ArtOfWar. Творчество ветеранов последних войн. Сайт имени Владимира Григорьева

Рубцов Игорь Иванович
Афганські спогади. Замріяні гурмани

[Регистрация] [Найти] [Обсуждения] [Новинки] [English] [Помощь] [Построения] [Окопка.ru]
  • Аннотация:
    У цій, останній частині циклу, вирішив написати "легкі" для сприйняття факти нашого буття. Деякі цікаві, а часом смішні епізоди, пов'язані з важливим питанням - харчування на війні.


   Афганські спогади. Замріяні гурмани
  
   Чи й не тема для читання
  
   Після чотирьох з половиною років проведених мною поза домівкою маю законне право стверджувати, що якість життя суттєво залежить від якости харчування. Не кількісні показники, а саме наявність або відсутність у меню тіє§ смакоти, до яко§ звикли вдома. Мені досі здається, що я у §жі невибагливий. Але хвилину тому я подумав, що кажучи так, безсовісно брешу. Ні, не безсовісно - трошки прибріхую. Ні, ще м'якше - я не до кінця відвертий перед самим собою. Уточнюю: коли є чим перекусити, то й невибагливий. При скромному асортименті, доступному для середнього споживача, не бідуватиму.
   Тепер не тільки про себе, бо виходить до непристойности его§стично - все "я", та "мені". Головним словом цього оповідання є слово "ми" - мо§ товариші, армійські побратими і..., ну і я серед них. Разом терпіли, разом вчились жити, користуючись мінімумом можливостей. А ви чули таке: людина є тим, чим вона харчується? То ж, давайте про хороше і погане на війні у контексті шлункових відчуттів.
   І ще! Перші дні служби (уточнюю: перші після перших), коли смак останнього маминого пиріжка, достатньо пригнічений невміло приготованою солдатськими руками баландою, отой ніжний смак тіста, що тануло на язиці, не був забутим, психологічний дискомфорт наростав з критичною динамікою. Саме тоді ми пізнали різницю між змістом слів "хавчик" і "§жа".
  
   Організаційні питання у пошуках "хавчику"
  
   Ви знаєте, яким небезпечним може бути коротке слово "борщ" в умовах військово§ частини, де його не могли зварити за багатьох об'єктивних причин? Скажи "борщ" перед строєм - і з шеренги випадуть знепритомнілі укра§нці. З нами можна було воювати, пригнічуючи психологічно. Просто партизани цього не знали. Уявіть, перед нападом на колону над горами гучно лунає плямкання і сьорбання. Пара речень про сметану та вареники з компотом - от і все. Укра§нці деморалізовані. Тепер узбецькою про лагман і манти, татарською - про бешбармак, російською - не знаю, що там у них викликає потік слини... Звісно, це жарти, грубі армійські жарти. Проте, не скажу, що подолати бажання по§сти від пуза домашнього було просто. Коли бо§шся навіть згадати оте небезпечне слово "борщ", воно само приходить на згадку.
   Не сказати, що ми голодували. Недо§дання на початку - нормальне явище, адже ритм життя змінився кардинально від моменту, коли сержанти почали вичавлювати з нас солону юшку. З часом організм перебудувався (куди йому було подітись?). Всередину попадав менший об'єм поживи. Через те наші шлунки поменшали. Де бралася сила в ногах? Не знаю. Чесно кажучи, не думав, що резервів організму на екстремальні випадки стільки багато. А іноді навіть доходило до пере§дання. Проте, нечасто буденні дні і місяці строково§ служби приносили моральне задоволення від спожитого. Багато - не те ж саме, що смачно, як для душі. Воістину, набитий консервованою картоплею кендюх не рятував від дратівливих спогадів про смачнючі макарони по-флотськи, голубці, з яких, бувало, здирав капустяне листя, а §в тільки серединку, про звичайний помідор з куща. Вірите, я не з'§в жодного свіжого помідора в Афгані, ані, бодай зелено§, черешні. Тож, як би правильно не були пораховані кілокалорі§ солдатського пайка, мозок лишався голодним. У шлунку повно, аж діафрагма проривається, а в голові тоскно.
   Вам кенгурятину §сти не доводилось? А ми §ли. Жилавеньке м'ясце, зварене так, аби не сире, - воно завозилося великими партіями на армійські продсклади. Треба було туди попасти, щоб переконатись у правдивости слів кухаря, якого я про себе назвав брехлом, хай він мені пробачить. Посміхнувшись у душі, я оцінив його слова, як посередній жарт. Хороші жарти завжди були у ціні. Але, забувши розмову з кашоваром, одного разу звернув увагу на купу "баранячих" туш, які ми з хлопцями оминали на складі. Великі сині штампи видавали далеке заморське походження продукту під назвою "kangaroo". І ноги, чи що там у тварини? Ні, то ніяк не баранячі, а такі справжні олімпійські ноги спринтерів бушу. Після такого шоку я не поспішав вішати на людей ярлики. По складах лежало чимало небачених нами раніше продуктів, або звичайних, тільки законсервованих у неприродній для Союзу спосіб. Відкриття тільки починалися.
   Продовольчі склади - то цікаві приміщення. Цікаві з пізнавально§ точки зору - то само собою, а ще і з огляду на заклопотаність невгамовним бажанням почефанити. Поясню. Слово "чефан" ніколи не вживалося ні до ні після Афганістану. Там воно означало §жу. Їжу не таку звичайну, що давали у §дальні, а якусь святкову, або солодощі, і все, що викликало у нас задоволення. Чефанити - означало §сти із задоволенням. Багато хто хотів попасти в рабство до начальника продовольчого складу хоч на півдня. Він теж людина розуміюча. Ти йому коробки та мішки перетягаєш, він тобі - безкоштовну екскурсію по закутках і матеріально-продовольчу винагороду: "Їж, солдатику! Ой, який ти ненажерливий!".
   Той, хто мав земляка на складі, або іншого штибу блат, той розумівся, на різниці між продовольчим кошиком солдата і офіцерським пайком. Як на мене, похід на продсклад міг замінити перегляд цікавого кінофільму. Я заздрив щурам. Вони, не розвинені духовно, не підковані політично надгризали хрусткі галети, печиво і сири. А солдатик, бувало, витисне з ока скупу сльозину і тільки крізь §§ мінливу структуру побачить фантастичну уявну картину - цілу миску салату зі сметаною, кавалочки ковбаси, оселедець під цибулькою, сир, якого середній швейцарець на рік з'§дає до 12 кілограмів. Нарешті, крізь ту сльозину ввижалися і заварні тістечка, до цих пір мною шановані, кульочок цукерок, скибка дині...
   Якось звикли існували без того, дістаючи час від часу картопельку не з металево§ бляшанки, а живу. Консервована віддавала металевим присмаком і йшла у спільний котел. А справжня, неочищена, яку ми із задоволенням пантрали, через що наші пальці ставали чорними від лушпиння, §§ ми здобували з-під землі. Як? То не хитра справа. Михайло Жванецький казав: "Хто що охороняє, той оте й має". Овочевий склад знаходився поруч з нашим караульним приміщенням. Власне, він був підземним. Назовні стирчав тільки шиферний дах. Тим самим, у сховищі підтримувалася, трохи нижча від вулично§, температура влітку і однозначно було тепліше зимою. Вночі, за командою старших товаришів, пара молодих во§нів знімала шиферину і... Починався бенкет для всього караулу. Головне, щоб начальник штабу не застукав особовий склад над бачком смажено§ картоплі. Ну та хто б йому показав? Голос вартового було добре чути всередині приміщення і, на крайній випадок, все, чого не треба бачити командуванню, полетіло би у вікно.
   Кілька хлопців сідали нарізати бульби тоне-е-енькими напівпрозорими скибочками. Я ж кажу, що смажили картоплю у бачку, щоб вистачило на всіх, а любили §§ хрусткою, а не пропареною власними соками. І от, спеціально для нашого випадку, якісь попередні призови винайшли спеціальний рецепт приготування. Звичайно, морально легше було невиспаному юнакові заступати на добове чергування з передчуттям скорого чефану. І, уявіть, нікого не мучили докори сумління.
   Все ж-таки, стан задоволення диктує модель поведінки у багатьох випадках нашого життя. Хто там думав про начальника складу, крадучи у нього картоплю? Знали - війна спише ті пару-трійку сот кілограмів. Авжеж, совість є у кожно§ людини. Якщо нам дуже добре, то ми і інших повчаємо жити. А в умовах скрутних, коли §сиш, а воно, як трава і хочеться плакати від того, що колись пиріжок з повидлом за п'ятак, не до§вши, кидали собаці.
   Можна дискутувати на тему, чия армія мала вищу боєготовність і моральний стан. Дискусія навряд чи розставить усі акценти, бо ми, попри всі наші специфічні труднощі військового буття, лишалися відданими державі, яка не дуже дбала про нас. Лаємо "америкосів", а §хній солдат з давніх давен і нагодований, і під кондиціонером, і мав час на всілякі там танцюльки, отримуючи при тому високу грошову винагороду. Якщо подивитись на нас - ото і був зразок ідейних бійців. А за спалену у нічних крадіжках совість вибачайте. Не думаю, що моральний дух солдата будь яко§ кра§ни встояв би. Місяць полушпенив би по плацу і заскиглив би: "Ну яко§?".
   Радянська людина проявляла надзвичайну винахідливість, особливо коли справа стосувалася шлунку. Організм шукав того, чого йму бракувало, блокуючи внутрішні заборони. В один з таких щасливих днів мені обломились два-три яйця. Не думайте, що я поніс §х на кухню. Там однозначно зраділи би, але вони і без моє§ допомоги знайшли би чим підживитись. Мені страшно кортіло яєшні. І це, даруйте, не примха. Вітаміни, мікроелементи потрібні нам, незалежно від того, знаємо ми про них, чи ніколи не чули. Побачивши яйця, я просто взяв §х. Не зумів не взяти.
   Влітку не було часу на роздуми - спека вбивча і, маючи делікатний продукт, я почав діяти негайно. До рук потрапив важкий солдатський чайничок. У солдата кухонного начиння не водилося, хіба тільки ложка - бойова подруга на всі часи. Десь дістав олі§, не пам'ятаю. Чи може, надибавши яйця, побачив, та й відбатував шмат масла? Не важливо. Головне, в мо§х руках були всі основні компоненти скромно§ солдатсько§ яєчні. І якби таке багатство хоч раз на рік! Ні. Легше знайти золоту монету, пірнаючи у болото, ніж повторити щасливий збіг обставин. Тепер, вдома, підсмажуючи яєчню, моя дружина додає молока та перцю, а ще й приправи. Але цінність усіх речей пізнається у порівнянні: що було і що є. А я мав тільки нагрівача на цеглині - звичайний ТЕН. Мав чайника. Мав смачну мрію, котра несподівано втілювалася у гарячу реальність. Коли яйця зашкварчали на дні чайника, мені запаморочилось в голові. І треба було записати, коли це сталось, бо така подія варта щорічного відзначення. День Курячого Яйця - так я назвав би своє свято.
   На споді сосуду сформувався жовтий місяць із кратерами повітряних бульбашок. Це було прекрасно! Засмаживши вишукану поживу, я стикнувся з делікатною проблемою, яку теж іноді слід обдумувати заздалегідь, але це стало наукою на майбутнє - як §§ спожити? Отвір у чайника зробили невеличкий. Конструктори нехитрого армійського атрибуту гадки не мали про можливість використання чайника у якости пательні. Згадавши кмітливого Васю Тьоркіна, я почав ложкою відокремлювати від "місяця" ласі ділянки і обережно діставати §х через отвір. Вийшло, ніби я смакую. І навіть тепер, записуючи ці рядки, я §м яєшню з гречкою, вдячний дружині за смачне приготування; вдячний курці за §§ нелегку справу; вдячний всьому народові, який дотримується старих кулінарних традицій і, нарешті, керівництву кра§ни, що ніяк не доб'є наше птахівництво. Бо поки галузь хоч якось животіє, ми можемо дозволити собі іноді святкувати День Курячого Яйця.
   Передбачливі телевізійники, знімаючи рідкісні кадри, пов'язані з ризиком для здоров'я, попереджають у титрах, що деяких речей повторювати не варто. Попереджаю, наступна історія згадана не для того, щоб ви вдома проводили подібні експерименти. Не хотів би також, щоб якісь несвідомі елементи використали витяг з мо§х мемуарів для поганих жартів. А не розповісти не можу, бо то була майже бойова ситуація.
   Поставили ми з Андрієм Кравченко (нашого роду людинка) бляшанку каші на розігрів. Поставили і призабули. А вона за нашими спинами розігрівалася, роздувалася. Від ді§ внутрішнього тиску циліндрична ємність ставала все більше схожою на м'яч. І коли ми побачили, що зараз §§ розірве, паніка була не театральна: що напишуть у свідотстві про смерть? Численні мінно-вибухові поранення і опіки не сумісні з життям? Сховатись і перечекати? А що буде із службовим приміщенням, де мій товариш доклав чимало зусиль, щоб воно виглядало пристойно? Андрій сволодів ситуацією, схопивши через рушник гречану бомбу і поставив §§ на стіл.
   Сумніви ще лишалися. Всередині йшов процес перетворення рідини на пару. Треба було рішуче зменшити тиск у ємності. Вістрям консервного ножа мій товариш тільки наколов опуклу кришку. З дірочки у стелю вистрілив фонтан перегріто§ каші з парою. Візуальний ефект нагадував спрацювання паровозного свистка. Витиснутий струмінь рідко§ каші черкнув Андрія по гімнастерці і забарабанив у стелю. Над нами нависли зернисті бурульки, а сосуд ще свистів пронизливо і довго. Коли припинився свист, ми ще нервово, до болю в животах, реготали.
   День міг закінчитись безглуздими неприємностями. До столу ми мали половину від первинно§ кількости продукту, але були абсолютно впевнені, що жоден шкідливий мікроб, якщо він і був, тепер нам не загрожує.
  
