Аннотация: У цьому оповiданнi я намагався неупереджено поглянути на моральний бiк вiйни, як такој i на деякi моменти вiйськового буття, якi, зазвичай, оминають у спогадах. Але... Хибна думка, що там де щось є добре, то i все у цiлому добре, а де погано, то там все має бути поганим. Свiт має бiльше кольорiв, нiж ми можемо бачити духовними очима. З чим ототожнювати војна-iнтернацiоналiста? З добром чи злом? Не поспiшайте робити однозначнi висновки.
Афганськi спогади. Тридцять рокiв - сумний ювiлей
Тридцять рокiв тому
Чверть столiття обмiрковував одну тему, та все нiяк не наважувався викласти сво§ спогади. Яскравi вони, чи нi? Це моє, можливо нiкому не потрiбне. Може, я негарно пишу. I то є добре, що за цей строк не знайшлось часу та натхнення попсувати папiр. Напевно, все мало б iнше забарвлення. То могли бути високi матерi§ iнтернацiоналiзму, геро§зму, вiйськово§ звитяги, радянсько§ слави. Як мислив, так i написав би тодi. А тридцять рокiв проминули, як три днi. Свiтогляд зазнав певних змiн. Тепер я готовий до першо§, пiсля школи, письмово§ роботи.
Вiдлiк починається наприкiнцi 1979 року - першого у iсторi§ радянсько-афгансько§ вiйни. Першi чотири роки - не мо§. Вони випали старшим за мене пацанам з наших радянських мiкрорайонiв, вулиць, селищ, кишлакiв i таке iнше. Наступнi чотири - час моє§ перевiрки, коли я трошки краще почав розбиратись в собi; важкi i пам'ятнi роки. I вже чверть столiття тягнеться останнiй постафганський перiод - час ретельно§ переоцiнки минулого.
Тридцять рокiв вiддiляють нас вiд подiй, якi почалися штурмом палацу на однiй iз сопок Кабулу. Хоча, нi, не те. Штурм - вже не початок. За пару днiв до того на кабульському лiтовищi почало вирувати шалене життя. Вдень i вночi на посадку заходили вiйськово-транспортнi лiтаки, показуючи мiсцевим мешканцям червонi зiрки. Кабул, Баграм - найбiльша вiйськово-повiтряна база у 60 кiлометрах вiд столицi, ще нiколи не бачили такого.
У вiйськових училищах Кабулу, у полках i окремих афганських частинах нашi вiйськовi радники встановили особливий режим для курсантiв, солдат, офiцерiв титульного народу. Офiцери першими склали зброю на купи пiд ноги представникiв радянського командування. Ї§ навiть не переписували першi пару днiв, поки з цих куп не почали масово зникати раритетнi зразки пiстолетiв, автоматiв, тощо. Частину афганських командирiв заарештували, дехто iз спритних i далекоглядних встиг вислизнути, передчуваючи бiду. Нiхто майже нiкому не вiрив, бо мало хто взагалi розумiв, що сталося i як буде далi. Тяжкi години вагання. Хто хазя§н у кра§нi? Та хто б не був керiвником номiнально, вiдчувалося, що Афганiстаном керують не корiннi афганцi, а отi високi чини iз слов'янським типом обличчя. Так, насправдi, i було.
Хтось наважився вистрiлити першим, чи, може, вiддав команду вiдкрити вогонь на ураження. Були вагання: натиснути на гачок i вбити того, хто вчора навчав мистецтву бою. Ви можете усвiдомити, якi протирiччя вирiшував для себе кожен афганський во§н? Я почав думати про це тiльки в останнi кiлька рокiв. Тодi мо§ ми: я i мо§ полiтки, ще не вмiли думати. А дехто з побратимiв i тепер не навчився.
Закiнчуючи останнi класи середньо§ школи, я не мiг збагнути, як у нашi мирнi днi ровесники падають пiд кулями у далекiй-далекiй кра§нi? Якою високою має бути мiсiя визволителiв з радянсько§ кра§ни - кра§ни, яка посилає кращiх синiв захищати бiдного дехканина, простого афганського трударя, дитинку, стару людину. Так я собi думав. Так вчили думати. На початку 80-х рокiв не було достовiрно§ iнформацi§, або наявних доказiв бiйнi, у яку втягнуто мою, таку миролюбну, таку демократичну, найкращу кра§ну. Правда, i до нашого невеличкого шахтарського мiстечка долiтали чутки: "До Донецька прибув лiтак з-за "бугра" набитий "цинками"". Хтось повернувся додому обпечений, чи посiчений осколками. Тiльки коли у 1981-му вiд сусiда почали приходити листи, у яких вiн писав про вiйну, я усвiдомив: десь там нашi добряче воюють. Значить, це необхiдно!?
Тобто, у кра§ни просто вибору не було i, вiдводячи небезпеку вiд сво§х кордонiв, вона довiрила визвольну мiсiю найвiдданiшим, випробуваним, таким, хто заслужив цю честь. А чим заслужив, то вже час покаже. Отаким на§вним був я тодi. Кажiть - дурним, не ображатимусь. Менi теж кортiло бути героєм-захисником. Я уявляв себе переможцем, вцiлiлим пiсля багатьох мiсяцiв поневiрянь. Хоча, не було нiякого бажання занадто ризикувати, демонструючи свою силу та вправнiсть. Власне, сили теж бракувало тако§, аби §§ демонструвати. Проте, була витривалiсть, терплячiсть, наполегливiсть i нетерпимiсть до "поганцiв". Отаке мав виховання, чого вже приховувати?
Тiльки-но вiдсвяткував вiсiмнадцятирiччя, як через мiсяць отримав державний папiрець: "1 жовтня прибути на..." Отако§! Тямущi люди казали, що у раннi строки до лав РА беруть тих, кого готуватимуть до служби у закордонних контингентах. Заманливо! I куди ж мене? Такий самий наказ мав на руках мiй однокласник - Федiр Єгурнов. Вiдтодi я почав аналiзувати всiлякi чутки i здогадки. До спортсменнiв-розрядникiв ми не належали, значить десантура i Афган нам не свiтив. Куба? О, Кубо, омрiяна карибська красуне! Лечу до тебе! Хтось вкинув оце слово i я переконав себе, що саме так i буде. Вiват, Кубо! Чув, там солдати носили цивiльне вбрання, жили, як коти у сметанi. От i менi поперло. Хiба даремно я так старанно вчився у технiкумi? Оцiнили. Хоча, Федько... Той нiколи на навчання не налягав. Ледве подолавши, за допомогою запотиличникiв, вiсiм класiв, та училище зв'язку. А може вимоги не такi суворi, як про те подейкували люди?
Вранцi 1 жовтня нас сяк-так вишикували перед Селидiвським комiсарiатом, порахували i автобусом вiдвезли до Донецьку, на територiю збiрного пункту. Важкi ворота зачинились i з тiє§ хвилини ми перестали вважати себе вiльними. Серце стислося до розмiру пiн-понгово§ кульки. Домашня дитина - я не бажав змиритися з дiйснiстю, а "вiдкосити" не хотiв i не мiг. Почесний обов'язок! Сумлiння не дозволяло вдати з себе немiчного або дурника, хоч дехто з мо§х знайомих знаходив "тяги", вiдкараскуючись вiд призову. Я йшов, як та вiвця, втiшаючись думкою про швидкоплиннiсть часу i свою витривалiсть. Слово "домашнiй" я краще заберу в лапки. Вiтер авантюризму, бажання почати своє незалежне, цiлком окреме життя мало мiсце. I ще страх, як хотiлося на Кубу, аж усi, кого нагнали на збiрний пункт ввижались кубинцями.
Мрi§ мо§, мрi§! Куди вони носили мою уяву? Якi картинки малювали? Думав, всього за два роки перебиратиму фотознiмки, на яких стоятиму пiд пальмами, засмаглим красенем у темних окулярах, у моднявих джинсах.
Щоправда, у мене такi фотки, є. Пiд пальмами, але на iншiй пiвкулi Землi. У вiйськовому є i у цивiльному. Натомiсть, перша зупинка моє§ закордонно§ епопе§ носить назву - Кабул. Перестав лiтери, от тобi i Куба, та ще й "л" на додачу. А першим повiдав велику вiйськову таємницю майор з автобатiвськими емблемами, якого ми швидко почали величати на "ти". Вiн доправляв нашу групу до пересилки пiд Новомосковськом.
У перший вечiр знайомства майор Микола (Кольок), скрививши жалiсливу мiну, заскиглив: "Жаль менi вас, пацани, скоро вам до Ташкенту, а звiдтiля - у Афганiстан. Чи не нашукаєте часом трохи грошей? Навряд вони стануть вам у пригодi." Кiлька хлопцiв насували йому у жменю м'ятих карбованцiв i вже до ранку Колька ми не бачили. А вранцi вiн з'явився iз слiдами нiчних "поминок". Мабуть, не жалiв себе, обмиваючи наш призов - за власною його версiєю потенцiйне "гарматне м'ясо". Ми також виглядали кепсько внаслiдок бурхливо проведено§ ночi.
На нiч всiх рекрутований, але ще нестрижених, заштовхали у тiсну казарму з двоярусними тапчанами. Збуджений натовп насилу розлiгся. На зсуненi по двоє тапчани вкладались утрьох. Той, хто лежав по центру, мучився на стиковому заглибленнi. Двоє крайнiх чiплялися руками, аби не попадати додолу. Який там сон?
Свiтло вимкнули, а гамiр все наростав. Черговий офiцер спробував гримнути на балаган, але у вiдповiдь почув таке огидне слово, яке я не повторю навiть пiд загрозою розстрiлу. Спiймавши облизня, той пiшов "плакати". I не було на нас методiв впливу. Присягу ми не складали, виконувати накази командирiв - не обiцяли. Не визнавали поки що хлоп'ята командирiв. Тыльки один наглядач був, i того, наче водою спустили.
Наступного дня невиспану юрбу транспортували до потягу. Там додали ще одну команду з Лугансько§ (тодi Ворошиловградсько§) области, розсадили по двох вагонах, та й спекалися ледве керованого збiговиська вчорашнiх шибеникiв. У сусiдньому вагонi §хали лiсiчанськi. Дорогою до Красноармiйську то там, то сям виникали суперечки: хто тут у потязi крутiший. Дехто вже заздалегiдь загрожував когось "зачмарити", коли вже служитимуть у частинi, дехто провокував розiбратись прямо там, на мiсцi. Нависла загроза невеличко§ вiйни. Новобранцi дивились один на одного, як чужинцi. Хтось постiйно снував туди-сюди, у тамбурi грюкали дверi i було так накурено, нiби з усiх вагонiв пасажири збiгались покурити саме у цей тамбур.
Перед самим Красноармiйськом рядами пустили капелюха. На станцi§ потяг стояв двадцять хвилин. Народ хотiв вiдзначити перший день похiдного життя. Двоє хижооких з валiзою чкурнули "по грушi". Решта позирала на цивiльне населення так, нiби тi заборгували, а вже час розрахуватись, тому перед нашим вагоном нiхто не зупинявся.
