Лiтня пригода.

       
 
       Блакить на небi чиста на вроду, 
       Бо сонце пекло i свiтило народу 
       I нам у лiтню, сонячну погоду, 
       Коли спекотне, хочеться у воду. 
         
       А тут жайворонки, аж затинались, 
       Вiд завзятих, i дзвiнких пiсень, 
       Що чимдуж на нього, собi гнались, 
       I було це, тут кожен божий день. 
       
       Трактори в полях дружно гули, 
       Пастухи корови додому гнали, 
       Вiтри сьогоднi ще ж не дули, 
       Люди сiно до стодоли збирали,  
 
   
       
      
       А джиґунцi в травi стрибали, 
       Дерева усiм вклонялись до землi. 
       Гули собi жовтенькi бджоли, 
       Не вiдступали Їм оси i джмелi. 
       
       I в цю, таку чудову лiтню пору, 
       Зiбрались ми сусiди учетвером, 
       Корови загнавши на свою обору, 
       Я, з Iваном, i братом Вiктором, 
       
       Та ще з сусiдом Вовком Козаком, 
       Радувались цiй погодi як нiхто. 
       Купатись йшли з кулею, не з сачком, 
       А настрiй був в нас ого - го! 
       
       I ось ми вже на польовому станi, 
       Накачали камеру вiд ,,Бiлоруса", 
       Бо ж були в розхвильованiм станi - 
       Iз заднього колеса куля - спокуса. 
       
       Та бiгли попiд горiхи, бiля шляху, 
       Ми з Iваном були меншi, вiдстаємо. 
       Та до Хреста ми далi, дали маху, 
       Пiт котиться, а воду ми не п"ємо. 
       
       Вiтя з Вовком, обох нас почекали. 
       - Човна спихнемо на Полянках! - 
       Ось те, що ми вiд них познали, 
       I чимдуж чесали далi по ланах. 
       
       Тодi була уже одинадцята година, 
       В ставку сонце променi купало, 
       Нам не зустрiлась нi одна людина, 
       I лиш вiдлуння вiд лiсу гукало. 
       
       З горба до ставка камера летiла, 
       Ми ж бiгли, аж в вухах свистiло. 
       Вiд наших нiг, аж курява кишiла, 
       Так було гаряче, що тiло спiтнiло. 
       
       З кринички з холодним джерелом, 
       Ми води, смачноЇ там напились. 
       Далi всi ми бiгли напролом, 
       I на березi стрiмкiм спинились.
   
        
 
       Швидко скинувши своЇ штани, 
       Ми зняли з них шкiрянi пояски, 
       Камеру зв"язали i стали як пани - 
       Це був човен з гуми, ми моряки. 
       
       Ми ЇЇ гiдно на воду опустили, 
       Вовка Козак, усiвся як гетьман. 
       Ми, зверху сiли, щоб ноги мили,  
       Передi мною сiв, як бриль, Iван. 
       
       I менший що присiв був я, 
       Останнiм опустився брат Вiтя. 
       Сонячний день тягнув на пiвдня 
       Середини двадцятого столiття... 
       
       Сонце в небi пiднялось високо, 
       На ставку - штиль, i було тихо. 
       Вода нагрiлась, як парне молоко, 
       Нiщо не сповiщало, що буде лихо. 
       
       Ось кiлька змахiв дитячих рук, 
       Лодка опинилась вже на серединi. 
       Та появився ґедзь тут як тут, 
       Всiвся на худiй Iвановiй спинi. 
       
       I мiж лопатками став його кусати 
       Та ґедзя треба якось прогнати, 
       Iван став руками рвучко махати - 
       Не легко гада зi спини зiгнати. 
       
       Вiд коливань човен перевертається, 
       Камера вiд води стала слизька, 
       Хто на кулi був, у водi опиняється, 
       I дорога до берега не близька, 
       
       Це камера знов кулявидна стала. 
       Ми з Iваном малi, плавати, не вмiли, 
       Скрутна мить для нас настала, 
       Зрозумiли це, як з камери злетiли. 
       
       Я зразу пiшов на замулене дно, 
       I поки на спiд плавно опускався, 
       Вода темно-зелена, брр... холодно, 
       То гидкоЇ вдоволю наковтався. 
       
       Тодi появилась в мене така гадка: 
       - Буду я бульки на поверхню пускати, 
       Щоб знайти мене, варто Їм позначка, 
       I де я, ви хлопцi будете знати. 
       
       Ось таку собi я, думу гадав, 
       Iван в плаваннi хисту не мав, 
       Бо за один край камери брав, 
       А другий, йому по лобi давав. 
       
       Тут i смiшно, i правда, грiшно, 
       Як у тiй комедiЇ, в потiшнiм кiно. 
       Старшим хлопцям було, не смiшно, 
       Бо Iван мiг теж, пiти на дно. 
       
       Не знаю як це ймовiрно було, 
       Що хлопцi для спасiння робили, 
       I скiльки часу на це в них пiшло, 
       А Iвана на камеру все ж посадили. 
       
       Холодно внизу, а хлопцi пiрнають, 
       Де я, нiхто з них толком не знає. 
       Мають надiю, що мене вiдшукають, 
       Там, де на днi карась спочиває... 
       
