ArtOfWar. Творчество ветеранов последних войн. Сайт имени Владимира Григорьева
Гончарук Андрей Павлович. Рыбак Эмир Иванович
Нашi муки

[Регистрация] [Найти] [Обсуждения] [Новинки] [English] [Помощь] [Построения] [Окопка.ru]
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Доля солдата - 2 свiтова вiйна

Нашi муки.

      Гончарук Андрiй Павлович i Рибак Емiр Iванович.

Змiст:

  

Вступ

  
       1) Вiйна продовжує рахувати свої чорнi й гiркi днi
       2) В лавах 70 дивiзiї пiд м. Виборгом, Карельський перешийок
  
   I ч. На Лужськiм обороннiм рубежi
  
       1) Жорстокi бої.
       2) Наказ комбата й перше оточення.
       3) Вихiд з першого оточення - незапланована подорож до райцентру Батецька.
       4) Зустрiч з полковим комiсаром й направлення в 1 Кiровську дивiзiю.
       5) 1 Кiровська добровiльна дивiзiя в районi ст. Передольська
  
   II ч. До лiнiї фронту
  
   1) Комендантський взвод ст. сержанта Павлова - героя Радянського Союзу.
   2) Нашi вiдступальнi маневри лiсами.
   3) Вiдправка лiтаками всього вищого командного складу радянських пiдроздiлiв, що опинились в облозi ворогом, до Ленiнграда, на "Велику землю".
   4) До лiнiї фронту окремими гуртами. Смерть сержанта Боброва.
   5) Вибiр подальших дiй. Один в розвiдку.
   6) Спроба переходу через автомобiльний шлях.
   7) Похiд на розвiдини до шосейної дороги вдень.
   8) Перехiд дороги пiд мостом.
   9) Мої пригоди в низинi, в гнилих мочарах багниська.
   10) Лiс. Новi знедоленi радянськi солдати бiля багаття.
   11) Новий товариш - Павло.
   12) Клятва побратимiв.
   13) Картопляне поле. Добрi, рiднi радянськi люди!
   14) Я, знову один. Новi випробування.
   15) Спроба добратись до лiнiї фронту по чугунцi
  
   III ч. Переможенi, знедоленi, але нескоренi.
  
       1) Як я попав у полон.
       2) Зустрiч з Павлом у неволi.
       3) Розповiдь Павла про те, як вiн попав у полон.
       4) Злигоднi в холоднiм i сирiм льоху.
       5) Подорож по шпалах на пiвдень.
       6) Невеликий пересильний табiр в лiсовому селi.
       7) У великiм пересильнiм таборi бiля ст. Батецька.
       8) Табiр ст. Уторгош i поїздка в табiр м. Двiнськ.
       9) Поцiлунок панi Смертi та Божа, й її не чiтка усмiшка до мене.
   10) Латвiя, табiр Шталаг-340 м. Двiнськ-Даугавпiлс.
   11) Втеча з табору Шталаг-340 м.Двiнська. Латвiя.
   12) Балтiйський хутiр. Латвiя.
   13) Подорож з ст. Аглонас бiля Рушонi до Двiнська.
   14) Знову табiр Шталаг-340 для полонених бiля м. Двiнськ - Даугавпiлс.
   15) Зустрiч з Павлом i його гiркi випробування.
   16) Бойовi побратими Павла - Данило i Микола.
   17) Черговi пригоди Миколи.
   18) Одiссеї Данила у штабухтаборi-340 м. Двiнськ.
   19) Перша непокора в штабухтаборi-340.
   20) Створення пiдпiльного партiйно - комсомольського осередку Компартiї СРСР.
   21) Дезiнфекцiйний гурт i вiдправки полонених у Нiмеччину
  
   IV ч. Невiльницьке життя вiйськовополонених в Нiмеччинi.
  
       1) Stuttgart - Штутгарт, пiвденний захiд Нiмеччини, Швабiя, центр землi Баден-Вюртемберг.
       2) За що вiдправили в карцер i до Гестапо полiцаїв i кухарiв.
       3) Як нiмцi в 1942 роцi дiлили рабiв мiж собою.
       4) Мiсто Alt Daber - Альт Дабер. Фiльварок Брайтенфельд.
       5) Створення в таборi пiдпiльної групи "Опiр"
       6) Рабська праця на територiї фiльварка Брайтенфельд i дiї членiв гурту - Опiр.
       7) Втеча непокiрних рабiв з фiльварка Брайтенфельд.
       8) Допити гестапiвських катiв в тюрмi Штутгарта i штрафний барак
  
   Vч. Невiльницьке життя вiйськовополонених в Норвегiї.
  
       1) м. Осло, м. Трондхейм, спiвчутливий майстер-норвежець i беззлобний вартовий солдат.
       2) Станцiя Мо i Рана i табiр Мо i Рана 2 - боротьба в нiм за свiй харчовий рацiон з полiцаями табору.
       3) Табiр з радянськими вiйськовополоненими - Бренхай.
       4) Порятунок Iвана Черкашина з халепи. Знайомство з табiрним перекладачем Олександром Бєляєвим.
       5) Праця на радянське пiдпiлля для зриву прокладки тунелю крiзь гору для будiвлi залiзно - дорожньої колiї.
       6) Будiвництво табору "Абеель" неподалiк м. Бренхай.
       7) Подальше залучення надiйних людей в пiдпiлля Опору фашизму.
       8) Нове таємне завдання Бєляєва.
       9) Радiснi новини.
       10) Переполох в таборi.
       11) Жовтень 1944 року, я знову працюю в тунелi.
       12) Кiнець 1944 р. нове нещастя - я в ревiрi - санчастi.
       13) Кiнець лютого 1945 р. помiч нового табiрного перекладача i праця на складi.
       14) Весна 1945 р. Гiтлер зник. Перемога. Помiч норвежцю. Свобода.
  

Епiлог.

  
   1) Розслiдування провалу повстання в таборах. Подвиг Павла - радянського офiцера.
   2) Повоєнне життя
   3) Пiслямова спiвавтора.
  
   Iндекс: 281737
   Україна.
   Хмельницька область.
   Новоушицький район.
   Село - Слобiдка.
   Гончарук Андрiй Павлович.
     

Вступ

     
   Пройшли роки, i тi короткi дати
   Навiк запам'яталися менi,
   Вже йдуть в вiдставку тi комбати,
   Якi не були ще на вiйнi.
     
      Менi ще й досi стоїть перед очима, той незабутнiй суботнiй вечiр 21 червня 1941 року. Я, того вечора, заступив в наряд виконувати господарськi роботи. На той час наш 64 -й Окремий Дегазацiйний Батальйон дислокувався в лiсi неподалiк з/д станцiї Краснi Струги Псковської областi. Сонце сховалось за горизонт, дув легесенький, ледь холоднуватий вiтерець. Встановилась ясна погода. Цiєї незгладимої менi ночi курсанти мого вiддiлення працювали натхненно i наполегливо. Ми сподiвались до кiнця змiни дiстати води з криницi, яку копали бiля нашої їдальнi, в лiтнiх таборах.
      За роботою швидко i непомiтно промайнула коротка "бiла" червнева нiч. Я, iдучи вiдпочивати, з насолодою любувався гарною лiсовою природою. Тим свiтанком тихий вiтер в лiсi ледве ворушився. Ранкове сонце проливалось крiзь гiлля дерев, й щедро зiгрiвало пiщаний ґрунт, заливаючи золотим промiнням нашi намети, вздовж яких яскраво виблискувала посипана червоним пiском урочиста лiнiйка.  
      Вранцi, коли ми, нiчна змiна копачiв криницi, прибули на урочисту лiнiйку, я здав свої обов'язки командира вiддiлення, курсанту Смирнову Володимиру Iвановичу. Пiсля ранкової переклички, ми пiшли вiдпочивати, не знаючи про те, що германськi вiйська вже зухвало i вiроломно порушили кордони Вiтчизни, й безсоромно нишпорили на нашiй землi.
      Я, прокинувся десь о 13 годинi дня. В наметi кiлька курсантiв мiцно спали накрившись ковдрами з головою, ховаючи обличчя вiд комарiв, якi весь час не давали спокою. Я, вийшов на подвiр'я, щоб подихати свiжим повiтрям. Я, знову незабаром зайшов у намет й лiг на вiльне мiсце у затiнку. Та я ще не встиг добре заснути.
      Раптом в намет вбiгає командир вiддiлення сержант Смирнов й кричить щодуху:
      - Вставайте! Вiйна почалась!
      Я йому нiчого не вiдповiв, бо подумав, що вiн жартує i смiється з мене, через те, що я зi змiни, що вiдпочиває. Та тут: - Вiйна! Вiйна! - чути крик сержанта Куликова.
      Я, швидко скинув з себе ковдру й миттю одiв штани. Тодi я взув на ходу чоботи, i вдягаючи ще й гiмнастерку, прихопивши поясний ремiнь з пiлоткою, та й побiг на шикування.
     Вихiдний день на ту хвилину продовжувався. Футбольна команда ганяла по спортивному полi м'яч, любителi спорту займалися на фiзкультурних снарядах. Бiльша частина курсантiв скупчилась бiля гри товаришiв з зав'язаними очима. Я, цей прекрасний вихiдний день 22 червня 1941 р. встиг тiльки на мить побачити й назавжди запам'ятати.
      Раптом гучно пролунала команда: - Струнко!
      Табiр принишк i прислухався.
      По гучномовцю, пiд час ефiру новин, по всьому Радянському Союзу, з Москви, всiх людей пронизували слова диктора Левiтана, наче променi рентгену.
      - Дорогi товаришi, говорять всi радiостанцiї Радянського Союзу! Сьогоднi о четвертiй годинi ранку фашистська Нiмеччина порушила нашi кордони i її вiйська напали на нашу країну. Її вiйськово-повiтрянi сили бомбили Київ, Одесу, Севастополь, Мiнськ, Каунас та iншi населенi пункти Радянського Союзу. Напад нiмецьких вiйськ був зроблений без оголошення вiйни урядом Нiмеччини....  
      Як тiльки диктор закiнчив промову, то зразу ж поступив наказ негайно шикуватись по бойовiй готовностi. Курсанти швидко зняли намети, та зiбрали все вiйськове спорядження, яке було з нами в лiтнiм станi. Дегазацiйна рота завела машини, тягачi i через 15 хвилин вирушила в напрямi до з/д станцiї Краснi Струги. Технiка нашої роти їхала по розрихленiй пiщанiй дорозi. Тягачi з неймовiрною натугою тягнули автоматичнi дегацiйнi комплекси i системи. Курсанти по кiсточки вгрузали в пiску, йдучи за тягачами. Ми йшли мовчки. Кожен з нас розмiрковував про надзвичайну ситуацiю в нашiй країнi - вiйну. Я, мiркував собi, що в кожного з нас на серцi запеклась ненависть до непрошених нiмецьких гостей, якi порушили наше мирне життя.
  
      -- Вiйна продовжує рахувати свої чорнi й гiркi днi
  
      Уже пiсля вiйни в сiмдесятих роках 20 столiття менi в руки попалася дивовижна книга: "Роковi рiшення". Вона написана групою генералiв нiмецько-фашистської армiї по завданню мiнiстерства оборони США i виданою в кiнцi 1956 року. Це генерали: З. Вестфаль, В. Крейпе, Г.Блюментрiт, Ф. Байерлейн, К. Цейтлер, Б. Циммерман, и Х. Мантейфель. В СРСР переклад з англiйської на росiйську мову пiд редакцiєю доктора iсторичних наук полковника П. А. Жiлiна i виданою Вiйськовим видавництвом Мiнiстерства Оборони СРСР, Москва - 1958 року.
      Так ось, генерал Г. Блюментрiт у своєму роздiлi - творi "Битва за Москву" писав про чисельний склад трьох угрупувань нiмецьких вiйськ стоячих на границi з СРСР в червнi 1941 року: "нiмецьке верховне командування мало у своєму розпорядженнi бiля 135 дивiзiй. Бiльшiсть з них, а саме: 80 пiхотних, 15 моторизованих, 17 танкових дивiзiй i одна кавалерiйська дивiзiя - находились на Схiдному фронтi чи по дорозi туди. Крiм цих вiйськ, було ще декiлька охоронних дивiзiй, передбачених для несiння гарнiзонної служби на територiях, якi повиннi були захопити".
      Та редактор цiєї книги доктор iсторичних наук полковник П. А. Жiлiн в зносi до цього, пише: "Приведенi Блюментрiтом данi про кiлькiсть дивiзiй, якi мала Нiмеччина на 21 червня 1941 року явно заниженi. По трофейним матерiалам (карти оперативного управлiння нiмецького генерального штабу сухопутних сил) встановлено, що весною 1941 р. на радянсько-нiмецькому фронтi гiтлерiвська Нiмеччина мала 214 дивiзiй". Це ж на 79 дивiзiй бiльше нiж зазначив нiмецький генерал Блюменрiт.
      Ось яка велетенська сила тодi наважилась напасти на нашу Батькiвщину. Ми ще не знали, що союзницькi вiйська Румунiї, Угорщини, Iталiї, Iспанiї, Фiнляндiї також будуть допомагати Германiї захоплювати нашу землю i перетворювати людей в рабiв...
   Так тiльки в складi групи армiй "Антонеску" Румунiї входили 3-я (генерал П. Думiтреску) i 4-я (генерал Н. Чуперка) армiї, а також II корпус (генерал Н. Мачiчi) i 11-я пiхотна дивiзiя.
   А з 27.06.1941 р. Угорщина розпочала вiдлiк вiйни проти СРСР: її пiдроздiли - 2 - га армiя були у складi 29 дивiзiй та 16 бригад союзникiв Нiмеччини -- Фiнляндiї, Угорщини i Румунiї, що дислокувалися бiля кордонiв СРСР в очiкуваннi черги на вторгнення. Великая Отечественная война без грифа секретности: книга потерь. -- М.: Вече, 2009).
    I по стану на 22 червня 1941 року для вiйни проти СРСР на територiї Фiнляндiї було розвернуте угрупування нiмецько-фiнських вiйськ спiльною кiлькiстю 407,5 тис. осiб (еквiвалент 21,5 дивiзiй, iз них 17,5 фiнських дивiзiй и 4 нiмецьких дивiзiї). Отто Вайдингер. Товарищи до конца. Воспоминания командиров панцер-гренадерского полка "Дер Фюрер". 1938--1945. М., ЗАО "Центрполиграф", 2012. Стр. 64
   Та ще й спочатку iталiйське формування - пiзнiше 8 армiя, направлене в СРСР, що називалось "Експедицiйний iталiйський корпус в Росiї" (iтал. Corpo di Spedizione Italiano in Russia, CSIR) i складався iз трьох дивiзiй (двох моторизованих i кавалерiйської). Першi бої з вiдступаючими формуваннями Червоної Армiї пройшли в межирiччi Бугу i Днiстра в серпнi 1941 року.
   Та, й ще: 13 липня 1941 дивiзiя iспанських добровольцiв, що налiчувала 18 693 людини (641 офiцер, 2 272 унтер-офiцера, 15 780 нижнiх чинiв), пiд командуванням ветерана громадянської вiйни (в Iспанiї) генерала Агустiна Муньос Грандес вiдбула з Мадрида i була переведена в Нiмеччину для 5 тижневої вiйськової пiдготовки на навчальному полiгонi в мiстi Графенвьор. Там (31 липня, пiсля прийняття присяги) вона була включена до складу Вермахту, як 250-а пiхотна дивiзiя. З добровольцiв-льотчикiв була сформована "Блакитна ескадрилья" (iсп. Escuadrillas Azules), озброєна лiтаками Bf 109 i FW 190. Завдяки синiм сорочкам - формi Фаланги, єдиної в Iспанiї i правлячої партiї - дивiзiя здобула свою назву - Блакитна дивiзiя ( iсп. DivisiСn Azul, нiм. Blaue Division).
   Пройшовши навчання в Нiмеччинi, "Блакитна дивiзiя" була вiдправлена ??на фронт. У перiод з серпня 1941 року по 10 жовтня 1943 р. дивiзiя брала участь в бойових дiях пiд м. Новгородом i в облозi Ленiнграда, в тому числi, в обох Тихвинських операцiях, оборонної та наступальної, операцiї "Полярна Зiрка" i Червоноборскої операцiї. Всього на Схiдному фронтi служило близько 45 000 iспанцiв.
   Та й нарештi, в часи вiйни з СРСР з липня 1941 в складi групи нiмецьких армiй "Пiвдень" в вiйну вступив словацький армiйський корпус (45 000 солдатiв i офiцерiв) пiд командуванням генерала Фердинанда Чатлоша.
   У корпус входили 1-а i 2-я пiхотнi дивiзiї. Але через нестачу транспортних засобiв вони використовувалися головним чином для захисту комунiкацiй. Найбiльш ефективним словацьким вiйськовим з'єднанням у вiйнi з СРСР виявилася сформована з дивiзiй - "мобiльна бригада" пiд командуванням генерал-майора Августина Малара, що складалася з окремого танкового (1-а i 2-а танковi роти, 1-а i 2-а роти протитанкових гармат), мотопiхотного, розвiдувального батальйонiв i артилерiйського дивiзiону, роти забезпечення та iнженерний взвод.
   З повiтря її прикривали 63 лiтаки словацьких ВПС.
   У серпнi 1941 року пiхотнi дивiзiї корпусу вiдкликали назад до Словаччини i з них бригада була знову переформована в мобiльну, 1 -у моторизовану 10 тис. дивiзiю, ("Рухливу дивiзiю", словацькою - RЩchla divМzia), яка мала два нечисленних пiхотних полки, артилерiйський полк з 3-ма 9-гарматними батареями i 1 батальйоном розвiдки (всi частини механiзованi), а також танкову роту, на озброєннi якої було 12 чехословацьких танкiв LTvz 35, 38 i 40, та окремий бронi - автомобiльний взвод.
   I ще була сформована 6-тисячна охоронна дивiзiя, яка мала 2 пiхотнi полки з 1 полком артилерiї на гужовiй тязi, i частково механiзований батальйон розвiдки.
      А тодi, в перший день вiйни, не зважаючи на лiтню спеку, та пiсок в якому вгрузали й йшли з зусиллям, ми все ж майже до опiвночi, вийшли з лiсу. Це було десь на 11 годину вечора, коли ми всi стомленi опинились на окраїнi лiсу. Перед нами показалась залiзнична станцiя Краснi Струги сяюча позолоченим промiнням заходячого сонця. Це була така казкова картина, що просто не вiрилось, що зараз йде вiйна. 
      Незабаром, пройшовши вже не дуже для нас велику вiдстань, ми потрапили в цей населений пункт, та опинились на самiй залiзничнiй станцiї. Там на нас чекали новi залiзничнi вагони на запасних колiях, готовi в будь - яку хвилину прийняти нас, та повезти туди куди нам було заплановано. Ми так собi думали, але залiзнична бригада ще не була готова до начала руху. Наша рота поверталась на зимовi квартири вiйськової частини, де ми проходили строкову воєнну службу. Вона знаходилась в старовинному мiстi Пушкiно Ленiнградської областi, поблизу самого Ленiнграда, колиски Жовтневої революцiї. Ми, курсанти, рiвно мiсяць тому назад приїхали в цi лiси, щоб на практицi закрiпити знання якi отримали у в/ч.
      Сонце зайшло за обрiй, його яскраво - рожевi пасма охопили пiвнiчно-захiдну частину горизонту. Кругом було ясно, як вдень. Та на годиннику, вмурованому над дверима невеликого вокзалу, стрiлки iнформували людям, що зараз уже 30 хвилин на 12 годину ночi. Це було явище "бiлих ночей", коли ночi свiтлi, хоч голки збирай, так менi згадались рядочки зi славної української пiснi. Ми, чекаючи вiдправки до в/ч, були так заклопотанi думками про начало вiйни, що майже не почували нi втоми, нi спазм голодного шлунку. Ми й не дуже спiшили вечеряти. Присiли великим пiвколом i обговорювали з великим обуренням прихiд непрошених гостей з Нiмеччини. Кожен iз нас - курсантiв, мрiяв скорiше прибути до своєї в/ч, яка вже знаходилась на фронтi. Ми всi хотiли боротися з ворогами, якi, як зграя озброєних залiзних крукiв зненацька напала на нашу країну, бажаючи зневолити її. 
      До нас, молодих курсантiв, почали пiдходити дiвчата, жiнки, обливаючись сльозами, в пошуках своїх рiдних людей чи землякiв. Одна русява дiвчина Люба, швидко познайомившись iз нами, почала допомагати готовити вечерю. Розмовляючи з нами, вона сказала нам, щоб ми вiдважно били фашистiв, та що вона скоро сама прийде до нас на допомогу медсестрою. Незабаром ми зварили суп-пюре. В кожного iз нас були сухарi, риба, ковбаса. Мiсцевi жителi принесли нам молока, салату, цибулi. Всi цi харчi ми виставили на плащ - накидках. Ми вечеряли всi разом. Вiйськовослужбовцi з громадянським населенням, наче близькi рiднi люди, й сумно згадували про начало гiркої вiйни. Ми почували себе так, нiби нас проводжають в далеку, важку й небезпечну дорогу нашi рiднi i близькi: батько, мати, брати, сестри...
      Десь далеко за пiвнiч пролунала команда:
      - По вагонах!
      Курсанти швидко зайняли вiльнi мiсця в вагонах, де й розложили свої солдатськi речi зi зброєю та боєприпасами. Хтось iз нас затяг до болю знайому пiсню:
      - Їхав, їхав козак на вiйноньку,
      - Прощай, сказав, дiвчинонько! -
      Ось так тодi линула у вiльний вирiй проста солдатська пiсня з сумною мелодiєю майже з кожного вагона. Вона торкалася кожного серця, та будила жаль до себе, до рiдних, й викликала любов до Вiтчизни, до народу. Пiсня пробуджувала ненависть до ворогiв, що напали на нашу країну.
      О десятiй годинi ранку наш ешелон прибув на станцiю Олександрiвку, що находилась в 3 км. вiд Пушкiно та вже десь через пiвгодини ми були на зимових квартирах. Тут на територiї нашої вiйськової частини подих вiйни дмухнув людей рiзного призивного вiку, направлених райвiйськкоматами для комплектацiї пiдроздiлiв, та формування нових. Вони були призванi з запасу й основна їх частина була - добровольцi.
      В той час частини Червоної Армiї разом з прикордонниками вели нерiвнi запеклi бої по всьому фронтi на захiдних окраїнах нашої неосяжної Батькiвщини, захищаючи кожну п'ядь священної землi.
      Пiдготовленi завчасно, переозброєнi, та моторизованi нiмецькi вiйська з великими концентрацiями танкiв на головних напрямах проривали нашу оборону i швидко рухались до серця Батькiвщини.
      Голови нiмцiв були забитi промовами канцлера Адольфа Гiтлера i проповiдями мiнiстра пропаганди Геббельса про блискавичну вiйськову операцiю, по захоплюванню для кожного нiмця своєї дiлянки землi, i знищенню Червоної Країни Рад. В це вони фанатично вiрили, не помiчаючи своїх людських i ресурсних втрат.
      Вiйна!
      Як вона розтоптала наше мирне життя в країнi, i зачались страждання нi в чому не винних людей. Вiйна припинила i наше навчання курсантiв в польових таборах i втягнула нас в жахливу водоверть жорстокостi, та насилля. 23 червня 1941 року ми там повиннi були складати iспити на хiмiнструктора батальйону. Все полетiло шкереберть. Всi плани мирного часу радянських людей було зруйновано i треба було з великою напругою в час вiйни повнiстю перейти на вiйськовий лад.  
      Ось i в нас у вiйськовiй частинi на зимових квартирах в розташуваннi казарми вишикували всiх курсантiв, що приїхали. Начальник Пушкiнської Окружної школи, старший лейтенант Голубєв охарактеризувавши стан справ на фронтi, сказав:
      - Товаришi курсанти! Зараз не той час, щоб вас екзаменувати. Ви всi негайно отримаєте у старшини роти по два трикутники, та прикрiпите їх на петлицях, як вказує тепер Вiйськовий Статут Червоної Армiї. Вiйна найкраще проекзаменує вас i виставить вам свої оцiнки. Там на фронтi, у вiйськових частинах, вам присвоять вiдповiднi звання. Ми у ваших червоноармiйських книжках напишемо кожному солдату посаду хiмiнструктора, а це - сержантська посада, чи посада молодшого командного складу Червоної Армiї. Ви негайно їдете до своїх вiйськових частин. Там на вас чекають, особливо в такий грiзний час.
     Я, через 4 години прибув у свою вiйськову частину, в яку був призваний на строкову вiйськову службу. Я, з неї, поїхав на навчання хiмiнструктора батальйону. Зi мною приїхали ще два товаришi, нещодавнi, як i я, курсанти Окружної школи Ленiнградського Вiйськового Округа. На той час моя 70 дивiзiя, з якої я був вiдправлений до навчального закладу на навчання, була вже на фронтi, на Карельському перешийковi. На зимових квартирах залишився лише начальник штабу полку, та декiлька молодших командирiв з командування полку.  
      Я вiдрапортував НШ полку, в тому, що хiмiнструктор Гончарук, випускник Пушкiнської Окружної школи прибув в його розпорядження. Вiн уважно роздивившись мою червоноармiйську книжку, з записаними там даними з навчального закладу, й вiдправив мене в розпорядження начштабу 2 батальйону. Я жалкував, що не потрапив в 1 батальйон, в якому прослужив понад 2 мiсяцi. Там в мене були давнi знайомi червоноармiйцi i молодшi командири.
      В другому батальйонi я негайно приступив до виконання своїх безпосереднiх обов'язкiв хiмiнструктора. В мої обов'язки на ту пору було пiдготовляти приписних громадян в разi оголошення повiтряної хiмтривоги, практичних навикiв дiй в цих обставинах. Вони знаходились в запасi до цього часу, i вiльно працювали, жили в мирний час, у вiдповiднiй близькостi до близької до них в/ч. Я проводив практичнi заняття з ними як дiяти їм в разi застосування ворогом хiмiчних речовин, для вiдправки їх на фронт, пiдготовленими по вiдбиттю хiмiчних атак супостатом отруйними речовинами - по хiмсправi. Я пiдбирав їм протигази, й роз'яснював, як користуватися ними на випадок хiмтривоги, при використаннi отруйних газiв, чи речовин, та iнше. Та ще я видавав їм протиiпритнi накидки, та пояснював, як їх складати. Ось така була моя робота при штабi батальйону декiлька днiв.  
      Нарештi залишки полку вирушили на Фiнляндський вокзал. Там нас проводжали тисячi ленiнградцiв. Проводи на фронт були зворушливi, грав духовий оркестр. Звучали щирi побажання своїм захисникам проводжаючих людей: - Бийте ворогiв, та повертайтеся назад з перемогою!
      Вони закидали живими квiтами всю нашу колону.
  
      -- Карельський перешийок за Виборгом. В лавах 70 дивiзiї
  
      Ми, червоноармiйцi, швидко зайняли вiльнi мiсця у вагонах i поїхали на Карельський перешийок за Виборг, до своїх основних сил 70 дивiзiї. Вранцi наш ешелон прибув на малесеньку станцiю Нурмi (фiнська назва) з 1948 р. перейменована на Лужайка, Ленiнградської обл. Розвантажившись з вагонiв колони солдат повзводно рушили у важкий, десь до 40 км. пiший похiд на фронт, до рiдної дивiзiї, з повною бойовою солдатською викладкою.
      Ми проходили по тих мiсцях, де нещодавно в 1939 - 1940 роках прогримiла вiйна мiж СРСР i Фiнляндiєю. Як тодi говорили: вiйна з бiлофiнами, яка залишила на них жахливi слiди. Всюди скiльки можна було окинути поглядом мiсцевiсть, на пагорбах стирчали величезнi обломки зруйнованих залiзобетонних дотiв, та дзотiв. Цi страхiтнi потвори так спотворювали приємнi краєвиди захiдних районiв Карелiї й нагадували про те, що нас чекає пiд час воєнних дiй з ворогом, що на нас налетiв. Досить мiцнi, двометрової товщини, стiни були порванi на куски важкою артилерiєю, наче це куски твердого сиру, а не залiзобетону.
      Уламки цих цупких шматкiв оборонних споруд валялись разом з залiзними рейками, i арматурою. Неправдоподiбно стояли покалiченi, обгорiвши вогнем, посiченi кулями, осколками дерева. Вони понуро проводжали докiрливим поглядом людей, наче нагадуючи їм в тому, що вони заподiяли. Безлiч страшенних воронок вiд рiзнокалiберних бомб i снарядiв страхiтливими отворами зiяли вздовж шляху, по якому ми рухались. Виритi глибокi протитанковi рови, хрестоподiбнi козли з важких залiзничних рейок неможливо спотворювали природнi ландшафти. Всi цi жорстокi рукотворнi споруди утворювали дужу оборонну лiнiю Маннергейма Карла Густава - генерал - лейтенанта росiйської iмператорської армiї, а тепер маршала - фiнської армiї. Навкруги валялось безлiч осколкiв, якi похрускували, як травневi жуки, пiд нашими пiдошвами чобiт. I я подумав, що ми йдемо по них назустрiч новим осколкам, якi в цей час лiтали й свистiли в повiтрi на всьому просторi вiд Чорного до Бiлого моря. 
     Я, офiцером, був призначений старшим ар'єргарду з вiдстаючих солдат. Я, iдучи з вiдстаючими солдатами, їх весь час збадьорював.
      - Ширше крок! Йти нам залишилось вже недалеко. Ще декiлька кiлометрiв, - говорив я стомленим солдатам. Насправдi я i сам не знав, скiльки нам ще залишилось чвалати по цiй дорозi до фронту.
      Перехiд до фронту був досить важкий, бо ми йшли пiшки в повнiй амунiцiї з боєприпасами, та харчами. Ми, все це перли на собi, як верблюди в пустелi. Деякi солдати натирали ноги тому, що невмiло намотували онучi на ноги в чоботи. Онучi збивалися у твердi камiнчики, якi при ходьбi натирали пальцi, п'яти на ногах.
      Це були в основному молодi солдати з мiста, якi не вмiли носити чоботи з онучами. Приходилось учити накручувати онучi на ноги, показуючи, як це робиться, щоб облегшити й так страждання солдат вiд важкого переходу зi зброєю, та боєприпасами. Та нарештi ми дiбрались до мiсця дислокацiї нашого полку. Оскiльки я був старшим ар'єргарду, то при прибуттi на постiйне мiсце, здав всiх вiдстаючих солдат командирам рот, а сам вiдправився в штаб 2 батальйону. Там я доповiв комбату, хто я такий i чим я займався. Вiн подякував мене за службу i нагородив мене кiлькома годинами вiдпочинку.
      Вранцi, на другий день, мене до себе викликав в штаб 68 стрiлецького полку начальник хiмслужби старший лейтенант Панфiлов. В наказi було сказано: прибути в 14.00, азимут 23 градуси. Я попросив у НШ 2 батальйону топографiчну мапу району, яку вiн менi видав пiд розписку й компас. Ми з ним нанесли маршрут мого шляху в штаб полку на цiй мапi. Я взяв свiй конспект по хiмсправi з окружної школи, та вирушив в дорогу.
      Мiсцевiсть, по якiй я проходив орiєнтуючись по компасу, була переважно пересiчена пагорбами, видолинками, балками, гайками порослими сосновими деревами з берiзками, та молодою порослю цих дерев, та багато кущiв. Все це ускладнювало взяти прямий орiєнтир на цiль i менi приходилось через кожних 50 - 100 метрiв розкривати мапу i звiряти по компасу азимут маршруту. Через 20 хвилин дорога привела мене до невеликого озера. Я, спочатку, ледь не впав у повний розпач.  
      - Що ж менi робити?
      Вiдповiдь я знайшов у своєму конспектi з навчальної воєнної школи. Ось так з Божою помiччю й отриманими знаннями в вiйськовiм навчальнiм пiдроздiлi я добрався до розташування штабу полку о 13 годинi 40 хвилин. Вiн знаходився в великому зеленому наметi.  
      Я доповiв старшому лейтенанту Панфiлову про те, що я прибув по його наказу. Вiн уважно розглянув мiй учнiвський конспект по хiмсправi, зробив деякi зауваження i вiдправив трохи вiдпочити, поки не прийдуть хiмiнструктори Ходжаев i Наришкiн з першого i третього батальйонiв. Я сидiв неподалiк намету i любувався природою. Кругом стояла глибока тиша. На цiй дiлянцi фронту нiмецькi i фiнськi вiйська в цей час поводилися спокiйно. Нiяких бойових дiй тут не велося. Так непомiтно для мене промайнули двi з лишком години. Моїх товаришiв хiмiнструкторiв Ходжаева i Наришкiна досi ще не було. Мабуть, вони заблудились.  
      Нарештi мене викликав в намет начальник хiмiчної служби полку старший лейтенант Панфiлов.
      Я вiд нього зараз же дiстав такий наказ:
      - провести хiмiнструктаж по всiх пiдроздiлах мого батальйону в якому я рахуюсь;
      - цiлодобово вести спостереження за ворогом i в разi його використання отруйних речовин повiдомити всiх про повiтряну хiмтривогу;
      - перевiрити у всiх вiйськовослужбовцiв наявнiсть i справнiсть протигазiв, протиiпритних накидок;
      - щоденно телефоном о 19.00 годинi передавати в штаб полку звiт про виконану роботу хiмiнструктора в моєму 2 - му батальйонi.
      На другий день я приступив до виконання цього наказу.
      Взявши дозвiл у командира батальйону, на виконання своїх функцiональних обов'язкiв хiмiнструктора, я пiшов розшукувати роти нашого батальйону, якi в цей час копали протитанковi рови.
      Вiдповiдно розпорядженню командира батальйону, в кожнiй ротi, та окремому взводi менi було вiдведено по однiй годинi для проведення хiмiнструктажу з вiйськовослужбовцями цих пiдроздiлiв. Все це було зумовлено тим, що наше командування застерiгалось вiд застосування хiмiчних речовин нiмецькими вiйськами. Жахливий урок вжитку газу iприту нiмцями в першу свiтову вiйну проти сил Антанти (Англiї, Францiї) i в тому числi проти росiйських вiйськ навчили запобiгливо готуватись до скрутних злих дiй подiбними шкiдливими речовинами зi сторони ворогiв.  
      Прибувши в роту, я розповiдав червоноармiйцям як користуватися зiпсованими протигазами, в крайнiх випадках при застосуваннi ворогом отруйних речовин, якщо вони будуть пошкодженi в бою.
      Я старався вiдповiдати на всi рiзноманiтнi запитання солдат тими знаннями по хiмсправi, що я освоїв в навчальному пiдроздiлi. Ось в такому планi проходила година за годиною нелегка солдатська служба в першiй декадi мiсяця липня 1941 року.  
      Сонце немилосердно смажило природу i солдатськi тiла. Якось по - домашньому духмянiли материнка, полин, чебрець, та без обмежень втамовував спрагу квiтками неба Петрiв батiг. Цi квiтки чистою та сяючою синьою барвою слiпили очi. Ще бiлими зграйками, як маленькi дiвчатка, кружляли ромашки на нейтральнiй полосi. 
      На той час на Карельському перешийку, як i ранiше все було спокiйно. Але ми знали, що фiнськi дивiзiї стоять проти нас, готовi в першу лiпшу хвилину перейти кордон. По звiтах радянського iнформацiйного бюро нам було вiдомо, про те що нiмецькi дивiзiї форсували рiку Захiдну Двiну i потужними механiзованими колонами рухались до старих кордонiв СРСР дiючих на вересень 1939 року.
   Вже 26 червня 1941 року м. Двiнськ - Даугавпiлс, Латвiя зайняли нiмецькi вiйська. (З яким моя Доля зведе мене неодноразово.)
   Генерал-полковник нiмецької армiї Гайнц Вi?льгельм Гудерiан зазначив у своїх спогадах: - "26 червня 8-й танковiй дивiзiї групи армiй "Пiвнiч" - вдалося опанувати Двiнськом (Даугавпiлс) i захопити в цьому районi мости через р. Захiдна Двiна."
      Величезна небезпека нависла на мiстом Ленiнградом, первiстки жовтневої революцiї 1917 року, з пiвденно-захiдної його сторони.
      Наша 70 стрiлецька дивiзiя, в цей грiзний для Батькiвщини час, отримала команду вiд вищого командування передислокуватися десь пiд мiсто Псков. Воно вже було захоплене нiмецько-фашистськими вiйськами групи армiї "Пiвнiч" пiд вiйськовим керiвництвом фельдмаршала Рiттера фон Леєба. А вiйськовi частини Червоної Армiї не органiзовано й майже без великого бою, крiм окремих, короткочасних боїв малими пiдроздiлами, просто пройшовши центральну частину Пскова, й вiдступили на м. Гдов й Лугу. А деякi в/частини просто вiдступаючи пройшли через Псков i все. Боязнь панувавшої в небi ворожої авiацiї й вiдсутнiсть постiйного телефонного зв'язку штабiв з'єднань один з одним, та острах великих воєначальникiв зв'язку з пiдроздiлами через радiостанцiї через те, що їх перемови чутиме ворог, призводило до хаосу й панiки в вiйськах.
   Про це ходили чутки трохи пiзнiше, навiть якогось - то генерала за це розстрiляли.
   Нам же, не дуже хотiлось залишати такi вигiднi та пiдготовленi позицiї, але наказ приходилось виконувати без лишнiх розмов. Буквально за пару днiв нас всiх по залiзницi перекинули на окраїну Псковської областi, в район мiста Сольци. Там нас i зустрiв дивовижний прохолодний помаранчевий свiтанок на березi рiчки Шелунь. На наше щастя обороннi рубежi для нас були готовi. Все це було зроблено руками всiх мешканцiв навколишнiх сiл та мiстечок i Ленiнграда. Це були в основному жiночi, дiвочi руки, старих людей, та пiдлiткового вiку хлопчикiв i дiвчаток - комсомольцiв, та непартiйних. Одних людей змушували партiйнi i селищнi органи йти копати протитанковi рови, та бiльшiсть людей добровiльно йшли самi за позовом серця, душi. Нiхто вiдкрито не саботував цим всенародним роботам. Я зримо вiдчував всю цю єднiсть народу i вiйськових, лицезрiючи цi величезнi польовi споруди. Весь цей Лужський оборонний рубiж планувався i споруджувався пiд керiвництвом воєнних iнженерiв iз декiлькох iнженерно-саперних, i воєнно-будiвних батальйонiв, разом з всiма вiйськовослужбовцями цих пiдроздiлiв. 
      Правда була на нашiй сторонi - ми захищали свою Батькiвщину вiд чужинцiв - загарбникiв.
     