Час вийшов. Потяг плавно рушив, а гiнцiв - катма. Кмiтливi рвонули стоп-кран. Вiдразу зчинилась метушня з залученням провiдникiв i бригадира по§зда. Вагони знову повiльно покотились, та вже у iншому тамбурi хтось вiдпрацював стоп-краном. Думали не про хлопцiв, якi могли спiзнитись у армiю, а про горiлку. Та ось вони, у шаленому герцi наближалися до перегрiтого вагону i ускочили, пiдхопленi дужими руками, сво§х землякiв. Почалося щось... Кожен гуляв востаннє, вкладаючи всю душу у ту гульню i всю силу легенiв, доводячи тiльки свою правоту, своє знання життя. Мама рiдна! Оце §хало добiрне поповнення виконувати iнтернацiональний обов'язок.
Скоро один, не менш нiж стодвадцятикiлограмовий кабанець вiдключився мiж сидiннями, заблокувавши вихiд другу, що сидiв бiля вiкна. Його торсали, хряскали по пицi. Щоки драглисто тремтiли, вкриваючись зимовим густим рум'янцем, а реакцi§ - нуль. Бесiди перейшли у одночасне перекрикування одразу всiх. Слина ляпала на пiдборiддя спiврозмовникiв, очистки i недо§дки сипалися на пiдлогу. Все стало дуже схожим на сварку, тiльки не було сваркою. Швидше, то був такий спосiб переконливо встановити свiй авторитет iнтонацiйно. Лишень через кiлька тижнiв цi хлопцi мали взяти до рук недитячу зброю, а у перший день, чи там другий, запросто могли поскручувати один одному в'язи за так, за здорово живеш, з дурости, та на п'яну голову. Ми §хали! I про це знала вся залiзниця.
Мiжнародний перелiт
Я до армi§ за кордоном не бував. Практично всi мо§ товаришi по службi теж, народившись у Союзi, думали, що там i трава iншого кольору. На ташкентському вiйськовому аеродромi "Тузель" заправляли Ту-154. На борту синiм кольором напис "Аерофлот" повiдомляв пасажирiв про буденнiсть i мирний характер польоту. Звичайний рейс: цивiльнi пiлоти, стюардеси, пасажири i... щойно випущенi з навчального комбiнату рядовi - половина салону юних солдатикiв.
Чекаючи вилiт на Кабул, тобто, на Кубу, тiльки не так пишеться., побачили послiдовну посадку двох вiйськово-транспортних Iл-76. Хвиля голосiв сколихнула повiтря: "З Афгану!" Он вони якi, геро§чнi нашi соколи! А якраз туди. Є рiзниця ними i нами? У напрямку руху - так. У якомусь незбагненому для нас розумiннi життя - можливо. А, як люди, ми були однаковiсiнькi. Вдома чекали мамка, батько, може, дiвка. I вони зичили нам успiшно§ служби, вчасного повернення, чоловiчо§ дружби, взаємодопомоги, розумiння командирiв, захисту вiд небезпеки, скорого перетворення на справжнiх чоловiкiв, здатних на вчинок - на гiдний прикладу вчинок. Може тi, з вiйськових "бортiв", вже перейшли на iнший щабель людсько§ гiдности? Вони побачили бiду, склали цiну життю, виросли, як ЛЮДИ... Скiльки часу для цього потрiбно? Ми готовi були ступити у рiку, яка, на мiй погляд, повинна була омити нас вiд намулiв юнацького хизування один перед одним, намагань довести свою твердiсть, своє досто§нство. Час пiшов!
На§вних романтикiв цей свiт "любить" по своєму. За п'ять мiсяцiв навчання у Ташкентi я не знайшов пiдстав констатувати: "Ось, ми стали iншими". Вже невдовзi по прибуттю у групi чiтко позначились задерикуватi лiдери, та тi, кого цькують. Виокремились негiдники, чи просто люди, якi не можуть втримати себе у тiсному просторi вiйськово§ дисциплiни. I "завелись" вони так, як заводяться таргани, раптом. Не iншого року, не iншого строку призову, у нашому ж пiдроздiлi, де всi рiвнi, всi схожi, як два негри для бiло§ людини. Коли на нас напосiдали "дiди" iз сусiднього будбату, ми гуртувались i давали вiдсiч. У тих чесались п'ястуки вiд неактивовано§ лютi. Неписаний закон армi§, скорочений до трьох слiв, звучав так: молодий має лiтати. Так то були "чужi дiди", з iншо§ частини, не кажу вже - пiдроздiлу. Але i §м хтось iз сержантiв одного разу зауважив: "Цих скоро "за бугор" кинуть, а там хтозна... Не чiпайте "щиглiв"!"
Я думав собi тодi, як добре було б вилетiти з Ташкенту. Мабуть там, в Афганi, де кулi лiтали, як ґедзi бiля корiв, було iнше ставлення до людини з рiдно§ землi. Тому не один я радiв, вiдбуваючи назустрiч невiдомому. Тiльки нiяк не доходило до мене - яким чином ота пiдлота, що разом з усiма розсiдається салоном "тучки", може перекро§тися на во§нiв-геро§в, Чомусь нашi компетентнi органи разом з батьками-командирами не догледiли, не розпiзнали серед молодих солдат типiв, недостойних високо§ мiсi§. Мо§м пафосним думкам про зразкового радянського во§на дуже не вистачало реалiзму.
Лiтак легко вiдiрвався вiд смуги, довернувши на Пiвдень. Пiд час польоту внизу вiдкривались небаченi нiколи краєвиди. Незабаром пiшли гори. Та такi гори, що тiльки милуватись ними. Як там можна воювати? Здавалось, на сотнi кiлометрiв в усiх напрямках немає нiчого, окрiм гiр. I щоб подолати такий простiр, наземному мандрiвнику потрiбне цiле життя. За що можна битись серед непохитних стрiмчакiв? Чи хто питав себе: а нащо нам ота вiйна? Що вона вирiшує для такого велета, як Радянський Союз? Той, хто бачив Афганiстан тiльки на картi, можливо собi думає, що у велико§ кра§ни вистачить потуги пiдiм'яти пiд себе малий клаптик землi, з арха§чним устроєм. Подивившись з висоти десяти тисяч метрiв, можна засумнiватись у сво§й правотi.
Лайнер подолав чималу вiдстань, але не збирався знижуватися. Я роздивлявся навкруги., розшифровуючи химернi вiзерунки вершин i ущелин. У таку погожу днину далеко було видно. Хто сидiв коло iлюмiнатора, побачив мiсто пiд нами, помережане артерiями вулиць. Раптом, лiтак глибоко занурився носом. Тiло втратило вагу. Щось не так? Там, iззовнi все наче нормально. Але двигуни Ту-154 побачити не можна, бо вони знаходяться у хвостовiй частинi фюзеляжу. То що?
На значнiй вiдстанi лiворуч i вниз я вiдшукав поглядом два винищувачi. Чи, бува, не "пакi"(пакистанцi) нас пiдбили? Така думка шугнула, аж скронi теплом обдало. Тiльки панiки зараз не треба. За штурвалом, бодай, не дiти сидять. Крила цiлi, салон, наче, неушкоджений.
Лiтак зробив коло, стрiмко знижуючись над мiстом. Детально окреслились будинки i машини на вулицях. Навiть людей, якi спокiйно пересувалися у сво§х справах i не звертали уваги на наш "Ту", я почав розрiзняти на вiдкритих мiсцях - маленькi такi рухомi лялечки iз схiдних казок. Пiлоти поступово вирiвняли машину. Бетонна смуга набiгла конвеєрною стрiчкою, наче ото хтось поспiхом пiдстелив §§ пiд лiтак. Легко струсонуло раз, два i пiлот перевiв двигуни на реверсний режим. Картинка iззовнi почала помiтно уповiльнюватись. В iлюмiнаторi другим дублем майнуло точно таке видовище, яке ми бачили два днi тому у нашому лiтньому вiйськовому кiнотеатрi, переглядаючи фiльм "Спекотне лiто у Кабулi". Ну просто, як повторний перегляд! Залюднений аеровокзал, диспетчерська вежа, напис латиницею "K A B U L". Потiм - лiворуч i праворуч на стоянках десятки вiйськових лiтакiв, вертольотiв. Списанi i частково розiбранi, чи розбитi фюзеляжi колишнiх повiтряних суден. "Салям, шуравi!" Нас прийняв мiжнародний аеропорт тако§ цiкаво§ кра§ни, у порiвняннi з якою нiяка Куба, та що там Куба, найлiпшi острiвнi, чи материковi держави не зрiвняються нiколи. Всякому бажанню я вмiю дати раду, але велике бажання потрапити туди знову iнодi просто нестерпне. Хтозна, може то якась iнфекцiя, що викликає мало не наркотичну залежнiсть вiд певно§ кра§ни?
Вiдлiк "три роки за рiк" пiшов, починаючи вiд дня двадцять п'ятого, лютого, 1984 року.
Для початку усiх новоприбулих вишикували в шеренгу. Вмiст речовi мiшкiв, за наказом когось у вiйськовому, вивернули на бетонку. Солдатськi "сидори", видно, не радували очi офiцерiв. Земних багатств нiхто з собою не прихопив. Цiкаво, що такого можна було туди ввезти, чого там немає? Наркотики? Зброю? Ой, не смiшно! Через багато мiсяцiв своє§ достойно§ служби, коли пiд мо§м лiжком накопичилась колекцiя не облiкованих гранат i iншого вогнепального залiзяччя, згадувати цей огляд, то просто, як чути старий, нецiкавий анекдот. Вiдступаючи вiд хронологi§, повiдаю, як колись у сусiдськiй прапорськiй кiмнатi уздрiв гранатомета. На питання: "Чий?", вiдповiли без всяко§ загадковостi у голосi: "Нiчий. Бери, як хочеш". А дрiбнi набо§ до стрiлецько§ збро§, здається, взагалi нiхто не лiчив. Та до цього ще повернемось. Тут, на столичному лiтовищi, ми пройшли митний контроль без митникiв i взагалi без представникiв кра§ни, до яко§ прибули. Перед афганцями не звiтували, §м не подавали документи для контролю, §хнього дозволу не питали нiколи i нi про що. I нiкому за це соромно не було, якось, навiть, у голову таке не приходило.
Пiсля деяких формальностей нас ескортували через усю столицю до гарнiзону, головним об'єктом якого був штаб славетно§ сороково§ армi§. Багатьом вiдомо, що "серце" контингенту калатало у колишнiй резиденцi§ покiйного лiдера кра§ни Амiна. Наскiльки вдалим виявилось розташування, ми оцiнили вже першо§ ночi. Палац маячив над усiма вiйськовими мiстечками, як Кiлiманджаро на африканськiй рiвнинi. Треба визнати складнiсть штурмово§ операцi§ по захопленню цiє§ споруди у груднi сiмдесят дев'ятого року. Крутi схили пагорба, на верхiвцi якого маячить палац, не викликали ентузiазму у пiшого во§на. Але викурювати довготривалою облогою i класти там солдатськi життя було розкiшшю неприпустимою. Завдання взiрцево виконала спец група "Альфа", поклавши особисту охорону Амiна i його самого. I коли апартаменти передали штабу армi§, вони стали головною мiшенню у Кабулi на всi роки тiє§ злочинно§ вiйни. Ввечерi у напрямку штабу коли-не-коли злiтались трасуючi кулi. Стрiльцi били десь здалеку, не цiлячись, щоб шуравi нiколи не дрiмали спокiйно. Небо перехрещувалось кривими траєкторiями, а через кiлька секунд долiтало стишене торохкотiння кулемета. Бувальцi казали: якщо тут трохи пожити, обов'язково побачиш бадьорий полiт некерованого ересу (реактивного снаряда). Така-то афганська рулетка - рiзновид росiйсько§, вдосконалений моджахедами - кулю посилали вони, а ти тiльки не ходи там, куди вона летить. За теорiєю вiрогiдности саме в тебе поцiлити важко - може, один шанс на тисячi. Та що про теорiю вiрогiдности розкаже той, чия надiя не виправдалась?
