ArtOfWar. Творчество ветеранов последних войн. Сайт имени Владимира Григорьева

Рыбак Эмир Иванович
До ДнІстра

[Регистрация] [Найти] [Обсуждения] [Новинки] [English] [Помощь] [Построения] [Окопка.ru]
Оценка: 9.58*9  Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Подолянам УкраЇни, жителям, що живуть біля Дністра - присвячується! Збірка: 1) Це поЇздка до своєнравного Дністра, Тут всім буде шмат сала і чарка! ПриЇжджаючим сюди, - кричать: "Ура"! Бо відпочиває тут пан, і поштарка... 2)Легенда. 3)Літня пригода 4)Небилиці. 5) МоЇ коломийки!

 []
  
   До Дністра. Емір Рибак.
  
   Якщо Їдемо із міста Хмельницька,
   По трасі, через місто Ярмолинці,
   Дорога до Дністра то не близька,
   І далі на південь, через ДунаЇвці -
  
   Це чудові Подільські містечка.
   По лану в"ється в'юнка стежечка,
   Що тягне до людини, гніздечка,
   I тут дозріває п'янка гречечка.
  
   Могилки у лісочку стоять підряд,
   В в них то вбиті невинні євреЇ,
   Що мовчки лежать всі ряд, в ряд,
   Катована нація Батьківщини моєЇ.
  
   А в яру розкинулись Миньківці,
   І далі приваблива Нова Ушиця,
   По обочі пасуться кози і вівці,
   А з хат пахне рибна ушиця,
  
   I випікається смачна паляниця,
   Колосяться хліба, росте полуниця,
   А на печі вимивається киця -
   Сметанку мала киця, від Гриця.
  
   А які чудові повсюди сади,
   Які тут живуть привітливі люди,
   Стрічаєш Їх, як приЇджеш сюди,
   I тобі радо усміхаються всюди.
  
   А по ярах з багатством наші ліси,
   Скільки тут ягід, та різні гриби,
   І бігають кабани, зайці, лиси...
   Не проЇжджай далі, зупинку зроби!
  
   Філянівка, де йшли боЇ не кволі,
   І лежала груда знівеченоЇ зброЇ,
   Під обеліском лежать згиблі героЇ!
   Вічна Їм пам"ять, спочиньте в покоЇ!
  
   Внизу причаЇвся Трихівський яр,
   Де вирізані з дерева казка-фігури -
   Це казкове лісове царство, і цар, -
   Вироби мистецтва, культури!
  
   Місця ці - схили Подільських Товтр!
   Дорога, що веде до Кучі, проста -
   Пейзажі вкриті барвистістю ковдр,
   А в полі колоситься нива золота.
  
   Я на світі місця ліпшого не знаю,
   Де завдяки мозолистим рукам
   Поля дають доброго урожаю.
   Честь і хвала за це хліборобам!
  
   Тут і буде лагідне село Куча,
   Там кути: Садки, Завадівка, Буван,
   Ясно видно, стать його, могуча,
   Де живе, не один кучанський Іван.
  
   Далі, із цього милого села Кучі,
   Де є і сільрада, і пошта, і школа,
   Попадаємо на Куражинські кручі,
   Де безмір'я домів виросло довкола.
  
   Ось величавий Дністер, водосховище,
   І стелиться незрівнянно - чудо-краєвид,
   ЕнергіЇ для ГЕС тут, ціле родовище!
   Такий це природно - дивовижний вид!
  
   Це ж таємничо - чаруючий Дністер!
   Фільм про нього знімає, режисер.
   Відпочиває тут молодичка - Естер,
   За нею увивається з Альбіону сер.
  
   Як чудово тут всім відпочивати,
   Засмагати, купатись, ловити сомів,
   Своє здоров'я треба поправляти.
   Забудьте про все, на пару днів,
  
   Та здійсніть свій чудовий план,
   І з висоти орлиного польоту,
   Коли летить твій дельтаплан,
   То знімайте цю красу із льоту.
    []
  
   Строкаті і неповторні краєвиди,
   Неймовірно, закохано чарують вас!
   Ви зимою споминайте ці види,
   З насолодою смакуючи свій квас.
  
   Біля Дністра - Подільська височина,
   Дністровське водосховище - озеро,
   На тім березі - квітчаста Буковина -
   Це ж УкраЇни ЇЇ багатство-добро!
  