   1. На Лужськiм обороннiм рубежi
     
      -- Жорстокi бої
  
      12 липня 1941 року на указаному нам по оперативному рiшенню командуванню вiдрiзковi фронту пiдроздiли 70 стрiлецької дивiзiї зайняли оборону. По розмовi мiж комбатом i НШ батальйону я зрозумiв, що наш полк зупинивши наступ нiмцiв тут, сам повинен контратакувати цих загарбникiв з межi з пiд н/пунктiв Пiрогово, Скiрiно, Багрово. Та з фронту наступу нашої 70 дивiзiї на н/п Пiрогово, Молочково, Багрово, Большое Заборовьє, Муссци, Сольци, для оточення i знищення нiмецької танкової дивiзiї. В цьому наш полк грав велику роль, разом з 329 i 252 полком, i нашою 21 танковою дивiзiєю. Ворог на цей час вже прорвався в район н/п Сольци. Штаб 2 - го батальйону 68 - го полку розмiстився на краю якогось лiсу, в 800 м. вiд м. Сольци. Я, вiд начальника штабу батальйону отримав наказ негайно побудувати КП (командний пункт) батальйону. В моє розпорядження поступили два сапера i вiльнi зв'язкiвцi рот, i окремих взводiв. Мої пiдлеглi солдати негайно приступили до виконання указу по споруджуванню КП батальйону. Та не пройшло i 5 хвилин, як раптом просвистiли в повiтрi ворожi снаряди. Гiтлерiвськi батареї обстрiлювали не лише передовi нашi пiдроздiли, а й тиловi й резервнi.  
      Страшнi снаряди пролiтали через нас i розривались десь позаду за нами. Кожен пострiл ворожої гармати з польотом i завиванням снаряду, i страхiтливi вибухи притискали нас до землi. Тому - що це були першi хвилини нашого бойового хрещення на вiйнi, якi так вразили нас на все життя. Страх сковував все тiло i воно дрижало, наче листя на осинi вiд вiтру, шалено тремтiли руки й ноги. В очах темнiло, наче сонячне затемнення несподiвано утворилось бiлим днем. Промайнуло декiлька моторошних для нас хвилин, якi вивели нас з рiвноваги, зi звичного ритму. Я, нарештi оговтався, i взяв себе в руки.  
      Придивившись й прислухавшись, що снаряди пролiтають над нами i вибухи чути далеко в нашому тилу, я вiддав пiдлеглим солдатам команду, не звертати уваги на це, тому, що розриви снарядiв проходять досить далеко вiд нас. Двом солдатам, що поводилися ще лякливо, я сказав:
   - Медведєв, Iванов! Не звертайте уваги на далекий грiм. Нам треба негайно закiнчити споруджування КП батальйону. Бо, як по нас нiмець ударить, то де ми сховаємось вiд прямих ударiв снарядiв?
      Все це швидко пiдштовхнуло людей до роботи. Та почувся дуже близький вiй снаряда, що нараз штовхнуло нас у свої щiлини окопу. Це було для нас всiх якесь щастя. Я встиг затулити обличчя i вуха, коли якась гуркiтлива сила пiдкинула мене i засипала землею. Прийшовши до тями вiд цього неймовiрного землетрусу, який так шурхонув нами, я злякався за стан своїх солдат. Я, протер рукавом гiмнастерки очi запорошенi пилом землi, й вискочив з окопу.
      - Ей, хлопцi! Ви всi живi, здоровi?! Пiднiмайтесь швидко до роботи, бо ми не встигнемо побудувати КП батальйону, до наступу супостату.
     Ми, струшуючи з себе пилюку i крихiтки землi, з великою наснагою накинулись на продовження будiвництва КП, яке найближчим часом i закiнчили.  
      Пiсля досить тривалої артпiдготовки фашисти спробували одним стрибком форсувати невеличку рiчку Шелунь. Та ми, солдати - артилеристи, мiнометники, кулеметники, автоматники й простi стрiлки, пiд керiвництвом командирiв - офiцерiв i полiтрукiв, дружнiм i щiльним вогнем зустрiли непрошених ворогiв. Спiткнувшись таким чином з пекельним валом нiмецькi солдати зупинились, а потiм вiдкотились на попередню лiнiю атаки, залишаючи на полi бою вбитих i ранених солдатiв зi зброєю, та ушкодженою технiкою. Нiмецькi загарбники, отримавши по зубах, охолов, притихли, а ми получили заслужений вiдпочинок. Зализавши, як собаки, рани, солдати великого рейху знову о четвертiй годинi дня вiдкрили з усiх своїх видiв зброї ураганний вогонь по нашiй лiнiї оборони. Наша важка артилерiя з полковими мiнометами не залишилась в боргу i в вiдповiдь гримнули радянськi громи. Гуркiт вiд пострiлiв гармат, мiнометiв i зривiв стояв в повiтрi такий, що неспроможне собi уявити, як закладало барабаннi перетинки вух. Земля здригалася вiд цих ударiв диявольських молотiв. Вiд вибухiв ворожих снарядiв i мiн навколо бринiли осколки жалячи все, що попадалось на їх шляху. Висвистували й нiмецькi кулi, та падало зрiзане, зламане гiлля i листя дерев. Нам здавалось, що снаряди й мiни протиборчих сторiн стикались вгорi, в повiтрi, таранячи одне одного, засипаючи гарячими жалами землю. Знову i знову вiд потужних вибухiв ворожих снарядiв i мiн здригались, як вiд переляку, бруствери викопаних нами окопiв. Пiсок, земля i пилюка сипались людям на голови, та за комiри гiмнастерок. Їдка кiптява вкривала до цього моменту зеленi ландшафти землi, та збожеволiлих людей, фарбуючи все в брудний, огидний колiр. 
      Вслiд за тривалим гiтлерiвським артилерiйським валом на нас в атаку посунули широким ромбом закопченi танки з сiрими баштами, та розмальованi двома зеленими кольорами, як дерев'янi жаби, де вирiзнялися чорнi хрести з бiлою облямiвкою.
      За танками сiрою масою, як мишi, рушили нiмецькi автоматники, якось так хвацьки й зухвало з засуканими по лiкоть рукавами. Вони вiд пояса, не прицiлюючись, поливали нашi окопи разючими кулями з автоматiв. Всупереч дiї нашої артилерiї, яка пiдбивала деякi жаб'ячi коробки, стальний клин дiйшов до першої лiнiї нашої оборони. Танки рвали землю, змiшували її з людською кров'ю солдат, попавши пiд їх стальне черево. Вони наїжджали на нашi першi окопи, прасуючи їх широкими гусеницями й вивергали з гарматних дул вогнеметнi язики полум'я.  
      Страх звичайно сковував все тiло, але ось психологiчно стiйкi бiйцi з неушкоджених окопiв кидали пiд гусеницi танка зв'язки гранат i пляшки з запалювальною рiдиною на моторний вiдсiк. Танки зупинялись, крутились на однiй гусеницi, а другi спалахуючи, починали чадити. Озвiрiлi, переляканi танкiсти в чорних комбiнезонах спритно вискакували з цих залiзних бляшанок i скачувались на землю. Потiм цi чорнi вояки кидались в окопи, щоб не одержати кулю в лоб на вiдкритiй мiсцевостi. Та нашi бiйцi не злякавшись цiєї навали чорної саранчi, нанизували їх на свої багнети, на гвинтiвках, або розстрiлювали їх в упор. Страшно було дивитись на це, а ще страшнiше було бути в тiм самiм мiсцi де вся ця жахлива сцена проходила. 
      Снаряди нашої артилерiї стали влучнiше попадати в цi грiзнi машини й вони рвались, горiли, димiли. Такий чiткий прицiл артилеристiв вогневим валом перегородив дорогу фашистським танкам.
      Я, в цей час, знаходився в п'ятiй ротi, де виконував свої обов'язки хiмiнструктора. Все навкруги гуркотiло, клекотiло, здригалась земля, заглушаючи несамовитi стогони поранених солдат i офiцерiв. На той час у мене не було пляшок з запалювальною рiдиною. Але i для мене швидко знайшлася невiдкладна робота. В окопах все швидше бiльшала кiлькiсть пораненого народу. 
      Я, маючи свiй невеличкий медичний запас перев'язувального матерiалу, почав реалiзовувати його для цих поранених - ужалених вiйною людей. Я, як випускник Пушкiнської Окружної школи, де нам читали й практично давали виконувати курс першої медичної допомоги пораненим солдатам. То я тепер в життi практично втiлював цi придбанi знання в бойовiй обстановцi. Посiченi осколками, чи прострiленi кулями, обпаленi люди в цих страхiтних умовах елементарно впадали в розпач i не могли самi дати ладу своїм ранам.  
      Як представника молодшого командного складу, мене вчили приймати рiшучi дiї в армiйських умовах з солдатами, а тим паче приймаючи участь в бойових дiях з загарбниками, що я й робив. Важко було дивитись на стогнучих i стiкаючих кров'ю людей. Кров фонтанчиками била з покалiчених тiл людей. Приходилось перетягувати кров'янi судини, щоб пораненi не стiкали кров'ю i безглуздо закiнчували своє життя без медичної допомоги. Так допомагаючи покалiченим солдатам я замiтив, що раптом iз - за пiдбитого фашистського танка знову рушила на нашi окопи ворожа мотопiхота. В цей час я перев'язував пораненого кулеметника. Побачивши такi обставини, я замiнив кулеметника i припав до кулемета Дегтярьова. Натиснувши на гашетку, я випустив довгу чергу по знахабнiлим воякам, якi конвульсiйне падали вiд влучених в них куль. Цiєю дiєю було зiрвано нову атаку противника, яку мене пiдтримали вцiлiлi солдати закидавши його ручними гранатами. Так захлинулась у власнiй кровi атака зухвалої мотопiхоти ворога. Бiй поступово вщух. Я повернувся в штаб батальйону i доповiв комбату обстановку в п'ятiй ротi пiд час бою i пiсля нього. Комбат подякував менi за мою iнформацiю i за мої рiшучi дiї пiд час бою з фашистами. Наш батальйон заробивши собi не надовго вiдпочинок все ж готовився до наступної атаки ворогом.  
      Ранених i загинувших бiйцiв вiдправляли в тил, а вцiлiлi в ротах поповнювали себе боєприпасами. Змученi люди смалили самокрутки й синiй димок самосаду закрутився над нашими позицiями. Тютюновий аромат махорки успокоював наших стрiльцiв пiсля пережитого скаженого уривка їхнього життя. Бруднi вiд порохiв, задимленi чадом пiдбитої нiмецької технiки, закривавленi своєю, ворожою чи свого товариша кров'ю воїни, сидiли з каламутними очима, але з неперевершеним вiдчуттям короткої перемоги над ворогом. Вiдпочинок був короткий, всього двi чи три години.
      Пiдтягнувши резерви, противник вiдкрив артпiдготовку по наших позицiях.
      Було видно як здригалось вiд вибухiв нiмецьких снарядiв i мiн мiсто Сольци. Будинки ходили ходором, наче оп'янiлi люди. Клубочився чорний, непроглядний дим вiд якогось палаючого складу розташованого на краю мiста Сольци.
      Менi самому стало моторошно на серцi й в душi в цiлому. Очi сльозились вiд чорного їдкого диму. Клекiт бою стояв у повiтрi неймовiрний. Осколками рвало зранену землю, разом з нею рвалися i проводи зв'язку мiж пiдроздiлами. Раптом замовк телефон п'ятої роти.
      - Сержант Тюкiн, негайно лiквiдувати, розрив проводiв! - наказав комбат.
      - Скобелєв, Грищенко! За мною, вперед! - вигукнув сержант Тюкiн.
      Бiйцi, очоленi сержантом Тюкiним, вискочили з окопiв, а назустрiч їм свист куль i осколкiв вiд вибухiв снарядiв, шелест грудочок землi сипався, наче дощ, клубилася непроглядна пилюка. Зв'язкiвцi спритним кидком проскочили невелику галявину i залягли пiд великою виверженою з корiнням сосною. Ураганний вогонь неприятеля не вщухав нi на мить.
      - Вперед! Вперед ! - закликав солдат до дiї сержант Тюкiн. 
      Перебiжками, перекатами, та по-пластунськи рухались смiливцi вiдшукуючи пошкоджений кабель зв'язку. Ось вони нарештi вiдшукали ушкоджений провiд. Зладнавши з'єднанням проводи солдат з сержантом, на зворотному шляху мусили тягнути з собою ледь живого, пораненого Скобелєва.
      Цiною неймовiрних зусиль пiд час такого металевого дощу Тюкiн i Грищенко доставили пораненого товариша на КП батальйону.
      Комбат посадив мене тимчасово за телефонний комутатор батальйону, бо зв'язкiвцi ладнали ушкодження на лiнiйному проводi.
  -- Ввiмкнiть шосту роту! - наказав менi комбат.
      Я негайно з'єднав комбата з шостою ротою.
  -- Якi обставини, товариш старший лейтенант?
  -- Натиск фашистiв стримуємо, групу танкiв вiдбито! В нас закiнчуються набої! - вiдповiв командир шостої роти.
  -- Набої вам зараз доставлять, не жалiйте їх! Нi кроку назад! Ясно!? - кричав комбат в трубку i кинув її менi в руки.
  -- Єднай мене з четвертою ротою - знову звелiв комбат.
      Я зараз же з'єднав комбата з четвертою ротою. Тиша. Лiнiя проводу пошкоджена, комбат нервово кинув менi трубку. Вiн роздратовано витяг папiроску i закурив. Бiй наших рот батальйону з самовпевненими нiмецькими пiдроздiлами тим часом продовжувався з наростаючою силою. I все ж таки друга атака супостата нашими оборонцями була вiдбита, з великими втратами з їх сторони. Та й i у наших лавах вони були, мабуть не меншi. 
      Бiй повiльно вщухав. Повернулись зв'язкiвцi п'ятої, та шостої роти. Пройшов добрий десяток тривожних хвилин, а з четвертої роти зв'язкового не було. Телефонний зв'язок ще не був налагоджений. Тодi комбат послав мене в четверту роту. Потрiбно було вияснити наслiдки бою в розташуваннi цiєї роти й довiдатись про стан зв'язкiвця Шрамова. Хоч бiй ущух, але по вiдкритiй мiсцевостi пробиратись в четверту роту було небезпечно. Вiдкритi мiсця прострiлювались ворожими кулеметниками й снайперами.  
      Виконуючи наказ командира батальйону, я кинувся з КП в потрiбному менi напрямку. Я пробiг лише кiлька метрiв i був змушений приземлитись без запиту у командування на низьку посадку. Iз Сольцiв застрочив фашистський кулемет i рiй трасуючих куль прошив перед моїм обличчям землю. Душа упала в п'ятки, серце закалатало, як дерев'яне калатало.
      Переборюючи неймовiрним зусиллям свiй страх я поповз по - пластунськи, а далi короткими перебiжками добрався до невеликого пагорба i скотився вниз. Аж тут я був в повнiй безпецi. Я оглянувся навкруги, та побачив зв'язкiвця Шрамова, що йшов менi назустрiч. Вiн, попереду себе вiв полоненого "Фрiца". Той був такий здоровий, добряче вгодований, червонопикий чолов'яга, лише вимазаний в сажу i мазут.
  -- Це певно танкiст, - змiркував я, дивлячись на нього.
      Шрамов, побачивши мене, з вiдрадою передав менi полоненого здорованя i повернувся у свою роту. Взявши напоготовi автомат ППШ я скомандував йому:
  -- Forverst! (Вперед)
      Нiмець насторожився i нерiшуче поплентався вперед. Та ми не встигли пройти й пару крокiв, як заторохтiв ворожий кулемет iз Сальцiв. Я злякався, не так за себе, як за полоненого фашиста. 
  -- Уб'ють "Фрiца" i пропаде захоплений "язик", який так потрiбний нашому командуванню, - подумав я.
  -- Hin leegen! (Лягай) - крикнув я фашисту.
      Вiн негайно плюхнувся на землю, передi мною. Лежимо, обидва, не рухаючись. Як тiльки кулемет противника замовк, ми перебiжками, без всякої змови кинулись вперед, користуючись тихою перервою. Нiмець не хотiв отримати кулi вiд своїх собратiв i рухався так, що я ледь встигав за ним. Та ось i нашi окопи, i нас швидко втягнули нашi солдати у викопанi щiлини. Далi ми рушили по ходу окопного сполучення до КП в штаб батальйону. Полонений нiмецький вояка, при зустрiчi з нашим командуванням поводив себе досить зухвало.
      На запитання комбата через нашого перекладача, хто вiн такий i з якої вiйськової частини, вiдповiв:
  -- Я танкiст! Я не зрадник i на вашi запитання вiдповiдати не буду. Я впевнений в нашу перемогу! Ваш опiр даремний. 
      Комбат вирiшив далi з ним не панькатися i викликав Медведєва для супроводжування полоненого гiтлерiвця в штаб полку. А я вiдпросився у нього у своє хiмвiддiлення i далi пройтися по ротах i iншим пiдроздiлам батальйону вияснити обстановку по хiмсправi. Передавши Медведєву полоненого нiмця я йшов по територiї батальйону i бачив як йшла iнтенсивна пiдготовка до наступного бою. Червоноармiйцям передових позицiй носiї боєприпасiв тилового постачання пiдносили набої, та гранати. Солдати тилового забезпечення з машин i пiдвiд розвантажували снаряди i мiни артилеристам. Санiтари, та медсестри виносили й виводили поранених бiйцiв в тил до лазаретiв. Старшини годували гарячим обiдом солдат i офiцерiв. Зв'язкiвцi ремонтували пошкодженi лiнiї зв'язку.
      Хiмвiддiлення в той час замiнювало чи ремонтувало пошкодженi протигази й протиiпритнi накидки. Про все це зроблене по хiмсправi менi треба було звiтувати о дев'ятнадцятiй годинi начхiму полку.  
      О сiмнадцятiй годинi наша дивiзiйна артилерiя вiдкрила такий щiльний, мабуть, потрiйний ураганнiй вогонь по позицiях агресора. Вслiд за нею втяглася полкова артилерiя з громом мiнометiв. Дошкульний гуркiт не вщухав пiвгодини. Бiдну землю трусило лихоманкою. Дим з пилюкою накрили сонячний свiт. Стало якось темно вiд густої сiростi.  
      Та тiльки вщух останнiй вибух снаряда чи мiни, як дружне солдатське: - Ура - а - а! - розлетiлось на передовiй позицiї батальйону. Несподiваною атакою нашi пiдроздiли зломили передишку знахабнiлого ворога i згодом вiдкинули його на дванадцять кiлометрiв. Бiй вiддалявся все далi й далi. Пилюка i кiптява повiльно осiдала на землю заплювавши її фарбою кольору багнюки. Стояла тиша з вiдлунням далекої канонади. Не було чути спiву птахiв, бо вони в такi дурнi iгри не грають.  
      15 липня наша 70 дивiзiя в взаємодiї з 237 стрiлецькою дивiзiєю, зломивши протиборство нiмцiв, вiдрiзали їх шлях вiдходу на захiд. Вiйськовi частi нашої дивiзiї 17 липня все - ж таки захопили мiсто Сольци. Наш полк вiдзначився тим, що заманив танкову колону ворога i своєю артилерiєю з флангiв розстрiляв її. А особливий жах, по словах наших бiйцiв, наводили нашi вогнеметнi танки, викидаючи з хоботiв палаючу пекельну сумiш далеко вперед. 
      На той час мене викликав НШ батальйону до себе i звелiв вирушити в тилове постачання батальону з наказом:
  -- Увесь тиловий обоз перемiстити на мiсце, де знаходиться штаб батальйону.
      Взявши свiй автомат ППШ з двома запасними дисками й парою гранат я вiдправився в тил на розшуки тилового обозу. Наближався теплий липневий вечiр. Сонце, як нiчого i не було, низько повисло над горизонтом. Золотi променi освiтлювали верхiв'я берiзок. Помаранчевий захiд сонця вабив зiр i штовхав на лiричний настрiй. Та час йшов i з першими сутiнками я зайшов в розташування тилового постачання другого батальйону. На цiй територiї помiж величезних сосон росли невеликi гайки берiзок. Ось в цих берiзках i стояв замаскований вiд нiмецьких повiтряних розвiдникiв тиловий обоз. На невеликiй галявинi пiд розкiшною кроною сосни, добре замаскована, стояла польова кухня в якiй доварювалась смачна вечеря. Повар ходив кругами i наспiвував знайому менi пiсню. Трохи в сторонцi на пнi зi свiжим зрiзом сидiв немолодий вусатий гармонiст. Вiн швидко перебираючи пальцями кнопки старого баяна i акомпанував ту же мелодiю, що й кухар спiвав пiсню. 
      Привiтавшись iз ним, я запитав:
  -- Де знаходиться начальник тилового постачання другого батальйону? Я прийшов вiд НШ батальйону.
  -- Зараз знайдемо, - вiдповiв менi лiтнiй червоноармiєць.
      Через декiлька хвилин прийшов начальник тилового постачання старший лейтенант.
  -- Товариш старший лейтенант! По указу командира другого батальйону обоз тилового постачання мусить перемiститися на мiсце КП батальйону, - доповiв я про причину свого приходу.
      Тим часом вечеря поспiла. Всi нашвидкуруч повечеряли й звичайно пригостили мене. За наказом старшого лейтенанта обоз тилового постачання знявшись з насидженої позицiї вирушив в похiд. Поки ми приїхали, на КП вже нiкого не було. Довго менi прийшлось розшукувати НШ батальйону, щоб доповiсти про виконання наказу. Менi пiзно прийшлося узнати де розмiстився КП нашого пiдроздiлу. Це було десь далеко за пiвнiч коли я випадково зустрiв старшого лейтенанта i доповiв що виконав наказ. Взнавши мiсце розташування КП, я отримав нове розпорядження про закiнчення його будiвництва. Прийшовши туди, я побачив, що сапери закiнчували спорудження блiндажа. Менi залишилось тiльки викопати для себе в окопi iндивiдуальну щiлину. Простеливши на дно щiлини глицi, та зiгнувшись калачиком я швидко заснув. Нiч промайнула непомiтно.
   Вранцi я оглянув мiсцевiсть по фронту розташування батальйонних пiдроздiлiв. З КП добре було видно розташування двох рот, а шоста тiльки-тiльки ховалася за пагорок. Я зрадiв тому, що тепер буде краще i ближче добиратись в роти. Поснiдавши, я взяв дозвiл у комбата для виконання своїх обов'язкiв хiмiнструктора в пiдроздiлах батальйону. Так ось, майже весь свiтлий день фашисти мовчали. Мабуть, пiсля поразки приводили себе в порядок. Було тихо i на лiвому, i на правому фланзi позицiй батальйону. Це дало менi можливiсть замiнити пошкодженi протигази, провести в ротах хiмiнструктаж, ознайомитись з розташуванням пiдроздiлiв. Пiд час бою це має дуже важливе значення, тому що менi часто доводилось виконувати обов'язки зв'язкового.
      На протязi цiлого тижня фашисти пробували прорвати нашу оборону, але безрезультатно. Наша дивiзiя стояла, як гранiт.  
      Аж в кiнцi другої декади липня 1941 року, пiсля 40 хвилинного артобстрiлу нiмцi перейшли в наступ. Тодi гримнули нашi артилерiйськi батареї й мiномети.
      Заклекотiло в повiтрi пекельне багно. Здригались бруствери окопiв вiд стосильних зривiв. Знову потьмянiло любе сонечко вiд бiсiвської завiси вiйни. В цю напружену хвилину супротивник почав танкову атаку. З - за невеликої безiменної висоти рикаючи, та хлюпаючи з довгих носiв вогнем рухались закопченi металевi коробки танкiв з чорними хрестами з бiлою облямiвкою на сiрих баштах. Вiстря цього стального свинячого рила було нацiлено на 5 роту. Трьом переднiм танкам залишилось якась сотня метрiв до наших передових окопiв i тодi захрустiли ПТР(протитанковi рушницi). Танки рвались вперед, поводячи довгими стволами, зупинялись i стрiляли по цих наших протитанкових стрiльцях. Вони вже були ознайомленi з убiйною силою довгих рушниць в руках влучних стрiльцiв. Нараз, головний танк здивовано якось здригнувся вiд вибуху мiни пiд своїм черевом. Втративши рух, вiн вiдстрiлювався на мiсцi. Другий танк був пiдбитий ПТР, спалахнув яскравим полум'ям. З нього швидко вискочили танкiсти й прикриваючись бронею палаючого танка вiдповзали назад. Третiй танк прорвався на наш переднiй край i став прасувати гусеницями окопи. В одну мить iз сусiднього окопу появилась голова смiливого бiйця, який не лякаючись його, метнув пляшку з пальним на моторний вiдсiк. Танк миттю загорiвся. Гiтлерiвцi вискакували з пiд нього через нижнiй люк, але вiдповзти не могли, через те, що їх розстрiлювали з гвинтiвок i автоматiв червоноармiйцi, що осмiлiли. Та на жаль, на цьому танкова атака не закiнчилась, бо знову iз - за того ж пагорба виїхало ще декiлька стальних жаб брудно - зеленого кольору. Вони на максимальнiй ходi рухались з мотопiхотою на бронi. Я кинув свiй ППШ в якому вже не було набоїв i кинувся допомагати кулеметнику в якого заклинило кулеметну стрiчку в кулеметi "Максим". Другий номер кулеметної обслуги був ранений, але i самого кулеметника дуже вкусила куля в руку i вiн не мiг вести вогонь по ворогу. Санiнструктор вiдводила цього раненого в безпечне мiсце. Тодi я пiдмiнив його i сiв за гашетку кулемета. Я дав одну i другу чергу iз кулемета по мотопiхотi на танках. Вони посипались, як сухий горох, з металевих коробок. Мене пiдтримали iншi солдати щiльним вогнем по супротивниковi з усiх видiв зброї. Станковi кулемети "Максим" перехресними чергами куль притиснули сiру нiмецьку пiхоту. Загорiлись ще два танки. Та в нас вийшли з ладу два ПТР i на лiвому фланзi замовк станковий кулемет "Максим". В окопах збiльшувалась кiлькiсть вбитих i ранених бiйцiв. Обiрвався зв'язок нашої роти з КП батальйону. В ротi мало залишилось боєприпасiв для зброї, гранат i пляшок з запальною рiдиною. Раптом до мене пiдбiгає командир роти й кричить:
  -- Залиш поки кулемет! Негайно бiжи на КП. Потрiбнi боєприпаси, та пiдмога! Рота захлинається в кровi. Становище надзвичайно критичне! Скорiш!  
      Я схопив свiй автомат ППШ i запасний диск до нього, оскiльки другi диски вже були пустi. Я вужем переповзав з окопу в окоп, бо кулi свистiли надi мною зi смертельним набридливим звуком. Таким же способом - повзком i притискуючись до землi, санiтари пiд безперервним вогнем смертельно-жалючих куль i осколкiв вiд мiн, i снарядiв перев'язували поранених i вiдтягували їх в безпечне мiсце. Ховаючись за невеликий горб я швидко добрався до КП батальйону. Там я доповiв комбату i НШ про ситуацiю в 5 ротi. А нiмцi не припиняли танкових атак, кидаючи новi коробочки на нашi окопи. Цi стальнi гусеничнi монстри - танки виникнули iз - за густого березняку.
  
   2) Наказ комбата i перше оточення
  
   Нiмецькi танки з гуркотом i стрiляниною приближались до передових, бойових позицiй пiдроздiлiв нашого батальйону.
   В цю мить комбат доповiв про критичнi обставини в п'ятiй ротi батальйону в штаб полку i дав вказiвку начальнику тилового постачання батальона, щоб той негайно своїми силами забезпечив роти боєприпасами. Виходячи з блiндажа комбат наказав менi:
  -- Товаришу хiмiнструктор, Ви залишаєтесь з саперами, та телефонiстами по охоронi й оборонi КП батальйону! Я вiдправляюсь на передову, в роти. 
      Так на мене звалилась велика вiдповiдальнiсть по словах командира. В цей час появились нашi танки, якi тактично обходили нашi окопи, й прямували назустрiч нiмецьким. Дим з пилюкою застелив все навкруги. Дивитись i дихати стало неможливо. Очi сльозились, а в горлi дуже перчило вiд пороху i диму, гуркiт вiд бою рвав барабаннi перетинки, що нормально думати було не можливо. Що робиться на переднiй лiнiї нашої оборони не було можливостi нi спостерiгати, нi контролювати. Чия це була перемога? Я не мiг розгледiти, не мiг зрозумiти стан бою, а залишати КП не мав права. Ось в такiй тривожнiй обставi для мене довго тягнулись нервознi хвилини.  
     Я й дотепер пам'ятаю, як сидiв у своїй щiлинi окопу неподалiк КП, як крiт в норi. Коли в повiтрi шелестiв снаряд, я прилягав на дно своєї схованки. Менi було млосно i страшно на душi вiд такої жахливої бойової обстановки. Серце, розладнане вiд цiєї ратної сцени, прискорено калатало в грудях. Тривожнi думи роїлися в головi.
      Я розмiрковував собi так: - Ой, як жаль! Нема краще мiсця як на передовi в бою. Там нiколи думати про небезпеку. Там всi зусилля, весь порив душi був направлений на знищення ворога. Там iде запекле, жорстоке змагання за життя. Хто кого. А тут чекай слiпого снаряда, що викине тебе iз цiєї схованки. Але приказ є приказ.  
      Раптом поряд упав снаряд i засипав мою окопну щiлину. Я ледве вибрався зi свого сховища. Протираючи очi, миттю кинувся до КП. На мiсцi нашого КП була глибока вирва з якої курився їдкий дим. Там намертво привалило грубими колодами двох телефонiстiв. Я повернувся i почав розшукувати саперiв. Один iз них Iванов вже вилiз iз щiлини. Вiн, протираючи очi й струшуючи з плечей, голови землю, запитав:
  -- Як у штабi?! Що, всiх накрило?
  -- Нi! Тiльки двох телефонiстiв, якi чергували бiля апаратiв.
  -- А де комбат, начштабу?! Де вони?!
  -- Пiшли в роти, коли вирушили в бiй нашi танки.
  -- Де Медведєв?! - спохватився Iванов.
      Ми обидва щодуху побiгли до щiлини Медведєва.
  -- Медведєв, ти живий?! - запитав Iванов.
  -- Живий, але не можу ворухнутись. - почувся його тихий голос iз землi.
      Ми, вдвох, розкопуючи руками м'яку землю, рухливо витягли його iз його переховки. Ми поставили Медведєва на ноги, але вiн повалився на землю, скрегочучи зубами.
  -- Не можу стояти, все болить! Особливо голова i ноги.
  -- Це все пройде! Стояти будеш i ходити, - сказав Iванов.
      Мене теж дуже болiла голова, з очей текли сльози, у висках гупав гiгантський молот. Нараз, вмить потемнiло в очах...
      А дальше? Дальше скоїлось щось страшне i непоправне.
      Не знаючи скiльки часу пройшло, як зачалась атака, нiмецьких танкiв i контратака наших танкiв, ми з трудом розумiли побачену на той час панораму подiй. Поки ми оговтались вiд контузiї пiсля вибуху снаряду великого калiбру, то побачили фашистськi танки, але не зi сторони рот батальону в оборонi.
      Нiмецькi танки якимось чином зайшли нам в тил. Скiльки їх було, я тепер i не згадаю. Мабуть, нiмцi маючи перевагу в технiцi прорвали нашу оборону i їх рухомi колони розрiзавши нашу оборону пiшли в обхiд наших рот на передовiй, десь на стиковi вiйськових частин. Цим маневром вони позбавили нашi вiйська зв'язку i боєпостачання.
      Ми - ж - бiйцi, уцiлiв вiд вибуху на КП батальйону, опинились пiд перехресним вогнем кулеметiв фашистських танкiв. Я з Iвановим швидко затягли Медведєва в неглибоку, зарослу травою канаву i прилягли поблизу нього на її дно. Нам ще пощастило, бо нiмцi мало цiкавились якимись контуженими солдатами. Вони дали декiлька без прицiльних черг в нашу сторону з кулеметiв i помчались на пiвнiч. Ось ляск гусеничних монстрiв почав вщухати, а в вухах все ще стукотiло безперервно. Незабаром все затихло. Нi щебетання птахiв, нi шелест листочкiв, нi трави, нiщо не порушувало цю загадкову тишу, яка зловiсно охопила моє серце, пiсля гуркоту бою.
  
      -- Вихiд з першого оточення - незапланована подорож до райцентру Батецьк
  
      - Що робити будемо? Куди будемо iти? - нарештi вимовив Медведєв.
      Я ж i так розмiрковував як нам вийти з цiєї заплутаної ситуацiї. Я думав як нам вийти з оточення нiмецькими вiйськами з товаришами, коли один з нас сильно контужений i погано стоїть на ногах. Не знайшовши твердого рiшення, спокiйно сказав:
   - Ми опинились в тилу нiмцiв. Що будемо робити? Це питання треба добре обдумати, щоб не потрапити в тенета фашистiв.  
      Мене виручив Iванов. Вiн був мiсцевим мешканцем села Великий Ведмiдь, де до вiйни там працював. До його села було кiлометрiв 35. Тодi ми вирiшили йти на пiвнiчний захiд до з/д станцiї Уторгош. Ми думали, що там довiдаємося у мiсцевого населення де знаходяться радянськi вiйська, а де нiмцi й тодi намiтимо план подальшого руху до наших вiйськ.
      Поквапившись, ми, зiбравши свої пожитки, якi в кого залишились, зi зброєю вирушили в дорогу. Щоб не нарватись на очi солдат нiмецького вермахту, йшли понад 4 години лiсистою мiсцевiстю, обминаючи дороги. Ми не просто йшли, а вели пiд руки Медведєва. Ми вийшли з лiсу безпомилково проведенi Iвановим по його знайомим мiсцям на малу залiзничну станцiю Уторгош. Вона виявилася в катастрофiчному станi: рейки залiзної дороги погнутi в дуги валялись по її обочинi, в кюветах, одиноко стирчали костилi без шпал. Глибокi воронки були, як кратери вулканiв i були натиканi на кожному кроцi. Всюди валялись якiсь рештки всякого майна i старих, поламаних речей. Далеко в сторонi стояла зруйнована водонапiрна башта. В кiнцi станцiї лежав пiдiрваний семафор. Картина була ясна в тому, що тут недавно був жорстокий бiй. На станцiї не було нi однiєї живої душi. Тут i нам нiчого було робити й ми рушили далi на пiвнiч до залiзничної станцiї Передольська по зруйнованому полотнi. Йшли важко, i дорога давалась нам трудно iз - за наших контузiй i довгого, стомливого переходу сюди через лiс.
      Але не зважаючи нi на що, ми йшли, крок за кроком. Ми йшли вперед до нашої рiдної Армiї, щоб продовжити боротьбу з загарбниками. Рухались з твердою вiрою в скоре з'єднання з нашими вiйськами.
      Обабiч вiд залiзницi розкинулось не широке, пересiчене вибалками поле, на якому стояло не скошене жито, сумно схиливши довгi колоски додолу i наче чекало своїх господарiв. Настала вже четверта година дня, спека посилювалась i пропалювала нас зi всiх сторiн. Але я весь час покваплював друзiв по лиху, щоб якнайшвидше добратись до з/д ст. Передольська. Я там надiявся застати наших однополчан.
      Йдучи, я розмiрковував про те, якi страшнi випробування випали на нашу Руську землю, таку дорогу i благословенну для кожного з нас. Неймовiрно було те, що окупанти будуть самовiльно, як захочуть ступати по нiй i робити те що їм захочеться. Вони поневолять i понiвечать те що наш народ вiками придбав на цiй землi.  
      Ми, умиваючись гiрким, солоним потом, змученi морально i фiзично, уперто йшли до з/д ст. Передольська. Майже всю дорогу ми йшли й мовчали, по черзi пiдтримуючи контуженого Медведєва. Кожен з нас поринув у свої труднi, тривожнi думи. Ми зрозумiли по наявнiм ознакам слiдiв технiки й малюнку короткочасних боїв де-iнде, що нiмцi вiд Сольцiв рушили на село Великий Ведмiдь. А звiдти, якщо дивитись по мапi вони, мабуть спрямували основний удар на станцiю Батецька. Таким чином вороги мрiяли взяти в клiщi вiдступаючi нашi вiйськовi частини. Але вони в цьому ґрунтовно прорахувались.
     Як казали тодi люди: - Ворог обламав i зуби, i пазурi об Лузьский оборонний рубiж. На зустрiчний бiй вийшли десятки тисяч людей народних ополченцiв органiзованих в народнi дивiзiї. Їх називали Кiровськi. Мобiлiзованi комунiсти й комсомольцi, безлiч безпартiйних людей стали на захист рiдного мiста на Невi - Ленiнграда. Вiзьмiть хоча - би тiльки один Путиловський завод який внiс такий вагомий вклад в захист Ленiнграда i в кiнцеву перемогу над ворогом. Тисячi робiтникiв заводу пiшли добровольцями на фронт. Завод випускав на фронт зразу - же з прохiдної новi танки Т - 34, КВ (Клим Ворошилов) з надзвичайно високими тактико - технiчними даними свiтового рiвня. Незважаючи на героїзм наших солдатiв i командирiв, який я бачив пiд час боїв пiд Сольцами, а обстановка на нашiй дiлянцi фронту перед Ленiнградом погiршилась.
     Нiмцi певно пiдтягнувши основнi свої резерви i наступали по основних шосейних дорогах до Ленiнграда. Така рiшуча вiдсiч на Лузьскiм рубежi радянських вiйськ спритним моторизованим нiмецьким частинам, лише на короткий час зупинила їх наступ.
      Бiльша частина людей була в панiцi вiд культурних нiмецьких воякiв, а ще якась частина чекала з цiкавiстю нової нiмецької влади. Зустрiчались нам деякi люди, що говорили про органiзований нiмецький порядок в населених пунктах Руської землi пiд час першої свiтової вiйни. Та нам в це якось не вiрилось. Як мiняти свободу на упорядкованiсть свого побуту?
      А тим часом наша незапланована подорож по тилах продовжувалась. Вже пiд вечiр ми дiбрались до станцiї Передольська. На її околицях ми зустрiли жителiв станцiї, якi пiсля панiки вiд бойових лiтакiв германцiв повертались з лiсу. Вони несли на руках малих дiтей i вели за собою корiв, кiз. Порiвнявшись з ними я запитав їх:
  -- Де нашi? Де нашi? Коли й куди вiдiйшли частини Червоної Армiї?
     Але i вони мало що знали про подiї минулого дня. До нас пiдiйшла молода жiнка, тримаючи на руках маленьку дiвчинку. Вона нам схвильовано сказала:
  -- Ще опiвднi почали вiдходити нашi бiйцi.
  -- Люди мiркували, що нiмецькi лiтаки знову будуть бомбити залiзничну станцiю i подалися мерщiй в лiс.
   Сонце давно сховалось за обрiй i стало сутенiти. Ми, бiйцi 2 батальйону, були змученi декiлькома днями боїв i тридцяти кiлометровим переходом до цiєї залiзничної станцiї. Ми були ще й контуженi. Та ще ми вели зовсiм кволого вiд важкої контузiї Медведєва. Ми самi знесилiли, а Медведєв уже й стояти не мiг. Нам треба було спочити i я прийняв рiшення на вiдпочинок.
  -- До ранку вiдпочиньмо, а вдосвiта вирушимо в райцентр Батецька, - сказав я своїм товаришам.
     Менi нiхто не перечив, оскiльки це було найрацiональнiше рiшення в цьому випадку. Цей незабутнiй тривожний день показався менi вiчнiстю. Нестерпно болiла голова. Щось ссало пiд грудьми. Я тiльки аж увечерi здогадався, що ми сьогоднi нiчого не їли. Я зайшов на подвiр'я одного дiда бiля невеликого будиночка. Там сивоволосий дiд щось поволi майстрував бiля вiдчиненої клунi.
  -- Дiдусю, може у вас буде щось поїсти для трьох знесилених солдат? - запитав я у нього.
  -- Знайдеться. Ще слава Богу, все є на своїм мiсцi, доки не прийшли германцi.
  -- Що ж це Ви синочки, так погано воюєте? Вже нам тут прийдеться терпiти завойовника нашої землi i народу.
  -- Та поки їх нiде не видно i не чути поблизу, а наших вже не має. Я знаю що в германця багато танкiв, аеропланiв i з ним важко воювати. Я в першу свiтову вiйну сидiв в окопах по три мiсяцi на одному мiсцi. Ми тодi давали їм червоного перцю. Вiн не дуже сунувся вперед. А тепер, дивись який йому привiлей: станцiя вiльна, хоч голими руками бери. Германець не поспiшає її брати, а рветься далi, вперед, по шосе. Мабуть, хоче захопити станцiю Батецька, а наша станцiя й без бою буде його.
      Менi стало соромно за себе, за бойових друзiв, перед цим розумним дiдом. Вiн стояв перед нами, киваючи сивою бородою i свердлив мої очi своїми пронизливими, правдивими очима, чекаючи вiд мене вiдповiдi. Я зовсiм забув, що хочу їсти, обдумуючи що йому вiдповiсти.
  -- Ну, чому мовчиш? Я бачу ти не рядовий. Боїшся, чи соромишся?
  -- Нiчого дiдусю, - нарештi вимовив я, - нам потрiбно зберегти сили, згуртуватись в мiцний кулак, дочекатись пiдкрiплення в технiцi. Нiмцi тим часом розпорошать свої стальнi панцири з хрестами по нашiй неосяжнiй Руськiй землi. Нам необхiдно в першу чергу зiрвати план таких спритних бойових дiй ворога. Потрiбно затягнути цю вiйну до зими. Нiмцi не привикли до наших морозiв, та й навряд чи приготовленi до них. От тодi побачите, що заспiвають нiмецькi вояки, разом з Гiтлером i Геббельсом. Нам треба берегти людей i технiку. Необхiдно навчитись лiпше воювати й тодi вже добре лупцювати цього культурного германця. Тепер потрiбно пiдняти бойовий дух воїнiв на прикладах перемог наших предкiв i твердо надiятись на нашу Перемогу.
      Дiд якось добрiше посмiхнувся в сиву бороду i щось замугикав собi пiд нiс. Нарештi вiн сказав онуковi, щоб той винiс нам хлiба, копченого сала i молока. Вдовольнивши голоднi, вiдчайдушнi позиви шлункiв, ми, зморенi, та знервованi, прямо впали в мертвецький сон. Проснувшись на свiтанку вiд радiсного гомону пташиного царства, я розбудив своїх друзiв.
  -- Пiдемо в Батецьку, поки не душно i не чути фашистiв, - спокiйно сказав я.
  -- Я сьогоднi не пiду. Дуже болить голова, - сказав Iванов, - в мене не вистачить сил пройти 18 км до Батецької.
  -- Швидко розминайтесь, вмивайтесь i пiшли. Хочеш дочекатись нiмцiв? - запитав я.
  -- Товариш хiмiнструктор, я не можу йти!
  -- Без розмов! Я, як керiвник гурту, наказую тобi в часи бойових дiй, явитись в Батецький райвiйськкомат, разом зi мною i Медведєвим.
     Через кiлька хвилин ми вирушили в 18 км похiд до районного центра Батецька. Iдучи зруйнованою дорогою, Iванов весь час вiдставав. Я часто гукав до нього, щоб вiн не вiдставав, пiдтримуючи ще знесиленого Медведєва за руку. Наперекiр контузiї, вiн старався зi всiх сил вперто i наполегливо рухатись вперед. Вiн насилу переставляв ноги, iшов мовчки, стиснувши зуби, та нi на що не жалiвся. Пiдганяючи Iванова, я думав про себе: - Може вiн насправдi хворий. Може потрiбно вiдпочити.
     Та друга думка не давала менi спокою: - За ним потрiбно стежити. Вiн хоче вiдстати вiд нас i втекти додому. Та там господарюють нiмцi.
     Сонце палило немилосердно. Хотiлось пити. Пiт заливав очi солоними краплями. Йти було надзвичайно важко. З великими труднощами ми добрались до райцентру Батецька.
  
      -- Зустрiч з полковим комiсаром i направлення в 1 Кiровську дивiзiю
  
   В райцентрi Батецька ми швидко розшукали райвiйськкомат. Вiн розмiщався на той час в маленькому вагонi, на краю соснового бору.
     Зайшовши у вагон, я вiдрапортував:
  -- Хiмiнструктор Гончарук, 68 стрiлецький полк 70 дивiзiї, з двома саперами, прибули у ваш райвiйськкомат з метою вiдшукати свою вiйськову частину.
  -- Чому не звертаєшся по званню? Чого не козиряєш менi?
  -- Забув статут? - суворо зауважив вiйськком.
      Я на мить розхвилювався, але швидко збагнув свою провину.
  -- Звiдки я можу знати ваше звання, коли ви одягнутi не за формою? - вiдповiв на запитання своїм запитанням.
     Вiн звичним енергiйним рухом, зняв з вiшалки гiмнастерку i швидко надiв її. Я побачив перед собою полкового комiсара.
  -- Ви дезертири! Ви втекли з фронту! Ви блукаєте по тилах! - гримнув на мене вiйськком, не дозволяючи менi сказати, хоч би одне слово, щоби оправдатися.
     Вiн покликав вартового з поста бiля вагончика i наказав йому арештувати нас.
     За наказом вартового, ми залишили свої вiйськовi, речовi мiшки, гвинтiвки й автомат ППШ бiля вагона. Вiн вiдвiв нас на достатню вiдстань вiд вагончика райвiйськкомату. Це мiсце було на невеличкiм узлiссi, на краю лiсу з зеленою шовковистою травою. Пташечки весело i безтурботно перемовлялись мiж собою, не розумiючи за що люди убивають один одного. Зозуля кувала комусь роки, чи днi, а може хвилини їхнього життя.
     А я, лежачи на цiй розкiшнiй травi пiд вартою, почував себе винним в цiй незвичайнiй iсторiї. Наша вiйськова частина вiрогiдно розсiялась по лiсу, коли отримала наказ вiдступу на нову оборонну межу. Я ж не получивши такий наказ вiд комбата, чи НШ батальйону, не мав права залишати КП батальйону i вiдходити туди де був пiдготовлений новий рубiж. Комбат був в той час в пiдроздiлах. А НШ? Я ж не мiг пригадати куди його позвало, чи направило вище командування. Нам, двом солдатам i сержанту - хiмiнструктору, чудом вдалося врятуватись вiд загибелi - вибухiв нiмецьких снарядiв. Тепер же виходить, що ми винуватi у своєму порятунковi? Думки наповзали одна на одну в моїй головi. Але розмiркувавши, що над нами стоїть свiй радянський вартовий, а не фашист, менi стало веселiше. Наше командування в теперiшнiй непростiй обстановцi колись розбереться i таких, як ми, заручникiв обставин виправдають. Отже, i судити не будуть. Тодi все виясниться i все буде добре. Мої друзi спокiйно спали-спочивали вiд жахливих випробувань на життя i смерть. Успокоївши себе такими гадками, заснув i я. О 23 годинi нас розбудив черговий по вiйськкомату i повiв у вагончик полкового комiсара.
     На цей раз вiйськком спокiйно розпитував мене i моїх товаришiв.
  -- Яким чином ви вiдiрвались вiд своєї частини? О котрiй годинi? Скiльки часу затратили на перехiд до Батецької? Кого зустрiли на своєму шляху? - ставив запитання за запитанням вiйськком.
     Про нашi пригоди я йому усе послiдовно розповiв. Пiсля моєї розповiдi, полковий комiсар, коротко охарактеризував нинiшню обстановку на Лузьскiм рубежi, якою вiн на даний час користувався. Потiм вiн взяв мою службову книжку i перегортаючи її листки, спокiйно, але вимогливо, запитав:
  -- Навiщо ви носите на петлицях трикутники? У вашiй книжцi немає записано, що ви сержант? Тут тiльки написана посада хiмiнструктора.
  -- Так нам в Окружнiй школi сказали, коли виписували нас по своїх частинах. Начальник школи на прощання сказав:
  -- Тепер не той час, щоб вас екзаменувати. Вiйна вас проекзаменує.
     Полковий комiсар вiддав менi мою червоноармiйську книжечку i запитав:
  -- Скiльки у вас є з собою гранат i набоїв?
     Набоїв приблизно по 25 штук на гвинтiвку, а гранат зовсiм не маємо.
  -- Черговий, - звернувся вiн до молодшого лейтенанта, - видай їм повний комплект набоїв.
     Вiйськком взяв зi столу письмову ручку i розмашисто записав: - Направляю хiмiнструктора Гончарук i двох червоноармiйцiв - саперiв на передову. Маршрут руху - станцiя Передольская. Вiн вiддавши направлення, й сухо сказав:
  -- Можете йти!
  -- Є, йти! - вiдповiв я.
     Ми всi троє вийшли з вагончика i вдихнули свiже повiтря на повнi груди. Ми були безумно радi такому щасливому повороту подiй по закiнченню зустрiчi з комiсаром. Навздогiн черговий по вiйськкомату крикнув нам:
  -- Гончарук, вас викликає полковий комiсар!
     Вiддавши свiй ППШ i ранець Iванову, я зайшов у вагон до вiйськкома.
  -- Ось вiзьми записку. Отримаєте боєприпаси, пiдете в столову, там вас нагодують.
     Я подякував його за помiч i доброту, i вийшов з вагона.
     Отримавши боєприпаси i повечерявши, ми вийшли на свiже повiтря. Ми повиннi були iти до станцiї Передольська, де нашi народнi ополченцi iз 1 Кiровської дивiзiї зайняли оборону. Але Iванов весь час заперечував слiпо дiяти наказу вiйськкома, посилаючись на свою хворобу. Медведєв ледве тримався на ногах, але мовчав. Я довго вагався, чи iти нам на нiч, чи вiдпочити, та на свiтанку рушити на передову. Вночi темно i буде важко орiєнтуватись i пробиратись в правильному русi по прифронтовiй полосi.
     I я прийняв рiшення вiдпочити до 4 годин ранку. Не встигли ми приземлитись до сну, як досвiтнi сутiнки будили нас своєю прохолодою. Я пiдскочив i побачив, що Iванова не було з нами на вiдпочинку.
  -- Медведєв! Пiднiмайся! Iванова вже не має! - викрикував я.
  -- Вiн втiк додому в село Великий Ведмiдь, цього району, яке було зайняте нiмцями.
  -- От тобi й хворий! Тiльки два днi нас вимучив своїм вiдставанням i ниттям. Вiн два днi не помагав менi, а сам сiдав вiдпочивати. Сьогоднi ми б були вже на передовiй лiнiї фронту.
  -- Не потрiбно про нього згадувати. Вiн зрадник i дезертир. Зрадив i нас, i свою Батькiвщину. Прийде час i його знайдуть.
      Прийшлося вирушати в дорогу нам, лише двом солдатам.
  