Примарнi зовнiшнi i невiдворотнi внутрiшнi загрози
Першi враження - вони незабутнi. Те, чого нiколи не сподiвався побачити, матерiалiзувалось перед яснi очi. Став на чужу землю. Десь у темрявi ширяли дурнi кулi. Далеко, нечутно, але часто. Невидимий партизан, як завзятий дачник, "поливав" дiлянку "городу". Там "полив" i там "полив", i хто йому завадить "полити" ОТУТ, де стояв я? А хто такий я на ЙОГО "городi"? Визволитель, чи ненависний окупант, собака, невiрний? Тiльки на перший погляд вiдповiдь зрозумiла. Усi розумнi на свiй лад. Два слова "я" i "окупант" не кожен може поєднати. А нiкому i не треба доводити протилежне, бо не вдасться переконати все одно. Треба подивитись на справу з усiх бокiв, визначитись для самого себе. Що, якби нас там не було?
Я летiв туди не валiзи трофейними годинниками пакувати. Про моє бажання-небажання не йшлося. I, як виявилось, не всi там нас чекали. "Не всi" вважайте дипломатичним термiном. Нас майже нiхто не чекав. Але хтось був, чи§м голосом, або пiдписом намагались легiтимiзувати просування iноземних вiйськ вiд пiвночi до пiвдня, вiд сходу до заходу? Заради чийого бажання "утилiзовано" без суду Амiна? Нам би у сво§й кра§нi вмiти розiбратись, а ми складаємо до купи всi бiльш-менш логiчнi пояснення, якусь дивовижну фiлософiю, мовляв, радянська людина апрiорi хороша, миролюбна. Вона нiколи не чинить шкоди, любить всiх, захищає пригноблених, у небезпецi - пiдставляє плече, жертвує собою. Все це могло бути чистою правдою. А ще додам: радянську людину вчили бути слухняним гвинтиком, §§ зрощували на спецiально звареному "бульйонi" з красиво§ брехнi i вона - радянська людина, у бiльшости випадкiв, вiрила слiпо всьому. На§внiсть вiд незнання правди. До нас, за залiзну завiсу, долiтали тiльки краплi правди, прориваючи §§ радiо-голосами, якi саме i називали брехнею. I я вiрив свято. Таким може бути окупант? Моя вiдповiдь декого ошелешить: може.
Хто знав вiдповiдi на всi питання, той не пояснював, що на отому витонченому Сходi споконвiчно проживають ворогуючi клани. Вони мiж собою намагаються подiлити iнтереси, перехопити сфери впливу, взяти пiд контроль геро§новi потоки, кориснi копалини, мандариновi плантацi§. Врештi-решт, вiйна §х давно годує. А у вiйнi переможцем може бути той, хто вчасно робить вдалу ставку.
Так через яку халепу все розпочалося? Офiцiйною версiєю полiтично§ верхiвки СРСР був захист суверенно§ сусiдньо§ держави вiд вторгнення американського вiйська. Могло статись таке? Могло. Тобто, сценарiй правдоподiбний, враховуючи, що Афганiстан межує з СРСР, що великi стратегiчнi об'єкти, у вимiрах сучасностi, знаходились на вiдстанi "плювка", а де кордони самих Сполучених Штатiв? Та все ж! Яка рiзниця, з точки зору мiжнародного права, чи§ вiйська там розгорнули? Мiжнародна практика, здається, не визнає слiв "нам можна, бо ми хорошi". Є воля народу кра§ни. Де не враховують волю людей, то хоч повиннi рахуватись з iснуючою там владою. Значить, владу треба помiняти. Зробити цю ганебну рiч один раз i швидко, щоб не встигли оговтатись. Потрiбна така влада, яка дасть дозвiл. Нi - сама попросить: iдiть, допоможiть нам!
У 1979-му Бабрак Кармаль поставив на Великого Друга - СРСР i зiрвав банк. Вiн намацав тверде дно. Хотiв вiн цього, чи його переконали, а може й пiдпо§ли - не знаю. Спитати б сотню кабульцiв напередоднi революцiйного перевороту: хто такий Кармаль? I хто б вiдповiв? Тiльки той, хто знав тонкощi полiтично§ кухнi тодiшнього Афганiстану, був посвячений в iнтриги двору. На той час iнтереси його партiйного крила НДПА (Народно-Демократично§ Партi§ Афганiстану) i радянсько§ КПРС збiглися. Бо якраз в умовах гонки озброєнь iмперiя робила широкi кроки у вiйськовiй сферi. Де випробувати ефективнiсть ново§ збро§, як не у реальних бойових умовах? I хто, як не полiтичний вигнанець готовий вклонитись i лизнути чобiт пану, котрий пропонує на долонi найвищу посаду у кра§нi, яку можна "до§ти" i не бiгати по свiтах у пошуках притулку.
Амбiтнiй людинi в Афганiстанi нiчого не досягнути без силово§ пiдтримки. Але, доскочивши влади, грiх забувати свого "спонсора". I небезпечно втрачати вiдчуття реальности. Не дай, Боже, "дах знесе" вiд успiху, та захочеться побiльше реально§, непiдконтрольно§ влади. Загримиш "бурбухайкою" (вантажiвкою) шляхом свого попередника. Чим не догодив кра§нi рад той самий Амiн? Мабуть, хотiв бути занадто самостiйним, вiдiрвавшись вiд сво§х коренiв, не став надiйним партнером Радянському Союзовi. Сво§м вiн не довiряв. Навiть Амiнова охорона складалась iз громадян СРСР. То, виходить, пiд час штурму нашi валили наших. Неадекватнiсть новоспеченого диктатора стала кiсткою поперек горла афганцям, особливо прогресивним полiтикам, яких той потроху розстрiлював, винищуючи цвiт нацi§ i могла дискредитувати Кремлю, бо той офiцiйно пiдтримував тiснi i дружнi стосунки з партiєю лiвого толку.
Дайте менi вiдповiдь: чи може бути така вiйна справедливою? Коли у кра§нi вождiв мiняють не §§ жителi, тодi у п'єсi пiд назвою "Життя" щось негаразд. Незабаром i Бабрака "поклали" назад, у шухляду з нафталiном. Тобто, вiн не дотримав дистанцi§ i субординацi§ iз Старшим Братом: очi недостатньо свiтились, а руки помiтно тремтiли вiд випитого алкоголю. Його крiсло посiв останнiй марiонетковий керiвник ДРА - Наджиб (Наджибулла). Чи цей був виразником iнтересiв бiльшости населення кра§ни? Аж нiяк. Його бог сидiв у Кремлi, а бiльшiсть афганцiв вклоняються Аллаховi. Вiдчуваєте, яка рiзниця курсiв? I сам Наджибулла , як випасене КПРСiвське теля, бiльше став нагадувати бая. Бачив я його одного разу у оточеннi мiцних охоронцiв, якi прикривали велике тiло шефа пiд час його вiзиту до управлiння нашо§ п'ято§ мотострiлецько§ дивiзi§. Невеличкi автомати напоготовi у руках "бодiгардiв", перестороги, яких ми до того не спостерiгали. Та, мабуть, вiн сам мiг би власноруч завалити кiлькох нападникiв - здоровий був чолов'яга. Не вберегли. А помер Наджибулла на шибеницi. Талiби розумiються на цьому. Покиненому напризволяще державному i партiйному лiдеру нiхто не дав прихист. Лялькарi завершили спектакль, не зумiвши дограти останнiй акт. Вийшло, як у прислiв'§: пiсля нас - хоч потоп.
I насувалася на Афганiстан чорна хмара помсти. Пiсля остаточного виводу обмеженого контингенту пiдручнi прорадянського режиму пiзнали що таке справжня загроза. Отут вже була повна визначенiсть для них: кого у в'язницю, кого на шнурок, кого камiнням, а кого ножем. Не минулося §м вiрне служiння Московi§, як колись i вони прибирали з дороги, хай однопартiйцiв, але опонентiв. Вони унаслiдували тривогу 1979 року вiд сво§х полiтичних недругiв i не тiльки недругiв, адже у 79-му зорiєнтуватись у ситуацi§ по кра§нi взагалi було складно. Простi люди, далекi вiд полiтики, робили так, як пiдказувала совiсть i здоровий глузд.
Я переглянув записи вiйськового радника, пiдполковника Валерiя Аблазова. З червня 1979 до липня 1981 рокiв вiн допомагав служив у ВПС i ППО Афганiстану. Це допомогло менi, принаймнi, перейнятись протирiччями, якi зароджувались у серцях молодих афганських офiцерiв, курсантiв i iнших спецiалiстiв-авiаторiв кра§ни. Невизначенiсть у час, коли саме й треба було визначатись: як ставитись до вiйськово§ присутности iноземцiв? Друзi вони, чи нi?
У сво§х записах В. Аблазов поринає ще далi - у першi мiсяцi пiсля, так звано§, саурсько§ революцi§. Ланцюг полiтичних репресiй почав сковувати волю людей за життя Амiна. I ось я навожу витяги з робочих зошитiв радника при начальнику штабу ВПС i ППО ДРА полковника Орлова з рiзницею у пiвроку. Вони iлюструють атмосферу у лавах збройних сил у той перiод, коли реальна влада вiдiйшла вiд керiвника кра§ни i лiдера НДПА Нур Мухаммеда Таракi до його соратника Амiна. У вереснi 1987 року Таракi вiдвiдував Гавану i Москву, а, тим часом, заколоти струшували Афганiстан i Амiн готувався пiдступом обiйняти владу, яка, на його думку, знаходилась не у тих руках. Кра§ну "зачищали" вiд заколотникiв. Слiдкуйте за датами подiй:
Коли радники цiкавились долею вiдсутнiх на службi офiцерiв, то §хнi арешти маскувалися пiд формулювання "вiдсторонений вiд роботи", "лiг у госпiталь".
"03.09.1978 р. Заарештованi: командир роти курсантiв старший капiтан Абдул Хамiд i викладач по радiообладнанню лiтакiв, колишнiй начальник кафедри РТЗ (радiо-технiчного забезпечення), пiдполковник Гулям Хайдар (повернувся 16.10.1987 р.)
05.09.1978 р. Арештований викладач радiотехнiки, колишнiй начальник Авiацiйного ремонтного заводу (АРЗ) у Баграмi Мiр Абдул Самад.
31.10.1978 р. Арештований викладач з технiчного креслення i технiчно§ механiки майор Абдул Азiз."
Тепер схожi записи, тiльки зробленi через пiвроку. Нагадаю, влада вже перейшла вiд Таракi i сам вiн був страчений у в'язницi, а за офiцiйною версiєю, помер вiд складного захворювання 10 жовтня 1987 року. Тепер зачистки активiстiв з iншо§ "стайнi" набули повального характеру.
"13.03.1979 р. Арештований викладач з радiообладнання лiтакiв майор Садруддiн, працював у ЛТШ (льотно-технiчнiй школi) 2 мiсяцi, прибув iз Баграму, (повернувся).
...
31.03.1979 р. Арештований офiцер вiддiлу планування, колишнiй льотчик майор Маару (повернувся 15.04.1979 р., звiльнений 16.04.1979 р.)
...