   Ми і паразити, яких ми §ли
  
   Теплий клімат подобався бактеріям, вірусам і мікробам. Вони були місцеві, а ми - прибульці, незвиклі до набору невідомих мікроорганізмів. Аборигени, мабуть, надбали за сотні літ імунітет, призвича§лися жити разом, не помічаючи існування "братів" менших. А наш народ падав, як та пшениця. І неважливо, скільки разів вимиті руки, зараза жила на посуді, чекала у котлах. Тарілки, ложки, кружки мили люди, точніше - солдати. Якби вони мали до того інтерес, то результат міг бути іншим, але... ми всі знаємо, як у спільній §дальні можуть ставитись до чужого здоров'я. Отак сидиш, бувало, і думаєш: або пронесе, або "пронесе".
   Двозначність слова "пронесе" вимагає покаламбурити і розповісти історію, коли чужа біда, хоча вона і біда, а сміху спричинила... Я дуже вдячний Богу, що мій організм склепано на совість. За період від 6 жовтня 1983 по 12 лютого 1988 року він мене не підводив. А таке бувало, що хлопці, з якими однією ложкою сьорбав юшку, через кілька днів жовтіли. Ку-ку, Гриня! Маєте, друзі, гепатит. Ні, мене проносило тільки по хорошому. А от щодо другого значення... тут я вже пишу, як свідок про те, що бачив і навіть чув одніє§ темно§ ночі.
   Так от, охороняв собі караульне містечко - окремо винесена територія всередині розташування частини, на яку мали доступ тільки чинний наряд, та окремі командири. Ніяко§ тобі романтики. Основні маршрути по батальйону прекрасно освітлені прожекторами. Праворуч розташовані казарми. Ліворуч - туалет. Але ж - ніч і мало хто тинявся туди-сюди, намотавшись за день. Крім вартових всі поснули. Коли, бачу, летить щось велике і біле. Файно біжить, потужно, аж білизна на ньому напинається вітрилом. Добіжить, думаю, чи ні? Не добіг. На половині дистанці§, там де схрещуються промені прожекторів, страшно гальмує. Пилова хмара рухається далі, в бік туалету, а людина... Йому вже не треба було спішити. На тому місці на ранок лишилась відмітка про нічне досягнення хворого во§на. Виснажений і знесилений він сурганився до казарми. А може варто було б додрімати ніч у туалеті?
   Сміх сміхом, але інфекційні хвороби іноді добивали хворих. Скажімо, потрапивши у госпіталь з дизентерією, чи гепатитом, боєць чіпляв там паратиф, малярію і таке інше. Висока температура тіла, солідний атмосферний "плюс", обезводнення, лихоманка - все складалося до купи, аж лікарі не знали, від чого лікувати. Так військо втрачало "багнети", а рідня, здавалося б, кріпкого колись сина. Невдовзі після потрапляння в Афганістан помер Чапа - кандидат у майстри спорту з боротьби. Хто б подумав? Треновані, фізично сильні хлопці першими піддавалися хворобам, а миршаві та недолугі від першого до останнього дня тягнули солдатську лямку справно. Світ перевернувся з ніг на голову. І хоч я сам себе не записую ні до спортсменів, ні до протилежного табору млявих "ботанів", тенденцію таку підмітив і відношу це явище на рахунок підірваного серйозним спортом імунітету.
   Коли була можливість розкошувати "чефаном", я не ходив до §дальні. Зберегти себе для мирного життя підказувала інту§ція. Технологія приготування §жі на велику кількість людей сама собою довіри не викликала. Іноді ми - §дці, так чи інакше попадали до зали приготування і ставали свідками форс-мажорних випадків. На наших очах армійські кулінари, не червоніючи і не соромлячись відповідальности перед Богом, чаклували над котлами. Не розрахувавши, наприклад, вихід кінцевого продукту, та побачивши, що страви не вистачить на всі підрозділи, кухарі відкривали воду. Так, сиру воду і просто у котел. Перемішали і - смачного! Та ще через сумнівну якість продуктів смак готових "шедеврів" не завжди був приємним. Мій язик ще пам'ятає металевий присмак вершкового масла, законсервованого, як шпроти. Жах! Кавовий напій, яким ми бавились, був з простроченим 17 (сімнадцять, щоб не вважали моєю помилкою) разів терміном. Консервованим могло бути все: картопля, капуста, морква, буряк. Тому, якщо щастило добути нормально§ картоплі, я нарізав §§ кубиками і варив у трилітровій банці. Коли картопля ставала м'якою, висипав туди сардини у маслі. Виходила юшка.
   Але, запитаєте, як можна зварити картоплю у скляній банці? За допомогою саморобного кип'ятильника. Між двома лезами клалися сірники. Двох було достатньо, щоб між двома пластинами утворити зазор. Все це перев'язувалося ниткою. До кожного леза методом загинання кінчиків прикріплювалися дроти і виходив потужний водонагрівач. От і все. Якщо частина забезпечена електрикою, які проблеми? Два протилежні кінці дроту втикалися у розетку і вода у банці відразу починала виділяти бульбашки. Трошки терпіння, трошки обережности - в результаті отримували крутий окріп. Чим масивнішими були робочі поверхні нагрівача, тим більшу потужність він видавав. Вода закипала швидше. З часом я навчився робити такі агрегати, що повна банка сунулась по рівній поверхні, тільки-но вмикався струм.
   Таким чином, безцеремонно порушувались не тільки правила безпеки, але й швидко занепадав стан всіє§ електромережі частини. Ліні§ передачі перегрівалися понад норми. Що могло бути із дерев'яним модулем, станься коротке замикання? На це я перефразую відомий вислів: "Якщо не годуватимеш належним чином власну армію, то... розгрібатимеш багато попелу".
   Примітивні електроприлади доводилось переробляти часто, бо вони, з'§дені корозією, швидко ставали непридатними. Щоб довше користуватись кип'ятильником, в хід йшли товсті пластинки високовольтних запобіжників, та всяке залізяччя, яке валялося під ногами. На кип'ятіння трьох літрів води, за наявности масивного "агрегату", витрачалося менше хвилини часу. Але власником найпотужнішого за всю історію частини нагрівача був все-таки не я. Завзяті хлопці, зрозумівши пряму пропорційність номінально§ продуктивності від площі робочо§ поверхні, шукали спосіб нагріти діжку води, та так, щоб швидко і без диму. Вони зметикували розрізати дві бляшанки з-під згущеного молока, встромили між двома розгортками палички і... Либонь, вся енергосистема була змонтована через відоме місце на тілі. Жоден запобіжник не спрацював, ніде нічого не перегоріло - стала дизельна станція. Двигун завив і заглух. Шкандаль!
   Дизелісти застрибали навколо хазяйства, а там все у нормі. Чухаючи потилиці, знову запустили електростанцію. Мотор розкрутив генератор і струм закрутив кондиціонери офіцерських помешкань, засвітив згаслі лампочки. Але і солдати не дрімали біля діжки. Друга спроба увімкнути нагрівач знову закінчилась зупинкою двигуна. З цього разу вони допетрали, чому разом із встромлянням вільних кінців у розетку припиняється таке звичне для всіх торохкотіння ДЕС. І я собі подумав: а будь там дизель побільше! Когось підучили б основам електротехніки через трибунал.
   До речі, конструюючи кип'ятильники, я сам був одного разу спантеличений. Хотілося чаю. А на той час серед майна не знайшлось підходящих деталей для приладу. Взяв хромовані елементи від замка, ну і зліпив §х докупи. Увімкнув - система працює, вода гріється. Що там відбувається у банці, не бачив. Повернув голову лише коли вода забулькотіла. У це неможливо було повірити: я побачив розчин кольору міцно§ кави. Що за чудеса? Кого я зварив? Чи не каракатицю? Ледве стримуючи рух волосся коротко§ солдатсько§ зачіски, я стояв, заклякши на місці, не в змозі дати собі раду. Поруч нікого не було - так? Так! Воду наливав абсолютно прозору - так? Так! Містика якась. Ну, то пити, чи не пити? А виявилось, не містика, а чиста