   5) 1 Кiровська добровiльна дивiзiя в районi ст. Передольська
  
     Через те, що дорога менi з Медведєвим була вже знайома, то ми на 10 -у годину ранку дiйшли до тилових пiдроздiлiв 1 Кiровської добровiльної дивiзiї. На залiзничному мостi нас зустрiв молодший сержант з цiєї вiйськової частини. Вiн взяв у мене направлення вiйськкома, i швидко прочитав його. Потiм вiддаючи аркуш паперу, сказав:
  -- Iдiть в штаб полку, там вам дадуть призначення. Ви маєте вiйськовi фахи, але менi ви не пiдходите.
   Пiшовши в тому напрямку, в який вказував сержант, ми врештi дiбрались до штабу полку.
     Великi сосни, та берiзки добре маскували штаб полку, i ми його не зразу найшли. Я зайшов у його розташування i вiддав направлення старшому лейтенанту Сухомлiнову, командиру комендантської роти. Вiн, прочитавши направлення, сказав:
  -- Ви будете в нашiй ротi хiмiнструктором, а для сапера в нас теж найдеться дiло. Iдiть, пообiдайте пiсля дороги i отримайте нове обмундирування, а то на вас страшно дивитись.
     Пообiдавши, ми отримали новi вiйськовi речi, бо нашi були витертi, рванi, замащенi, а шинелi були приваленi колодами на КП батальйону. Забравши новий вiйськовий одяг, я з Медведєвим пiшов на рiчку Луга, яка протiкала поруч, помитись, i привести себе в порядок. Рiчна вода змила не лише бруд з нас, а й всi нашi жахи, нервовi переймання. Нам, двом однополчанам, дали до ранку перепочити.
     На другий день мене викликав в штаб полка начхiм служби полку старший лейтенант Воробйов. Вiн уважно розглянув мої конспекти по хiмсправi з Окружної школи Окремого дегазацiйного батальйону. Потiм вiн сказав:
  -- Є вакантне мiсце! Я назначаю вас хiмiнструктором комендантської роти. Конкретний iнструктаж ви отримаєте письмово, завтра о 19 годинi вечора. Сьогоднi дам вказiвку видiлити вам хiмвiддiлення в довiренiй нам ротi. Дивiться, рота велика - 150 осiб, щоб у вас був належний порядок на вашiй дiлянцi по хiмсправi.
  -- Ви вiльнi!
     Iдучи в розташування роти, я думав: - Рота є рота, це не батальйон. Там я часто мiг бути на передовiй, бачити страшний бiй, допомагати пораненим у важку хвилину, замiнити їх, коли кожний боєць найдорожче золота. Там я почував себе справжнiм учасником священної, хоча i жахливої вiйни. А тут що? Сиди собi при штабi й чекай доки шалений снаряд знайде тебе в блiндажi, як тих двох телефонiстiв на КП батальйону. Але наказ є наказ. Його потрiбно виконувати.
     На наступний день гiтлерiвськi пiхотнi частини вели жорстокi атаки на нас пiд прикриттям своїх танкiв. Нашi переднi пiдроздiли на передовiй мужньо захищали довiренi їм рубежi. Вони свято продовжували берегти славнi традицiї заводчан з Кiровського заводу на вiйнi.
     Ось знову бачу, як вчорашнi робiтники, одiтi в вiйськову форму, закидали грiзнi танки пляшками з запалюваною рiдиною i гранатами. А ось солдат здалеку кинув просту гранату пiд танк i умисне пiдiймав над щiлиною солдатську каску. Кулi з кулемета прошили її, та в цей час пролунав величезний вибух пiд черевом танка. Це, мабуть, зiрвалась протитанкова мiна, на яку затягував танк смiливий i мудрий солдат. Танк спалахнув, а ось i ще один пiдiрвався на мiнi. Пiхоту зразу ж вiдсiкли кулеметним вогнем. Деякi танки прорвались на першi нашi окопи. З другого ряду окопiв їх закидали зв'язками гранат. Ось так героїчно боролись з таким настирним ворогом добровольцi iз 1 Кiровської дивiзiї.
      Зараз я так собi думаю: - Як ми могли в таких кровопролитних, жахливих боях, 23 доби утримувати довiренi нам рубежi?
     Багато ополченцiв полягло на полi бою, та хто мiг тримати зброю в руках, не ховався за спинами товаришiв.
     Нiмецьке командування берегло людей i кидало танки для прикриття пiхоти, що прасували окопи добровольцiв - кiровцiв. Деякi танки проривали нашу оборону, i заходили в тил наших пiдроздiлiв. Там вони нападали на штаби батальйонiв, полкiв, паралiзували зв'язок i постачання боєприпасами, хлiбами, та простою водою для пиття.
     Я навiть чув про висадки невеликих груп диверсантiв з повiтря в нашiм тилу, якi там сiяли панiку. З ними важко було боротись, бо вони одiвались в нашу вiйськову форму, чи мiлiцейську. Розпiзнавати було не просто, та люди пiдказували як знайти їх. Танки, що проривалися i диверсанти iнколи громили нашi обози тилового постачання, оскiльки охорона їх була нечисельна i не вмiла воювати з ними.
     Так i в нас було.
     Зненацька, з пiвнiчно - захiдної сторони до штабу полку стали наближатися три ворожi танки.
     - Знищити танки будь-якою цiною! Не допустити розгрому штабу полку! - наказав НШ полка сержанту Боброву.
     Сержант роздiлив вiддiлення на три гуртки. Кожний з них повинний був знищити по танку, взявши з собою гранати й пляшки з коктейлем Молотова - запалюваною рiдиною. Два гуртки повзли не назустрiч стальнiй потворi, яка смертельно жалила все, що рухалось, а в її обхiд. Солдати, переборюючи жах, повзли, маскуючись в густих кущах i низькорослої брусницi.
     Двоє в групi страхували, того що повз зi зв'язкою гранат. Танки рухались повiльно, шукаючи здобич - солдат i офiцерiв, поливаючи з кулеметiв те, що їм подобалось.
     - По одному заходьте в тил танкам, решта лежiть на мiсцi, - кричав, наказуючи своїм пiдлеглим сержант Бобров.
     Фашистськi танкiсти не помiчали повзучих солдатiв з гранатами, та замiтили тих, що страхували їх. Застрекотали танковi кулемети й двоє бiйцiв навiчно застигли на землi. Ще двi людини були раненi i їх кров окропила рiдну земельку. Так кулеметнi черги танка нанесли лиха нашiй комендантськiй ротi.
      Солдат Єгоров встиг кинути двi пляшки на перший танк з запальною сумiшшю. Танк запалав. Тут i пронизав повiтря вибух. Барабаннi перетинки вух теж, мабуть зiрвались вiд вибухової хвилi, та надзвичайно сильного звуку.
      Все це трапилось так швидко, що нiмцi-танкiсти не встигли повискакувати з палаючого танка. Друга стальна черепаха з розгону наїхала на повзучого Єгорова i в ту ж мить пiдiрвалася. Це можливо в нього були ще не використанi гранати. Та в останню хвилинку свого життя Єгоров все ж використав їх для загибелi залiзної потвори, яка сiяла навколо себе жах.
      Танк крутився на мiсцi, пускаючи довгi черги з кулемета. Незабаром товаришi Єгорова пiдпалили друге броньове чудовисько. А 3 -й танк миттю розвернувшись, швидко чкурнув з мiсця бою i зник в густих березових кущах. Вiддiлення сержанта Боброва знищило два ворожих танки, та втратило навiк трьох бiйцiв, i ще двох важко поранених воїнiв перев'язувала медсестра. Наш штаб полку залишився на своєму мiсцi. 
      В той час на переднiм краї нашої оборони йшли нерiвнi бої. За наказом начштабу полку нашу комендантську роту було розформовано, у зв'язку з недостачею солдат в знекровлених пiдроздiлах. Поповнення свiжих сил в полк не поступало. Бiльшу частину солдатiв вiдправили в роти. Залишився лише взвод старшого сержанта Павлова при штабi полку. Я отримав посаду помiчника комвзводу, але бiльше виконував накази начштабу полку. Мов гранiт, стояли кiровськi ополченцi, разом з кадровими частинами Червоної Армiї, по всьому Лузькому оборонному рубежi.
     23 днi та ночi непохитно стояли бiйцi нашої дивiзiї. На Лузький оборонний рубiж пiдходили новi нiмецькi пiдкрiплення. Фашисти посилали в бiй нове поповнення в живiй силi, технiцi, ланки танкiв. Майже безперервно вони штурмували нашi знекровленi вiйськовi частини з повiтря бомбардувальною i винищувальною авiацiєю.  
      В кiнцi серпня 1941 року, нiмецькi вiйськовi частини маючи перевагу в наземнiй технiцi й авiацiї, прорвались на стиках наших вiйськових з'єднань. Вони пiшли в їх обхiд потужними механiзованими ланками заходячи їм далеко в тил.
  
   3 - я частина: - До лiнiї фронту
  
   1) Комендантський взвод старшого сержанта Павлова - героя Радянського Союзу
     
      Комендантський взвод старшого сержанта Павлова - героя Радянського Союзу, ще з вiйни з бiло - фiнами, тепер отримав окремий наказ вiд командира полку:
     - До настання темноти прикривати вiдхiд нашої частини.
      Що ми негайно зробили, вкопавшись глибоко в землю. Кожен боєць отримав свiй сектор обстрiлу за наказом старшого сержанта Павлова, який детально проаналiзував позицiї прикриття вiдходу полку.
      Стояв теплий, сонячний серпневий день. Подував легенький пiвденний вiтерець, злегка погойдуючи бiлокорi берiзки, несучи запахи пилу i гарi. Довкола стояла гробова тиша. Можливо агресор проводив передислокацiю своїх вiйськових частин, створюючи основнi групи танкiв i мотопiхоти для прориву фронту. Та мабуть, нiмцi не забули i про цю дiльницю фронту.
      Раптом вони вiдкрили щiльний мiнометнiй вогонь, який не давав змоги пiдняти голову щоб зорiєнтуватись в повнiй мiрi в цiй напруженiй обставинi. Смертельнi осколки вiд мiн гидко посвистували навколо. Та не пройшло багато часу, як нiмецькi солдати пiшли в атаку. Вони йшли в повний рiст i стрiляли на ходу з автоматiв. Щось холодне закралось менi в душу. Та сержант Павлов мав мiцнi нерви й залiзну витримку. Менi добре було видно обличчя ворожих солдатiв i їх холоднi посмiшки, вiд яких було моторошно. Та й наказу вiдкрити вогонь не має. Ми пiдпустили їх до 80-ти - 100 метрiв. I ось для нас пролунала команда:
      - Вогонь! Вогонь, по фашистах!
      Одночасно застрекотали три кулемети Дегтярьова. Строчили автомати ППШ, лунали пострiли звичайних гвинтiвок Мосiна i снайперських СВТ-40 з оптичним прицiлом. Коли нашi кулi почали влучати в цих зухвалих воякiв, то вони заметались, як на сковородi ще живi вугри. Їх атака захлинулась i вони покотились туди, звiдки починали наступати. Котились вони, а вiрнiше, як гади, повзли назад у свої окопи по землi по - рачки, бо пiд кулями вiльно не постоїш. Вони не могли й ранених забрати вiд щiльного, та влучного нашого свинцевого покосу живих. Так наша вiдсiч страшенно перелякала ворогiв.
     - Бережiть набої! - покрикуючи наказував сержант Павлов, - нам потрiбно за будь-яких обставин протриматись до вечора.
      Ми давно ретельно вивчили гiтлерiвськi позицiї й встановили що на цiй дiлянцi фронту в противника не залишилось нi танкiв, нi артилерiї, окрiм батальйонних мiнометiв. Фашисти час вiд часу, вели методичну пристрiлку рiзних шматкiв фронту, прощупуючи нашу оборону. Тiльки бiльш в атаку бiлої днини вони вже не ходили. Коли ж стемнiло, то взвод старшого сержанта Павлова вирушив доганяти свою вiйськову частину. Сержант залишив лише перше вiддiлення сержанта Боброва тимчасово прикривати вiдхiд взводу.
     - Товариш хiмiнструктор Гончарук! - звернувся Павлов до мене, - залишитесь iз сержантом Бобровим. В разi непередбачених обставин ти можеш його пiдтримати та дати цiнну пораду, або замiнити його. В такiй ситуацiї я не мiг нi вiдказати Павлову, нi запропонувати йому iншу пропозицiю, бо вiн був набагато практичний в таких обставинах. В нього був набагато бiльший бойовий досвiд, ще з радянсько - бiлофiнської вiйни 1939 - 1940 рокiв. Вiн подав менi руку i мiцно притиснув мене до себе.
     - Я надiюсь на тебе, - тихо мовив вiн менi на прощання.
      Хвилин десь через 15, командир вiддiлення - сержант Бобров, наказав нам, непомiтно для ворога, залишати окопи. Що й ми по черзi робили скрито вiд загарбникiв. Так всi ми опинились за невеликим пагорбом, де вже вiльно можна було стояти на ногах, не лякаючись того, що нас замiтить ворог. Тодi сержант Бобров повiв нас на пiвнiч, як було домовлено зi старшим сержантом Павловим, орiєнтуючись по зiрках на небi. Йшли дуже спритно, щоб наздогнати своїх друзiв по взводу. Та пройшовши деякий час, ми так i не змогли їх наздогнати. Щось було не те, як домовлялись сержанти.
      - Ми певне пiшли не по тiй стежцi, - сказав я.
      - Павлов мусив нас зачекати.
      - Щось пiшло не так, як треба, - вiдповiв сержант Бобров.
      - Ми повиннi наздогнати взвод i наздоженемо, - добавив вiн.
      I наш невеличкий загiн рушив далi в темну, але Зоряну нiч, яка оповивала нас ховаючи орiєнтирнi прикмети людських, чи звiриних стежок. Зорi, хоча мерехтiли, але не давали того свiтла, для огляду навколишньої нас природи. Скрутно було у мене на душi, та не тiльки у мене. Були навiть суперечки мiж солдатами з командиром вiддiлення по поводу напрямку куди йти, чи сiсти вiдпочити, але я був на сторонi сержанта. I все якось обiйшлося без будь - яких серйозних випадкiв.
     
    2) Нашi вiдступальнi маневри лiсами 
     
      Ми, з гiркими думками, все ж догнали своїх товаришiв лише на свiтанку. Пару годин ми перепочили, скинувши мокрi вiд роси кирзовi чобiтки. Та потiм ми жвавим темпом день i нiч попростували по незнайомiй мiсцевостi доганяти свою вiйськову частину. Ми йшли довго з короткими перервами на перекур i на невеликий перекус залишками харчiв. I з'єднались зi своїми лише на другий день. Вiд начальника штабу полку я довiдався про справжню, дiючу, вiйськову обстановку на той час, якою вiн сам вiдав. Це сталось тому, що я був у нього на особливому положенню, i виконував всi його доручення, бо був з комендантської роти, то вуха не закривав, коли вiн перемовлявся зi старшими офiцерами. Залишки Кiровської дивiзiї i рештки її сусiди - вiйськовi частини опинились у повному оточеннi ворогом. Для нас залишався лише один вихiд з трудного становища: рухатись лiсами, болотами, i виходити до своїх за лiнiю фронту.
      Ми, залишаючи Батецький район Новгородчини, пiшли на пiвнiч в Ленiнградську область, по лiсових дорогах i просiках. Попереду нас в авангардi -(це я знав вiд НШ) в головi рухався розвiд-взвод - дозор, а з бокiв, бокова охорона. Ми, простували цiлу нiч. Йшли, чи вiрнiше чалапали гуртками й поодиноко з якоюсь вiрою в мiзках, чвалали автоматично, ступаючи один за одним. Свинцева вата оповила все моє тiло, яке i так було мов побите ногами. Отакi були всi люди, я маю на увазi стан людей. На свiтанку ми зупинялись, копали окопи, гнiзда, готовились для оборони. Незабаром, пiсля того, як розвиднилось, гiтлерiвцi на мотоциклах, всюдиходах наздоганяли нас i з кулеметiв, мiнометiв i автоматiв обстрiлювали наш полу - вiйськовий табiр. А вiн пiсля всiх боїв i наших блукань по цих дрiмучих лiсах вже не був на армiйський бiльше помiтний. Потiм вороги раптово зникали, як i появлялись. Так було двома свiтанками, а на третiй ми отримали наказ нашого командування залишити проти них засiдку в лiсових хащах. Ми, взвод з комендантської роти, повиннi були понадпилювати дерева, що росли бiля лiсової дороги, щоб при поверненнi зловмисникiв пiсля їх наскоку на нас, звалити тi стовбури на дорогу i прикiнчити нападникiв. Що ми тодi i зробили, але в нас закiнчувались набої до нашої зброї. Боєприпаси немислимо повичерпували. Ми берегли кожен патрон, гранат майже зовсiм не було. Вони були на вагу золота. А про харчування, не могло бути й мови. Ми вже багато днiв не отримували нiяких харчiв. Їли лише ягоди чорницi, брусницi та гриби.
      Вдень ми не могли рухатись великими гуртами людей. Бо як тiльки розвиднялось, фашистськi розвiдувальнi лiтаки - рами, чи костилi, як ми їх називали, несподiвано з'являлись i кружляли над лiсовим районом там, де на їх думку, ми могли находитись, i знаходили. Тодi iншi нiмецькi лiтаки "Юнкерси" засипали лiс бомбами й стрекочучи смалили в нас з кулеметiв. Рятуючись вiд металевих фашистських хижакiв, ми несподiвано наштовхнулись на непрохiднi багнища. Незабаром до основних наших сил туди пiдтягнулись обознi частини та вся технiка, що ми зберегли.
      Пiхота ще якось могла би пройти через це болото, але в нас був наказ вивезти всю технiку з оточення, що залишилася пiсля боїв.
      З пiвночi, з боєм, до нас проривалася радянська дивiзiя номер 90.
      Нас одне вiд одного роздiляла вiдстань лише в 14 кiлометрiв. Але два з половиною кiлометрiв з них були непрохiдними для технiки. Об'єднаний штаб Кiровської дивiзiї й дивiзiї НКВД розташувався бiля одинокого лiсозаводу, де лежали незлiченi штабелi колод зрiзаних дерев. Наша дивiзiя разом з залишками дивiзiї НКВД, та з iншими оточеними вiйськовими частинами всю нiч будувала - мостила переправу з цих колод через болота. Будували таким чином, щоби зверху був шар води 10 - 15 см. Ми, так старанно замасковували цю рукотворну дорогу з колод вiд повiтряних ворожих розвiдникiв. Самi ж повертались до густого соснового лiсу мокрi й голоднi. Та нiмецькi лiтаки зверху все ж помiчали наш настил в болотi, та вщент руйнували його.
      Таке змагання продовжувалося кiлька днiв i ночей. Вночi була важка, непосильна праця зморених, голодних людей з однiєю лише Вiрою в наше Праве Дiло. А вдень продовжувалось завивання лiтакiв i бомб, свист осколкiв, якi сiяли смерть та жорстокi поранення вцiлiлим людям. Нарештi одного дня ми отримали команду на знищення нашої технiки i рухатись на з'єднання з дивiзiєю номер 90, що стримувала наступ нiмцiв, якi рвались до мiста Ленiнграда. Ось так знищивши обоз зi всiєю бойовою технiкою, ми залишились у величезних важко прохiдних лiсах, у повному оточеннi ворогом. 2 тижнi ми не отримували боєприпасiв i харчiв iз - за фронту. Густий непролазний лiс не розчищений вiд кущiв i молодої порослi дерев був нашим порятунком вiд фашистських вiйськ. Та вiн i харчував нас ягодами й грибами. Були ще зеленi супи з дикого часнику й цибулi з грибами. Були узвари з м'яти, ромашки, суниць, заячої капусти та iнших лiкарських рослин, що якось пiдтримували наш фiзичний стан. Та не для всiх i не так часто як би хотiлось. Це було iнколи, спонтанно, не централiзовано, в солдатських казанках на кiлька людей. Дуже хотiлось їсти та лише вiра в прорив до своїх основних вiйськових частин, якi як i ми вiдбивали атаки вiроломних сил з культурної Європи пiдтримували нас i наш дух. Не знаю який ще солдат змiг би таке пережити без елементарного харчування, й побуту, та ще й стiйко воювати з переважаючими частинами до зубiв озброєного нiмецького Вермахту. На нього працювала майже вся Європа. Та дух вiдважних предкiв - ратоборцiв не пiдтинала нiяка халепа, в яку несподiвано ми вскочили. Просiками та хижими стежками ми простували на пiвнiч до мiста Ленiна - Ленiнграда. Все це зiгрiвало нашi очманiлi душi i якось пiдiймало настрiй, хоча й плелись голоднi, мокрi, виснаженi. Наш одяг був покритий багнюкою, в чоботах хлюпала вода. Ноги були стертi до кров'яних мозолiв, до ран, бо ж не було часу, щоб перемотати онучi у своїх чоботах. Ми вже й не знiмали тi чоботи, бо потiм i взути не могли, настiльки опухли були ноги i вiд голоду й вiд натирань. Ми йшли вперто до кiнцевої мети - з'єднання братiв по кровi радянських солдатiв. Рухались вночi й коли могли, i цiлий дощовий, чи в похмурий день. Прямуючи один за одним живими мертвецями, ми прислухувались до артилерiйської канонади, бо тiльки вона могла визначити лiнiю фронту.
      Нарештi, на однiй з зупинок, сержант Бобров сказав:
   - Швидше б добратись до своїх, та трохи пiдкрiпитись i знову бити фашистiв до перемоги. Бити їх треба доти, доки їхнього слiду не залишиться на нашiй рiднiй землi. Дуже не хочеться даремно гинути в цьому безмежному лiсi, не знищивши цих непрошених гостей, якi прийшли з мечем на нашу землю. Вони зайняли нашi мiста i села, зухвало роз'їжджають по дорогах, а ми мучимось в лiсових хащах мокрi, голоднi й виснаженi. Яка жахлива несправедливiсть...
   Настала гнiтюча пауза.
      Пiдiйшовши та поклавши руку на плече товариша, я втiшав його:
   - Не потрiбно так журитись, товариш сержант. Ми неодмiнно доберемось до своїх. Ну, в крайньому разi, розшукаємо партизанiв якi повиннi тут бути. Бо ж з вiйськової точки зору, недальновидне б було не використати цi великi лiсовi райони без пiдпiльникiв i партизанiв. Я цiлком вiрю в те, що залишилось ще дуже багато радянських людей, якi вiрять в нашу перемогу. То вони нам i допоможуть.
   Вiд таких простих невеличких промов у людей свiтлiшали обличчя i в очах засвiчувались вогники надiї, а не вiдчаю, чи розпачу, який скорiш, нiж ворог, пiдточував наш дух надiї на щось лiпше.
      Повiльний рух голодних, брудних, не митих тижнями, а й може i понад мiсяць, продовжувався. Вошi, блохи i їх бiленькi дiтки - гниди розкошували пiд цiєю брудною вiйськовою одежиною на наших немитих скелетне - образних тiлах. Та, всупереч цьому, ми пiшки просувались далi до запланованої цiлi. Добровiльно залишатись тут не хотiли навiть пораненi й хворi люди. Мабуть, в кожного з нас була єдина думка: - Якнайшвидше вийти з оточення. Але на жаль не всiм судилось дiйти до мети.
     
      3) Вiдправка лiтаками весь вищий командний склад радянських пiдроздiлiв, що опинились в облозi ворогом, до Ленiнграда, на "Велику землю".
     
      Хочу ще сказати про те, що наша комендантську рота, тодi мала мiцну вiйськову дисциплiну, про що не скажеш про iншi вiйськовi пiдроздiли. Можливо це було пов'язано з тим, що там дуже багато офiцерiв - вiд лейтенанта до майора, чи капiтана загинули, або були пораненi та не могли командувати своїми пiдроздiлами, хоч були з бойовими нагородами. А старший сержант Павлов обiймав посаду комвзводу, i взагалi був - герой Радянського Союзу, який мав не менш, а то, напевно, ще бiльший вплив на солдатiв.
      У нас майже всi офiцери були на своїх вiйськових посадах. Командир роти старший лейтенант Сухомлинов зi старшиною мiцно пiдтримували порядок i дисциплiну в комендантськiй ротi. Полiтрук з одним командиром взводу, (бо двох не було) теж мали авторитет серед солдатiв.
      Нараз ми почули гуркотiння лiтака. Всi пiдвели вгору голови.
  -- Це нашi радянськi, з зiрочками! - пролунало безлiч голосiв.
      Всi дуже зрадiли, наче заново на свiт народились. Це нам хтось з вищого командування iз - за фронту боєприпаси й продукти прислав. Як тiльки сiдав лiтак, то люди облiплювали його, та обнiмали пiлотiв. Однi пiдкидували їх вгору. Другi нетерпеливi самi пробували розвантажити лiтаки. Офiцери не зразу змогли навести порядок. Наша комендантська рота сама не могла справитись з напливом голодних, змучених iстот, якi звались червоноармiйцями. Тiльки через хвилин 20 - 30 офiцери змогли дати раду цiй справi. Стрiляли вгору i вниз по - ногах з наганiв доповняючи триповерховою брудною лайкою на надто пiдвищених тонах. Через кiлька годин, опiсля перерахунку кiлькостi вантажу i людей, кожен iз нас отримав iз їди по три сухих галети й по п'ять набоїв до стрiлецької зброї.  
      В той же день цi ж лiтаки вивезли весь вищий командний склад радянських пiдроздiлiв, що опинились в облозi чи оточеннi ворогом, до Ленiнграда. Лише двом раненим молодшим командирам пощасливило попасти в лiтак. На лiкарняних ношах, а то i на простих плащ - наметах лежали важко хворi та пораненi. Лiкарi в розпачi стояли бiля них i нiчого не могли зробити.
      Мої очi й розум не могли повiрити цьому...
      На тих хто залишився - це справило гнiтюче враження, бо замiсть сильно хворих, чи важкопоранених полетiли до своїх нашi командири. Хоча б 50 на 50 вiдсоткiв, а то... В це трудно було повiрити, але це було. Я вiдкидав свою набридливу думку про те, що так не робиться, по - справедливостi, та вона, як та муха, ще довго докучливо бринiла, в розпухлiй головi. Нiхто з нас не обговорював цю ситуацiю, хто зi страху, хто може не по розумiнню, а хто й так неспромога це зрозумiти...
  
      4) До лiнiї фронту окремими гуртами
     
      Ми ж всi тi, хто залишився, отримали наказ виходити невеликими групами й навiть поодинцi. Я не знаю, хто куди виходив, чи за лiнiю фронту, чи до своєї домiвки, якщо вона була десь поруч, навiть якщо вона находилась на територiї захопленої ворогом. Без вищого офiцерського складу солдатами не легко було керувати. З нашої Кiровської дивiзiї, утворився окремий загiн. Командування розробило окремий маршрут руху. По цьому маршруту ми сунулись доба за добою знесиленi, як черепахи, на пiвнiч на з'єднання з основними радянськими вiйськовими силами, якi захищали мiсто Ленiнград. Частина бiйцiв мучилась дизентерiєю, яка виснажувала людей до вигляду привидiв. Деякi окремi групи бiйцiв вiддiлялися вiд основної маси загону, вважаючи, що меншою групою краще буде перейти лiнiю фронту. Ось так наш Кiровський загiн розтанув прямо на очах, без достатньої кiлькостi офiцерського складу. Тут i так сили бiйцiв виснажувались навiть не за добу, а за кiлька годин. Лiк днiв, чи тижнiв в чумних головах людей виснажених голодом, ранами чи хворобою вже правдиво не сприймався.
      Та тут, як на зло нам, йшов майже безперервний осiннiй дощ. Одежа на нас намокла - це були лишнi кiлограми сиростi. Особливо шинелi намокали так, що це нами сприймалось, як тони вилитого чавуну на нашi плечi.
      Так ось, я пiсля роздiлу Кiровського загону опинився в невеликiй групi сержанта Боброва. Ми вирiшили рухатись вперед, доти, доки несуть ноги та б'ється серце.
      Але наш гурт вже не мiг за день пройти й 10 кiлометрiв. Згiдно з  домовленiстю нашого вищого командування з мiсцевими партизанами, їхнi провiдники до нас з якоїсь причини не прийшли на мiсце зустрiчi. Причини нам були не вiдомi. Можливо їм не дозволила обстановка у зв'язку з якимись дiями нiмецьких вiйськ в цьому районi та вони не змогли нас розшукати. Це ж був дуже величезний лiсовий масив з чималими болотами.
      По нашiм пiдрахункам можливо був кiнець вересня, чи начало жовтня 1941 року. Сержант Бобров, змучений голодом i дизентерiєю, помер, не дочекавшись виходу за лiнiю фронту. В той бiдолашний день ми його похоронили та розпалили багаття. Фашисти на той час уже не звертали уваги на появу диму в цьому лiсi.
     
      5) Вибiр подальших дiй. Один в розвiдку.
     
      Я, трохи зiгрiвшись, з превеликим зусиллям скинув з нiг чоботи. Сам собi не мiг повiрити, що на таких ногах можна було ходити. Це були суцiльнi кривавi мозолi на пальцях нiг i п'ятках, на опухлих ногах. Та зiгрiте моє тiло хотiло спочинку i я якось не помiтно заснув. Скiльки я спав, я не знаю. Моє виснажене тiло, було якесь кволе, зiгрiте ласкавим теплом. Хворi, опухлi ноги не тримали виснаженого органiзму. Голод вивертав мiй живiт i рiшучо рвав кожну його клiтину з бузувiрською методою. Та я все ж переборовши свою млiсть, важко, з якоюсь безмiрною натугою пiдвiвся i босий, без чобiт повiльно поплiвся по гриби в гущавину лiсу. Тут цього добра хватало на добрий гурт людей.
      Досить скоро я назбирав їх повний солдатський казанок i з калюжi набрав каламутної води. На однiй полянi мiй нiс помiг менi найти кiлька стебелин дикого часнику i я його теж рiшив кинути у вариво. Та ще якусь траву схожу на петрушку знайшов, яка була не гiрка на смак, але давала цiлющий навар. Потiм я поставив варити так званий "маринований" суп. Так перемагаючи бiль в ногах i в усьому тiлi я ходив коло багаття. Пiдкинув сухих дров. А кругом цього багаття лежали й сидiли мої друзi по нещастю. Як тiльки я проснувся, то був весь час в роздумах: Що ж далi робити? Розпач нудив мене не гiрш нiж голод, який висмоктував всi мозки, так хотiлось їсти. Та перш нiж щось закинути в голодний шлунок я рiшив поговорити з людьми. Зiбравши всю силу волi в мiцний кулак, я звернувся до них:
  -- Хлопцi, а що ми далi будемо робити?
      Полум'я в багаттi тiльки байдуже потрiскувало в цю хвилину i менi нiхто не вiдповiдав... Пауза затягувалась...
  -- Я думаю, що треба рухатись на пiвнiч. Хто може пiдвестись, то може зi мною пiдете? Чого ж ви всi мовчите? Чи може у вас є якiсь свої бiльш розумнi думки?
      Всi, хто був бiля багаття, були надто понурi вiд розпачу i свого безсилля.
  -- В цьому лiсi без рiшучих дiй ми загинемо. I без харчiв ноги навiк протягнемо. Щоб цього не сталось, я пiду зараз в розвiдку, щоб знати куди нам iти. В такому станi ми болотами вже не можемо пробиратись. Нам неодмiнно потрiбно знайти людськi оселi, де ми зможемо розжитись на харчi. Без допомоги людей ми пропадемо тут даром, - сказав я друзям по спiльнiй бiдi.
      Коло багаття повисла гнiтюча пауза. Менi нiхто не вiдповiдав. Почекавши ще кiлька хвилин i впевнившись що менi самому треба пiти на розвiдини ситуацiї до автомобiльної артерiї. Вона тяглася до мiста Ленiнграда.
      Знову зiбравши всю свою силу волi в кулак, я з великою натугою натяг висушенi чоботи на потертi до кровi ноги й пiдвiвся. На напiвзiгнутих ногах поволi та обережно пошкутильгав до брукiвки.
      Я рухався дуже обережно, лякаючись наступити своїми кирзовими чобiтьми на суху гiлку, яка могла би хруснути й мене могли б учути патрульнi фрiци. Густий березняк, що розрiсся в цiй мiсцевостi, поздовж дороги, добре маскував мене. Так я непомiтно наблизився до дороги та прилiг в придорожнiх кущах. Та скоро стане сутенiти. Вдень було набагато легше спостерiгати й вивчати цей шлях, як поводження вартових на ньому. Через деякий час я знову таки з найбiльшою обачнiстю почав рухатись вздовж шосе. Серце так стугонiло, як двигун при перевантаженнях. Я озирався безупинно кругом себе i незважаючи на осiнню сiру прохолодну погоду спiтнiв, як лiтом у спеку. По шляху рухались вантажнi авто з солдатами або ж з вантажами, й легковi машини, мотоцикли з солдатами та офiцерами. Танковi, мотопiхотнi, артилерiйськi, iнженернi, медичнi частини й пiдроздiли тилу та зв'язку сунули, мабуть на Ленiнград. Все це так гуркотiло, дзвякало i шипiло, як змахи крил залiзного змiя, пiднiмаючи якусь незрiвнянну смердоту. Вiд цього менi дуже хотiлось чхнути й дуже всерединi нудилось. Голова навiть розболiлась.
  -- Це ж треба так зiпсувати чисте лiсове повiтря непроханим гостям, - глузливо подумалось менi.
      Ще сiрi тiнi не перефарбувались на чорнi, але все якось почало поволi розпливатись в моїх очах. Та посидiвши бiля дороги й пройшовши, чи пластуючи в деяких мiсцях, я роздивився, як поводяться ворожi патрулi на дорозi, та те, що нiмецька технiка майже безупинно рухається на пiвнiч.
      Поволi я дiбрався до невисокого дорожнього мосту, що перетинав невеликий рiвчак з пониззям. Тут я зупинився недалеко бiля нього надовго, вивчаючи пiдхiд i вiдхiд вiд його. На мою думку, це було найкраще мiсце для переходу цiєї ворожої артерiї. Через пару годин моїх розвiдин ближньої мiсцини я повернувся до голодних i наче схожих на побитi яблука, жовто-зеленого кольору, обiдраних, закiптюжених бiля багаття побратимiв.
  -- Друзi, у нас немає iншого виходу, як перейти недалечко вiд нас шосейну дорогу, пiсля моїх розвiдин. Я обстежив наскiльки змiг, саму ближню мiсцевiсть i впевнився в тому, що це лiпше рiшення, щоб безвiсно тут з голоду i хвороби не сконати. Це буде наш добрий плюс, чи вiрний шанс.
  -- А мiнуси, це то, що ця дорога весь час пiд пильним доглядом нiмецьких патрулiв i по нiй безперестанку рухаються колони нiмецької технiки. Та й одинокi ворожi машини, мотоцикли проходять надто часто одна за однiєю, що я й не можу гарантувати, коли ми зможемо перейти, щоб нас не замiтили. Та ще й пiшi вiйськовi патрулi. Тут треба буде наскiльки можливо швидко проскочити цю небезпечну для нас дiлянку шляху. Зробити це можна лише вночi, а тепер ввечерi попробувати пiдiйти до дороги i стежити за тим через який час патрулi рухаються по нiй. 
   Проте нiхто з тих хто находився бiля багаття, не наважувався iти зi мною.
     
      6) Спроба переходу через автомобiльний шлях
     
      В цей час до нашого багаття пiдiйшла група бiйцiв, ведучи з собою пiд руки хворого на дизентерiю офiцера - старшого лейтенанта. Ознайомившись з тiєю обстановкою, що я розказував друзям, вiн наказав переходити нам цей шлях. Наказ командира нiхто вже не обговорював.
      Всi почали збиратись i я перший повiв всiх до намiченої цiлi.
      Коли ми непомiтно пiдiйшли до брукiвки, то вже добре смеркалось. День невпевнено танцював на мiсцi перед вiдпочинком. Залишилось метрiв 30 чи 40 до шляху i ми залягли в кущах.
      Я непомiтно пiдповзаю майже до самого шляху i заховуюся за кущиком шипшини чи свербиусу, як його вдома називали. Тим часом машини безцеремонних нападникiв пiднiмаючи пилюку i розсiваючи вихлопнi гази по нашiй землi котилися по шляху в пiвнiчному напрямку. Невелика група солдат на чолi зi старшим лейтенантом лежала трохи подалi вiд шосе в кущах верболозу. Окрiм технiки по шляху снували ворожi патрулi сiро - жабиного кольору, вицокуючи пiдкованими чобiтьми. Я лежав за кущем i спостерiгав, як вони парами карбували брукiвку. Лежав i мiркував, жалкуючи про те, що в нас не має жодної гранати чи вибухiвки. Це був би їм вiд нас останнiй подарунок. А то можна було б знайти мiст i пiдiрвати його. Тодi б хоч на пару годин зупинилось це нескiнчене пересування технiки закордонних душогубiв. Я забув про холод i голод. Серце обливалось кров'ю ревучи вiд напруги страху i безсилля. Я був готовий з двома набоями у гвинтiвцi накинутись на непрошенi зайди. З такими думками я чекав наказу старшого лейтенанта. Та наказу не було. Не було нагоди безпечно перейти шлях. Так в сторожкiм чеканнi лiпшої нагоди пролинула нiч. 
      На ранок ми повернулись на старе мiсце. Товаришi ледве донесли хворого офiцера. Промерзлi вiд сиростi нiчного дощику i занадто низької температури, мабуть до пару градусiв тепла, та ще голоднi, ми були надто виснаженi. То й ледве добрались до багаття. Його пiдтримували хворi товаришi, якi не змогли йти з нами. Зiгрiвшись, ми зразу ж заснули. Вранцi обридливий дощ перестав йти. Вiтер розвiяв зловiснi хмари. Низько над верхiв'ям високих ялин показалось таке ласкаве, яскраве осiннє сонечко, якого ми не бачили майже два чи три тижнi. Це була єдина радiсть на той час, для нас, як для дiтей.  
      Просушивши на сонцi та бiля багаття шинелi, штани-бриджi, гiмнастерки, чоботи, ми поїли печеного м'яса, що принесли бiйцi зi хворим офiцером, i трохи набралися сил. Ми стали почувати себе краще. Неподалiк вiд багаття лежали померлi вiд ран i дизентерiї солдати. Мабуть, нiхто i нiколи не взнає, де й коли закiнчили вони свiй життєвий шлях. Навiть поховати їх не було в нас сил. Деякi з нас навiть не збагнули, що деякi товаришi вже не дихають - не живi. Ми самi були нiби малими, слiпими, ще й голодними котиками - змученими вiд лихолiття. А єдиний вихiд - порятунок - це перехiд через дорогу-шосе.
      Тодi я звернувся до товаришiв:
  -- А може друзi, пiдемо до шосейної дороги вдень, коли все видно? Добре розвiдаємо пiдхiд, а вночi перейдемо дорогу i будемо йти до фронту, до своїх.
      Але на мiй заклик нiхто не обiзвався.
      Тiльки згодом, тихо сказав старший лейтенант:
  -- Iди, розвiдай i доповiси менi результат. Ти маєш рацiю, днем можна краще розгледiти, тiльки це дуже небезпечно пiд носом ворогiв щось розшукувати й спостерiгати. Будь обережним там. Хай щастить тобi в цьому дiлi. Добре що ще залишились такi вiдданi та смiливi люди, як ти.
  -- Ну, що ви таке кажете, - знiтився я, - вiдповiдаючи йому. - Таке може кожний з нас зробити.
  -- Та тiльки, ось бачиш, - офiцер вказав на знесилених людей рукою, - тiльки ти, змiг перебороти гнiтюче безсилля i страх, серед цих стомлених, хворих, чи поранених солдат.  
      Навколо багаття панувала лiсова тиша, що навiвала усiм спокiй, тiльки деколи, стогнав наш командир. Вiн вже сам не мiг пiдвестись, його звалила хвороба - дизентерiя, страшний кривавий понос i забувшись, в приступах гарячки, стогнали iншi бiйцi...
     
      7) Похiд на розвiдини до шосейної дороги вдень.
     
      Робити менi тут було нiчого, i я сам пiшов на розвiдини до шосейної дороги. Я йшов, як i ранiше дуже обережно, лякаючись наступити своєю кирзою на суху гiлку, яка могла би хруснути щоб не учули патрульнi нiмцi. я непомiтно наблизився до дороги й прилiг в придорожнiх кущах. Вдень другий раз було набагато легше спостерiгати й вивчати цей шлях, як i поводження вартових на ньому. Через деякий час я знову таки з найбiльшою обачнiстю почав рухатись вздовж шосе.
      Я поволi дiбрався до невисокого дорожнього мосту, що перетинав невеликий струмок i втiкав в болотисту низину. Тут я зупинився недалеко бiля нього надовго, вивчаючи перехiд пiд ним i вiдхiд вiд нього. На мою думку, це було найкраще мiсце для переходу шляху по якiм рухались вороги. Пiсля розвiдин я повернувся до багаття, де вiдпочивали мої знеможенi товаришi. Там я розповiв нову картину нашого маршруту з якою я у розвiдцi частково поспiлкувався. Проте нiхто з тих хто находився бiля багаття, не наважувався iти зi мною.
  -- Iди сам! Бажаю тобi щасливо перейти шосе i дiбратись до своїх. Якщо не повернешся i не буде чути пострiлiв, я буду вважати, що ти перейшов тракт. Хай тобi таланить! А мене як тiльки покине хвороба, буду йти, а не зможу - то буду повзти, - сказав менi старший лейтенант.
      Я зварив на вогнищi шматок м'яса, яке в мене збереглось, положив в казанок. Це був мiй шматок вiд косулi, яку ми випадково пiдстрелили i я його вже цiлу добу берiг, а погода була досить прохолодна. Менi дуже хотiлось їсти, але я не мiг собi цього дозволити, бо мене чекав далекий хiд i хто знає де й коли я зможу найти харчi. Я не знав, що мене чекає по той бiк шосе.
      Просушивши на палi онучi з чобiт, я перев'язав рани на ногах, старими, сполосканими в калюжнiй водi бинтами, та й насилу взувся i повiльно пiдвiвся.
      Довкола панувала глуха, наче стiна, тиша. Всi мовчали.
      Я тихо, але схвильовано сказав:
  -- Останнiй раз прошу вас друзi, хто може пiдвестись на ноги, то йдiть зi мною вперед! До своїх - за лiнiю фронту! Товаришi, я думаю, що не має рацiї сидiти тут i чекати вiрної смертi.
      Менi нiхто не вiдповiдав. Та ось один зi старших по вiку солдат за всiх вiдмовив:
  -- Ми ще пару днiв, тут вiдпочинемо. Тим часом загояться рани на ногах i можливо видужає старший лейтенант. Ми пiдемо по його наказу. А ти iди собi до наших щасливо! З Богом!
   I вiн перехрестив мене трiйкою перстiв. Це було незвично для мене, як комсомольця, але все ж було якось по домашньому. Менi стало якось теплiше, але гiркота розлуки пiдступила пiд груди.
     
      8)  Перехiд дороги пiд мостом
     
      Я йшов далi сам, а вони залишались. Взявши гвинтiвку в якiй було лише два набої, я повiльно пошкутильгав назустрiч в незнане. В цей час уже вечорiло. Синiло небо, але ще видно було трохи куди йти. По знайомим менi мiсцях я досить обачно пiшов вздовж тракту до шляхового мiстка, якого я запримiтив в день. Весь час старанно пильнував за вартовими, що вицокували, наче гоноровi конi копитами, по брукiвцi. Бiля мiстка вмить стемнiло. Тiльки на пiвночi було видно спалахи полум'я. Там, мабуть був фронт. Можливо фашисти захопили Пушкiно. Я пригадав це файне, старовинне мiстечко. З ним були зв'язанi мої найкращi армiйськi буднi...
      Не знаю скiльки я просидiв, але не менш, як годину, або й бiльше. Голова роїлась вiд всяких дум. Та я все ж зважився, як тiльки випала нагода переходити самому шосе. Назад вороття менi вже не було. Вперед. Тiльки вперед, до своїх.
      Я спружинився, мов пружина, для стрибка, як менi здавалось, через небезпечний для мене шлях, по якому снували новi господарi - вороги. Сил у мене з натертими ногами не хватало, та менi сила духу надавала допомiжну сховану енергiю. Ще раз перевiрив свою амунiцiю, щоб нiчого не дзвенiло, чи деренькотiло, i для необхiдностi пострибав кiлька раз, щоб не почув ворожий патруль, а то Смерть мене поведе з собою на той свiт.
      Нарештi проїхали по дорозi нiмецькi автомашини. Стало тихо. Та й патрулi пiшли вiд мiстка в протилежному вiд нього напрямку. Це була та хвилька, якої я так чекав. Тодi я негайно щосили кинувся до мiстка. Коли бiг, ноги так тремтiли, що менi здавалося, нiби я топчуся на мiсцi. Менi треба було пiд дорожнiм мостом перейти це шосе, що перетинало низину з рiвчаком. Ось я у цiлi. Раптом роздалися тривожнi сигнали й гуркiт машин. Яскраве свiтло вiд фар машин миттєво освiтили дорогу, мiсток i придорожнi кювети з кущами. Крiм того в цю мить пролунав пострiл з ракетницi вiйськовим патрулем. Довкола стало все добре видно, як вдень. Тодi скориставшись штучним освiтленням, я встиг помiтити по ту сторону вiд шляху з мiстком високу траву, чи очерет, в якiй змiйкою вилася вузька стежечка. Я стояв пiд мостом на який в'їжджали нiмецькi автомашини. Вони натужно гули надi мною. Їдуть i їдуть, здається, їм не буде кiнця чи краю. Та ось гул почав вщухати, в'їхала остання машина на мiсток. Тут я почув хриплi простудженi голоси "фрицiв", чи "гансiв". Їх чоботи пiдкованi металевими пiдкiвками клацали над головою. Я завмер i притиснув гвинтiвку до плеча. Стою. Серце з легенями розриваються. Я ось - ось розiрвусь вiд кашлю. Рукавом притиснув нiс i рот. Стою i слухаю, що там белькотить ворожа нiмчура. Вони щось спокiйно розмовляють, судячи по iнтонацiї, мiж собою.
      - Ах i ой! Невже я iзгой! - подумав я.
     - Була б в мене гранатка, то вам дорога в Пекло, - гадка.
     - З якою ненавистю я б метнув її на мiст. Доки би другi патрульнi солдати оговтались, я б уже був би в лiсi. Вони в лiс за мною не пiдуть. Звiдки їм знати, що я не один i ледве живий, - все мiркував я.
      Стою та уважно прислуховуюсь. Нарештi кроки патрульних вiддаляються. Шум їх крокiв стихнув.
     