14.05.1979 р. Заарештованi: начальник КЕС (?) старший капiтан Абдул мухам мед, начальник автопарку лейтенант Абдурахман, начальник тех. складу лейтенант Мухаммед Акбар, начальник тренажерiв майор Абдул Халiк, начальник вiддiлу кадрiв Абдула, офiцер планового вiддiлу майор Абдул Фарук, начальник речово§ служби майор Гулям Фарук."
З часом ставало все складнiше розiбратись у внутрiшнiй ситуацi§ у кра§нi. Наче, внутрiшнi справи чужо§ кра§ни - не тi проблеми, що мали б впливати на побут i щоденну роботу радянських радникiв. Однак, не забуваймо, що на те вони i радники, щоб радити афганським колегам, як i проти кого дiяти вiйськам, як пiднiмати бойовий дух майбутнiх офiцерiв вiйськових училищ. Далi розповiдає полковник Кузнєцов Є.М. - радник начальника зв'язку ВПС i ППО ДРА.
"05.08.1979. Заколот.
В нiч с 4 на 5 серпня було розкрито найбiльший заколот проти уряду. Арешти заколотникiв почали в нiч з 03.08 на 04.08. Згiдно iз планом реалiзацiя заколоту повинна була початись о 3.00, в нiч з 04.08. на 05.08. Але це не вдалося i початок перенесли на 12.45 05.08 (час початку обiду, коли радники ви§жджають з вiйськових частин). У всiх полках i дивiзiях були пiдготовленi групи iз завданням знищити командування. До кожного танку були приставленi люди, якi повиннi були §х захопити. План оборони Кабулу повстанцям був вiдомий. Витiк iнформацi§ вiдбувався з Генштабу (Мiнiстерства Оборони). До всiх пунктiв мiста, куди виводились танки, направлялись групи з пiдкуплених колишнiх танкiстiв. Пiсля захоплення танкiв кожна група отримувала конкретне завдання. Однак, загальний сигнал не пройшов. Але 26 полк "Командос", що базувався у фортецi Балахiсар, виступив частиною особового складу на боцi бунтiвникiв (1 батальйон i весь пiдроздiл зв'язку). Командири полку i 2 батальйону вiдмовились вiд виступу. Командира полку поранено. На той час у полку знаходились 6 наших радникiв. Придушення заколоту вiдбувалось неорганiзовано. Танкiсти стрiляли у повiтря, а не по цiлях - батальйону, що вiдходив у гори, дали можливiсть бунтiвникам пiти. (вагання свiдчать про невизначенiсть самих учасникiв тих подiй: де §хнє мiсце, на чиєму боцi?). Прицiльно гатила тiльки авiацiя. Нiк Мамад подзвонив у штаб ВПС з Оперативно§ Групи Генштабу iз вказiвкою не наносити удар по штабу у Балахiсарi. Пiд час придушення заколоту авiацiя зробила 81 вилiт у тому числi 49 вильотiв з бойовим застосуванням збро§ (невже не вагались?). Керiвництво заколоту - полковник з Мiнiстерства Оборони (начальник вiддiлу будiвельного управлiння), органiзатори - парчамiвцi, маоiсти, брати мусульмани.
А ось свiдчення того, що радянськi вiйськовi радники на власний розсуд мусили дiяти, щоб, принаймнi, не стати жертвами непевних обставин. Запис генерал-майора Тутушкiна С.П., замполiта апарату радникiв.
"Я пiдтримував зв'язок з 26-м полком протягом всiх подiй. Питаю радникiв: "Що ви робите?" - "Стрiляємо" - "Куди?" - "Не знаємо" - "Що бачите?" - "Нiчого не бачимо, але стрiляємо".
Нормально? Куди стрiляти? В кого? Але - "стрiляємо". Додам до панорами подiй ще кiлька спогадiв вiйськових радникiв. Поставте себе на мiсце цих людей, може ви знаєте, що вони мали робити?
"Госпiталь забитий пораненими з обох сторiн (i де ж там "нашi" i "не нашi"?). Арештовано 539 чоловiк. Зi штабу ВПС арештований Нiк Мамад, котрий мав завдання розстрiляти оперативну групу.Амiн сказав, що це заколот з боку Iрану i Пакистану, а про парчамiвцiв нiчого не казав.
У 26-му десантному полку всi подi§ 5 серпня почалися пiд час обiду. Члени партi§ (халькiвцi) Рузу не дотримували i прийшли на обiд. Їх зустрiли i сказали, що у §дальню заходити зi зброєю неможна. Вони здали зброю, увiйшли до зали. Чоловiк, який §х зустрiчав, почав §х косити з автомату i вiдразу поклав багатьох членiв партi§, у тому числi i замполiта.
У батальйонi "Командос" йшла нарада офiцерiв. До кабiнету увiйшов чоловiк i розстрiляв усiх 8 чи 9 осiб. Напилися двоє перекладачiв: один на радощах, що лишився живим (вiн був у 26-му полку), другий - з ним за компанiю.
Ну як, розiбралися у ситуацi§? Насправдi, не так воно складно, як видається на перший погляд. Все було набагато складнiше.
Полiтична "температура" всерединi Афганiстану зростала. Крiм того, що антикомунiстичнi сили органiзовували заколоти, як то у Гератi, та iнших провiнцiях, так iще й всерединi правлячо§ партi§ щось ко§лося, вiд чого московськi патрони генсекiв НДПА не були у захватi. Єврейське побажання стосовно часiв великих змiн, у якi жити не рекомендовано, в афганському варiантi слiд посилити. То були нестерпнi часи. I от, пiсля понад дев'яти рокiв радянсько-афгансько§ вiйни, черговi змiни, страшнi, як ракова пухлина, як СНIД. Вiдкрився сезон полювання на поплiчникiв прорадянського режиму. Пiд ударом талiбiв опинились не тiльки члени НДПА. Тут всякого роду комiтетчики, старiйшини кишлакiв, якi "зливали" iнформацiю командирам шуравi, вчителi, офiцери народно§ армi§, орденоносцi, великий прошарок iнтелiгенцi§, дiячiв культури, мистецтв, засобiв масово§ iнформацi§.
В результатi, найв'юнкiшi лишились живими, але чи не назавжди втратили батькiвщину. Менш спритна, але чисельнiша частина потенцiйно вiдчувала себе... незручно перед реалiями буття. Отже, постiйнi загрози, якi циклонами так i витали над Афганiстаном, носили, не стiльки зовнiшнiй, скiльки внутрiшнiй характер. А що ж до нас - во§нiв кра§ни рад? Яка небезпека була "най-най"? Логiчно i природно, вона мала походити вiд контрреволюцi§ - головного ворога афганського народу, або тiє§ сили, яка нам (чи ми §й?) протистояла. Але...
Почну з сумнiвно§ статистики. Фахiвцi нiяк не зведуть рахунок душам людським, покладеним не знати за що. Доконечно не вiдомо (а може, вiдомо, та не оприлюднено), яку кiлькiсть "цинкiв" вивезено у СРСР. Вiдлiк починається вiд офiцiйно§ чисельности загиблих у 13 300 осiб. Рiзнi джерела додають вiдсотки, якi не було враховано, бо вони йшли не по лiнi§ Мiноборони. Доречи, втрати протилежно§ сторони не пiддаються обрахунку. Достеменно вiдомо, що §х понад мiльйон. А коли число сягає цiє§ психологiчно§ позначки, хто там обраховує тi тисячi? Вiйну виграно? Маю смiливiсть наполягати: в Афганiстанi нiколи не можна виграти вiйну. Вони битимуться до останньо§ людини i залишаться непереможеними. Таку iстину доводили невеличкi гiрськi кишлачки, якi "полiрували" з вертольотiв, лiтакiв, але опiр переносився в iншi мiсця. Як не намагався Радянський Союз стати рiдним батьком Афганiстану - не виходило, хоча туди вгатили борошна, текстилю, будматерiалiв, машин та рiзного реманенту на мiльярди доларiв. На виходi мали запеклого ворога, зруйновану i неспокiйну кра§ну у Середнiй Азi§, втрачений iмiдж на свiтовiй аренi, жахливi втрати, безногi, безрукi, з вибраними очима, з наслiдками багатьох характерних захворювань, ушкодженою психiкою, наркоманiв, негiдникiв, якi отриманi навички застосовують у повоєннi часи.
Я хотiв би, щоб створюваний штучно мiф про гуманну наддержаву сяяв цнотливою чистотою. Справдi, можна, як приклади брати щоденнi моменти прекрасних людських стосункiв, особливе ставлення до дiтей, братання з афганськими солдатами, безкорисна допомога в усiх питаннях складного життя. А попри те, на iншому боцi нашо§ блискучо§ медалi виходить не такий вже iдилiчний вiдбиток. З обережнiстю я вживаю слово "звiрства", бо воно десь не спiввiдноситься з образом радянсько§ людини. Нормально§ радянсько§ людини, а не вiдморозкiв, про яких ми вдосталь начиталися у Солженiцина.
Якщо вiдкинути вкраплення отiє§ братолюбно§ романтики, лишається суто чоловiча робота, iм'я якiй - вiйна. Повiрте, неестетичний вигляд споротого живота i вiдрiзанi кiнцiвки того, кого вчора плескали по плечу, називаючи Сашком, Мишком,..., iнодi викликав неконтрольований спалах гнiву. Тому якраз звiрства - невiд'ємний атрибут всяко§ вiйни. Звiрства на звiрства. Хто почав перший? Вiдповiсти нереально.
Звiрства породили такi самi звiрства у вiдповiдь. Зауважу, ми там були не на сво§й територi§. А коли тобi на голову падають камуфльованi чужинцi i чоботиськами навчають життю, виникає бажання вiдповiсти адекватно. Замислимось, нам з вами потрiбнi iноземнi танки, з яких нам розтлумачуватимуть, кого слiд любити? Важко любити, коли тобi це втовкмачують кованим носаком у щелепу. Це ми навчили §х катувати полонених. I про це - наступна розповiдь.
Школа катувань
Заради справедливостi, не подумайте, що катувати полонених, або мирних жителiв у радянськiй армi§ навчали старшi командири, нi, нi i ще раз нi, воно якось само... По-перше, вправлялись на молодому поповненнi. Навiть армiйська наша розмовна термiнологiя пропонувала однакове слово для позначення, як душманiв, так i радянських солдатикiв наймолодшого призову - "духи". До "духiв" ставлення однакове, без градацi§ на нацiональнi коренi i громадянство. Полоненi не завжди попадались пiд постiйно гарячу руку ротного "дiдугана", але молодший призов, як правило завжди у меншости, щохвилини пiд боком, до послуг його величности "дiда" збройних сил. Старожили не тiльки передавали бойовий досвiд, а багато часу присвячували майстер-класам з рукопашного бою. Перше, нiде не записане, але незмiнне правило - молодий мусить "лiтати". Перший перiод служби - найтяжча рутина, яку тiльки можна уявити. "Польоти" тривали, щонайменше, по пiвроку, а тодi вже, з надходженням чергового поповнення, ота кормига трохи послаблювалась. Тобто, пресинг здiйснювався за ознакою строку служби.
По-друге, iнодi нацiональний склад окремих пiдроздiлiв давав поштовх мiжетнiчним суперечкам iз застосуванням грубо§ сили. Слов'яни купчилися собi, кавказцi - сво§м угрупованням, середньоазiйцi, до яких тяжiли деякi представники уральських етносiв, звiсно, молдовани, та прибалти... Москвичi - щодо них панувала якась упередженiсть. Все це у рiзних варiацiях iснувало, як явище. Воно не перекреслює iншо§ правди: все-таки, мiжнацiональна дружба теж була по рiзних пiдроздiлах, на бойових постах, точках, в екiпажах машин, але... Епiтет "чурка" багатьом став вiдомий тiльки в армi§. Я не берусь "стерилiзувати" цю сферу нашого життя. Корiння ненависти росли i звiдти теж.