   Новодністровська ГЕС там працює,
   Вона потужній струм УкраЇні дає.
   Людина, держава від цього виграє,
   Такий цінний скарб - УкраЇна має.
  
   Це поЇздка до норовистого Дністра,
   Тут всім буде шмат сала і чарка,
   А приЇжджаючим всім сюди: "Ура"!
   Де відпочине і пан, і поштарка,
  
   Та танцюють тут козацького гопака,
   Чи ж може - жвавого краков"яка,
   Слухають аріЇ солов"я, може і шпака...
   Природі і людям за це - щира дяка!
    []
  
   Литва. 2008. 07. 25.
  
   Легенда про Кучу і Слобідку - мальовничі села
  
   Повідаю вельми давню легенду,
   Про яку знати треба щоденно:
  
   Про Слобідку - мальовниче село,
   Опишу, як появилось, як це було,
   Тоді, коли пращурів докупи звело,
   І вітром дрімоти у вир не здуло.
  
   Бабуся Тетяна, легенду розповіла,
   Тільки брат мій, про усе те чув.
   Легенду слухав я, і сестра сиділа,
   А я малий, тоді це - ж певно був.
  
   Так ось, що я в той день почув:
   - Один вельможа на півдні царював,
   Ніхто не знає як туди він прибув,
   Як в набігах людей ловив і грабував.
  
   Було це давно, в глибоку старину,
   Коли пани Їли свіжину, солонину
   І відкормлювали не свинину смачну,
   А поневоленого сусіда - людину...
  
   Все це, наш розум не сприймає,
   А на світі й не таке, явно буває.
   І там, де вище стріхи, синь грає,
   Росли грецькі горіхи, їх всяк знає.
  
   Ми не знаєм, чим Їх годували,
   Але для ситності, та для ваги,
   Всім рабам горіхи Їсти давали.
   Так веселились, тоді вороги.
  
   Там в прислузі дівчина робила,
   Де один юнак став Їй до вподоби.
   І красуня всім серцем полюбила
   Легеня, що як писанка, от вроди.
  
   Як спалахнула та іскра кохання,
   Що шанс спільному щастю давало,
   То милувались вони, аж до рання,
   Сяюче полум'я любові Їх зігрівало.
  
   В палаці свято, чимдуж наступає,
   І у коляра лезо сяйвом виграває,
   А юнак і красуня, звідтіля тікає.
   Що буде із ними, ні один не знає.
  
   Утікачі на північ, у густі ліси,
   Тікають, як можуть і через силу,
   Не убачаючи тоЇ яскравоЇ краси,
   Не маючи, ні коня, а ні кобилу.
  
   Вони біжать через прірви, хащі,
   На Їхній дорозі - річка широка.
   А місця ті були дикі і пропащі,
   І ріка струмка і дуже глибока.
  
   Переслідувачі коханих здоганяють,
   Ті кидаються в річку, пливуть,
   А вороги як здогонять, то вб'ють,
   Так вони на них завзято полюють.
  
   Чи стовбур дерева Їх врятував,
   Ми не знаємо достовірно тепер...
   Мабуть Бог, на своЇм настояв,
   І рікою тією був наш Дністер!
    []
  
  Вони успішно до берега добрались,
  Ховались в чагарниках і по урвищам.
  Ось так вчасно вони врятувались -
  Кохані по шкрепіттю і по кущам,
  
  І в наших - дуже дрімучих лісах,
  Що буйно колись розрослись,
  По глибоких і непрохідних ярах,
  Зі втоми на березі ріки розляглись.
  
  Халабуду, а далі хатину зліпить,
  Із кучі гілля, як на шалашик,
  Вдалось Їм! І стали там жить
  Полюючи звіра собі на шашлик.
  
  Друзі, - це село на милій кручі,
  І від кутів Бувана, та до Садків,
  Получило тоді назву села Кучі,
  І які хороші люди живуть в нім.
  
  Не знаємо скільки часу пройшло,
  Вірогідно не знає явно ніхто,
  Скільки води, тоді стекло!
  Коли це було? Хто зна, хто?
  
  В селі всілякі пани правили тоді
  І селяни, всякоЇ панщини зазнали.
  Звірено не знаєм, як люди в ярмі,
  Важко на панів вони працювали.
  