     9) Мої пригоди в низинi, в гнилих мочарах багниська
  
      Коли настала справжня тиша, то я швидко вискочив з пiд мосту, перебiг через канаву з водою, чи то рiвчачок, присiв i заховався в густiй травi. Потiм вiдiйшовши вiд мiстка з пiвсотнi метрiв знову присiдав i уважно прислуховувався, що робиться на шосе. Низина виявилася гнилим мочаром з болотом i з водою, i я з великим зусиллям витягував важкi, мокрi чоботи з болота. Чвакання вiд чобiт могло привернути увагу патрулiв. Сил на ще один кидок, чи перебiжку вже зовсiм не було, але якось сотню метрiв я тихо пройшов. I ось я в цiлковитiй безпецi. Так переборюючи втому i бiль натертих нiг вiд мокроти, я рухався вперед. Часто падав на колiна, й витягував ногу за ногою з липкого болота. Я ледве простував по вузькiй стежцi. Штани були мокрi вище колiн, гостра трава рiзала руки, обличчя, але я йшов без спочину. Та й де вiдпочиниш, якщо скрiзь липке, слизьке болото. Дивлюсь: далеко осторонь щось чорнiє.
      - Мабуть, лiс, - подумав я.
      - Швидше б добратись до нього. Там надiюсь не буде болота, бо на нiм не ростуть дерева. Як хочеться ступити на тверду землю, вилити воду з чобiт, присiсти й вiдпочити по - людськi, - розмiрковував знову я.
      Спробував звернути вбiк, щоб швидше дiбратись до лiсу, але швидко йти високою i густою травою було дуже важко. Осока, чи то очерет заплутували ноги i я весь час падав обличчям в болото з водою. Моя одежа вимокла вся, вщент. З великим зусиллям я останнiй раз пiдвiвся з багна зовсiм знесилений. Ледве знайшов стежину. Та через деякий час менi поталанило. Я натрапив на одиноку ялину, що росла на великiй купинi. Суха глиця була опущена до самої землi. Кругом нi звуку, нi шелесту, тiльки далеко на пiвночi мерехтiли жовте - помаранчевi хмари.
      - Там, мабуть б'ються нашi, - розмишляв я. Там мiй порятунок.
      - Чи поталанить менi туди дiбратись? Чи вистачить в мене сил на такi важкi випробування? Мене вже зараз покидають останнi сили. Треба присiсти, вiдпочити, - метикував знову я.
      Тодi я обломив сухi дрiбнi гiлочки з ялини, та зробив невеликий настил. Сил на скидання чобiт, щоб вилити з них воду зовсiм не було. Нi про що не думаючи повалився на настил i зразу ж заснув. Розбудив мене осiннiй дощ, холодний, як лiд. Я ледве пiдвiвся на ноги, бо був мокрий, холодний i виснажений. В головi паморочилось i темнiло в очах, а вiд холоду тремтiли не тiльки руки, а й я увесь. Мляво присiв на свiй iмпровiзований помiст, роззувся, вилив воду з чобiт i перев'язав рани на ногах тими ж брудними, мокрими бинтами, бо других не було. Потiм вийняв з  казанка трохи вареного м'яса, що я залишив собi перед подорожжю вiд багаття, за дорогою. Трохи з'їв його, а решту залишив на чорний день, хоча мiг би зараз усе з'їсти.
      - Скiльки їх, тих темних, та скрутних днiв, ще буде? Якої довжини буде дорога до своїх? - запитував я сам себе.
      - Менi не вiдомо, яка доля чекає мене, в цiм болотi без краю, - розмiрковував я далi.
      Мене навiть не лякало те, що я був один. Менi Смерть вже не раз зазирала в вiчi, а крiм неї в цiм багнищi немає на щось лiпше сподiватись. Та в цю ж мить менi стало страшно.
      - В мене не має сiрникiв. Я не зможу розпалити багаття. На менi все мокре. Вiтер пронизує мою одежину наскрiзь. Тiло моє худе, настiльки худе, що я схожий на ходячий скелет. Менi треба скорiш до лiсу. Там не має такого пронизливого вiтру, зате є гриби i ягiдки журавлини, перестиглої чорницi, брусницi, - обмислював ситуацiю я.
      В цю пору почало сiрiти - свiтати. Раптом в сторонцi я замiтив високого худого коня. Йому ця трава, мабуть була не до смаку. Я, обережно, щоб не сполохати тварину, пiдiйшов до неї. Правою рукою взяв коня за вуздечку. Я, хотiв вилiзти на нього, але в мене не вистачило сил. Кiнь високий, рiвний зi мною. Iду тихо з ним по стежцi, сам попереду, а вiн ззаду.
      - Є в мене друг по - бiдi, слiд тiльки скористатися його помiччю. Спокiйний коник, що залишився без господаря i без його догляду, мабуть, сполоханий вибухами бомб, мiн чи снарядiв, попав у цю багнюку низини з комишем, i не може знайти собi ради. Та я виведу тебе на тверду землю з хорошою травою, - мiркував я собi пiд нiс.
      - Як же менi вилiзти на тебе, щоб ми одне одному помогли. Зверху i виднiше, куди йти та що робити, щоб доїхати ближче до фронту, до своїх, - бубнiв я до себе, гладячи коневi його холку.
      На цiй заблудлiй конячинi був довгий ремiнний повiд. Тодi я взяв його i вiд одної сторони вуздечки по горизонталi попiд хвiст обв'язав коня, i прив'язав до другої її сторони. Та вилiзти не мiг, бо вiн постiйно сповзав. Прийшлося знiмати чоботи, щоб пiд черевом коня онучами зв'язати у двох мiсцях ремiнний повiд. Аж тодi я з великим зусиллям залiз на круп цього скакуна. Я мiцно схопився за гриву коника, щоб не впасти, сiдла ж не було щоб їхати верхом. Та не занадто довго менi прийшлося радiти вiд невеликої перемоги. Коневi важко було iти по мочару i вiн застряг переднiми ногами, а я клубком звалився на мочар. Розпач звалив мене у таке провалля, що я не знав що й дiяти. Пiдвiвшись, я ледве розв'язав вузли онучi з пiд змученої тварини, якi я використовував для того, щоб сiсти на неї. А повiд добре прив'язав до вуздечки, щоб вiн не перешкоджав пастися i не путав її. Добре, що ми зi змученою шкапою дiйшли до такого мiсця, де вiн мiг пастися, крiм осоки тут була добра паша для тварин, та й не так далеко був вже лiс. Сам я дуже жалкував, залишати, вiрного друга, та що з ним робити не знав. Один витягти я його не мiг, бо його переднi ноги вгрузли в багнюку по колiна. Це була моя вина, бо я був зверху на коняцi, та моя лишня вага стала тою причиною, що вiн так вгруз в багнищi. Я постояв трохи й вирiшив, що може iз кимсь вернусь i витягну, або скажу про нього комусь iз мешканцiв ближнього села. Вони знайдуть йому пораду.
      Вирiшивши це питання, я обняв наостанку мого коника, який з такою надiєю дивився на мене, як на Бога, а я зi сльозами розпачi пiшов навпростець до лiсу.
     
      10) Лiс. Новi знедоленi радянськi солдати бiля багаття
     
      Незабаром я доплентався до лiсу i там трохи вдалинi замiтив дим iз яскравими язиками полум'я вiд багаття. Я кинувся туди, як навiжений. Без всякого остраху, без обережностi, що там можуть бути й вороги. I скоро я був бiля багаття. Кругом нього лежали, сидiли такi само знедоленi, як i я. Коли пiдiйшов ще ближче, i мене охопило ласкаве тепло по всьому тiлу, нiби пробiгли лоскiтливi мурашки, а на очах виступили сльози радостi. Це ще були сльози жалю до себе i друзiв по нещастю, та сльози ненавистi до ворога, що загнав нас, господарiв цiєї землi у глухий мокрий лiс, де багниська добре собi розкошують. Я не мiг вимовити i слова, якийсь шматок застряв в горлi. На мене товариство бiля багаття дивилось, як на примару, що появилася вранцi з болота. Один iз них трохи посторонився i я всiвся бiля нього для обiгрiвання i просушування шинелi, онуч i iнших речей. Всi сидiли мовчки й дивились на мене. Обiгрiвшись i потрохи просушившись, я почав розмову з лiсовим товариством. Менi потрiбно було визначити думки та намiри нових товаришiв.
  -- Що будемо робити? Куди будемо йти? Мета в нас одна - iти до фронту, до своїх, - звернувся я до них.
      Але новi, як я думав - союзники не хотiли вступати в таку розмову. Вони тiльки зиркали одне на одного i поволi сопiли, як ковальськi мiхи. Мене ж лякав голод, який тут обнiмав мертвою хваткою, любого iз нас. Крiм того всi ми багато втратили сил i нервiв, дiбравшись сюди, на край лiса, пiд величезне багнище. Щоб розiм'яти накоксоване становище бiля багаття i ввiйти в довiрливi вiдносини з новими людьми, я почав розповiдати про те як я переходив пiд мостом дорогу. Нiхто i нiяк не реагував на моє оповiдання. Нарештi коли я оповiдав про перехiд через багнисту низинку i сказав про те, що зустрiв коня, деякi зi скелетiв, обтягнутих лимонною шкiрою, зацiкавились цим. Троє з них зразу ж пiдiйшли до мене i запитали, де я його залишив. Я розказав їм де це було i вони пiшли в ту сторону. Я хотiв пiти i показати, але вони успокоїли мене i сказали, щоб я вiдпочивав. Лише один iз солдатiв, попросив мою гвинтiвку з двома набоями. Я з недовiрою дивився на них.
   - Як свою зброю комусь вiддати? - подумав я.
   Двоє солдатiв повiльно пiдiйшли до свого третього спiльника.
      Тодi один найнахабнiший зi злиднiв, просто висмикнув гвинтiвку з моїх рук. Руки в мене були надто слабкi, та й ноги добре не тримали мого тiла. Мене пронизували десятки голодних очей, наче невидимi променi Рентгена. Я був один...
   Сперечатись, чи боротись я не мiг, а не те, що я не захотiв.
      Тi троє голодних солдатiв, забравши гвинтiвку з двома набоями, пiшли на пошуки мого рятiвника - коня в очерети.
      Незабаром вони повернулись, ведучи з собою такого знесиленого коня, як i всi ми пропащi людськi душi.
      Кiнь, не пройшовши й п'яти крокiв по твердiй землi, на яку вiн так прагнув, як i я, упав додолу, як пiдкошений вiд двох пострiлiв з моєї рушницi... Коло багаття виник гамiр, крики та стогiн поранених i хворих, голодних людей. Хоча i я був голодним, та за той час, що я провiв з конем, я надто зблизився з ним. Я недавно давав йому свої клятви, що допоможу йому, але голоднi товаришi по зброї перевершували вагу мого жалю до коника. Я сидiв не рухаючись, а голоднi люди, якi могли пiднятись, вже облуплювали ще не остиглого коня. Хвилi нудоти клекотали в менi...
      Я, прийшов до тями, лише тодi коли бiля мене примощувались голоднi солдати, щоб спекти на палицi кусок конини. Передi мною лежали два куски конини, якi менi видiлили товаришi.
      М'ясо весь голодний люд варив в солдатських котелках, запiкав на загострених палицях, чи просто на жару вогнища. Мiй страшний голод перехилив мої почуття жалю i совiстi десь на якесь звалище смiття. Життя є життя...
   Через деякий час, вгамувавши голод, я знову завiв тему, про нашi майбутнi плани.
      Я поцiкавився:
  -- Хто пiде зi мною на пiвнiч, до фронту?
      Всi мовчали, мов води в рот набрали, а дерева гiллям хитали, вони тут сили волi у людей не спостерiгали. 
      Було ясно: однодумцiв менi ось тут не знайти.
      Вечорiло. Сiрi тони барв танули в чорнотi. Помiркувавши деякий час, я заночував бiля багаття. До ранку трохи перепочив. Вранцi перев'язував рани на ногах, готуючись в далеку дорогу. Але мене свердлила думка про мою зброю, менi її нiхто не вiддавав, а я не знав як пiдняти це питання. Я, сам - один, i у тих трьох чоловiкiв не зможу свою гвинтiвку забрати, якщо вони самi добровiльно менi її не повернуть.
     
      11) Новий товариш - Павло.
     
      Раптом iз - за кущiв до нас на поляну з багаттям вийшов червоноармiєць. Обличчя його було свiже, сам вiн - стрункий i пiдтягнутий вiйськовослужбовець, як на малюнку зi Стройового Статуту.
  -- Ви що, товаришi, думаєте тут зимувати, що так дровами запаслись? Розвели таке Пекло, аж в небi жарко! - рiзко промовив до нас невiдомий.
  -- Не тiльки зимувати, а й вiкувати будемо тут. Видно наша пiсенька проспiвана, а доленька приречена. Тут буде наша могилка, - вiдповiв хтось iз хворих.
  -- Нi! Нi! - Вистачить вже затягувати похоронну пiсеньку, та сiяти тут панiку, - перебивши дальшi панiвнi промови, - вiв далi невiдомий.
  -- Хто може пiдвестись, наказую: Вперед! Тiльки вперед! Пiдемо до лiнiї фронту. Там перейдемо фронт. Вiн у нiмцiв не дуже щiльний, нам головне добратись до фронту, - сказав новачок.
      Але на його промову нiхто не пiдвiвся. Я ж вже стояв збираючись iти до фронту з невiдомим вiйськовослужбовцем. Троє нахабних солдатiв, що вчора висмикнули в мене з рук гвинтiвку, повiльно пiднялись i зникли в кущах.
      Пройшло декiлька напружених хвилин мовчання. Невiдомий товариш теж мовчав i з цiкавiстю роздивлявся на хворих i ранених червоноармiйцiв. Я пiдiйшов до невiдомого воїна. Його i мої намiри спiвпадали. Я вiдвiв його трохи вбiк й коротко розказав iсторiю, як мене силомiць роззброїли i забрали гвинтiвку.
      Незнайомець швидко витяг з кишенi наган i звернувся до присутнiх:
  -- Хто забрав гвинтiвку у цього червоноармiйця? Негайно повернути! Що за анархiя, чи бандитизм тут розвiвся серед радянських солдатiв?!
      Та тi, що вiдбирали в мене гвинтiвку, втекли в кущi - згадав я. Та й доганяти їх я був надто кволий, а новий товариш їх не знав. Я сказав йому про це. Вiн сказав, що я надто пiзно про це пiдказав йому. Новий товариш сам кинувся вiд вогню, то в один, то в другий бiк лiсу, але нiкого не знайшов зi зброєю.
      Ховаючи наган в кишеню вiйськовослужбовець сказав:
  -- Добре! Мене звуть Павлом. Хто пiде з нами?
  -- Я рад би пiти, та не можу звестись на ноги, - сказав один iз хворих.
      Бiльш нiхто не вiдповiдав i не збирався iти до лiнiї фронту на заклики Павла. Я домовився з ним, що пiдемо разом i через хвилин 5 - 6 ми це зробили. Ми йшли на пiвнiч, по лiсу через якiсь чагарники, молоду поросль кущiв i дерев, та чули шелест листя, й хвої дерев вiд подихiв вiтру. Пройшовши так декiлька кiлометрiв, ми натрапили на лiсову дорогу, на якiй було помiтно недавнi слiди вiд колiс возу. Ми рiшили йти по цьому слiду на цiй дорозi. Павло весь час мовчав. Я ледве встигав за ним, хоч вiн i рухався досить помалу. Нарештi я не витримав i звернувся до нього:
   - Бачите Павло, тут недавно хтось проїхав. Десь недалеко мусить бути село. Там можуть бути ворожi солдати.
      Павло пильно подивився на слiд i спокiйно промовив:
   - Десь недалеко дiйсно буде якийсь населений пункт - село, хутiр, або якась залiзно - дорожня станцiя. Та ми, по обставинi, чи обiйдемо, чи випросимо харчiв собi на дорогу, або узнаємо де ми знаходимось i куди нам далi рухатись. То це то, про що ми говорили ранiше, чому ми йдемо цим ледве помiтним слiдом на цiм шляху.
      Незабаром пустився дрiбний нудний дощик i знявся пронизливий вiтер, який видував все тепло з наших кiстлявих тiл. Ми знову йшли мовчки, ледь-ледь переставляючи ноги. Нашi шинелi промокли до ниточки й стали, як важкi мiшки з мукою. Я зовсiм вибився з сил. Я, тодi, тихо мовив товаришу:
  -- Я, далi iти вже не можу. Iди сам, бо я тебе дуже гальмую.
      Так я вперше звернувся до нього на ти, бо вiн видився набагато старше мене i менi думалось, що вiн з офiцерського складу.
  -- Так не буде! Разом з самого початку почали йти, то так i пiдемо до кiнця нашого руху, до своїх, за лiнiю фронту. Я, теж змучився, будемо вiдпочивати.
      Ми звернули в густий лiс i почали шукати якесь пiдходяще мiсце для вiдпочинку. Ми, голоднi й мокрi, але не падаємо духом, бо дуже радi - подолали добрий десяток кiлометрiв у перший день руху. Знайшли затишне мiсце. Павло оглядаючись навкруги промовив:
  -- Тут вiдпочинемо! В мене є запальничка, зараз розведемо вогонь посушимось, а завтра рушимо далi. Можливо завтра натрапимо на село i прийдеться все - таки просити у людей якийсь харч, бо ми не дiйдемо так до фронту.
   Зiбравши трохи сухостою, ми розпалили невелике вогнище. Вже смеркалось. З насолодою грiлись i сушили мокрий одяг. Я дiстав з за пазухи, замотане в ганчiрку, закопчене ще бiля того багаття м'ясо i пiдiгрiвши його на вогнi роздiлив його з новим товаришем, залишивши деяку частку на наступний день. Нам припало десь по 200 грамiв.
      Павло з цим погодився, i промовив:
  -- Так, так, досить! Ми не знаємо свого мiсця перебування, не знаємо скiльки нам ще треба блукати по цьому лiсi.
   Попоївши, ми наламали глицi з ялинок, вимостили настил i лягли спати. Та сон не йшов, хоч ми й були дуже стомленi. Думки роїлись в головi: - Як дiбратись до своїх, та де дiставати провiзiю. До фронту, по наших неточних розрахунках, бiльше сотнi кiлометрiв. Добре зiгрiвшись, я запитав Павла:
  -- Якщо ми випадково знайдемо якесь поселення, а там будуть нiмцi, що буде? В мене документи солдата i в тому числi комсомольський квиток.
  -- Та й що з того? - на моє запитання, запитує товариш.
   Нарештi вiн каже:
  -- Нiмцi добре знають, якi вiйськовi частини тут оточенi. Вони їх зараз не цiкавлять, бо вони не боєздатнi. Дуже добре що ти нагадав про це. Зараз нам негайно необхiдно заховати мiй партiйний i твiй комсомольський квитки. Нам на всякий випадок треба бути готовими на всякi негаразди, бо ми все ж в тилу ворога i їх все бiльше коли наближаємось до лiнiї фронту. Зараз же берiмося за цю важливу справу.
   Мiй однодумець дiстав з кишенi шинелi небезпечну бритву i пiсля того, як зняв з себе шинель, розпоров нею шов мiж петлицями i комiром шинелi з одного боку. Потiм вiн роздiлив партквиток на двоє, й вставив їх пiд петлицi шинелi, та акуратно став обшивати петлицi на комiрi шинелi. А менi побратим вiддаючи бритву спокiйно сказав:
  -- Коли настане наш час Волi, ми цi квитки зшиємо докупи, то вiн буде, як новий. Головне щоб номер з печаткою були добре видно на квитку.
   Я, зашиваючи свiй комсомольський квиток, коротко розповiв про себе своєму новому приятелевi.
  -- Я, родився в Українi, майже на березi непокiрного блакитного Днiстра, що величаво несе свої чистi гiрськi потоки в Чорне море. Це за 15 - 20 км вiд нього в мальовничому селi Слобiдка Лiтнiвецького повiту, а зараз Новоушицького району. В Слобiдськiй школi я закiнчив сiм класiв i вступив в Новоушицький технiкум механiзацiї де i навчався. Але на другому курсi в 1939 роцi я захворiв, в мене заболiли очi, та все ж був переведений на третiй курс i вилiкувався. I осiнню 1940 року був призваний в ряди Червоної Армiї. Я спочатку служив в Ленiнградi. А з 1 сiчня 1941 року почав навчатись в Пушкiнськiй окружнiй школi хiмiнструкторiв.  
      Я дещо взнав i про свого супутника Павла.
      В 1939 роцi вiн закiнчив полiтехнiчний iнститут. Працював Павло на Кольському пiвостровi, на якомусь пiдприємствi на iнженернiй посадi. Цiєї весни вiн переїхав в Ленiнград, де живуть його батьки. Батько працює викладачем нiмецької мови при iнститутi, то Павло бездоганно володiє нiмецькою мовою. Мати його часто хворiє, не працює. Сам Павло в Ленiнградi перед вiйною працював iнженером на Кiровському заводi. Та почалась ця чорна, гiрка, страшна вiйна, а це - постiйнi вбивства одних людей другими людьми. У всiх фахiвцiв Кiровського заводу i в тому числi, i в мого побратима Павла, був захист вiд призову в чинну Армiю, на фронт, так називали цей захист - бронь. Та люди за покликом серця рвалися захищати свою сiм'ю, рiдню, своє мiсто, затишний куточок своєї рiдної Батькiвщини.
      Так Павло через пiвтора мiсяця пiсля початку вiйни разом з такими, як i вiн добровольцями Кiровського заводу, був призваний в першу Кiровську добровiльну дивiзiю. На фронтi вiн був першим номером при кулеметi "Максим". Та потiм коли були великi втрати не тiльки солдат i сержантiв, а й офiцерiв, то так, як вiн мав вищу освiту, то йому присвоїли воїнське звання - лейтенант. Тодi Павло в полку прийняв пiд своє командування взвод зв'язку.  
  -- Понад три тижнi ми затримували рух фашистiв. А дальше що? Далi сам бачиш результат. Де дивiзiя? Де корпус? Хто i як командує? Чому нiмцi вже десь пiд Ленiнградом? Як за такий короткий строк таку велику радянську територiю наша славна Червона Армiя залишила нiмецьким загарбникам?
  -- Сам собi не можу дати вiдповiдь i не можу мовчати. Серце щемить, душа болить. Вiдходили, вiдходили, а далi куди iти? Й нема де дiватись, - з гiркотою сказав Павло.
  -- Але ж потрiбно шукати вихiд, - сказав я.
  -- Так, слiд шукати вихiд, i ми його будемо шукати, - вiдповiв Павло.
     
      12) Клятва побратимiв
     
      Ми, тiєї - ж незабутньої для нас обох ночi, урочисто клялись один одному:
  -- Якщо нам не пощастить перейти фронт - ми будемо боротись з ворогом в його тилу. Хай фашисти знають, що весь народ непереможений, якщо хтось iз цього непокiрного плем'я чинить перешкоди їм зi зброєю чи вибухiвкою в руках.
  -- Смерть фашизму! - вигукнув Павло.
  -- Смерть нiмакам! - викрикнув i я теж.
      Павло глянувши на мене, докiрливим батькiвським поглядом, поклав руку на плече i спокiйно промовив:
  -- Це не дуже гарно, товариш комсомолець. Нацiя є нацiя. Ернст Тельман - лiдер нiмецьких комунiстiв, теж нiмець, але вiн наш друг. Його зараз фашисти тримають в неволi. Тримають, бо бояться, своїх, нiмцiв, маючих iнший погляд на життя. Поховати фашистську чуму - це наше спiльне завдання. Ну, що ж будемо боротись з цiєю чумою! Я думаю що ти згiдний зi мною.
  -- Згоден, згоден цiлковито! - палко пiдтримав я його.  
  -- Прогресивне людство усього свiту не дозволить, щоб чума розповсюдилась по всiй планетi. Нiмецький народ, як був, так i буде iснувати, тiльки вiльний, i чистий без цiєї напасти - фашизму, - закiнчив вiн.
      На цьому закiнчилась наша перша розмова.
      Я прокинувся перший. Лежав тихо, не мiг поворухнути натертими ногами. Пригадував вчорашню розмову з Павлом. Незабаром проснувся i Павло. Вiн швидко пiдвiвся на ноги, як не було вчорашньої втоми. Мiй побратим широким кроком пiшов в сторону, вiдшукав калюжу води та став вмиватися. Я спробував наслiдувати його приклад, але менi не вдалось. Я не мiг. Дуже болiли рани на ногах, паморочилося в головi, я був багато слабший за Павла. Розмочивши росою засохлi бинти, я взувся i повiльно рушив до калюжi вмиватися. Потiм ми з'їли рештки вареного м'яса i рушили в дорогу. Незабаром пустився дощ. Iти було дуже важко.  
      Нарештi ми побачили велику поляну. По всiх ознаках, можна здогадатись, що тут люди косили сiно. Ми зрадiли! За пiвсотнi метрiв, за крутим поворотом шляху ми побачили два великих сараї, доверху наповненi запашним цьогорiчним сiном. Тут ми вирiшили заночувати, хоч до вечора було майже двi години. Сили вичерпувались, з кожною хвилиною. Мокрi шинелi притискали до землi, i здавалося на плечах не шинелi, а центнер пiску. Нестерпно пекли натертi рани на ногах. Втома перемогла бiль i ми заснули з твердою думкою: - завтра йти вперед, тiльки вперед, до фронту. Другого дня, ми теж не зустрiли жодної живої душi, i крок за кроком iшли вперед. Хоча ми не знали яка доля чекає нас, але ми були радi, що за три днi подолали десь пiд 30 кiлометрiв. 
    
      13) Картопляне поле. Добрi, рiднi радянськi люди!
     
      Пiд вечiр, ми з Павлом натрапили на невелике картопляне поле, оббите тонкими ялинковими жердинами. Пiшли шукати картоплю. Але дiлянка була так вибрана, що ми за пiвгодини найшли по двi маленькi бульби. Розчарованi, покинули дiлянку. Повернувши по дорозi налiво, побачили одну, другу, третю хату... 
  -- Люди добрi, рiднi радянськi люди! - зрадiли ми.
      Вечорiло, дув холодний осiннiй вiтер, легенько мрячив дрiбний дощ, в небi кружляли й каркали чорнi ворони.
  -- Що далi будемо робити? - ледве тримаючись на ногах, тихо запитав я.
  -- Зайдемо до першої хати вiд лiсу, погрiємось, може розживемось харчiв. Нам сiрникiв треба, запальничка вже не працює, немає бензину, - вiдповiв Павло.
   Я завагався, вiрнiше, боявся заходити в хату, i нiяковiючи тихо сказав:
  -- Тут можуть бути фашисти. Ми в ворожому тилу, тому ризиковано заходити в хату.
  -- Так дорогий товаришу, ми далеко не пройдемо, - вiдповiв Павло, - нам потрiбно шукати порятунку в радянських людей. Тiльки з їхньою безпосередньою пiдтримкою ми зможемо дiйти до фронту, а самi ми загинемо.  
      Ми, обережно, йдучи вздовж тину, добрались до першої хати. На порозi сiней, нас зустрiла середнього вiку жiнка i худенька дiвчина, рокiв дванадцяти. Жiнка, побачивши нас, сплеснула в долонi й схвильовано сказала:
  -- Ой, Боже мiй! Ви хочете зайти в хату, погрiтись? Наша артилерiя ночами обстрiлювала цю територiю. Нам не було де дiтись i ми не ночуємо в хатi.
  -- То вже пройшло, матусю, - сказав Павло.
  -- А ваша хата, для нас буде справжнiм курортом.
  -- Ну, якщо так, то прошу в хату, - вiдповiла господарка дому.
   Ми зайшли в чисту половину хати. Нас вмить, охопило теплом, по обличчю покотились сльози.
  -- Вибачте, дорогi товаришi, а поїсти щось доброго я вам, не маю що дати. Фашисти все чисто забрали, - сказала господиня.
      Вона повiльною ходою пiшла на кухню, i через декiлька хвилин принесла нам трохи вареного гороху в мисцi та декiлька картоплин в мундирах. Все це вона поставила на стiл.
  -- Вибачте, це все, що в мене є. Їжте на здоров'я, а ми з дочкою пiдемо в лiс, ночувати, - сказала господиня дому.
  -- Гарно дякую вам, за вечерю i притулок на нiч, - сказав я.
  -- Ми пiшли, а ви можете ночувати в хатi, але будьте обережнi: у двохстах метрах звiдси, на роз'їздi нiмцi.
  -- Вiйна. А вночi у цi часи дiвчатам i жiнкам безпечнiше в лiсi ночувати, або у родичiв, в гуртi. Деякi люди вночi здебiльшого якоюсь злою хворобою хворiють i можуть наробити нам лиха. 
      Сказавши це, вона швидко зникла за дверима. Ми з Павлом повечеряли, роздiлись, зачинили дверi на засов i посiдали на лiжко, пiд теплою грубкою. Згодом Павло пiдвiвся i пiшов до причiльного вiкна. Вiдчинив його, подивився на темний, густий лiс. Нарештi тихо сказав:
  -- На всякий випадок, це вiкно може послужити нам замiсть дверей.
   Тихо причиняючи вiкно, Павло уважно дивився на мене, мiркуючи чи я зрозумiв його.
  -- Давай, Андрiй, домовимося так: один буде спати - другий вартувати. Спершу буду я, а потiм будеш ти. Не хвилюйся, Андрiй, нам треба привикати до такого життя. Шкода, що на цьому роз'їздi чоловiкiв не має. Нам потрiбно розпитати, як краще добратись до фронту. По залiзно-дорожнiй колiї ми не пiдемо, там завжди охорона. Я вдосвiта пiду в розвiдку. Хочу довiдатись, як поводяться фашисти на нашiй землi. А ти, коли рано прийде господиня, розпитай її де нам найти провiдника до фронту. Постарайся через неї, дiстати нам харчiв. Ти зовсiм вибився iз сил. Як я тебе доведу до фронту? Спи, не хвилюйся, ранок вечора мудрiший, - заспокоював мене, Павло.
   Я лiг на лiжку, пiд теплою грубкою, але сон до мене не йшов. Чую, Павло раз по раз, встає, ходить по кiмнатi. На печi шкряботять мишi, iнколи спалахують освiтлювальнi ракети вартових нiмцiв. Та чуючи, що я не сплю, Павло запропонував, щоби я першим чергував, а потiм вiн. Пiсля першої черги вартування, я швидко заснув. Перед свiтанком, Павло розбудив мене:
      - Я iду, чекай мене, через годину, пiвтори, як затримаюсь, не хвилюйся. Iди в лiс, на картопляне поле. Там i зустрiнемось.
      Гуркнув важкий засув, скрипнули намоклi дверi. Павло зник в темрявi. Я зачинивши зовнiшнi дверi, й зайшов з сiней до кiмнати. Менi стало страшно, та ще й жаль Павла. Серце моє, вiщувало щось недобре.
     
      14) Я знову один. Новi випробування.
     
      Я сiв на лiжко i в темрявi просидiв до ранку.
      А ранок якось повiльно прокрадався до хати. Мерхле свiтло нового осiннього дня досить лiниво проникало крiзь вишневi крони, та спадало туманними сiрими клаптями на опале листя, i через вiкно в саму хату, де я самотньо нудьгував.
      На свiтанку прийшла господарка дому, а Павло все ще не повернувся назад, в хату.  
  -- А де ваш товариш? - запитала жiнка.
  -- Пiшов шукати щось поїсти. Ми дуже голоднi, майже три доби нiчого не їли, крiм того, що ви ввечерi дали, та й в дальшу дорогу щось потрiбно, а у вас весь час просити совiсть не дозволяє.
   Ґаздиня подивилась на мене сумними очима, але нiчого менi не сказала.
      Господиня велiла дочцi принести нам картоплi, щоб ми в лiсi варили. В хатi небезпечно. Якщо нас зненацька в її хатi захоплять нiмцi, то їх обох з дочкою розстрiляють фашисти.
  -- Я бачила декiлька ваших червоноармiйцiв, їх днем примушують працювати на чугунцi, а на нiч запирають в погрiб, щоб не охороняти. З того погребу, з голими руками не втечеш, - розповiдала господиня.
      Дочка винесла менi повну протигазову сумку картоплi, господиня дала солi та декiлька сiрникiв.
  -- Щиро дякую, вам за все. За вашу допомогу. Будьте добрi, порадьте, де нам знайти провiдника до фронту, - звернувся я до доброї господарки.
  -- На це, вам важко вiдповiсти. Чоловiкiв на полустанку в нас не має. Є дiди, якi добре знають нашi лiси, але не вiдомо, чи вони згодяться чи зможуть вас провести. Це я можу вам сказати, сьогоднi ввечерi, - вiдповiла жiнка.
  -- Добре, тодi ми зайдемо ввечерi, - погодився я.
      Попрощавшись з домогосподаркою i її дочкою, я пiшов на умовлене мiсце зустрiчi з Павлом. Вiтер розвiяв густi, сiрi хмари, невеликi калюжi води вкрились тонким льодом, хоч тiльки був кiнець вересня. На умовленому мiсцi, розпалив багаття, поставив на нього котелок з картоплею, поглядаючи туди, звiдки мав повернутися Павло. Картопля незабаром зварилась, а Павла не було. Я сидiв на старiм пеньку i чекав друга. Менi навiть не хотiлось їсти, стало шкода товариша, з яким так мiцно подружився. Пахощi вареної картоплi лоскотали в носi. Щось ссало пiд грудьми, але я переборюючи спокусу все думав про Павла. Що могло трапитись? Невже вiн потрапив в руки фашистiв? Нi, цього не може бути, в нього є наган. У фатальну хвилину вiн покiнчить з собою. Як хотiлось бачити його живим i здоровим i як завжди, усмiхненим. 
      Ясне сонце вже високо пiднялось, сонячне промiння просвiчувало крiзь густу глицю i косим пучком падало на мене, i на велику поляну. Я звiвся на ноги, потоптався бiля згасаючого багаття. Вже було десь бiля 12 годин, а Павла так i не було. Не дочекавшись Павла, я поїв майже всю варену картоплю. Менi стало соромно.
      - Ось, що голод з людиною робить, - подумав я.
      Незабаром сон скорив мене. Менi приснився Павло, що скрiзь кулi, пробирається менi назустрiч. Просидiвши до самого вечора i не дочекавшись Павла, я вирiшив зайти до знайомої господарки. Потрiбно було знати як справи з провiдником, i чи є нам на дорогу харчовi продукти.
     
      15) Спроба добратись до лiнiї фронту по чугунцi
     
      Вiдповiдь господарки засмутила мене:
  -- Погана справа, провiдникiв немає, а з продуктiв дещо дiстали. Пiзнiше зайде дiдусь i поговорить з вами.
  -- А де ваш товариш? - нарештi запитала жiнка.
  -- Не знаю, як пiшов удосвiта, так i не повернувся, - вiдповiв я.
  -- Жаль, мабуть, схопили нiмцi, - сумно промовила жiнка.
      Я влаштувався на лiжку, де провiв минулу нiч. Жiнка з дочкою, поралися на кухнi. Десь через годину в хату зайшов старенький дiдусь. Привiтавшись, вiн запитав мене:
  -- Де твiй друг по нещастю?
  -- Невiдомо, я хотiв запитати вас про нього. Вiн перед свiтанком пiшов якийсь харч шукати та досi не має.
  -- Трапилось нещастя, мабуть, схопили "германи", бiльше вiн нiде не мiг дiтись, - з гiркотою, сказав дiдусь.
  -- Чоловiкiв у нас не має. На роз'їздi залишились однi жiнки й дiти. Фронт вже далеко, фашисти говорять, що взяли Ленiнград, але я їм не вiрю. Ленiнграда їм не бачити, як своїх вух. Звiдси до Ленiнграда, десь сто кiлометрiв. Тобi буде важко пробиратись лiсом, а чугункою не можна iти. Там "германи" заготовляють новi шпали, збираються переладнати колiю на свiй лад. У них колiя - вузька, а в нас - широка. 
  -- Що будеш робити синочку?
  -- Щось придумаю. По - перше, пiду розвiдаю, як охороняється залiзниця.
  -- Чугунка майже не охороняється. Тут немає справжнього руху. Ще рейки не переставленi. Часто проїжджає потужна мотодрезина. Не знаю, чи то наша, залишилась, чи "германи" свою переладнали до нашої колiї. Вона один вагон i двi - три платформи. Я не раз бачив, що "германи" нею розвозять новi шпали. Вона курсує вiд Торкович, до Вирiци. Я вчора трьох наших солдатiв посадив, на платформу, мiж шпали.
  -- Поїхали мої соколи, скiльки проїдуть - невiдомо. Хай їм Бог допоможе, добратись до своїх, - говорив дiдусь.
   Я уважно слухав дiдуся, який повiльно, але щиро розповiдав по подiї на залiзницi.
  -- Опiвночi, я тебе проведу i влаштую на платформу. До побачення. 
      Дiдусь, вийшов з хати. Ми повечеряли. Господарка приготовила менi вареної картоплi, солi та сiрникiв. Все це, я склав у протигазову сумку. Чекав опiвночi. Я так на лавi непомiтно заснув. Розбудив мене дiдусь. Ополоснувши водою лице, поправивши шинель i забравши налаштованi харчi я через кiлька хвилин вийшов на вулицю. Дiд стояв бiля хвiртки й чуйно вслуховувався в навколишнi звуки. Разом з ним ми швидко добрались до першої колiї.  
      Тихо. Нi душi. На другiй колiї стоїть мотодрезина, три платформи, а мiж ними - вагончик. В її невеликiй кабiнi, нiкого не видно. Менi стало лоскотно в грудях. Швидко вилiз на перехiдну площадку вагона. Тихо попрощались з дiдусем, перелiз на платформу, до половини завантажену шпалами та заховався мiж ними. Через деякий час, запрацював мотор. Спочатку повiльно, а потiм на всю потужнiсть. Раптом затих.
      Я сидiв, чекав, коли поїду ближче до фронту, де б'ються мої товаришi. Але мотодрезина стояла. Сон зборов мене i я заснув. Прокинувся вiд холоду. Розтирав руки, ноги, ворушив плечами, хитав головою, намагаючись зiгрiтись. Ледь - ледь почало жеврiти небо. Знову запрацював мотор. Легкий стук буферiв платформ. Запрацювали колеса. Що я роблю, куди я їду? Вже свiтає. Розвидниться i я пропав. Не встигну проїхати й десяти кiлометрiв. Бiля будки блимнув лiхтарик. Я мов несамовитий скочив у протилежну сторону.
      Посковзнувшись на тонкому льоду, я впав. Головою стукнувся об край шпали. Нестерпний бiль, грюкiт колiс, гатив менi у вуха. Трiщали барабаннi перетинки. Гуркiт раптом затих, та я не мiг ворухнутись. Нестерпно болять голова i плечi. Нарештi зiбравши останнi сили, я пiдвiв голову. Мотодрезина з шумом зникала у досвiтнiх сутiнках.
      Я ледве перебрався через третю колiю i покотився з насипу вниз, тримаючи рукою, сумку з картоплею. Скотився вниз, проламав вагою власного тiла тонкий льодок i вмить опинився в болотi. Нили подряпанi об щебiнь та шпали руки, болiло покалiчене обличчя, нестерпно гупало у висках.
      Вiд залiзничної будки почулись кроки кованих чобiт. Я швидко пiдвiвся на ноги. Бiль в плечi якось вщухала, але дуже паморочилось в головi i я ледве тримався на ногах. Я озирнувся навколо себе, прислухався. Важкi кроки усе ближче i ближче. Я бiгом кинувся до кущiв, що чорнiли недалеко вiд мене. Заховався за найближчим густим кущем.
      - Втiк! - тьохнула радiсть в мене в грудях i на серцi полегшало.
      Але я швидко зрозумiв, що ще рано радiти. Швидше i подальше з цього мiсця. Може мене помiтив той вартовий з лiхтариком, що наближався до мене, коли я був пiд насипом. Дальше в кущi. Поки охорона не схаменулась, й не кинулась в погоню за мною. Захищаючи очi правою рукою, я пробирався крiзь молодi берiзки, до того ще зарослi високою травою. Я весь час оглядався на колiю.  
      Небо швидко свiтлiшало, згасали останнi зорi. Яскравим полум'ям запалав край неба. Я побiг щодуху, не помiчаючи, як сходить сонце. Очi залились їдким потом, щось кололо в боку, але я не наважувався зупинитись. Лише коли зовсiм захекався, сповiльнив бiг. Дихнув на повнi груди й знову бiгом.
  -- Вперед! Вперед! Якби швидше добратись до лiсу, що недалеко виднiвся. Лише там можна буде сховатись i вiдпочити, - мiркував я. 
      Сповiльнивши хiд, я вiдчув, як менi паморочиться в головi, бо мене охопила нестерпна спрага.
  -- Води! Води! - кричало менi моє нутро.
   Я перевтомлений, впав на колiна, пробив лiктем тонкий лiд. Припавши спраглими устами до ополонки, я пив цiлющу для мене рiдину, пив довго, з великою насолодою. Менi здалося, що я нiколи не пив такої смачної води. Напившись, я ледве пiдвiвся на ноги. Нараз почув у шлунку гострий немилосердно - жорстокий бiль. Вiн був такий несподiваний i рiзкий, що кинув мене на землю. Я промучився спазмами живота понад двi години. Нарештi пiдвiвся. Знову дуже хотiлось пити. Пити! Нi, я вже не буду пити цiєї смачної води. Повiльно пошкандибав в лiс. В лiсi поїв вареної картоплi. Я помалу поплiвся до картопляного поля подивитись, чи не має Павла. Ось i те мiсце де ми повиннi були зустрiтись з Павлом. Мене вiдокремлювала вiд того мiсця лише залiзнична колiя. Наше умовлене мiсце було погано видно.
   Я подумав: - може там мене чекає Павло. А я побачитись iз ним не можу. Переходити днем, небезпечно. Можуть помiтити патрулi. Якщо вiн там є, то ввечерi напевне схоче довiдатись про мене в наших знайомих. Вони йому скажуть що я поїхав до фронту. А я ж тупцюю на тому ж мiсцi. Болить побите плече, запаморочується в головi, тремтять руки й ноги. Ноги самi пiдкошуються. Я, як не на своїх ногах, бо вони не слухаються мене. А в головi рояться нескiнченнi думки:
      - Може Павло увечерi зайде до наших нових знайомих. Двоє - це вже колектив, а вiн - це сила. Одинак - нiщо.
      Але й поодинцi, поки об'єднатись зможемо, то можна ще на якесь чудо надiятись.  
      Я вирiшив зачекати до вечора, перейти чугунку i зайти до наших нових знайомих. У них я довiдаюсь про все. Ось з такими думками я повiльно заснув в кущах, на протилежнiй сторонi залiзничної колiї вiд картопляного поля, на сухiй осiннiй травi зiбранiй поблизу, та наламанiй хвої ялини...
  
    4 ч. Знедоленi, переможенi, але нескоренi.
     
      -- Як я попав у полон.
     