Молодого во§на впiзнавали легко. Не пiдiгнана форма, перетягнута дерматиновим ("дiди" носили м'якi шкiрянi) ременем висiла мiшком, нiяк не iнакше. Ремiнь на талi§ пiдганяли так, щоб неможливо було просунути палець мiж ним i кiтелем. Скажiмо, "черпаки" (вiд 1 року служби) такого носити собi вже не дозволяли. Прослуживши рiк, ми мали деякi привiле§, як та дрiбна шляхта на Заходi Укра§ни. Хоч небагато тих привiле§в, та гонору по самi вiнця. Однорiчкам вже не личило махати вiником, перемивати посуд за весь батальйон, тощо. Перше, що робив новоспечений "черпачок" - благоговiйно пiдганяв штани i кiтель по тiлу. Нерiдко це виглядало гротескно, як казали: вшився аля презерватив. Даремно командири забороняли, а iнодi самi розшивали оте страхiття. У вiльну хвилину розшитий знову брав до рук голку, бо ходити батальйонним чуперадлом було сором перед сво§м i молодшим призовами.
Отже, "духiв" впiзнавали не тiльки нашi, але й афганцi з легкiстю неймовiрною, бо вiн мав бути схожим на "чмо у ботах". Звiсно, так "пiднiмався" авторитет Червоно§ Армi§ в очах народiв свiту. Капелюха молодий носив з опущеними донизу крисами. Очi - додолу, тiльки б не зустрiтись iз поглядом представника вищо§ касти. Дивитись орлом можна було тiльки в строю, щоб "дiдусь", бува, не розцiнив це, як виклик, зухвалiсть, або надлишок бадьорости i зайвий привiд для тренажу. На ногах во§на першого перiоду служби, за рiдкiсним виключенням, красувались порепанi шкарбуни (новi чоботи вiдразу "вимiнювали" дiди). I скрiзь це вважалося законним, беззаперечним правилом, хоча на словах велась безкомпромiсна боротьба з позастатутними стосунками (ех, словеса, чого ви були вартi?).
Не стверджую, що таке явище процвiтало скрiзь. Дiдiвщина мала вiдмiнности i це залежало вiд умiння, мудрости та волi офiцерiв, якi мали б цьому протиставляти статутнi вимоги. Натомiсть, скiльки не велась профiлактика ганебно§ практики, дiдiвщина процвiтала, як поля опiйного маку в афганськiй глибинцi. Дякувати Богу, не така вона нестерпна була у взводi охорони, куди мене приписали по прильоту до Шиндандського гарнiзону. Можна сказати, дихалося нам значно легше, нiж "духам" iз сусiднiх пiдроздiлiв. Наскiльки ж, у такому разi, мо§ слова вiдповiдають дiйсности?
Яким могло бути життя i яким воно було у сотень iнших молодих солдатiв я побачив у найпершу нiч, тiльки-но попав на "Кубу". Власне, особливою жорстокiстю i запам'ятались менi "дiди" тiє§ кабульсько§ частини. Багато розмов на цю тему давали волю фантазiям, починаючи вiд першого дня призову. Наскiльки жалюгiдними бувають уявнi баталi§ солдатських будень, я з жахом переконався, як тiльки вечiрнi сутiнки насунулись на дерев'яну солдатську казарму. I що там трасуючi кулi, якi лiтали собi десь там, метрiв за сто-двiстi вiд нас? От де йшла вiйна. Точнiше, не вiйна, бо на вiйнi хоч як маєш можливiсть i шанс взяти гору над супротивником. Побачене скидалось швидше на примiщення, де безголосi жертви пiддаються тортурам. А за який грiх? Та тiльки через бажання завдати приниження, болю, вiдчути себе панiвним класом у тiй казармi. Їх була бiльшiсть. Переважна бiльшiсть "дiдiв, дiдкiв i дiдочкiв", iнакше мало хто посмiв би розкрити свого слинявого рота i заверещати: "Бажаючий! Сюди!!!"
Нас - транзитникiв не чiпали. Навпаки, у багатьох знайшлись земляки серед бiйцiв старших призовiв. Тi були зайнятi бесiдами про хатнi справи на батькiвщинi. Пiсля вiдбою казарма бубонiла на рiзномовнi голоси. А на тлi гомону розiгрувались битви, так би мовити, локального масштабу. Дiди за "законом" займали нижнi яруси лiжок. Над ними селився молодняк. Але якщо "духи" i дрiмали, то так, щоб не пропустити найтихiшо§ команди. Пiсля команди знятись iз лiжка бажаючому, з другого поверху десантувались кiлька зашуганих "духiв" i постали перед ясновельможним. Той невдоволено проварнякав: "Я казав, - один бажаючий!". Почулося гупання важким тупим предметом. Коли покарання винуватцiв закiнчилося i вони полiзли пiд сво§ ковдри, той знизу знову голосом скаженого заревiв: "Бажаючий!". Хто мав пiдскочити? Правильна вiдповiдь - нiхто, або, якщо точнiше, то треба було з першого разу встати всiм i надавати по пицi... Що я кажу? Це хороша теорiя, яка не спрацьовувала у армi§. Якась нелюдська фiлософiя: спочатку "лiтатиму" я, а тодi "лiтатимуть" iншi, ще й як "лiтатимуть", бо моє§ злостi вистачить на всiх! - вона перетворювала людей на бездушних тварин.
Встати мав один. Не встати - скинутись i прибiгти на голос. Вiн все-одно бував битим: не так подивився, повiльно падав, не радiв при цьому... Хiба хто пiшов би, та пожалiвся офiцеровi? Нi, такий втрачав авторитет серед свого призову. Тримати удар - вважалося ознакою справжнього пацана. Слабохарактерних цькували всi, старшi, молодшi. Тобто, неписаний "чорний" статут вимагав виконувати забаганки "дiдiв" до певно§ мiри, яку треба було вiдчути, щоб не пасти на самiсiньке дно iєрархi§, де об тебе вже витиратимуть ноги. Коритись, але не плазувати, виконувати накази, але не принижуватись до того, щоб пiти прати "дiдовi" його одяг.
Дехто наважувався вирiшувати проблему дiдiвщини за радянськими законами, звертаючись до командирiв. Дивна рiч, формально винний у нестатутному поводженi мав якiсь неприємности, бiльшi, чи меншi, але життя жалiбника ставало нестерпнiшим. Глуха iзоляцiя, наче якогось прокаженого, торкалась його подальшо§ служби. I це назавжди перекреслювало перспективу щасливого "черпацтва" i "дiдiвства". Щасливого - не означає, що вiн мiг когось принизити, та не давали. Неможливо бути одному серед тих, хто тебе не поважає. На жаль, люди втрачали все, що у них було вiд людини, перейнявшись цим загальним почуттям вiдрази до хлопця, який не встояв у двобою iз жорстокiстю. Армiя не розумiла сентиментiв.
Командири. Якою була позицiя офiцерiв i прапорщикiв вiдносно iснування подвiйно§ моралi у пiдроздiлах? Якась §х частина, безумовно, засуджувала регулярнi побиття одних iншими. Та хiба можна було не вiдреагувати, коли слiди нiчних "польотiв" деколи неможливо було не бачити? Найчастiше солдатик стояв на власнiй версi§: послизнувся на милi, впав, забився. Далi - тупик, непроникна стiна. А, як розсудити, то нiякому командиру не був вигiдний широкий розголос, бо треба буде пояснювати вищому начальству, - чому махровий мордобiй процвiтає у казармi?
Лейтенантовi, старшому за сво§х пiдлеглих на три чи чотири роки, легше покласти всi обов'язки по нагляду за порядком на молодших командирiв - сержантiв, або на старший призов. Їм було байдуже, як органiзується лад i благодать у ротi, хто кого гнобить, бо з таким устроєм апрiорi згоднi не тiльки "дiди", але й молодi бiйцi. Строк iде, наказ Мiнiстра оборони наближає термiн чергового призову, отже, "чобiтна" дисциплiна навiть вигiдна, аби тiльки тримати пiд контролем моральний стан сво§х пiдлеглих, щоб, бува, хтось не перестрiляв кривдникiв. Не всi офiцери брали на себе ще й обов'язки педагога. Вчити, виховувати, впливати, бодай не авторитетом, так владною рукою мiг не кожен, а з тих, хто мiг, може не всi й хотiли.
Ризикую попасти пiд перехресний вогонь критики. Я вже скуштував §§, переконуючи, нi, навiть не переконуючи, а просто викладаючи думки з приводу законности всiє§ афгансько§ кампанi§. Тепер ще ця нездорова тема. Тiльки не зробiть неправильний висновок, що описанi явища наскрiзь просякнули кожний пiдроздiл, кожний маленький чи великий солдатський колектив. Вiрю, було не так. Але протилежна думка, нав'язувана принципово налаштованими нашими учасниками тих подiй, мовляв, нащо ворушити найгiрше i псувати без того невисокий авторитет iнтернацiоналiстiв? А я кажу - правду потрiбно викласти такою, якою вона є. Наш свiт не став бiльш гуманним вiд часiв середньовiччя. Чи, скажете, вiн змiнився на краще? У обговореннях на тему насильства багато людей не заперечують саму можливiсть iснування насильства, а сперечаються мiж собою, якi форми тероризму виправданi.
Колишнiй солдат, хоча б у приватнiй розмовi, готовий визнати - дiдiвщина була, iнодi вона набувала страшних форм. Як iгнорувати це? Хто може не погодитись зi мною? Можливо, тi, хто не все бачили, не хотiли, або не могли бачити ретельно приховану щоденну, щонiчну рутину. Тi, хто сам знiмав з себе надмiрне навантаження вiйськово§ лямки? Визнаючи неохоче, можуть ще змусити пом'якшити формулювання: не треба узагальнювати, мовляв, бо ганебнi побиття чинились не скрiзь, не так масово, як отут пишеться.
Я не узагальнюю окремi випадки. Але ми звикли читати про подвиги особового складу радянських вiйськ. Делiкатнi теми нестатутних стосункiв обходили, прямих вiдповiдей уникали. На мо§й пам'ятi дехто з солдатiв, удостоєних звання Героя Радянського Союзу, в iнтерв'ю для вiйськово§ преси розповiдали про принципову неможливiсть мордобою у контингентi. Та краще вже мовчати, нiж брехати. Замовчування вад системи - це приниження самих себе. Продовжуємо боятись покарання за правду? Дiдiвщина - не тiльки нехлюйська практика командирiв нижчо§ ланки. Вона пiдпиралася авторитетом командирiв батальйонiв i полкiв. Статистика випадкiв нестатутних вiдносин турбувала полiтпрацiвникiв цих пiдроздiлiв. Почни боротись з явищем i матимеш поганi цифри. А це не сприяло кар'єрному зростанню. Тiльки от закони зони забирали щороку десятки життiв - не бойових наших втрат. Жорстокiсть переставала бути чимось аномальним. Життя втрачало свою iстину цiннiсть. Ба, навiть володiння зброєю не було засторогою вiд зазiхань на право недоторкано§ гiдности.
