ArtOfWar. Творчество ветеранов последних войн. Сайт имени Владимира Григорьева

Рубцов Игорь Иванович
Стрiлець

[Регистрация] [Найти] [Обсуждения] [Новинки] [English] [Помощь] [Построения] [Окопка.ru]
  • Аннотация:
    Формування характеру одного з учасників "афганської" кампанії у нестандартних умовах.

   - Гей, чума болотяна, ну звідки ж ти звалився на нашу голову? - Зашипів 'замок', витріщивши злющі очі на Толіка, коли той вдруге проїхався по камінню, проторохкотівши автоматом, шоломом і порожньою флягою аж під ноги сержантові. - Я тобі, душаро, влаштую урочисте повернення на 'броню'!
   Справи йшли кепсько. Молодий солдат, син люблячої матері і суворого батечка, Анатолій Рисовець ще й тепер не був певний, чи отримає стиснутою довбнею у щелепу відразу, чи екзекуцію буде відкладено до спуску роти з гірського хребта, яким вони безрезультатно пройшлися вдруге за останні два дні. Ротний із двома саперами сходив далеко попереду і нижче, тому вірогідність першого варіанту здавалася воїну майже стовідсотковою. Та ні, десь над головою чути було, як взводний Собінов загрозливо відмінював відомі усьому війську пару слів, переплітаючи їх мистецьки із прізвищем свого заступника. Все це півголосом, але достатньо чутно для сержанта, готового врізати хлопцю, ну хоч раз, хоча б заради підтримання авторитету молодшого командира. Бо цей мамчин синок і нехлюй не складав враження адекватного бійця мотострілецької роти. Не якоїсь там задрипаної, що розсіяна по блок-постах, та нарядах у гарнізоні, а таки бойової гвардійської, туди його розтуди, другої доблесної роти, де кожен третій отримав медаль 'За відвагу', або 'За бойові заслуги', а двоє орденоносців, і це окрім двічи орденоносного комроти Данила Впертюха, прославили полк індивідуальними, так би мовити, подвигами. І на самого 'замка' Ельшана Ісаєва десь у радянській столиці, а може ще у дорозі до неї, обтиралися документи на другу медаль. Тому він лише вишкірив рівні білі зуби на салабона, відклавши розбір 'польотів' на потім. Цей солдат дратував його вкотре, 'помираючи' на підйомі вгору, а іншим разом випустивши у прірву повний ріжок з патронами для 'калаша'. Ні, треба буде обов'язково розібратися, коли вони зійдуть у долину, а офіцери зберуться коло штабного броніка. Старшина роти, навіть якщо і побачить щось, то тільки для порядку застереже земелю гортанною незрозумілою мовою, мовляв: 'Дивись, дострибаєшся до розжалування! А як 'полкан' що почує, то може і до дисбату запроторити'. Полковник не терпів мордобою. Знав, що від цього до злочину, до дезертирства, до помсти з перестрілкою один крок. Але Ісаєву на те начхати. Такого як він ще пошукати треба. Правда, нагороди жаль, якщо відкличуть подання. А як тоді 'чижа' навчити 'рубити фішку'? Тільки по черепу, тільки так.
   Врешті, всі були злі, від 'дідів', яким тільки дай привід почесати кулаки, до однолітків Толяна, осіннього призову минулого року. Коли їх, чумових від перельоту, вивантажили на плацу полку, вони навіть не знали, яким чином тримати себе у незнайомій обстановці. По-перше, новоспечені мотострільці сподівалися, що тут буде трохи тепліше, ніж у лютневому, не дуже спекотному Узбекистані. Та ось він, рипучій сніг під чобітьми. По-друге, на цьому було поставлено крапку їх сумісного перебування під одним дахом - новобранців сержантської школи, з якої вони вийшли звичайними рядовими, бо не все складалося у штабах, як по нотах. Отже, осіннє поповнення не довчили до командирів відділень і на місяць до строку випуску перекинули у Афган, заробляти свої лички у менш спокійних умовах. Командир полку особисто перегортав списки, слинив пальці і щось там дивився у документах бійців, стиха вказуючи начальнику штаба і офіцерам молодших чинів: 'Оцього давай Шерємєтьєву, він водійські права категорії 'В' має. Оцих двох і того цибатого - у третю. А серед цих, Митрофанович, подивись кого взяти у штаб. Тільки так, щоб не тільки освіта, а, знаєш, ще й писати міг по-людськи, а не як курка лапою'.
   А Толік і радий був щось утнути, щоб на нього звернули увагу, але ні його повна середня освіта, ні розумні добрі очі не справили враження на отців. Так він опинився у другій, туди її розтуди, роті гвардійського мотострілецького полку на скромній посаді стрільця. Наступного дня він зазубрив напам'ять номер свого АК-74, розібрав і почистив його, спробував усунути щербини на штик-ножі, що ледь здихався свого колишнього хазяїна, та так і махнув на це рукою: аби самому вціліти. Командиру відділення на те було пофіг. Заступник комвзводу чіплявся до кожної пилинки на автоматі - не стріляти ж із штик-ножа. Біда тільки, що Ісаєв не дуже товариський і аж зовсім не турботливий командир. І четверо молодих - не так вже й погано на один взвод, але з точки зору самих молодих, малувато для розподілення статутних і не зовсім обов'язків, що їх щедро поклали на нові плечі 'діди', 'черпаки' і навіть дехто з призову, який прибув до полку лише півроку тому. Добре би народитися багатирем, типу того Савєлова, чи то Савеліва. Він прийшов у роту підготовленим у хуторських боях на Кубані, а ще був на рік старшим від пацанів свого призову. Той відразу поставив себе і пару-трійку 'дідків' на їхнє місце, мало не вибивши тупі їхні мізки між солдатськими ліжками. Отож, його більше не зачіпали, хіба за Статутом ганяли, як усіх на кроси, на стройових вправах і по нарядах.
   Серед чотирьох новоприбулих борзих не знайшлося. Натомість, з першого тижня нормальній акліматизації у колективі почав заважати сержант Ісаєв. Він, та двоє його земляків із північнокавказької республіки, під заступництвом старшини роти відчували себе вільними стрільцями у загоні благородного лицаря (чи то шляхетного злодія) Айвенго. Терпіти цю трійцю, принаймні двох із них, належало до осені. Інші ротні і взводні 'старці' не настільки докучати Анатолію, щоб аж так переживати через те... Було, але... Та чого там, не без прикрощів, але ж...
   А навесні почалося! Підготовка полку до практичних дій у горах увійшла в завершальну стадію. Коло штабного бараку частіше зупинялися машини, з яких виходили чини у афганській формі. Нарешті, одного разу на вертолітний майданчик підсів Мі-8, з якого поважно ступив на землю генерал-майор у новенькому плямистому бушлаті, з-під синього штучно-хутряного коміру якого гордо дивилися в небо вишиті зеленими нитками генеральські зірки. Кілька військових, не менш ділових перців, серед яких виділявся зростом афганський полковник, а також військові радники без знаків на погонах, але у моднявих 'пісочках', ні на крок не відступали від комдива. Друга вертушка для порядку покрутилась і теж приземлилася неподалік ведучого борту, вивантаживши залишки ескорту. Всі прослідували до кабінету полковника Погрібного. Тим часом по підрозділах котилася хвиля напруженого очікування візиту високої комісії. Ану як зальотне начальство піде мести штанями казарми, зазирати у казани з кашею, блукати по парку бойових машин і, не виключено, затуливши носи білими хусточками, відвідає солдатські нужники. А там всякого добра... Коротше, скрізь можна знайти те, чого не додивився сержант, не здогадався виправити старшина, не довчив командир взводу, не довів до ладу командир роти і таке інше, аж до командира полку з його заступниками по бойовій частині і по політичній підготовці. Адже ж, не секрет, що підозрілий мазок на дошці туалету може негативно вплинути на бойовий дух радянського солдата. Звідси робіть висновок: справжній морок для рядового Рисовця і для його товаришів по призову почався не у лютому, а у квітні-травні.
