Аннотация: У цiй, останнiй частинi циклу, вирiшив написати "легкi" для сприйняття факти нашого буття. Деякi цiкавi, а часом смiшнi епiзоди, пов'язанi з важливим питанням - харчування на вiйнi.
Афганськi спогади. Замрiянi гурмани
Чи й не тема для читання
Пiсля чотирьох з половиною рокiв проведених мною поза домiвкою маю законне право стверджувати, що якiсть життя суттєво залежить вiд якости харчування. Не кiлькiснi показники, а саме наявнiсть або вiдсутнiсть у меню тiє§ смакоти, до яко§ звикли вдома. Менi досi здається, що я у §жi невибагливий. Але хвилину тому я подумав, що кажучи так, безсовiсно брешу. Нi, не безсовiсно - трошки прибрiхую. Нi, ще м'якше - я не до кiнця вiдвертий перед самим собою. Уточнюю: коли є чим перекусити, то й невибагливий. При скромному асортиментi, доступному для середнього споживача, не бiдуватиму.
Тепер не тiльки про себе, бо виходить до непристойности его§стично - все "я", та "менi". Головним словом цього оповiдання є слово "ми" - мо§ товаришi, армiйськi побратими i..., ну i я серед них. Разом терпiли, разом вчились жити, користуючись мiнiмумом можливостей. А ви чули таке: людина є тим, чим вона харчується? То ж, давайте про хороше i погане на вiйнi у контекстi шлункових вiдчуттiв.
I ще! Першi днi служби (уточнюю: першi пiсля перших), коли смак останнього маминого пирiжка, достатньо пригнiчений невмiло приготованою солдатськими руками баландою, отой нiжний смак тiста, що тануло на язицi, не був забутим, психологiчний дискомфорт наростав з критичною динамiкою. Саме тодi ми пiзнали рiзницю мiж змiстом слiв "хавчик" i "§жа".
Органiзацiйнi питання у пошуках "хавчику"
Ви знаєте, яким небезпечним може бути коротке слово "борщ" в умовах вiйськово§ частини, де його не могли зварити за багатьох об'єктивних причин? Скажи "борщ" перед строєм - i з шеренги випадуть знепритомнiлi укра§нцi. З нами можна було воювати, пригнiчуючи психологiчно. Просто партизани цього не знали. Уявiть, перед нападом на колону над горами гучно лунає плямкання i сьорбання. Пара речень про сметану та вареники з компотом - от i все. Укра§нцi деморалiзованi. Тепер узбецькою про лагман i манти, татарською - про бешбармак, росiйською - не знаю, що там у них викликає потiк слини... Звiсно, це жарти, грубi армiйськi жарти. Проте, не скажу, що подолати бажання по§сти вiд пуза домашнього було просто. Коли бо§шся навiть згадати оте небезпечне слово "борщ", воно само приходить на згадку.
Не сказати, що ми голодували. Недо§дання на початку - нормальне явище, адже ритм життя змiнився кардинально вiд моменту, коли сержанти почали вичавлювати з нас солону юшку. З часом органiзм перебудувався (куди йому було подiтись?). Всередину попадав менший об'єм поживи. Через те нашi шлунки поменшали. Де бралася сила в ногах? Не знаю. Чесно кажучи, не думав, що резервiв органiзму на екстремальнi випадки стiльки багато. А iнодi навiть доходило до пере§дання. Проте, нечасто буденнi днi i мiсяцi строково§ служби приносили моральне задоволення вiд спожитого. Багато - не те ж саме, що смачно, як для душi. Воiстину, набитий консервованою картоплею кендюх не рятував вiд дратiвливих спогадiв про смачнючi макарони по-флотськи, голубцi, з яких, бувало, здирав капустяне листя, а §в тiльки серединку, про звичайний помiдор з куща. Вiрите, я не з'§в жодного свiжого помiдора в Афганi, анi, бодай зелено§, черешнi. Тож, як би правильно не були порахованi кiлокалорi§ солдатського пайка, мозок лишався голодним. У шлунку повно, аж дiафрагма проривається, а в головi тоскно.
Вам кенгурятину §сти не доводилось? А ми §ли. Жилавеньке м'ясце, зварене так, аби не сире, - воно завозилося великими партiями на армiйськi продсклади. Треба було туди попасти, щоб переконатись у правдивости слiв кухаря, якого я про себе назвав брехлом, хай вiн менi пробачить. Посмiхнувшись у душi, я оцiнив його слова, як посереднiй жарт. Хорошi жарти завжди були у цiнi. Але, забувши розмову з кашоваром, одного разу звернув увагу на купу "баранячих" туш, якi ми з хлопцями оминали на складi. Великi синi штампи видавали далеке заморське походження продукту пiд назвою "kangaroo". I ноги, чи що там у тварини? Нi, то нiяк не баранячi, а такi справжнi олiмпiйськi ноги спринтерiв бушу. Пiсля такого шоку я не поспiшав вiшати на людей ярлики. По складах лежало чимало небачених нами ранiше продуктiв, або звичайних, тiльки законсервованих у неприроднiй для Союзу спосiб. Вiдкриття тiльки починалися.
Продовольчi склади - то цiкавi примiщення. Цiкавi з пiзнавально§ точки зору - то само собою, а ще i з огляду на заклопотанiсть невгамовним бажанням почефанити. Поясню. Слово "чефан" нiколи не вживалося нi до нi пiсля Афганiстану. Там воно означало §жу. Їжу не таку звичайну, що давали у §дальнi, а якусь святкову, або солодощi, i все, що викликало у нас задоволення. Чефанити - означало §сти iз задоволенням. Багато хто хотiв попасти в рабство до начальника продовольчого складу хоч на пiвдня. Вiн теж людина розумiюча. Ти йому коробки та мiшки перетягаєш, вiн тобi - безкоштовну екскурсiю по закутках i матерiально-продовольчу винагороду: "Їж, солдатику! Ой, який ти ненажерливий!".
Той, хто мав земляка на складi, або iншого штибу блат, той розумiвся, на рiзницi мiж продовольчим кошиком солдата i офiцерським пайком. Як на мене, похiд на продсклад мiг замiнити перегляд цiкавого кiнофiльму. Я заздрив щурам. Вони, не розвиненi духовно, не пiдкованi полiтично надгризали хрусткi галети, печиво i сири. А солдатик, бувало, витисне з ока скупу сльозину i тiльки крiзь §§ мiнливу структуру побачить фантастичну уявну картину - цiлу миску салату зi сметаною, кавалочки ковбаси, оселедець пiд цибулькою, сир, якого середнiй швейцарець на рiк з'§дає до 12 кiлограмiв. Нарештi, крiзь ту сльозину ввижалися i заварнi тiстечка, до цих пiр мною шанованi, кульочок цукерок, скибка динi...
Якось звикли iснували без того, дiстаючи час вiд часу картопельку не з металево§ бляшанки, а живу. Консервована вiддавала металевим присмаком i йшла у спiльний котел. А справжня, неочищена, яку ми iз задоволенням пантрали, через що нашi пальцi ставали чорними вiд лушпиння, §§ ми здобували з-пiд землi. Як? То не хитра справа. Михайло Жванецький казав: "Хто що охороняє, той оте й має". Овочевий склад знаходився поруч з нашим караульним примiщенням. Власне, вiн був пiдземним. Назовнi стирчав тiльки шиферний дах. Тим самим, у сховищi пiдтримувалася, трохи нижча вiд вулично§, температура влiтку i однозначно було теплiше зимою. Вночi, за командою старших товаришiв, пара молодих во§нiв знiмала шиферину i... Починався бенкет для всього караулу. Головне, щоб начальник штабу не застукав особовий склад над бачком смажено§ картоплi. Ну та хто б йому показав? Голос вартового було добре чути всерединi примiщення i, на крайнiй випадок, все, чого не треба бачити командуванню, полетiло би у вiкно.
Кiлька хлопцiв сiдали нарiзати бульби тоне-е-енькими напiвпрозорими скибочками. Я ж кажу, що смажили картоплю у бачку, щоб вистачило на всiх, а любили §§ хрусткою, а не пропареною власними соками. I от, спецiально для нашого випадку, якiсь попереднi призови винайшли спецiальний рецепт приготування. Звичайно, морально легше було невиспаному юнаковi заступати на добове чергування з передчуттям скорого чефану. I, уявiть, нiкого не мучили докори сумлiння.
Все ж-таки, стан задоволення диктує модель поведiнки у багатьох випадках нашого життя. Хто там думав про начальника складу, крадучи у нього картоплю? Знали - вiйна спише тi пару-трiйку сот кiлограмiв. Авжеж, совiсть є у кожно§ людини. Якщо нам дуже добре, то ми i iнших повчаємо жити. А в умовах скрутних, коли §сиш, а воно, як трава i хочеться плакати вiд того, що колись пирiжок з повидлом за п'ятак, не до§вши, кидали собацi.
Можна дискутувати на тему, чия армiя мала вищу боєготовнiсть i моральний стан. Дискусiя навряд чи розставить усi акценти, бо ми, попри всi нашi специфiчнi труднощi вiйськового буття, лишалися вiдданими державi, яка не дуже дбала про нас. Лаємо "америкосiв", а §хнiй солдат з давнiх давен i нагодований, i пiд кондицiонером, i мав час на всiлякi там танцюльки, отримуючи при тому високу грошову винагороду. Якщо подивитись на нас - ото i був зразок iдейних бiйцiв. А за спалену у нiчних крадiжках совiсть вибачайте. Не думаю, що моральний дух солдата будь яко§ кра§ни встояв би. Мiсяць полушпенив би по плацу i заскиглив би: "Ну яко§?".
Радянська людина проявляла надзвичайну винахiдливiсть, особливо коли справа стосувалася шлунку. Органiзм шукав того, чого йму бракувало, блокуючи внутрiшнi заборони. В один з таких щасливих днiв менi обломились два-три яйця. Не думайте, що я понiс §х на кухню. Там однозначно зрадiли би, але вони i без моє§ допомоги знайшли би чим пiдживитись. Менi страшно кортiло яєшнi. I це, даруйте, не примха. Вiтамiни, мiкроелементи потрiбнi нам, незалежно вiд того, знаємо ми про них, чи нiколи не чули. Побачивши яйця, я просто взяв §х. Не зумiв не взяти.