      Я проснувся, коли вже смеркалось. В небi мерехтiли далекi вечiрнi зорi. Вже ґрунтовно похолодало. Вiд ближнього ставка тягнуло мерзлякуватою вогкiстю. Тодi я рiшив пошукати свого товариша Павла. Пiсля моєї зустрiчi з ним на краю лiса бiля великого багнища, у багаття з оточенцями Червоної Армiї й подорожi до залiзничного переїзду, я його кiлька днiв не бачив. Бо ж вiн так i не повернувся, як пiшов на розвiдини мiсцевостi та дiй тут нового нiмецького порядку.
      Менi треба було перейти залiзницю i вийти на те картопляне поле, де ми з Павлом домовлялись зустрiтись.
      Я вийшов на просiку з лiсу, уважно приглядаючись до кожного куща. Голова вже майже не болiла, але все - таки я ще почував себе кепсько. Човгав тихо вперед. Та все мiркував про те, що там так пiзно Павла не може бути, та менi треба зайти до гостинної хати. Там я довiдаюсь про Павла. Чи заходив вiн до господарки з дочкою, чи нi.
      Ось так, розбитий горем, важким вiдчаєм, я повiльно пройшов не бiльше сотнi метрiв. Раптом iз-за високих ялин, на вузькiй стежцi, що перетинала просiку, мов привиди, появились два нiмцi. Вони, мабуть, йшли вiд ставка, який виднiвся в сторонi. Нiмцi, побачивши мене, гукнули менi:
  -- Halt! Halt! - Стiй! Стiй!
   I знову:
  -- Halt! Halt! - Стiй! Стiй! - роздалися їх нервознi голоси.
   Вони, - Бодай би вас обох чорти в Пекло забрали, - були вiд мене, не бiльш 4 - 5 метрiв.
      - Оце так я скочив у халепу, наче до могильного склепу!
      Один iз них, як нiчна птаха, сова яструбина на мишеня, вихором кинувся на мене. Я змiг лише повернутись спиною i ступити перший крок. Та вiн вже був поруч i зiрвав з моєї голови пiлотку, i щось до мене гнiвно по - нiмецьку загарчав:
  -- Hallt! Hallt! Stoppen! Stehen oder die Stadt! Wer sind Sie? Was machst du denn heir?
  -- Стiй! Стiй! Зупинись! Стiй на мiсцi! Хто ти такий? Що ти тут робиш?
      Але я його зовсiм не розумiв. Цей перший солдат зiм'явши мою пiлотку, щось вирвав з неї й жбурнув менi її прямо в очi. Аж тодi я здогадався, що вiн вирвав. Це була червона п'ятикутна червоноармiйська зiрочка.
      А другий вояка вдарив мене ззаду прикладом автомата в праве плече i розлючено залементував:
  -- Kom mit uns! - Пiдемо з нами!
  -- Vorgehen! - Йди вперед!
      Що спочатку, не те, що тепер, я не розумiв жодного слова вiд них. (Пiзнiше я буду знати напам'ять цi жорстокi для в'язнiв слова.)
      Другий гiтлерiвець схопив мене за руку i силомiць кинув мене, мов кошеня, додолу перед собою. Я, як снiп з даху, звалився вниз. Вiн вихопив з кобури наган i нацiлив його менi прямо в праву скроню. На мене посипались удари кованих чобiт. Потiм, задоволенi та стомленi, нiмцi заверещали:
  -- Vorvarst! Vorvarst! Vorvarst! Schnell! Schnell! Schnell!
  -- Вперед! Вперед! Вперед! Швидко! Скорiш! Скорiше!
      Я ледве пiднявся. Та думаю собi: От iроди проклятi, не стрiляють, а тiльки лякають. Але я на своїй землi й менi нiчого боятися вiд ваших погроз зброєю та биттям лежачої людини. А вам тут довго не утриматися, коли ви такi двi вгодованi свинi хапаєтесь за зброю. Вона все одно вас не врятує. Прийде чорний день i до вас. Дочекаюсь я його чи нi, менi вже якось байдуже, але цей грiх Бог напише на ваш рахунок. А сам я себе корив так: який же я нiкчема та бовдур нетесаний, бо попав у полон...
      Вiд удару прикладом автомата в плече, разом з чутливими дотиками мiцних, добрих нiмецьких чобiт, в мене тремтiли руки й ноги. Я ледве тримався на ногах.
      Окупанти, пiд дулом автомата, повели мене на залiзно-дорожнiй роз'їзд. Ось таким чином я опинився в нiмецькому полонi.
      Йдучи пiд постiйну штовханину менi в спину i викрики солдат, я нарiкав на свою долю, i на свою необережнiсть. Та ще проклинав тих солдатських нахабнiв, що вiдiбрали в мене гвинтiвку з двома набоями. Я б певне встиг би вбити, чи ранити хоч одного фашиста. А тодi мiг би бути iнший розклад теперiшнього часу. Можливо на цьому був би чи кiнець мого страждання, чи радiсть маленької перемоги над ворогом. З болем в серцi я згадав про свого товариша, Павла. Де вiн? Що з ним могло трапитись? Чи живий вiн, чи нi?
      - Так, я знедолений, але мiй дух Свободи вами не зламаний. Я ще не переможений. Не на того нарвались. При менi комсомольський квиток i я комсомолець. Я буду тiкати з цього ганебного полону i шкодити цiй налагодженiй, муштрованiй нiмецькiй машинi нацизму. Псувати буду все, що зможу, при першiй нагодi скрiзь i всюди.
      Я, вiрний своєму народу, своїй Батькiвщинi, i вiйськовiй присязi, яку я давав. А ще я згадав про присягу, яку я дав Павлу у лiсi, бiля палаючого багаття.
      Я не хотiв бути людиною без честi, бо я слово дав.
      Ось такi думки висвiчувались в моїй головi мiж болiсними повiдомленнями постраждалого тiла.
     
      -- Зустрiч з Павлом у неволi.
     
      Через деякий час мене привели на залiзничний роз'їзд. Тут була нiмецька комендатура. Солдати, що привели мене, здали мене вартовому, який охороняв пiвтора десятка таких, як i я знедолених радянських вiйськових. В цiй групi, в центрi стояв Павло з пiдбитим оком i перев'язаною брудною ганчiркою рукою. Ми гаряче кинулися один до одного. Невимушенi сльози гiркоти та нiжностi виступили в наших очах. Ми знову з Павлом були разом, але тепер в нiмецькiй неволi. Я щиро зрадiв побачивши товариша. Вiн щось певне придумає для нас обох. Ми будемо тiкати й боротися проти фашистiв. А вони штовхали нас прикладами та багнетами гвинтiвок. Били прямо в обличчя з будь - якої причини. I при тiм радiли, реготали вiд своїх витiвок, так видно було, що вони насолоджувались значною перемогою над Червоною Армiєю на той час.
      А я ненавидiв цих новоявлених господарiв нашої землi, а на дiлi - шкуродерiв, отруєних iдеологiєю нацiонал - соцiалiзму.
      Я споминаю, як вони в той час вишикували нас - знедолених, полонених солдат в три в шеренги. Тодi нам видали по сто грамiв хлiба на людину i повели всiх до погребу. А потiм, щоб скорiш дiло в них йшло, вони почали прямо зi сходiв в погрiб штовхати багнетами нам в спину, зiштовхуючи всiх вниз. Змученi люди вiд хворiб, ран, пiдневiльна примусова праця, скупий рацiон харчування (вода i кусень хлiба) не могли втримати рiвноваги та падали, чiпляючись один за одного. Вартовi закрили важкi залiзнi дверi. Їх жалюгiдний скрегiт рiзко штрикнув вуха i розiрвався в головi.
      Я боляче впав на тверду долiвку i добре побив собi ноги, бо на мене теж ще впали якiсь худорлявi, i млявi тiла. Нас накрила страхiтлива темнота, сирiсть i холод старого льоху. Постогнуючи, та кляв все на чiм свiт стоїть, ми нарештi якось розмiстились в цiй кам'янiй печерi - мишоловцi. Згодом, я призвичаївся до темряви й насилу вiдшукав Павла.
      Це була перша, незабутня для мене, нiч жаху - фашистського полону.
     
      -- Розповiдь Павла про те, як вiн попав у полон.
     
      Павло розповiв менi, як вiн сам потрапив у неволю:
  -- Це було того ранку, як я рушив з хати, де ми спочивали пiсля довго переходу по лiсi, в розвiдку.
  -- Все вiдбулося теж раптово i по моїй необережностi, i по вiйськовiй неосвiченостi.
  -- Я не встиг дiйти до залiзницi, як iз-за стоячої на колiї мотодрезини, вискочили два нiмцi, - розказував Павло.
  -- Один з них, побачивши червоноармiйця з червоною зiркою на моїй пiлотцi, вдарив мене прикладом автомата прямо в обличчя. Нiмець без будь-яких розмов ледве не вибив менi око, яке залилось кров'ю й стало опухле. Я впав на один бiк, виставивши пiд себе руку.
  -- Steh auf, du, Schwein! Пiдiймайся, ти, свиня! - зарепетував другий гiтлерiвець до мене.
  -- Я, встаючи на ноги, сунув руку до кишенi, де знаходився наган, - розказував далi Павло.
  -- Але другий солдат схопив за мою руку i викрутив її менi за спину, а наган висмикнув з моєї руки. А потiм ще щосили вдарив прикладом по руцi, боляче пошкодивши її, яка загорiлась пекельним вогнем. В мене потемнiло в очах. Я ледь не втратив свiдомiсть.
  -- Vorvarst! Vorvarst! Schnell! Schnell!
  -- Вперед! Вперед! Швидко! Скорiше! - голосно верещали шваби, болiсно штовхаючи мене в спину стволами зброї.
  -- Бiль пошкодженої руки вирувала в моєму глеку, але значнi, грубi, неабияк - мiцнi удари нелюдiв пiдтримували мiй хiд в полон. Конвоїри якi вели мене, вважали мене за партизана. Але коли окупанти привели мене в комендатуру, то розiбрались, що я солдат - оточенець i таких партизанiв не буває. Це я узнав, тому що я володiю нiмецькою мовою. А ще я взнав про те, що окупанти в комендатурi думають, що партизанiв в цих лiсах не має. То ж вони приказали солдатам вiдвести мене в цей погрiб до вiйськовополонених, - так закiнчив своє оповiдання Павло.
     
      -- Злигоднi в холоднiм i сирiм льоху.
     
      Я з тривожними думками, в невiдомiм чеканнi для всiх, просидiв разом з Павлом i iншими бранцями цiлу нiч, та майже цiлий день в холодному погребi.
      Нарештi клацнув замок i вiдкрились важкi дверi. Денне свiтло пiсля темряви ослiпило нас. Очi, обпекло вогнем, наче вiд смолоскипа. Вони, бiднi сльозились, плакали вiд болю, бо такий раптовий перехiд вiд тривалої темряви до свiтла болiсно їм дошкуляв. Теплi, осiннi променi водночас пестили, як мати, лице i голову.
      Сонце низько повисло над горизонтом, лагiдно освiтлюючи нескiнченну стрiчку залiзничної колiї, яка вiддалялась на пiвденний захiд. На дворi нас обступила строката Осiнь, обiймаючи виснаженi тiла кольору блiдої поганки. Гнуться вiд вiтру бiлокорi берези, осипаючи земельку золотом. В блакитнiм небi з бiлявими купками бавовни кружляють гамiрливi чорно - синявi ворони.
      Це нам, знедоленим, крiзь нашi гiрко - солонi сльози посмiхалася гарна, рiзнобарвна i миролюбна Осiнь, навiваючи нестерпну журбу. Хоч осiння панорама i захоплювала нас своєю красою, але нам неначе потемнiв Божий Свiт, померкли днi, путаючись з ночами вiд неволi в сирiм, холоднiм погребищi. Деякi полоненi втратили їм лiк, не знаючи нi який наступив день, чи число, бо не знали скiльки дiб провели в ворожому полонi.
      Вартовi солдати видали на нашу колону якусь парочку буханок черствого хлiба й кожному iз нас його припало десь по 100 - 150 грамiв, та вiдро води. А пiсля цього вони нас знову загнали, як худобу на бойню, в той самий льох.  
      Нiч нам ввижалась нескiнченно довгою. Мiсця для всiх нас в льоху було обмаль. Всiм лежати й спати не хватало на долiвцi. Лежали на однiм боку, або скрутившись, як пес на цепу. Руки й ноги набрякали, дерев'янiли, а все тiло нило, та тупим, монотонним болем нещадно верещала кожна клiтина, й кожна кiсточка. Павло розтирав свої онiмiлi кiнцiвки - справжня мука вiд болю. Потiм вiн повiльно пiдвiвся. Вставши на ноги, став якось пробиратись до дверей, через дихаючi скелети знесилених полонених. Там Павло заглянув у вузьку щiлину мiж дверми та одвiрком, бажаючи узнати коли наступить добрий ранок, а за ним i день. Коли настане бажаний день? - весь час думав i я. Ми, якимись уривками вiдключались i засипали, хто де мiг. Вiльного мiсця не було, так було тiсно. В погребi нас було стiльки, як в консервнiй банцi рибок. Та ми ще довго мучились, поки не наступив бажаний для нас ранок. Тодi нас випустили iз погребу, дали води, та зiбравши в колону по троє, повели на пiвдень.
     
      -- Подорож по шпалах на пiвдень.
     
      Вели нас, бранцiв, туди, звiдки ми недавно, з великими труднощами, голоднi й мокрi проходили по 10 -15 км на добу, на з'єднання зi своїми червоноармiйцями, якi били ворогiв. Марно пропали наша праця i надiя на зустрiч зi своїми радянськими людьми.
      Нас вели в страшний, не вiдомий свiт неволi, де важкi й жорстокi випробування нестерпно i ненаситно впивались, як голоднi пси, в наше життя. Для мене це були першi кроки в жахливому свiтi Полону, i я, як згадую про це, то серце моє холоне...
      Нескiнченою стрiчкою простягалася залiзнична колiя. Обiч неї стояли в зеленiм вбраннi розкiшнi ялини та напiвголi знiченi берези, що сумно проводжали нас в незвiдану дорогу. Гiтлерiвцi посилено охороняли нас, незважаючи на наше виснаження. Наша колона рухалась по чугунцi. Ми йшли переступаючи шпалу за шпалою назустрiч своїм стражданням в неволi. Кому з нас пощастить з неї повернутись додому? Шваби, помахуючи багнетами, щось розмовляли мiж собою, пiдштовхували заднiх бранцiв прикладами, кололи в спину багнетами й несамовито гарчали, як пси.
     
      -- Невеликий пересильний табiр в лiсовому селi.
     
      Аж пiд вечiр бузувiри привели нас в маленьке село. Просто на полянi, серед лiсу стояло декiлька хат. Недалеко вiд тих сумних, осиротiлих хат, стояла довга стайня, побудована в зруб. Вся пiвнiчна стiна обросла зеленим, волохатим мохом. В центрi цього подвiр'я стояла криниця. Над нею височiв "журавель" з тонкою, довгою жердиною i кованим ковшем. Невелика площа, в якiй видно була колись посаджена картопля, але не вся викопана i не зiбрана. Оце й був наш новий пересильний табiр. Нiмецька охорона загнала нашу колону вiйськовополонених в цей винятковий табiр. Керiвник охорони - унтер-офiцер, яка приймала нас, показав рукою на конюшню i звертаючись до нас сказав:
  -- Hier kartoffeln, und ein haus.
  -- Тут картопля, а там дiм.
      А вартовi в цей час стояли на своїх постах. Змiннi вартовi грали в карти. До в'язнiв нiхто не навiдувався. Прислужникiв - полiцаїв нiде не було видно.
  -- Як погода мiняється дах не пропускає воду? - запитав Павло старожилiв конячих покоїв, дивлячись чи добре накрита конюшня.
  -- Дах якiсний, i не протiкає! - вiдповiли вони йому.
      А в цей час недалеко вiд криницi, просто на дiлянцi, де недавно вибрали картопельку, горiло яскраве багаття. У великому казанi, пiдвiшеному на рогачах, варилася картопля. Ми, стомлений, голодний i некерований натовп, побачивши цю смачну картину, миттєво кинувся на недоварену барабульку. Голод знищив всяку культуру людської поведiнки, то голоднi люди палицями з сухих дров виймали з казана картоплю одну за другою. Пiдкидували її з руки на руку, дули на неї й жадiбно обпiкаючи немитi руки, бруднi писки та горло, швидко ковтали цю недоварену страву. Ми їли гарячi картоплини на ходу в конюшню, чи стоячи на мiсцi. Навiть змiннi вартовi кинули грати в карти, та вийшли подивитися на нових, голодних дикунiв. Ввечерi вони крiм цього винесли нам хлiба i видiлили його кожному по 200 грамiв. Видно що цi вартовi ще не бачили таких голодних полонених. А ми жадiбно розтрощували хлiб i нову порцiю не зовсiм звареної картопельки, бо новi, голоднi бранцi знову вихапували її з казана.
      Охорона цього табору майже не вмiшувалася в наше життя. Нам було дивно, що вони не знущаються над нами, не б'ють, як попереднi вартовi. Згодом ми узнали що тепер нас охороняють чехи чи словаки. I коли ми, полоненi, висипали зваренi клубнi картоплi на виставленi дерев'янi дошки ми їх спокiйно їли. Нам нiхто не мiшав i не заставляв нiчого робити. Та ще охоронцi родом iз Чехiї чи Словакiї деколи виносили нам солi. Лише через пару днiв ця традицiя зламалася з приходом нової партiї в'язнiв. А прожили ми з Павлом i iншими вiйськовими в'язнями в цьому таборi цiлий тиждень. Виспались, вiдпочили, наїлись вдосталь картоплi та хлiба. Я став краще себе почувати, а у Павла повiльно стухала гематома ока, але пошкоджена рука весь час його турбувала i не давала йому вночi спокiйно спати.
      Нарештi нас, знедолених бранцiв, вишикували та повели на пiвдень. Йшли спокiйно, нiхто нас не пiдганяв i не бив, бо нас вели брати - слов'яни. Вiдстаючих вiйськовополонених ставили в голову колони, та по них орiєнтувалися з якою швидкiстю йти далi. Так ми за два днi дiйшли до знайомої менi станцiї Батецька.
     
      -- У великiм пересильнiм таборi бiля станцiї Батецька
     
      Так нас слов'яни - охоронцi довели до великого пересильного табору для радянських вiйськовополонених, де знаходились декiлька сотень знесилених людей.
      Дув холодний осiннiй вiтер, ще й мрячив дрiбний дощ. Ми промокли наскрiзь, померзли так, що зуб на зуб не попадав, а вогонь розпалювати не дозволяли. Ми з Павлом спинами припали один до одного i так заснули без всякої вечерi, бо нам її нiхто не приготовив, то й не дав. Вранцi нашу колону бранцiв вишикували й повели далi в тил ворога.
      Багато жiнок i дiтей повиносили нам харчi, але звiроподiбна наволоч не дозволяла навiть приблизитись їм до вiйськовополонених. А вже передати якусь їжу, то тут нова охорона скаженiла. Жiнок штовхали в придорожнi канави, били прикладами прямо в груди. На дiтей направляли, та наставляли стволи зброї. Але всi цi люди, що прийшли пiд табiр, кидали те що можна з їди кинути. I кидали здалеку в колону невiльникiв, а харчi пiдхоплювались нашими руками. Та не все можна було зловити. Над тим, що впало, злiтали десятки рук с кучi полонених. Їх зразу ж кололи ззаду багнетами, чи били прикладами. По дорозi й по її узбiччi валялись черепки розбитих глекiв i калюжi свiжого чи кислого молока, розбитi куринi яйця. Це було таке блюзнiрство, святотатство, наруга над їдою i життям людей. Жахливо було дивитись на це знущання. Але простi люди не корились окупантам i хто, як мiг, допомагав бранцям. Вони кидали нам медикаменти, шапки, онучi, одяг, бо деякi з нас були в одних гiмнастерках i пiлотках, або без них. Люди ризикували своїм життям своїми добрими вчинками для нас.
      А нас все далi вели в нiмецький тил, як стадо приречених на бойню тварин. Хто що змiг на ходу закинути з ранку в рот, те й мав на протязi двох дiб. Бо наш ганебний i тривалий марш тривав двi доби. Нi разу нам не дали води напитися. Спрага теж добряче нас мучила. Ми навiжено накидались на придорожнi калюжi спраглими устами, за що одержували кучi грубих стусанiв вiд охоронцiв i голод починав знущатися над живим тiлом. Голод все гострiше рiзав живiт.
      Та на їжу нiхто iз нас не сподiвався, бо по обiч дороги не було видно нi харчових складiв, харчувальних закладiв, де могли знаходитися наявнi харчi. Павло йшов попереду мене, пiдтримуючи перебиту руку. Ввечерi нас загнали в великий табiр розташований посеред поля. Це був новий пересильний табiр.
      Зморений, виснажений органiзм вимагав спокою. Ноги тремтiли та пiдкошувались. Важка мокра шинеля притискала до землi, а прилягти не можна i не має де. Дощ лив без перестанку. Моква, калюжi повсюди. Незважаючи нi на що я впав на мокру землю i заснув.
      Розбудив мене Павло:
  -- Ти чого у водi спиш? - трясучи за плече, запитав вiн мене.
  -- Пiднiмайся, швидко!
      Я ледве пiдвiвся на ноги. Одяг так вимок, що з нього текло i капало, а холод проймав до кiсток. Нестерпно болiла голова. Прийшлося тупцювати на мiсцi аж до ранку. 
      Знущання над радянськими вiйськовополоненими окупацiйними нiмецькими вiйськами продовжувалося.
      А вранцi нiмецька охорона нашу колону знову вишикувала i повела знову на пiвдень, туди, де ми ранiше з ними воювали. А чим далi ми плетучись йшли, то все бiльше було вiдстаючих, знесилених, голодних, ранених бранцiв. Тих в'язнiв, що не могли йти, шваби просто пристрiлювали на мiсцi, а ми, товаришi по нещастю, вiдтягували в кювети дороги, бо далi ми самi вже не могли їх тягнути.
      Свiтилася одна невiдомiсть...
  
      -- Табiр ст. Уторгош i поїздка в табiр м. Двiнськ
     
      Нас, вiйськовополонених, вели, а ми ледве рухалися. Та насправдi то не вели, а гнали, гiрш нiж тварин. З постiйними побоями, без достатньої кiлькостi води й майже без їжi. Голову облiпила болiсна мла. Так продовжувалося кiлька днiв i ми ледве доплентались до залiзно - дорожньої  станцiї Уторгош. Там нас, в'язнiв,  загнали в новий для нас i досить великий пересильний табiр для вiйськовополонених.  
  В таборi видали по кусочку хлiба. Пiсля голодних днiв знущань я швидко, з жадобою його з'їв.
То був дуже смачний хлiб. Так менi здалося. Але я бажаю, щоб нiхто у своїм життi такого смачного хлiба не їв.  
- Люди добрi, пам'ятайте цiну хлiба, навiть в достатку, - мiркував я, з'ївши свою  крихту. Бо що для голодної людини шматок хлiба - це i є крихта.
Другого дня охорона табору перегнала новоприбулих живих скелетiв з одного блоку табору в iнший. I вже там, кожному бранцю, видавали по лiтрi теплої, мутної баланди з кукурудзяних вiдходiв в якiй плавала солома i гнила картопля. Але ця баланда для голодної людини була безцiнною, бо зiгрiла ослаблений з ознобом органiзм, та помiтно вернула втраченi сили. З'ївши цю гидотну на вид i на запах смердючу юшку, ми з Павлом пiшли до iнших ворiт табору. Там я спробував знайти хоч яких тютюнових недопалкiв, та все було чисто. Павло тим часом слухав про що розмовляють солдати варти мiж собою. Наразi надiйшов нiмецький офiцер i про щось заговорив з вартовим.
  -- Виходьте, двi особи! - закричав перекладач, який прийшов разом з офiцером. 
   Ми з Павлом вже були першими бiля ворiт. Нас випустили, та ми вийшли з табору з офiцером. Офiцер говорив, що треба помити й почистити машину. В нас зажеврiла надiя на втечу з полону в дорозi. Офiцер привiв нас до машини й передав нас водiю. Коли водiй машини заговорив, що нам робити для потрiбних дiй, то Павло кивав головою i казав:
  -- Ich verstehe. Я розумiю. - Ist das alles? - Це все?
  -- - Ja, das ist alles. - Так, це все. - вiдповiв нiмець, з цiкавiстю дивлячись на Павла, який так добре розумiв його.
   Ми швидко помили вiд бруду машину зовнi й почистили її салон. 
Похваливши нас за швидке i якiсне прибирання машини: -Danke. Danke. Дякую. Дякую. - Gut. Gut. Добре. Добре., - водiй покликав солдата з караульного примiщення i щось сказав йому. Той пiшов назад i повернувся з двома солдатськими казанками повними гречаної кашi, та в газетi ще були скоринки хлiба. Усе це безцiнне багатство для нас, вiн висипав у розстелену солдатську протидощову накидку Павла. Потiм цей часовий вiдвiв нас у табiр.
  -- Це добре!  - сказав Павло, - ми два три днi будемо жити безбiдно.
   Кашу їли вночi пiд протидощовою - накидкою, щоб не турбувати голодних товаришiв. На всiх все одно не вистачило б, а кашу дiлити вдень по ложцi голодним не було сенсу. Павло читав нiмецьку газету i смiючись говорив:
  -- Тут нiсенiтниця якась написана, а того що ми хотiли б дiзнатися, не має. Це духовна газета для гiтлерiвських солдатiв.
      На третiй день нас, в'язнiв, повели на вокзал. На запаснiй колiї стояли темно-зеленi товарнi вагони. Посадку вiйськовополонених наша охорона проводила, мабуть, як чорти грiшникiв в Пеклi, в казани. Фашисти пiдштовхували бранцiв прикладами, кололи багнетами, щоб загнати їх у вагони. Вагони переповнювали так, що стояти не було де. Полоненi лiзли пiд ноги iншим, рятуючись вiд ударiв, лиш би швидше забратись у вагон. Натиск натовпу був такий, що Павло попав у сусiднiй вагон. Деякi знедоленi не могли довго стояти на опухлих вiд голоду ногах. Вони падали на пiдлогу вагона, волали вiд болю, просили допомоги. По всiй станцiї знялися аж до хмар жахливi крики й зойки поранених. Сильнiшi бранцi пiдводились на ноги, а слабшi залишалися лежати на долiвцi вагону. Я деякий час тримався на ногах, бо знав: упаду - кiнець. Повiтря в вагонi стало густим, нам не хватало кисню. Мучила спрага - вiчна супутниця полонених. Скiльки пройшло часу я й не пам'ятаю. Я втратив свiдомiсть. Мене привела в себе громоподiбна команда:
- Setz dich! Alle setzen sich! - Всiм сiдати! Всiм сiдати!
   Що це таке i для чого це робилось я не знаю. Виявилося що для сидiння необхiдно бiльше мiсця. Сiдаючи, однi омари збивали з нiг iнших привидiв. А тi бранцi падали на сидячих, але й дiватись всiм нам було нiде. Вагон був не гумовий, вiн не мiг розширитись. По всiй окрузi пiднявся не людський лемент. Бiль розривала голову, починаючи з барабанних перетинок вух, через скронi й тiм'ячко намагаючись втекти геть з пекельних вагонiв чортiв. Та бiль не могла втекти разом з нами, вона кипiла в нас, як смола в пеклi.  
      Я сидiв на нижнiх тiлах, а на менi iншi, та так продовжувалося, перекручувалось нечуваними прошарками. Пораненi й ослабленнi в'язнi падали на спiд. Бiльше вони не пiдводились. Не розумiю для чого нас - вiйськовополонених так трамбували у вагони. Можливо це був вiдбiр здорових бранцiв для фiзичної працi, надалi, в їхньому, нiмецькому "Фатерляндi". На зупинках померлих людей витягували з зелених душогубок i вантажили на порожню платформу. 
     
      -- Поцiлунок панi Смертi та Божа, не чiтка усмiшка до мене
     
Незабаром я знову втратив свiдомiсть.
      Я поволi проходив до тями.
- Стояла морозна, ясна нiч. На мене позирали байдужi, блискучi зорi. Холод володарював у окрузi. Монотонно стукотять колеса не музичним твором по рейках чугунки. 
Холод, стук i чудовi, далекi зорi - це те, що привело мене до свiдомостi. Вiдчуваючи сильний холод, я пiдвiвся.
  -- Де це я? Що зi мною? Можливо це ще галюцинацiї? - запитував я сам себе.
   Я не мiг повiрити, що у вагонi так може бути. Бо ще зовсiм недавно менi було не продихнути.
  -- А де ж взялися зорi? 
   Я руками помацав навкруги себе. Вiдчуваю: лежать люди, але вони чомусь зовсiм холоднi.
Зi страху я запитав:
  -- Де ми? Що трапилося?
   Тиша. Менi нiхто не вiдповiв. Потяг iде повним ходом, вiтер шумує над головою, а небi мерехтять зорi.
Нарештi я збагнув: - Мене певне викинули на платформу до мерцiв. А на свiжому повiтрi я ожив.
Але що робити?  Дуже болить голова, тремтять руки та ноги, тягне на блювоту. Потяг мчить у темрявi, постукують рiвномiрно колеса.
      - Може стрибнути з платформи, та втекти вiд душогубiв. Десь же є нормальнi, спiвчутливi люди. Може ми проїхали ще не далеко. Ось недалеко, за пару метрiв, вiд мене воля. Але я не можу пiдвестись. Хоча борт платформи низький, але менi його не перелiзти.
      Я вирiшив на повiльнiм ходу потягу перевалитись через борт платформи, бо зараз я розiб'юся. Через деякий час, потяг сповiльнюючи хiд, пiдходив до невеликої станцiї. Я тихенько присунувся до борту, схопився за нього рукою i пiдвiвся на колiна.
      - Ось зараз я ляжу животом на борт i звалюся на землю. Головне: не впасти сторч головою.
      Я хотiв встати з колiн. Раптом мої сподiвання вмить розсiялись, як сiрий попiл. В цей час з сусiднього вагона, на переднiй площадцi блимнув кишеньковий лiхтарик. I охоронець Фрiц перескочив на платформу з мерцями, як чорний крук, на курча, накинувся на мене. Вiн повалив мене на бездиханнi тiла в'язнiв.
  -- Sie Hund hat krachzte?! - Ти собака, ще не здох?! - так, мабуть, вигукнув менi цей гад - шваб, - подумав я.
      Фашистський пес рвучко скинув мене з платформи на землю. Я вдарився плечем об шпалу i знепритомнiв. Потiм менi розказали, що цей нiмець з чортячими замахами за ногу мене приволiк до дверей вагону. Сильнiшi хлопцi з вагона закинули мене в зелену душогубку. Вартовi зачинили дверi вагону. Менi, товаришi по нещастю, дали пару ковткiв якоїсь мутної рiдини, подiбної до води, щоб я прийшов до тями. Поїзд годинами стояв на невiдомих станцiях, на запасних колiях, пропускаючи нiмецькi вiйськовi ешелони на пiвнiч. Я намагався знову встояти на ногах з усiх сил, щоб не попасти трохи сильнiшим злидням пiд ноги.  Поволi, штовхаючи, мене затерли в куток вагону. В темнотi я намацав залiзне кiльце, за яке вчепився рукою. Тепер менi легше стало стояти. Так в цьому кутку я простояв до ранку. Коли добре розвиднилось, я помiтив таке саме кiльце на другiй стiнцi вагону, i прив'язавши до цих кiнець кiнцiвки солдатської протидощової накидки, подарованої Павлом, то змайстрував щось на подобi дитячої колиски, чи люльки. Сусiди охоче допомогли менi забратись в неї, знаючи що їм буде вiльнiше стояти. В цiй люльцi я швидко заснув i проспав цiлу добу. Проснувшись я побачив такi ж колиски у кожному кутку вагону.
  
   10) Латвiя, табiр Шталаг-340 м. Двiнськ, теперiшнiй Даугавпiлс.
      
   Нарештi ми приїхали в Латвiю, в мiсто Двiнськ, теперiшнiй Даугавпiлс. 
   - Почалася висадка з вагонiв бiдних пасажирiв без речей. Нас, вiйськовополонених, вишикували в колони та повели у величезний табiр Шталаг-340. Павло мене знайшов i йдучи поряд зi мною пiдтримував мене лiвою рукою.
На той час менi все було байдуже. Я почував себе надто погано:  паморочилось в головi, очi закривала якась жовто - синя плiвка. Для мене все потемнiло в очах. Ноги майже не тримали мого тiла, тремтiли руки й бив по тiлу нервовий тiк. Весь прибулий ешелон полонених фашисти загнали в один не великий блок табору. Стало страшенно тiсно, крайнiх бранцiв дуже приперли до колючого дроту першої огорожi. Гострi шпилi рвали одежу, тiло, руки, обличчя. Через кiлька годин нас переганяли в iнший блок по п'ять осiб. Вели попри великi чорнi котли, з яких видавали по лiтру запареної баланди з кукурудзяних вiдходiв. Я, з'ївши свою порцiю гидкої юшки, разом з Павлом наблизились до ворiт табору. Перед нами проходила черга нещасних бранцiв до казанiв. В очах кожного горiло бажання отримати ту мiзерну порцiю харчiв. Але не всiм вдавалося вгамувати божевiльну стихiю голоду. Бо якщо нiмцю - чортяцi могла не сподобатись якась особа (хворий, закривавлений, поранений, надто брудний), то мiг стукнути носком чобота по посудi цiєї людини, оперiщити нагайкою i перегнати в iнший блок. Помiчники - полiцаї дивилися на це, як на виставу. Голосно реготали та плескали долонями бузувiру. Фрiци горланили:
  -- Юда! Шталiн! (Сталiн) Комунiст!
   Незабаром почав накрапати дощ. Знедоленi швидко розходились по бараках - землянках. Я з Павлом зайняли собi мiсце посерединi бараку на верхнiх нарах.
Щоби всiм хватило мiсця на нарах, то Павло взяв керiвництво в барацi у свої руки, та всiх влаштовував, вкладав на один бiк. Кожного в'язня просив запам'ятати свого правого i лiвого сусiда, щоб не загубити свого мiсця. Зморенi важким переїздом полоненi падали з нiг. Якнайшвидше хотiлося лягти, дати вiдпочинок перенапруженому органiзму. Через деякий час по командi Павла, всi полоненi переверталися на iнший бiк. 
Для поранених Павло видiлив окремий куточок. Там вони могли вiльнiше лежати.
      Полiцаї чорними воронами лiтали по бараках, вiднiмаючи все цiнне, що залишилося у полонених. В кого були добрi чоботи теж вiдбирали, а на замiну давали стоптане взуття зняте з мерцiв. Цi зрадники були рiзних нацiональностей, але в цьому таборi було бiльше зрадникiв татарського походження з Криму. I цей зрадницький Iнтернацiонал весь час нишпорив по бараках. Вони шукали євреїв, комiсарiв, комунiстiв. Цi злораднi нюхачi зганяли їх з нар i вели на розправу до фашистiв. З цiкавiстю i смiхом дивилися вони на нелюдськi знущання, якi чинили фашисти над радянськими людьми. Їхнi черствi, огиднi душi не мали нi совiстi, нi жалю.
Так проходив день за днем тривожно, важко i сумно. Кожен день, певно не по однiй сотнi знедолених вивозили в братськi могили. Три групи гробокопачiв i двi групи возiїв мертвих працювали щоденно. Баланду їм давали два рази в день. Пiд час виходу iз табору для проведення похоронних дiй померлих полонених, похоронну команду харчами пiдтримувало мiсцеве населення. Тiльки продовольчi продукти спершу ретельно перевiряла озброєна охорона, боячись, щоб бранцям в руки не попала зброя. Лише тодi продукти вiддавали керiвникам груп. Та цi копачi й похоронцi через короткий час ставали неспроможнi фiзично виконувати свої обов'язки. Їди все ж було обмаль, до того ж полоненi були дуже стомленi, знесиленi, бо їх тижнями гнали, як i нас, i майже не годували. Тому то бiльша частина цих команд видихалася вiд важкої фiзичної працi.
      Спостерiгаючи цю жахливу картину, Павло, звертаючись до мене, сказав:
  -- Нi!  Я, на цю роботу не пiду! 
  -- Так само не пiду фашистам служити. Хай краще мене винесуть вперед ногами, нiж я понесу мерцiв, за таке мiзерне харчування. До своїх собак, якi їм служать, нiмцi вiдносяться в сто раз краще, нiж до нас - людей.
  -- Так, що я, з таким вiдношенням до мене, категорично вiдмовляюсь до спiвробiтництва з нацистами. Я не стану перед ними на колiна.
  -- А де ж вихiд з цього становища? Що ж робити? - запитав я.
  -- Андрiй, не занепадай духом. Ще прийде час i ми будемо боротися з нацистською чумою, яка хлинула на нашу землю, несучи темряву, смерть i безправ'я.
   На той час в деяких бараках лютував тиф. Охорона перевела робочi команди в iнший блок. З ними пiшли й полiцаї, бо вони боялись пiдчепити хворобу. З цього дня вони нас майже не турбували. В таборi встановився iнший розпорядок. На добу в'язню вранцi видавали баланду, ложку гнилої кiльки та сто грамiв хлiба. I на цьому закiнчувався наш робочий день. Що хочеш те й роби до наступного ранку.
Пройшло кiлька тижнiв в цьому таборi. Ми з Павлом встигли вiдпочити. Просиджували довгi осiннi ночi, без свiтла i тепла, обдумуючи десятки варiантiв втечi з полону. Але ми нi одного бiльш менш вигiдного варiанту з цих обставин не могли вiдшукати. 
Та ось одного ранку Павло запитав носiя мерцiв iз похоронного гурту:
  -- Вас дуже ретельно охороняють пiд час роботи пiсля виходу iз табору?
  -- Зразу не дуже пильно охороняли, - вiдповiв той. Люди були на той час слабосилi й рухалися, як черепахи. А зараз стали охороняти набагато ретельнiше, бо в нас були спроби втечi. Та втiкачiв спiймали. Вони не далеко вiдiйшли. Їх нiмецькi вiвчарки по слiду швидко наздогнали та в таборi розстрiляли. А мiсце де ми працюємо огороджене колючим дротом.
   Щоб не мати нiяких пiдозр до себе, Павло не продовжив подальшу розмову з носiєм похоронної команди.
На другий день, пiсля снiданку, Павло нiчого менi не кажучи, пiшов до ворiт, де стояв вартовий. Я пiшов слiдом за ним пошукати недопалки бiля вартового. Там ми побули кiлька годин. Павло весь час прислуховувався до розмови часових мiж собою. Полiцаї нас не турбували, вони жили в iншiм блоцi. Там вони день i нiч грали в карти. Повертаючись в барак Павло радiсно сказав менi:
  -- Москва i Ленiнград не зайнятi фашистами.
  -- Полiцаї з нiмцями брешуть що Москвi та Ленiнграду капут. Буде ще i їм капут. Вiн не за горами. Я дуже ненавиджу цих полiцаїв, i цих навушникiв - стукачiв. Вони зi своїми прибiчниками, що продали себе за черпак баланди, видали фашистам сотнi наших полiтпрацiвникiв, командирiв, євреїв i циган. Цi зрадники створили у цьому таборi такi обставини, що ми не можемо вiльно розмовляти серед своїх товаришiв. Все це їх паскудна справа. 
Тут у цьому таборi є один вартовий - чех. По - моєму, вiн антифашист. Тобi треба з ним побалакати. Я тебе дечого пiдучу, про що з ним говорити. Тобi, українцю, легко буде розмовляти зi слов'янином. Будеш вести з ним розмову, а я послухаю, що вiн буде тобi вiдповiдати. Вiн обiцяв менi завтра винести хлiба.
   На другий день, пiсля роздачi баланди, я з Павлом стояли бiля ворiт, але полiцай швидко нас прогнав:
  -- Чого стовбичите один з другим?
  -- Бачу спина чешеться. Ану, марш в барак!
   Ми швиденько пiшли вiд ворiт, щоб не спровокувати на позачергове побиття нас зрадником. Десь через годину ми повернулися до ворiт знову. Незабаром на варту заступив чех. Тiльки хотiли почати розмову, як в табiр зайшов полiцай. Вiн миттю накинувся на мене i Павла. В цю мить вартовий - чех зупинив його i наказав передати нам паперовий згорток, в якому були скоринки хлiба, обгорнутi нiмецькою газетою. Обер - полiцай вирячив налитi кров'ю очi, але наказ солдата вермахту виконав. Вiн вiддав Павловi пакунок i скоса зиркнувши на нас закричав:
  -- Мерщiй в барак!
  -- Хай стоять. Все добре, а ти можеш iти, - сказав солдат, i ще показав йому рукою вперед.
   Розкладаючи по кишенях скоринки хлiба, я намагався пригадати тi речення, якi навчив мене Павло. А вiн ходив бiля ворiт нiбито шукав тютюновi недопалки i слiдкував, коли появляться фашисти щоб завчасно попередити мене. Нарештi обер-полiцай вийшов з табору. Вiн повiв з собою на розправу якогось бранця. Зачиняючи ворота, вiн сердито зиркнув на Павла. Обер-полiцай нiчого не промовив, штовхнув свою жертву грубою качалкою i швидко сховався в туманi.
  -- Кого вiн повiв?  - запитав я Павла. 
  -- Не знаєш кого? Або єврея, або комiсара, кого ще вiн бiльш потягне, - тихо вiдповiв менi Павло.
   Тодi я пiдбираючи нiмецькi i польськi слова не смiливо запитав вартового - чеха: 
  -- У вас, на Батькiвщинi теж бувають такi густi тумани, як тут?
  -- Бувають, але значно пiзнiше. У нас, в моїй Батькiвщинi, стоїть ще ясна тепла погода.
  -- У нас, в Українi, теж ще тепло, - пiдтримав розмову я.
  -- О, Україна, добже! Гут!  - сказав чех.
  -- Мабуть, я бiльше не побачу своєї України, тут всiм нам буде капут, - з журбою в голосi промовив я. 
   Чех з хвилину мовчав, вдивляючись у непроглядну завiсу густої мли i нарештi тихо вiдповiв:
  -- Нам - чехам важко i совiсно дивитись на братiв слов'ян, яких проклятi шваби сотнями щодня вивозять у братськi могили.
  -- Але що ми можемо зробити? Таких як я, шваби на фронт не посилають, не довiряють. А ми тут мусимо слухатись: дома нашi рiднi, а там господарюють шваби.
Нарештi Павло сам рiшив вступити з чехом в розмову:
  -- Дорогий брат - слов'янин, чи не буде помилково назвати вас товаришем?
  -- О, товариш - це файне слово.
   Солдат - чех ще довго розмовляв з Павлом, часто вживаючи чеськi та польськi слова. Мабуть, вiн погано володiв нiмецькою мовою. Вiн розповiдав Павловi про гiрку долю чехословацького народу пiд окупацiєю гiтлерiвцiв, якi вже давно там господарюють. Раптом, з комендатури, вийшов нiмецький офiцер. Вартовий прогнав нас погрожуючи зброєю. Ми вiдiйшли далi вiд ворiт. Коли офiцер зайшов до якогось примiщення, ми знову наблизилися до ворiт з постовим солдатом.
Вiн, схвильований болючими  спогадами про свою Батькiвщину, ходив бiля ворiт, опустивши голову додолу. Павло пiдiйшов ще ближче i тихо запитав: 
  -- Чи зможеш ти нам допомогти вибратися з цього табору Смертi - Шталаг-340?
   Чех щось вiдповiв Павловi. Менi далi не було чути їхньої розмови. Я ходив вздовж колючого дроту огорожi, пильно оглядаючись навкруги, щоб сюди зненацька не надiйшли гiтлерiвцi. Бо в той час вже повiльно розсiювався туман i виглянуло сонце, та повiяв холодний вiтер. А ось i далеко за комендатурою показалася нова змiна караульних солдат. Ми повiльно пiшли собi в барак. Сiли на свої мiсця. Павло мовчки читав нiмецьку газету. Але якщо хтось пiдходив до нього вiн крутив газетою i просив допомогти в перекладi надрукованих статей, але серед присутнiх таких не було.  Павло скоро прочитав "Вiдомостi зi Схiдного фронту". Вiн сховав газету в кишеню i тихо сказав:
  -- Нiмцям пiд Москвою приходиться важко. Вони тiльки хваляться, а полiцаї їм тiльки пiдсвистують. Самi нiчого толком не знають. Ленiнград в наших руках. Андрiй, ми зараз пiдемо на свiже повiтря i там я тобi дещо розповiм.
   Коли ми вийшли з барака, сонце низько повисло над горизонтом, поливаючи помаранчевим промiнням наш табiр Шталаг-340. Ми стояли неподалiк сьомого барака i виймаючи iз кишень сухi, черствi шматочки хлiба хрумкали ним. Несподiвано Павло тихо, але урочисто сказав:
  -- Ось тут, за цим бараком чех обiцяв прорiзати дiру в дротянiй огорожi, коли буде вартувати на цiй сторонi. Тодi ми повиннi почекати до четвертої години ночi. Тож ми можливо нарештi вирвемось на стiльки очiкувану волю iз цього табору смертi. Чех наказав лише в останню хвилину повiдомити своїх сусiдiв про вихiд на свободу. Тiльки тодi, як буде перерiзаний колючий дрiт внутрiшньої та зовнiшньої огорожi, втiкачi тихо, один за одним нехай пiдходять до дiри, i беззвучно пролiзають звiдси на волю. Вiн обiцяв випустити на волю сотню, чи двi своїх братiв - слов'ян. Може кому iз них пощастить залишитися в живих пiсля вiйни. Вони вiчно будуть дякувати невiдомому їм рятiвнику, йому - чеху, за вихiд свободу з табору Смертi - Шталаг-340 мiста Двiнська.
   Не знав Павло, що в цьому сьомому барацi тодi були його друзi Данило з Миколою. Тiльки пiзнiше вiн про це довiдається. А табiр був великий з великою кiлькiстю баракiв. А ми не ходили по них, бо за це нас наказували - били полiцаї. Щоб ми - бранцi  не гуртувалися, не спiлкувалися, бо гурт - це сила. А сила була спроможна на народження непокiрних бранцiв. Тож тут у таборi дiяли такi жорсткi правила. 
Данило був знайомий Павлу ще зi фронту. То ж на той час вони обоє не знали, що їх спiткала однакова доля i вони знаходилися через 5 баракiв.
   В нестерпному чеканнi пройшов день, другий, а наш рятiвник не стоїть на посту бiля сьомого барака, а бiля ворiт вартує. Вiн деколи виносив нам сухi скоринки з хлiба i голландського сиру, за що ми були йому безмежно вдячнi. Ми добре знали, що наш знайомий солдат попаде на цей пост тiльки тодi, коли його назначить гiтлерiвський офiцер.
З великою надiєю ми чекали тiєї години свята Свободи. Чекали довго, понад тиждень. Ось нарештi наш чарiвник по наданню Волi знедоленим появився на посту на пiвденно - схiднiй сторонi табору. 
Цього дня, ми, як i повсякденно, вийшли подивитися де вартує чех. Це було десь о десятiй годинi ранку. Павло пiдiйшов до огорожi, де вартував слов'янин. Привiтавшись, Павло запитав його:
  -- Ну, як наша справа? Вона буде в дiї? 
  -- Все буде добре, цiєї ночi, о четвертiй годинi, - тихо вiдповiв вiн.
Ми з Павлом зразу ж пiшли в примiщення бараку. 
Ми були радiснi й схвильованi.
- "Цiєї ночi - о четвертiй", - струмувала думка про Волю у наших гарячих глеках. А в пакунку, що передав слов'янський солдат, були, як завжди, скоринки хлiба. Павло роздiлив їх на двi частини, але бiльшу дав менi.
Я ще був не надто здоровий, пiсля поцiлунку панi Смертi. Ми з нетерпiнням чекали вечора, ночi, а далi четвертої години, та майбутньої Волi.  
  