   Толік не просто занепав, як це буває з кожною молодою людиною у незвичних і небезпечних обставинах, обтяжених неприємними знущаннями над людською гідністю хлопця. Ті троє, які разом із ним, на біду свою, мали честь служити у другій, туди її, роті, наче не так скрушно переживали тяжку салабонську долю. Воха Саратов (від місця призову і проживання) пішов другим номером до кулеметника Дуба - міцного шахтаря з Донбасу. Дуб дідував поблажливо, аби тільки Володимир не 'тащився' і виявляв цікавість до матеріальної частини станкового кулемета. А інші діди не надто припахували 'другого', бо той весь час вертівся коло свого 'першого'. Та й взагалі, кулеметний розрахунок у минулий весняно-осінній період набув у роті певної поваги, за що Дубу (давайте вже називати його справжнім ім'ям - Юрій Дубовенко) сам 'папа' прикрутив перед вишикуваним полком рубінову 'Червону Зірку' на вицвіле хебе. Вовка, попри певний острах перед невідомістю, пишався своїм становищем, з вдячністю отримуючи копняки від Дуба. Врешті, колись Дубовенко поїде на свою Луганщину, а йому, Володимиру Неситому з Саратова, приставлять 'чижа' безрукого, з якого він зробить звитяжця і витязя, свого вірного санчопансу. Проти ордену він також не мав нічого проти, навіть не проти легкого поранення. Ну, такого, як подряпина, тільки щоб із записом у воєнному білеті. Хай собі Ірка дурепа відкусить поганого язика. Не вистачило тоді твердості вирвати його, щоб не патякала про парубка, який поліз, а у нього нічого не вийшло.
   - Ну що в того Вовчика таке, чого немає в мені? - Так собі думав Толік, мало не вбачаючи суперника і ворога у товаришеві. - Може зацідити при нагоді Ісаєву...? Так ні. Він як бик, навіть голова не струснеться. Табуретом торохнути? Земляки, напевно, ногами заб'ють. Далі - суд. Хто винен? Молодий дебіл, психопат і ганчірка.
   Незабаром перші бойові, яких він боявся трохи менше 'замка', але ж, боявся. Хоча, уявляв себе таким прудким, наче білочка, що, ховаючись між камінням, кладе влучні черги по сірих чалмах. А то хто там у гірському потічку, зальопаний власною блювотою? Чи не наш хвалений заступник командира взводу?
   - Гей, ти, опудало! Прикрий, (пі-і-і, пі-і-і, пі-і-і)! - чоботом він, Толік Рисовець, принизливо тисне на шию напівзомлілого сержанта, відкидає вбік спорожнілий автомат і, перехопивши АК Ісаєва, кладе останніх духів.
   - Бігом до ротного, чуперадло і щоб штани свої прополоскав у річці, бо такого не те що у БТР, до роти на кілометр підпускати не можна! - Фантазія буяла рясним цвітом. Тільки у своїх потаємних мріях Анатолій був тим, ким він відчував себе вглибині душі. - Я такий. Тільки це має розкритися, тоді все зміниться. Все-все зміниться і буде як треба.
   Стиснувши зуби, він виношував свою надію, а протягом дня намагався зайвого разу не потрапляти на очі сержантові. Дні до першого бойового виходу тягнулися надто повільно. Тоха відчував, як міліє його авторитет в очах інших солдат. Ще до прильоту генерала з високим почтом молодь по всіх підрозділах шурхотіла від підйому до відбою з неймовірною інтенсивністю. Тільки штабісти з роти 'комендачів' поспішали відразу після ранкового шикування здиміти, щоб і сліду їхнього не було видно. Проте, не всі. 'Служиві' переддембельского періоду служби підбивали 'бабки' та час від часу бували помічені чи то із згортком, видовженої форми, чи то з фляжкою, що її спішно переносили від дротової огорожі зв'язківців до офіцерського модулю. Напевно, із них теж хтось набігає на медальку. То у горах автомат твій друг, твоя дружина і твій аргумент, а тут територія хвацьких штабістів. Перші люди, з ким прагнуть зустрітися офіцери і прапора після 'війнухи' - вони, знавці алкогольних маршрутів, майстри виправити документи потрібної якості, підсунути на підпис начальникові штабу і комполку таке, про що вони у страшному сні...
   До Толіка сон приходив, як перший дитячий поцілунок. Тільки торкнувшись гарячого лобика, він відлітав з поштовхом ноги бійця старшого призову, який, лежачи на нижньому ярусі, ніколи не забував спочатку виштовхнути з ліжка Тоху.
   - Ворушись, чуматуро! - Бризкав той слиною і вправно піддавав ногою під зад Рисовцю, а тоді ще кричав навздогін, - Гей, рисаче, куди ти мого капця заштовхав? Бігом до мене!
   Прокидання завжди було невчасним, болісним, не стільки фізично, скільки морально, власне, як і відбій. Пожмакане обличчя вже не тримало належну йому форму. Сонна фізіономія беззаперечно свідчила про легку таку придуркуватість власника. Тільки сержанти і 'старі' солдати змушували новачків брати під контроль своє причандалля, щоб ні взводний, ні ротний, та й будь хто з офіцерської ланки не побачив на такому пом'ятому 'портреті' ознаки дідівщини. При всякій нагоді 'батя' виловлював серед строю солдат причмарених, із відстороненим поглядом бійців і починалася психологічна бійня з погрозами всіма карами, від 'губи' до дисбату. Анатолій навіть не знав що краще, шалена боротьба з позастатутними стосунками, чи її повна відсутність. Скидалося на те, що молодому солдату всяка нормальна у війську річ йшла тільки на шкоду. Він ставав все більш розгубленим, а Ісаєва, на біду, не забирала ні хвороба, ні нечиста сила. З розповідей бувальців достатньо чітко вимальовувалася картинка значного послаблення дисципліни і тиску всюдисущих гнобителів під час бойових операцій. Вихід полку - ковток повітря. Це страшно. Це проти самого себе. А інакше - ніяк неможна. Є тільки один шлях зберегти і відновити свою гідність - через реальну справу, а може, через щасливий випадок. Хоча, поклавши руку на серце, Толік вагався: може симулювати хворобу? Яку? Однак це не його шлях, нижче опуститися просто неможливо. Бо у перспективі кожен зрозуміє, що він 'косить', а далі? Сором до останнього дня, якщо тільки він настане. А вдома - ВОНА, та, що впевнена у його спроможности проявити тверду чоловічу волю. Батьки. Пацани несамовитого кварталу. Ні, Тоха не слабак, інакше немає сенсу чіплятися за життя. Останній материн лист розчулював його надією. Його слід було спалити, а не носити у внутрішній кишені. Зберігати листи не дозволяли командири. Може, їм самим не писали мами? Добре, він спалить, тільки пам'ятатиме кілька головних слів: 'Тосіку, ми з татом лишили твій куток у безладі, який ти так і кинув по собі. Дивимось, - наче і ти недалеко від нас. Ми збережемо увесь твій мотлох, а ти бережи себе...' Йому було за що поборотися. Принаймні, хлопець визначився: будь що - терпіти, чекати, не втратити свого шансу. Попереду довгий-довгий чорний тунель. І тільки там вдалині світиться тьмяною крапочкою жаданий дембель. Хоча... Через кілька місяців прибуде молоде поповнення. І ще, і ще. Тому, далі буде легше.