  Від гіркоЇ долі, люди повставали.
  Бо достатку не мали, їх били під дих.
  Панські слуги, з людьми бо не грали,
  Та буйних юнаків - бунтарів отих,
  
  За річку, на слободу, у діброву,
  Закласти слободу, щоб була, панська.
  Рубіть дуби, і тримайте корову.
  Так заснувалась Слобода Кучанська.
  
  Так появилась Куцька Слобідка.
  Всім нам Вітчизна і рідна тітка!
  Така легенда про село Слобідка!
  Це дійсно легенда, а не плітка!
  
  О, люди, це дуже гарний край!
  І землі добрі, плодоносні і ліси...
  Про це, молодь, добре пам'ятай!
  Всім - не описати подібноЇ краси!
  
  Цю легенду треба знати, пам'ятати.
  Гордись легендою й рідним селом!
  Не забудь нащадкам - це розповідати!
  Будь патріотом, не тупо - стовпом!
  
   Литва. 2009. 07. 03.
  
   Літня пригода.
    []
  
   Блакить на небі чиста на вроду,
   Та сонце пекло і світило народу
   Тоді нам у літню, сонячну погоду,
   Коли спекотне, хочеться у воду.
  
   Або ж може було тоді ось так,
   Лиш би не поколов мене будяк:
  
   У нас безхмарне небо голубіло,
   Як то буває в сонячну погоду
   І сонце пекло, і десь свербіло,
   Було спекотно, хотілося у воду.
  
   Жайворонки в небокраї затинались,
   Від своЇх завзятих і дзвінких пісень,
   Що чимдуж у підхмар'я гнались
   Це так тоді було в той божий день.
  
   Трактори в полях дружно гули,
   Додому пастухи корови гнали,
   Вітри не дули, а корови не рули,
   Люди сіно до стодоли збирали,
  
   А джиґунці в траві стрибали,
   Дерева усім вклонялись до землі,
   Бджоли гули, бо дари збирали,
   Не відступали Їм оси і джмелі.
  
   І в цю, таку чудову літню пору,
   Зібрались ми - сусіди, учетвером,
   Корови загнавши на свою обору,
   Я, з Іваном, і братом Віктором,
  
   Та ще з сусідом Вовком Козаком.
   Радувались цій погоді, як ніхто.
   На став йшли з кулею, не з сачком,
   А настрій був в нас ого - го!
  
   І ось ми вже на польовому стані,
   Накачали камеру від ,,Білоруса",
   Бо ж були в розбурханім стані -
   Із заднього колеса куля - спокуса!
  
   Та бігли попід горіхи, біля шляху,
   Ми з Іваном були менші, відстаємо.
   Та до Хреста ми далі, дали маху,
   Піт котиться, а воду ми не п"ємо.
  
   Вітя з Вовком, обох нас почекали.
   - Цього човна спихнемо на Полянках! -
   Ось те, що ми від них познали,
   Та чимдуж далі чесали по ланах.
  
   Тоді була уже одинадцята година,
   В ставку сонце промені купало,
   Нам не зустрілась ні одна людина,
   І лише відлуння від лісу гукало.
  
   З горба до ставка камера летіла,
   Ми ж бігли, аж в вухах свистіло!
   Від наших ніг, аж курява кишіла!
   Так було гаряче, що тіло спітніло!
  
   З кринички з холодним джерелом,
   Ми води смачноЇ там напились.
   Та й далі всі ми бігли напролом
   І на березі стрімкім спинились.
  
   Швидко скинувши своЇ штани,
   Ми зняли з них шкіряні пояски,
   Камеру зв"язали і стали як пани,
   Це був човен з гуми - ми моряки.
  
   Його гідно на воду опустили,
   Вовка Козак, усівся як гетьман.
   Ми, зверху сіли, щоб ноги мили,
   Переді мною сів, як бриль, Іван.
  
   І менший що присів був я,
   Останнім всівся брат Вітя.
   Сонячний день важив на півдня
   Середини двадцятого століття...
  
   Сонце в небі піднялось високо,
   На ставку - штиль і було тихо.
   Вода нагрілась, як парне молоко,
   Ніщо не сповіщало, що буде лихо.
  
   Ось кілька змахів дитячих рук,
   Човен опинилась вже на середині.
   Та появився ґедзь тут як тут,
   Всівся на худій Івановій спині,
  
   І між лопатками став кусати
   Та ґедзя треба якось прогнати,
   І Іван став руками махати -
   Не легко гада зі спини зігнати.
  