   хімія і фізика. Потягнувши за дроти, я дістав геть облізлий нагрівач. Ключове слово мого оповідання - "хромовані". Напевно, ви збагнули це раніше, ніж я тоді. Так от, кажу вам, вчить у школі все, що вам викладають, бо колись знадобиться.
   От, наприклад, як в умовах спекотного літа охолодити флягу з водою? Ми навчились це робити. Обшивали ємність шинельним сукном, намочували флягу іззовні і "холодильник" починав працювати. Випаровуючись, тканина віддавала з парою і тепло. І не сказати, що мудро - прості, відомі із шкільно§ парти закони, але як доречно §х використовували. Особливо воді§ масово користувались цими знаннями, знаходячись у постійному русі. Дверцята §х машин прикрашали не тільки бронежилети від куль, але й ворсисті фляги, які вони чіпляли на кронштейн дзеркала. Тепла вода не давала померти, а прохолодна давала жити на повну.
   Полковнику Геннадію Попову хтось дуже здогадливий подарував великий афганський глек, у якому вода охолоджувалася сама. Я тільки і визирав, щоб воєначальник кудись подався, щоб перехилити скляночку, та й повторити. Секрет - у технологі§ виробництва. Спочатку майстер зробив тонкостінний сосуд, обліпивши його поверхню кінським волосом. Поверх того він наніс зовнішній шар глини. У печі волос вигорів, утворивши мережу капілярів. Крім того, що вода поступово охолоджується, вона ще набуває приємного присмаку. Бачите? Елементарні знання, та вони суттєво полегшували життя.
   Що вода? Завдяки цьому фізичному явищу охолоджували повітря казарми. На вікнах робили каркаси, всередину клали оберемки верблюжо§ колючки і поливали водою. Скільки вікон - стільки живих кондиціонерів.
   Колючка, крім раціону верблюдів, надходила і до нашого столу, тільки в іншому вигляді. Ні, салат з не§ ніякий. Зате відвар рослини добре втамовував спрагу, хоч не можу сказати про §§ приємний смак. До незнайомих смаків треба було звикати. Звикати, щоб були сили, звикати, щоб перемагати невидимих нападників, які атакували і перемагали багатьох здорованів. Служба тилу дбала про наше здоров'я, як могла. Не вистачало свіжих овочів і фруктів - подавали сушені, прострочені, консервовані, вирощені самосадом у пустелі.
   Асортимент напо§в, які нам пропонувались у війську, цікавий. Медична служба додала до нього складові, яких не зустрінеш деінде. Я писав про відсутність або обмеженість багатьох натуральних складових із вітамінами. Авітамінізований солдат далеко у гори не піде. Для вирішення проблем служба тилу завозила на продовольчі склади великі бляшанки із знайомими нам кульками "Ревіту", "Гексавіту", "Ундевіту". Тільки не подумайте, що старшини поштучно видавали кожному бійцеві жовту кульку до сніданку. З них варили "компот". Вода і вітаміни - нехитрий рецепт пійла. Передати смак проблематично - нема з чим порівняти. Спробуйте самі. Розведіть у склянці окропу з десяток кульок і випийте. Тільки спочатку порадьтесь з лікарем, чи можна таке робити з живим організмом?
   Далі за рейтингом популярности йшов узвар, тобто, компот із сухофруктів. Завдяки майже достовірним солдатським чуткам, ми знаємо, що за розпорядженням начальника медслужби в нього додавали бром. Як вам відомо, бром не входить до переліку вітамінів. Цим препаратом намагались пригнічувати делікатну потребу солдатів у особах протилежно§ статі. Але я чомусь не дуже вірю в ефективність тако§ "хіміотерапі§", бо випадки вагітности представниць прекрасно§ половини людства були якимись системними, щоб не казати - стабільними. Отже, компот ми пили беззастережно. Він був трохи кращим за "чай" (без лапок писати - не піднімається рука), невідомо чи§ми руками зметений, невідомо у яких стайнях.
   Беру на себе відповідальність описати рецепт одного напою, який готували, так би мовити, у приватному порядку. Все-одно, повторити результат ви не зможете, та й не захочете - клімат не той. Для початку, треба взяти великий вогнегасник, відірвавши його за допомогою лому, чи обценьок від стіни. Потім є сенс випустити отой непотріб, яким його заправлено. Далі частини вогнегасника слід ретельно вимити (ми ж, наче, не свині). Всередину слід залити воду, бо то, хоч і не головна, але найоб'ємніша складова. Туди ж вкидається кілька пакетиків льодяників, додаються дріжджі кришка щільно загвинчується. За добу під розпеченим дахом вогнегасник "дозріває". А ховати таке знаряддя треба дуже-дуже хитро, бо утвореною рідиною не гребували ні офіцери, ні цивільні службовці.
   Коли я був на§вним молодим рядовим, то побачивши повний ящик цукерок у кімнаті командира взводу, подумав: "Який ласунчик!" Насправді, він не любив солодке, а полюбляв міцне. Ну все, алкогольну тему закрито. Оповідати про способи захмеління не є логічним для мене - противника спиртного. Уявіть, майже всі вірили у всемогутність "вогняно§ води" у боротьбі з мікроорганізмами. А пройтись по інфекційних палатах - так де вони ті, що не пили? Як до хвороби робили "профілактику", так і під час §§ "лікувалися", наскільки вистачало грошей. Ну, не всі, але...
   Нескладно здогадатись, що стіл солдата відрізнявся від розма§ття на столі командирів. Спрощено можна намалювати піраміду. Широка основа - це саме найчисельніша категорій військовослужбовців, рядові, єфрейтори, сержанти і старшини строково§ служби. Трохи вище у "згра§" командири середньо§ ланки: сержанти і старшини надстроково§ служби, прапорщики, молодші офіцери і цивільні особи. Далі піраміда звужується до сегменту старших офіцерів, від майора і до полковника. На вістрі піраміди - одноосібно бовваніє постать генерала, але заступники, напевно, столувалися разом з комдивом. Не секрет, що кухарі і начальство, причетне до служб тилу - окрема категорія, по за пірамідою. "Діди" і "дембелі", можна сказати, теж явище не від того світу. Хто міг побудувати незалежну систему харчування, той був щасливішим.
   Військо було розкидане по різних гарнізонах, а кожна частина, як окрема держава, мала різний ступінь розвитку §далень, починаючи від асортименту і аж до добору кухарських кадрів. Десь, читаю, навіть офіцери страждали від іншого роду поживи, не тако§, до яко§ звикли у Союзі. Раіс Аблазов, командир вертольоту з ескадрілі§ у Баграмі записав: "Про хороше годування можна було тільки мріяти. Запам'яталося, як щоразу на вечерю подавали манну кашу. За рік з'§ли, мабуть, всю сушену картоплю з НЗ нашо§ держави, яка зберігалася на складах ще з війни (Велико§ Вітчизняно§), - така вона була несмачна, погано розварювалася. Оскільки ми із собою взяли примуси, то іноді самі, по черзі, готували на ланку. Продукти міняли на льотні талони у §дальні в кухарок."
   Так це ідеться про льотну столову, де взагалі норми відрізнялись від норм наземного війська у кращий бік. І, знаєте, під час своє§ надстроково§ служби я не жалівся на манну кашу, а §в §§ щодня з превеликим задоволенням. Може пан Раіс - гурман, до якого мені далеко?
  
