись на видовжену фізіономію торгівця, пояснив:
- А чого ти хотів? Сам казав - по максимуму, але Мі шості увесь ринок затоварили. Оце на сьогодні і є максимум. Хотів я одну афошку з пачки за клопіт взяти, та застидався тебе грабувати.
Коли борттехнік Ф. підраховував прибуток, до нього на борт зазирнув лейтенант Л. Побачивши розсипані на лаві купюри, поцікавився - звідки стільки?
- Заробив, - достойно відповів борттехнік Ф.
Він коротко виклав боттехніку Л. схему отримання прибутку.
І, головне, все законно і морально. Це платня за наш ризик. Наземник пригрівся коло магазину, ящиками цукерки бере, а нам - дві пачки в одні руки!
- Овва! - сказав лейтенант Л. - А я взагалі нічого не беру з них. Але вони, між іншим, свині невдячні - здаєш крам, віддаєш гроші, а вони навіть сто афошек не запропонують на бакшиш (подарунок афганською - прим. автора).