Влiтку не було часу на роздуми - спека вбивча i, маючи делiкатний продукт, я почав дiяти негайно. До рук потрапив важкий солдатський чайничок. У солдата кухонного начиння не водилося, хiба тiльки ложка - бойова подруга на всi часи. Десь дiстав олi§, не пам'ятаю. Чи може, надибавши яйця, побачив, та й вiдбатував шмат масла? Не важливо. Головне, в мо§х руках були всi основнi компоненти скромно§ солдатсько§ яєчнi. I якби таке багатство хоч раз на рiк! Нi. Легше знайти золоту монету, пiрнаючи у болото, нiж повторити щасливий збiг обставин. Тепер, вдома, пiдсмажуючи яєчню, моя дружина додає молока та перцю, а ще й приправи. Але цiннiсть усiх речей пiзнається у порiвняннi: що було i що є. А я мав тiльки нагрiвача на цеглинi - звичайний ТЕН. Мав чайника. Мав смачну мрiю, котра несподiвано втiлювалася у гарячу реальнiсть. Коли яйця зашкварчали на днi чайника, менi запаморочилось в головi. I треба було записати, коли це сталось, бо така подiя варта щорiчного вiдзначення. День Курячого Яйця - так я назвав би своє свято.
На сподi сосуду сформувався жовтий мiсяць iз кратерами повiтряних бульбашок. Це було прекрасно! Засмаживши вишукану поживу, я стикнувся з делiкатною проблемою, яку теж iнодi слiд обдумувати заздалегiдь, але це стало наукою на майбутнє - як §§ спожити? Отвiр у чайника зробили невеличкий. Конструктори нехитрого армiйського атрибуту гадки не мали про можливiсть використання чайника у якости пательнi. Згадавши кмiтливого Васю Тьоркiна, я почав ложкою вiдокремлювати вiд "мiсяця" ласi дiлянки i обережно дiставати §х через отвiр. Вийшло, нiби я смакую. I навiть тепер, записуючи цi рядки, я §м яєшню з гречкою, вдячний дружинi за смачне приготування; вдячний курцi за §§ нелегку справу; вдячний всьому народовi, який дотримується старих кулiнарних традицiй i, нарештi, керiвництву кра§ни, що нiяк не доб'є наше птахiвництво. Бо поки галузь хоч якось животiє, ми можемо дозволити собi iнодi святкувати День Курячого Яйця.
Передбачливi телевiзiйники, знiмаючи рiдкiснi кадри, пов'язанi з ризиком для здоров'я, попереджають у титрах, що деяких речей повторювати не варто. Попереджаю, наступна iсторiя згадана не для того, щоб ви вдома проводили подiбнi експерименти. Не хотiв би також, щоб якiсь несвiдомi елементи використали витяг з мо§х мемуарiв для поганих жартiв. А не розповiсти не можу, бо то була майже бойова ситуацiя.
Поставили ми з Андрiєм Кравченко (нашого роду людинка) бляшанку кашi на розiгрiв. Поставили i призабули. А вона за нашими спинами розiгрiвалася, роздувалася. Вiд дi§ внутрiшнього тиску цилiндрична ємнiсть ставала все бiльше схожою на м'яч. I коли ми побачили, що зараз §§ розiрве, панiка була не театральна: що напишуть у свiдотствi про смерть? Численнi мiнно-вибуховi поранення i опiки не сумiснi з життям? Сховатись i перечекати? А що буде iз службовим примiщенням, де мiй товариш доклав чимало зусиль, щоб воно виглядало пристойно? Андрiй сволодiв ситуацiєю, схопивши через рушник гречану бомбу i поставив §§ на стiл.
Сумнiви ще лишалися. Всерединi йшов процес перетворення рiдини на пару. Треба було рiшуче зменшити тиск у ємностi. Вiстрям консервного ножа мiй товариш тiльки наколов опуклу кришку. З дiрочки у стелю вистрiлив фонтан перегрiто§ кашi з парою. Вiзуальний ефект нагадував спрацювання паровозного свистка. Витиснутий струмiнь рiдко§ кашi черкнув Андрiя по гiмнастерцi i забарабанив у стелю. Над нами нависли зернистi бурульки, а сосуд ще свистiв пронизливо i довго. Коли припинився свист, ми ще нервово, до болю в животах, реготали.
День мiг закiнчитись безглуздими неприємностями. До столу ми мали половину вiд первинно§ кiлькости продукту, але були абсолютно впевненi, що жоден шкiдливий мiкроб, якщо вiн i був, тепер нам не загрожує.
Ми i паразити, яких ми §ли
Теплий клiмат подобався бактерiям, вiрусам i мiкробам. Вони були мiсцевi, а ми - прибульцi, незвиклi до набору невiдомих мiкроорганiзмiв. Аборигени, мабуть, надбали за сотнi лiт iмунiтет, призвича§лися жити разом, не помiчаючи iснування "братiв" менших. А наш народ падав, як та пшениця. I неважливо, скiльки разiв вимитi руки, зараза жила на посудi, чекала у котлах. Тарiлки, ложки, кружки мили люди, точнiше - солдати. Якби вони мали до того iнтерес, то результат мiг бути iншим, але... ми всi знаємо, як у спiльнiй §дальнi можуть ставитись до чужого здоров'я. Отак сидиш, бувало, i думаєш: або пронесе, або "пронесе".
Двозначнiсть слова "пронесе" вимагає покаламбурити i розповiсти iсторiю, коли чужа бiда, хоча вона i бiда, а смiху спричинила... Я дуже вдячний Богу, що мiй органiзм склепано на совiсть. За перiод вiд 6 жовтня 1983 по 12 лютого 1988 року вiн мене не пiдводив. А таке бувало, що хлопцi, з якими однiєю ложкою сьорбав юшку, через кiлька днiв жовтiли. Ку-ку, Гриня! Маєте, друзi, гепатит. Нi, мене проносило тiльки по хорошому. А от щодо другого значення... тут я вже пишу, як свiдок про те, що бачив i навiть чув однiє§ темно§ ночi.
Так от, охороняв собi караульне мiстечко - окремо винесена територiя всерединi розташування частини, на яку мали доступ тiльки чинний наряд, та окремi командири. Нiяко§ тобi романтики. Основнi маршрути по батальйону прекрасно освiтленi прожекторами. Праворуч розташованi казарми. Лiворуч - туалет. Але ж - нiч i мало хто тинявся туди-сюди, намотавшись за день. Крiм вартових всi поснули. Коли, бачу, летить щось велике i бiле. Файно бiжить, потужно, аж бiлизна на ньому напинається вiтрилом. Добiжить, думаю, чи нi? Не добiг. На половинi дистанцi§, там де схрещуються променi прожекторiв, страшно гальмує. Пилова хмара рухається далi, в бiк туалету, а людина... Йому вже не треба було спiшити. На тому мiсцi на ранок лишилась вiдмiтка про нiчне досягнення хворого во§на. Виснажений i знесилений вiн сурганився до казарми. А може варто було б додрiмати нiч у туалетi?
Смiх смiхом, але iнфекцiйнi хвороби iнодi добивали хворих. Скажiмо, потрапивши у госпiталь з дизентерiєю, чи гепатитом, боєць чiпляв там паратиф, малярiю i таке iнше. Висока температура тiла, солiдний атмосферний "плюс", обезводнення, лихоманка - все складалося до купи, аж лiкарi не знали, вiд чого лiкувати. Так вiйсько втрачало "багнети", а рiдня, здавалося б, крiпкого колись сина. Невдовзi пiсля потрапляння в Афганiстан помер Чапа - кандидат у майстри спорту з боротьби. Хто б подумав? Тренованi, фiзично сильнi хлопцi першими пiддавалися хворобам, а миршавi та недолугi вiд першого до останнього дня тягнули солдатську лямку справно. Свiт перевернувся з нiг на голову. I хоч я сам себе не записую нi до спортсменiв, нi до протилежного табору млявих "ботанiв", тенденцiю таку пiдмiтив i вiдношу це явище на рахунок пiдiрваного серйозним спортом iмунiтету.
Коли була можливiсть розкошувати "чефаном", я не ходив до §дальнi. Зберегти себе для мирного життя пiдказувала iнту§цiя. Технологiя приготування §жi на велику кiлькiсть людей сама собою довiри не викликала. Iнодi ми - §дцi, так чи iнакше попадали до зали приготування i ставали свiдками форс-мажорних випадкiв. На наших очах армiйськi кулiнари, не червонiючи i не соромлячись вiдповiдальности перед Богом, чаклували над котлами. Не розрахувавши, наприклад, вихiд кiнцевого продукту, та побачивши, що страви не вистачить на всi пiдроздiли, кухарi вiдкривали воду. Так, сиру воду i просто у котел. Перемiшали i - смачного! Та ще через сумнiвну якiсть продуктiв смак готових "шедеврiв" не завжди був приємним. Мiй язик ще пам'ятає металевий присмак вершкового масла, законсервованого, як шпроти. Жах! Кавовий напiй, яким ми бавились, був з простроченим 17 (сiмнадцять, щоб не вважали моєю помилкою) разiв термiном. Консервованим могло бути все: картопля, капуста, морква, буряк. Тому, якщо щастило добути нормально§ картоплi, я нарiзав §§ кубиками i варив у трилiтровiй банцi. Коли картопля ставала м'якою, висипав туди сардини у маслi. Виходила юшка.
Але, запитаєте, як можна зварити картоплю у склянiй банцi? За допомогою саморобного кип'ятильника. Мiж двома лезами клалися сiрники. Двох було достатньо, щоб мiж двома пластинами утворити зазор. Все це перев'язувалося ниткою. До кожного леза методом загинання кiнчикiв прикрiплювалися дроти i виходив потужний водонагрiвач. От i все. Якщо частина забезпечена електрикою, якi проблеми? Два протилежнi кiнцi дроту втикалися у розетку i вода у банцi вiдразу починала видiляти бульбашки. Трошки терпiння, трошки обережности - в результатi отримували крутий окрiп. Чим масивнiшими були робочi поверхнi нагрiвача, тим бiльшу потужнiсть вiн видавав. Вода закипала швидше. З часом я навчився робити такi агрегати, що повна банка сунулась по рiвнiй поверхнi, тiльки-но вмикався струм.
Таким чином, безцеремонно порушувались не тiльки правила безпеки, але й швидко занепадав стан всiє§ електромережi частини. Лiнi§ передачi перегрiвалися понад норми. Що могло бути iз дерев'яним модулем, станься коротке замикання? На це я перефразую вiдомий вислiв: "Якщо не годуватимеш належним чином власну армiю, то... розгрiбатимеш багато попелу".