   Гостинність
  
   Людина, яка подорожує світом, напевно цікавиться місцевими предметами вжитку, побутом туземців, на територі§ котрих перебуває. Обов'язково хочеться залишити собі сувенір на згадку з певними асоціаціями. І, звичайно ж, більшість людей готові "продати" себе на дружній обід з особливостями місцевих смакових уподобань.
   Передати враження від споживання страв - не вийде. Варто обмежитись загальними епітетами: поживно, більше, ніж смачно, з несподіваними смаковими сюрпризами. Я не вмію дегустувати, а потім описувати незнайоме зрозумілими словами, ніхто з читачів з моє§ розповіді не відчує смаку на язиці. І тепер, щоб ви не подумали, нібито я вчащав до афганців, та знаюся на §хніх кулінарних секретах - ні. Але одного разу попав вдало, переконавшись у непорушности законів гостинности.
   У кожного з учасників радянсько-афганського конфлікту, хто мав таку ж нагоду, сво§ враження, відмінні одне від одного. Ми із старший лейтенантом Анікєєвим потрапили до друзів, або ж до умовних друзів, як тоді можна було охарактеризувати стосунки між представниками радянсько§ і афгансько§ армій. Нижче я наведу мемуари офіцерів про §хні візити до лігва збройних формувань моджахедів. Бували й такі. Кожна подібна по§здка була досягненням особисто§ дипломаті§.
   Тепер про обставини зустрічі: організатори і хазя§ - підполковник афгансько§ армі§, та й ще один офіцер, цілий полковник, літня людина ще того старого королівського загартування, тобто, за молодих років починав служити в армі§ короля Дауда. Мав він високу посаду, чи ні, по погонах не судять. Афганським офіцерам приходили чергові звання, незалежно від посади, по календарному строку. Гості - я, тоді рядовий і жодним чином не особливий якийсь хлопець і мій візаві - старший лейтенант інженерних військ. Водія нашого "бобіка" можна не вважати учасником обіду, оскільки він весь час крутився біля машини, ледве відганяючи навалу малих капосників від дзеркал і номерних знаків.
   Наважитись на по§здку до самого Шинданду допомогла юнацька цікавість. Неспокійні хвилі лоскотали нерви, накочуючись і відступаючи. Ми намагалися не допустити тривожних думок глибоко в серце, однак, розслабитись теж собі не дозволяли. Надворі бовваніла наша машина, навколо яко§ гасав розпашілий водій. А ми самі увійшли до будинку, усвідомлюючи, наскільки ж далеко знаходяться наші бойові пости і хто нас тут шукатиме до кінця дня?
   Великий вентилятор на підставці ганяв повітря кімнатою. На столі белькотів японський приймач, присипляючи нас то протяжними східними акордами, то незрозумілою персидською мовою. До компані§ приєднався тарджоман - перекладач, один з молодших офіцерів, який свого часу навчався на територі§ СРСР інженерній справі. Все, про що ми говорили, не варте пам'яті у порівнянні з обідом, який нам замовила приймаюча сторона. Та і про що ми могли говорити? Загальний зміст бесіди: ми вам, а ви - нам, тому між нами завжди все буде добре. Сказавши речення, ми терпляче чекали, доки слова перетлумачать на фарсі, складуть пару речень у відповідь і відпасують нам. Сплітаючи словесні реверанси, я непоко§вся, що мого запалу витримати все у стилі інтелігентів вікторіансько§ епохи надовго не вистачить.
   Чорний, як земля, сорбоз поставив перед учасниками тарелі з пловом. Шматки баранячого м'яса лисніли у великих зернинах рису. Давно не бачив стільки м'яса і такого добірного рису. Безкінечна розмова почала подобатись. Додому ще треба було до§хати, але до людей, які сиділи перед нами, прокинулася повна довіра. То був єдиний день, коли критичне навантаження шлунку співпало з повним моральним задоволенням від спожитого. Сам собою розв'язався язик, віднайшовши потрібні слова наостанок. Ніхто не хотів лишатися боржником у красномовстві. Через те ми ледве вмостилися до УАЗіка, хвилюючись, не стільки про те, як безпечніше проскочити до гарнізону, скільки про машину, яка могла знадобитись §§ хазя§ну під час нашого бенкету.
   Іншого рівня зустріч описана колишнім командиром 101-го піхотного полку Володимиров Невєровим у його нарисі "Чесна угода". Слід сказати, що полковник Невєров не переймався бажанням перекусити, а планував провести плідні перемовини з керівником, як він сам пише, бандугруповання. Ось що з цього вийшло.
  
   "Це був 1983 рік! Багато чільників банд були готові до мирних переговорів з урядом Афганістану, а на місцях з губернаторами провінцій, міст. Але, на жаль, ані афганська сторона, а, тим більш, радянська, цього моменту не відчула, або не хотіла. Погодившись на зустріч, я запропонував провести §§ на територі§ полку. Однак, наступного дня зв'язковий (Фейзбулла) прибув і передав побажання свого командира зустрітись на нейтральній територі§. Та для кого вона була нейтральною, якщо кожна висота, кожна п'ядь землі - афганська. І тоді я наважився на зустріч, розуміючи, що то могли бути мо§ останні години життя. Доповівши ситуацію командиру дивізі§,, я спитав дозволу, але отримав відповідь: "Тільки після мого рапорту командувачу армією". Я навіть не міг припустити, наскільки це виявилось складним процесом. Мені довелося переконувати не тільки командувача 40-ю армією, але й командувача військами округу. Отримавши, все ж, дозвіл (вочевидь, це був перший випадок, коли особисто командир полку вів переговори з душманами без представників афгансько§ влади), я почав готуватись до спілкування. Я настільки хвилювався, що у магазин до ПМ (пістолет Макарова)почав вставляти дев'ятий набій (при місткости 8 набо§в), хоч прекрасно розумів, що скористатись ним не доведеться.
   24 лютого взяв із собою перекладача і майора А.Казанцева на БТР-60ПБ, я ви§хав до стану зверхника. Не до§жджаючи метрів 50, мене зупинили і рухом показали, що до намету мені і перекладачеві необхідно йти пішки. Навколо намету було розставлено охорону чоловік 10-12. Увійшовши до намету, я побачив (вперше) голову банди Сайд Амір Ахмада. На око йому було років 30. Виглядав вельми пристойно.
   У ході переговорів він відзначив, що розуміє наше становище і хотів би жити у мирі з нами. Такий порядок мене повністю влаштовував. Розмова тривала близько 6 годин з перервою на обід. Коли нам подали §жу, я не починав трапезу. Якесь внутрішнє почуття було про отруєння §жі. Помітивши мою тривогу, Сайд Ахмад посміхнувся і, сьорбнувши вміст із своє§ тарілки, передав §§ мені, а у мене взяв мою. Такий хід вплинув на мене обнадійливо. Але... Схід є Схід.
   Після обіду Ахмад розгорнув мапу і почав показувати розташування складів, баз, кишлаків, у яких мешкають душмани і навіть маршрути, якими з Ірану доправляють зброю і боєприпаси. Але хто після цього лишить живим командира полку? Так, нагодували мене добре перед смертю, майнуло у голові. А тут ще перекладач мимохіть прошепотів: Товаришу полковник, а Вас стратити хочуть".
   Переговори ще тривали близько півтори години. А в мене думки про близькість моє§ смерти. Почав уже подумки прощатись з усіма.
   Минули роки. І коли пишу ці рядки, я не можу пригадати, чим саме зміг переконати командира банди у відтермінуванні моє§ смерти. У результаті переговорів ми уклали без протокольний мир. Я обіцяв не проводити операцій проти моджахедів його банди, а він запевнив, що його люди не нападатимуть на наші транспортні колони, пости та інші об'єкти.
   - А гарантія? - спитав я.
   - Моє слово - найтвердіша гарантія, - відповів він.
   - Але у районі діють інші загони.
   - Я забезпечу порядок на сво§й територі§, - відповів Ахмад.
   І, як показали подальші поді§, слово він своє тримав твердо. На довгий час у районі Герату встановився мир.
  
   Як не важко радянському полковнику переосмислити вагу епітетів, якими він нагородив сардара Ахмада, слід віддати належне взаємній повазі до суперника. Лише один раз його загін названо в оповіданні моджахедами. І то вже прогрес, бо коли це відбувалося, крім як найманцями і бандитами партизанів не прийнято було іменувати.
   Наведена історія переповідає обставини, коли один із наших воєначальників §в, маючи внутрішній спротив до того. Смачно і страшно водночас. Пішло на користь таке бенкетування, чи ні? Думаю, не пішло. А наступний витяг з оповідання борттехніка Фролова, відомого вам з попередніх частин мого циклу, теж підтверджує таку мою думку. Інтерес там був схожий, тільки іншого рангу виконавці. Надаю слово Ігору Фролову.
  
