Зустрiч двох окупантiв

У нiмецькiй крамницi 
Шкiряний аромат.
То взуття на полицях 
Вишиковано в ряд.

Лiтнiй крамар не проти
Пiдказать з-за спини.
"Я прийшов по чоботи.
Пiдберiть щось менi",-

Без артиклiв, на втiху,
Запитав, як зумiв.
"Звiдки, пане, при§хав?"-
Вiн розмову повiв.

I, як другу, довiрив,
Тiльки слово почув:
"Я колись у Сибiру
Кiлька рокiв вiдбув.

Цей життя мого iспит
Вiриш, я не забув?
Хоч вели нас нацисти,
Я нацистом не був.

Ми в пiхотную роту
Не за покликом йшли.
Нiмцi всi патрiоти,
Та й дурними були.

Звiдки зважений погляд
У юнацькi роки?
Той формує свiтогляд,
Хто годує з руки.

Нас вождi ошукали,
Славши гинуть в бою.
Та i права не дали
Мати думку свою.

Перемог тимчасовiсть 
Десь i я розумiв,
Та притлумлював совiсть
Окрик справжнiх катiв.

Тож, не маю образи
На радянських людей,
Бо не вбили вiдразу,
Як собачих дiтей.

Ми синiв §х вбивали,
А скорботнi жiнки
Нам - убивцям давали
Хлiба бiлi шматки.

За тяжкую провину
У копальнях я млiв.
Нинi й камiнь не кину
В бiк чиє§сь землi.

Душу рiчкою вилив,
Нiби вiк мене знав.
Може в дiда вiн цiлив?
Що поробиш,- вiйна!

Сам по сонячних далях,
При казенних харчах
Крокував не в сандалях,-
У важких кирзачах.

Карусель людовбивства,
Корчi тисяч життiв.
Розпiзнати-б злодiйство;
Не зумiв. Не схотiв.

Був генсек у столицi,
Був мiський воєнком.
Я ж на §х шахiвницi
Чорним став пiшаком.

Хто ми - люди, чи вiвцi?
Чм слiпi, як вночi?
Чим я кращий вiд нiмця?
Совiсть каже:"нiчим".

Всi ми пам"яти бранцi.
Нам свого не зректись.
Може десь i з афганцем
Доведеться зiйтись.

То почну iз питання:
"Звiдки, друже, скажи?
Я колись у Афганi
Кiлька рокiв служив."

            29 лютого 2009 року