Розмова ведеться не про поодинокi випадки. Наш невеликий взвод теж вiдзначився iсторiєю збройно§ помсти. Земляк мiй з Донеччини - розумний, талановитий хлопець, прекрасний музика, вночi вiдкрив вогонь по змiнi караулу. Може вiд хвилювання, а може через небажання зашкодити невинним, не влучив нi в кого. Хлопцi залягли, провалявшись на землi до останнього пострiлу. А той, вiдсалютувавши, застрелився сам. Винним вiйськовий трибунал визнав єфрейтора М., мого року призову, гуцула з франкiвщини. Чи насправдi вiн так позбиткувався над небiжчиком, безумством довiвши до вiдчаю? Маю сумнiви. Слiдчий не опитував особовий склад, шукаючи докази. Може, головним аргументом стало те, що М. йшов розводящим, тобто, виконував певнi командирськi обов'язки змiни караулу, а тому вважався головним пiдозрюваним?
Не таким звiром був єфрейтор М., як старший наш "бойовий товариш", сержант Василь Б. Вiн теж з Укра§ни. Десь, може, застосовує навички побиття у цивiльному життi, хоча навряд йому таке подарують простi громадяни. А за статусом вiн - во§н-iнтернацiоналiст, точно такий, як усi, без додаткiв i виняткiв. Той мiг припечатати за здорово живеш табуретом по головi. Було-таки, нахапавшись Василевих п'ястукiв, кинувся один до збро§, бо не мав сили вже терпiти наругу над собою. Ну, Вася i гехнув його навiдлiг. Табурет - на друзки. А у хлопця голова дубова, вичухався швидко, тiльки його вiд грiха подалi перевели на кухню. А так, може, покосив би нас як пшеницю, за компанiю.
Отак i жили постiйно на межi. Хтось вбивав кривдникiв i вiдправлявся на зону, хтось потрапляв до дисбату, якщо наслiдки виявлялись кричущими, але з проявами дiдiвщини покiнчити не могли. Недорозвинена модель явища у нашому взводi пояснювалась не млявiстю i малою чисельнiстю "дiдусiв", але жорсткою позицiєю заступника командира взводу старшого сержанта Єреся. Вiддаючи належне, скажу, що при ньому нiхто не розшаркувався перед "вищою кастою", не прав чужих манаток. Звiсно, молодi виконували всю брудну роботу по прибиранню, могли отримати добрячого стусана за рiзного роду недбалости, але так щоб у щелепу... Просто для тих, хто вiдбарабанив понад рiк були окремi привiле§ - можливости порушити статут караульно§ служби без усiляких наслiдкiв. I цього §м вистачало, до певно§ пори. Згодом, коли помiнялися кiлька призовiв, взаємини мiж старшими i молодшими пiддалися змiнам, вiдповiдно неписаним традицiям.
Епiзод:
Заступаю вдень на караульну вежу. Перед тим як пiднятись, стаю пiд душ з автоматом, бронежилетом, у повному спорядженi. Наостанок надiваю наповнений водою шолом, та лiзу сходами на пост. Мушу стояти двi години, вдивляючись у одноманiтну далечiнь гiрського плато. Вода випаровується за якiсь хвилини, а лiтечко - на славу тепле. Спати хочеться немилосердно. За двi години бачу змiну караулу, яка жваво оминає мою вежу. I потекли наступнi двi години "шкварчання" на тiй "пательнi".Я розумiю, що хтось там захворiв i мене не помiняли. Позачергово пiдняти "дiда" не є можливим. Вiн мусить готуватись до переходу у "дембелi", а то знаєте, яка складна справа?
Останнi два роки (надстроково§) служби я мав можливiсть подорожувати гарнiзонами. З приводу позитивних спогадiв трохи врiвноважу викладений негатив. У тому ж Кабулi стояв собi зразковий полк зв'язку. Чутки про нього доносились до Шинданду. Хто вiрить чуткам? Треба на власнi очi бачити, щоб мати думку. Переночувавши у тiй частинi, я не повiрив, що такою може бути наша армiя. На територi§ полку вiйськовослужбовцi строково§ служби чiтко вiддавали менi честь, як того вимагає Статут. В чому дивина? Є визначенi законним чином порядки у вiйську, то чому дивуватись, якщо написане i наочне спiвпадають? Зазвичай, в усiх частинах контингенту iгнорували основнi норми етикету, як то вiддання честi. Молодшi офiцери задовольнялись кивком голови у §х бiк. Лише старшим офiцерам козиряли на §х великi зiрки, та й то не всiм. I я бачив, що, на диво, всi солдати у зв'язкiвцiв були однаково одягненi: форму пiдiгнано, капелюхи тримали правильну геометрiю. Виходить, можна всього досягнути! Чому ж тiльки у зразковiй частинi солдат, якого посилали на побачення iз смертю, мiг вiдчувати себе людиною?
Робiть висновки. Про яке гуманне поводження з корiнним населенням кра§ни може iти мова, коли сво§ до сво§х ставилися не по-людськи? Я не спростовую факти постiйно§ братерсько§ допомоги. Звiстки про вiдбудованi "шуравi" лiкарнi, школи, фабрики - правдивi. Доброчинна справа робилась повсякчас. Цiлi колони автомашин ввозили з СРСР борошно i цукор, м'ясо i медикаменти. Нашими лiтаками користувались бiженцi, повертаючись до домiвок. Десь самi моджахеди поводились не досить чемно з мiсцевим населенням. А як же? Не мiг бути друг ворога §хнiм другом. Агiтацiя - головний коник радянсько§ полiтики. Тут контрреволюцiя поступалась нам, бiльше покладаючись на практичнi заходи.
Пiд кожну акцiю радянських пiдводилась iдеологiчна база. Крiм суто вiйськових в Афганiстанi працювала цiла армiя полiтпрацiвникiв. Не скажу, що вони §ли свiй хлiб даремно. При полiтвiддiлах дивiзiй органiзовували агiтацiйнi загони, що розвозили допомогу по кишлаках. Мiй тезка, старший лейтенант Iгор Рогов, був перекладачем такого загону. Його БРДМ пiдiрвався на мiнi по ви§зду кишлаку. Як вiн казав потiм: "Невдячнi люди якiсь. Я трендiв, розпинаючись цiлий день, а вони нас пiдiрвали". Не завжди незалежнiсть можна було розмiняти на чувал борошна.
Повертаюсь вiд високих матерiй до суворого армiйського буття. Мене виховували у повазi до всяко§ людини. Яко§ вона нацi§ - не цiкаво було. Таким я й лишився, хоча, свiдомо сторонюся iдей iнтернацiоналiзму i космополiтизму. Вони, як мильна булька, луснули у казармi. Армiя допомогла стати нацiоналiстом у тому значеннi, як це розумiється свiтовою спiльнотою. Це глибока повага до всiх нацiй. Але це також усвiдомлення себе, як представника окремо§, самодостатньо§, унiкально§ нацi§, яку не можна "розчинити" у казанi, де розвиваються iншi народи. Однак, на службi я дiзнався, що є "чурбани" i є... Не хочу!!! Це принизливо звучить. Для мене "Чурбанiв" не iснує. Є неповторнi народи Середньо§ Азi§. Так, з ними складно було знайти спiльну мову, але ми не iдентичнi, мусили б цьому навчитись. Є молдовани i гагаузи - етноси, що дiлять спiльну, а тепер вже спiрну територiю. Вони звикли зверхньо ставитись один до одного. Дивно, що нас у школах не навчили важливому. Воно полягає у наступному: кожна окрема народнiсть доповнює i збагачує наш духовний стiл. Поставте перед собою варену бульбу i §жте §§ тричi на день, та сiм днiв у тижнi. Надовго вистачить наснаги й апетиту? Бачте, у §жi ми розбираємось, а у питаннях розма§ття культур - не завжди.
А земляки скрiзь гуртувались за етнiчною ознакою. "Дух"-укра§нець шукав пiдтримку у "дiда"-укра§нця. Представники Кавказу, Середньо§ Азi§, - вони забували про внутрiшню iєрархiю, коли поставало питання честi нацi§. Розшарування за так званим п'ятим пунктом було слабким мiсцем Радянсько§ Армi§. Хiба можна нiвелювати особливости кожного етносу до стану середньо-радянського громадянина? Так, найбiльш "просунутi" республiки, отi, що ближчi до Європи, давали висококвалiфiкованi кадри. Аргумент? На вiдмiну вiд них середньоазiйськi, де не настiльки переважає мiське населення, ставили до строю чабанiв та аграрiєв, випускникiв селянських шкiл. Уявляєте порiвняльну картину? Реальнiсть iнтерпретувалась, як нездатнiсть представникiв деяких народiв осягнути науку, а звiдси й усталений мiф про меншовартiсть одних перед iншими. Та, треба сказати, "елiтнi" нацi§ продукували таких унiкальних дебiлiв, що я розжалував би до рядових отих воєнкомiв, якi послали §х в Афганiстан. Трошечки лячно бачити зброю у руках двадцятирiчного йолопа з вусами, який скаже щось i сам з собою придуркувато гигикає. Не називатиму цього iнфантильного типа на iм'я - забагато честi. Його "дембель", напевно, багатьом принiс полегшення, передавшись головним болем у чиюсь укра§нську родину. Але лишилися й iншi, по-своєму цiкавi. Для когось вiн, все ж-таки, мужнiй во§н, фронтовик, приклад для майбутнiх поколiнь. Так, чи нi? Ви ж не знаєте iсторiю його червоного посвiдчення. Посвiдчення дали всiм однаковi, а з ним почестi, чи зневагу, залежно вiд ставлення до "афганцiв", як до таких.
Викликає повагу вчинок одного з тисяч укра§нцiв мого призову. Служив вiн батальйонним поваром. Отож, вихiдцi братньо§ республiки, а за соцiальним станом "черпаки" зрадiли поповненню i нумо його повчати неписаним законам рекрутчини. Хлопцевi не дуже хотiлось пiв року харчуватись стусанами. Вiн по-iншому бачив цiль своє§ служби. Та як перехопив ломаку двома руками! Та як заволав: "Повбиваю...............!!! ..................!!!"(тут я навмисно скорочую пряму мову, бо вам того знати не треба). Якщо коротко: бiльше нi одна злiсна мармиза не сунулась до нього, навiть до сплячого.
Ми вмiємо прощати. Сьогоднi у одних спiлках об'єднанi тi, хто гамселив i тi, кого гамселили, а також тi, кого гамселили тi, кого вже вiдгамселили. Розтлумачувати накручене не стану. Десь є меридiан на планетi, перетинаючи який вчорашнiй звiроподiбний "дiд" ставав людиною. А чи ставав? Кажуть, хто пройшов Афган, став заґартованим поборником справедливости. О, люди! Чи справедливою була наша участь у тiй вiйнi? Чи зробили нас чутливiшими i людянiшими втрати друзiв? У яких благородних справах карбувались нашi "шляхетнi" характери? Для прикладу пригадаймо вибух на московському цвинтарi наприкiнцi столiття. То "афганцi" цинiчно нищили братiв по збро§. Пiд час поминок. Через дурнi грошi. То у нашому Донецьку один з побратимiв вивозив чужi плити з будмайданчикiв ветеранiв Афгану. Вiн мав i посаду у Спiлцi, i можливости зачепити краном та десь покласти на сво§й землi, видiленiй йому державою, як благородному во§ну-визволителю. Я впевнений у iншому: хто пiшов служити людиною, той людиною залишився. Мерзотник вдосконалився саме, як мерзотник.