   Від коливань човен перевертається,
   Камера від води стала слизька,
   Хто на кулі був, у воді опиняється,
   І дорога до берега нам не близька,
  
   Це камера знов кулеподібна стала.
   Ми з Іваном малі, плавати, не вміли,
   І тут скрутна мить для нас настала,
   Зрозуміли це, як з камери злетіли.
  
   Я зразу пішов на замулене дно,
   І поки на спід плавно опускався,
   Вода темно-зелена, брр... холодно,
   То гидкоЇ вдоволь наковтався.
  
   Тоді появилась в мене така гадка:
   - Я буду бульки на поверхню пускати,
   Щоб найти мене, Їм буде позначка,
   І де я, ви хлопці, вже будете знати.
  
   Я тоді ось таку собі, думу гадав,
   А Іван то в плаванні хисту не мав,
   Бо він за один край камери брав,
   А другий, йому по лобі влучно давав.
  
   Тут і смішно, і що правда - грішно,
   Як у тій комедіЇ, чи в потішнім кіно.
   Старшим хлопцям було - Ой! Не смішно,
   Бо Іван міг теж, піти зі мною на дно.
  
   Я не знаю як це ймовірно було,
   Що хлопці для спасіння робили,
   І скільки часу на це в них пішло,
   А Івана на камеру все ж посадили.
  
   Холодно внизу, а хлопці пірнають,
   Де я, ніхто з них толком не знає.
   Мають надію, що мене відшукають,
   Там, де на дні карась спочиває...
  
   Хлопці, ви мені, не повірите,
   Вхід в рай найшов, не в Тартар!
   Радість зазнав - лоб не болітиме,
   Охолоджуючи свій сонячний загар:
  
   - Добре, що я родився на Спаса,
   І смутно пам"ятую що бачив, чув.
   Життя підкине мені викрутаса,
   І почую якийсь дивовижний гул.
  
   Кажу, в перший раз, його не чув.
   Приємним став для мене - намул!
   Я може був малий, і гул забув,
   Але жартівливість, тоді я здобув.
  
   Я зрів, летячи жерлом воронки:
   Що по бокам було безпросвітно,
   І кольорові малюнки ворожки...
   попереду виднілось якесь світло...
  
   Мені ж було, як ніколи - приємно!
   Хлопці в цей час обслідували дно,
   Я ж летів, мені було все одно.
   Було тепло і зовсім - не холодно.
  
   Старші хлопці і пірнали, і шукали,
   Майже в самім центрі ставка,
   Сили тратили - дно руками чіпали,
   Та й там була велика глибина.
  
   Та йшла п΄ята, чи сьома хвилина,
   І вже "клінічна" зі мною загравала,
   Бо дуже славна, ця Їй дитина.
   Старша, біля нас, з косою стояла.
  
   Що попрощаюсь, ні одна не знала,
   Цим сестри, явно ж помилились,
   Мені музику, ні одна, не найняла...
   Хлопці від зусиль явно стомились,
  
   Бо на ґрунт, не раз спустились.
   Далі діло звісно було ж так,
   Я повідаю, як в потугах грузились:
   - І знову пірнув Вовка Козак,
  
   Брат тоді за ним і Слава Богу,
   Зачепив не Вовку, а його труси,
   Вовка зачепив мене за ногу,
   Я мовчав, й не казав: - Пусти!
  
   Ось так витягли мене з води.
   І так воду з мене викачували,
   Ноги, згинали на груди, до пори
   Що очі мені ледь не вилазили.
  
   Небо знову-таки блакитне було,
   З животом вже все пройшло,
   В голові двигуном вже не гуло,
   Лише тинню від мене несло.
  
   Я отямився і пізнав білий світ!
   Ясно світило нам золотисте сонце,
   Та зазирнуло воно у моє віконце,
   Так закінчився незбутній політ.
  
   І побачив я Красуню блискучу,
   - Ось де ти бабка вертка, -
   Чом з води мене, не спасла?
   Ніс я дурницю і явно гримучу.
  
   Як хлопці тут всі розсміялись,
   Що смішинки скрізь розсіялись.
   Ми так розвіялись - розігрались,
   Остудились - на зле не надіялись.
  
   Труси тим часом підсушились,
   Ми оділись, та причепурились.
   Язики від спраги потупились,
   Різні думи, як шавки вчіпились.
  