   " ДЕНЬ ДУРНЯ
   Перше квітня 1987 року. Пара Мі-8 у супроводі пари Мі-24 летить до іранського кордону, у район соляних озер. Летять у дружню банду, везуть матеріальне свідчення дружби - великий телевізор "Sony". У вождя вже є дизельний генератор, відеомагнітофон, набір відеокасет з індійськими фільмами - телевізор має увінчати собою цю піраміду добробуту. В обмін вождь обіцявся інформувати про плани недружніх банд.
   Проскочили Герат, повернули перед хребтом на Захід. "Двадцять четвірки", у яких, зазвичай, не вистачало пального для великих перельотів, побажали на все добре, і пішли назад, на гератський аеродром, пообіцявши зустріти на зворотному шляху. "Вісімки", знизившись до трьох метрів, летіли над дорогою, наздоганяючи поодинокі танки і бетеери, тішачись тим, що лякали сво§х сухопутних колег. Ті, хто стирчав з люків або сидів на броні чули тільки гуркіт сво§х двигунів, - і, раптом над самою головою, дихнувши гасовим вітром, закривши на мить сонце, ширяє голубе, у брунатних патьоках мастила червонозоряне днище, - і гвинт окрила машина, заглушивши ревом, проноситься далі, доброзичливо хитнувши фермами з ракетними блоками.
   Відійшли від дороги, довго летіли порохнявим степом, нарешті, дісталися. Пару зустрічав натовп суворих чорнобородих чолов'яг з автоматами і гвинтівками на плечах. Очікуючи, доки борттехнік загальмує лопаті, командир пожартував:
   - А нащо §м довбаний "Sony", якщо вони можуть забрати два вертольоти і шість льотчиків? Грошей до кінця життя вистачить.
   Взявши автомати, вийшли. Вдалині, з боку іранського кордону, блищала і здригалася біла смужка - озера, чи просто міраж. Командир помахав тим представникам банд формування, що стояли оподалік, показав на борт, окреслив руками квадрат. Підійшли три афганці, винесли коробку з телевізором. Вийшов вперед вождь - похмурий товстий велетень у чорній накидці - жестом запросив іти за ним. Льотчики рушили у щільному оточенні мужиків з автоматами. Борттехнік Ф. докурив цигарку, хотів кинути недопалок, але подумав - чи можна ображати землю у присутности народу, що §§ замешкує - хтозна, як відреагують. Випотрошивши пальцями залишки тютюну, він сунув фільтр у кишеню.
   У глиняному будиночку із сферичною стелею було прохолодно. Уздовж стіни лежали подушки, на які льотчикам запропонували сідати. У центрі поставили телевізор. Гості і хазя§ розсілися навколо. Над борттехніком Ф. було віконце - він навіть розміркував, що через нього можна стукнути його по голові. Праворуч сидів жилавий "дух", і борттехнік непомітно намотав на ступню ремінь автомату, що лежав у нього на колінах - на той випадок, якщо сусід забажає схопити автомат. Ліву нагрудну кишеню-кобуру відтягував пістолет, праву - граната - перед тим, як вийти з вертольота, екіпажі, розуміючи, що шансів проти такого натовпу немає, прихопили кожен по "лимонці". Гості тут, звичайно, - свята справа, але всяке буває. Тим більш, першого квітня...
   Принесли чай - кожному по маленькому металевому чайничку, скляні кружки - маленьку подобу пивних, білі і бежеві кубики рахат-лукуму, зацукровані горішки у надтріснутих шкаралупках, схожі на вустриці. Вождь, скупо посміхаючись, показав рукою на гостину. Льотчики тягнули час, оглядаючи з робленою цікавістю стелю. Пити і §сти першими не хотілося - невідомо, що там налито і підсипано. Почали тільки після того, як вождь підніс кружку до бороди.
   Гостювали недовго і напружено. Попивши чаю, встали, незграбно притиснувши руки до грудей, вклонилися, жестом дали зрозуміти, що проводжати не треба, потисли руки всім по черзі, взулися біля порогу, і умисно не поспішаючи, пішли до вертольотів. Беззахисність спин була, як ніколи, відчутна. Від чаю чи від страху, усі шестеро змокли. Кілька мужиків з автоматами повільно йшли за ними. Їхні погляди тиснули на лопатки.
   Діставшись до вертольотів, скоса глипнули, непомітно заглянули під днища у пошуках підвішених гранат, через те ж оглянули амортизаційні стійки шасі - зручне місце для розтяжки гранати - вертоліт злітає, стійка вивільняється, кільце висмикує чеку...
   Запустились, помахали з кабін вождю, який все ж вийшов проводжати. Він підняв руку, прикриваючи очі від піщаного вітру гвинтів. Злетіли, розвернулися, ще очікуючи пострілу, і пішли, пішли - все далі, все спокійніше, ховаючись за пиловою завісою... Пішли.
   - До-о-обре! - зітхнув командир, майор Г. - Ще одне таке чаювання, і я посивію.
   Через півгодини вискочили на дорогу, підскочили, запросили "двадцять четвірок": "Йдемо, зустрічайте".
   - Теж мені, супровід, - мовив командир, - ... вони мені тут потрібні - мали б поруч крутитися, доки ми отой страшний чай пили.
   Мі-24 зустріли §х вже на підльоті до Герату. Пристро§лися попереду і ззаду, спитали, чи не подарував вождь баранця.
  -- А як же, кожному - по барану, - сказав командир. - Просив кістки вам віддати."
  
  
   Ну як вам таке? Велика і серйозна дипломатія не завжди давала очікуваний ефект. Політика примирення, оголошена у 1987 році практично нічого не змінила, окрім того, що радянські війська не мали права відповідати на провокаці§ і тоді вівся односторонній відстріл, і цинкові труни перетинали кордон з тією ж інтенсивністю. А мала самодіяльна дипломатія, практикована на свій страх, з величезним ризиком, зберегла багато життів. На територіях, підпорядкованих умасленим сардарам, припинялася війна, джентльменська угода діяла, а, якщо порушувалася, то не афганською стороною. Один раз нашим могли повірити. Другого шансу попити чаю і лишитись живим не було.
  
   Кулінарні знахідки
  
   Солдатське буття треба прикрашати, робити маленькі свята і не за казенним столом. Армія США не тим сильна, що тримається на професіоналах, - бути "янкі" престижно. Вони ситі, вони задоволені, тому й готові зранку до вечора гарувати, як..., вибачте, афроамериканці на плантаціях. Німецька армія - до кінця минулого століття формувалася за принципом набору на строкову службу. І що? "Зольдати"ситі і задоволені. Наша §дальня не задовольняла наших смакових звичок, а ще більше - естетичних. Чого нам не давали, те ми намагалися організувати на наші мізерні грошенятка.
   Наші гарнізонні крамниці пропонували товари, яких у Союзі навіть ніхто не бачив: голландська шинка, натуральні грецькі соки, всіляка смакота. Та й такі звичні тепер продукти, як згущене молоко в широкому асортименті, ікра, консервовані краби (справжні камчатські), печиво вітчизняне і імпортне. Хто жив у Союзі, той розуміє. З усього розма§ття краму солдат обирав, зазвичай, дешеве, рідко - дорожче. І ми робили собі "Наполеон" з простого харківського печива, викладаючи його шарами і поливаючи згущеним молоком. Ту ж таки згущенку можна було продути вуглецем на компресорній і отримати подобу морозива. Так що, ситі мо§ читачі, війна війною, а мозком керують не тільки доцільність, рефлекси самозбереження, але і шлунок, великою мірою, теж.
   Як уже було сказано, позапланові чаювання з печивом називалися спеціальним терміном "чефан". Натомість, не віталося таємне вживання прихованого хліба, або бридко§ каші з батальйонно§ §дальні. Це називалося зневажливо словом "парашничати". До "парашництва" були схильні молоді солдати, за рідкісними винятками. Попастись на цьому на другому році служби - ганьба смертна. Один з наших "дідів", з підходящим прізвищем Дєдух, уважно стежив, як молодий черпає кашу, щоб подати йому і не забував попередити: "Кам-кам!", тобто, "Трошки!". І доки я сам не дослужився до почесного строку, ніяк не міг зрозуміти, як йому, Дєдуху, вистачає сили жити? А що там довго міркувати? На скажених забігах у бронежилеті його не бувало, на прибиранні казарми - тільки, як контролюючий орган. Там - почефанив, там переспав. То так і шматок хліба з маслом - неабияка §жа. Додати до чаю трохи (кам-кам) згущеного молока, та вже й до прадіда можна служити!
   Коли-не-коли "діди" генерували іде§, які молодий побоявся б озвучити: з'§сти караульного пса.
   Собака європейцю, слов'янину хто? У першу чергу, - друг. За яких обставин корейці почали §сти собак? У якій армі§ вони служили? Але наші (на другому році служби) показилися. Було у нас два барбоси. Не дурні і не вундеркінди серед своє§ породи. До речі, яко§ ж породи вони були? Яко§сь мішано§. Ніхто не знав, коли вони попали до караульного вол'єру і хто перший почав водити §х на нічну варту. Командам §х ніхто не навчав. Цілий день вони, закриті у вол'єрі, відсипалися. Але щоб насмітити під себе - такого не бувало. Зате ввечері, коли вартовий відкривав дверцята, вони могли перед нарядом на етапі спорядження автоматів зливати по п'ять хвилин (от терплячі тварини!). І перші хвилини не солдат водив чотирилапого, а навпаки, той гарцював маршрутом так, що доводилося грубо смикати пасок на себе, щоб не забігти ненароком у сусідню провінцію.
   Собак мені жаль. Чому хлопці підняли руку на сво§х партнерів по службі? Спочатку "почефанили" одним гавкуном, а, незабаром, з'§ли його товариша. У тих "вечірках" я участи не брав. Про те, що сталося, дізнався, коли заступив у караульний наряд. Бенкетувала ж інша зміна. Відтоді я не почувався вночі настільки безпечно, як із голосистим помічником.
  