Мiсцева рослиннiсть i питво
Є ще напластування, яких спочатку торкалися обережно, допоки не настали часи гласности. Це обiг наркотикiв всерединi контингенту i пияцтво. Зрозумiло, не всi, навiть з числа палких прихильникiв "зеленого змiю" i смiхового зiлля, були негiдними людьми. Рiзне траплялося у життi. В тi роки про наркоманiю на територi§ СРСР не могло бути мови. Такi слова, як "кока§н", "геро§н", "гашиш", "марихуана" вживалися тiльки радянською полiтичною перiодикою у контекстi способу життя на загниваючому Заходi. Хоча, мо§ ровесники знали, як пiти у вiдключку без традицiйних "ста" грамiв. Алкогольними напоями воєнторг, звiсно, не торгував. Але Афганiстан - кра§на, де солдатовi жилося сутужно без алкоголю, просто вдвiчi важче, нiж деiнде на теренах батькiвщини. I прапорщику, i офiцеру теж. Дехто на оковитiй зробив маленький бiзнес, знаходячи рiзнi канали постачання. Цiни, скажу вам, нереальнi. Та, незважаючи на це, товар швидко знаходив покупцiв.
Коли у Союзi пляшка коштувала три з копiйками рублi, за "бугром" правили 60 i бiльше чекiв Зовнiшпосилторгу. Один чек мiнявся з рук у спiввiдношеннi 1 до 2, навiть до 3. Валюта! Самогонка i спирт-ректифiкат теж обертались, як самостiйнi, незалежнi вiд наявности закусi напо§. Навiть лосьйони i туалетна вода викликали пiдозру у командирiв. Через те навiть накладали заборону продавати цi напо§... тьху ти! - засоби гiгiєни у солдатськi руки. Але купували, пили, блювали, знову купували i пили.
Фасована "пайка" геро§ну коштувала дешевше пляшки горiлки. А рiзноманiтно§ "дурi" у маленьких пакетиках - хоч греблю гати! Надiйно, дешево i практично хлопцi пахкали по кутках оте, до чого, начебто, не було передумов. А ще були легкi наркотики: чарс, нас, анаша. Можливо, це одне й те саме, бо я на наркотi не знаюся - так i не спробував. Проте, аромат "травки" у щiльнiй атмосферi казарми iнодi давав знати причину того, чому хлопцi так дивно смiялися.
Начальник штабу батальйону казав: "Каратиму не за те, що вживали, а за те, що попались". Командири намагались не розголошувати факти вживання навiть важко§ отрути. Стан дисциплiни у вiйську - особлива звiтнiсть, вiд яко§ залежала кар'єра офiцерiв. Наркоману, зазвичай, давали по пицi i вiдправляли на "губу" тарганiв годувати.
Аби стати "абонентом" наркомережi, треба було завести правильне знайомство. Все iнше як у цивiльному життi - "пiдключають" безкоштовно, але так, щоб користувач вже не "переключав канал". Пихнути на пробу мiг запропонувати "дiд" "духовi", мовляв, як не курив, то й не служив. Таким чином, хто не шукав, того знаходили.
Для багатьох наркотик був засобом позбутись тваринного страху. Думка про споротi животи полонених, про тяжкi поранення, заважала дiяти без панiки. Епiзодичне вживання пiд час рейду ставало потребою. На совiстi "допiнгу" багато людських життiв. Кожен боєць носив на рукавi пакет iз засобами першо§ допомоги при пораненi. Комплект мiстив знеболююче у шприц-тюбику. Навiть на це єдине полегшення iнодi накладали руку "дiди", вилучаючи тюбик з промедолом у молодого. А той, кого могли врятувати, помирав вiд больового шоку. Вiйна однаково списує гiдних i негiдних. Для нас лишаються таємницею iстинi причини багатьох втрат. Ми кажемо: "Так сталося. Випадок, невдача." Статистика вiйни не буває вiдкритою. Це - чорна бухгалтерiя. Хто винен? Вiйна. Тобто, - нiхто. Давайте засудимо громадянку Вiйну до довiчного ув'язненя. Але часто смертельнi пас'янси розкладала рука, яка має хазя§на з iменем, прiзвищем i навiть по-батьковi. Це люди, якi за миттю насолоди не бачили нiкого навколо себе. Весела хвиля вдаряла у голову, а на виходi - "вантаж 200" (загиблi).
Розiгрiв - побутова сварка - образа - пiф-паф!
Знайшли що дiлити старшi прапорщики: командир мого взводу i секретник батальйону, бо перший з них, перебуваючи пiд "мухою", зайшов у кiмнату до кривдника з АКСУ, випустив чергу, та пiшов не розумiючи свого вчинку. На щастя постраждалого, двi кулi не зачепили життєво важливих органiв. "Мисливець" по§хав на чотири роки кудись на Мангишлак. Казали, що там для "афганцiв" створили окрему "зону".
Невдовзi iнший епiзод. Капiтан П., п'ючи гiрку, мабуть погано закусював. На думку спало вiдсалютувати на честь майбутнього похмiлля. А чому нi? Навпроти офiцерського модулю стояв (поки не згорiв) дерев'яний туалет на 8 "посадкових смуг". Його капiтан i перекреслив довгою автоматною чергою. Хочеш жити? Пiрнай!. Погодьтесь - то щастя, що на ту хвилину на "мiшенi" нiхто не "читав".
Продовжую хронiку подiй. Пiд час мого чергування по частинi прискiпався до мене старший прапорщик Л.: "Дай автомат!" Оскiльки з Л. ми були на приятельськiй нозi (з тверезим), скорочено моя вiдповiдь прозвучала так: "Чеши, протверезись!" Я чув, як вiн порпався у своєму сейфi i перезаряджав пiстолет. Саме час було робити ноги. Я дав по газам, а там почалася така розкiшна стрiлянина!!! Вистрiлявши набо§, Володя шукав мене у розташуваннi роти i, напевно, полiз би у бiйку. Як добре бути молодим, спритним i винахiдливим. Iнодi це не давало розвинутись ситуацi§ за небажаним сценарiєм.
Крiм нерухомого майна штабу вiд Вовчино§ вiйнухи нiхто не постраждав. Наступного ранку вiн сам розшукав мене, щоб я вправив йому мiзки, бо там у головi не лишилось i слiда вiд учорашнiх походеньок. Як екскурсовод я провiв прапора коридором, демонструючи прострiленi плафони, дiрки у стелi i стiнах. Володимир полотнiв, дивуючись, що ото за хмара накрила його свiдомiсть. Доки крiм мене нiхто не бачив розгардiяш, ми заходились маскувати наробленi зайвi отвори, крутили тi пластиковi плафони, повертаючи §х дiрками з поля зору геть. Вибачення було прийнято. Проте, тепер ступiнь довiри до особи цього хлопа опустився вiдповiдно до вчиненого. I недаремно.
Iншим разом, добряче хильнувши, Л. вправлявся у метаннi гранати на територi§ батальйону. Вважаєте це ненормальним? Ви - нормальна людина. А командування частини просто не звернуло уваги. З ким не буває? Якщо десь падає граната, значить це комусь потрiбно? Можна бути майже впевненим, що почувши звуковий автограф Володимира Л., саме його образ сплив в уявi мешканцiв нашого мiстечка. Звичка! Законiв, щоб укоськати дрiбного хулiгана Вовку Л. вистачало. Не було кому пред'явити "рахунок" за стривожений спокiй, бо сам начальник штабу батальйону майор Т. пив, якщо не в однiй кiмнатi, так за перегородкою у сусiднiй. I, до речi, самого начальника штабу наш вартовий якось поклав на землю п'яного, коли той наблизився до нього серед ночi. Пiсля того випадку всi зрозумiли - не надiйся, що разом iз майорською зiрочкою у головi автоматично збiльшується об'єм сiро§ речовини. Iнодi прогресiя очевидно була зворотною. Так що, мав з кого брати приклад скромний прапорщик, а iншi сприймали це, як невiдворотне зло. Пережити, та й потому.
Маю нагоду запустити анекдот у тему:
Вночi до вартового iде начальник штабу.
- Стiй! Хто iде?
- Петренко, це я - начальник штабу.
- Тодi проходьте, товаришу майоре.
Офiцер пiдходить до вартового:
- Петренко, чи ти Статут нiколи не читав? А якби я був американським диверсантом?
Солдат, не вагаючись пересмикує затвор i розстрiлює майора:
- Ти ба, яка гадина? А казав: "начальник штабу, начальник штабу"!
Ще один нiчний "привид" у чинi пiдполковника, чи то "бiлочку" вхопив, чи й справдi, маленькi чортики накапостили йому на стiл, знервований, зi скаженим перегаром, наставивши на мене "Макарова", примусив супроводити його у штаб, бо вiн, бачте, чомусь боявся увiйти до свого кабiнету. От i думай: трiснути його по головi, щоб приспати неприродним методом, чи так ходити, пiдставивши спину чорнiй дiрочцi калiбру 9 мiлiметрiв? Варiант перший - практично доступний, з огляду на вiдсутнiсть достатньо§ координацi§ у п'яного пiдполковника. Але як гарантовано вiдбити пам'ять, щоб, прочухавшись, вiн не повiв мене до вiйськового прокурора? Ой, кепсько, кепсько! Хтозна, вiд якого подразника його вказiвний палець мiг смикнутись на гачку? Отак я здiйснив вечiрнiй моцiон, ледве спекавшись небажаного "кавалера".
Озираючи минуле, треба визнавати помилки. Не тiльки чужi. Сказати б, що сам повнiстю чистий i що не вживав... Наркотики - нi, а всякi такi напо§, якi розум вiднiмають - було. Без наслiдкiв, щоправда, якщо не вважати наслiдком попадання пiд гарячу i (о чудо!) тверезу руку того ж начальника штабу батальйону. Так що, вже не зразок. I того не треба було. Виправдатись? Так, я Бога не знав. Але то не виправдання. Не сталося бiди, але ж статись могла! Я от про що пишу: десятки випитих стаканiв, якi лишили тiльки головний бiль, для когось на сто перший раз, на тисячний раз поставили велику чорну крапку. Тут немає гiпотетичного припущення, що так могло бути. Мо§ iсторi§ мають iмена, прихованi пiд скороченнями.
Останнi два роки я служив при консульському вiддiлi 5 мотострiлецько§ дивiзi§, гарнiзон Шинданд. Тут, на заходi Афганiстану, бойовi дi§ не носили такого iнтенсивного характеру, як на сходi. Бiльшiсть втрат по нашому "кущу" зазнавали кандагарцi. Маючи доступ до документiв, я склав власну статистику. Вбитих за 1986 i 1987 роки приблизно однакова кiлькiсть - понад 300 осiб на рiк. Але, саме бойових втрат, може, трохи бiльше половини. А решта? Здогадуєтесь. Про одну "бойову" (офiцiйно) втрату пишу окремо.
Повертаючись з бойово§ операцi§, старший прапорщик Р., старшина комендантсько§ роти, п'яний не втримався на бронi. При падiннi зазнав ушкоджень, не сумiсних iз життям. Крапка.
Ви чули про обкурених душманiв, що ходили у атаку на радянськi позицi§, але мало чули, або нiколи не чули про обкурених "шуравi". Обкурених до такого стану, що то вже були не бiйцi, а страхопудла, небезпечнi для сво§х. Про геро§зм списано паперу не на один вантажний потяг. Його не викреслиш, не заперечиш. Державнi нагороди свiдчать про мужнiсть орденоносцiв i як не описати §х подвиги заради... не знаю чого. Виконання обов'язку? Обов'язку? Скорiше - бездумно§ реалiзацi§ злочинно§ державно§ полiтики.