   Коли броньована колона стала при вході в ущелину, Толік мало зубами не скрипів від внутрішнього холоду. Він ні з ким не розмовляв. Намагався опанувати себе - не виходило. Навіть коли його безпосередній командир відділення єфрейтор Сьомін, ляснувши по плечу, спитав: 'Як ти, чуваче?', той тільки розтулив губи і вони затанцювали неконтрольовану кадриль, а з рота почулося, точніше, лише сам Тоха почув себе: 'А-а-в-в-в...'. Сьома, Семен, Сємка на те вчепився у свій автомат і, перекрикуючи гуркіт бронемашини, запевнив: 'В цьому твоя сила, чувак!' Рисовець і собі поклав руку на затворну коробку, бажаючи відчути в собі цівку мужності, що через долоню мала би перетекти з холодного металу у безвольне тіло. Справді, вперше у житті він, тверезий, втратив контроль над собою. Йому би для початку залишитись на 'броні', а не лізти на гору. Ноги ватні, пальці воскові, язик не меле, а шлунок... про це не будемо. Серед бійців хлопець стовбичив мовчки, як тінь, що втратила зв'язок з тілом і вештається світом, шукаючи хазяїна. Краще помовчати, бо й що таке розумне може він зараз оповісти?
   Офіцери у колі своїх підрозділів робили постановку на поточний день. Інформацію про банду, яка через необережність світила вогні за пару кілометрів вглиб ущелини, принесла на хвості дивізійній розвідці якась бородата 'сорока'. Дані зіставили з 'малявою' від іншого агента із суміжної території і виходило, наче піший караван рухається, маючи великий вантаж новісінької зброї, не виключено, для її застосування у зоні відповідальності полку. Троє взводних і між ними технік роти точили ляси, змагаючись у військовій стратегії. З розмови виходило, що кожен мав різне бачення при мінімумі доведених фактів, зате якраз цим лейтенантам хотілося розрядити напруження у суперечці.
   - То якась підстава. Вони ж не ідіоти так світитися? - Казав сталей, переобтяжений запасними ріжками, весь у кишеньках, заповнених гранатами, запалами, та з припасованим до 'калаша' підствольником.
   - Чуєш, Сєрий, я не я, якщо нас не водять за ніс. Наразі ми тут дихаємо розрідженим повітрям, а ті 'туристи' повилазять із кяризів в іншому місці: 'Іди сюди, інкелябі саур!'. Доки розвертатимемо нашу машинерію, там тільки жмури з розпоротими животами лежатимуть.
   - Ні, ти бачив, хто до Погрібного перетирати прилітав?
   - Ну?
   - Шо, 'ну'? Оте 'ну' - не остання птиця у провінційному ХАДі. А з ним оте куце мордате - не хто інший, як радник у чині підполковника КДБ. Шариш?
   - Коротше! ХАДи-мади! 'Папа' не ведеться на порожні авантюри. Ми стали тутай, значить...
   - Над 'папою' є його 'папа'. Не факт, що той розуміє кому і коли слід довіряти. Вони там вдень працюють у ХАДі, а вночі духам наші розклади розповідають. Якби все було просто, сидів би я у Білорусі, а ти у своєму Забайкаллі.
   - А дивись, щоб після Афгану ми не помінялися округами!
   - Та не доведи лихо!
   Натягнувши один одному панами на очі, лейтьохи посунули до ротного, який щось переконливо товкмачив старшині, вказуючи пальцем у бік бронемашин:
   - Почуй мене, Равіле. Ти - мої очі і руки у горах. Припини своє: 'Ельшан, Ельшан'. Сам не випускай з поля зору новачків. Не тисни на мене. Обіцяв - дамо твоєму Ісаєву 'старшого'. Знаєш, - я пацанів ніколи не ображав. Та не дай Бог!.. Спитаю з тебе.
   Старшина на знак згоди рубонув ребром долоні повітря коло шиї. Це означало, що представник маленької, але гордої республіки дає голову на відсіч за кожне своє слово. Маючи таку підмогу в особі заступника комвзводу, він дозволив собі розслабитися. Вміння перерозподілити повноваження - чи не ознака відповідності займаній посаді?
   Рисовець пропускав через уяву кожне слово досвідчених однополчан. Дивитися під ноги, ступати по слідах товариша, поглядати навколо себе, не патякати, не хавати, не смоктати з фляги без команди, вибирати зручні позиції на випадок обстрілу. Стрибком залягти за камінь і як на полігоні... Стоп! Як на полігоні не вийде. З того боку ворог думає так само. Напевно, вони давно обклали камінням викопані гнізда і домовилися, хто знімає першого, хто другого... Ми собі під ноги, а вони нас чергами, чергами. Попадаємо де хто стояв і що? По команді: вперед, за батьківщину? Поганий сценарій. Куди краще сидіти у схованці на вершині, споглядати, чи не лізе хто вгору. Нам наказано опанувати хребет, сісти зверху, звісивши ноги по обидва боки. Перша рота підніметься паралельним кряжем, а ущелиною посуне колона. Йой, красиво теоретично! Попереду все-одно підуть сапери і розвідка. А як їм? Кожен крок - прощання зі світом. З ротою особіст і авіанаводчик. З особіста користі... А сталей, делегований від літунів - постать ключова у гарячій сутичці. При ньому рація на частоті вертолітників і координати в голові. Плюсуємо один бал на нашу користь проти всіх мінусів, які тільки можна уявити.
   Саратов, завішений залізом, під наглядом Дуба припасовує щільніше амуніцію. За задоволення бути елітою треба платити додатковими кілограмами набоїв до ПКМ. При тому Вовчик тримає себе під контролем. Двоє інших 'чижів' лишилися у гарнізоні: один - з високою температурою, другий - розтертими ногами, через що, відповідно до штатних обов'язків, свої 'клізми' отримали командири від першого до четвертого щабля ієрархії. Наступна 'війна' стане першою для товаришів. Напевно, у колі чотирьох Тоха з Вохою домінуватимуть. А як же, живі приклади для наслідування.
   Дотепер Толік чув стрілянину лише на полігоні (окремі автоматні черги щодня тривожили барабанні перетинки, навіть зрідка зенітка молотила з боку автобату). Впорядкована учбова стрілянина теж справляла не аби яке враження на курсанта Рисовця. По команді товариші займали вогневий рубіж, пересмикували затвори і, акуратно підводячи під мішені прицільний маркер, відсікали короткі черги по два-три патрони. Треба зазначити, залікові оцінки тішили його самого і наставника. Бігав він не надто жваво, підтягувався - нижче середнього. Вогнева підготовка - то єдине практичне зайняття компенсувало посередні результати з 'фізики'. А солдат і не збирався брати участь в олімпіаді. Його переконував внутрішній голос: для мотострільця найперше -влучати у ціль. До цілі бійця доставить бронетранспортер. Прикра помилка!
   Піша колона рушала рано. Настільки рано, що дехто казав: 'пізно вночі'. 'Прохавані' бійці понатягували светри. Із задоволенням Тоха констатував, що ніхто з 'дідів' не намагається поділитися з ним частиною своїх манаток. Може вони таким чином гріються, подумав від. Та щось довго тепло не відчувалося взагалі. Холоднеча діставала кісток. Вони все йшли, йшли темрявою, не наближаючись до хребта. На небі рясніло стільки зірок, аж у їхньому світлі купалися ноги Ісаєва. Толік пам'ятав - ступати крок у крок. А коли ж дивитися по сторонах? Плечі починали нити. Укладка важчала попри те, що й досі рота йшла рівниною. Йшла півгодини, годину. Може менше, може більше, Рисовець не відав. Йому хотілося відійти, та ротний не зупиняв колону. Скільки ж ще на такому холоді можна пройти без зупинки? Організми, здається, майже однакові у всіх! І дивно, скільки пройшов, дихаючи у спину Ісаєву, а він - ні пари з вуст, наче глухонімий. А над хребтом небеса розкочерагювали ранок. Втома відволікала думку від страху, монотонність ходи - від втоми. До ніг 'замка' можна було прилаштувати годинникові стрілки. Один крок - секунда. І такий годинник працював би не гірше 'командирських' на його зап'ястку. Позаду сопіння. Два кроки - вдих, два кроки - видих. Попереду: туп-туп. Позаду: пс-с-с. Туп-туп. Пс-с-с. О, тепло так! Он тато сів біля вогнища, чистить рибу від луски. А де мати? Хрясь!!!
   - Твою дивізію!!! Душаро, ти спиш на ходу?
   Толік бачить себе у здорових, як сковорідки, руках Ісаєва, завислим над безплідною скелястою поверхнею.