Примiтивнi електроприлади доводилось переробляти часто, бо вони, з'§денi корозiєю, швидко ставали непридатними. Щоб довше користуватись кип'ятильником, в хiд йшли товстi пластинки високовольтних запобiжникiв, та всяке залiзяччя, яке валялося пiд ногами. На кип'ятiння трьох лiтрiв води, за наявности масивного "агрегату", витрачалося менше хвилини часу. Але власником найпотужнiшого за всю iсторiю частини нагрiвача був все-таки не я. Завзятi хлопцi, зрозумiвши пряму пропорцiйнiсть номiнально§ продуктивностi вiд площi робочо§ поверхнi, шукали спосiб нагрiти дiжку води, та так, щоб швидко i без диму. Вони зметикували розрiзати двi бляшанки з-пiд згущеного молока, встромили мiж двома розгортками палички i... Либонь, вся енергосистема була змонтована через вiдоме мiсце на тiлi. Жоден запобiжник не спрацював, нiде нiчого не перегорiло - стала дизельна станцiя. Двигун завив i заглух. Шкандаль!
Дизелiсти застрибали навколо хазяйства, а там все у нормi. Чухаючи потилицi, знову запустили електростанцiю. Мотор розкрутив генератор i струм закрутив кондицiонери офiцерських помешкань, засвiтив згаслi лампочки. Але i солдати не дрiмали бiля дiжки. Друга спроба увiмкнути нагрiвач знову закiнчилась зупинкою двигуна. З цього разу вони допетрали, чому разом iз встромлянням вiльних кiнцiв у розетку припиняється таке звичне для всiх торохкотiння ДЕС. I я собi подумав: а будь там дизель побiльше! Когось пiдучили б основам електротехнiки через трибунал.
До речi, конструюючи кип'ятильники, я сам був одного разу спантеличений. Хотiлося чаю. А на той час серед майна не знайшлось пiдходящих деталей для приладу. Взяв хромованi елементи вiд замка, ну i злiпив §х докупи. Увiмкнув - система працює, вода грiється. Що там вiдбувається у банцi, не бачив. Повернув голову лише коли вода забулькотiла. У це неможливо було повiрити: я побачив розчин кольору мiцно§ кави. Що за чудеса? Кого я зварив? Чи не каракатицю? Ледве стримуючи рух волосся коротко§ солдатсько§ зачiски, я стояв, заклякши на мiсцi, не в змозi дати собi раду. Поруч нiкого не було - так? Так! Воду наливав абсолютно прозору - так? Так! Мiстика якась. Ну, то пити, чи не пити? А виявилось, не мiстика, а чиста
хiмiя i фiзика. Потягнувши за дроти, я дiстав геть облiзлий нагрiвач. Ключове слово мого оповiдання - "хромованi". Напевно, ви збагнули це ранiше, нiж я тодi. Так от, кажу вам, вчить у школi все, що вам викладають, бо колись знадобиться.
От, наприклад, як в умовах спекотного лiта охолодити флягу з водою? Ми навчились це робити. Обшивали ємнiсть шинельним сукном, намочували флягу iззовнi i "холодильник" починав працювати. Випаровуючись, тканина вiддавала з парою i тепло. I не сказати, що мудро - простi, вiдомi iз шкiльно§ парти закони, але як доречно §х використовували. Особливо водi§ масово користувались цими знаннями, знаходячись у постiйному русi. Дверцята §х машин прикрашали не тiльки бронежилети вiд куль, але й ворсистi фляги, якi вони чiпляли на кронштейн дзеркала. Тепла вода не давала померти, а прохолодна давала жити на повну.
Полковнику Геннадiю Попову хтось дуже здогадливий подарував великий афганський глек, у якому вода охолоджувалася сама. Я тiльки i визирав, щоб воєначальник кудись подався, щоб перехилити скляночку, та й повторити. Секрет - у технологi§ виробництва. Спочатку майстер зробив тонкостiнний сосуд, облiпивши його поверхню кiнським волосом. Поверх того вiн нанiс зовнiшнiй шар глини. У печi волос вигорiв, утворивши мережу капiлярiв. Крiм того, що вода поступово охолоджується, вона ще набуває приємного присмаку. Бачите? Елементарнi знання, та вони суттєво полегшували життя.
Що вода? Завдяки цьому фiзичному явищу охолоджували повiтря казарми. На вiкнах робили каркаси, всередину клали оберемки верблюжо§ колючки i поливали водою. Скiльки вiкон - стiльки живих кондицiонерiв.
Колючка, крiм рацiону верблюдiв, надходила i до нашого столу, тiльки в iншому виглядi. Нi, салат з не§ нiякий. Зате вiдвар рослини добре втамовував спрагу, хоч не можу сказати про §§ приємний смак. До незнайомих смакiв треба було звикати. Звикати, щоб були сили, звикати, щоб перемагати невидимих нападникiв, якi атакували i перемагали багатьох здорованiв. Служба тилу дбала про наше здоров'я, як могла. Не вистачало свiжих овочiв i фруктiв - подавали сушенi, простроченi, консервованi, вирощенi самосадом у пустелi.
Асортимент напо§в, якi нам пропонувались у вiйську, цiкавий. Медична служба додала до нього складовi, яких не зустрiнеш деiнде. Я писав про вiдсутнiсть або обмеженiсть багатьох натуральних складових iз вiтамiнами. Авiтамiнiзований солдат далеко у гори не пiде. Для вирiшення проблем служба тилу завозила на продовольчi склади великi бляшанки iз знайомими нам кульками "Ревiту", "Гексавiту", "Ундевiту". Тiльки не подумайте, що старшини поштучно видавали кожному бiйцевi жовту кульку до снiданку. З них варили "компот". Вода i вiтамiни - нехитрий рецепт пiйла. Передати смак проблематично - нема з чим порiвняти. Спробуйте самi. Розведiть у склянцi окропу з десяток кульок i випийте. Тiльки спочатку порадьтесь з лiкарем, чи можна таке робити з живим органiзмом?
Далi за рейтингом популярности йшов узвар, тобто, компот iз сухофруктiв. Завдяки майже достовiрним солдатським чуткам, ми знаємо, що за розпорядженням начальника медслужби в нього додавали бром. Як вам вiдомо, бром не входить до перелiку вiтамiнiв. Цим препаратом намагались пригнiчувати делiкатну потребу солдатiв у особах протилежно§ статi. Але я чомусь не дуже вiрю в ефективнiсть тако§ "хiмiотерапi§", бо випадки вагiтности представниць прекрасно§ половини людства були якимись системними, щоб не казати - стабiльними. Отже, компот ми пили беззастережно. Вiн був трохи кращим за "чай" (без лапок писати - не пiднiмається рука), невiдомо чи§ми руками зметений, невiдомо у яких стайнях.
Беру на себе вiдповiдальнiсть описати рецепт одного напою, який готували, так би мовити, у приватному порядку. Все-одно, повторити результат ви не зможете, та й не захочете - клiмат не той. Для початку, треба взяти великий вогнегасник, вiдiрвавши його за допомогою лому, чи обценьок вiд стiни. Потiм є сенс випустити отой непотрiб, яким його заправлено. Далi частини вогнегасника слiд ретельно вимити (ми ж, наче, не свинi). Всередину слiд залити воду, бо то, хоч i не головна, але найоб'ємнiша складова. Туди ж вкидається кiлька пакетикiв льодяникiв, додаються дрiжджi кришка щiльно загвинчується. За добу пiд розпеченим дахом вогнегасник "дозрiває". А ховати таке знаряддя треба дуже-дуже хитро, бо утвореною рiдиною не гребували нi офiцери, нi цивiльнi службовцi.
Коли я був на§вним молодим рядовим, то побачивши повний ящик цукерок у кiмнатi командира взводу, подумав: "Який ласунчик!" Насправдi, вiн не любив солодке, а полюбляв мiцне. Ну все, алкогольну тему закрито. Оповiдати про способи захмелiння не є логiчним для мене - противника спиртного. Уявiть, майже всi вiрили у всемогутнiсть "вогняно§ води" у боротьбi з мiкроорганiзмами. А пройтись по iнфекцiйних палатах - так де вони тi, що не пили? Як до хвороби робили "профiлактику", так i пiд час §§ "лiкувалися", наскiльки вистачало грошей. Ну, не всi, але...
Нескладно здогадатись, що стiл солдата вiдрiзнявся вiд розма§ття на столi командирiв. Спрощено можна намалювати пiрамiду. Широка основа - це саме найчисельнiша категорiй вiйськовослужбовцiв, рядовi, єфрейтори, сержанти i старшини строково§ служби. Трохи вище у "згра§" командири середньо§ ланки: сержанти i старшини надстроково§ служби, прапорщики, молодшi офiцери i цивiльнi особи. Далi пiрамiда звужується до сегменту старших офiцерiв, вiд майора i до полковника. На вiстрi пiрамiди - одноосiбно бовванiє постать генерала, але заступники, напевно, столувалися разом з комдивом. Не секрет, що кухарi i начальство, причетне до служб тилу - окрема категорiя, по за пiрамiдою. "Дiди" i "дембелi", можна сказати, теж явище не вiд того свiту. Хто мiг побудувати незалежну систему харчування, той був щасливiшим.
Вiйсько було розкидане по рiзних гарнiзонах, а кожна частина, як окрема держава, мала рiзний ступiнь розвитку §далень, починаючи вiд асортименту i аж до добору кухарських кадрiв. Десь, читаю, навiть офiцери страждали вiд iншого роду поживи, не тако§, до яко§ звикли у Союзi. Раiс Аблазов, командир вертольоту з ескадрiлi§ у Баграмi записав: "Про хороше годування можна було тiльки мрiяти. Запам'яталося, як щоразу на вечерю подавали манну кашу. За рiк з'§ли, мабуть, всю сушену картоплю з НЗ нашо§ держави, яка зберiгалася на складах ще з вiйни (Велико§ Вiтчизняно§), - така вона була несмачна, погано розварювалася. Оскiльки ми iз собою взяли примуси, то iнодi самi, по черзi, готували на ланку. Продукти мiняли на льотнi талони у §дальнi в кухарок."