Реалiзм, як вiн є
Слово має вплив на людину. Екранiзоване слово з "картинкою" вдвiчi, втричi дiєвiше. Бачили "Дев'яту роту"? Яке реалiстичне полотно. Для режисера, що взяв незнайомий матерiал - вiдмiнна праця. Як вона вплинула на свiдомiсть глядача? Ви ж не вагались, визначаючи, хто у стрiчцi "поганi хлопцi"? Зрозумiло й дитинi: ворог - бородань у чорному, хитрий, пiдлий, iншо§ вiри. За сюжетом бойовi генерали теж не янголи. Ну, забули передислокувати бойовий пiдроздiл... Та цi хоч "сво§ негiдники". Збентежений фабулою глядач бажає помсти за "сво§х". Випалити, знищити! Нашi ж завжди правi? Бiльше вогню на ворога! Достойна штука -патрiотизм. Та, мабуть, вiн доречний на рiднiй землицi.
Обговорення "афганських" проблем на Iнтернет-форумi... Розгул маргiнесу i розважливi слова на противагу. Бiльшiсть учасникiв, вибачте за тавтологiю - учасники тих подiй. Люди, якi занурили долоню у мiсиво вiйни. Одна iз тем має назву: "Вивiд вiйськ - злочин! Горбачова - на палю!" Для мене це означає одне - вiйну там ще не скiнчено. Є реально готовi "мочити по сортирах" в Афганiстанi, у Чечнi, деiнде. I нiхто iнший, тiльки вони мають право вказати пальцем на ворога. Кого ж мочити? А головне, - за що?
Кажуть, свiт прогресує. У технологiях - так. Моральнi принципи стають все бiльш розмитi. Право народiв мати свою державу вирiшується по закордонах на домашнiх кухнях, за кабацькою стiйкою, у тверезих, чи п'яних розмовах, серед полiтикiв, сильних свiту цього, серед людей близьких до мiжнародних проблем i далеких, не тiльки у професiйному сенсi, а й далеких вiд здорового глузду. Куди не глянь, - всi готовi дати пораду по облаштуванню порядку по всьому кожному кутку планети.
Скажiть, народи Афганiстану мають право на незайману батькiвщину? Погодьтесь зi мною, заперечте менi, але не мовчiть. Чомусь тi, хто заперечують дане Богом право на самовизначення, вiдчувають за своєю спиною чи не одностайну пiдтримку. I моя думка серед них - маячня дивака. Як не начистити пики бородатим, якщо вони поводились нечемно? Якщо людей поклали кiльканадцять тисяч, значить потрiбна перемога. Повна перемога, щоб радянський, далебi, росiйський чобiт утвердився на афганськiй ши§ надiйно. Чи нам приховувати, звiдки найбiльш поширюються такi настро§?
Легкi, як тополиний пух, аргументи про iноземне втручання з боку кра§н Заходу, перш за все, Америки, вони не мiняють нiчого. Логiка: якщо можна §м, то можна i нам - неповноцiнна. Тодi я можу брехати, красти, вбивати на свiй розсуд, адже комусь це сходить з рук. Так, у Афганiстанi воювали найманцi з багатьох куточкiв планети, навiть негри. Значить, коли ми маємо за ворога рiвного, а краще, слабшого за себе, тут принцип "один на один" дiє. Для подолання сильнiшого, звемо друга, сусiда, знайомих хлопцiв. I це, начебто, теж справедливо. А у поєдинку мiж Афганiстаном i СРСР де ми бачимо двох рiвних суперникiв? От i навчить благородству моджахеда, проти якого сусiдня держава перекидає через кордон стiльки озброєнь, що §х навiть уявити нереально. Вони були нашими суперниками, але я розумiю §х. I те, що маленька вiдстала кра§на дев'ять рокiв мордувала нас, i мордуватиме американцiв, європейцiв захищаючись до останнього подиху... Хiба це не геро§зм?
Дев'яностi роки
Початок дев'яностих минулого столiття. Трамвай наповнюють медале- i орденоносцi. Вiдчувається рiзний ступiнь свiдомости i вмiння тримати себе у руках. Рушаємо, стиха ведучи сво§ розмови. Але декому вже здається, що його персонi придiлено замало уваги. Вiн дивиться крiзь скло соловими очима на дiвчат, якi аж нiчим не гiршi вiд iнших. Йому здається, що вони занадто байдужi. Легковажнi, як смiють вони не звертати уваги на молодого героя? Ось "рембо" у тiльнику §де мимо i дивиться §м просто у душi.
Дарма, що схожий на слимака. Слина тече з рота, ось-ось з нього виплеснеться поспiхом з'§дена ковбаса у блювотi. Вiн лупить по шибцi i реве: "Це ж я за вас воював, тварюки!". Ой як соромно, люди добрi! "Воював за вас". То був останнiй захiд во§нiв-iнтернацiоналiстiв, вiдвiданий мною пiсля повернення на Укра§ну. Я тепер пригадую цi слова щоразу, коли дiстаю з кишенi пiльгове посвiдчення. Ану, за кого тут я воював? Мо§ пiльги забезпеченi i проплаченi працею мо§х спiвгромадян. I менi соромно бути одним iз отаких "геро§в", хоча, давайте будемо справедливими, саме таких - одиницi. I будь хто з пасажирiв трамваю мiг спитати мене: "Якого дiдька ти менi був потрiбен ТАМ, у тому Афганi?". Згоден, наше мiсце було не далi радянських кордонiв. Я летiв ТУДИ переконаний, що захищатиму не стiльки чужу, скiльки свою кра§ну вiд пiдступних американцiв i ТАМ на мене дуже-дуже чекають.
Я не люблю пам'ятних заходiв, якi починаються чинно, а завершуються свинством. Перший тост: "За вiйськову дружбу!". Другий: "За зустрiч!". На третьому колi починається вистава, гiдна режисерського таланту Ельдара Рязанова. Третiй п'ють за загиблих. Закон! Частина тих, кому вже так хороше, що аж погано, стають на одне колiно. Берет (у кого вiн є) кладеться на лiве зап'ястя. Тулуби хитаються на всi сторони, залежно вiд того, з якого боку хвиля наляже. Хвилина мовчання. Гикавка, схожа на схлипування. Традицiйну процедуру виконано, далi все iде поза сценарiєм.
Траплялося, ветеран сiяв у травi медаль. Як не прикро, а розкидатись бойовими нагородами - то є неподобство. Таку точно медаль можна купити на ринку, але у тiм-то й справа, що то вже не твоя медаль. Важко заслужити нагороду. Ще важче гiдно носити §§. Що це означає: гiдно? На мiй погляд, у нашiй свiдомости повинно жити переконання: нiхто i нiчим нам не зобов'язаний. Не за свою Укра§ну ризикували, навiть не за Радянський Союз. Дякувати Богу, "афганцiв" вважають достойними ветеранських пiльг, бо нас не питали, якi ми маємо плани на життя, коли заносили до спискiв на вiдправку.
Мирнi часи. Iнодi ми чуємо, як колишнiй во§н-iнтерацiоналiст, ризикуючи життям, врятував дитину з палаючого будинку, чи витягнув потопаючого. "Таким його зробив Афганiстан." - робить висновок журналiст. У iншiй iсторi§ жорстоке серiйне вбивство. "Нелюдем вiн став у Афганiстанi." - констатує працiвник пера. Так, тисячi колишнiх "афганцiв" мають подвiйне "хрещення": бойове i кримiнальне. Цiкаво, яким було би суспiльство, якби всi проходили школу вiйни?
Один хороший офiцер пожартував: "У нас тут не школа демократi§." В цьому щось є. Адже вчили нас не мистецтву спiву, хоч ми й горланили стройовi маршi. Солдат мусить швидко цiлитись i натискати на гачок, не картаючись докорами сумлiння. I, не роздумуючи, виконувати накази. Не роздумуючи! Ми були рiзними, але нам тицьнули до рук "калаша", не дослiджуючи внутрiшнiй свiт кожного. Треба було шинкувати м'ясо на чужiй територi§. Ось ми i повернулись додому з "дипломами" тiє§ вищо§ школи. I тут нас намагаються зробити бойовим загоном чи то партi§, чи то сумнiвного бiзнесу. Помиляєтесь, панове, ми граємось у рiзних "пiсочницях". На чужинi єдиним спiльним завданням було - повернутись додому. А так, кожен iз власною свiдомiстю, совiстю i досвiдом. Дивiться на колишнього солдата обмеженого контингенту радянських вiйськ у Афганiстанi, як на звичайну людину, бо ви не гiршi i ваш мирний досвiд теж унiкальний. Шануймося!
Сухий залишок. Епiлог
Тридцять рокiв промайнули. А скiльки ж це тодi менi? Та невже так багато? А я й не помiтив. Як добре, що на вулицях наших мiст не грякають снаряди. Нелегко нам жити, але маємо мир на сво§й землi. Для нас тридцять рокiв летять швидше, нiж дев'ять рокiв радянсько§ окупацi§ для афганцiв. Вони звикли воювати. Майже десятилiття мочалили пiвнiчного монстра. У 1989-му стомлений монстр вiдпустив жертву, бо не змiг проковтнути, а через три весни i лiто ґиґнув сам.
Якщо маєте хорошу уяву, проживiть наступнi дев'ять лiт (починаючи з 29 грудня), як на вiйнi. Стережiться ходити дорогами, нашпигованими мiнами. Особливо бiйтеся ночi. Вночi приходять нежданi гостi. Лякайтесь чути полiт лiтака. Можливо, пiлот бачить у прицiлi саме ваш будинок. Зiтхнути з полегшенням ви зможете лише у лютому 2019-го.
Я не наважуюсь назвати себе окупантом. Але я служив у армi§, яка виконувала окупацiйну мiсiю. Повернулись додому троє мо§х однокласникiв. Федiр Єгурнов вiдслужив телефонiстом у Кабулi. Микола Суханов - мотострiлецький полк, Шинданд. Анатолiй Береговий - десантура, Баракi.
Не без пригод обiйшлося з трьома мо§ми товаришами по технiкуму. Анатолiй Палянiцин повернувся ще у 1982 роцi iз слiдами залiза на обличчi i тiлi. Володимир Нiмiц звiльнений достроково. Додому при§хав без одного ока. Валерiй Калiнiн - iнженерно-саперний батальйон, Адраскан. Наприкiнцi служби контужений при пiдривi БТРу на фугасi. Життя врятував бронежилет, на якому Валерiй сидiв.
Хочеться вiрити, що всi мо§ побратими, якi пiшли служити людьми, лишились людьми дотепер. Свiт, переповнений зброєю потребує очищення. Вiйна не буває справедливою. Ми живемо не в тi часи, коли ворог подавав супротивнику шпагу, щоб з'ясувати стосунки у чесному поєдинку.
Убити людину - не таке велике задоволення, коли це доводиться робити вперше. I я не став би присипляти совiсть, навiть граючись у вiйну. Прагнiть миру попри все! Це головне, що я хотiв сказати. От i кiнець!
По всем вопросам, связанным с использованием представленных на ArtOfWar материалов, обращайтесь напрямую к авторам произведений или к редактору сайта по email artofwar.ru@mail.ru
(с) ArtOfWar, 1998-2023