   - Та ставай, кажу!
   Уся рота зупинилася перед схилом гори трохи перепочити. Коли Ельшан зробив останній крок, Тоха вже перенісся на берег річки. А ноги на автоматі переставлялися, повторюючи завчені багатохвилинним переходом рухи. Лівим чоботом він засадив сержанту по гомілці і якби не реакція останнього, точно завалився би пикою на каміння.
   - Дострибався, рисак. - хапалися за животи очевидці. - Йо-о! Не треба до цирку ходити!
   Як вони йшли далі, як піднімалися вище і вище, як розпалювався день, а рота сунула, залишаючи позаду тільки одну пару слідів, і як організм, який вночі прагнув позбутися своєї води, почав її вимагати, всього цього вмістити в один спогад нереально. Як може людина витримати на собі сукупність нехарактерних випробувань, виконуючи водночас головне призначення бойового підрозділу? І без того Анатолій вважав себе надвитривалим індивідуумом. Хоча дехто, що найбільш вірогідно, бачив у ньому необтесаного тюхтія.
   На четвертій чи п'ятій годині підйому Толікові 'колеса підспустили'. Через нього Ісаєву теж довелося зупинитися, щоб повернути до тями бійця, якому хотілося, щоб його пристрелили, лишивши на гребені гори. 'Замок' вийняв частину патронів з Тохиного рюкзака і роздав їх двом 'черпакам', хоч у тих укладка була не меншого об'єму. І рух поновили: підйом за шкварник, далі - під руку, а потім у Толяна відкрилося двадцять друге дихання. Що точно фіксувала свідомість, так це повна відсутність думки про можливий обстріл. І підла заздрість до бійців першої роти. Чомусь хлопцю здавалося, наче протилежне гірське пасмо нижче і там прохолодніше, і, напевно, їхній комроти частіше зупиняє особовий склад для перепочинку. Що відбувалося там, ніхто не бачив. Відстань не давала такої можливості роздивитися неозброєним оком. Якби щось сталося, голос війни докотився би до другої роти, а так... 'Броня' теж повільно, але спокійно просувалася низом. Нарешті, у другій половині дня, довгий ланцюг із солдатів, сержантів, офіцерів і прапорщиків почав спускатися. Йшли довгим пологим маршрутом, згинаючи ноги в колінах так, щоб наступний крок наближав підрозділ до колони бронетранспортерів. Перша розумна думка прорізала свідомість Рисовця: 'Спочатку тут треба було пройти тим, хто вигадав війну. Після цього люди навчилися би домовлятись'.
   Сутінки опустилися, коли обидві роти розбрелися по своїх бронетранспортерах, КУНГах, МТЛБешках і іншого роду транспортних засобах. Ховаючи ноги під ковдрою, Саратов мовив останню мудрість, закінчення якої Тоха вже не чув: 'І це ще не стріляли. Тільки прогулялися. Забери мене, мамо, додому!'
   - А нумо, давайте, швидше! Хто хоче повторити? Це не запитання. Солдат хоче того, чого бажає його командир.
   Дивно! Хлопці ледве ворушили кінцівками, вражені новиною: вони ще живі. Мить тому не було нічого: сновидіння, або якоїсь думки, відчуття дискомфорту від собачого холоду, складок під бушлатами. Яке розчарування! Треба починати новий день, не оклигавши від вчорашнього. Схожість двох днів була така, як два послідовних дублі на монтажному столику режисера. Прожиті на межі можливого, скільки проклять почули невидимі небесні сили від 'акторів воєнної кінострічки' на адресу нічим непримітних чисел у календарі. Повторений шлях, зміна стужі на спеку, безсилля, друге дихання, третє, ватні ноги, тремтячі руки, жахлива прірва під ногами при сорока кілограмах ваги за спиною. Нарешті, падіння автоматного ріжка на дно урвища. Таки другий дубль виявився ще гіршим для окремо взятого солдата. В цілому ж, нульова результативність. Ворог випарувався. Може, його тут ніколи не було? Друга рота без жодного пострілу пройшлася гребенем і отримала команду повертатися до 'броні'. Друга, потойбіч синхронно спускалася схилом іншого хребта. Ще один подібний день і хтось один із двох проломить 'диню' іншому: або озвірілий Ісаєв, або деморалізований Рисак. Прізвисько законно закріпилося за Толіком. Навіть взводний гукав його не інакше: 'Рисаче, не хлебчи як насос, бережи воду!' Всі балансували на межі нервового зриву. Обгадивши західний схил, рота з доблесних рейнджерів перетворилася на тупі організми, рухомі чужою волею. У підрозділі не знайшлося нікого, кому було легко. Просто, хтось пройшов школу загартування раніше і їх було більше. А чому ж гора, на якій бачили якісь вогні, мовчала? Де сліди ніг, рештки харчів і продукти життєдіяльності моджахедів? Саперами не знайдено жодної міни. Така операція нічого, крім неприємностей, не принесла Толіку.
   Тіні росли швидше бамбукових пагонів. Офіцери квапили солдатів: 'Ворушіть батонами, хлопці. І не дуркуйте. Щоб кожен, чуєте - кожен бачив навколо себе, уверх і вниз, і вглиб гори!' Цього надвечір'я рота пройшла меншу відстань. Все менше часу лишалося до настання сутінок. Сапери не виявляли тієї впевненості, ретельніше і обережніше тицяючи гострими наконечниками у різні породи попереду. А дими польових кухонь вже виднілися метрів на триста нижче передової групи. От по них і вдарили перші постріли, заскочивши Толіка у позі, незручній для миттєвого реагування. Він навіть не зрозумів, звідки стався напад. Гори загриміли чергами. З двох боків назустріч схрестилися свинцеві потоки. Ісаєв тільки встиг зіштовхнути Тоху з каменя, на який той став витягнутою лівою ногою. Рисак боляче вдарився стегном. Дякувати бронежилету, удар по ребрах був не таким травматичним. За нагромадженим камінням крім нього залягли двоє 'черпаків'. Це у їхніх рюкзаках покоїлися деякі Толікові речі, вийняті під час кількагодинного підйому. Вони молотили короткими чергами з-за сховища і Анатолій відчував, що одна його нога вперлася у чуже тіло. Причому він не намагався прибрати ногу, або подивитися, кому він дошкуляє своїм чоботом і що робити далі? Автомат валявся поруч. Але здавалося, поворушись він зараз, кулі почнуть рвати тіло. Невеличкий сектор огляду, відкритий розширеним очам бійця, був заповнений кількома валунами. Від їхньої поверхні час від часу відлуплювалися шматки породи, розлітаючись гострою шрапнеллю навсібіч.
   - ...сак!!! Рисак!!! - Крізь гуркіт долітав відчайдушний рев 'замка'. - Ти мене чуєш, Рисак!!!
   'Теж мені, вовк з 'Ану, постривай!', - сковзнула думка. Не відриваючи голову від каміння, він на повні груди вигукнув: 'Я-а-а!!!'.
   - Чум... ро! ...го не відпо...єш? Слухай Авєркіна! Чує...? Авє...ін!
   - Кажи! - Крикнув у відповідь один з 'черпаків', кидаючи порожній магазин під носа Толіку.
   - Припаши молодо... набивати ...іжки. І хай п'ятаком не світить!
   На секунду Авєркін сіпнувся до Тохиного плеча і загорланив:
   - Е-е-е, муфлон, патрони давай!!! Патрони, чуєш? Давай, пакшами своїми перебирай! - Відштовхнувшись обома руками від спини Рисовця, Абвер (солдатське погоняйло) повернувся на позицію.