    11) Втеча з табору Шталаг-340 м. Двiнська - Латвiя
      
      Годинника в таборi нiхто з полонених не мав. У нас їх всi забрали вiйськовi нiмецькi мародери, як свої вiйськовi трофеї. Та ми вже привикли орiєнтуватися по змiнi часових на постах по периметру табору. Вже було десь за опiвнiч часу. Я з Павлом сидiли в сирому барацi, пiдiгнувши пiд себе ноги. Сидiли мовчки. Ми про втечу нiкого ще не повiдомляли. Бо якщо взнають в'язнi про те, що буде прорiзана дiра, то всi до одного пiдуть з барака. А тодi пiднiметься весь блок табору з бджолиним гулом. Шум насторожить вартових i вони будуть стрiляти з вежi. А потiм по тривозi вибiжить весь караул i операцiя "Втеча" буде закiнчена з великими людськими втратами. Десь о четверту годину ночi я з Павлом вийшли з барака. Пройшовши з п'ять метрiв вiд входу, ми притулилися до стiни бараку i зачаїлись. Темно. Хто стоїть на вартi не вiдомо. Ми точний час без годинника не знаємо. Запитувати у часового, який зараз стоїть - великий ризик. Якщо це буде не чех, то iнший служака може вистрiлити в нас. 
  -- Ми будемо чекати - вартувати на ту дорогу для нас хвилину, коли нам зроблять дiру в колючiй огорожi, - говорив мiй товариш. Ми її не повиннi проґавити.
   Стоїмо, чекаємо. Пройшло понад пiвгодини, чи бiльше часу. До речi, Павло в той час не знав, що десь за стiною знаходилися його фронтовi товаришi Данило Лукашов i Микола Аверкiн. 
Та ось нарештi ми почули важкi солдатськi кроки за колючою огорожею недалеко вiд сьомого барака. Це йшла змiна вартових. Незабаром, за хвилин п'ять, всi солдати на постах змiнялись. Стара змiна часових пiшла в караульне примiщення. Настала тиша. Довго тягнулись лiченi хвилини. Це були хвилин радiсного чекання. Наразi ми почули обережне шарудiння i радiсне для нас:
  -- Клац! Клац!
  -- Рiже! - схвильовано промовив Павло.
   Було тихо, лише помiж бараками рвучко свистiв вiтер. Ми, причаївшись, чекали коли чех буде рiзати другу лiнiю колючої огорожi. Знову почулися тi ж звуки розтину металевого дроту. Тодi ми швидко зайшли в свiй барак. Я розбудив сусiда по нарах i пошепки йому сказав:
  -- Слухай уважно, за сьомим бараком є прохiд на Волю. Тiльки потрiбна обережнiсть. Ти повiдомляєш свого сусiда i через якусь хвилину - виходите. А тi в свою чергу, повiдомляють iнших товаришiв. Будьте стриманi, а головне, не спiшiть, щоб не утворювати пробки у дверей, чи бiля дiрки в дротянiй огорожi. 
   Ми залишили барак. Дiрка була вже готова. Навкруги тихо. Тiльки вiтер посвистував мiж дротами. 
Через дiрки прорiзанi чехом я з Павлом швидко вибрались на Волю. Ми не знали, яка доля нас чекає надалi. Чех дав Павлу невеликий пакунок, акуратно загорнутий в газету. Вiн побажав нам щасливої дороги. Попрощавшись, ми зi вдячнiстю подякували чеху за необмежену допомогу i зникли в темрявi. Напрямок у нас був - це невеликий лiсок. Вiн у нас був за орiєнтир. Павло ще за кiлька днiв до втечi вибрав його, щоб не потрапити на околицю мiста Двiнськ (Даугавпiлс - тепер). Напружуючи всi зусилля ми рухалися на захiд, сподiваючись що iншi втiкачi будуть iти на схiд, чи на пiвденний схiд. Це було зроблено для того, щоби втiкачi розсiялись i гiтлерiвцям не хватало табiрної охорони для пошуку нас внаслiдок нашого розсiяного розпорошування.
   Ми спочатку рухались на пiвденний захiд, а потiм на пiвнiчний, щоб збити з пантелику переслiдувачiв.
  -- Як важко йти, - шепочу я товаришу, - менi треба хоч би трохи вiдпочити. Я валюся з нiг.
  -- Ще трохи пройдемо i будемо вiдпочивати, - сказав Павло. Мабуть, вже десять кiлометрiв пройшли.
      Нам здавалось, що дуже швидко свiтає. Дув рвучкий вiтер. Чорнi хмари низько тягнулися над землею. А ось i розтанули досвiтнi сутiнки. 
    
   12) Балтiйський хутiр - Латвiя. 
     
      Ось нарештi у нас на горизонтi появився якийсь латвiйський хутiр.
      I в наших мозках зароїлись думки:
   - Куди iти? До якої хати? Хто в нiй живе, друг чи ворог?
      Бо ми не мали певних вiдомостей, про те, як мiсцевi жителi - латишi вiдносяться до солдатiв - втiкачiв з нiмецького табору для радянських людей. Це тому, що латишi лише рiк як ввiйшли до складу Радянського Союзу. Ми з Павлом про це знали, тому так довго роздумували: що робити.
  -- Треба шукати бiдняцький хутiр. Бiдняки нам допоможуть. - висловив я свою думку.
  -- Так. Правильно! Вони теж ненавидять фашистiв, - вiдказав менi Павло.
  -- Нам необхiдна їхня допомога, - кажу я Павловi.
  -- Нам необхiднi харчi, iнакше ми загинемо.
  -- Та я розумiю це, як i ти. Треба пiдiйти й розвiдати, що й до чого, - вiдповiв мiй побратим.
      В це час довкола вже розвиднилося. Крижаний вiтер, що вiльно гуляв по цих просторах поволi вщухав. Ми направились до одинокого сараю, який знаходився трохи на вiддалi вiд жилої будiвлi. Пiдiйшовши ближче, ми вчули ароматний подих запашного сiна, що було заготовлене худобi на зиму.
  -- Ми тут будемо вiдпочивати й звiдси будем вивчати мiсцевiсть, та як поводяться мешканцi хуторiв, якi тут живуть, - виклав свою iдею мiй товариш.
      По похилому скату сiна, допомагаючи один одному, ми ледве видряпалися на верхiвку цiєї скирти. Закопавшись в сiно з головою, ми дали бажаний вiдпочинок стомленому, виснаженому тiлу - органiзму. Вiдпочивши й зiгрiвшись в сiнi, Павло витяг з кишенi засушенi й заготовленi хлiбнi тонкi скоринки хлiба. Вiн видiлив по парочцi їх кожному з нас, а iншi сховав в кишеню. Ми довго розсмоктували цi скоринки, розтягуючи задоволення. Потiм мiй старший товариш - лейтенант поповз до маленького вiконечка спостерiгати, що робиться навкруги.
  -- Ввечерi пiдемо в напрямку Бiлорусiї, на пiвденний схiд, - думав я, лежачи на сiнi.
  -- Хай Павло вирiшує наше майбутнє. Може йому самому прийдеться йти. Але Павло мене не залишить, - мiркував я.
  -- Про це я знав. I на душi стало свiтлiше. Але ж я зовсiм хворий i далеко не зможу iти.
  -- Ох, о хох! Щiльно в лоб б'є горох! Яка не радiсна наша воля. Нам за нiч потрiбно пройти хоч 40 км. А я не можу пiсля нiчної мандрiвки пiдвестись. Сам не знаю, що будемо робити зi мною. Бiдний Павло. Я ж можу зв'язати його по руках i ногах. Як би його вмовити, щоб вiн залишив мене, а сам йшов до старого кордону. Менi все одно гинути, а вiн ще може йти. Вiн може добратись до своїх.
      Тим часом мiй спiльник дiбрався до слухового вiкна на горищi клунi з сiном. Перед ним вiдкрилася широка панорама мiсцевого ландшафту. Вiтер розвiяв купчасто-дощовi хмари. День передбачався ясний. Сонячне промiння добре освiтлювало райдужним сяйвом одинокi будiвлi хутору. Неподалiк, у вибалку, над струмком, стояла одинока лазня, збудована в зруб. Нижче неї невелика гребля, що обросла високою осокою. А навпроти на високому пагорбi красувалася гарна, велика хата, до якої був прибудований хлiв з червоного каменю. Трохи вiд неї, в сторонцi стояла ще одна клуня, покрита новою дранкою. Вiд клунi до самої хати простягалась штахетна огорожа.
      Менi ж в головi без перестанку роїлись рiзнi думи. Сон чомусь не йшов, хоча я був надто стомлений i хворий. Поповз i я до Павла. Притулившись лiвим плечем до дерев'яного арцаба, а правою рукою до ялинової дошки й близько притулився одним оком до вузької щiлини мiж дошками. Через щiлину i я теж все це побачив, що й вiн. Я любувався чудовою природою цього краю.
  -- Дивись, Андрiй, на мою думку, це заможний хутiр.
  -- Ага. Дiм, лазня, клунi, штахетна огорожа, - сказав мiй напарник.
      Раптом в хлiвi вiдчинилася широка брама. На оборi появились вгодованi свинi. За ними появилась справна молодиця, несучи на широких плечах кошик iз сiном. А незабаром господар хутору вивiв зi стайнi ситi конi, впрягаючи їх у вiз.
  -- Так, це заможний хутiр, - помiзкували ми й рiшили до них за помiччю не заходити, а почекати трохи та ввечерi пiти звiдси.
  -- Нам цiєї ночi потрiбно вiдiйти якомога далi вiд колишнього нiмецького табору, - мовив я.
  -- Ти Андрiй маєш рацiю в цьому випадку, а далi ми встановимо зв'язок з мiсцевим населенням, - вiдповiв менi Павло.
      Ясного, морозного вечора ми з Павлом вирушили в дорогу. Полярна зоря вказувала нам потрiбний напрямок. Ми йшли на пiвнiчний схiд. Важко було обминати розсiянi хутори. Ми йшли то шляхом, а то навпростець оминаючи оселi. Я вже трохи оговтався вiд нiчних мандрiв i трохи жвавiше рухався, ще й мороз помагав. Та все ж ми плинули повiльно, щоби нiкому сторонньому не попасти на очi та зберiгаючи свої сили. Та й так, що я скоро почав вiдставати вiд Павла. Вiн часто зупинявся i чекав мене. Тарахкотiння возу заставило нас звернути в кущi. А коли пiдвода проїхала, ми попростували далi. Хоча iти було важко, я не просив вiдпочинку, бо знав: якщо сяду, то вже не встану. Я не зможу пiдвестись. Десь за пiвнiч я зовсiм зморився i побратим пiдтримуючи, помагав менi рухатись. Нарештi ми звалилися на землю, як повнi лантухи гороху. Я зразу ж заплющив очi й задрiмав. Через певний час проснулись обидва тремтячи вiд холоду. Розтерли задубiлi кiнцiвки рук i нiг. Павло пiдвiвся першим, намагаючись поставити мене на ноги. А я ледве тримався на ногах, але плентався вперед.
      Скiльки пройшли тiєї ночi ми не знали. Вдосвiта мороз посилився.
   Ми мерзли, але продовжували йти. Знали: сидiти не можна. Замерзнемо. Запалав край неба. Ось - ось зiйде сонце. Я, недалеко вiд невеличкого хутору впав. Побратим вже бiльше не змiг пiдняти мене на ноги.
  -- Iди сам! Благаю тебе, iди, менi все одно. Що буде, те й буде. А ти йди, - я просив товариша.
  -- Я тебе самого не залишу. Ти вiдпочинь, а я пiду на цей хутiр i розпитаю дещо. Дiстану харчiв, а ввечерi пiдемо далi. Якщо i увечерi не зможеш iти, то я тебе десь влаштую, а тодi пiду, сам - вiдповiв менi Павло.
      Вiн пiшов до хати, яка стояла на пагорбку. А я лежав на дорозi й дивився вслiд цiй добрiй, та щирiй людинi.
      Раптом назустрiч Павловi iз - за лiсу по шляху риссю виїхала пiдвода. Мiй товариш вмить звернув в кущi, в цю ж секунду пролунав пострiл. Я з переляку пiдвiвся на ноги, але зразу ж впав на землю. З пiдводи зiскочило двi постатi. Одна побiгла за Павлом, а друга кинулася до мене, наставляючи карабiн менi прямо в груди.
  -- Пiдiймайся! Йди за мною! - загарчав здоровань з пов'язкою на рукавi: Schutzmannschaft, до мене, що як примара виник бiля мене.
  -- Я не можу встати, роби зi мною, що хочеш, - у вiдчаї я вирвав слова iз горлянки.
  -- Хай буде так, лежачого не б'ють, - цинiчно пробасив незнайомець.
      Той, що побiг за моїм спасителем Павлом, уже пiд'їхав до нас.
      Мiцний молодик, теж з пов'язкою на рукавi: Schutzmannschaft, зупинив коней, i самовдоволено пробасив:
  -- Тому вже капут!
  -- Хай не тiкає комунiст!
      I це все, що я зрозумiв. Далi вони говорили мiж собою по - латиськи, чи по - литовськи. Нарештi один звернувся до мене по - росiйськи:
  -- Ти звiдки тут взявся?
  -- З табору втiк?
  -- Сюди дiйшов, а дальше не можеш йти? - iронiчно запитував мене шуцман - полiцай.
  -- Може тебе пiдвезти?
  -- Зараз пiдвеземо, - посмiхнувшись й засмiявшись з напарником видавив з себе слова другий шуцман.
      Вiн схопив мене, як кошеня, за шинель i викинув на вiз. Але в цю щасливу для мене хвилину по шляху над'їхала iнша пiдвода i зупинилась бiля нас.
  -- Sveiki! - привiтався до них незнайомець.
  -- Sveiki! Sveiki! Своякi. Якщо ти не жартуєш, - вiдповiв один з полiцаїв.
      Тодi невiдомий менi чоловiк звернувся до мене:
  -- Ти звiдки тут взявся?
  -- З табору втiк.
  --  Руський?
  -- Нi. Українець.
  -- Це видно, що вiн руський по духу i православний, - сказав невiдомий, звертаючись до полiцаїв.
  -- Вiддайте менi його, навiщо вiн вам потрiбний. Ви вiдвезете його в табiр, а вiн через день - два загине. Яка вам користь? Тiльки душу забрудните, - продовжував селянин.
  -- Та яка там душа в комунiста?
  -- Який вiн комунiст? - це ще хлопчина, дев'ятнадцять лiт вiд народження, - сказав селянин.
  -- А тобi шкода його, чи що? - смiючись запитав шуцман.
  -- Шкода, чи нi, але вiн менi дома згодиться. Очуняє i буде тварин доглядати. Я давно хотiв взяти в Прейлi, та не було православних. Ви знаєте нашi традицiї: не православний не може жити в нашiм домi. Менi все одно, а мати не дозволяє.
  -- А проти волi матерi нiчого не вдiєш. Якщо ж ви менi його вiддаєте, то отримаєте за нього добру оплату. Маю четверть бутля сивухи, барило пива, сало, масло, всяка закуска є. Я їду вiд брата i думав завернути в вашу волость. Думав: може випадково у вашiй волостi буде потрiбна менi людина. А тут якраз трапилась нагода. Ну що, берете оплату, - запитав хуторянин.
  -- Аякже! - каже перший зрадник, - такий могорич втрачати, то грiх.
  -- Давай! - виригнув другий зрадник.
      I вони вдарили по руках, нiби купують i продають на торговицi худобу.
      Шуцмани забрали оковиту з продуктами й один смiючись сказав:
  -- Треба пошукати того другого, ми ще за нього вiзьмемо добрий могорич.
  -- Вiн руський? - ще раз запитав мене один з полiцаїв.
  -- Нi, вiн узбек, - вiдповiв я, надiючись, що зрадники не пiдуть вдруге шукати Павла.
  -- Може вiн поранений i десь вiдповз в сторону, - мiркував я.
      Тим часом мiй господар вiдломив шматок хлiба, подав менi в руки й сказав:
  -- Їж сам хлiб, сала тобi не можна їсти, ти дуже виснажений.
   Я щиро подякував йому за це.
      Один шуцман поправляв попругу на коневi, а другий пiшов шукати Павла. Але вiн швидко повернувся i сердито гукнув:
  -- Його там не має!
  -- Вiн прикинувся убитим i обманув тебе, - посмiхаючись прогорланив другий полiцай.
  -- Вiд мене ще нi один заєць не втiк. Може вiдповз в сторону?
  -- Хай собi повзе, хоч у свою Росiю. Я за нього не вiдповiдаю.
  -- Їдемо швидше до мене, то там ми добре вип'ємо! От бачиш Петя, як нам добряче поталанило.
      Вони розвернули пiдводу i поїхали собi туди, звiдки їхали сюди. А ми поїхали на хутiр Агаповка, Прейльскої волостi, так сказав менi мiй новий попутник i рятiвник Климентiй. Так вiн себе назвав.
      На порозi дому мене зустрiла досить ще мiцна, високого росту бабуся, яку звали Маврою. Вона дуже схвилювалась, побачивши мене в такому жахливому станi. Я ледве тримався на ногах. Ступивши крок вперед, упав на сiннiм порозi. Бабуся стала проклинати фашистiв:
  -- За що цi нелюди так мучать невинних людей? Де на них кара Господня? Що вони роблять з православними людом? Вони не мають Бога в душi. Щоби вони нiколи не бачили своїх дiтей!
  -- Досить! - мовив Климентiй, що привiз мене.
      Це старший її син, про це я довiдався пiзнiше. Вiн допомiг менi зайти до хати. Поглядаючи на мене Климентiй спокiйно сказав до молодої жiнки:
  -- Феня - сестричко, дай йому щось поїсти, тiльки не жирного.
  -- Де в нас зараз те жирне, зараз у нас святий пiст.
      То вона кудись швидко шаснула i принесла миску борщу, шматок хлiба, ложку i поставила все це на столi. Я з великими труднощами пiдвiвся з лавки та пошкандибав до столу. З'ївши кiлька ложок борщу, я почув себе дуже погано i знеможено схилився на стiл.
  -- Що з тобою? - схвильовано запитала бабуся Мавра, дивлячись то на мене, то на Климентiя.
  -- Це вiд голоду. Вiн мабуть довго нiчого не їв, - вiдповiв Климентiй.
  -- Мерщiй скидай з себе свою одежину, а ти Феня дай теплої води й цебер, щоб помити солдата. Потiм переодягнешся ось в цю мирну одежину i ляжеш на лiжко спочити, - сказала з сумом в очах Мавра.
      Всi, крiм бабусi Маври вийшли, а вона швидко мене помила, помогла переодягатись i я зразу ж звалився на лiжко в обiйми бога Сну. Проте через деякий час проснувся вiд гострого болю в шлунку. Захотiв вийти в туалет, але сам не мiг пiдвестись з лiжка.
      На помiч менi прийшла баба Мавра, яка допомогла менi доплентатись туди, та вернутись назад в хату. А важкий сон налiз на мене тонами ваги й розчавив на лiжку. Я спав в поту на тiлi, та марах в головi до ранку. А з ранку весь день мене мучив гострий бiль у шлунку. Я не мiг нiчого їсти, хоча був страшенно голодний i виснажений.
      Зранку Климент Фомич запряг конi та поїхав в Прейлi, де знаходилась управа волостi, з метою приписати мене до своєї сiм'ї. (Прейлi розташований на пiвденному - сходi Латвiї, в захiднiй частинi Латгальської височини, на березi маленької рiчечки Прейльупе.) А ввечерi вiн приїхав додому i розповiв всiм нам про те, що було в управi волостi. Климентiю було дуже важко вмовити старосту, щоб той потурбувався перед нiмецьким комендантом про мою прописку до своєї сiм'ї. Але все ж мене приписали до їх сiм'ї.
  -- Як твої справи? Як здоров'я? - згодом спитав мене Климент.
  -- Нiчого, все в порядку, надiюсь все погане пройде, - ледве вимовив я.
  -- Не журись, Андрiю, бабка Мавра швидко поставить тебе на ноги, - пiдбадьорив вiн мене.
      Але не так легко було поставити мене на тi попухлi ноги вiд голоду i тривалого переходу з табору на волю. Баба Мавра готовила для мене пиття з лiкарських рослин, щоб побороти шлункову хворобу.
      Вона день i нiч, як рiдна мати доглядала мене i докладала вiдчайдушнi зусилля, велетенську увагу в моєму лiкуваннi. А скiльки ночей iз - за моєї недуги вона недосипала, звiсно одному Господу Богу. Як я часто згадую цю добродушну, чуйну до хворого, релiгiйну у своїх поглядах на людське життя, бабусю Мавру.
      Низький уклiн їй до землi вiд мене за її турботу до мене, як i Климентiю, Фенi й iншим людям, що в той час оточували мене.  
      Дуже часто дiм Михайлових вiдвiдували його двоюрiднi брати. Старший iз них - Денис Лукапьоров. Вiн, до окупацiї фашистами Латвiї, проживав у столицi - Ризi. А тепер, ховаючись вiд окупантiв, повернувся в рiдний хутiр. На хуторi не знали, що вiн комунiст, але одного разу вiн випадково проговорився, але не злякався цього, знаючи, що я нiкому не розкажу про це. А ще два молодшi брати були комсомольцями, як i я. То в хатi пiд час довгих з осенi вечорiв створилася дружня довiрлива обстава мiж мною та довкiльними мене людьми. Вони часто розказували менi останнi новини в Латвiї й про те, де приблизно воюють нiмецькi вiйськовi частини з радянськими вiйськами. Так вiд них я взнав про розгром радянськими вiйськами фашистiв пiд Москвою, та про героїчну стiйкiсть мiста Ленiнграда проти коричневої навали фашизму.
      Якось Денис розповiв, що в Латвiї дiють невеликi партизанськi гурти проти загарбникiв. А в їх лавах є вiйськовополоненi з таборiв.
  -- Це далеко? - з цiкавiстю запитав я його.
  -- Далеко, в Курляндiї. Звiдси понад двi сотнi кiлометрiв. Є й ближче, в Латгалiї i Земгалiї. А коли настане весна, тодi багато звiдси пiдуть в партизани, - розказував менi Денис.
  -- Проведи мене до партизанiв, - попросив я його.
  -- Куди тобi, Андрiю, до партизанiв, ти ще довго мусиш поправлятися. Там потрiбнi здоровi воїни, якi можуть робити великi переходи, щоб нападати на окупантiв, а потiм швидко зникати вiд переслiдувачiв. А ти тiльки будеш сковувати рухи партизан. Через тиждень я поїду в мiсто Єлгаву до дядi, там i довiдаюсь краще про партизанiв. Головне найти провiдника, який погодиться провести до них. Вашому брату вiйськовослужбовцю краще попасти в партизани. Розпитають в якiй вiйськовiй частинi служив, як попав в оточення i в полон, коли й з якого табору втiк, де переховувався i все. Вiдправлять спочатку на кухню картоплю чистити, та дрова заготовляти, щоб варити кашу i суп, а згодом i партизанити - бойовi завдання командира загону виконувати. А для нас - цивiльних пiджакiв, це справа надто складнiша. Невiйськових людей труднiше перевiрити на правдивiсть анкетних даних, хто, де i чим вiн займався в такий смутний час, як зараз. Та й що ти - штатський, до вiйни робив, чим займався? Попробуй зараз розiбратись, коли нiмецьке гестапо засилає багато перевертнiв, розкуркулених куркулiв латишiв - провокаторiв, якi злi за це на радянську владу. Тут то треба керiвництву партизан довго розбиратись, хто патрiот Батькiвщини, а хто її зрадник, - так казав менi Денис одного вечора.
      А я ж, прикований внутрiшнiм недугом живота i ледве переборюючи важкi болi там, лише в тi частки щасливих перерв вiд них, мiркував про те, що я скоро, може через тиждень видужаю. А це якраз буде тодi, як Денис розвiдає про партизанiв i може повернутись вiд свого вуйка з Єлгави. Я вже достатньо виспався i менi треба бiльше рухатись, щоби мої мускули привикли до фiзичних вправ i буде легше вилiкуватись. Завтра ж пiду в лiс сiкти хмиз, молоду поросль дерев i гiлля для того щоби палити в грубцi хати. Але пiднятись з лiжка я змiг лише через тиждень пiсля нашої розмови з Денисом.
      Це було десь вже пiсля обiду. Спираючись на палицю i чiпляючись за стiни, я вийшов на подвiр'я, вдихнув свiжого повiтря, вiд якого захмелiла голова. А потiм не рiшучими кроками, з перервами почвалав, як побитий пес камiнням, в лiс, який охоплював хуторець.
  -- Це мiй власний лiс, - з гордiстю казала баба Мавра, - його у пана - нiмця купив ще мiй батько.
      Стояв морозний, похмурий день, бiлi хмари застелили небо. Зрiдка звiдти прилiтали маленькi бiлi снiжинки, що падали на моє обличчя i поволi танули, залишаючи пiсля себе краплi води, що пiдбадьорювали мене. Я насолоджувався їхньою красотою i жадiбно вдихав свiже лiсове повiтря, за яким пiд час хвороби, вже заскучав. Повiльно пiдiйшов до купи хмизу, розчистив робоче мiсце i сокирою зачав рубати тонкi гiлки, та акуратно складати їх на перевесло з трави з мочара, заготовлене Фенею. Непомiтно до мене пiдiйшов Денис.
      Зручно примостившись на пеньку, що виступав над землею, вiн оглянувши прискiпливо лiс навкруги нас, i спокiйно сказав:
  -- Я бачу Андрiй, що ти ще дуже хворий, але вже щасливий, що стоїш на своїх ногах. Ти потрапив до добрих людей. Я не тому кажу, що вони менi рiдня. Вони не дуже з нами рiдняться. Вони багатiшi за нас, але вони знають цiну працi. Ця сiм'я володiє десятьма десятинами поля, а це понад десять гектарiв i ще мають понад четверо гектарiв лiсу. Климентiй з сестрою Фенею, яким трохи, в мiрi змоги помагає бабуся Мавра, працюють на своїх десятинах вiд свiтанку до пiзнього вечора. Вони все хочуть розбагатiти. Їх тому не розкуркулила радянська влада, бо вони не мали найманих робiтникiв. Вони лише просили нас на вихiднi на пару днiв допомогти врожай зiбрати, щоби не вимок вiд дощу i раннiй снiг його не припорошив. Мої родичi й так дивляться на нас косо, бо я партiйний, а мої брати - комсомольцi. Вони самi не знають кого хочуть: нiмцiв чи росiян, щоби при владi були.
      А час покаже їм, куди їм прихилитись.
      Я повiльно рубав хмиз, i терпеливо слухав Дениса. Менi було цiкаво знати вiдносини мiж собою бiдних i багатих родичiв iз Латвiї i їх ставлення до агресора - окупанта, та й до початкового тут руху партизан i до вiйськовополонених таких, як я.
  -- Все це менi може колись знадобитися, я ж не збираюсь тут камiнцем сидiти на шиї доброзичних людей, - мiзкував я.
  -- Слухай, Денисе, а тут неподалiк не має ще таких багатiїв, як твiй брат? Може в них є наймити, можливо такi самi полоненi вiйськовi, як я? - запитав я його.
  -- Добре, що ти менi нагадав про це, - мовив вiн. - я хотiв розповiсти тобi одне оповiдання, та не було нагоди.
      Ось слухай:
  -- На хуторi, недалеко вiд станцiї Аглонас є маєток Рушонас де живе великий латвiйський багатiй. Це звiдси десь приблизно 23 км. А в нього працює руський вiйськовополонений Василь Вiкторенко.
  -- А ти сам його бачив, - з цiкавiстю спитав я його.
  -- Бачив, два мiсяцi тому. Вiн жив в надзвичайно важких умовах i в злиднях. Та мабуть, нiчого з того часу не змiнилось в його становищi. У цього зрадника, фашистського шпигуна є у своїй приватнiй власностi бiльше сотнi десятин поля, багато лiсу. А на фермi багато великої рогатої худоби, вiвцi, свинi, в стайнi конi. Вiн має великий свiтлий панський будинок. При всьому цьому багатствi цей фашистський прихвостень тримає Вiктора в якiйсь холоднiй комiрчинi, не пристосованiй для прожиття людини в холодну пору року. Трiщини в стiнах, а голий дерев'яний тапчан служить Вiктору лiжком без якого-небудь матраца для ночiвлi. Вiн вкривається старим смердячим ганчiр'ям. Дверi прогнили й через великi отвори проходить холод. Нi печi, нi грубки для опалення не має, як i свiтла для освiтлення в цiй комiрчинi не має. Там нi роззутися, нi роздягнутися людинi не можна. Робочий час цього хлопця триває вiд досвiту до пiзньої ночi, мабуть, до двадцяти годин на добу. А пiсля короткого сну знову важка робота. Вдосвiта треба носити воду, напувати всiх тварин, а на кухню принести картоплю, буряк, моркву, капусту, цибулю. Та ще потрiбно варити вариво для свиней й iншої худоби, та все це потрiбно принести й вiднести для їхнього годування. А ще треба вичистити гнiй iз пiд всiх тварин i вивезти його на тачцi на гноярку.
  -- Все це треба зробити до сходу сонця. Поївши сухого хлiба i картоплi, що варилась для худоби, треба йти в лiс на роботу. Там вiн рiже i валить дерева, заготовляє матерiал на весну для нового будiвництва.
  -- Ти що, Денис? Це ж неймовiрно! - вигукнув я. Це гiрше табору.
  -- А ти що думав, Андрiй? Ти сам такого не бачив? Для мене це не новина. Я сам добре знаю життя наймита.
  -- А де я мiг таке бачити? Коли я народився - йшла громадянська вiйна, а потiм куркулiв - багатiїв вивезли в Сибiр i лiквiдували, як клас, - сказав я, пiдходячи ближче до Дениса.
  -- Андрiй, тодi ти в щасливiй країнi родився. Ти не знаєш, що таке багач i наймит, - зажурено вимовив Денис.
  -- А хiба йому важко втекти звiдти вiд цього живодера? - запитав я.
  -- Вiн то хоче втекти й коли взнав про тебе вiд мене, просив мене, коли ти видужаєш, щоб ти припас харчiв на двох. Вiктор хоче йти на схiд. Йому роздобути харчiв не має можливостi. Я йому рекомендував йти в партизани, але вiн хоче йти до своїх радянських вiйськ на схiд.
      Якось непомiтно пройшов час до двох мiсяцiв мого лiкування i наступив лютий 1942 року. Я став почувати себе набагато краще.
      А 26 лютого цього ж року трапилося велике нещастя.
      О п'ятiй годинi ранку хтось постукав у дверi гостинного дому.
     - Хто там? - запитав Климент.
     - Открой, свои! Быстро открывай! - прогримiв, наче грiм серед ясного неба, голос невiдомої людини.
      Климент пiдiйшов до дверей. Клацнув замок. Скрипнули дверi. В сiнях почулися важкi кроки невiдомих людей. В мене тьохнуло серце. Я механiчно пiдвiвся на лiжку та опустив ноги на пiдлогу. На хатнiм порозi появились два шуцмани - полiцаї з пов'язками на рукавах: Schutzmannschaft. Вони опираючись на гвинтiвки привiтались:
     - Доброго ранку господарю!
     - Доброго ранку i вам! - вiдповiв Климент.
     - У вас є руський вiйськовополонений?
     - Є! - вiдказав Климент.
     - Так! На все 10 хвилин! Нехай вiн одягнеться в теплу одiж, i приготуйте йому харчiв на 2 днi. I треба його негайно везти в Прейлi. Там таких, як вiн, буде багато. Кому скажемо, той i повезе їх на станцiю. Зрозумiло? - пробасив один iз шуцманiв.
     - Второпав! - вiдповiв Климент.
      А я ж з горем подумав, що вже закiнчуються мої золотi днi. А я ще не дуже працездатний через те, що  внутрiшня хвороба кишечника, чи ще чогось не давала менi їсти. I тiльки я пiшов на поправку, як з'явилися цi зрадники. Я всього кiлька днiв, як став виходити в лiс рубати хмиз. То була не робота, а прогулянки. Поки я одiвався бабуся Мавра швидко приготовила менi провiзiю в дорогу. Дала менi теплу тiлогрiйку пiд шинель. Я зiбрався i повiльно вийшов на подвiр'я. хотiв пiти за рiг хати по малiй нуждi, але полiцай загородив менi дорогу.
  -- Куди? Назад! - загорлав нiмецький слуга.
  -- Я хочу на пару хвилин по нуждi. Ти що думаєш, що я в такiм станi можу тiкати звiдси?
  -- Без розмов! Тiльки зi мною i скорiш!
      А через пару хвилин вiн гримнув:
  -- Швидко забирай в хатi харчi та поїхали! Такий порядок.
      Прощаючись з сiм'єю, яка прихистила мене, я, звертаючись до баби Маври, Климентiя i Фанi сказав:
  -- Я гарно дякую вам за все що ви менi зробили - пiдняли мене на ноги! А тепер - до побачення! Як скiнчиться вiйна, то я обов'язково провiдаю вас. Бажаю вам довгих рокiв життя i мiцного здоров'я!
      Я сiв в сани, якi Климент уже пiдiгнав до хати. Вiн теж сiв, пiдняв вгору батiг i конi риссю рушили з мiсця. Ось таким чином я, раптово залишав добрих людей, i їх гостинний дiм.
    
   13) Подорож з ст. Аглонас бiля Рушонi до Двiнська
  
      За годину, ми з Климентом на санях долучилися до центру Прельскої волостi - Прейлi. Там на площi, перед управою, панував справжнiй розгардiяш, гамiр, смiх, iржання коней, розмови господарiв, якi хвалилися своїми рисаками. Сюди, цi власники наймитiв - вiйськовополонених, привезли нас по розпорядженню нiмецької окупацiйної влади.
      Тут менi почулися розмови цих господарiв про те, що нас повезуть до Нiмеччини на роботи. Цi їх балачки мене добряче засмутили, бо я ще не мiцно став на ноги, бо був хворий i не надто придатний до важкої фiзичної працi. А то що нам зiбраним таким, як i я, її прийдеться виконувати, то про це навiть не було мови. На площi було багато знедолених, якi не уявляли що дiється у свiтi. Вони не знали, що нiмецькi вiйська зазнали великої поразки пiд Москвою i про те що мiсто Ленiнград встояло вiд захоплення його окупантами, та героїчно бореться за свою свободу.
      Але й менi в такому становищi подiлитися iнформацiє про це було не можливо. Нiмеччина, мабуть знову мобiлiзовувала чоловiкiв на фронт i там не хватало робочих рук на виробництвах, чи в сiльськiй мiсцевостi.
      Десь бiля 11 -ї години, нас - знедолених привезли на залiзничну станцiю Аглонас бiля Рушонi. Прямо з саней нiмцi заганяли нас по вагонах. Вагони були старi та дiрявi з пiд руди й вугiлля. Вони справили на нас гнiтюче враження. Полоненi швидко залазили в вагони, подавали свої речi невiдомим товаришам по бiдi.
      Невiльники сподiвались, що нiхто не присвоїть їх речi. В кожного були якiсь свої харчi. Деякi господарi давали провiант на дорогу своєму робiтнику по совiстi. А деякi лише для проформи - жменю сухарiв чи окраєць хлiба, кiлька картоплин - виконуючи наказ полiцаїв.
      Вагони швидко переповнились, стало тiсно. Кожного iз нас тривожили думки про майбутнє. Незабаром в'язнi вiдшукали свої речi й вгамувались. А потiм почали висловлювати свої думки:
  -- Я чув, що у Двiнську, в концтаборi за зиму загинуло понад 75 тисяч наших вiйськовополонених, - сказав хтось тремтячим голосом.
  -- Нас теж туди повезуть, - почулись менi вигуки людей iз другого кiнця вагону.
  -- Нi, нас повезуть в Нiмеччину, - запевнив хриплуватий, простуджений голос в'язня iз темряви.
  -- Ти знаєш, куди нас повезуть? - запитав чоловiк, що стояв неподалiк вiд мене.
     - Та, нi. Не знаю, - вiдповiв я йому.
      Я слухав цi розмови, та нiякого висновку куди нас везуть, не мiг зробити. Слухаючи розмови в'язнiв, я непомiтно для себе, заснув. Але швидко прокинувся. Було дуже холодно, вкрай замерзали руки та ноги. Заболiла голова, мучила спрага. Голоду не вiдчував, хоч вже добу не мав нiчого в ротi. Через деякий час поїзд сповiльнив хiд i рвучко зупинився так, що ми повискакували один на одного. Вартовi нiмцi швидко вiдкрили дверi вагона.
  -- Komm raus! Komm raus! Schnell! Schnell!
  -- Виходь! Виходь! Швидко! Швидко! - валували фашисти, пiдштовхуючи нас гвинтiвками з багнетами та розмахуючи ними.
      Вигнаних iз вагонiв людей - радянських полонених вишикували в колону по п'ять осiб i повели в сторону якогось табору.
  
   14) Знову табiр Шталаг-340 бiля м. Двiнськ (Даугавпiлс)
  
      Крок за кроком наша колона в'язнiв наближалась до табору смертi Шталаг-340. А коли наблизилась ближче, то побачили похмурi бараки - землянки. Кожен iз них тягнувся понад сотню метрiв.
   Набагато пiзнiше знайшлися письмовi джерела про те, що представляли побудованi в таборi бараки. Це можна судити за офiцiйним висновком начальника КЕЧ Двiнського району капiтана Ветошнiкова (1944 рiк): "Землянки-бараки посадженi в землю на два метри. Бараки побудованi з неотесаного дерева, не мають печей, тiльки в деяких бараках є печi-теплушки, зробленi з такого матерiалу, що використовувалася цегла. Це говорить про те, що такi цеглi зробленi руками вiйськовополонених. У дощову пору бараки заливаються водою. З точки зору технiчного закону бараки не придатнi навiть пiд складськi примiщення".
      Проминули один блок, другий... десятий - нi душi. Коли прийшли до останнього блоку, зупинились. Назустрiч нам вийшли полiцаї. Вони вiдкрили ворота i загнали нас, як худобу, в табiр Шталаг-340. Пiзнiше я взнав, що вiн знаходиться бiля мiста Двiнськ (Даугавпiлс), Латвiя.
     - Мешканцi цих сумних баракiв лежать в братських могилах, - думав я, - а їх сiм'ї чекають вiсточки вiд своїх рiдних i не знають, що вони вже в могилах i де тi могили. А в цих могилах хто може взнати iмена i прiзвища невинно, без суду i слiдства замучених людей? Мабуть, нiхто, якщо їх не було записано в якихось журналах, чи книгах. Нiкого, як я зрозумiв з розмов у вагонi втiкачiв звiдси, тут не називали по прiзвищу. Та й мiй гiркий досвiд невiльника теж пiдказував про це. Це були в'язнi-смертники.
   Ще однi письмовi джерела про табiр Шталаг-340 пiзнiше найшлись про це.
   "Латвiя - Латгальський gebitskomissar Shvung - гебiтскомiсар Швунг в жовтнi 1941 року у звiтi писав, що в Резекненському i в Даугавпiлському таборах всього знаходиться близько 100 тисяч вiйськовополонених. Порiвнявши розмiри одного i iншого табору, ми можемо зробити висновок, що бiльша частина полонених перебувала в Даугавпiлсi. В сiчнi i лютому 1942 року "Померанська комiсiя" вiдiбрала найбiльш сильних полонених i їх вiдвезли до Нiмеччини. Примiтний коментар Shvunga - Швунга на цю акцiю: "Вивезення вiйськовополонених iз нашого округу", Швунг писав це 10 лютого 1942 року, "тих, кого Померанська комiсiя вiдправила в Нiмеччину, це в 1 -у чергу було полiтичною подiєю. Тим самим було уповiльнено формування нового Комунiстичного осередку". Згiдно загарбницькiй статистицi по жахливому вимирання полонених в першу чергу через голод та епiдемiй тифу в першу вiйськову зиму 1941 р.-1942 р. та вивезення полонених у Нiмеччину влiтку 1942 року в Даугавпiлсi в таборi для полонених залишилося лише 15 тисяч 595 полонених, поза межами табору на сiльськогосподарських роботах перебували 886 полонених. Смертнiсть у Даугавпiлсi була дiйсно жахлива. Масове поховання на Крiпосному валу бiля переїзду на 214 км закопанi 45 тисяч вiйськовополонених. В Погулянцi - в пiсках бiля дачi Будревiча - близько 50 тисяч, на Гарнiзонному кладовищi - 26 тисяч. Невеликi могили знайденi бiля пасажирської станцiї Даугавпiлс 2, бiля залiзничної станцiї "Мiст" на 267 км, по вул. Вентспiлс бiля будинку Танаєва. Загальний рахунок кiлькiстi загиблих становить близько 124 тисяч. За багато смертей тисяч закатованих вiйськовополонених вiдповiдальний комендант Шталагу-340 майор Гефнер, його помiчник - капiтан Хуго Мейєр i капiтан Nisin - Нiсiн, який пiзнiше змiнив Мейєра. Особливо звiрствував Мейєр. Якщо вид полоненого Мейеру не подобався, вiн бив бiдолаху. Коли Мейєр катався по табору на велосипедi, полоненим було наказано вiдбiгти на 10 метрiв в сторону. Тi, хто не встигав, або не здатний був це зробити, розплачувалися за це власним життям. Садистською жорстокiстю вiдрiзнялися офiцери адмiнiстрацiї табору Паулiн, Laupert - Лауперт, Мартен, завiдувач кухнею Роан, статистик Болд та iн."
      Роздивившись все навкруги, я зайшов в барак. По його обидвi сторони вистроїлись двоповерховi нари. Мiж ними був дуже вузький прохiд.
      Тут не було де розминутись двом людям. В барацi нiчого не видно, бо не має нiякого освiтлення. Я розмiстився на верхнiх нарах положивши свiй речовий мiшок собi пiд голову. Тут дехто сидiв, чи прилiг вiдпочивати.
      Сум i тривога охопила мене. Я сiв на краю нар i опустив ноги вниз.
      Та скоро змерз в руки й ноги. Я роззуваюсь i знову взуваюсь. Так повторюю цю роботу безлiч раз, щоб зiгрiтися. Нарештi я згадав, що вже понад тридцять годин нiчого не їв. То дiстав хлiб i те що зiбрала менi в дорогу бабуся Мавра з Фенею з сiм'ї Климентiя з хутiрця Агаповки Прейльскої волостi, Латвiя. Розпочав їсти, але не можу.
      В головi рояться тривожнi думки: - Що буде зi мною, з нами - в'язнями далi? А я ще в додаток хворий i найхудiший серед цих людей.
  