   Я глядь, а пояска мого немає
   Пригадав: - Це його забрала вода,
   І ще добре, що Бог мені сприяє.
   Рад, що спасла Планида золота!
  
   А на Івана, трохи покричали,
   Стусана йому доброго дали,
   І назад, як могли, почвалали
   Далі, говорить таке сказали:
  
   - Так, Ви не бачили нас півдня.
   І це була лише то одна брехня.
   Цього чисто - сонячного дня,
   Коли розцвіла днина спекотна.
  
   - Що і як, ми вже вміємо тепер,
   І завтра ж з'Їдим на Дністер!
   Хлопці реготали, а я ледь не вмер,
   Бо мозоль на язиці собі натер.
  
   Така пригода скоЇлась зі мною,
   1965 року, літньою порою!
   Було це тоді ніби - то грою,
   За яку б сплатили вищою ціною.
  
   То такий то човен Хейердала,
   Що його гума по лобі нам дала.
   Ліпше дома з"Їсти кусок сала,
   І Смерть за ноги б не хапала.
  
   Все це - правда, а не витівка,
   Я знаю, що всі свідки є живі,
   І не просто слобідська плітка,
   Свідки всі підтвердять мені.
  
   Не знаючи у воді, які глибини -
   Не охолоджуйтесь, без причини!
   Тільки в скрутну на воді хвилину,
   Добре плаваючи, спаси ти людину!
  
   І всі будуть тільки дуже раді,
   Такій щасливій Їхній пригоді,
   І ти - на горі Слави, в шоколаді,
   Будеш при любій земній погоді.
  
   Я щиро дякую сусіду В. Козаку,
   Як і рідному брату Віктору,
   За те, що не злякались, без спору,
   Діяли рішуче - спасли дітвору.
  
   Дай же Бог Вам здоров"я і щастя в житті,
   Веселого настрою. В спасінні, Ви - митці!!!
  
   Литва. 2009. 07. 03.
   Сноски - зноски:
   - Джиґунці - цвіркуни - кузнечики
   - Хрест - перехрестя (перетинок) доріг.
   - Красуню блискучу і бабка вертка - попрыгунья стрекоза
   и один из её видов "Красуня блискуча"
  
   Небилиці.
  
   Я родився сьогодні рано - вранці,
   Мати захотіла раків у сметанці,
   Поки годувала мене на лежанці,
   Я ж - смалив у пологовім танці.
  
   Ранок усміхався мені сонячний,
   З перлинами роси, він чарівний!
   Вітерець літав лише боязний,
   Та досить міцний, й гнівний.
  
   Чим нам до річки добратись?
   За який потяг ми б заціпились,
   І по дорозі нам не заплутатись,
   Та на возі з мамою розмістились.
  
   Що мугикав я тоді, то хіба знаю,
   І упряжі на коней я ж не маю.
   Мати слухає - я пісню нову співаю,
   Та з воза наші коні поганяю.
  
   Де ті коні були і куди скакали?
   Ми були слабі і сили не мали.
   Я і мати, тоді Їх, і не запрягали,
   Щоб не коні, довго б ми чвалали.
  
   Ми, через поле і березовий гай,
   Добре, що ті коні спіткались,
   З вітром летіли і нас не чіпай,
   І до річки не швидко дібрались.
  
   Неня на підводі лежить, засмагає,
   А ні маски, а ні зябер, я пірнаю,
   Мати діло своє, добре собі знає,
   А у річку, я ще і не потрапляю.
  
   Планерую я тоді, з берега, із краю,
   Течія струмка, що робить не знаю!
   Ось карась, я за хвіст його хапаю,
   І на дно річки, зразу ж попадаю
  
   Ходжу я тоді там сухий по дну,
   Ні, міркую, бо мабуть що лажу.
   Раків ніде на дні я не найду,
   Думаю собі: як нести поклажу.
  
   Що це диво видно тут таке?
   Я такий малий, що не зміркую,
   Бо то диво усате, панцирне -
   Морських крабів носом чую.
  
   І поява крабів - Бог би Їх знає!
   Руку під берег сую, а за неЇ, віть,
   Ще й якась істота за ноги хапає.
   Чур, хижаки, ви ж мене не рвіть!
  