Так це iдеться про льотну столову, де взагалi норми вiдрiзнялись вiд норм наземного вiйська у кращий бiк. I, знаєте, пiд час своє§ надстроково§ служби я не жалiвся на манну кашу, а §в §§ щодня з превеликим задоволенням. Може пан Раiс - гурман, до якого менi далеко?
Гостиннiсть
Людина, яка подорожує свiтом, напевно цiкавиться мiсцевими предметами вжитку, побутом туземцiв, на територi§ котрих перебуває. Обов'язково хочеться залишити собi сувенiр на згадку з певними асоцiацiями. I, звичайно ж, бiльшiсть людей готовi "продати" себе на дружнiй обiд з особливостями мiсцевих смакових уподобань.
Передати враження вiд споживання страв - не вийде. Варто обмежитись загальними епiтетами: поживно, бiльше, нiж смачно, з несподiваними смаковими сюрпризами. Я не вмiю дегустувати, а потiм описувати незнайоме зрозумiлими словами, нiхто з читачiв з моє§ розповiдi не вiдчує смаку на язицi. I тепер, щоб ви не подумали, нiбито я вчащав до афганцiв, та знаюся на §хнiх кулiнарних секретах - нi. Але одного разу попав вдало, переконавшись у непорушности законiв гостинности.
У кожного з учасникiв радянсько-афганського конфлiкту, хто мав таку ж нагоду, сво§ враження, вiдмiннi одне вiд одного. Ми iз старший лейтенантом Анiкєєвим потрапили до друзiв, або ж до умовних друзiв, як тодi можна було охарактеризувати стосунки мiж представниками радянсько§ i афгансько§ армiй. Нижче я наведу мемуари офiцерiв про §хнi вiзити до лiгва збройних формувань моджахедiв. Бували й такi. Кожна подiбна по§здка була досягненням особисто§ дипломатi§.
Тепер про обставини зустрiчi: органiзатори i хазя§ - пiдполковник афгансько§ армi§, та й ще один офiцер, цiлий полковник, лiтня людина ще того старого королiвського загартування, тобто, за молодих рокiв починав служити в армi§ короля Дауда. Мав вiн високу посаду, чи нi, по погонах не судять. Афганським офiцерам приходили черговi звання, незалежно вiд посади, по календарному строку. Гостi - я, тодi рядовий i жодним чином не особливий якийсь хлопець i мiй вiзавi - старший лейтенант iнженерних вiйськ. Водiя нашого "бобiка" можна не вважати учасником обiду, оскiльки вiн весь час крутився бiля машини, ледве вiдганяючи навалу малих капосникiв вiд дзеркал i номерних знакiв.
Наважитись на по§здку до самого Шинданду допомогла юнацька цiкавiсть. Неспокiйнi хвилi лоскотали нерви, накочуючись i вiдступаючи. Ми намагалися не допустити тривожних думок глибоко в серце, однак, розслабитись теж собi не дозволяли. Надворi бовванiла наша машина, навколо яко§ гасав розпашiлий водiй. А ми самi увiйшли до будинку, усвiдомлюючи, наскiльки ж далеко знаходяться нашi бойовi пости i хто нас тут шукатиме до кiнця дня?
Великий вентилятор на пiдставцi ганяв повiтря кiмнатою. На столi белькотiв японський приймач, присипляючи нас то протяжними схiдними акордами, то незрозумiлою персидською мовою. До компанi§ приєднався тарджоман - перекладач, один з молодших офiцерiв, який свого часу навчався на територi§ СРСР iнженернiй справi. Все, про що ми говорили, не варте пам'ятi у порiвняннi з обiдом, який нам замовила приймаюча сторона. Та i про що ми могли говорити? Загальний змiст бесiди: ми вам, а ви - нам, тому мiж нами завжди все буде добре. Сказавши речення, ми терпляче чекали, доки слова перетлумачать на фарсi, складуть пару речень у вiдповiдь i вiдпасують нам. Сплiтаючи словеснi реверанси, я непоко§вся, що мого запалу витримати все у стилi iнтелiгентiв вiкторiансько§ епохи надовго не вистачить.
Чорний, як земля, сорбоз поставив перед учасниками тарелi з пловом. Шматки баранячого м'яса лиснiли у великих зернинах рису. Давно не бачив стiльки м'яса i такого добiрного рису. Безкiнечна розмова почала подобатись. Додому ще треба було до§хати, але до людей, якi сидiли перед нами, прокинулася повна довiра. То був єдиний день, коли критичне навантаження шлунку спiвпало з повним моральним задоволенням вiд спожитого. Сам собою розв'язався язик, вiднайшовши потрiбнi слова наостанок. Нiхто не хотiв лишатися боржником у красномовствi. Через те ми ледве вмостилися до УАЗiка, хвилюючись, не стiльки про те, як безпечнiше проскочити до гарнiзону, скiльки про машину, яка могла знадобитись §§ хазя§ну пiд час нашого бенкету.
Iншого рiвня зустрiч описана колишнiм командиром 101-го пiхотного полку Володимиров Невєровим у його нарисi "Чесна угода". Слiд сказати, що полковник Невєров не переймався бажанням перекусити, а планував провести плiднi перемовини з керiвником, як вiн сам пише, бандугруповання. Ось що з цього вийшло.
"Це був 1983 рiк! Багато чiльникiв банд були готовi до мирних переговорiв з урядом Афганiстану, а на мiсцях з губернаторами провiнцiй, мiст. Але, на жаль, анi афганська сторона, а, тим бiльш, радянська, цього моменту не вiдчула, або не хотiла. Погодившись на зустрiч, я запропонував провести §§ на територi§ полку. Однак, наступного дня зв'язковий (Фейзбулла) прибув i передав побажання свого командира зустрiтись на нейтральнiй територi§. Та для кого вона була нейтральною, якщо кожна висота, кожна п'ядь землi - афганська. I тодi я наважився на зустрiч, розумiючи, що то могли бути мо§ останнi години життя. Доповiвши ситуацiю командиру дивiзi§,, я спитав дозволу, але отримав вiдповiдь: "Тiльки пiсля мого рапорту командувачу армiєю". Я навiть не мiг припустити, наскiльки це виявилось складним процесом. Менi довелося переконувати не тiльки командувача 40-ю армiєю, але й командувача вiйськами округу. Отримавши, все ж, дозвiл (вочевидь, це був перший випадок, коли особисто командир полку вiв переговори з душманами без представникiв афгансько§ влади), я почав готуватись до спiлкування. Я настiльки хвилювався, що у магазин до ПМ (пiстолет Макарова)почав вставляти дев'ятий набiй (при мiсткости 8 набо§в), хоч прекрасно розумiв, що скористатись ним не доведеться.
24 лютого взяв iз собою перекладача i майора А.Казанцева на БТР-60ПБ, я ви§хав до стану зверхника. Не до§жджаючи метрiв 50, мене зупинили i рухом показали, що до намету менi i перекладачевi необхiдно йти пiшки. Навколо намету було розставлено охорону чоловiк 10-12. Увiйшовши до намету, я побачив (вперше) голову банди Сайд Амiр Ахмада. На око йому було рокiв 30. Виглядав вельми пристойно.
У ходi переговорiв вiн вiдзначив, що розумiє наше становище i хотiв би жити у мирi з нами. Такий порядок мене повнiстю влаштовував. Розмова тривала близько 6 годин з перервою на обiд. Коли нам подали §жу, я не починав трапезу. Якесь внутрiшнє почуття було про отруєння §жi. Помiтивши мою тривогу, Сайд Ахмад посмiхнувся i, сьорбнувши вмiст iз своє§ тарiлки, передав §§ менi, а у мене взяв мою. Такий хiд вплинув на мене обнадiйливо. Але... Схiд є Схiд.
Пiсля обiду Ахмад розгорнув мапу i почав показувати розташування складiв, баз, кишлакiв, у яких мешкають душмани i навiть маршрути, якими з Iрану доправляють зброю i боєприпаси. Але хто пiсля цього лишить живим командира полку? Так, нагодували мене добре перед смертю, майнуло у головi. А тут ще перекладач мимохiть прошепотiв: Товаришу полковник, а Вас стратити хочуть".
Переговори ще тривали близько пiвтори години. А в мене думки про близькiсть моє§ смерти. Почав уже подумки прощатись з усiма.
Минули роки. I коли пишу цi рядки, я не можу пригадати, чим саме змiг переконати командира банди у вiдтермiнуваннi моє§ смерти. У результатi переговорiв ми уклали без протокольний мир. Я обiцяв не проводити операцiй проти моджахедiв його банди, а вiн запевнив, що його люди не нападатимуть на нашi транспортнi колони, пости та iншi об'єкти.
- А гарантiя? - спитав я.
- Моє слово - найтвердiша гарантiя, - вiдповiв вiн.
- Але у районi дiють iншi загони.
- Я забезпечу порядок на сво§й територi§, - вiдповiв Ахмад.
I, як показали подальшi подi§, слово вiн своє тримав твердо. На довгий час у районi Герату встановився мир.
Як не важко радянському полковнику переосмислити вагу епiтетiв, якими вiн нагородив сардара Ахмада, слiд вiддати належне взаємнiй повазi до суперника. Лише один раз його загiн названо в оповiданнi моджахедами. I то вже прогрес, бо коли це вiдбувалося, крiм як найманцями i бандитами партизанiв не прийнято було iменувати.
Наведена iсторiя переповiдає обставини, коли один iз наших воєначальникiв §в, маючи внутрiшнiй спротив до того. Смачно i страшно водночас. Пiшло на користь таке бенкетування, чи нi? Думаю, не пiшло. А наступний витяг з оповiдання борттехнiка Фролова, вiдомого вам з попереднiх частин мого циклу, теж пiдтверджує таку мою думку. Iнтерес там був схожий, тiльки iншого рангу виконавцi. Надаю слово Iгору Фролову.
" ДЕНЬ ДУРНЯ
Перше квiтня 1987 року. Пара Мi-8 у супроводi пари Мi-24 летить до iранського кордону, у район соляних озер. Летять у дружню банду, везуть матерiальне свiдчення дружби - великий телевiзор "Sony". У вождя вже є дизельний генератор, вiдеомагнiтофон, набiр вiдеокасет з iндiйськими фiльмами - телевiзор має увiнчати собою цю пiрамiду добробуту. В обмiн вождь обiцявся iнформувати про плани недружнiх банд.