   15) Зустрiч з Павлом i його гiркi випробування
  
      Тут я нарештi згадав про Павла, свого товариша, з яким пережили скiльки тривоги пiд час гiркого злидарства. Я звичайно його згадував завжди пiд час хвороби, але тепер... Це тому менi так важко, що не має бiля мене друга. Згадався той далекий морозний ранок, коли Павло залишив мене ледь живого i пiшов на хутiр, де вiн сподiвався знайти для мене їжу. Невже то була наша остання зустрiч з ним! А може нi. Шуцман говорив, що Павла не було в тому мiсцi, де той впав пiсля його пострiлу. Може вiн втiк. Можливо Павло живий. Може вiн вже давно у своїй Батькiвщинi - Ленiнградi, та знову воює з фашистами. А може вiн в цьому таборi. Це мене не одного привезли сюди фашисти. Але як його знайти в такiй темнотi? За нiч я вiдпочину i завтра з ранку зачну шукати Павла. I якщо вiн тут є, то я його знайду. Тут ще не так багато народу.
      На наступний день зранку до темряви я находився в пошуках свого друга Павла. Ходив по темних i сирих бараках шукаючи Павла.
      I нарештi ми з ним зустрiлись. Скiльки було радощiв. Обнiмались, як рiднi брати. Павло засипав мене запитаннями. Я все йому розповiв про себе, що трапилось зi мною, i про те де, i як я перезимував цю важку зиму.
      Павло ж вже третiй день знаходився в цьому таборi. Тут вiн зустрiв свого однополчанина Данила Лукашова, який зимував в цьому таборi працюючи гробокопачем - могильником. А на долю самого Павла, як вiн розказував, випали великi випробування.
  -- Куля, що вилетiла iз гвинтiвки шуцмана - полiцая, наздогнала мене вже в лiсi. Вона обпiкла бiк, жовто-червонi кола поплили в мене перед очима. Я упав на землю i знепритомнiв. На той пострiл швидко прибiгли брати Куракови - Василь i Степан. Вони мерщiй понесли мене в сани, накрили глицею з сосни, чи ялини та повезли на хутiр. Там нашвидкуруч зробили менi перев'язку. Потiм не затримуючись швиденько погнались до свого вуйка в Сутрську волость, в Лiванському краї, за сорок кiлометрiв вiд того мiсця, якомога далi вiд полiцаїв - вбивць.
  -- По дорозi заїжджали в надiйнi для них i мене хутiрцi, звiдки приносили менi води, бо мене мучила спрага. Так вони намагались чимось допомогти менi пораненому в бiк. Брати дуже швидко гнали коней свого вуйка, ледь не загнавши їх в дорозi. Той по приїздi дуже образився за це, бо його конi були в милi. Брати Куракови були бiднi та своїх коней не мали. Але побачивши пораненого чоловiка, який знаходився при смертi взялися його рятувати. I тут побачивши, що я вже холону - Степан i Василь скоро занесли мене до хати.
  -- Аж в хатi дядя схаменувся. Я був втiкач з табору - вiйськовополонений. А за це розстрiл усiєї сiм'ї. Зi скрутного становища виручила дружина вуйка. Вона прийшла до висновку, що мене треба - Павла негайно прописати до їх сiм'ї. Поки чоловiк - Микита буде оформляти папери на прописку нового члена сiм'ї, вона буде мене лiкувати. Брати з допомогою дядi роздiли мене, а жiнка промила i перев'язала рани. Рани були важкi. Куля пройшла крiзь правий бiк, та на щастя не зачепила легенi, але потрощила ребра.
  -- Два рази Степан навiдувався до мене i розповiдав менi всякi новини. Вiн розказав менi про те, що нiмецькi вiйська не змогли взяти Москву. Їх вiйська були там розбитi, то я дуже зрадiв цiй новинi. Та й став швидко поправлятись вiд дбалого догляду господарки садиби. А ще за цi двi вiдвiдини Степана я взнав, що вiн член Комунiстичної партiї та покладав на нього великi надiї. Я думав якнайшвидше видужати i покинути цей гостинний дiм з добрими людьми.
  -- До вуйка Микити дiйшли чутки, що Степана, як партiйного, заарештували представники вiйськової нiмецької влади. А брат його Василь встиг вiд них втекти, - продовжував розказувати менi про той час Павло.
  -- Господар дому, почувши цю жахливу звiстку, для нього i мене в тiм числi, злякався, що до нього з обшуками можуть прийти полiцаї з нiмцями. А в нього лежить поранений вiйськовополонений вiд вогнестрiльної зброї. За це по закону воєнного часу нiмцi могли розстрiляти всю його сiм'ю, разом з ним самим. Тодi вуйко Микита поїхав в комендатуру Сутрської волостi та заявив коменданту, що робота на яку вiн приволiкав вiйськовополоненого закiнчилась i тому вiн йому бiльше не потрiбен. А вже на другий день староста пiд вартою двох шуцманiв - полiцаїв вiдвезли мене в цей табiр Шталаг-340 бiля мiста Двiнськ. Мене привезли сюди одного, до вашого приходу - нової партiї в'язнiв. Тодi у таборi жили лише робочi групи вiйськовополонених. Ось так менi судилося пережити нелюдськi випробування своєї долi.
  
   16) Бойовi побратими Павла - Данило i Микола
  
  -- Як я тобi казав, Данило, мiй однополчанин, працював гробокопачем - могильником i коли ми зустрiлись, то це так нас зворушило, пiдняло настрiй, звеселило. Та в тiм же потiм знаючи де ми знаходимось затривожились i засумували.
  -- А познайомились ми з ним на фронтi в серпнi 1941 року. Данило був у мене другим номером при кулеметi ,,Максим''. Ми плече о плече шматували ворога пiд станцiєю Батецька. А коли прямо на нас направився танк, то я залишив його з кулеметом, а сам поповз до нього i кинув протитанкову гранату. Танк запалав, а Данило дав довгу чергу по нiмецькiй пiхотi, так нiмецька атака була вiдбита. Вибух гранати та вибухи боєприпасiв в танку дуже мене оглушили i я лежав до кiнця не усвiдомлюючи, що це робиться. Та Данило поповз до мене i затяг в наш окоп. А потiм наказав носiям набоїв вiдвести мене в медсанбат. Та коли вони почали мене вести, то я прийшовши до тями, попросив залишити мене на передовiй лiнiї, бо менi стало лiпше. А через декiлька днiв, мене викликали в штаб дивiзiї, де мене призначили на офiцерську посаду, оскiльки у мене була вища освiта. Так ми з ним i розлучились. А тепер ось бачиш, ми троє ведемо бесiди розказуючи один одному те, що трапилось з нами в часи розлуки.
      Так, майже цiлу нiч, ми втрьох вели рiзнi розмови розказуючи кожний свої пригоди. Ми з Павлом вгощали Данила селянськими ласощами, тими, що нам видiлили на дорогу гостиннi господарi.
      Вранцi, коли отримували табiрну баланду, Данило випадково зустрiв свого друга Миколу Аверiна. Нелегка доля судилась не тiльки Даниловi й Миколi. Вони розказали нам як разом виходили з оточення, а Микола був поранений. На правiй руцi в нього були перебитi три пальцi. Важко було Даниловi вести друга по нiмецьким тилам. Але вони урочисто дали клятву не залишати один одного. Та ще разом позашивали в шинелi свої партквитки. Вони також вперто, так, як i ми, рухались на пiвнiч, до своїх - Червоної Армiї. Микола весь час вiдставав, Данило пiдтримував його пiд здорову руку.
      В одному маленькому селi їх схопили фашисти.
      Пiсля оточення побратими пройшли нелегкий шлях i осiнню 1941 року потрапили у табiр Шталаг-340 м. Двiнська. У важких нестерпних муках тягнулися безконечнi тижнi для Миколи. Опухла рука з перебитими пальцями, зав'язана брудною ганчiркою, не давала Миколi спокою. Виснажений органiзм мало протистояв iнфекцiям. Цiлими ночами вiн не мiг заснути.
      Данило сидiв бiля дверей сьомого барака. Там було дуже холодно. З причiльної стiни котились великi каплi води. Вони падали й замерзали. Данило замерз в ноги й натягнувши пiлотку на вуха вийшов на подвiр'я. Вiн перед цим звiльнив Миколi мiсце, щоб той мiг вiльнiше лягти, та трохи передрiмати. Бо ж в Миколи перебитi пальцi з вiдкритою раною i без медичної допомоги не гоїлись.
      А Данило, в цей час, топтався на розi 7 бараку зiгрiваючи замерзлi ноги.
      Та раптом вiн почув тихий голос:
  -- Пролiзай швидше! - доносилось вiд колючого дротяного паркану.
      Почувши це, Данило вмить кинувся в барак за Миколою. Розштовхавши того вiд сну i взявши пiд лiву руку, шепнув:
  -- Мерщiй на волю, там в парканi дiрка!
      Та тiльки вони наблизились до дiрки, як вартовий закричав:
  -- Стiй! Назад! Змiна йде!
      В цю ж мить гримнув пострiл нового нiмецького вартового.
      Данило з Миколою мерщiй кинулись назад, в барак. Тут вони пригнiченi горем невдачi просидiли до ранку на нарах.
      А вранцi, на свiтанку, Микола виявив, що прив'язана на поясi солдатська бляшанка для харчування, вночi десь загубилась.
      Аналiзуючи ситуацiю, вiн не мiг згадати, чи була вона причеплена пiсля сну, чи вiдчепилась бiля огорожi.
      Того ранку Микола залишився без баланди. Бо її видавали тiльки при наявностi якогось посуду у полоненого. Взявши, та виставивши поранену руку поперед себе, Микола поплiвся по бараках, сподiваючись вимiняти солдатський котелок на чудом збережену ним цигарку.
      В одному барацi вiн замiтив, що два носiї  з табiрної групи могильникiв волочать небiжчика - мертве тiло до возу. Микола на мертвiй людинi запримiтив причеплений до пояска котелок. Тодi вiн запропонував носiям цигарку в обмiн на котелок. Тi, на такий обмiн, охоче погодились i вiддали Миколi солдатську бляшанку.
      Затим, вiн, повертаючись назад у свiй барак, зупинився бiля вхiдних ворiт блоку. Там стояла зiбрана в стрiй колона в'язнiв, якi тихо розмовляли мiж собою татарською мовою i деякi слова росiйською мовою. Iз розмов полiцая до в'язнiв, Микола зрозумiв, що їх будуть виводити за територiю табору на роботу, чи кудись далi. Настрiй у в'язнiв був пiднесений, бо можливо їх там лiпше годували.
     - Але куди їх поведуть? - думав Микола.
      Та вiн цього не знав, та й колона в бiльшостi була татарською.
      Та в цю мить один iз вiйськовополонених колони попросив полiцая збiгати в барак за котелком. Полiцай дозволив. Той швидко побiг в барак. А в цей час вартовий нiмець бiля ворiт почав рахувати гурт в'язнiв. Микола не роздумуючи примкнув до нього. Нiмець вiдрахував 40 осiб, махнув багнетом гвинтiвки додолу i колона рушила на вихiд з одного блоку в iнший блок табору.
      Так Микола опинився за ворiтьми блоку табору. Тут вiн полегшено зiтхнув, та враз схаменувся.
     - А якщо довiдаються що я руський, якимось чином проник в цей гурт, то менi може бути - кiнець. Бо це - зграя голодних, озлоблених людей, якi чужинця можуть i вбити. Але вороття назад йому вже не було. Найгiрше його турбувало тiльки те, що в нього були пораненi пальцi руки, та без лiкарського втручання не гоїлись.
     - Як я буду працювати тiльки однiєю рукою i де цi люди будуть працювати? - запитував сам себе Микола.
      Та i цього Микола не знав.
      Їх гурт загнали в лазню, обмили з пожежних шлангiв крижаною водою, нашвидкуруч обстригли давно не стриженi голови, видали iншу одежу i загнали в дерев'яний барак. На третiй день їхнього перебування в цьому барацi їх пригнали до ворiт табору. Чекали на ,,покупцiв'' товару. Ми - вiйськовi полоненi, були в ролi - товару.
      Нарештi приїхав латиський дукач. Вiн вибрав 2 муляри та два теслi.
      I вибирав тих, ще й на кому була добротна одежа. Таким чином Микола попав у вiдiбраний гурт людей. То їх проданий гурт нiмцями латишу-багачу пiд вечiр залишив околицi Двiнська (Даугавпiлса). З 12 осiб одна половина - 6 людей їхали на пiдводi, а друга половина рухалась пiшки.
      Найважче Миколi було в дорозi. Йти не вистачало сили, а їхати й трясти ранену руку, було ще важче. Поштовхи на вибоїнах шляху кидала живий товар в рiзнi сторони. При цих поштовхах Миколу нестерпно болiла ранена рука. Все тiло покривалось рясним, холодним потом. Води не було з собою. Мучила спрага. А куди їм дiватись було. Тут нiхто про втечу не думав. I вiдпочинок, як видно було - не передбачався.
      Аж о шостiй годинi ранку їх гурт добрався до якогось центру волостi. Цей куркуль, що їх пригнав, забрав своїх людей, а решту залишив у примiщеннi волостi. Тут - то сюди прибув i комендант волостi.
     
      17) Черговi пригоди Миколи.
     
      Примiщення центра якоїсь волостi в Латвiї.
      Змучений Микола на якiйсь лавцi швидко заснув з рештками фахiвцiв зi штабухтабору-340 бiля м. Двiнськ (Даугавпiлс) Латвiя. Згодом сюди, вранцi, селяни й робiтники, руськi та латишi, поприносили знедоленим рiзних харчiв. Хто що мав. Латиськi робiтники вiддавали свiй денний харчовий пайок, який отримували по карточках.
      Але Микола вже не мiг їсти. Проснувшись, повiльно вийшов на подвiр'я. Холодний вiтер вмить остудив опухлу, палаючу руку. Микола замерз. Нестерпний бiль клiщами стискував грудну клiтку i перехоплював дихання. Вiн ледве зайшов у примiщення. Майже до полудня ненажерливi багатiї, що мали приватну земельну власнiсть, розбiрливо розбирали дешеву робочу силу. Це тому, що вони самi вже не в змозi обробити свої великi земельнi надiли, чи виконати iншi сiльськогосподарськi роботи.
      Микола залишився один. Вiн був нiкому не потрiбен, бо хворий i калiка.
      У важких муках Микола знову задрiмав. А як тiльки проснувся, то в нього оживилась крамольна думка: тiкати звiдси й тiкати, як скорiш. Так лiпше буде. Я вiльний, за мною нiхто не стежить. Але куди йти, якщо я не можу спокiйно пiднятись з лави?
     Так i промучився там Микола цiлий день. Аж пiд вечiр в примiщення волостi зайшов простий на вигляд чоловiк - селянин. Вiн чемно привiтався зi мною. Потiм якось скромно i лагiдно почав розпитувати мене чому мене нiхто iз багатих людей волостi не забрав до себе. То розiбравшись в чому причина, вирiшив забрати Миколу до себе в дiм. Микола теж якось нiяковiв i вiдмовлявся, показуючи на руку. Але селянин умовив Миколу їхати з ним в його дiм. Вiн обiцяв Миколi, що вилiкує руку i нагодує його, бо розумiє, що той голодний.
  -- Зимою роботи в мене мало. А навеснi час покаже що робити. Головне - це вилiкувати руку i тим врятувати твоє життя. Бо якщо запустити i далi процес хвороби, то це повiльна смерть в муках, - говорив Миколi селянин.
     Цього селянина звали Антоном. Вiн довго сидiв в примiщеннi волостi, очiкуючи щоби староста вийшов зi свого кабiнету.
  -- Я припишу тебе до своєї сiм'ї. Староста звичайно може суперечити проти цього. Бо я не настiльки багатий, щоб у мене мiг працювати вiйськовополонений. Я латиський злидар i менi самому навеснi треба буде шукати роботу. Але якось воно буде.
     Трохи поспiлкувавшись зi старостою Антон приписав мене до своєї сiм'ї, i як уладнав цю справу, то ми поїхали до його дому.
     З великим спiвчуттям i турботою зустрiли Миколу вдома домашнi в Антона, як рiднi. Але хворий Микола, зовсiм змучений в дорозi, то бажав лише десь би прилягти. Вiн був в якомусь туманi - маревi й ледве на щось реагував.
     Два рази Антон привозив до хворого Миколи, до себе додому лiкаря. Але той лише пропонував ампутувати кисть руки. Та господиня дому не дозволила це йому зробити, то сама лiкувала домашнiми, чи то народними засобами разом з порадами лiкаря.
  -- Прикро було лише те, що господиня погано володiла руською мовою. Але це не завадило їй виконати свої простi, людськi, спiвчутливi обов'язки догляду за хворою людиною iншої нацiї.
  -- Це навпаки показувало на єднiсть i цементування нацiй i народiв в таких справах. Це об'єднувало i показувало про незламнiсть поневолених нацiй. Це згуртувало нас в єдиний табiр на боротьбу проти фашизму, - мiркував по своєму Микола.
     Так монотонно проходили днi й ночi Миколи в хатi Антона. А вже через два мiсяцi, перебування тут Миколi трохи покращало. Вiн почав рухати пальцями. Вечорами, коли Миколi трохи кращало i господар Антон мав вiльний час, то вони трохи спiлкувались.
     Антон розказував про злиденне життя малоземельних селян, та про важкi умови працi робiтникiв в Латвiї. Та ще про зрадникiв, якi зразу ж пiсля вiдступу радянських вiйськових частин з Латвiї продались режиму Гiтлера.
     В обох спiврозмовникiв були практично одинаковi думки про те що далi робити. Тому, пiд кiнець, вони вирiшили: коли Микола видужає i земля вкриється зеленою ковдрою, вони, мабуть пiдуть партизанити, бити окупантiв.
     Ось так непомiтно наступив нещасний день - 26 лютого 1942 року.
     В наказному порядку полiцаї вивезли Миколу з хати Антона i вiдвезли його знову в штабухтабiр-340 м. Двiнськ.
     
     18) Одiссеї Данила у штабухтаборi-340 м. Двiнськ.
     
     Не менш i не бiльш злиденними одiссеями переймався i Данило.
     Важкi випробування пережив Данило, коли залишився зимувати в таборi. Та спочатку пiсля раптового зникнення товариша, Данило понад тиждень ходив по бараках i шукав Миколу. Та так i не знайшов. Не вiрилось, що товариша вже не має, але воно так на той час склалося. Що тут поробиш, i я дав собi якийсь спокiй. Майже примирившись. Бо чим день, тим все важче йому тут було iснувати.
      Постiйний голод душив тiло, разом з холодом, якi стискували металевими клiщами, та не хотiли вiдпускати. До голоду i до холоду людинi нiяк не можна було привикнути. Данило цю iстину усвiдомив цiєї зими в таборi. Ранковий котелок мутної, теплої юшки з рештками перемерзлих i пiдгнилих овочiв, якi, як привиди iнколи попадались тобi раз чи два рази в тиждень, пiдтримуючи скелет людини з натягнутою шкiрою. Живiт просив, та бурлив, гарчав, як зацькований звiр в пастцi, вимагаючи необхiдних калорiй для органiзму...
      З самого початку iснування табору, вiйськовополоненi не були в лазнi, не мились, не мiняли бiлизни, та й в кого вона була. Деякi навiть були в верхнiй одежi, а з бiлизни залишились однi рубцi. Бiлизна на людях зiпрiла, але це була неймовiрна правда...
     Не те, що пiд верхньою одежею, але й зверху неозброєним оком можна було бачити, як цiлими купами лазили неляканi паразити - вошi. Вони до кровi роз'їдали людську шкiру i що ще гiрш поганiше - розносили хворобу - тиф.
     Люди - злиднi, наче фантоми тинялись по табору, чи лежали розпухлi вiд туги й безнадiї, як немiчнi доходяги. У важких нестерпних умовах Данило просиджував довгi, темнi й холоднi ночi.
     В бараках не було нiякого опалювання. Холод не давав спати, мерзли руки та ноги, нестерпно болiло в грудях вiд простуд. Кашель i мокроти не проходили...
  -- Ось - ось i настане кiнець, - мiркував вiн...
     Одного ранку до Данила пiдiйшов обер-полiцай у супроводi зрадникiв. Вiн штовхнув його в груди палицею - качалкою i наказав йти носити померлих бранцiв. Данило спробував вiдмовитись спираючись на те, що вiн не може дивитись на блiдi скошенi обличчя й запалi в череп очi мертвих. Почувши це - цi бандити накинулись на Данила i почали його бити, хто куди бачив i як мiг. Добряче побивши кiлька хвилин Данила - ця двонога зграя повела його на табiрний плац - площу. А там вже обер-полiцай штовхнув його у зiбрану в стрiй колону в'язнiв штабухтабора-340.
      Цi паскуднi виродки - полiцаї, при любiй якiйсь затримцi бранцями виконання їх вимог, чи наказiв, кожний раз жорстоко били їх. А радянськi вiйськовополоненi в чому були виннi, що так з ними несамовито поводяться такi ж люди, як i вони? Тут цi в'язнi були людьми честi, якi виконували свiй вiйськовий обов'язок i вони не заслужили до себе такого вiдношення, бо вони не були карними злочинцями, якi скоїли важкi злочини.
      А зрадники - виродки весь час проводили показнi безжалiснi знущання з безвинними людьми тiльки за те, що хтось iз них на крок вiдiйшов вiд колони, чи в нього було лице в прищах - гнiйниках i тому подiбне. Якщо їм хто-небудь не сподобався, то вони штовхали цю роздягнену наголо жертву на заздалегiдь приготовлену лавку. Тодi один перевертень сiдав жертвi на шию, а другий на ноги. А два кати, що стояли з двох сторiн лавки, на якiй лежала гола людина, за наказом обер-полiцая нагайками сiкли, так що жертва помирала вiд цих мук.
      Ось так цi зрадливцi встановлювали новий порядок фашистської Германiї, представники якої все це бачили, та не тiльки не зупиняли цих знущань, а й заохочували до цього цих Iуд.
     Можливо цi жорстокi знущання можна поставити в епоху християнської iнквiзицiї, але ж це зараз майже середина 20 столiття. Є ж якiсь мiжнароднi правила i закони поводження з вiйськовополоненими. Це ж не середньовiччя, не крiпосне право. Невже колесо iсторiї покотилось назад i все повернулось до старих вiкiв, на свої кола... Та про що тут говорити... Бо i слiв для оправдання цих злочинiв не має...
     Цю вишикувану колону, в яку Данило попав, перевели - перегнали, як якесь стадо худоби в окремий блок. Там нам зробили жахливу санобробку. Роздягнувши нас догола обмили крижаною водою з пожежного гiдранта, а наш одяг прожарили в спецiальнiй печi.
     Не пройшло i пiвгодини, як наша колона, помита i в прожаренiй одежi, з лопатами вирушила на одну зi старовинних робiт людства - хоронити мертвих людей.
     Ось так Данило став гробокопачем. Вiн разом з iншими бранцями копав в землi широкi траншеї в якi зносили мерцiв i присипали землею.
     Це були не братськi могили, а скотомогильники, по iншому це i не назвеш. Не було i нiяких вiйськових почестей цим вiйськовослужбовцям. Я навiть не знаю чи залишились в табiрнiй документацiї якiсь записi про цих людей - iмена, прiзвища...
     
     19) Перша непокора в штабухтаборi-340
     
     Я, Павло, Микола i Данило понуро сидiли, кожний зi своєю купою думок в барацi табору Двiнськ.
     - Посидимо тут в таборi мiсяць, а за цей час щось може придумаємо, що далi робити, - сказав Павло.
     - Не будуть фашисти нас тут так довго тримати, - вiдповiв Данило.
     - Наближається весна i їм потрiбна робоча сила. Мобiлiзацiя чоловiкiв в армiю, на вiйну вiдкриває незайнятi робочi мiсця.
     - Нам треба бути в таборi заради Миколи, поки в нього остаточно не загоїться рука i вiн нею зможе все робити. А це як мiнiмум мiсяць. I ми будемо робити те, що нам вигiдно, а не фашистам. В будь-яких умовах нам необхiдно боротись проти цiєї фашистської чуми, - вiдповiв Павло.
  -- Будемо боротися! Цi недолюдки - полiцаї навiть поговорити нам не дають. Вони в могили вiдправили десятки тисяч наших радянських людей. Фашистськi прислужники ходять по бараках вгодованими бугаями, махають нагайками налiво i направо i радiють, що фашисти дали їм безмежну владу над нами. Вони б'ють кого їм захочеться восени й зимою, - висказав своє слово Данило.
  -- Так робити бiльше не будуть, - сказав Павло, - оглядаючись навкруги.
      Одного разу в наш барак зайшов обер-полiцай, а за ним вбiгло декiлька полiцаїв. Постояли деяку мить. Потiм один iз них голосно загорланив:
  -- Струнко!
     Але майже всi люди, як сидiли, чи лежали на нарах - не ворухнулись.
     Обер-полiцай вийшов на середину барака. Вiн, багровiючи вiд лютi, перекладаючи нагайку з правої руки в лiву руку, несамовито зарепетував:
  -- Останнiй раз попереджаю, коли в барак входить наша полiцiя, всi, хто в ньому находиться, повиннi стояти по командi струнко!
  -- Якщо на другий раз не буде виконаний цей наказ, я всiх вiдлупцюю! Шкiру з вас - негiдники спущу!
     Десь iз кутка барака пролунав басистий голос:
  -- А по пицi не хочеш, замiсть команди? - запитав невiдомий.
     Обер-полiцай почервонiв, як достигла помiдора i як вiд скипiлого окропу пiдскочив, кинувся в куток до наступної його жертви, пробиваючи собi дорогу лiктями в вузькiм коридорi проходу. Але тут всi люди барака пiдхопилися з мiсць i стали в проходах i стояли, як дуби в лiсi. Обер-полiцай розгубився, бо тут його чванлива сила не мала успiху.
     А з кутка знову почувся другий голос:
  -- Iди сюди! Я зараз подам тобi команду!
     Обер-полiцай, на це заревiв, як ведмiдь:
  -- Дайте дорогу! Я засiчу комiсара! Я доповiм нiмецькому гауптману про те, що ви приховуєте у своїм барацi комiсара! Вас всiх розстрiляють! Давайте самi сюди комiсара!
  -- Хто кричав?! Говорiть, а то вас всiх пiдряд зараз буду лупцювати!
     Обер-полiцай прискiпався до найближчого полоненого:
  -- Негайно показуй комiсара, а то зараз шкiру з тебе спущу!
  -- Я не знаю! - схвильовано вiдповiв бiдняга, задкуючи до причiльного вiкна.
  -- Я... Я не знаю тут нiкого.
  -- Ти сам комiсар, якщо його не показуєш! - гримнув до нього в лице фашистський лакуза.
  -- Ой хлопцi! До мене - мерщiй! - звернувся вiн до полiцаїв, - сипте йому 25 нагайок! Вiн швидко взнає котрий iз них комiсар!
     Полiцаї швидко почали поспiшати на помiч до свого керiвника. Запала тиша.
     Полiцаї направились до своєї жертви.
     Павло, який знаходився поряд зi мною, закричав:
  -- Ей, ти - продажна шкура! Хочеш щоби тебе вiднесли звiдси в шинелi, та кинули в туалет?! Думаєш, нiмцям така велика шкода за такими паскудами, як ви?! Товаришi, чого ви стоїте?! Зробiть з них купу м'яса i винесiть їх геть, щоби вони тут не смердiли!
     В'язнi рухнули зi своїх мiсць, i людський натовп, як морська грiзна хвиля загойдався по бараку. Вiд цiєї хвилi полiцаї опустили свої нагайки i позадкували до дверей. Старший полiцаїв переступаючи назад порiг барака скажено закричав:
  -- Я вам ще покажу!
  -- Ти краще сам частiше показуйся сюди! - кричали йому вслiд смiливi голоси людей бараку.
     Грiзна хвиля обурення вже вiдчайдушних людей охопила весь барак i неможливо було розiбрати, хто що говорить.
  -- Тихiше! - рiшуче сказав Павло, - Товаришi, нам треба стояти всiм один за одного й один за всiх! Iнакше нас розстрiляють фашисти.
     Не пройшло i пiвгодини, як нас всiх вигнали з барака i вишикували на великiй площi табору.
     Прийшов офiцер - гауптман з озброєними гвинтiвками, автоматами солдатами. Обер-полiцай, який, як цуцик на ланцюгу, махаючи нагайкою, забiгав навколо вишикуваних вiйськовополонених, то збоку, то ззаду.
  -- Струнко! - голосно скомандував вiн.
     Офiцер щось голосно промовив до нас.
  -- Що це твориться у вашому барацi?! - звернувся перекладач до вiйськовополонених.
  -- Начальник табору вами не задоволений. Ви не пiдкоряєтесь владi Великої Нiмеччини. Ви не пiдкоряєтесь полiцiї, яка здiйснює закони Нiмеччини.
  -- Хочете в штрафний табiр?! Це саме легша для вас кара. Але якщо ви видаєте нам комiсара, то пан гауптман дасть iнший наказ.
  -- Ну, ми чекаємо вiдповiдi!
  -- Пан гауптман, дозвольте сказати, - звернувся Павло по - нiмецьки до начальника штабухтабору-340.
     Офiцер - гауптман махнув головою в знак згоди.
  -- Ми не знали, що коли в барак зайде обер-полiцай, то треба подавати команду: - Струнко. Тому ми - вiйськовополоненi, нiякої команди не подали Ми сидiли на мiсцях. А полiцаї почали бити всiх пiдряд. При такiй колотнечi люди трохи потiснили панiв - полiцаїв. Звичайно - ненароком, а тiльки в рятуваннi вiд ударiв. Тому полiцаї образились на людей нашого барака.
     Нiмецький офiцер знову щось викрикнув.
  -- Здайте нам комiсара, - швидко переводив слова нiмецького офiцера перекладач, - не видаєте, накажу всiх розстрiляти!
  -- В нас не має комiсарiв! - вигукнули знедоленi з рiзних кiнцiв колони.
  -- Обер-полiцай домагався свого. Вiн всю вину звалив на мешканцiв нашого барака, - кричали люди з колони.
     Тодi Павло, пояснив гауптману другий раз вже по - нiмецьки. Вiн говорив дуже швидко, так що нi ми, нi тi зрадники нiчого не зрозумiли.
     Гауптман довго слухав Павла i нарештi зупинив його.
     Вiн щось запитав у Павла i той щось йому вiдповiв.
  -- Вiн запитував, мене звiдки я так добре знаю нiмецьку, то я йому вiдповiв, що 10 рокiв в школi вчив i був вiдмiнником по нiмецькiй мовi. То вiн сказав, що я можу бути перекладачем i в Нiмеччинi на заводах такi знавцi мови нiмецькiй владi потрiбнi.
     Гауптман щось викрикнув.
  -- Марш в барак! - вигукнув нам перекладач.
     Всi швидко розiйшлись i зайшли в свiй барак. Ми вчотирьох зайняли свої мiсця на нарах.
  -- Гроза минула, - сказав Павло, - полiцаї зазнали поразки, вони вже без якоїсь значної потреби не зайдуть в наш барак.
  
   20) Створення пiдпiльного партiйно - комсомольського осередку Компартiї СРСР
  
     А другого дня, десь опiвднi, Павло покликав мене на двiр:
  -- Андрiй, вийдемо, подихаємо свiжим повiтрям, - запропонував вiн менi.
     Ми повiльно пiшли по великiй табiрнiй площi. Забрели у вiддалений глухий куток. Тут менi Павло тихо сказав:
  -- Андрiй, я думаю створити в таборi пiдпiльний партiйний осередок Компартiї. Нам тодi буде краще боротись з внутрiшнiми ворогами, полiцаями. Данила я добре знаю, ще з фронту. Ти, я знаю, комсомолець i я тебе теж добре знаю, то пропоную тобi приєднатись до цього партiйного зародка. Як ти думаєш? Можеш не спiшити з вiдповiддю.
  -- Добре, я згоден бути з вами. Дякую за довiру. Ви всi старшi за мене. Даниловi майже сорок рокiв. Вiн має чималий досвiд, так, як i ти. Я буду чесно виконувати вашi доручення, - схвильовано вiдповiв я.
  -- От i добре, - сказав Павло. З Данилом ми вже обговорили це питання. Витiвка моя, то я обдумаю текст клятви, а завтра прийдемо всi сюди, на це мiсце й обговоримо її.
     Настав ранок, на снiданок нам принесли баланду, а ми всi троє, крiм Данила, понад чотири мiсяцi не їли такої паршивої страви - баланди. Не так легко було її їсти. На зубах трiщить пiсок, смердить гнилою картоплею, поверху плаває гнила солома. А у нас трьох залишились лантухи з невеликими харчовими запасами, якi нам налаштували добрi люди в дорогу.
     Звичайно, що ми по черзi дiлилися - угощали харчами, Данила, який цiлу зиму сидiв на 2 лiтрах в день цiєї огидної баланди. Попивши теплої, ледь солодкуватої рiдини, яку називали чаєм, Павло, Данило i Микола пiшли в той вiдносно затишний куточок табору. Я ж залишився в барацi вартувати нашi спiльнi харчi, якi в нас залишились.
     Данило, вернувшись назад в барак, сказав менi:
  -- З цього дня i часу в нашiм таборi створений пiдпiльний, комунiстичний партiйний осередок. Ми всi разом прийняли урочисту клятву. Керiвником обрали мене.
     Павло подав менi в руки клаптик паперу. Я вийшов на двiр, а за мною вийшли Павло i Данило, подальше вiд дверей бараку.
     Там я тихо, але урочисто прочитав:
  -- Я, громадянин Радянського Союзу, знедолений у фашистському таборi, але не переможений. Як член компартiї великого Ленiна, вступаючи в члени пiдпiльно - партiйного осередку, урочисто клянусь перед лицем своїх товаришiв:
  -- "Чесно виконувати завдання осередку, не покладаючи рук вести антифашистську агiтацiю серед знедолених радянських людей, нещадно викривати та знищувати пiдлих зрадникiв i провокаторiв. Допомагати знедоленим радянським людям у фашистськiй неволi. Вести диверсiї не жалiючи кровi, нi життя. Якщо я порушу цю урочисту клятву, то хай покарає мене сувора рука товаришiв".
  -- Ось так, дорогий наш товаришу, вiд сьогоднi ти член нашої органiзацiї, - сказав Павло, звертаючись до мене.
     А вже вночi, коли всi спали, Павло тихо говорив так, щоб це було чути нам трьом, його товаришам:
  -- Ми майже всi хворi. Андрiй хворiє шлунком, вiн ще дуже слабкий - не сильний. Микола майже без руки, в нього на нiй рана ще добре не загоїлась. Мене все ще турбує правий бiк пiсля вогнепального влучення полiцаєм. Один Данило, хоча i худий, але залучений до фiзичної працi.
  -- Ви подивiться, якi хлопцi в барацi, як дуби. Бо кволi, хворi та пораненi люди померли й мруть. Так пройшов жахливий вiдсiв немiчних людей вiд здорових, залишились лише умовно здоровi, голоднi люди, бо та юшка, яку дають нам цi нелюдi, не є їдою для повноцiнного iснування. То якщо нам десь прийдеться працювати, ми не в силi зрiвнятися з ними. Фашисти будуть знущатися над нами, а ми кожен день будемо битi ними за нашу немiч. Я чув що перший ешелон знедолених нiмцi збираються вiдправити в Нiмеччину на рудники та заводи. А другий ешелон, коли зберуть нашого брата, повезуть в Югославiю, на роботу в сiльське господарство. Ось звiдси випливає наше перше завдання пiдпiльного осередку. Треба чiтко вияснити, куди нiмцi будуть вiдправляти 1-й ешелон в'язнiв. Якщо дiйсно в Нiмеччину, то нам за будь-яку цiну потрiбно залишитись в таборi до весни чекаючи другої вiдправки.
  -- Завтра, зранку ми з Андрiєм пiдемо до ворiт. Нам потрiбно знайти чехiв, якi охоче вступають до розмов.
  -- То може ми зустрiнемо там того чеха, що помiг нам вибратись на волю, якщо вiн ще є тут, - вставив я свою пропозицiю.
  -- Для нiмцiв, це не дуже велика таємниця, куди нас повезуть. Для нас найголовнiше потрапити в iншу країну, а не в Нiмеччину.
  -- Так я й про це i кажу, - закiнчив Павло, - i сказав, - пора вже спати.
      На другий день, о 10-й годинi ранку, я i Павло стояли бiля ворiт. Я тут шукав недопалки тютюнових виробiв, якi iнодi кидали вартовi охорони табору. Так що я не просто тинявся без справи, а мав якусь цiль i вартовi цiлком примирливо на це дивились.
     Але коли Павло звернувся до вартового з проханням:
  -- Будь ласка, дайте нам закурити одну цигарку на двох.
     Та вартовий люто закричав на нас:
   - Marschiere schnell in die Kaserne! - Марш в барак, швидко!
  -- Цей фашист нiчого нам не скаже, йдемо в барак, - тихо сказав я побратиму.
     За два днi ми нiчого не змогли взнати вiд вартових. То солдати були не говiркi, а то не володiли iнформацiєю на нашу тему. Аж на третiй день нам вдалось вияснити все для нас необхiдне.
     Ввечерi Павло розповiдав нам:
  -- Через пару днiв в наш табiр має прибути велика партiя полонених. Тодi нiмцi будуть вiдправляти в'язнiв в Нiмеччину на промислове виробництво, а потiм зберуть рештки бранцiв i якщо нас не вистачить в повнiй мiрi на ешелон, то пришлють з Естонiї та будуть вiдправляти на роботи в сiльськогосподарському секторi. Та в яку країну, то поки ще не вiдомо.
  -- Нам необхiдно попасти в гурт по санiтарнiй обробцi баракiв для новоприбулих полонених, - звернувся я до товаришiв.
  -- Це правильно! - погодився наш лiдер. Менi здається, що це не складне питання для нас, та в наших фiзичних, немiчних умовах, все складне. Та й ми собою не керуємо, нас скрiзь женуть, як худобу, палицями, та нагайками полiцаї. Нiмцi цими, такими справами не займаються. З нiмцями я би скорiше мiг би домовитись, щоби нас залишили в дезiнфекцiйному гуртi.
  
   21) Дезiнфекцiйний гурт i вiдправки полонених у Нiмеччину
  
     Як би ми не старалися поговорити зi зрадниками - полiцаями на тему дезiнфекцiйного гурту, то вони з нами не розмовляли, а тiльки наказували, били нагайками, качалками, ногами.
     Нарештi наступив день вiдправки радянських вiйськовополонених ешелоном в Нiмеччину.
     Полiцаї, як скаженi пси, тiльки з нагайками, та качалками бiгали навкруги нас - знедолених, щоби швидше вигнати з барака. Я подумав, що добрий господар нiколи так не буде поводитись з отарою вiвцiв, як цi зрадники з нами - бити, та кричати. Ми - четверо табiрних пiдпiльникiв, вилетiли з барака останнiми, намагаючись залишитись для iнших робiт в таборi. За це нас нелюдi люто побили качалками. На вулицi полiцай знову вкотре закричав до нас:
  -- Швидше! Ви що на прогулянцi йдете? - i замахнувся качалкою до мене.
  -- Ми з дезiнфекцiйного гурту, ми думали, що нам не треба виходити з барака, - пояснив я зраднику.
  -- Он там шикується ваша група, махнув нагайкою в сторону обер-полiцай.  
     Ми швидко побiгли в указаному напрямку.
  -- Ви куди? - запитав, зупиняючи нас полiцай, який шикував дезiнфекцiйну групу.
  -- В дезiнфекцiйну групу нас направив обер-полiцай, - вигукнув я до нього.
  -- В мене, мабуть повна група.
  -- Ану швидко розберiться по три! - гаркнув до дезiнфекцiйного гурту полiцай, який стояв перед ними та почав рахувати в'язнiв.
     Пiсля пiдрахунку виявилося, що в гуртi не вистачало двох людей.
  -- Ставайте два в колону, а два назад! - загавкотiв зрадник до нас.
     Але ми всi четверо швидко приєднались до вишикуваного гурту.
  -- Два назад! Я, сказав - два! - завищав розлючений полiцай.
     В цю мить декiлька осiб, якi десь спiзнились, бiгли по плацу до нас i врiзались в наш гурт.
     Полiцай зупинив останнiх двох i штовхнув їх вперед до вiд'їжджаючих бранцiв. Махаючи нагайкою вiн знову вишикував розстроєний стрiй, перерахував гурт i лишнiх в'язнiв вiдправив до тих, що якраз виходили з табору. Так ми залишились в дезiнфекцiйному гуртi.
     Коли вiд'їжджаючих бранцiв остаточно вивели з табору, полiцай гаркнув до нас:
  -- Марш всiм в барак!
     Тiльки наступного дня ми приступили до роботи в таборi. В бараках було так холодно, що нари, скропленi дезiнфекцiйним розчином швидко обмерзали. Нашiй невеликiй групi було надзвичайно холодно ночувати в спорожнiлiм барацi, бо ж опалення нiякого не було. Микола цiлими ночами ходив по довгому проходу барака зiгрiваючи ранену руку пiд пахвою.
  -- Через тиждень - два ми поїдемо на пiвдень, там треба буде працювати, - звернувся я якось до Миколи, щоби розвiяти його нудьгу.
  -- Може через пару тижнiв менi стане краще, головне, щоби було тепло, - вiдповiв менi стурбований Микола, - спочатку тут менi треба буде помучитись.
  -- Для нас скрiзь буде важко, бо ж ми ще хворi, - сказав Павло.
  -- Добре лише те, що нам вдалося залишились в таборi. Тут ми деякий час будемо сидiти, займаючись легкою працею. А там дiйсно прийдеться важко працювати.
     Через тиждень в табiр Шталаг-340 пiд Двiнськом (Даугавпiлс) стали прибувати новi нещаснi в'язнi з рiзних волостей Латвiї. У заповнених бараках нам стало трохи теплiше.
     Снiг, ще лежав товстим покровом на землi, але сонечко вже пiдiймалося все вище - наближалась Весна. Хоча Зима здаватись i не хотiла, та ми розумiли, що її пануванню приходить кiнець. Нiчнi морози ще дошкуляли нам - нiкудишнiм людям, але все частiше дули пiвденнi, теплi вiтри. Вони прощупували всi закутки де не могло прогрiти весняне сонце. Теплi вiтри допомагали сонцю звiльнити землю вiд снiжного покрову. Залишки снiгу були розсипчастi, та вони все танули майже на очах. Вода наповнювала рiвчаки, канави, борозни, щоб потiм розлитись весняним потоком.
      Та нараз, перед нашою вiдправкою на пiвдень, повiяв пiвнiчно - схiдний вiтер. Температура знизилась до -15 градусiв морозу. Снiг став крихким, покритим льодяною скоринкою, як i розлита вода по землi утворила зверху лiд. Дороги вкрились грубою корою льоду. Мороз витискав iз рiвчакiв жовту, каламутну воду, яка розливалась по дорогах i повiльно замерзала.
     Зима вступала у двобiй з Весною.
     Ось по такiй дорозi, одного березневого ранку 1942 року, нас згорьованих на всiх i про все, насичених солоною журбою в'язнiв табору зiбрали, вишикували й повели на з/д станцiю у Двiнськ (Даугавпiлс).
     Йти нам було важко, бо дорога була вкрита льодом, було слизько i холодно. Крижаний вiтер продував наскрiзь наше дрантя, яке було надiте на нас. То поки ми дiйшли до станцiї, та нас насильно заштовхали багнетами, кiнцiвками гвинтiвок, чи прикладами в вагони для перевезення тварин, то наступила вже й нiч.
     Опiвночi в переповнених вагонах ми - нещаснi бранцi поїхали в невiдомому нам напрямку. Можливо десь на захiд назустрiч новим випробуванням, та й стражданням, бо покращання нашої долi в найближчий час нами не очiкувалось.
  