   Нове життя
  
   Строкова служба навчила жити за принципом: не все так погано, як могло би бути. Справді, не хочу казати, і не маю на те підстав, що цей складний період відбувся, як чорна смуга у житті. Нарешті я міг вирішувати подальшу долю так, як мені хотілося. Або §хати додому, пірнати з головою у сметану (бо хотілося), чи все-таки ще раз переконатися і затвердитися, і дати відповідь на питання: хто я є? Одна справа, коли за тебе думають старші, вказуючи напрямки руху, порядок дій, та межі дозволеного. Недобровільно, примусово, не питаючи про стан душі, не переймаючись чи§мось емоціями. Граничні режими організму вже були визначені, а що до того, чи зможу я триматися приблизно у такому ж ритмі, маючи вибір: іти далі військовою стезею, чи повернути на цивільні рейки? Військова людина у Союзі - повноцінний громадянин, який має свою специфічну роботу, але ввечері він кладе голову на плече дружини, а вранці лізе до свого холодильника. Та по "гарячих точках" тисячі людей у погонах вели філософську розмову самі із собою: наскільки вистачить пороху в мо§х порохівницях? Зараз спало на думку таке - це ж типу військове чернецтво. Нехай не всі офіцери добровільно обирали свій складний шлях, але мені - солдату, який відслужив належне, виконав, як кажуть, громадянський обов'язок, зовсім не потрібно було питати у батьківщини, чого вона ще вимагає від мене. Спонтанна думка, підкинута одним із друзів, швидко переросла у остаточне рішення: лишаюся.
   Отже, прослуживши останні півроку у Гератському гарнізоні, я знову перемістився на шиндандщину, в управління 5-§ Гвардійсько§ Зимовниківсько§, орденів..., мотострілецько§ дивізі§. Твою дивізію!!! Чи не погарячкував? А домашні вареники? А борщі?
   Переполошилися домашні, пішли в атаку родичі, посипалися листи, почалися умовляння. Але заднього ходу вже не було. Я виписав на складі новий комплект польово§ форми і вперше увійшов до офіцерсько§ §дальні на законних правах. Так це ж зовсім інша справа! Відтоді можна було казати вголос: я - людина.
   Швидко минув період притирання до нових начальників і ознайомлення з колом обов'язків. Скоро оточення зрозуміло - цей буде літати. Після дебютного перельоту відбувся наступний, а там ще і ще, і ще. Гарнізони і військові частини, короткі, проте, змістовні візити прикрасили життя. Ні, ченцем військового аскетичного ордену я себе вже не почував, розвідавши поступово "зірковість" §далень по різних закутках контингенту, коли-не-коли вгамовував там основну потребу організму. Тураґунді, Кандагар, Кабул, Баграм, Джелалабад. Така собі географія подорожей, чи, інакше кажучи, весь світ на тарілці.
   Незабаром при дивізійному управлінні відкрили воєнторгівську кав'ярню. І одночасно з цим народився ритуал "відвально§". Мо§ друзі - геніальні автори чорного гумору, проводжаючи мене в дорогу, казали: "Тебе не сьогодні - завтра зіб'ють, то ми разом і сосисок не по§мо?" Я замовляв сосиски, ми ґелґотали до пізньо§ години, бо зрання я вже §хав на аеродром. А якщо з якихось причин не відлітав, ввечері процедура "відвально§" неодмінно повторювалась. Найгучніші проводи, пам'ятаю, тривали кілька днів поспіль.
   Найбільше подобалося літати до штабу 40-§ армі§. Коли всі службові справи бували влаштовані, я на деякий час ставав цивільною людиною. Виймав комплект перемінного одягу і виходив на вечірню прогулянку, не оминаючи столично§ кав'ярні, у порівнянні з якою наша дивізійна тягнула на жалюгідну помийницю. Коли водилися чеки, ввечері гріх було відмовити собі у смаженому курчаті. А вранці я любив робити рейди по офіцерських §дальнях різних військових частин. Переглянувши меню, лишався, або рухався далі - було куди піти. При штабі армі§ §жу готували цивільні кухарі і ставлення до обов'язків вони мали відповідне своєму високому інвалютному заробітку. На час відрядження, за військовими правилами, слід було виписувати продовольчій атестат і ставати на облік для отримання харчового забезпечення. І не там, де заманеться, а у тій частині, куди належало прибути для виконання завдання. Та такого, щоб колись виконати всю процедуру належним чином, не велося й мови. Дівчата у фартушках завжди чемненько подавали все до столу, не питаючи, звідки така незнайома фізіономія.
   Одного ранку я встиг натрамбуватися у трьох частинах. Їдальні військових будівельників оминав, не маючи нічого проти самих бійців будбату, але не покладаючись на майстерність §хніх кухарів. Сумний досвід минулого підказував, що у цьому роду військ хлопці однаково вправні біля бетономішалки і біля котла. А тому §х могли переставляти за нагальною потребою. Ну то так, здогадки. Найкращі спогади збереглися від закладів харчування льотчиків і десантників. Але головне, нещодавня болюча проблема постійного недоотримання задовільного поживного продукту, геть перестала тривожити. Навіть тимчасові затримки на пересильному кабульському пункті, коли попутного літака доводилось чекати по кілька днів, не доводили до відчаю. А то єдине місце у Кабулі, де не слід було казати "по§в". Емоційно точніший вислів - "отру§вся". Та коли були у наявности гроші - було з чим до туалету іти навіть там. Яко§сь неситно§ днини від голодно§ кволости мене врятував кілограм яблук, куплений на останні 70 копійок.
  
   Апельсиновий рейс
  
   У субтропічних широтах Афганістану, де гори не такі високі, а долини зеленіють, омиті водами широко§ річки Кабул, знаходиться цитрусовий рай. Там, у раю, обережно літали, ні, не Янголи, а гвинтокрилі машини. І звідти, з-під листя, назустріч §м летіли крупнокаліберні кулі і зенітні ракети. Тому вони - вертольоти, носилися не менш, як парами, хижо маневруючи на максимальній швидкости. Частина машин не поверталася на базу, перекресливши небо траурно-чорною стрічкою диму. Так що, пілоти не відчували себе курортниками у небі над містом з красивою назвою Джелалабад.
   Дякувати моєму шефові, підполковнику Крупнову, і я на добу залетів туди подивитись на рясніючи мандаринові та апельсинові плантаці§. Ціль відрядження насправді була унікальною. Офіційно, тобто у документі, написали: супровід особового складу. Реально ж я мав завдання зустрітися з колишнім однополчанином і другом Валерія Крупнова, і вивезти до Шинданду чималий гостинець стиглих мандаринів, в'язанку евкаліптових віників, а, на палке прохання майора Суслова - мавпочку. Так, теоретично (і ми це знали, бо у нашій частині один прапор вже був власником макаки) примати жили на деревах, які вкривали джелалабадські схили. Я тоді не дуже замислювався, як ловити тварину, чим §§ налигати, щоб доправити на шиндандщину, але якась моя і майора Суслова дитяча довіра давала підставу сподіватися, що його план цілком реальний.
   У далекому 1570-му році імператор моголів Джелаладин Акбар заклав місто у цих благодатних краях, але ще до нього буддисти понаставляли там сво§ культові споруди, датовані аж першим століттям. Номінально встановлена революційна прокомуністична влада так і не впоралася, навіть за допомоги двох бригад "шураві" і радянського вертолітного полку, з великою кількістю повстанських угруповань. Близькість пакистанського кордону грала на руку моджахедам, які проходили підготовку у таборах по той бік, а відпрацьовували науку у джелалабадських заростях. До основних баз збро§ - рукою подати і знаходились вони на територі§ іншо§ суверенно§ держави, куди не могли літати на бомбометання радянські бомбардувальники.
   Головною сільськогосподарською культурою адмінцентру провінці§ Нангархар до недавнього можна було вважати... мак. Саме так, опійний мак, від якого залежав добробут селян. Через запровадження програми знищення посівів опіуму багато фермерів і простих землеробів сіли на голодний пай. Дійшло до того, що боржники змушені були наркодилерам віддавати сво§х дітей.
   Чому не цитруси, а мак був основною комерційно вигідною продукцією селян? Причина у нестачі води. Неподалік від річки, там де вологи вдосталь, вирощують фрукти й овочі, а у віддалених районах на незрошуваних площах гарно росте тільки мак. Не цинічна байдужість до поламаних життів, а безпросвітна бідність змушувала дехкан вирощувати надзвичайно красиві квіточки, які збирали у сво§х маленьких коморках білий смертельний сік.
   У цю красу мене і відправили, не жаліючи міноборонівських валютних коштів, адже за перевіз кожного пасажира гроші переганялися з рахунка на рахунок. Відправляючись в далеку путь, я навіть не здогадувався, наскільки далекою стане дорога. Прямого сполучення Шинданду-Джелалабад не існувало. Усі рейси - через Кабул. Мій Ан-12 робив великий трикутник, зробивши першу посадку у Кандагарі. Побачити залюднені кабульські вулиці після стриманого аскетизму Кандагару було просто приємно. Однак, у місто я не по§хав. Вночі у потрібному напрямку відлітав Ан-26, тому кілька годин чекання ледве-ледве дотягнув на пересилці коло аеропорту.
  