Проскочили Герат, повернули перед хребтом на Захiд. "Двадцять четвiрки", у яких, зазвичай, не вистачало пального для великих перельотiв, побажали на все добре, i пiшли назад, на гератський аеродром, пообiцявши зустрiти на зворотному шляху. "Вiсiмки", знизившись до трьох метрiв, летiли над дорогою, наздоганяючи поодинокi танки i бетеери, тiшачись тим, що лякали сво§х сухопутних колег. Тi, хто стирчав з люкiв або сидiв на бронi чули тiльки гуркiт сво§х двигунiв, - i, раптом над самою головою, дихнувши гасовим вiтром, закривши на мить сонце, ширяє голубе, у брунатних патьоках мастила червонозоряне днище, - i гвинт окрила машина, заглушивши ревом, проноситься далi, доброзичливо хитнувши фермами з ракетними блоками.
Вiдiйшли вiд дороги, довго летiли порохнявим степом, нарештi, дiсталися. Пару зустрiчав натовп суворих чорнобородих чолов'яг з автоматами i гвинтiвками на плечах. Очiкуючи, доки борттехнiк загальмує лопатi, командир пожартував:
- А нащо §м довбаний "Sony", якщо вони можуть забрати два вертольоти i шiсть льотчикiв? Грошей до кiнця життя вистачить.
Взявши автомати, вийшли. Вдалинi, з боку iранського кордону, блищала i здригалася бiла смужка - озера, чи просто мiраж. Командир помахав тим представникам банд формування, що стояли оподалiк, показав на борт, окреслив руками квадрат. Пiдiйшли три афганцi, винесли коробку з телевiзором. Вийшов вперед вождь - похмурий товстий велетень у чорнiй накидцi - жестом запросив iти за ним. Льотчики рушили у щiльному оточеннi мужикiв з автоматами. Борттехнiк Ф. докурив цигарку, хотiв кинути недопалок, але подумав - чи можна ображати землю у присутности народу, що §§ замешкує - хтозна, як вiдреагують. Випотрошивши пальцями залишки тютюну, вiн сунув фiльтр у кишеню.
У глиняному будиночку iз сферичною стелею було прохолодно. Уздовж стiни лежали подушки, на якi льотчикам запропонували сiдати. У центрi поставили телевiзор. Гостi i хазя§ розсiлися навколо. Над борттехнiком Ф. було вiконце - вiн навiть розмiркував, що через нього можна стукнути його по головi. Праворуч сидiв жилавий "дух", i борттехнiк непомiтно намотав на ступню ремiнь автомату, що лежав у нього на колiнах - на той випадок, якщо сусiд забажає схопити автомат. Лiву нагрудну кишеню-кобуру вiдтягував пiстолет, праву - граната - перед тим, як вийти з вертольота, екiпажi, розумiючи, що шансiв проти такого натовпу немає, прихопили кожен по "лимонцi". Гостi тут, звичайно, - свята справа, але всяке буває. Тим бiльш, першого квiтня...
Принесли чай - кожному по маленькому металевому чайничку, склянi кружки - маленьку подобу пивних, бiлi i бежевi кубики рахат-лукуму, зацукрованi горiшки у надтрiснутих шкаралупках, схожi на вустрицi. Вождь, скупо посмiхаючись, показав рукою на гостину. Льотчики тягнули час, оглядаючи з робленою цiкавiстю стелю. Пити i §сти першими не хотiлося - невiдомо, що там налито i пiдсипано. Почали тiльки пiсля того, як вождь пiднiс кружку до бороди.
Гостювали недовго i напружено. Попивши чаю, встали, незграбно притиснувши руки до грудей, вклонилися, жестом дали зрозумiти, що проводжати не треба, потисли руки всiм по черзi, взулися бiля порогу, i умисно не поспiшаючи, пiшли до вертольотiв. Беззахиснiсть спин була, як нiколи, вiдчутна. Вiд чаю чи вiд страху, усi шестеро змокли. Кiлька мужикiв з автоматами повiльно йшли за ними. Їхнi погляди тиснули на лопатки.
Дiставшись до вертольотiв, скоса глипнули, непомiтно заглянули пiд днища у пошуках пiдвiшених гранат, через те ж оглянули амортизацiйнi стiйки шасi - зручне мiсце для розтяжки гранати - вертолiт злiтає, стiйка вивiльняється, кiльце висмикує чеку...
Запустились, помахали з кабiн вождю, який все ж вийшов проводжати. Вiн пiдняв руку, прикриваючи очi вiд пiщаного вiтру гвинтiв. Злетiли, розвернулися, ще очiкуючи пострiлу, i пiшли, пiшли - все далi, все спокiйнiше, ховаючись за пиловою завiсою... Пiшли.
- До-о-обре! - зiтхнув командир, майор Г. - Ще одне таке чаювання, i я посивiю.
Через пiвгодини вискочили на дорогу, пiдскочили, запросили "двадцять четвiрок": "Йдемо, зустрiчайте".
- Теж менi, супровiд, - мовив командир, - ... вони менi тут потрiбнi - мали б поруч крутитися, доки ми отой страшний чай пили.
Мi-24 зустрiли §х вже на пiдльотi до Герату. Пристро§лися попереду i ззаду, спитали, чи не подарував вождь баранця.
--
А як же, кожному - по барану, - сказав командир. - Просив кiстки вам вiддати."
Ну як вам таке? Велика i серйозна дипломатiя не завжди давала очiкуваний ефект. Полiтика примирення, оголошена у 1987 роцi практично нiчого не змiнила, окрiм того, що радянськi вiйська не мали права вiдповiдати на провокацi§ i тодi вiвся одностороннiй вiдстрiл, i цинковi труни перетинали кордон з тiєю ж iнтенсивнiстю. А мала самодiяльна дипломатiя, практикована на свiй страх, з величезним ризиком, зберегла багато життiв. На територiях, пiдпорядкованих умасленим сардарам, припинялася вiйна, джентльменська угода дiяла, а, якщо порушувалася, то не афганською стороною. Один раз нашим могли повiрити. Другого шансу попити чаю i лишитись живим не було.
Кулiнарнi знахiдки
Солдатське буття треба прикрашати, робити маленькi свята i не за казенним столом. Армiя США не тим сильна, що тримається на професiоналах, - бути "янкi" престижно. Вони ситi, вони задоволенi, тому й готовi зранку до вечора гарувати, як..., вибачте, афроамериканцi на плантацiях. Нiмецька армiя - до кiнця минулого столiття формувалася за принципом набору на строкову службу. I що? "Зольдати"ситi i задоволенi. Наша §дальня не задовольняла наших смакових звичок, а ще бiльше - естетичних. Чого нам не давали, те ми намагалися органiзувати на нашi мiзернi грошенятка.
Нашi гарнiзоннi крамницi пропонували товари, яких у Союзi навiть нiхто не бачив: голландська шинка, натуральнi грецькi соки, всiляка смакота. Та й такi звичнi тепер продукти, як згущене молоко в широкому асортиментi, iкра, консервованi краби (справжнi камчатськi), печиво вiтчизняне i iмпортне. Хто жив у Союзi, той розумiє. З усього розма§ття краму солдат обирав, зазвичай, дешеве, рiдко - дорожче. I ми робили собi "Наполеон" з простого харкiвського печива, викладаючи його шарами i поливаючи згущеним молоком. Ту ж таки згущенку можна було продути вуглецем на компресорнiй i отримати подобу морозива. Так що, ситi мо§ читачi, вiйна вiйною, а мозком керують не тiльки доцiльнiсть, рефлекси самозбереження, але i шлунок, великою мiрою, теж.
Як уже було сказано, позаплановi чаювання з печивом називалися спецiальним термiном "чефан". Натомiсть, не вiталося таємне вживання прихованого хлiба, або бридко§ кашi з батальйонно§ §дальнi. Це називалося зневажливо словом "парашничати". До "парашництва" були схильнi молодi солдати, за рiдкiсними винятками. Попастись на цьому на другому роцi служби - ганьба смертна. Один з наших "дiдiв", з пiдходящим прiзвищем Дєдух, уважно стежив, як молодий черпає кашу, щоб подати йому i не забував попередити: "Кам-кам!", тобто, "Трошки!". I доки я сам не дослужився до почесного строку, нiяк не мiг зрозумiти, як йому, Дєдуху, вистачає сили жити? А що там довго мiркувати? На скажених забiгах у бронежилетi його не бувало, на прибираннi казарми - тiльки, як контролюючий орган. Там - почефанив, там переспав. То так i шматок хлiба з маслом - неабияка §жа. Додати до чаю трохи (кам-кам) згущеного молока, та вже й до прадiда можна служити!
Коли-не-коли "дiди" генерували iде§, якi молодий побоявся б озвучити: з'§сти караульного пса.
Собака європейцю, слов'янину хто? У першу чергу, - друг. За яких обставин корейцi почали §сти собак? У якiй армi§ вони служили? Але нашi (на другому роцi служби) показилися. Було у нас два барбоси. Не дурнi i не вундеркiнди серед своє§ породи. До речi, яко§ ж породи вони були? Яко§сь мiшано§. Нiхто не знав, коли вони попали до караульного вол'єру i хто перший почав водити §х на нiчну варту. Командам §х нiхто не навчав. Цiлий день вони, закритi у вол'єрi, вiдсипалися. Але щоб насмiтити пiд себе - такого не бувало. Зате ввечерi, коли вартовий вiдкривав дверцята, вони могли перед нарядом на етапi спорядження автоматiв зливати по п'ять хвилин (от терплячi тварини!). I першi хвилини не солдат водив чотирилапого, а навпаки, той гарцював маршрутом так, що доводилося грубо смикати пасок на себе, щоб не забiгти ненароком у сусiдню провiнцiю.
Собак менi жаль. Чому хлопцi пiдняли руку на сво§х партнерiв по службi? Спочатку "почефанили" одним гавкуном, а, незабаром, з'§ли його товариша. У тих "вечiрках" я участи не брав. Про те, що сталося, дiзнався, коли заступив у караульний наряд. Бенкетувала ж iнша змiна. Вiдтодi я не почувався вночi настiльки безпечно, як iз голосистим помiчником.