   Підвести голову було не просто страшно. Нерозуміння серйозності ситуації посилювало гостроту небезпеки. 'Попав!!! Попав я!!!' Забулося навіть, як він фантазував у годину душевної скрути, допустивши в свою уяву картину посоромлення свого недруга. Тепер голос Ельшана чути у п'яти метрах і це голос впевненого мужа, командира. У голосі немає розпачу, тільки чітка координація між тими, хто заліг між камінням і додає до звуків бою свою партію. Серед автоматного хору виразно виділялося важке туркотіння ПКМа. Дуб із Саратовим вступили у бій. А він, мамин Толічек, не знаходить в собі сили підвестися щоб оцінити розстановку сил. Паузи між стріляниною не було. Черги і одиночні постріли злилися у суцільний гуркіт. Гільза з автомату Авєркіна залетіла за комір Толіного бушлата, обпекла шию і не спішила холонути на його тілі. Він засичав, засмикався, поспішно вигрібаючи долонею гарячу залізяку. Наказ Авєркіна-Абвера і його ж гільза примусили повернутися до активного життя. Укриття, під яким залягли солдати, виявилося доволі надійним, якщо не казати носа. Двом товаришам потрібні були набої в магазинах. Три порожні ріжка валялися під ногами. Ще кілька лишалися у підсумках. Сонце через декілька хвилин мало зачепитися за гори і коли воно скотиться протилежним схилом додолу, настане темрява, вигідна більше ворогу, ніж радянському підрозділу. Рисовець стягнув із себе рюкзак, намацав у ньому пачки з патронами і почав поспіхом розривати упаковку. До початку перестрілки на трьох у них мали бути понад двадцять повних ріжків. За двома 'черпаками' він не встигатиме, це однозначно. Значить потрібно максимально швидко робити все можливе, щоб протриматися до якогось переламного моменту бою. Неможливо, щоб обидві сторони конфлікту залишалися на своїх місцях. Хтось має почати рух, відходячи, або перейшовши у наступ, чи на прорив. Тактично Толік нічого не розумів, крім напряму вогню. Авєркін і Дробот трохи маневрували, щоб їхні пристріляні духами позиції не стали пасткою для них. Принаймні, тепер стало ясно, звідки походить небезпека. У какофонію бою додався розрив. Хтось кинув гранату, потім ще. Це означає, що супротивник зовсім близько. Крім окриків російською мовою, до слуху долітали й інші вигуки, а після розриву гранати, наче почувся крик болю, а може - страху, а може це тільки здалося Анатолію. Нова хвиля панічного страху призвела до крайнього мандражу. Якщо раніше, на навчаннях, він швидко перебирав патрони, один за одним відправляючи їх у ріжок, то тепер вони випадали йому з рук і треба було тремтливими пальцями збирати їх під собою.
   Вибухи почастішали. Підствольні гранатомети теж були задіяні на повну силу і раптом Рисовець побачив пилові стовпи, що поволі наближалися з боку ущелини. Кілька БМП мчали від полкової колони на підмогу. Якщо партизани не насміляться перейти у наступ, резервна група, вірогідно, накриє їхній лівий фланг і вижене з насиджених схованок. Частина роти, яка рухалася останньою і знаходилась вище, теж, наче, маневрувала. Лінія вогню, ніби то, перемістилася. Духів заганяли у 'ківшик', який треба було вчасно замкнути кільцем і скористатися отриманою перевагою, щоб добити вже зверху.
   Вони відчули зміну перспективи. Первинний план - заскочити роту шураві зненацька, деморалізувати і нанести їй тяжкі втрати, не спрацював. Вигідні позиції за кілька хвилин можуть стати пасткою і якщо не почати відступ негайно до потаємних криївок, тактичний прорахунок польового командира стане останньою його помилкою, за яку розрахується життями повстанський загін у повному складі. Легка, як здавалося, здобич, ставала мисливцем. Якщо ці, перевтомлені дводенним гірським переходом люди, так грамотно огризаються, поволі оточуючи противників влади, тоді що станеться, коли надійдуть кілька десятків піхотинців з резерву? Сардар дав команду на відхід. Сонце не встигло надати загону останню перевагу і їхні гори сьогодні не посприяли успіху. Маючи кілька легко поранених, одного важкого після вибуху і двох, які не подавали ознак життя, духи заметалися між камінням. Свинцеві траси перестали бити прицільно по втиснутих у валуни солдатах і ті, відчувши мисливський азарт, розпочали полювання по фігурках, що відступали.
   Вочевидь, ротний подав команду, підхоплену молодшими командирами, бо з-за каміння голос Ельшана Ісаєва прорвався виразно крізь гуркіт і лайку солдатів:
   - Вперед, пацани! ........................!!!
   Побачивши, як зриваються з місць однополчани, як вискакують і міняють позиції хлопці, просуваючись вперед, Рисовець вхопив свого 'калаша', пхаючи наполовину споряджений ріжок до кишені і вперше поглянув на арену бою. Найменше, чого він боявся - залишитись на самоті. Він побачив Ісаєва, готового до чергового ривка і гепнувся поруч з ним.
   - Йо! Душаро, ти в порядку? - Вирячився 'замок' на Толіка. - Тримайся поруч і стріляй!
   Що було далі, важко піддати аналізу. Як приклеєний, Тоха перебігав за Ельшаном від однієї купи каміння до іншої. Перескакуючи через чергову перепону, він побачив людину, яка дивилася йому в очі з безголосо відкритим ротом. Закричавши від несподіваного видовища, солдат мало не натиснув на гачок. Проте, ствол автомата був спрямований в нікуди. Якби він і натиснув, кулі пішли би у ґрунт, а частина їх могла розлетітися рикошетом. Очі чужинця не рухалися. Одяг трохи вище живота перетворився на місиво. Толікові стало настільки дурно, аж він відчув якийсь поштовх від шлунку по стравоходу. Рідка слина покотилася з роту, тому він мусив часто спльовувати її, а у голові калатала гаряча хвиля, від якої темніла картина бою перед очима.
   - Рисак!!! - Злий окрик Ісаєва змусив наздоганяти сержанта. Але думка про те, що моджахед все бачить і, повернувши голову, розстріляє Толіка у спину, домінувала. Обернувшись, він переконався, що тіло лежить нерухомо. А ще він побачив рядового роти, який, підбігши до вбитого, знімав з зап'ястя електронний годинник.
   Партизанське угрупування припинило активний опір. Вже майже не було кому опиратися. Короткі черги зачищали схили від залишків загону. Шураві перестрибували каміння, випроставшись, посилаючи у найбільш небезпечні місця, де можливо ховається ворог, короткі черги. Рисовець побачив Вовку Неситого, обвішаного коробками і автоматами, а попереду його першого номера Дубовенка з 'агрегатом' на руках. Схоже було, що пара попрацювала для душі і підсумками бою задоволені обоє. Місцями ще валялись нерухомі тіла, проте, всі вони мали на собі широкі афганські штани, звичайний цивільний одяг і характерні капелюхи-афганки, або ж скручені з довгих відрізків тканини чалми.
   Намалювався взводний Собінов. Він квапив своїх швидше збирати манатки, не лишаючи просто неба трофейної зброї, військового обладнання. Радіостанцію командира моджахедів, однак, знайшли простреленою. У такому вигляді вона не була потрібна, а пару РПК і, переважно АК-47 китайського виробництва, швидко, доки зовсім не зсутеніло, відшукували там, де знаходили тіла воїнів ісламу. Це був результат дводенних мандрів, яке-не-яке виправдання доцільності сумнівної операції. Тепер лишалося швиденько і купно зійти роті донизу, звідки вже надійшло підкріплення, стежкою, яку перевірили не сапери, а ноги хлопців, доставлених до підніжжя машинами піхоти.
   Отут і сталося те, чого Толік не очікував. Ніким не помічений автоматник, що у гарячці битви лишився позаду наших бійців, усвідомив невідворотне своє викриття. Його нерви зрадили і він щосили рвонув схилом вниз. Найближчим, хто опинився поблизу юнака, був він - Анатолій Рисовець. Афганець побачив радянського солдата у кількох метрах і не цілячись натиснув гачок. Дві кулі, випущені навмання, не знайшли цілі. Якби Толік здатен був думати, він спробував би сховатися. Його руки самі, без втручання думки, від стегна, повернули ствол автомата вбік втікача. Прогриміла довга черга і автомат замовкнув. Ріжок випорожнився. Одна куля, випущена зі зброї, пробила стегно втікачеві трохи нижче 'м'якого місця'. Той випустив автомат і з криком повалився у рівчак, промитий дощовими потоками. Свідки цього випадку кинулися до рівчака і сержант потягнув Тоху за рукав подивитися, що сталося з душманом.