   Напівтемний салон Ан-26. Поруч - група молодих офіцерів тільки-но з Союзу. Дивилися на мене, старшого сержанта, як на батька рідного. Я нікому не сказав, що лечу у Джелалабад вперше. Глупа ж ніч навколо, а екскурсовод забарився. Де ночувати і як шукати десантну бригаду - задача з кількома невідомими. Але я був щасливий польоту. Зсередини розпирає хвиля почуття, як би його визначити, марнославство, чи що? Та ні, наче воно не моє, але ж приємно бути головним пацаном серед приголомшених невідомістю лейтенантиків. "Визначимось!" - запевнив я §х. Язик у голові не тільки, щоб поштові марки слинявими.
   Недовго летіли, перестрибнувши через гірське сідло і у повній темряві впали на долину. Бортач опустив рампу. Розгерметизований відсік шумно впустив оточуюче повітря. "Хух!" - дихнула на нас субтропічна ніч. "Йо!" - відказав внутрішній голос. Таким відпаром земля ще ніколи мене не приймала. Задушлива спека увірвалася, наповнивши кожну шпарину ароматами невідомих рослин, а може самих гір, вперемішку зі спаленим гасом. А на Укра§ні в ті дні вже бачили перший сніг.
   Вийшли назовні. Вогке гаряче повітря накотило на нас щільною хвилею. Чи буває тут зима? Напевно, як ми §§ розуміємо, не буває. І стало так цікаво все побачити, а у небі - тільки квасолини зірок, і зовсім не видно місяця. А темна земля, вкрита рослинністю, робила ніч ще темнішою. І всі зрозуміли, що попали в інший світ, абсолютно не знайомий ні сочінцям, ні кримчанам, ні душанбінцям. У повітрі зависло питання: і що далі?
   Тільки пілоти могли зорієнтуватись у сво§й аеродромній стихі§. Отже, я до них, а за мною мо§ необстріляні супутники. Екіпаж крутився під стійками шасі, не вмикаючи ліхтариків. Знали, на кожну блискітку, навіть на коротке кліпання засмалено§ цигарки, моментально могли відреагувати вогнем на ураження. Льотчик рубонув долонею простір, вказавши азимут і додав, що там ми побачимо високу пальму, а вже хтось, та якось скерує нас.
   - За мною! - розкомандувався я ступивши у пітьму. - По зорях вийдемо.
   Офіцери розібрали валізи і задріботіли услід. Тільки-но проминули пальму, як із темряви вигукнули: "Стій! Хто іде?" Нас зустрів прапорщик. Переконавшись, що це не кінь у пальті гуляє аеродромом, а живі радянські люди, він завів нас до приміщення блок-посту. Тільки там увімкнули ліхтарик і оглянули кількість прибулих. Все підпорядковувалося вимогам безпеки. Пост, обкладений тугими мішками з піском, бронежилети і шоломи, обтягнуті маскувальною сіткою. І наша група - кашкетики, повсякденні лейтенантські кітелі, кілька валіз манаття. Хіба тільки я не схожий на курортника військового санаторію.
   По телефону викликали бронемашини із бригади і тут виявляється, що всередині, під захистом панциру, по§дуть речі, а люди із рештою поклажі - вершки. Отож, обклавши водія пожитками, усі попричіплялися навколо башт. Старший машин подав сигнал, увімкнулись бортові прожектори і ми понеслися. Незалежна підвіска восьмиколісного чуда рахувала вищербини бито§ часом дороги, а назустріч летіла всіляка крилата живність, нагадуючи мені трасуючі кулі. Напружену атмосферу тропічно§ ночі розривав рев двигунів. Дивлячись убік, щоб мухами не повибивало очі, я §хав по мандарини. А всі інші - на війну свою першу війну.
   Вранці мо§м питанням зайнялися "аборигени". На якусь заставу дали команду "накосити" цитрусів і нав'язати віників, як я зрозумів, виконати стандартну процедуру. Цим самим мене лишили можливости побачити, як ростуть мандарини на деревах. З іншого боку, з'явилась можливість не робити нічого цілий день, тиняючись містечком, розбудованим уздовж берега річки. Прокинувшись, я роздивився навколо: "Ой леле! А справді таки рай!". Стільки зелені, куди не кинь оком. Пальми! Та такі пальми, яких не виростили у Криму. А на них...! У "розпальцьованій" кроні я побачив важкі грона фініків. Яка краса! Разом з тим і жаль, бо до мого прильоту плоди висіли недозрілі. Великі, але ще світлі, не набравши кольору, не "засмагнувши" до тіє§ товарно§ кондиці§, що ми бачимо на торгу.
   А як не пальми, то великі-великі, листям схожі на вербу, евкаліпти. Я спеціально перевіряв, розтерши пальцями листок. Аромат евкаліпту - не верби. Ну нащо моєму шефу полковничі зірки, коли він ставав володарем найкращих у Афганістані віників? Навіть наш дивізійний гуру у мистецтві пропарки тіла - Іван Алексєєв, втратив кілька балів зі сво§м дубовим деркачем. І інші спеціалісти лазні, що попривозили з Союзу цінніші за Почесну грамоту віники, - чим тепер вони могли виділитись у масі плебе§в? Мовчи нікчемна душа, замовкай жалюгідний теоретик, коли у парну входитиме Валерій Сергійович. Мрій тільки про те, щоби він довірив поляскати його по спині, може колись і до тебе дійде черга успадкувати залишки облізло§ розкоші, коли черговий сержант зганяє до Джелалабаду за свіжими віниками.
   Попереду я мав вільний день, яким міг розпорядитись на власний розсуд. Перший вельми позитивний висновок на адресу кухарів офіцерсько§ §дальні десантників я зробив. Воно хоч і не головне у житті, але запам'ятовується. Перше враження сильне. Відчуття комфорту, задоволення, ситости, так-так, §§ само§ - ситости, як і враження від чистих, або навпаки, від сирих і драних простирадл у провінційних готелях, лишається у пам'яті візиткою, приємною, або ж поганою.
   Я вийшов з-за столу задоволений, переключивши увагу на огляд військового містечка. Щось місцеві категорично не рекомендували §здити до міста. Не нариваючись на неприємності, я блукав берегом річки під наглядом замасковано§ бойово§ машини. По той бік земля потопала у зелені. Хотілося туди. Та тверезі голоси радили милуватися смарагдовим покривалом здаля. На нічний рейс записувались бажаючі летіти до Кабулу. Не маючи близьких знайомих тут, мені не резон було лишатись на довший час. І плоди, відняті у мамки-дерева доставили, упакованими, готовими на відправку. Значить, на те вища воля.
   На моє просте запитання: "А чи бувають літаки вдень?" - "комсомолець" із журналом реєстраці§ так подивився, мовляв, хто тут у нас такий недалекий? Ні, здається, він не тільки подивився, як на припудреного, а щось таке промовив вголос, на кшталт: "Чи ти з глузду з'§хав?" Не знав я, що для них це таке болюче питання. А ми, шиндандські, такі собі розслаблені, аж незручно перед хлопцями, літаємо вдень, коли хочемо, як хочемо, та ще й бажаємо оглянути місцевість з екскурсоводом. Ну правда, була така думка хоч про§хатись тією ж нічною дорогою і подивитись, де були, які серпантини накручували і що то за вода шуміла, та які хащі ховали сво§х мешканців обабіч бетонки. Не думаючи про погане, кортіло злетіти, доки сонце не втомилося підсвічувати краєвиди немислимо§ краси. Скучив за новими естетичними враженнями. Так буває. Але бойові товариші вправно поставили мене на місце, обламали крила романтика і акуратно повернули на землю. Виліт - о першій ночі.
   Відпрацьовуючи довіру командування, поцікавився на предмет вивозу макаки. Історія співіснування людей з мавпами не пішла з пам'яті аборигенів, проте, на час мого відрядження лягла в архів спогадів. Харчів вистачало всім. Чого примати не добирали на дереві, §м кидали люди, а ні, то вони самі відбирали. Примхливі тварини чомусь не любили наших жінок. Бійцям жінки подобалися. Конфлікт переростав у бунт. Бувало, стрибне з пальми напівдике створіння, вкусить і знову на пальму. Ніяк вони не хотіли вчитись хорошим манерам. За це §х постріляли безпорадні во§ни. Не позбавляти ж себе через любов до фауни гріховно§ втіхи?
   Якби макаки мали більше розуму, §хнє вціліле плем'я втішалося би видами на чисельні кістяки бойових машин, вантажівок, - обвуглений метал з вибитоми на ньому написами: "Зроблено в СРСР". Саму дорогу від Кабулу до Джелалабаду красномовно названо дорогою життя. Вона несла життя у гарнізон, водночас роздаючи чорні мітки солдатам іноземно§ армі§.
   Вночі я припхався на аеродром, наче з ринку. Та ніхто й не бачив мого вітамінного вантажу, бо ми як кроти, на звук, відшукали літак. Злітні вогні увімкнули лише на короткі секунди розбігу. Тільки Ан-26 відірвався від смуги, усе померкло, крім зірок, що відділяли морок долішній від темряви космічно§.
   На кабульській пересилці, попо§вши пісно§ січки, морально розчавлений після щедрого джелалабадського "вкидання", поліз до баулу з мандаринами. Ще зелені і кислі, вони залишили смак у роті. Прикинувши, скільки вітамінних плодів доведеться згризти, за§даючи пересильну тирсу, подумав: підполковник Крупнов скаже, що беру завеликий відкат. А що вдієш?
   Літак прилетів швидше, ніж мішок схуднув до непристойного розміру. До Джелалабаду більше ніколи літати не довелося. Дарма. Якби вдалося поласувати фініками...
  