Нове життя
Строкова служба навчила жити за принципом: не все так погано, як могло би бути. Справдi, не хочу казати, i не маю на те пiдстав, що цей складний перiод вiдбувся, як чорна смуга у життi. Нарештi я мiг вирiшувати подальшу долю так, як менi хотiлося. Або §хати додому, пiрнати з головою у сметану (бо хотiлося), чи все-таки ще раз переконатися i затвердитися, i дати вiдповiдь на питання: хто я є? Одна справа, коли за тебе думають старшi, вказуючи напрямки руху, порядок дiй, та межi дозволеного. Недобровiльно, примусово, не питаючи про стан душi, не переймаючись чи§мось емоцiями. Граничнi режими органiзму вже були визначенi, а що до того, чи зможу я триматися приблизно у такому ж ритмi, маючи вибiр: iти далi вiйськовою стезею, чи повернути на цивiльнi рейки? Вiйськова людина у Союзi - повноцiнний громадянин, який має свою специфiчну роботу, але ввечерi вiн кладе голову на плече дружини, а вранцi лiзе до свого холодильника. Та по "гарячих точках" тисячi людей у погонах вели фiлософську розмову самi iз собою: наскiльки вистачить пороху в мо§х порохiвницях? Зараз спало на думку таке - це ж типу вiйськове чернецтво. Нехай не всi офiцери добровiльно обирали свiй складний шлях, але менi - солдату, який вiдслужив належне, виконав, як кажуть, громадянський обов'язок, зовсiм не потрiбно було питати у батькiвщини, чого вона ще вимагає вiд мене. Спонтанна думка, пiдкинута одним iз друзiв, швидко переросла у остаточне рiшення: лишаюся.
Отже, прослуживши останнi пiвроку у Гератському гарнiзонi, я знову перемiстився на шиндандщину, в управлiння 5-§ Гвардiйсько§ Зимовникiвсько§, орденiв..., мотострiлецько§ дивiзi§. Твою дивiзiю!!! Чи не погарячкував? А домашнi вареники? А борщi?
Переполошилися домашнi, пiшли в атаку родичi, посипалися листи, почалися умовляння. Але заднього ходу вже не було. Я виписав на складi новий комплект польово§ форми i вперше увiйшов до офiцерсько§ §дальнi на законних правах. Так це ж зовсiм iнша справа! Вiдтодi можна було казати вголос: я - людина.
Швидко минув перiод притирання до нових начальникiв i ознайомлення з колом обов'язкiв. Скоро оточення зрозумiло - цей буде лiтати. Пiсля дебютного перельоту вiдбувся наступний, а там ще i ще, i ще. Гарнiзони i вiйськовi частини, короткi, проте, змiстовнi вiзити прикрасили життя. Нi, ченцем вiйськового аскетичного ордену я себе вже не почував, розвiдавши поступово "зiрковiсть" §далень по рiзних закутках контингенту, коли-не-коли вгамовував там основну потребу органiзму. Тураґундi, Кандагар, Кабул, Баграм, Джелалабад. Така собi географiя подорожей, чи, iнакше кажучи, весь свiт на тарiлцi.
Незабаром при дивiзiйному управлiннi вiдкрили воєнторгiвську кав'ярню. I одночасно з цим народився ритуал "вiдвально§". Мо§ друзi - генiальнi автори чорного гумору, проводжаючи мене в дорогу, казали: "Тебе не сьогоднi - завтра зiб'ють, то ми разом i сосисок не по§мо?" Я замовляв сосиски, ми ґелґотали до пiзньо§ години, бо зрання я вже §хав на аеродром. А якщо з якихось причин не вiдлiтав, ввечерi процедура "вiдвально§" неодмiнно повторювалась. Найгучнiшi проводи, пам'ятаю, тривали кiлька днiв поспiль.
Найбiльше подобалося лiтати до штабу 40-§ армi§. Коли всi службовi справи бували влаштованi, я на деякий час ставав цивiльною людиною. Виймав комплект перемiнного одягу i виходив на вечiрню прогулянку, не оминаючи столично§ кав'ярнi, у порiвняннi з якою наша дивiзiйна тягнула на жалюгiдну помийницю. Коли водилися чеки, ввечерi грiх було вiдмовити собi у смаженому курчатi. А вранцi я любив робити рейди по офiцерських §дальнях рiзних вiйськових частин. Переглянувши меню, лишався, або рухався далi - було куди пiти. При штабi армi§ §жу готували цивiльнi кухарi i ставлення до обов'язкiв вони мали вiдповiдне своєму високому iнвалютному заробiтку. На час вiдрядження, за вiйськовими правилами, слiд було виписувати продовольчiй атестат i ставати на облiк для отримання харчового забезпечення. I не там, де заманеться, а у тiй частинi, куди належало прибути для виконання завдання. Та такого, щоб колись виконати всю процедуру належним чином, не велося й мови. Дiвчата у фартушках завжди чемненько подавали все до столу, не питаючи, звiдки така незнайома фiзiономiя.
Одного ранку я встиг натрамбуватися у трьох частинах. Їдальнi вiйськових будiвельникiв оминав, не маючи нiчого проти самих бiйцiв будбату, але не покладаючись на майстернiсть §хнiх кухарiв. Сумний досвiд минулого пiдказував, що у цьому роду вiйськ хлопцi однаково вправнi бiля бетономiшалки i бiля котла. А тому §х могли переставляти за нагальною потребою. Ну то так, здогадки. Найкращi спогади збереглися вiд закладiв харчування льотчикiв i десантникiв. Але головне, нещодавня болюча проблема постiйного недоотримання задовiльного поживного продукту, геть перестала тривожити. Навiть тимчасовi затримки на пересильному кабульському пунктi, коли попутного лiтака доводилось чекати по кiлька днiв, не доводили до вiдчаю. А то єдине мiсце у Кабулi, де не слiд було казати "по§в". Емоцiйно точнiший вислiв - "отру§вся". Та коли були у наявности грошi - було з чим до туалету iти навiть там. Яко§сь неситно§ днини вiд голодно§ кволости мене врятував кiлограм яблук, куплений на останнi 70 копiйок.
Апельсиновий рейс
У субтропiчних широтах Афганiстану, де гори не такi високi, а долини зеленiють, омитi водами широко§ рiчки Кабул, знаходиться цитрусовий рай. Там, у раю, обережно лiтали, нi, не Янголи, а гвинтокрилi машини. I звiдти, з-пiд листя, назустрiч §м летiли крупнокалiбернi кулi i зенiтнi ракети. Тому вони - вертольоти, носилися не менш, як парами, хижо маневруючи на максимальнiй швидкости. Частина машин не поверталася на базу, перекресливши небо траурно-чорною стрiчкою диму. Так що, пiлоти не вiдчували себе курортниками у небi над мiстом з красивою назвою Джелалабад.
Дякувати моєму шефовi, пiдполковнику Крупнову, i я на добу залетiв туди подивитись на ряснiючи мандариновi та апельсиновi плантацi§. Цiль вiдрядження насправдi була унiкальною. Офiцiйно, тобто у документi, написали: супровiд особового складу. Реально ж я мав завдання зустрiтися з колишнiм однополчанином i другом Валерiя Крупнова, i вивезти до Шинданду чималий гостинець стиглих мандаринiв, в'язанку евкалiптових вiникiв, а, на палке прохання майора Суслова - мавпочку. Так, теоретично (i ми це знали, бо у нашiй частинi один прапор вже був власником макаки) примати жили на деревах, якi вкривали джелалабадськi схили. Я тодi не дуже замислювався, як ловити тварину, чим §§ налигати, щоб доправити на шиндандщину, але якась моя i майора Суслова дитяча довiра давала пiдставу сподiватися, що його план цiлком реальний.
У далекому 1570-му роцi iмператор моголiв Джелаладин Акбар заклав мiсто у цих благодатних краях, але ще до нього буддисти понаставляли там сво§ культовi споруди, датованi аж першим столiттям. Номiнально встановлена революцiйна прокомунiстична влада так i не впоралася, навiть за допомоги двох бригад "шуравi" i радянського вертолiтного полку, з великою кiлькiстю повстанських угруповань. Близькiсть пакистанського кордону грала на руку моджахедам, якi проходили пiдготовку у таборах по той бiк, а вiдпрацьовували науку у джелалабадських заростях. До основних баз збро§ - рукою подати i знаходились вони на територi§ iншо§ суверенно§ держави, куди не могли лiтати на бомбометання радянськi бомбардувальники.
Головною сiльськогосподарською культурою адмiнцентру провiнцi§ Нангархар до недавнього можна було вважати... мак. Саме так, опiйний мак, вiд якого залежав добробут селян. Через запровадження програми знищення посiвiв опiуму багато фермерiв i простих землеробiв сiли на голодний пай. Дiйшло до того, що боржники змушенi були наркодилерам вiддавати сво§х дiтей.
Чому не цитруси, а мак був основною комерцiйно вигiдною продукцiєю селян? Причина у нестачi води. Неподалiк вiд рiчки, там де вологи вдосталь, вирощують фрукти й овочi, а у вiддалених районах на незрошуваних площах гарно росте тiльки мак. Не цинiчна байдужiсть до поламаних життiв, а безпросвiтна бiднiсть змушувала дехкан вирощувати надзвичайно красивi квiточки, якi збирали у сво§х маленьких коморках бiлий смертельний сiк.
У цю красу мене i вiдправили, не жалiючи мiноборонiвських валютних коштiв, адже за перевiз кожного пасажира грошi переганялися з рахунка на рахунок. Вiдправляючись в далеку путь, я навiть не здогадувався, наскiльки далекою стане дорога. Прямого сполучення Шинданду-Джелалабад не iснувало. Усi рейси - через Кабул. Мiй Ан-12 робив великий трикутник, зробивши першу посадку у Кандагарi. Побачити залюдненi кабульськi вулицi пiсля стриманого аскетизму Кандагару було просто приємно. Однак, у мiсто я не по§хав. Вночi у потрiбному напрямку вiдлiтав Ан-26, тому кiлька годин чекання ледве-ледве дотягнув на пересилцi коло аеропорту.
Напiвтемний салон Ан-26. Поруч - група молодих офiцерiв тiльки-но з Союзу. Дивилися на мене, старшого сержанта, як на батька рiдного. Я нiкому не сказав, що лечу у Джелалабад вперше. Глупа ж нiч навколо, а екскурсовод забарився. Де ночувати i як шукати десантну бригаду - задача з кiлькома невiдомими. Але я був щасливий польоту. Зсередини розпирає хвиля почуття, як би його визначити, марнославство, чи що? Та нi, наче воно не моє, але ж приємно бути головним пацаном серед приголомшених невiдомiстю лейтенантикiв. "Визначимось!" - запевнив я §х. Язик у головi не тiльки, щоб поштовi марки слинявими.