   Той не припиняв кричати, звиваючись у пилюці. Падаючи, він був зранений ще більше і його безнадійне страждання скувало Толіка: 'Що ж це я зробив?'. Ну, зробив те, що зробив. Але ж він не знав, що тепер треба робити далі. І те що в образі страждальця він не побачив ворога, а навпаки - свого ровесника, який потерпів на своїй землі від руки чужинця, перевернуло всю душу. Треба б санінструктора. Чому всі стоять і ніхто не наважиться підійти до юнака?
   Ісаєв штовхнув кулаком у плече, подаючи свій АК: 'На, Рисак, він твій'. Що? Автомат? Ні, він має на увазі, що саме Рисовець має поставити крапку у стражданнях отого молодого душмана. А хіба не можна інакше? Вколоти тюбик промедолу, щоб не кричав і перенести на 'броню', а далі віддати полковому 'доку', не можна?
   - Не тягни, чувак, кінчай вже! Йому зараз померти за щастя. - І видно було, як Ісаєву байдужа доля ворога, власне, як подальша доля Толіка. Відсутність жалю і цинічний погляд на особисту трагедію людини відбилися у холодному погляді заступника комвзводу.
   - Ельшан, годі робити з курки орла! Час забиратися. - Один із 'дідів' слушно зауважив сержантові.
   - Добре. Я ще попрацюю над тобою! - Кинув Ісаєв Толіку. Іди вниз. Хай тобі там старшина втирає шмарклі.
   Подвійний постріл змусив солдата здригнутися на спуску, але він не обернувся і не поцікавився, хто довершив незакінчену ним роботу.
   Вночі, сховавшись у череві БТРу, у присутності свого друга Саратова, Толян намагався розібратися, ким він вийшов із свого першого бою? Чи став він мужчиною? І чи зможе він далі лишатися повноцінним солдатом, стрільцем мотострілецької роти. От взяти, наприклад, Неситого: він як по нотах з перших секунд заникався за перший ліпший камінь і зорієнтувавшись, миттєво перекинувся до Дуба, коли той вже виставив дуло кулемета, готового до стрільби. Сам стріляв мало і не намагався знайти свою ціль. Просто, підтримував вогнем 'калашникова' щільність вогню. Перезаряджав і все дивився, що робить його перший номер. Юрій Дубовенко, коли повернулися до колони, по-товариськи приставив кулака до щелепи Вохи, рази зо три легко штовхнув його і мовив: 'Маляде-ес, гвардієць! Чистити зброю і спати!' Командири ходили не те щоби щасливі, але посміхалися. Їм треба було зібрати всі факти, осмислити і підбити підсумки. Все, наче, йшло до позитивної оцінки діям роти. Втома - ніщо. Головне, всі своїми ногами повернулися живі, здорові. А те, що дехто мав розлади із своєю совістю, не могло тривожити кадрових офіцерів. Предметом їхніх розмов були невирішені питання: 1. З яким супротивником зустрілася рота на схилі дня? 2. Де основний караван зі зброєю - мета всього їхнього заходу? 3. Що робити надалі? І купа питань до розвідки, до стратегів і тактиків цієї малозрозумілої війни.
   Ісаєв не забув свою обіцянку начистити пику мамчиного синку як тільки вони опиняться у колоні. Проте, він змінив рішення, прийнявши виклик свого земляка - старшини роти Равіля Хамідова, зробити із шмаркача нормального бійця:
   - Ти нікого не здивуєш, позбавивши залишків гідності пацанчика, який вчора ні про що не мріяв, крім сунути руки туди, де дівки ховають свою цноту. Хто він і хто ти? Маєш силу, маєш право, маєш досвід, врешті. От якщо ти такий премудрій, покажи це інакше. Зроби мені за півроку із курки орла. Ну добре, не орла, а крука. Ну?
   - Може з ним не панькатися? Простіше поміняти його у полку на зальотчика.
   - Ельшанчик, зроби своєму старшині послугу. Доведи Впертюху, що не я ліплю з тебе командира, а ти сам такий єси. Колись ти подякуєш за це земляку.
   Якби не ці, сказані старшим прапорщиком слова, доля Анатолія Рисовця склалася би за іншим сценарієм. Ісаєв змінив тактику чмаріння на серйозну роботу над підлеглим. Він і далі роздавав найбільшу кількість зауважень на адресу Толіка, але не аргументував їх ударами під дих, а робив на його очах те, чого вимагав і казав: 'Навчися отак'. У полку їх бачили разом на спортмайданчику і доки взвод виконував нормативи, Ісаєв працював з Рисовцем за індивідуальною програмою. Одного разу до взводного Собінова причепився його приятель, командир іншого взводу: 'Я не зрозумів, ти школу диверсантів відкрив? Спецагента готуєш?' Лейтенант махнув рукою: 'Ша! Ми тут розкриваємо приховані резерви людини. Ти краще своїм скажи, щоб повчилися і Ісаєва методам перевиховання, щоб вони менше думали як кішмішовку у каптьорці дудлити.'
   З кожним виходом у гори ноги рядового Рисовця впевненіше тримали його і весь вантаж на спині. Він пив під пильним поглядом 'замка' стільки, щоб не зробити зайвого ковтка і перестав 'помирати' на сходжені. Реакції вистачало стежити за кроками того, хто йшов попереду і водночас за обстановкою навколо. У кишлаках, прочісуючи дували, він дивився, як діє сержант, а потім повторював те саме. Вони удвох вривалися до саманних домівок, швидко переривали вміст кімнат, не забуваючи стежити за дверима і, прикриваючи один одного, переходили до іншого подвір'я. Нарешті, Тоха вперше осмислено обирав цілі, коли рота опинялася у перехресті вогню. Ельшан вимагав від Анатолія не тільки стріляти, але й пантрувати кишені тих, хто лишався на полі бою. Звісно ж, це стосувалося ворогів. Але й рота іноді несла втрати пораненими. Особливо жахливими були наслідки вибухів на мінах і осколкові рани від гранат і мінометів. 'Допоможи 'таблєткіну!', - Зазвичай кричав Ісаєв бійцю. Чого тільки не побачив Рисовець за три місяці інтенсивних тренувань: вивернуті назовні білі кістки, які стирчать з м'ясного фаршу, розпанахані кінцівки, пробита наскрізь щока і вибиті осколком зуби. Невеличка дірочка спереду, і цілий кратер вирваного на спині м'яса... Дрібниці, на кшталт червоної смужки від кулі, яка ковзнула по спині однополчанина, у розрахунок жахів навіть не попадають. Варто сказати, через три місяці наш герой став як один із роти гвардійського полку. Анітрохи не гірший від інших, кращий від декого.
   На одному з виходів разом з ротою пішов молодший сержант, відправлений у безстрокове заслання за якісь свої втіхи. Штабне життя за останній рік його відносно спокійної служби розпестило руки і тіло. Він сам в собі був пригніченим, впавши з 'олімпу' і змушений тепер з усіма смертними робити їхню чорну справу, однак, намагався триматися відповідно півторарічному строкові служби, припахуючи 'чижів' уже весняного призову, які нещодавно потрапили з 'корабля на бал'. Ті носили йому цигарки, дещо з провіанту на 'броню' і якось така служба почала здаватись йому не занадто вже кепською. Колодяжний, - назвемо його для ідентифікації, - навіть сподівався перекинутись у командири незабаром і піти додому з медалькою, яку не встиг заробити при штабі, але тепер точно справить за це літо, намозоливши очі офіцерам. Серед усіх на 'броні' він вже відрізнявся новенькою, підібраною за розміром експерименталкою, новісінькими напівчоботами, насунутою на очі панамою із задерикувато піднятими догори крисами. І на довершення, Колодяжний носив на носі окуляри-хамелеони. Сержант Ісаєв (ні, тепер вже старший сержант) поруч із ним видавався звичайним хлопом. Взводний, коли вперше побачив цей дисонанс, тільки притиснув долоню до лоба: 'Гаразд, побачимо що воно за овоч на 'роботі''.