   Я ж здоровий був тоді козак,
   І згадав тоді: - Граблі ж маю!
   Тож нагріб собі я цілий сак,
   Інші краби - просто розкидаю.
    []
  
   По драбині лізу я і знемагаю.
   Як мені підняти крабів всіх?
   Але крабів тих, якось я тримаю,
   І сопів, мов - ковальський міх.
  
   Мати дума:- Де ЇЇ мала дитина?
   І чисту сльозу із очей пустила.
   А з води стирчить лише - драбина,
   Неня мить, як я зник, пропустила.
  
   Я весь мокрий і в зеленім тинні...
   Бути таким, не бажав би я дитині!
   Тягну крабів повний сак на спині,
   І очі від радості не червоні - сині.
  
   Глядь:- Щодуху по драбині лізу я,
   То кидає мені гарбузове бадилля,
   А воно таке міцне, як то заліззя,
   Що заміни з кишені - дубове гілля.
  
   Ну, а течія така струмка, несе,
   Що тягне вже ж нашу підводу.
   Лишенько, нас обох же знесе!
   Немає бажання попасти у воду.
  
   Нас і так ці мандри зморили,
   То клишоногих додому відвезли,
   І в великім казані, Їх зварили,
   Та й далі панцирників повезли,
  
   Я в лікарню, а мама в село,
   Цих варених крабів ми роздали.
   І від цього стало нам весело!
   Чого ж люди Їх зразу не брали?
  
   А люди крабів, довго жують,
   Неня дуже рада, та і я теж,
   Бо вони Їх миттю з"Їдають!
   Фантазія в нас не має меж!
  
   Чи ж то було, чи ж то ні,
   Чи повірять, всій оцій брехні,
   Розбиратись з цим, не нині,
   І не мені, цій малій дитині...
  
   Литва. 2009. 07. 07.
  
   Для понимания братского славянского - украинского языка
   - зноски - сноски:
   - годувала - кормила;
   - В пологовім жваві - в роддоме быстрые;
   - Ранок - утро; мугикав - аукал;
   - потяг - поезд; чвалали - шли, шаркали;
   - не чіпай - не цепляйся; швидко - быстро;
   - загоряє - загорает; Зябер - жабры;
   - потрапляю - попадаю; поклажу - багаж;
   - зміркую - скумекаю, соображу; чую - чувствую;
   - віть - зацепить; істота - существо;
   - хапає - хватает; Хижаки - хищники;
   - згадав - вспомнил; По драбині - лестнице;
   - знемагаю - обессиливаю; тримаю - держу;
   - наче ковальський міх - будто кузнечный мех;
   - зникла - исчезла; сторчить - торчит;
   - гілля - підміна - ветки заменяет; кишеня - карман;
   - течія - течение; струмка - быстро проточная;
   - Лишенько - бедкаться, причитать;
   - Немає бажання - без охоты, желания;
   - пригоди зморили - приключения ослабили; лікарню - больницу;
   - миттю - мгновенно; меж - рубеж, граница; не нині - не теперь.
    []
  
   МоЇ коломийки!
  
   Ці коломийки вас вітають,
   Настрій, та радість несуть.
   Гумор, жарти вони - мають,
   І певне в нас не пропадуть.
  
   Жартівливі моЇ коломийки,
   Від вас добре бажання настане.
   Співаймо Їх - добрі родинки,
   І відрада зросте разом з нами.
  
   З репом я вже попрощався,
   Другі - хай його складуть.
   З ритмом, римою, уладнався,
   І ці строки бадьорість дадуть.
   *
   Ой, співали дівчиноньки,
   Зачаровані чудним лісом,
   Де літали білі голубоньки,
   Приручені старим бісом.
   *
   Злі люди гроші хапали, оздоби -
   Різали смереки, граби, дуби,
   Річкам це стало не до вподоби -
   Людей повінню вони прокляли,
  
   Не тільки тих, хто кошти крав,
   На дорогах, дамбах і мостах,
   Без сорому, зневаживши страх -
   Бог за це всім повінь послав.
   *
   Чимало людей за це
   буйно поплатились,
   не Богу - долару, еге,
   й гривні молились...
   *
   Гой - я, на високій полонині,
   Білі вівці - пасуться по плаю!
   І весілля, як не буде нині,
   То я з дівами, ще погуляю.
   *
   Ой, сидів орел на косогорі,
   Мені з милою жарко у полі.
   Той орел в'є гніздо на горі,
   А я милу кохаю в стодолі.
   *
   Сонце піднялося високо,
   На небі хмар немає ніде
   Що за вуйка там видно - то?
   Це Ігнат косити вже йде.
  