Недовго летiли, перестрибнувши через гiрське сiдло i у повнiй темрявi впали на долину. Бортач опустив рампу. Розгерметизований вiдсiк шумно впустив оточуюче повiтря. "Хух!" - дихнула на нас субтропiчна нiч. "Йо!" - вiдказав внутрiшнiй голос. Таким вiдпаром земля ще нiколи мене не приймала. Задушлива спека увiрвалася, наповнивши кожну шпарину ароматами невiдомих рослин, а може самих гiр, вперемiшку зi спаленим гасом. А на Укра§нi в тi днi вже бачили перший снiг.
Вийшли назовнi. Вогке гаряче повiтря накотило на нас щiльною хвилею. Чи буває тут зима? Напевно, як ми §§ розумiємо, не буває. I стало так цiкаво все побачити, а у небi - тiльки квасолини зiрок, i зовсiм не видно мiсяця. А темна земля, вкрита рослиннiстю, робила нiч ще темнiшою. I всi зрозумiли, що попали в iнший свiт, абсолютно не знайомий нi сочiнцям, нi кримчанам, нi душанбiнцям. У повiтрi зависло питання: i що далi?
Тiльки пiлоти могли зорiєнтуватись у сво§й аеродромнiй стихi§. Отже, я до них, а за мною мо§ необстрiлянi супутники. Екiпаж крутився пiд стiйками шасi, не вмикаючи лiхтарикiв. Знали, на кожну блискiтку, навiть на коротке клiпання засмалено§ цигарки, моментально могли вiдреагувати вогнем на ураження. Льотчик рубонув долонею простiр, вказавши азимут i додав, що там ми побачимо високу пальму, а вже хтось, та якось скерує нас.
- За мною! - розкомандувався я ступивши у пiтьму. - По зорях вийдемо.
Офiцери розiбрали валiзи i задрiботiли услiд. Тiльки-но проминули пальму, як iз темряви вигукнули: "Стiй! Хто iде?" Нас зустрiв прапорщик. Переконавшись, що це не кiнь у пальтi гуляє аеродромом, а живi радянськi люди, вiн завiв нас до примiщення блок-посту. Тiльки там увiмкнули лiхтарик i оглянули кiлькiсть прибулих. Все пiдпорядковувалося вимогам безпеки. Пост, обкладений тугими мiшками з пiском, бронежилети i шоломи, обтягнутi маскувальною сiткою. I наша група - кашкетики, повсякденнi лейтенантськi кiтелi, кiлька валiз манаття. Хiба тiльки я не схожий на курортника вiйськового санаторiю.
По телефону викликали бронемашини iз бригади i тут виявляється, що всерединi, пiд захистом панциру, по§дуть речi, а люди iз рештою поклажi - вершки. Отож, обклавши водiя пожитками, усi попричiплялися навколо башт. Старший машин подав сигнал, увiмкнулись бортовi прожектори i ми понеслися. Незалежна пiдвiска восьмиколiсного чуда рахувала вищербини бито§ часом дороги, а назустрiч летiла всiляка крилата живнiсть, нагадуючи менi трасуючi кулi. Напружену атмосферу тропiчно§ ночi розривав рев двигунiв. Дивлячись убiк, щоб мухами не повибивало очi, я §хав по мандарини. А всi iншi - на вiйну свою першу вiйну.
Вранцi мо§м питанням зайнялися "аборигени". На якусь заставу дали команду "накосити" цитрусiв i нав'язати вiникiв, як я зрозумiв, виконати стандартну процедуру. Цим самим мене лишили можливости побачити, як ростуть мандарини на деревах. З iншого боку, з'явилась можливiсть не робити нiчого цiлий день, тиняючись мiстечком, розбудованим уздовж берега рiчки. Прокинувшись, я роздивився навколо: "Ой леле! А справдi таки рай!". Стiльки зеленi, куди не кинь оком. Пальми! Та такi пальми, яких не виростили у Криму. А на них...! У "розпальцьованiй" кронi я побачив важкi грона фiнiкiв. Яка краса! Разом з тим i жаль, бо до мого прильоту плоди висiли недозрiлi. Великi, але ще свiтлi, не набравши кольору, не "засмагнувши" до тiє§ товарно§ кондицi§, що ми бачимо на торгу.
А як не пальми, то великi-великi, листям схожi на вербу, евкалiпти. Я спецiально перевiряв, розтерши пальцями листок. Аромат евкалiпту - не верби. Ну нащо моєму шефу полковничi зiрки, коли вiн ставав володарем найкращих у Афганiстанi вiникiв? Навiть наш дивiзiйний гуру у мистецтвi пропарки тiла - Iван Алексєєв, втратив кiлька балiв зi сво§м дубовим деркачем. I iншi спецiалiсти лазнi, що попривозили з Союзу цiннiшi за Почесну грамоту вiники, - чим тепер вони могли видiлитись у масi плебе§в? Мовчи нiкчемна душа, замовкай жалюгiдний теоретик, коли у парну входитиме Валерiй Сергiйович. Мрiй тiльки про те, щоби вiн довiрив поляскати його по спинi, може колись i до тебе дiйде черга успадкувати залишки облiзло§ розкошi, коли черговий сержант зганяє до Джелалабаду за свiжими вiниками.
Попереду я мав вiльний день, яким мiг розпорядитись на власний розсуд. Перший вельми позитивний висновок на адресу кухарiв офiцерсько§ §дальнi десантникiв я зробив. Воно хоч i не головне у життi, але запам'ятовується. Перше враження сильне. Вiдчуття комфорту, задоволення, ситости, так-так, §§ само§ - ситости, як i враження вiд чистих, або навпаки, вiд сирих i драних простирадл у провiнцiйних готелях, лишається у пам'ятi вiзиткою, приємною, або ж поганою.
Я вийшов з-за столу задоволений, переключивши увагу на огляд вiйськового мiстечка. Щось мiсцевi категорично не рекомендували §здити до мiста. Не нариваючись на неприємностi, я блукав берегом рiчки пiд наглядом замасковано§ бойово§ машини. По той бiк земля потопала у зеленi. Хотiлося туди. Та тверезi голоси радили милуватися смарагдовим покривалом здаля. На нiчний рейс записувались бажаючi летiти до Кабулу. Не маючи близьких знайомих тут, менi не резон було лишатись на довший час. I плоди, вiднятi у мамки-дерева доставили, упакованими, готовими на вiдправку. Значить, на те вища воля.
На моє просте запитання: "А чи бувають лiтаки вдень?" - "комсомолець" iз журналом реєстрацi§ так подивився, мовляв, хто тут у нас такий недалекий? Нi, здається, вiн не тiльки подивився, як на припудреного, а щось таке промовив вголос, на кшталт: "Чи ти з глузду з'§хав?" Не знав я, що для них це таке болюче питання. А ми, шиндандськi, такi собi розслабленi, аж незручно перед хлопцями, лiтаємо вдень, коли хочемо, як хочемо, та ще й бажаємо оглянути мiсцевiсть з екскурсоводом. Ну правда, була така думка хоч про§хатись тiєю ж нiчною дорогою i подивитись, де були, якi серпантини накручували i що то за вода шумiла, та якi хащi ховали сво§х мешканцiв обабiч бетонки. Не думаючи про погане, кортiло злетiти, доки сонце не втомилося пiдсвiчувати краєвиди немислимо§ краси. Скучив за новими естетичними враженнями. Так буває. Але бойовi товаришi вправно поставили мене на мiсце, обламали крила романтика i акуратно повернули на землю. Вилiт - о першiй ночi.
Вiдпрацьовуючи довiру командування, поцiкавився на предмет вивозу макаки. Iсторiя спiвiснування людей з мавпами не пiшла з пам'ятi аборигенiв, проте, на час мого вiдрядження лягла в архiв спогадiв. Харчiв вистачало всiм. Чого примати не добирали на деревi, §м кидали люди, а нi, то вони самi вiдбирали. Примхливi тварини чомусь не любили наших жiнок. Бiйцям жiнки подобалися. Конфлiкт переростав у бунт. Бувало, стрибне з пальми напiвдике створiння, вкусить i знову на пальму. Нiяк вони не хотiли вчитись хорошим манерам. За це §х пострiляли безпораднi во§ни. Не позбавляти ж себе через любов до фауни грiховно§ втiхи?
Якби макаки мали бiльше розуму, §хнє вцiлiле плем'я втiшалося би видами на чисельнi кiстяки бойових машин, вантажiвок, - обвуглений метал з вибитоми на ньому написами: "Зроблено в СРСР". Саму дорогу вiд Кабулу до Джелалабаду красномовно названо дорогою життя. Вона несла життя у гарнiзон, водночас роздаючи чорнi мiтки солдатам iноземно§ армi§.
Вночi я припхався на аеродром, наче з ринку. Та нiхто й не бачив мого вiтамiнного вантажу, бо ми як кроти, на звук, вiдшукали лiтак. Злiтнi вогнi увiмкнули лише на короткi секунди розбiгу. Тiльки Ан-26 вiдiрвався вiд смуги, усе померкло, крiм зiрок, що вiддiляли морок долiшнiй вiд темряви космiчно§.
На кабульськiй пересилцi, попо§вши пiсно§ сiчки, морально розчавлений пiсля щедрого джелалабадського "вкидання", полiз до баулу з мандаринами. Ще зеленi i кислi, вони залишили смак у ротi. Прикинувши, скiльки вiтамiнних плодiв доведеться згризти, за§даючи пересильну тирсу, подумав: пiдполковник Крупнов скаже, що беру завеликий вiдкат. А що вдiєш?
Лiтак прилетiв швидше, нiж мiшок схуднув до непристойного розмiру. До Джелалабаду бiльше нiколи лiтати не довелося. Дарма. Якби вдалося поласувати фiнiками...
Кулiнарний майстер-клас вiд сержантiв
На лiтературний десерт подаю два епiзоди. Мiж ними вiдстань невелика. Перiод дi§ - приблизно мiж лiтом 1986-го i лiтом наступного року. Суть у тiм, що чоловiки вмiють готувати не гiрше за жiнок, застосовуючи творчий пiдхiд до дiла, навiть якщо ранiше не доводилося смажити нiчого, крiм яєчнi. Iнту§тивно я i мiй друг Вiктор Мiроненко вiдчували в собi хист до куховарства. Не раз бачивши, як з-пiд материних рук вискакують вареники, хто утримається, щоб не повторити, а, можливо, i перевершити свою вчительку? Коли ми ще жили по домiвках, нам того не треба було. З печi само якось стрибало усе до рота. Аж ось вона, армiя, довела воякiв до нестерпного бажання хоч чогось iз домашнього меню. До звiльнення так далеко! Дивiзiйне меню набридло, нема куди далi.