   Колона минала кишлак за кишлаком. Військо не зустрічали з квітами. Ворожі погляди проводжали броньовану техніку. Навіть малеча не бігала уздовж бойових машин, вимагаючи 'бакшиша'. Найскладніші ділянки маршруту йшли під прикриттям вертольотів, виставивши напоготові чорні стволи. Не тільки всі поверхні, а й люди вкрилися товстим шаром пилу. Молодший сержант Колодяжний протирав окуляри доти, доки йому не набридло це. Він сховав їх подалі, щоб яка босота не поперла і розвалився на броні, ще глибше насунувши панаму на очі. Під час зупинки, не бажаючи світити добром перед усіма, він прикликав молодого солдата: 'Гей, ти, а сходи до того дерева і назад!'. І у цей час міцна 'грабарка' Ісаєва вхопила його за шию і потягла за БТР. Там почувся якийсь тупий звук і водночас доволі характерний інший: 'Ги-и-и-и!!!' І злобне шипіння 'замка'. Проте, зміст послання нам знати неважливо. Звідти повернувся Ісаєв і тільки через кілька хвилин на броню всівся Колодяжний, сумний лицем, з розмазаною по пиці пилюкою. Під час обіду ніхто не подав їхній благородії підігрітий хавчик. Молодший сержант, обпершись на башту, споживав галети, потім дістав свої ж цигарки 'Смерть на болоті' без 'ніпеля' і поринув у глибокі роздуми.
   Двома годинами по тому колона гриміла вузьким шляхом через начебто покинутий кишлак, звідки ніколи не надходило ніяких повідомлень від місцевих стукачів, бо, кажу ж, покинутий. Він раніше не вважався духівським, однак, важко було назвати його дружнім до кабульського режиму. Куди поділися люди? Провінційна влада не коментувала цього. Розвідка і контррозвідка безпомічно розводили руками, знизували плечима на запитання старших офіцерів полку. По колоні пройшов наказ: пильнувати і увімкнути інтуїцію, відчувати енергетику спинним мозком! А тут не треба бути військовим генієм, щоб не побачити насторожену на велику мишу мишоловку. Класика жанру: гірський кишлачок - по обидва боки вкриті щербинами печер гори, затиснутим між дувалами машинам не розвернутися, не розминутися. Повна, як то кажуть... безвихідь. І ще на підході до цього ненаселеного, як здавалося, пункту 'папа' так матюкав вертольотчиків, аж гори почервоніли від сорому. Пара, запланована на супровід, не піднялася через якусь поломку, а попередня пішла на дозаправку. Часу чекати підтримки з повітря не було, щоб не сталося гіршого - ночівлі між нависаючими над шураві горами.
   Колона рухалася з максимальною, яку тільки міг набрати головний танк, швидкістю. Метрів за чотириста від головної машини димів бензиновими двигунами БТР Толіка, наступним йшла бронемашина з Колодяжним і іншими дієвими особами. Повороти дороги обмежували видимість як вперед, так і назад. Все, що могли зробити люди - внутрішньо зібратися і вдивлятись у кожний отвір, прохід або камінь, водити автоматними стволами понад дувалами. Кулеметні башти бронетранспортерів і гарматні на БМП-1 теж рухалися, як голови бійців туди і сюди. Одна машина - башта вправо, та, що за нею - вліво і так по всій колоні. Чесно кажучи, маючи таку перенасичену вогнепальною зброєю силу, дехто вважав напад супротивника безумством.
   Та цього разу справдилися песимістичні очікування розвитку подій. З коротких дистанцій троє гранатометників, практично не цілячись, вдарили по танку, якому до виходу з кишлаку лишалося пів ста метрів. Причому, стрілянина у відповідь почалася до тієї миті, як гранати розірвалися. Хтось навіть встиг кинути лимонку з броні за дувал. Але частину бійців розкидало вибухами і гранатометники відпрацювали настільки вдало, що двигун сталевої машини заглух. Танк закрутило ліворуч і він став, наїхавши лівою гусінню на дувал. Почалося молотилово, якого у полку ще ніхто не бачив. Позбавлені маневру машини просто стали, перетворившись на окремі фортеці, але дуже вразливі під вогнем ворожих гранатометників. Черева транспортерів наповнилися димом порохових газів. Під ногами екіпажів швидко наростав шар стріляних гільз. Добре, хоч баштовий КПВТ викидав свої гільзи назовні. Серед свинцевої зливи, як казкові тролі, з'являлися окремі постаті. На плечі довга труба. За коротку мить, доки бородань прицілюється, важливо побачити його і накрити точною чергою. Зробити це перш ніж реактивний струмінь виштовхне гранату з тубусу. Тому оператор баштового кулемета буквально ріже саманні стіни дувалів і будинків 14-міліметровими кулями, щоб за ними неможливо було сховатися та підійти ближче до епіцентру бою. Чорні дими уздовж колони свідчили про вражену техніку і те, що такої стає все більше. На радість нападників місцями почали вибухати боєкомплекти, відриваючи башти і обсипаючи вогняними бризками, уламками броні, снарядів, а іноді і залишками тіл бійців, яким вже не було місця під бронею. Вони розповзалися під колеса вцілілої техніки, або ховалися під самі дували, але там пекло від палаючих факелів, розлитого палива і там теж літали кулі, жалили осколки.
   Рисовець був впевнений у близькому кінці. Якщо не кумулятивний слід гранати, чи куля, яка теж може залетіти через відкриті амбразури, то точно порохові гази вб'ють їх усіх. Від суцільного реву він оглух, забувши своє ім'я, батьків, країну походження і мету перебування у пеклі. Від його реакції залежало, скільки ще БТР протримається, перш ніж ворог зробить свій вдалий постріл. Адже кулі вільно гуляли, висікаючи чечьотку на бортах. Тільки один вдалий постріл і всередину влетить вогняний болід, який перетворить панцерник на чорний обгорілий скелет. От про що він думав. А те, що хтось повалився йому на ноги, вже не цікавило Тоху. Чиїсь руки ледве встигали підбирати відкинуті магазини і підсовувати повні. Шмаляти навмання - найбільше глупство перед лицем неминучого. Побачив людину - натиснув. Попав, не попав - байдуже. Аби не дати прицілитися. А те, що їх підпалять так чи інакше, сумніву не було. Тільки би не горіти живцем. Тут є купа патронів і гранати є. Чи знайдеться хтось, хто смикне кільце, щоб обнявшись, піти з цього світу у добрій компанії бойових друзів? Якби був час подумати, Толік згадав би пілота Мі-24, який згорів під уламками вертольота, затиснутий між дошкою приладів і пілотським кріслом. Скільки було життя у здоровому тілі, стільки він гріб таку близькі землю, аж нагріб її під зім'яту кабіну цілий курган. Як добре, що він зараз не згадав про цей випадок. Інакше він просто встромив би собі гранчатку під бронежилет і припинив немислиму боротьбу.
   Пілоти нагадали про себе. Розкидаючи НУРСИ, пара штурмовиків пронеслася над кишлаком. Навпроти Тохиного борту гегепнуло так, що аж підкинуло багатотонну машину. Мі-24 пішли вгору, поступаючись місцем двом Мі-8. Вертольоти не мали розмаху, затиснуті в ущелині. Тому для розвороту їм потрібно було або скинути швидкість, щоб вписатися у віраж між скелями, або набирати висоту і повторювати атаку. Впевненості душманів істотно поменшало. Дехто з них переніс вогонь навздогін вертольотам, однак, наземна протидія піхотинців заважала успішно працювати по повітряних цілях. Випущена граната не долетіла до Мі-8, описавши балістичну криву, розірвалася на землі. А штурмові гелікоптери вже робили другий дубль. Сірі, чорні і білі чоловічки застрибали у прицілах автоматників. Вони відкочувались у свої печери, звідки сковирнути їх було неможливо. Відхід одноплемінників прикривали кулеметники, а потім вони під прикриттям своїх спробували розчинитись між дувалами. Не кожному це вдалося. Вертольоти розвантажували над втікачами свій боєзапас. Стало зрозумілим: бій завершується. Питання у тому, для кого він став переможним? Кільканадцять одиниць полкової техніки згоріли вщент. І, мабуть, навпроти декількох прізвищ довго стоятиме знак питання, доки вивчатимуться фрагменти тіл і кінцівок.