   Ой і людяний наш Ігнат,
   Покоси ранкові ще не стоять.
   Випити чарку - це він мастак,
   Очі від цього так і блиcтять.
  
   Обіцянки любить роздавати,
   Що не виштовхнеш із хати.
   І загадку легше відгадати,
   Чим із Ігнатом справи мати.
  
   Скромний Ігнат, неначе гість,
   Хоч тепер і релігійний піст,
   Шмат сала в комірчині Їсть,
   І як тато взнає - вирве хвіст.
  
   І хто взнає колись цього Ігната,
   Не беріть у друзі цього брата!
   *
   Дмитро добре носом чує,
   Що на кухні там шкварчить,
   Миттю верзуни він взує,
   І на шкварки - прибіжить.
   *
   От і сонце сходить, і палить,
   Гриць - досі горілиць лежить,
   Галя милому варенички варить,
   А він слова тільки вміє стелить.
  
   Чує чоловік - кукурудза тріщить,
   Там хтось - смагліє горілиць,
   І на сонці - кумів зад блистить,
   Ой, поб'є Їх добре - Гриць.
  
   От йшов Гриць - з вечорниць,
   Чує, хтось стогне, щось скрипить.
   Ці звуки було чути з теплиць,
   Кум кумі прийшов розсаду полить.
   *
   Кума - кума так вдома чекала,
   СмачноЇ Їжі, й пити наладнала,
   І диванчик вчасно розіслала,
   Що старий проснеться - не знала.
  
   Ой, лишенько, що то гуркотить,
   Разом з відрами униз летить,
   Хто - то кума з ґанку котить,
   Той - ногами хутко тупотить.
   *
   В лісі довго ми гриби збирали,
   Скрізь, і під всякими кущами,
   Та кожний гриб руками брали,
   Панянки - не тиняйтеся корчами.
  
   На весіллі я так танцювала,
   Що втоми назавше не знала.
   Із Варшави я нині завітала,
   Мати хоче поміч, я баю - устала.
  
   Я до кума нині - не ходила,
   Най би його трастя взяла
   Вареники - милому варила,
   Бо з кумом гріх би мала.
   *
   Коломийки що з'явились у мене,
   Співають не тільки у Львові,
   Який будували із нами вірмени,
   Бо Їх співають на рідній мові.
  
   Литва. 2009. 04. 18
    []
  
   Зноски до коломийок:
  
   - Вітають - приветствуют;
   - Гумор, жарти мають - юмор, шутки имеют;
   - бажання настане - желание наступит;
   - гуцули - живут в гористой местности.
   - Бойки - так называют людей живущих в Тернопольской обл., переселенных из Холмского воеводства, Польша, во время пресловутой операции "Висла" Польским правительством в 1947 году.
   - Нехай тоді наша відрада росте - пусть тогда наша радость растёт
   - З римою уладнався - с рифмой уладил.
   - Бадьорість - бодрость; Чудним - дивным.
   - Приручені бісом - прирученные бесом
   - Гроші - деньги; Не до вподоби - не понравилось
   - Повінню - половодье, паводок
   - Зневаживши - пренебрегать, презирать
   - Чимало - без счёта
   - на полонині - на высокогорном пастбище в Карпатах.
   - по плаю - по дорожке
   - в'є - вьет; в стодолі - в сарае
   - хмар не має ніде - туч нет нигде
   - ранкові - утренние; Обіцянки - обещания
   - не виштовхнеш - не вытолкнешь
   - справи мати - дело иметь; неначе - будто - бы
   - В комірчині шмат - в кладовке кусок; - верзуни - постоли(Ы.)
   - Шкварки - кусочки жаренного сала, мяса
   - Взнає - узнает; Горілиць - лицом вверх
   - За дзиґарем не стежить - за часами не следит
   - Чекала - ждала; Наладнала - приготовила
   - з ґанку - с крыльца; хутко - быстро
   - втоми назавше - усталость вовеки
    []
  

Оценка: 9.58*9  Ваша оценка:

По всем вопросам, связанным с использованием представленных на ArtOfWar материалов, обращайтесь напрямую к авторам произведений или к редактору сайта по email artofwar.ru@mail.ru
(с) ArtOfWar, 1998-2018