Прорвало нас тодi, коли Вiкторовi знайомi дiвчата з полiтвiддiлу змiсили колобок тiста. Замiсили, а далi - самi. Вiн - до мене: "Вареники можеш лiпити?" Та що там §х лiпити? Колись отак стаканом робив матерi крильця. Вона клала всередину ложечкою сиру, чи вишнi i чiк-чiк-чiк, готово!
Зорiєнтувалися по ресурсах. Попервах питань не виникало, Вiтя покладався на банку вишень, яка, як вiн думав, ще досi сто§ть у шафi. Вiд цього моменту почалися "але". Друг полiз у шафу, але... Ще вранцi зi шпиталю при§жджав майор Борєвський (вiн мешкав у однiй кiмнатi з другом). Вишнi сусiдик, хворий на гепатит, зараза, прихопив iз собою. Була надiя купити вишнi у воєнторзi, але... Того дня консервованих ягiд у крамницi не виявилось. Придбали джем. Що до вареникiв з повидлом, то це був мiй шкiльний прикол, на кшталт сала у шоколадi. Тепер юнацький гумор втiлювався предметно. Ну, джем, то i джем.
Взялися дружно. Я - катав млинчики к кавалочкiв, братчик намагався робити "чiк-чiк-чiк". Перше зауваження на мою адресу - треба робити круглi заготовки. Подивився - правда, форма бiльше схожа на амебу з пiдручника бiологi§. Врахував побажання. Почав розкатувати тiсто тоншим шаром, а безформнi нарости обрiзав ножем. Мав вийти злагоджений конвеєр. Вiтька щось там сопiв, кректав, збирав навколо себе мо§ вироби, а готових напiвфабрикатiв так i не видав. "Не лiпиться, туди його!"
Я вiдклав пляшку-качалку. Як же то мати, граючись, загортала стуленi подвiйно половинки а трьома перстами накручувала гребiнець? У чотири руки в нас нiчого путнього не виходило. Пробували втирати кра§, "вальцювати", пiдсипати борошна. Ледь-ледь злiплений перший вареник почав розклеюватись, коли кипiла робота над другим. Зате вода не кипiла. Нагрiвач не грiв на совiсть. Низки тоненьких намистин-бульбашок тягнулися до поверхнi, а справжнього кипiння не було.
Висолопивши язики, стiкаючи голодною слиною, ми порпалися з тiстом. Щось, наче, почало виходити, натомiсть, першi вареники геть порозкривалися. Погодилися, що краще буде обгорнути §х ще одним шаром тiста. Вареники по афганськи, у бронежилетах. Реготали, як тi конi. Ми завжди багато смiялися з Вiтькою. Очевидно, смiх i зморив мого друга.
Партiя рiзних за формою i розмiрами вареникiв була готова до занурення. Деякi, схожi на динозаврiв, просто лякали. Вiтя куняв i помiтно втрачав оптимiзм. Не здаватися! Вкидаємо! Не обпiкаючи рук, у воду, що так i не заграла ключем, полетiли нашi фугаси. Гаряче сирим не буває. Куди вони дiнуться? Зваряться! З цiєю дiєю на поверхнi перестали пiдстрибувати, без того нечастi, бульбашки. Попливли клаптi джему. Не страшно, на вiйнi без втрат не буває.
А другана "вбили". Вiн тяжко гепнувся головою на подушку... Хоча, нi, солодке сопiння показало, що вiн тiльки "поранений". Однiєю рукою я помiшував водно-джемовий розчин, а лiвицею термосив бiйця за плече: "Не покидай мене! Розмовляй зi мною!"
Вода трошки рухалась, але не сказати, щоб вона нуртувала. Пам'ятаючи як мати виймала шумiвкою спливаючi вареники, я чекав. Процес приготування здавався нескiнченим. Друг безсоромно заснув. Я вже й сам подумував податися у мандри, передавшись фантазiям стомленого мозку. Але ж, третього серед нас не було. Хто би довiв справу до кiнця?
Бовтаючи ложкою у каструлi, я пiдштовхував "динозаврiв" наверх. "Та спливайте, нелюди!" Нарештi один знехотя, самим кiнчиком, став виринати. Як шарпну Вiктора за руку i в крик: "Готово!", а сам, щоб вiн знову не потонув, пiд зад його, пiд зад!
Виловивши вареник, ми розчавили його навпiл. Ганьба нацi§. Так можна охарактеризувати "щось" на тарiлцi. Сире, безформне. Друг поремигав трохи, аварiйно вiдключившись до ранку.
Кортiло плюнути у каструлю i припинити знущання над собою, над тiстом i джемом, але на справу ми вже поклали кiлька годин часу. Тож, поморочившись ще, я довiв кiлька одиниць продукту до кондицi§ не сире, але й не готове, поглинув §х i... Далi не дуже чiтко пам'ятаю.
Вранцi пiд паркан ми вихлюпнули з пiв-каструльки червоного солодкого розчину iз шматтям того, що називалося "... у бронежилетах". Наступнi чверть столiття я §м тiльки материнi вареники, або купленi в магазинi.
Остання iсторiя пов'язана з дружнiм вiзитом Радiка Ковальова. Родiон Родiонич - мiй друг з гератського полку, iнодi робив несподiванi на§зди у справах своє§ частини. Я радiв друзям. А коли когось любиш, то хочеться бути привiтним. Герат запам'ятався непоганим, в цiлому, харчуванням. Принаймнi, горохова каша була смачною. Хотiлося перевершити сподiвання товариша, хай би вiн похвалився нашою фiрмовою гостиннiстю. I я подав iдею не ходити до §дальнi, а насмажити (пiдкреслюю - насмажити) картоплi. Самому давно хотiлося чогось простенького, як колись робив вдома - iз засмаженим на пательнi помiдорчиком.
Ага! Значить, iз помiдором? А де ми брали помiдори? Їх же не було апрiорi. Та нi, купити томати в афганцiв у разi потреби я мiг. Стерiгся. Чесно, нас спочатку так нашугали iсторiями про отруєнi овочi, що я нiколи не думав про це. Але пiдсоленi, у банках, продавалися в нашому воєнторзi. Яка рiзниця? Ми все-одно пiдсолюємо страви. Заходився готувати, розважаючи Родiона теревенями.
Тепер слiдкуйте за логiкою. Для друзiв (i заради себе теж) не жаль нiчого. Пательня здалася не настiльки мiстким об'ємом для вшанування побратима. Значить - геть сковорiдку i - слава солдатському бачку (на десять осiб - що треба). Розiгрiв олiю, поклав помiдори. Вони вiддали розсiл. Менi б здогадатися вибрати зайву рiдину. Нi, подумав, хай картопля просочиться, стане нiжнiшою. Ну, логiка! З поправкою на апетит бараболi начистив на трьох (а шо, не з'§мо?). Порився у шафi. Опа! Цiла бляшанка плавленого сиру. От i буде ще тверда маса. Натер з половину бляшанки, перемiшав. Овва! Рiвень усiх складових досягнув половини посудини. Родiоша сидiв веселий i спокiйний - хiба друг не знає, що робить? При перемiшуваннi картопля розчавилася з помiдорами. Тепер не можна було казати, що це смажена картопля. Вийшла якась каша.
А мiй побратим виявився людиною тактовною. Почалося все з пiдбадьорливого: "Не переймайся, все класно!". З кожною наступною ложкою хотiлося бути вiдвертiшими один з одним. Нарештi, з'§вши трохи менше дитячо§ порцi§, Радiк оголосив вирок: "Знаєш, як називається ця страва? Детектор брехнi." Який влучний пострiл! Та нi, я не образився. Їсти таке i хвалити могла тiльки безсовiсна людина, до того ж з органiзмом, знайденим на смiтнику. Тому я не наважився вимагати пояснень: ах ти ж, брехлива твоя пика, казав же: "Класно!". Наклавши повну лiтрову банку моє§ картоплi, ми закинули §§ до баку з вiдходами i пiшли у §дальню. Унiкальна, свого роду, вечеря не зашкодила здоров'ю через те, що нашi шлунки були загартованi. I не думайте про мене як про недолугого кухаря! Просто я смiливий експериментатор. А буде нагода зустрiтись, довiртесь мо§й iнту§цi§, голодними я вас не вiдпущу.
Резюме
Друзi мо§, я витратив багато годин часу, щоб пригадати i записати ось цi iсторi§. Може комусь спаде на думку написати менi листа i сказати вашу правду, наприклад: "Це не оповiдання, це... Хрiну в ньому не вистачає". Випереджаючи критику, поспiшаю виправдатись - писав чисто для себе, але, вiдчувши iнтерес сво§х друзiв до невигаданих подiй, наважився викласти на загал. Рiжте i §жте на здоров'я! Якщо вас спiткала проблема у життi, яка не вирiшувалася протягом довгого перiоду часу, ви навчилися цiнувати всiм, що набули: статками, досвiдом, навiть тiєю силою, яка iнодi прокидалася у немiчi тiлеснiй. Менi, колись юнiй людинi, дiсталася доля вимушено бути позбавленим того, що вважалося природнiм, самим собою зрозумiлим. I пiсля всього, на щастя, я не лишився з думкою, що головне у життi - смачно пожерти. Свiт, сповнений его§зму, нерiдко повертається до нас тилом. Наших потреб не помiчають. Навпаки, нас утискають. Тодi - щоб боялися, щоб не думали, щоб iнтереси держави стояли над iнтересами §§ громадян. Сьогоднi - щоб вiдрiзати кращий шматок собi, а крихти струсити зi столу на поживу "плебеям".
Коли ви сiдаєте до столу, пам'ятайте, що ближнiй - така ж людина. Якщо вiд вас залежить доля хоч однiє§ душечки, дайте §й жити достойно. Бо людина створена Богом за Його подобою.
По всем вопросам, связанным с использованием представленных на ArtOfWar материалов, обращайтесь напрямую к авторам произведений или к редактору сайта по email artofwar.ru@mail.ru
(с) ArtOfWar, 1998-2023