   Як підбирали ледве дихаючих воїнів, як танками громили дували, розчищаючи місце для розвороту більш-менш вцілілих механізмів, як санінструктори збивалися з ніг, підключаючи до вен крапельниці - цього Толік не дуже-то пам'ятає. Вивалившись із бокового люка, він обперся на колесо, дивуючись, як вони з хлопцями не вчаділи всередині. За їхньою 'сімдесяткою' стояла така сама, майже неушкоджена машина. З-під неї зовсім не свій, але цілісінький виповзав молодший сержант Колодяжний. У мастилі, весь у клаптиках драної матерії. Він не скористався шансом поновити свій авторитет, проклинаючи день, коли його поперли зі штабу. Єдиний із живих, чиї патрони всі до останнього лишилися при ньому.
  
   Камера без вишуканих меблів. Великий дзвін б'є у скроні, нудота бере верх над людиною. Із забитих нутрощів виходить те, чого не може бачити співкамерник, не здригаючись.
   - Гей!, - кричить він. - Він конає, напевно!
   Чути тупіт товстих підошов. Провал свідомості...
  
   Як віртуозно можна перекрутити факти, опритомнівши дивується Анатолій Рисовець і пригадує, як усе відбувалося буквально по секундах. Пам'ятає чітко у світлі ліхтарів двох міліціонерів. Поблизу зачинених крамниць бабці торгують насінням. Він ніколи не купував з рук. Навіщо? У будь-якому генделику оце все запаковано культурно, зручно. Хіба тільки алкаш спокуситься на невідомо в яких умовах підсмажене зерно соняшника і гарбуза. А ці сидять з ранку до пізньої ночі, збираючи копійки. Дощ, сніг, спека... Не дай Бог мати таку старість!
   Сержанти, широко розставивши ноги, нахилилися до однієї з тіток, простягнули руки і всипали у свої кишені по два великих гранчака. Трохи копнувши ногою стілець, на якому стояли два тази, молодий, але вже випасений сержант щось додав на словах, різко прочертивши у повітрі вказівним пальцем над головою торговки. Наганяючи їх, Толік почув, як бабця неголосно кляне стражів порядку, називаючи їх натурально, але не літературно. Ті двоє сміялися, випльовуючи лушпиння під ноги.
   - Не нахабніли би, хлопці! Чи ви жебракуєте, бо бідні?
   Ті зупинилися. Зупинився і Анатолій. Придивившись до нього, гладкий процідив:
   - Сам у каку лізеш, дурнику? Ану, до мене! - Скомандував той і перший ступив крок вперед, відстібаючи кийка.
   - Я ж думав, у тебе совість є. А ти що робиш?
   І далі почалося те, що потім Анатолію Рисовцю інкримінують як напад на співробітників міліції під час виконання ними службових обов'язків. Ті двома кийками орудували із насолодою і вже, було, потягнулися перевірити кишені невідомому нахабі, як він кісткою середнього пальця вдарив у око одному, а іншого вхопив руками, збив з ніг і почав гамселити головою об землю. Вкладаючи всю силу, Тоха - Анатолій Анатолійович робив те, на що ніколи не наважився би при інших обставинах і він свідомо заганяв себе у пастку, з якої немає виходу, бо якщо коли в його житті й надійшла несподівана допомога з неба, то тепер життя повернулося іншим боком. Десятки років тому він вбивав навчився знищувати людей, але після довгої психологічної реабілітації не міг відповісти на головне питання життя: за що? Його перший підранок, добитий кимось із товаришів кілька хвилин по тому, - от він знав, за що втягнувся у війну. Який сенс, чи яка справедливість була у діях Анатолія і його побратимів? Напевно, краплі совісті - це дар Божий, який перепадає не кожному. І тепер він вибивав душу зі зла, яке бачив перед собою. Вибивав надійно, напевно, свідомо, доки кілька пар рук не повалили і його на землю, передавивши шию чорною твердою гумою.
   Над розбитою головою сержанта навколішки сидів міліцейський офіцер, стиснувши скроні долонями і з ревом видихав із себе: 'Йо-майо!!! Йо-майо!!!...' Потім він же з'явився у катівні, де, без жодного слова, до повного знесилення мордував Анатолія. Холодна вона на голову - катування - вода - катування. Наче у цьому світі не діють жодні закони, не лишилося ні суддів, ні адвокатів. Що за кара така, яка наздогнала його через двадцять п'ять років? Так, рівно чверть століття тому він - гвардії рядовий Рисовець, стрілець другої героїчної роти вважав за найгірше потрапити до рук месників і бути замордованим, розрізаним заживо на шматки за те, що він вважав себе законом на чужій землі та мав на своїй совісті кілька (а знати б, скільки?) людських життів. І що тоді казала йому совість? Вона мовчала. Ні, спочатку щось таке було, якийсь неспокій. Совість не болить, не ниє, не тягне, не свербить. Вона не має органу, який виробляє її у вигляді гормону, чи секрету якогось. Але вона була, а потім пропала. Наче молочний зуб, коли випадає, дає місце корінному, міцному, що його має вистачити на все життя. Отой клик, який викликає докори сумління, його раптом не стало. Він був відповідальним воїном, гарним стрільцем з розвиненим інтуїтивним вмінням влучати в ціль. Первісний страх перед смертю пропав і Тоха змагався з противником, наче ця гра не була пов'язана з можливим програшем ціною у життя. А що до життя ворога, то він навіть і не здогадувався, що у нього буває теплий спогад про дитинство, про мати, про родину, про кохання навіть, можливо. Стрілець розумів і боявся лише полону, тому що це повільна і жахлива втрата достоїнства, частин тіла, це біль і бажання якнайшвидшої смерті і її неспішне наближення.
   За що? За що? За що? Це питання спливало кожну хвилину, як тільки Анатолій повертався до тями. Йому не було навіть про кого згадати, подумати. Сім'ї не створив, а батьків давно вже втратив на дорозі життя. Чи кому він потрібен? Навряд, але точно не знав жодного імені, яке змусило б його поборотися за своє подальше існування. Всередині - набір тельбухів, нестерпний біль і ніхто не спішить надати допомогу. Тільки якісь грубі чоловічі руки у татуюваннях іноді обережно повертають його голову на рівну поверхню: 'Лежи, братела, краще не підводь голову'. І такий приречений цей голос, аж хочеться побачити власника цих рук, але чіткої картинки очі не дають, а голова розколюється навпіл. Провалля...
   - Гей, він конає, напевно!
   Тупіт трьох пар важких чобіт і легкий молоточок черевиків. Залізний скрегіт дверей і короткий владний наказ: 'Назад!'. Співкамерник відсувається у дальній кут. Людина у темному светрі з коміром під горло схиляється над Анатолієм, робить якісь маніпуляції, але зек не бачить нічого, бо дві широкі спини затуляють 'екран'. Через пару хвилин 'темний' випростується і цокає язиком, здвигнувши плечима. Двоє обертаються до заарештованого, маючи вельми задоволений вигляд:
   - А тепер ти нам розповіси, через що у вас тут сталася сварка.
   Відчайдушна моторошна лайка заповнила кожен куток товстостінної будівлі...


По всем вопросам, связанным с использованием представленных на ArtOfWar материалов, обращайтесь напрямую к авторам произведений или к редактору сайта по email artofwar.ru@mail.ru
(с) ArtOfWar, 1998-2015