   Кулінарний майстер-клас від сержантів
  
   На літературний десерт подаю два епізоди. Між ними відстань невелика. Період ді§ - приблизно між літом 1986-го і літом наступного року. Суть у тім, що чоловіки вміють готувати не гірше за жінок, застосовуючи творчий підхід до діла, навіть якщо раніше не доводилося смажити нічого, крім яєчні. Інту§тивно я і мій друг Віктор Міроненко відчували в собі хист до куховарства. Не раз бачивши, як з-під материних рук вискакують вареники, хто утримається, щоб не повторити, а, можливо, і перевершити свою вчительку? Коли ми ще жили по домівках, нам того не треба було. З печі само якось стрибало усе до рота. Аж ось вона, армія, довела вояків до нестерпного бажання хоч чогось із домашнього меню. До звільнення так далеко! Дивізійне меню набридло, нема куди далі.
   Прорвало нас тоді, коли Вікторові знайомі дівчата з політвідділу змісили колобок тіста. Замісили, а далі - самі. Він - до мене: "Вареники можеш ліпити?" Та що там §х ліпити? Колись отак стаканом робив матері крильця. Вона клала всередину ложечкою сиру, чи вишні і чік-чік-чік, готово!
   Зорієнтувалися по ресурсах. Попервах питань не виникало, Вітя покладався на банку вишень, яка, як він думав, ще досі сто§ть у шафі. Від цього моменту почалися "але". Друг поліз у шафу, але... Ще вранці зі шпиталю при§жджав майор Борєвський (він мешкав у одній кімнаті з другом). Вишні сусідик, хворий на гепатит, зараза, прихопив із собою. Була надія купити вишні у воєнторзі, але... Того дня консервованих ягід у крамниці не виявилось. Придбали джем. Що до вареників з повидлом, то це був мій шкільний прикол, на кшталт сала у шоколаді. Тепер юнацький гумор втілювався предметно. Ну, джем, то і джем.
   Взялися дружно. Я - катав млинчики к кавалочків, братчик намагався робити "чік-чік-чік". Перше зауваження на мою адресу - треба робити круглі заготовки. Подивився - правда, форма більше схожа на амебу з підручника біологі§. Врахував побажання. Почав розкатувати тісто тоншим шаром, а безформні нарости обрізав ножем. Мав вийти злагоджений конвеєр. Вітька щось там сопів, кректав, збирав навколо себе мо§ вироби, а готових напівфабрикатів так і не видав. "Не ліпиться, туди його!"
   Я відклав пляшку-качалку. Як же то мати, граючись, загортала стулені подвійно половинки а трьома перстами накручувала гребінець? У чотири руки в нас нічого путнього не виходило. Пробували втирати кра§, "вальцювати", підсипати борошна. Ледь-ледь зліплений перший вареник почав розклеюватись, коли кипіла робота над другим. Зате вода не кипіла. Нагрівач не грів на совість. Низки тоненьких намистин-бульбашок тягнулися до поверхні, а справжнього кипіння не було.
   Висолопивши язики, стікаючи голодною слиною, ми порпалися з тістом. Щось, наче, почало виходити, натомість, перші вареники геть порозкривалися. Погодилися, що краще буде обгорнути §х ще одним шаром тіста. Вареники по афганськи, у бронежилетах. Реготали, як ті коні. Ми завжди багато сміялися з Вітькою. Очевидно, сміх і зморив мого друга.
   Партія різних за формою і розмірами вареників була готова до занурення. Деякі, схожі на динозаврів, просто лякали. Вітя куняв і помітно втрачав оптимізм. Не здаватися! Вкидаємо! Не обпікаючи рук, у воду, що так і не заграла ключем, полетіли наші фугаси. Гаряче сирим не буває. Куди вони дінуться? Зваряться! З цією дією на поверхні перестали підстрибувати, без того нечасті, бульбашки. Попливли клапті джему. Не страшно, на війні без втрат не буває.
   А другана "вбили". Він тяжко гепнувся головою на подушку... Хоча, ні, солодке сопіння показало, що він тільки "поранений". Однією рукою я помішував водно-джемовий розчин, а лівицею термосив бійця за плече: "Не покидай мене! Розмовляй зі мною!"
   Вода трошки рухалась, але не сказати, щоб вона нуртувала. Пам'ятаючи як мати виймала шумівкою спливаючі вареники, я чекав. Процес приготування здавався нескінченим. Друг безсоромно заснув. Я вже й сам подумував податися у мандри, передавшись фантазіям стомленого мозку. Але ж, третього серед нас не було. Хто би довів справу до кінця?
   Бовтаючи ложкою у каструлі, я підштовхував "динозаврів" наверх. "Та спливайте, нелюди!" Нарешті один знехотя, самим кінчиком, став виринати. Як шарпну Віктора за руку і в крик: "Готово!", а сам, щоб він знову не потонув, під зад його, під зад!
   Виловивши вареник, ми розчавили його навпіл. Ганьба наці§. Так можна охарактеризувати "щось" на тарілці. Сире, безформне. Друг поремигав трохи, аварійно відключившись до ранку.
   Кортіло плюнути у каструлю і припинити знущання над собою, над тістом і джемом, але на справу ми вже поклали кілька годин часу. Тож, поморочившись ще, я довів кілька одиниць продукту до кондиці§ не сире, але й не готове, поглинув §х і... Далі не дуже чітко пам'ятаю.
   Вранці під паркан ми вихлюпнули з пів-каструльки червоного солодкого розчину із шматтям того, що називалося "... у бронежилетах". Наступні чверть століття я §м тільки материні вареники, або куплені в магазині.
  
   Остання історія пов'язана з дружнім візитом Радіка Ковальова. Родіон Родіонич - мій друг з гератського полку, іноді робив несподівані на§зди у справах своє§ частини. Я радів друзям. А коли когось любиш, то хочеться бути привітним. Герат запам'ятався непоганим, в цілому, харчуванням. Принаймні, горохова каша була смачною. Хотілося перевершити сподівання товариша, хай би він похвалився нашою фірмовою гостинністю. І я подав ідею не ходити до §дальні, а насмажити (підкреслюю - насмажити) картоплі. Самому давно хотілося чогось простенького, як колись робив вдома - із засмаженим на пательні помідорчиком.
   Ага! Значить, із помідором? А де ми брали помідори? Їх же не було апріорі. Та ні, купити томати в афганців у разі потреби я міг. Стерігся. Чесно, нас спочатку так нашугали історіями про отруєні овочі, що я ніколи не думав про це. Але підсолені, у банках, продавалися в нашому воєнторзі. Яка різниця? Ми все-одно підсолюємо страви. Заходився готувати, розважаючи Родіона теревенями.
   Тепер слідкуйте за логікою. Для друзів (і заради себе теж) не жаль нічого. Пательня здалася не настільки містким об'ємом для вшанування побратима. Значить - геть сковорідку і - слава солдатському бачку (на десять осіб - що треба). Розігрів олію, поклав помідори. Вони віддали розсіл. Мені б здогадатися вибрати зайву рідину. Ні, подумав, хай картопля просочиться, стане ніжнішою. Ну, логіка! З поправкою на апетит бараболі начистив на трьох (а шо, не з'§мо?). Порився у шафі. Опа! Ціла бляшанка плавленого сиру. От і буде ще тверда маса. Натер з половину бляшанки, перемішав. Овва! Рівень усіх складових досягнув половини посудини. Родіоша сидів веселий і спокійний - хіба друг не знає, що робить? При перемішуванні картопля розчавилася з помідорами. Тепер не можна було казати, що це смажена картопля. Вийшла якась каша.
   А мій побратим виявився людиною тактовною. Почалося все з підбадьорливого: "Не переймайся, все класно!". З кожною наступною ложкою хотілося бути відвертішими один з одним. Нарешті, з'§вши трохи менше дитячо§ порці§, Радік оголосив вирок: "Знаєш, як називається ця страва? Детектор брехні." Який влучний постріл! Та ні, я не образився. Їсти таке і хвалити могла тільки безсовісна людина, до того ж з організмом, знайденим на смітнику. Тому я не наважився вимагати пояснень: ах ти ж, брехлива твоя пика, казав же: "Класно!". Наклавши повну літрову банку моє§ картоплі, ми закинули §§ до баку з відходами і пішли у §дальню. Унікальна, свого роду, вечеря не зашкодила здоров'ю через те, що наші шлунки були загартовані. І не думайте про мене як про недолугого кухаря! Просто я сміливий експериментатор. А буде нагода зустрітись, довіртесь мо§й інту§ці§, голодними я вас не відпущу.
  
   Резюме
  
   Друзі мо§, я витратив багато годин часу, щоб пригадати і записати ось ці історі§. Може комусь спаде на думку написати мені листа і сказати вашу правду, наприклад: "Це не оповідання, це... Хріну в ньому не вистачає". Випереджаючи критику, поспішаю виправдатись - писав чисто для себе, але, відчувши інтерес сво§х друзів до невигаданих подій, наважився викласти на загал. Ріжте і §жте на здоров'я! Якщо вас спіткала проблема у житті, яка не вирішувалася протягом довгого періоду часу, ви навчилися цінувати всім, що набули: статками, досвідом, навіть тією силою, яка іноді прокидалася у немічі тілесній. Мені, колись юній людині, дісталася доля вимушено бути позбавленим того, що вважалося природнім, самим собою зрозумілим. І після всього, на щастя, я не лишився з думкою, що головне у житті - смачно пожерти. Світ, сповнений его§зму, нерідко повертається до нас тилом. Наших потреб не помічають. Навпаки, нас утискають. Тоді - щоб боялися, щоб не думали, щоб інтереси держави стояли над інтересами §§ громадян. Сьогодні - щоб відрізати кращий шматок собі, а крихти струсити зі столу на поживу "плебеям".
   Коли ви сідаєте до столу, пам'ятайте, що ближній - така ж людина. Якщо від вас залежить доля хоч одніє§ душечки, дайте §й жити достойно. Бо людина створена Богом за Його подобою.
  
  
   * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * *
  
  
  
  
   У ЦИХ МОЇХ СПОГАДАХ ВЕЛИКА ДОЛЯ ПРАЦІ ТЕТЯНИ ЯРОВІЦИНОЇ, ЯКА ВИКОНАЛА КОРЕКТУРУ ТЕКСТУ. БЕЗМЕЖНО ВДЯЧНИЙ, ТАНЮ!
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   17
  
  
  
  


По всем вопросам, связанным с использованием представленных на ArtOfWar материалов, обращайтесь напрямую к авторам произведений или к редактору сайта по email artofwar.ru@mail.ru
(с) ArtOfWar, 1998-2015