       Хлопцi, ви менi, не повiрите, 
       Вхiд в рай найшов, не в Тартар! 
       Радiсть зазнав, i лоб не болiтиме, 
       Описуючи раннiй свiй спогад: 
       
       - Добре, що родився я на Спаса, 
       I смутно пам"ятую що бачив, чув. 
       Життя пiдкине менi викрутаса, 
       I почую якийсь дивовижний гул. 
       
       Кажу, в перший раз, його не чув. 
       Приємним став для мене намул! 
       Я може був малий, i гул забув, 
       Але жартiвливiсть, тодi здобув. 
       
       Я зрiв, летячи жерлом воронки, 
       Що по бокам було безпросвiтно, 
       I кольоровi малюнки ворожки... 
       Попереду виднiлось якесь свiтло... 
       
       Менi ж було, як нiколи приємно! 
       Хлопцi в цей час обслiдували дно, 
       Я ж летiв, менi було все одно. 
       Було тепло i зовсiм не холодно. 
       
       Старшi хлопцi i пiрнали, i шукали, 
       Майже в самiм центрi ставка, 
       Сили тратили, i все дно щупали, 
       Бо там була велика глибина. 
       
       Та йшла п΄ята чи сьома хвилина, 
       I вже "клiнiчна" зi мною загравала, 
       Бо дуже славна, ця Їй дитина. 
       Старша, бiля нас, з косою стояла. 
       
       Що попрощаюсь, нi одна не знала. 
       Цим сестри, явно ж помилились. 
       Менi музику, нi одна, не найняла... 
       Хлопцi вiд зусиль явно стомились, 
       
       Бо на ґрунт, не раз спустились. 
       Далi дiло звiсно було ж так, 
       Я повiдаю як в натугах грузились: 
       - Знову пiрнув Вовка Козак, 
       
       I за ним брат, знаючи що я тону, 
       Зачепив Вовку, за його труси, 
       Вовка зачепив мене за ногу, 
       Я мовчав, не казав: - Пусти! 
       
       Ось так витягли мене з води. 
       I так воду з мене викачували, 
       Ноги, згинали на груди, до пори 
       Що очi менi ледь не вилазили. 
       
       Небо знову-таки блакитне було, 
       З животом вже все пройшло, 
       В головi двигуном вже не гуло, 
       Лише вiд мене тинню несло. 
       
       Отямився я i пiзнав бiлий свiт! 
       Ясно свiтило нам золотисте сонце, 
       Та зазирнуло воно у моє вiконце, 
       Так закiнчився незбутнiй полiт. 
       
       I побачив я Красуню блискучу, 
       - Ось де ти бабка вертка, 
       Чом мене з води, не спасла? 
       Нiс я дурницю явно гримучу. 
       
       Як хлопцi всi тут розсмiялись, 
       Що смiшинки скрiзь розсiялись. 
       Ось так ми тодi розвiялись - 
       Остудились, i на зле не надiялись. 
       
       Труси тим часом пiдсушились, 
       Ми одiлись, та причепурились. 
       Язики вiд спраги потупились, 
       Рiзнi думи, як собаки причепились. 
       
       Я глядь, а пояска мого немає, 
       Пригадав: - Це забрала вода, 
       I добре що менi Бог та сприяє. 
       Рад, що спасла, Планида горда! 
       
       На Iвана трохи покричали, 
       Стусана йому доброго дали, 
       Назад як могли почвалали 
       Далi, говорить таке сказали: 
       
       - Ви не бачили нас пiвдня. 
       Це була лише одна брехня. 
       Цього чисто - сонячного дня, 
       Коли розцвiла днина спекотна. 
       
       - Що i як, ми вмiємо тепер, 
       Завтра же поЇдемо на Днiстер! 
       Хлопцi реготали, а я ледь не вмер, 
       Бо на язицi мозоль собi натер. 
       
       Така пригода скоЇлась зi мною, 
       1965 року, лiтньою порою. 
       Було це тодi нiби - то грою, 
       За яку б сплатили вищою цiною. 
       
       То така то лодка Хейердала, 
       Що по лобi всiм нам дала! 
       Лiпше дома з"Їсти кусок сала, 
       Чим смерть за ноги б хапала. 
       
       Все це, правда, а не витiвка, 
       Я знаю, що всi свiдки є живi, 
       I не просто слобiдська плiтка, 
       Свiдки всi пiдтвердять менi. 
       
       Не знаючи у водi, якi глибини, 
       Не охолоджуйтесь, без причини! 
       Тiльки в скрутну на водi хвилину, 
       Добре плаваючи, спаси ти людину! 
       
       I всi будуть тiльки дуже радi, 
       Такiй щасливiй Їхнiй пригодi, 
       I ти на горi Слави, в шоколадi, 
       Будеш при любiй земнiй погодi. 
       
       Я щиро дякую сусiду В. Козаку, 
       I рiдному брату Вiктору, 
       За те, що не злякались, без спору, 
       Дiяли рiшуче, спасли дiтвору! 
       
       Дай Бог, §Їм здоров"я, щастя в життi, 
       I веселого настрою кожноЇ митi!!! 
  
 
                         
  Литва. 2009. 07. 03.
 
Сноски - зноски: 
- Джиґунцi - цвiркуни - кузнечики
- Хрест - перехрестя (перетинок) дорiг.
- Красуню блискучу i бабка вертка - попрыгунья стрекоза
  и один из её видов "Красуня блискуча"