Нiмеччина. Норвегiя. Епiлог.

5 ч. Невiльницьке життя вiйськовополоненого в Нiмеччинi

      -- Stuttgart - Штутгарт, пiвденний захiд Нiмеччини, Швабiя, центр землi Баден-Вюртемберг.
   Нас - радянських вiйськовополонених, везли довго, але по почутiй мовi, за межами вагона, на вулицi, люди говорили лише по - нiмецьки. Так ми їхали вже другу нiч по схiднiй Нiмеччинi, та ось ми почули:
  -- Stuttgart! - Штутгарт!
   Вiн розташований на пiвденному заходi Нiмеччини, в Швабiї, в центрi землi Баден-Вюртемберг, на рiчцi Неккар в родючiй долинi, вiдомiй серед мiсцевого населення як "Штутгартський котел".
   На залiзно - дорожнiй станцiї, в якомусь закутку нашi вагони протримали до восьми годин ранку. З вагонiв нас - вiйськовополонених нiхто не випускав, ще з часу посадки.
   Всiх мучила нестерпна спрага. Не менше двох дiб нас не випускали з вагонiв. Всi знедоленi, хто прибув напередоднi в Даугавпiлський табiр, ще мали якiсь харчi, якими їх забезпечили латиськi люди, в яких вони працювали, але i в них не було простої води.
   А наш дезiнфекцiйний гурт зовсiм не мав нiякого харчового запасу, бо наш, який був, закiнчився давно, ще перед вiдправкою до Нiмеччини. Десь якiсь крихти нам перепадали, бо деякi люди дiлились з нами. Але двi доби ми в ротi нiчого не мали. Нелегко було i тим, що мали хлiб i сало, бо двi доби води не давали й не випускали з вагонiв.
   Нарештi вiдкрилися дверi вагонiв. Ми були такi кволi, що ледве вийшли.
   А тут була вже справжня Весна. Грiло весняне сонечко, високо в небi спiвали жайворонки, земля вiд тепла парувала. Вона радiла гостинному сонцю, Веснi. Та не радiли ми. Ми ненавидiли чужу Весну, чужу землю, яку осквернили фашисти своїми законами, та полiтикою.
   Мене мучив нестерпний голод, пекуча спрага, паморочилось в головi, потемнiло в очах, щось смоктало пiд грудьми. Пiсля вивантаження з вагона, я ледь не впав на чужу пiщану землю. Мене пiдтримав Павло.
   Нас вишикували в колону по п'ять осiб в шерензi, та повели по дорозi в наш новий концтабiр (в 15 км вiд м. Штутгарта) в н/п Цiгелай.
   Там, в концтаборi н/п Цiгелай, на плацу нас тримали, мабуть, двi години. Нарештi прийшов гауптман - нiмецький офiцер. На ньому був ретельно випрасуваний, бездоганний, добре налаштований, з високої якостi сукна, чорний офiцерський мундир. Ще широкий ремiнь i портупея, що вилискували чорним лаком. На ремнi з лiвої сторони висiла кобура з пiстолетом. Вiн був взутий в чорнi, до блиску начищених хромових офiцерських чоботах, що вiдбивали свiтло. Погони на мундирi срiбного кольору з двома золотистими кубиками. На головi офiцера був чорного кольору кашкет з високою тулiєю i пiдборiдним посрiбленим шнуром. На ньому пишалася емблема органiзацiї СС Нiмеччини (того часу) -- череп iз схрещеними пiд ним кiстками, запозичений християнський символ Адамової голови.
   Есесiвець був високий, худий, як скелет, з блiдим набряклим обличчям. Тiльки не проникливi, стального кольору очi, додавали йому суворостi. Поклавши руку на кобуру пiстолета, чiтко карбуючи кроки, немов на парадi, вiн iшов вздовж колони. Збоку, мов цуцик на прив'язi, весь час пiдбiгав перекладач. А позаду його повiльно йшла
послужлива зграя полiцаїв.
   Зупинившись напроти центру колони, гауптман заревiв, як ведмiдь:
  -- Ахтунг! Ахтунг! - Увага! Увага!
  -- Вiйськовополоненi! Ви приїхали до Великої Нiмеччини! Вам випала велика честь бути в цiй прекраснiй країнi, яка веде героїчну боротьбу проти бiльшовикiв - комунiстiв. Бiльшовизм буде знищений доблесними нiмецькими вiйськами. Європа буде врятована вiд бiльшовизму. Вiйна закiнчиться, як Весна вступить на простори Росiї. Бiльшовизму в Росiї залишились лiченi днi. В цей короткий, iсторичний час, ви повиннi добросовiсно працювати на полях i заводах Великої Нiмеччини. Фюрер вас не забуде!
   Павло сiпну мене за плече й промовив:
  -- Чуєш? Я тобi говорив, що фюрер, таких, як ми не любить. Йому треба, щоби ми на нього працювали.
  -- Дякую йому за те, що нас не забуває. Бачиш, як тут нас начастують роботою. А те, що я майже три днi нiчого не їв, йому байдуже, - тихо промовив я до Павла.
  -- А ти чого ще хотiв? - запитав мене Павло.
   В цю мить до нас пiдбiг полiцай:
  -- Що це за розмова тут може бути? Гауптман говорить! Заткнiть пельки!
   Я дальше нiчого не хотiв слухати, мене дуже заболiло пiд грудьми. Павло стояв поряд зi мною i пiдтримував мене. Нестерпно мучила спрага, таке було помутнiння в головi, що я ледь стояв. Я добре знав, що порядок в таборах однаковий. Було боляче бачити i усвiдомлювати те, якi наруги творили над нами, вихiдцi iз наших людей - полiцаї. Вони втратили честь i совiсть радянської людини, та й просто людини. Цi зрадники збезчестили всiх нас. Через них не можна сказати доброго слова товаришу, подiлитись думками. Цi запроданцi нишпорять скрiзь, пiдсилають провокаторiв, якi виказують катам кращих синiв Батькiвщини. Полiцаї обкрадають вкрай мiзерний рацiон в'язнiв.
   Пiсля довгої промови гауптмана, нас загнали в бараки фiнського типу. В таких бараках помiщалось до 200 в'язнiв. I тiльки о четвертiй годинi дня видали по лiтрi теплої баланди iз брукви - буряка i пачку сигарет на 5 душ. Пiсля "ситного" обiду я швидко заснув, а Павло пiшов до ворiт, щоби взнати новини в цьому таборi.
   На другий день нам - кожному особисто, видали металевi номери. Як було нам приказано, їх треба було носити на шовковому шнурочку на шиї.
   Та ще кожний мусив запам'ятати свiй номер по-нiмецьки, та по-росiйськи.
   Мiй номер був: 79 164-11d
   Пiсля роздачi номерiв бранцям, нам оголосили карантин на 10 днiв, а потiм на комiсiю. Хто здоровий - на роботу, а хворих в таборi залишать. Я мало сподiвався, що мене вiзьмуть на роботу. Бо я знав, що якщо я залишусь в таборi, то я залишусь тут назавжди. Це знав кожен iз нас.
  
      -- За що в карцер i гестапо вiдправили полiцаїв i кухарiв
  
   Нарештi в барак зайшов Павло. Вiн пiдiйшов до мене, сiв на нари й тихо сказав:
   - Я довiдався, що вчора нiмцi видали нам пачку сигарет на чотири людини, а полiцаї видали нам на 5 душ, а решту пачок забрали собi. От як вони тут господарюють. Ще розкажу новину. Сьогоднi повинен бути кращий суп. Я бачив як фельдфебель видавав продукти. То на вiзку в'язнi везли крiм брукви, масло, картоплю, крупу.
   - Будеш їсти дулi з маком, а не масло, - сумно вiдказав я.
   I дiйсно, обiд видали ще гiрший, нiж вчора. Це був не суп, а каламутна вода. Все це робили полiцаї й невелика купка людей - кровопивцiв, якi обкрадали полонених. А потiм тi краденi продукти вимiнювали в нас на сигарети.
  -- Так далi не повинно бути, правильно я розумiю - кажу я товаришам нашого пiдпiльного осередку.
  -- Так бiльше не буде! - промовив Павло.
  -- Ми зобов'язанi допомагати знедоленим. Треба щоби вони отримували все те, що видають нiмцi, а то нас - кволих знищать i не забрудняться.
  -- Кухарiв, полiцаїв - цей їх гурт треба знищити! - суворо добавив Данило.
  -- Але як їх знищити? Ми знедоленi, кволi пiсля хвороби i переїзду. Нам i нiхто не повiрить про це, - вклинився до розмови Микола.
  -- Помовчи! Дай Павлу доказати! - зупинив я Миколу.
  -- Треба дiяти, а не падати духом. Якщо завтра, буде такий самий суп - юшка, то ми не будемо отримувати його. Не пiдемо на перевiрку, доки не прийде фельдфебель.
  -- Правильно! - сказав Павло. Ми йому покажемо, що нам варять з тих продуктiв, що вiн нам видає. Але всi люди в нашому барацi повиннi пiдтримати це рiшення.
   Ми, вчотирьох, цiлий вечiр вели роз'яснювальну роботу з бранцями в нашiм барацi. То зрештою, майже всi люди прийняли й пiдтримали рiшення нашого пiдпiльного осередку, за винятком декiлькох осiб. Вони боялись вiдомсти вiд полiцаїв.
  -- Товаришi! - сказав їм Павло. - Ми вас не будемо примушувати виконувати спiльне рiшення. Але коли занесуть баланду ви непомiтно вийдете з барака. Вам i нам буде краще.
  -- Нi! Ми нiкуди не пiдемо, що буде всiм, то буде i нам. Ми згоднi подiлити свою долю з вами, - сказав нарештi хтось iз них.
   Непомiтно настав обiднiй час. Вiдчинились дверi бараку, два дужих носiїв харчу в супроводi полiцаїв вносять цебер з баландою. Полiцай, переступивши порiг, скомандував:
   - Шикуйтесь!
   Всi вишикувались у просторому барацi. Носiй харчу помiсив вариво ополоником. Нi крупинки, нi картоплинки. Лише де - не - де плавала жовта бруква. Павло пiдняв вгору руку.
   Всi в'язнi хором крикнули:
  -- Ми, не будемо отримувати цiєї юшки, поки не прийде фельдфебель!
   Полiцай, розмахуючи нагайкою, гаркав на нас нецензурними словами:
  -- Я вам зараз дам йой вашу мать i покажу, як отримувати їжу!
  -- Давай сюди фельдфебеля! - кричали всi люди в один голос.
   Полiцай миттю вибiг з барака, наказавши всiм стояти на мiсцях.
  -- Розiйтись! Сiдайте всi по своїх нарах! - пролунала команда Павла.
   Всi в'язнi бараку швидко розiйшлись i зайняли свої мiсця.
  -- Товаришi! Зараз буде буря! Але не хвилюйтесь! Нам треба стояти за свою праву справу гуртом! Наша сила в колективi. Одинаки будуть жертвами нiмцiв, та їх прихвостнiв - полiцаїв. Я сам з фельдфебелем буду вести розмову, -
   так органiзовував людей бараку наш керiвник акцiї протесту проти сваволi полiцаїв i кухарiв.
   Через пару хвилин в барак вбiгає обер-полiцай, а за ним цiла зграя полiцаїв. Кiлька їх були з нагайками, а решта з качалками.
  -- Хто дозволив сiдати! - заволав обер-полiцай.
  -- Шикуйтесь! - крикнув черговий полiцай по кухнi.
   Але нiхто iз нас не ворухнувся з мiсця.
  -- Саботаж! Комунiсти! Комiсари! - кричав, надриваючи басистий голос обер-полiцай.
  -- Всiм всипати по 25 нагайок!
   Черговий полiцай по кухнi поставив широку лавку на середину барака. Обер-полiцай схопив за шию найближчого полоненого.
  -- Скидай штани! - гаркнув вiн до нього.
   Але той стояв мовчки й не рухався. Полiцаї кинулись на бiднягу i почали зривати з його одежу i вiн вмить став голим.
  -- Положiть його на лавку! Один сiдай на шию, а другий на ноги. А ти, - звернувся вiн до iншого найсильнiшого полiцая-зрадника, - будеш сумлiнно шмагати цього непослуху.
   Поки зрадники вовтузились з полоненим, Павло пiдвiвся на нарах i голосно наказав:
  -- Товаришi! Здушiть цю сволоту в галушки й винесiть з бараку, щоби не смердiли нам!
   Полоненi враз зiрвались зi своїх мiсць i рухнули в центр бараку на зрадникiв i тi за мить опинились за дверима барака, ледве не перекинули бачок з баландою.
  -- Давай сюди фельдфебеля, а то не пiдемо на перевiрку! Коменданта, гауптмана давайте сюди! - кричали розлюченi люди.
   Не пройшло, мабуть i п'яти тривожних хвилин, як зайшов фельдфебель в супроводi перекладача i полiцаїв. Павло вийшов вперед, взяв черпак i помiшав баланду.
  -- Що це! Каламутна вода! Пiсок... Де крупа? Де картопля? Ми приїхали до Великої Нiмеччини по волi фюрера, який "турбується" про нас. Ми хочемо йому за це вiддячити чесним трудом, внести свою посильну працю на користь Великої Нiмеччини, яку фюрер веде до перемог, а тут бiльшовики потрапили на кухню пiдговорили полiцiю. Вони хочуть нас пiд час карантину заморити голодом. Та ще й хочуть нас отруїти. Викличте гауптмана, - говорячи це, Павло помiшував юшку з пiском в бачку.
  -- Пачку цигарок видали на 5 осiб.
  -- Як на п'ять? - здивовано запитав фельдфебель.
  -- Дуже просто, як i пiсок, який всипали в суп. Як забрали продукти тi що ви вчора видали. Хiба ви не бачите? - наступав Павло на нiмця.
   Нiмець сам взяв черпак, i з огидою на лицi помiшав смердюче вариво в цебрi.
   Павло звичайно говорив з фельдфебелем по-нiмецьки. Це вiн потiм нам перевiв те, що казав нiмцевi. А полiцаї стояли, як стовпи й нiчого не розумiли, що Павло нiмцю казав.
  -- Як по - вашому, пан фельдфебель, - говорив далi Павло, - цi люди можуть повiрити гауптману, який вчора так гарно говорив про фюрера нацiї Гiтлера та про Нiмеччину? Цi люди повiрили б, але комунiсти на кухнi, разом з обер-полiцаєм - бiльшовиком зганьбили гауптмана i Велику Нiмеччину.
   Фельдфебель далi не витримав i гримнув на перекладача:
  -- Швидко марш за паном гауптманом!
   Перекладач жваво зник за дверима бараку. Фельдфебель стояв, скоса поглядаючи на обер-полiцая.
  -- Що трапилось? - запитав згодом гауптман, пiдiйшовши в барак, у фельдфебеля, переступивши порiг.
   Фельдфебель рiзко зiрвав пов'язку з рукава обер-полiцая.
  -- Бiльшовик - комунiст! Вiн хоче в таборi всiх полонених отруїти, щоб вони не працювали для Великої Нiмеччини.
   Вiн ще щось поспiшно казав офiцеру, але Павло не змiг до кiнця зрозумiти те, що той ще сказав.
   Есесiвець, з гидливою гримасою, рукою в чорнiй рукавичцi показав фельдфебелю на черпак, щоби той здалеку помiшав в цебрi огидного змiсту юшку в якiй плавала гнила солома i видно було що там замiсть крупи на днi крутиться пiсок. Побачивши це, вiн бридливо вiдвернувся вбiк, дiстав з кишенi носову хустинку i приклав її до свого носа. Нарештi гауптман звернувся до солдата, що стояв бiля дверей:
  -- Всiх їх в карцер! В гестапо! - i показав рукою на полiцаїв.
   Солдат швидко позривав пов'язки з полiцаїв i пiдштовхуючи прикладом гвинтiвки погнав їх в барак де знаходився карцер.
  -- Завтра буде кращий суп, - сказав нiмецький офiцер i пiшов з барака.
   Через декiлька годин в наш барак зайшов перекладач i запитав:
  -- Де той чоловiк, що розмовляв з фельдфебелем i гауптманом? Вiн добре розмовляє нiмецькою мовою. Пан гауптман хоче поставити його перекладачем в таборi.
   Павло жестом показав Миколi, що не хоче нiкуди йти.
  -- Вiн десь вийшов на двiр, або вийшов в iнший барак, - сказав Микола перекладачевi.
  -- Коли вiн повернеться, хай прийде до ворiт i звернеться до вартового солдата. Той направить його в комендатуру, - наказав перекладач.
   Павло ж тим часом лежав на нижнiх нарах лицем вниз.
   А на другий день ми взнали, що нiмецький офiцер вiдправив полiцаїв i кухарiв в штрафний табiр.
  -- Там не будуть обкрадати нашого брата, - говорили бранцi один одному, обговорюючи цю новину i радiючи при цьому.
   I ще - на другий день в нашому таборi працювала нова полiцiя i новi кухари. Ми ж - в'язнi, отримали бiльш-менш кращий суп. Там хоча би крупинка доганяла крупинку й зрiдка плавала картопля i не гнила. Суп був чистий, без пiску, без гнилої соломи, з ледь помiтними жирними плямами маргарину i мав приємний запах.
   Мешканцi iнших баракiв були дуже вдячнi невiдомому Павлу, який за один раз змiнив їх продуктовий рацiон i новi полiцаї без явних причин бiльше з них не знущалися.
   Данило якось домовився з кимось зi своїх друзiв по роботi й перевiв Павла в iнший барак, бо Павло не хотiв iти працювати перекладачем табору. Вiн рiшив, що йому краще заховатись вiд фашистiв, якi керували табором.
  
      -- Як нiмцi в 1942 роцi дiлили рабiв мiж собою
  
   Та нарештi скiнчився 10 - денний карантин. В табiр прибули грос-бауери i простi фермери, та представники фабрик i заводiв.
   Всiх вiйськовополонених вишикували на табiрнiй площi.
  -- Ахтунг! Ахтунг! - Увага! Увага! - сказав перекладач. - Слухайте уважно, ми будемо викликати вас по фаху.
  -- Доменщики! 5 крокiв вперед!
   Пройшла довга хвилина чекання. Доменщикiв немає.
  -- Токарi, слюсарi! Два кроки вперед!
   Майже з 2 тисяч полонених вийшло лише 6 осiб.
  -- Повара, пекарi, доярi! 5 крокiв вперед!
   Тут вийшла майже половина знедолених людей вперед.
   Нiмцi - фашисти зразу ж почали смiятись, - говорячи, що в Росiї так багато таких спецiалiстiв. Але вони зразу ж збагнули, що для промисловостi не зможуть набрати необхiдну кiлькiсть людей. То пiсля їх смiху, мiж ними зав'язалися рiзнi дiалоги. То потiм цi фашистськi пани почали для промисловостi вибирати сильнiших i здоровiших чоловiкiв. А рештки людей направили працювати в сiльське господарство. Впорядкованi в'язнi в ту чи iншу галузь виробництва, були вишикуванi в колони, а там по 5 осiб в шерензi.
   Тодi Павло збагнув, що так ми ось - ось можемо розлучитись i взяв мене за руку й пошепки сказав:
  -- Нам, Андрiй, важко буде, але ми щасливi й будемо щасливi до тих пiр поки при нас будуть партiйнi комунiстичнi квитки.
   - Партквиток - то моє серце. Втративши партквиток - я втрачу серце. Це означає, що ти втрачаєш кращу половину свого життя. Без нього - це не дiйсне життя.
   I дiйсно, фашисти подiлили нас в колони на двi частини - здоровiших в одну колону, а слабкiших в iншу. Тут i пiдiйшла черга i для нашого пiдпiльного осередку невiльникiв. Мене першого витягли з колони й поставили в окрему групу в'язнiв. В нашiм гуртi набралось 32 людини i нас повели на медкомiсiю. А Павло, Данило i Микола залишились в тiй самiй колонi полонених.
   В мене залишилось розбите, покалiчене серце. Я втратив вiрних друзiв. Через кiлька хвилин втрачу комсомольський квиток. Залишається лише надiя на силу волi. Тьохнуло покалiчене серце, i зачерствiло, як глина. Я пiшов з невiдомими товаришами в невiдоме майбутнє. Якi чекали мене випробування? Яка пiдстерiгала мене доля, - це для мене стало байдуже.
   Я думав: - Лиш би не залишитись в цьому таборi.
   Лiкар - фашист швидко перевiряв наш стан здоров'я. Тифу, чи якоїсь iншої iнфекцiйної хвороби немає, то ти - здоровий. З медкомiсiї нас повели в лазню. Нас - вiйськовополонених, нашвидку облили зi шланга холодною водою i видали iншу - табiрну одежу, i так ми тодi переодягнулись.
  
      -- Мiсто Alt Daber - Альт Дабер. Маєток Брайтенфельда.
  
   Потiм наш гурт посадили у двi вантажiвки, та повезли в мiстечко Alt Daber - Альт Дабер. А звiдти в маєток Брайтенфельда. Власником цього фiльварку Брайтенфельд, як пiзнiше ми довiдались, був якийсь генерал, який в той час воював на Схiдному фронтi проти радянських вiйськ. А у його вiдсутностi зверхником цiєї власностi була його дружина.
   Майже посерединi цього фiльварку стояв невеликий, старий барак, огороджений двома рядами колючого дроту. По всьому було видно, куди влаштовували робiтникiв з всiєї Європи для роботи на фiльварку. Барак був подiлений на 4 кiмнати. Перша кiмната використовувалась за передпокiй i за кухню - столову. То прямо через неї ми потрапляли через дверi в другу кiмнату, а там через дверi потрапляли до четвертої кiмнати. I ще з першої кiмнати направо дверi вели до третьої кiмнати.
   Нас швидко розмiстили у двi кiмнати по 12, а в однiй 8 душ.
   Керував нами молодий нiмецький унтер-офiцер. Вiн назначив перекладачем i кухаром Васька Фiлiпенко iз Вiнницької областi, Україна. Ще до вечора нiмцi вiдiбрали в нас наше взуття i видали нам гольцшуги - дерев'янi колодки - довбанки, подiбнi до човникiв ткацького верстака.
   А о пiв сьомiй годинi ранку нас повели в економiю на наряд.
   - Iм глайшрiт марш! Кроком руш! - прозвучала команда.
   Iдучи по шосе ми цими гольцшугами - колодками зняли дуже гучний цокiт. Нiмецькi дiти бiгли за нами i смiялись, глузували з нас, а деякi навiть кидали в нас камiнцями, чи грудками черствої землi. Майже всi ми, того 1-го дня працювали-добували картоплю з кагат, якi були присипанi соломою, а зверху землею. Так i пройшов день в роботi.
   На другий ранок унтер-офiцер придумав для нас сюрприз, а для себе - забаву. Вiн пiдняв нас о п'ятiй годинi ранку:
  -- Ауфштеен, ферфлюхте швайне! Вставайте клятi свинi! Бiстро! Бiстро! Раус! - виганяв вiн нас з барака на подвiр'я.
   Ми швидко взули на голi ноги гольцшуги - дерев'янi колодки-довбанки. Васько кухар голосно прокричав:
  -- Мерщiй всi на фiззарядку!
   Цей есесiвець виганяв нас з кiмнат бараку на подвiр'я нагайкою.
  -- Беком! Беком! Притко! Ферфлюхте шайзе! - що означало нам треба швидко бiгти. Кляте гайно! - командував вiн нами.
   Гострi краї гольцшуг - колодок ножами врiзались в нашi ноги, потекла кров i з'явились потертостi на наших пiдошвах. Унтер зупиняв колону i бив нагайкою того хто загубив колодку. Мало того дня знайшлося щасливцiв якi б не покуштували нагайки вiд фашистського гада на фiльварку Брайтенфельд. Особисто менi попало по спинi два рази. Хоча губив тi клятi гольцшуги - колодки безлiч разiв. Але їх одночасно губило половина нашого гурту. То цей iрод не знав з радощiв кого першого бити. Розвагу з нами вiн отримав добру, бо весь день був у веселому настрої. Як фiззарядка скiнчилась, то в кожного з нас з нiг текла кров i спини нашi були в синяках вiд ударiв нагайки. Поки ми поснiдали, то нашi ноги опухли, i стали, як товстi колодки. Нам стало дуже важко ходити вiд цього по дорозi на роботу. А вартовi нiмецькi солдати тiльки смiялись з нас i пiдштовхували нас прикладами, чи дулами своїх гвинтiвок.
   Знущання унтер-офiцера над нами не скiнчились, i наступного вечора, пiсля роботи, вiн придумав для нас нову роботу, а для себе розвагу. Вiн примушував нас носити важке камiння за кiлометр i складали його в пiрамiду перед вiкном його кiмнати. Кому це було не пiд силу носити камiння, то того били й нагайками, та ногами, хто чим мiг з вартових. Незабаром виросла велика купа камiння. Ми вже надiялись, що пiсля цього нам буде вiдпочинок, але звучить нова команда:
  -- Перенести цю купу на iнше мiсце.
  -- Льос, льос ферфлюхте швайне! Швидше, швидше клятi свинi!
   Наглядач сам не знав, що ми маємо робити. Та це була лише причина по якiй вiн мiг знущатись з нас i бити з насолодою, смакуючи кожний удар, бачачи, як ми звиваємось вiд болю. Ще й нервував, коли ми його не розумiли, що вiн вiд нас хоче. Цього вечора вiн так мене вперiщив нагайкою через шию, що я цiлий тиждень чув бiль i синя гематома не злазила з мене.
   Я жив в 4-й кiмнатi на верхнiх нарах. За декiлька нервозних днiв я встиг познайомитись з товаришами по кiмнатi. Бiля мене на iнших нарах знаходився Олекса Костенко, за ним Микола Скрипченко, по - фаху - ветлiкар. Внизу, пiд нами на нарах лежали Лука Дем'янов, по - фаху - доменщик, Валька Булига iз Тернопольської областi, Україна. На iнших нарах поряд зi мною Матвiй Остапенко, i Петро Пестрецов - колишнiй студент.
   Час єднав нас в одну дружню сiм'ю i гартував нашi серця.
   Одного квiтневого вечора 1942 року в барак i в нашу кiмнату зайшов унтер-офiцер, щоби перевiрити нашi особистi металевi номери, якi висiли на шиї в кожного iз нас.
  -- Пан унтер-офiцер по закiнченню перевiрки бажає виходити вiд вас по-вiйськовому, - сказав нам перекладач на його промову. На прощання вiн вам скаже:
  -- Huten nacht! - Доброї ночi! - пояснив перекладач. А ви йому мусите теж всi разом вiдповiсти:
  -- Huten nacht! - Доброї ночi!
   Унтер-офiцер швидко перевiрив номера на шиї. Вiн нiкого не примушував зачитати свiй номер по-нiмецьки. Йому було вiдомо що кожен iз нас свiй номер запам'ятав. Тодi вiн посмiхаючись голосно сказав: - Huten nacht!
   Бiльшiсть iз нас - поневолених, вперше почули значення цих слiв i як їх правильно промовляти. Ми унтеру вiдповiли не зовсiм правильно i в розбрiд. Вiн сильно розсердився i почав бити всiх, хто потрапляв йому пiд руку, хто не встиг сховатися пiд нарами.
   Така картина вiдбувалася i в iнших кiмнатах. На другий вечiр, вiдбулося те саме, бо ми так i не навчились вiдповiдати так, як нашому катовi хотiлось.
   А на 4-й вечiр ми йому придумали та приготовили свiй сюрприз.
   Коли вiн, як завжди розлючений влетiв в кiмнату i закричав:
  -- Покажiть номера!
   Довiдавшись, що нiхто не загубив номера, вiн пiднiс руку до козирка i посмiхаючись сказав:
  -- Huten nacht! - Доброї ночi!
  -- Iди на буй! - гримнули ми всi разом.
   Унтер вдруге козирнув, засмiявся i пiшов. У другiй i третiй кiмнатi офiцер провiв такий самий експеримент. Вiн, задоволений виходив з барака. Ми ж -  (урочисто, бучно) святкували, що так добре посилаємо бузувiра на добранiч.
   Та на жаль це продовжувалось не довго, бо Микола Багрiйчук - доброволець РВА - Росiйської Визвольної Армiї генерала Власова, з Тернопiльської областi - доповiв iроду значення нашого гасла йому на нiч. Вiн працював доярем корiв, ходив без конвою, жив тут ще до нашого основного заселення. То той Микола Багрiйчук приходив на нiч спати до барака в кiмнату пiзно, пiсля десяти, чи о - пiв на дванадцяту. Але один раз вiн прийшов ранiше, а ми не помiтили його. Вiн знаходився в сусiднiй кiмнатi, а мiж кiмнатами дверей не було. То коли увечерi ми нецензурно послали унтера на добранiч, Багрiйчук, почувши це - ранком доповiв йому про правильне значення наших слiв.
   Настав вечiр. Заходить унтер. Знову: - Номера!
  -- Huten nacht! - Доброї ночi!
  -- Iди на буй! - ми знову гримнули всi разом.
  -- Ich weist! - Я знаю! - Ферфлюхте швайне! - Клятi свинi! - гаркнув у вiдповiдь нам унтер, а перекладач перевiв.
  -- Ферфлюхте шайзе! - Кляте гайно!
   Того незабутнього вечора удари нагайки на нашi спини й куди вони по нас сипались, були безконечнi. Два тижнi жахливi болiснi вiдчуття не покидали нас - вiйськових бранцiв. А в наших серцях кипiла ненависть до зрадника Багрiйчука. А той Микола, помiтивши це, почав ще уважнiше слiдкувати за нашими дiями - людей iз сусiднiх кiмнат. Вiн щоденно доповiдав унтер-офiцеру про нас правду i не правду. А той кожний вечiр добавляв на нашi тiла нових ран i синякiв. Тiло, все побите, нестерпно болiло, але ця трагiчна iсторiя, краще згуртувала моїх нових товаришiв, в одну дружню сiм'ю. Дала можливiсть виявити, хто товариш, а хто ворог.
  
      -- Створення в таборi пiдпiльної групи "Опiр".
  
   Одного вечора мої товаришi сидiли на нижнiх нарах. Хто скаржився на бiль вiд побоїв, чи на важку працю, а хто висловлював свою ненависть на адресу Багрiйчука, чи ж просто сидiв поринувши у свої думи. Я стояв, припершись до нар i думав: - З цими людьми можна роздiлити свою долю. Їм можна довiритись.
   Присiвши на нари разом з товаришами, я сказав їм:
  -- Товаришi, не слiд нам так довго горювати. Людина народжується на цей божий свiт щоби не тiльки для того щоби кататися, як сир у сметанi, а й для того щоби в боротьбi за iснування мужньо переносити труднощi цього життя. А труднощi в нас зараз є тi, що нам заподiяв ворог. Ми тiльки в крайньому випадку можем вiддати своє життя, але з дорогою цiною для ворогiв i щоби воно загорiлося в небi на страх йому. Без боротьби за себе i за нашу спiльну перемогу над ворогом вi0ддавати своє життя своїм катам, то є не розумно. Ми не тварини чи якiсь хижi звiрi, ми - люди. Пам'ятайте - самi найгiркiшi сльози - це сльози сирiт, якi втратили передчасно батькiв своїх. Наше пекельне горе полягає в тому, що ми теж втратили свою Батькiвщину, але ми - люди дорослi. Всi ми - вихованi своїми батьками й любов до Вiтчизни в наших серцях i душах. Комунiсти, та комсомольцi додатково ще вихованi партiєю Ленiна, яка веде нас до свiтлого майбутнього - комунiзму. Я впевнений, що втрата Батькiвщини, є тимчасовою. Я думаю, що й бiльшiсть iз нас так думає. То щоби наблизити день перемоги над ворогом, нам необхiдно скрiзь i всюди, де б ми не були, вести боротьбу проти фашизму. Товаришi, в мене є пропозицiя: створити в нашому таборi пiдпiльну групу "Опору".
  -- Хто бажає вступити в гурт "Опору" - прошу пiдвестись!
   Пiдвелось лише троє: - Микола Скрипченко, Петро Пестрецов i Лука Дем'янов. Iншi мешканцi кiмнати сидiли потупивши очi додолу. Наближався час до перевiрки.
  -- Хто не вступив, то подумайте про це i тримайте свiй язик за зубами, бо навiть якщо ти не вступив в гурт, то бити - катувати будуть всiх, якщо хтось проговориться.
  -- Завтра приймемо урочисту присягу, яку склав мiй друг Павло ще у Двiнську.
  -- Унтер iде! Швидко - шикуватись, - сказав один iз товаришiв.
   Таким чином в нашому таборi був створений гурт "Опору". А через тиждень до нашого гурту вступив i приєднався Михайло Вербiнець iз села Житницi, Бердичiвського району, Житомирщина, Україна.
   На другий вечiр, пiсля прийняття членом гурту "Опору" Михайла Вербiнця, на зборах гурту, ми прийняли такi рiшення:
  -- Нам, членам гурту, треба влаштуватись на працю в такi мiсця, як склад мiнеральних добрив i на ферму. Та ще розiзнати чим дихає Iван Тимофiйович Черкашин, вивчити вродi б його характер, бо вiн працює їздовим на биках i ходить на роботу без варти.
  
      -- Рабська праця на територiї маєтку Брайтенфельд i дiї членiв гурту - Опiр
  
   Наш колектив бранцiв майже два тижнi працював по сортуванню картоплi. Пiдготовляли насiння для посадки, а потiм садили її на пiдготовлених земельних площах. А пiсля закiнчення посадки картоплi нас роздiлили на три гурти. Перший гурт вантажив перегнiй на колiснi причепи, другий перевозив i розкидав його в полi, а третiй ходив на розробку лiсу. Управитель фiльварком - економiєю найбiльше придiляв уваги тому гурту, що розкидав перегнiй. Вiн був фольксдойч iз Чехословаччини. Це була єдина людина в фiльварку Брайтенфельд яку можна було назвати людиною. Вiн нiкого iз нас не бив, спокiйно розмовляв на нiмецькiй, чеськiй i польськiй мовах. Я працював в полi й розкидаючи гнiй й багато з ним розмовляв. Через кiлька днiв вiн називав мене Андре. Кожного ранку, перед роботою, на невеликiй нарадi, де ми - кожний з нас отримував якусь роботу, вiн просив мене, щоби я пояснював моїм товаришам фронт майбутнiх робiт, i де, i як вони мають працювати. За щоденною працею днi проходили непомiтно. Найважче нам було пiсля працi. Тодi унтер-офiцер не давав нам спокою. Вiн завжди шукав якоїсь причини, щоби вдарити кого-небудь iз нас.
   В кiнцi травня 1942 року в нас на фiльварку Брайтенфельд зненацька помер один iз наших колег - знедолених бранцiв. Я на превеликий жаль не запам'ятав його прiзвища, та й iменi. А на другий день до нас прислали на його замiну iншого полоненого. Тодi й виявилося, що цей товариш вiльно володiє нiмецькою мовою. Васька - кухар провiв Максима в третю кiмнату, показав вiльне мiсце на лiжку i спокiйно сказав:
  -- Це буде ваше постiйне мiсце розташування. Вiдпочивайте, а то можливо пiсля обiду унтер-офiцер пожене вас на роботу.
  -- Пожене, так пожене, не в гостi приїхав, - сказав байдуже Максим.
   Васька - кухар - перекладач насторожився. Максим вiльно спiлкувався з нiмецькою вартою, був добре одягнутий, на ногах хромовi чоботи, на головi чуб, не поголений пiд нуль, а на руцi годинник. Все це пiдказувало, що це не проста людина. Бо все це було на Максимi не по табiрних правилах. Ручний годинник i хромовi чоботи - це панська, чи командирська крикливiсть. Навiть нiмецькi солдати не мали таких чобiт, i не в кожного iз них був годинник. Ручнi годинники мали лише в офiцерському корпусi i рядовi пiсля поранення на фронтi. Годинники в них були чи трофейнi, чи як нагорода командування за бойовi заслуги. Васька подумав, що це прислали на його мiсце перекладачем. Бо вiн був наскiльки iнформований нiмецькими словами, як i я, а то й бiльше. Можливо до тисячi нiмецьких слiв, чи трохи бiльше. Та досконало зв'язати їх в речення Василь не мiг. Вiн бiльше розумiв, а ось правильно нам передати змiст йому було трудно це зробити.
   Забiгаючи трохи наперед, i трохи нехтуючи хронологiєю опису подiй я розкажу все про Максима, який нам потiм все розказав про себе.
   Пiсля полонення Максима, нiмцi взнали, що той вiльно володiє нiмецькою мовою i запропонували спiвробiтництво 1з ними. Максим не дуже впирався перед цим, та й не бив себе в груди, що буде виконувати всi їх накази. Папiр який йому пiдсунули, вiн пiдписав, а от виконувати свої обов'язки не збирався. То нiмцi вiдправили його в табiр до французiв, де були кращi умови й вiн вивчить там французьку мову i буде їм все про дiї, та замисли французiв розповiдати. Вони так сподiвались, що за цi кращi умови той на них працюватиме. Та тиждень за тижнем, мiсяць за мiсяцем, а Максим нiчого не може розказати про що думають французи, чим вони дихають, хоча той непогано вже спiлкувався з ними по-французски. Адмiнiстрацiї табору надоїло все це, а тут наш шеф - дружина генерала, який в той час був на Схiдному фронтi, подзвонила їм i попросила одного полоненого замiсть померлого. То тi, упевнившись, що Максим ще не вирiшив як правильно поступати, зразу ж вiдправили непокiрного в'язня в наш табiр, на фiльварок на перевиховання, на працю в сiльських умовах. В обiд, до Максима першим пiдiйшов Багрiйчук i нiби маленький цуцик, по - пiдлесливо сказав:
  -- Я чув, що ви добре володiєте нiмецькою мовою, то от якби ви пiшли працювати на ферму доярем корiв, то вам було би краще жити. Були би завжди вiльнi, без варти - конвою. Крiм того i сметанка якась лишня є, i їжа на нiмецькiй кухнi для вартових, i нам завжди достаток є.
  -- Не всi такi щасливi уродились, як ти. За рекомендацiю дякую тобi. Але я сам можу вирiшити, де менi краще працювати, - вiдповiв Максим зрадниковi.
   А на другий день Максим працював в складi лiсової команди, разом з Петром. Хоча, як нам не було важко жити й працювати - час невпинно рухався вперед. Унтер-офiцер весь час був у своєму єзуїтському творчому натхненнi, та придумував для нас новi сюрпризи, щоб якнайсуворiше познущатися з бiдних полонених. В один iз вихiдних днiв вiн вишикував всю нашу команду табору i вивiв одного iз нас iз гурту. Тодi вiн вручив йому в руки старе лезо, вмонтоване в стару дерев'яну саморобну оправу, на зразок безпечної бритви, та наказав всiм нам голити нашi голови вiд волосся. Ще добре було коли голили перший, чи другий десяток голiв. Далi це було для нас нестерпним страждання. По лицi текли сльози, а по плечах кров. Все тiло вкривалось рясним потом, стiлець здавався розпеченою пательнею, що на нiм неможливо було всидiти. А офiцер в цей час стояв поруч з жертвою, та пристукував правою ногою в хромовiм чобiтку о втрамбовану землю на плацу i весь час повторяв:
  -- Цок - цок! Цок - цок!
   Та ще й вихлистував себе нагайкою по хромових халявах чобiт. Та тiльки, як жертва ворухнеться вiд болю, то вiн шмагав її через плечi тiєю нагайкою. Мабуть, якнайбiльше страждань перепало тiй останнiй десятцi бранцiв, яких поголили, бо лезо здирало вже не волосся, а шкiру, настiльки воно затупилось...
   Час йшов i природа не стояла на мiсцi, а нам повсякденно сипались новi сюрпризи - страждання вiд ненависного фашиста - унтер-офiцера. То щоби згадати про них, то менi не вистачить часу все вам розповiсти, та i я не хочу ятрити свою душу тими стражданнями якi випали менi й iншим бранцям тодi.
   В кiнцi серпня 1942 року унтер кудись по потребi поїхав з фiльварку на декiлька днiв, залишивши замiсть себе старого солдата - вартового. Того вечора ми, прийшовши з роботи лише швидко наносили води, та заготовили дров для кухнi. Вартовi солдати закрили табiр, а самi пiшли грати в карти. Наша група Опору вже понад два мiсяцi, чи може i бiльше не мала можливостi зiбратись для будь-яких обговорень наших якихось рiшучих дiй. Бо до одинадцятої ночi нас всiх полонених весь час ганяв унтер-офiцер, а пiсля одинадцятої заважав Багрiйчук.
   Скориставшись вiдсутнiстю унтера, всi члени гурту Опору зiбрались в першiй кiмнатi. Ми по черзi, пильно слiдкували за другою кiмнатою, де може в будь-який час появитись Багрiйчук.
  -- Товаришi! - сказав я. Постараюсь говорити коротко. Наближається час зiбрання картоплi. Я другий тиждень працюю на складi мiнеральних добрив. Берко мало за нами придивляється. Там працює надiйний поляк - Жучак. Нiмцi з нього смiються, вважають що вiн недоумок, але це не правда. Вiн навмисне так прикидається, щоби меншi вимоги були до нього. Недавно, пiд вечiр, я йому навантажив на вiз декiлька мiшкiв добрива. Вiн вiдвiз на площу, де ми будемо кагатувати картоплю. Там вiн заховав їх пiд солому. Михайлу Вербiнцевi я поручаю щоби вiн, коли будете кагатувати новий врожай картоплi, непомiтно вiд вартового посипати - перемiшати добрива з картоплею. Петру поручаю досконало вивчити, поведiнку новоприбулого Максима. Нам потрiбно залучити його до нашого гурту. Лука бiльше працює по господарству. То йому я поручаю знайти i заховати в надiйне мiсце ключ, яким вiдкривають бочки. Коли будемо транспортувати пусту тару з вузькоколiйної станцiї на завод, треба засипати в них пiску. В цих бочках вiдправляють спирт в авiачастини. Хай трохи попирхають фашистськi лiтаки, якi працюють на спиртi. Iван Тимофiйович працює їздовим на биках. Його теж треба залучити в наш гурт. Я спостерiгав за ним i бачив, як той вороже вiдноситься до Багрiйчука, як до добровольця, хоча разом з ним працює на фермi. Це поручаю Миколi Скрипченко, вiн ветлiкар i знайде з Iваном спiльну розмову. Це будуть нашi, першi завдання.
   А ось i наступила нова золотолиста й рiзнокольорова Осiнь 1942 року. Свiтлi днi стали коротшi. Приходячи ввечерi пiсля роботи нас повсякчас зустрiчав унтер-офiцер, який нишпорив по кiмнатах i вперiщивши нагайкою одного чи двох людей, якi не сподобалися йому, вiн виходив. Тепер, осiннiми вечорами, нас вже бiльше не ганяли навколо бараку. Я в той час часто працював на складi без вартового. То я бiльше 20 мiшкiв з добривами вiдправив з Жучаком на поле до майбутнiх кагатiв картоплi.
   Одного вересневого ранку 1942 року Берко менi сказав:
  -- Сьогоднi потрiбно навести на складi вiдповiдний порядок. Завтра ви всi пiдете в поле вибирати картоплю.
   Картоплиння вже давно було скошене i засилосоване. На дiлянцi поля працювали три машини - копачi. Фашисти вигнали всiх мешканцiв фiльварку Брайтенфельда на поле збирати картоплю. А 12 полонених пiшло кагатувати картоплю. Серед них був i Вербiнець. Це я порекомендував управителю фiльварку взяти Вербiнця, який непогано володiв польською мовою. Вербiнець пiдiбрав собi надiйних товаришiв. Вiн був впевнений, що друзi з завданням впораються. Там були рiзнi добрива, але я не знав вiд яких буде краща реакцiя з картоплею для того щоби вона скоро згнила. По закiнченню збирання картоплi я знову працював на складi мiндобрив. Там я знайшов половинку старої нiмецької газети, назва якої була не вiдома. Ми, гуртом, хто хоча би трохи розумiв нiмецьку мову читаючи її не могли до кiнця зрозумiти написаного там тексту. Але на другий вечiр нам її прочитав Максим.
   Там було написано:
  -- Нашi доблеснi, героїчнi воїни день i нiч борються на Схiдному фронтi. Але у важких зимових умовах, на неосяжних просторах Росiї, де лютують 40 - градуснi морози, нашим вiйськам приходиться вирiвнювати фронт. У зв'язку з цим залишенi деякi населенi пункти. Незабаром настане Весна i нашi доблеснi воїни вiдновлять свiй наступ. Бiльшовизм буде знищений! Європа буде врятована! 18 березня 1942 року.
  -- Це застарiле зведення, - сказав Лука.
   Так, це застарiлi зведення. Це були зведення пiврiчної давностi.
   Але якою радiстю вiдгукнулись вони в наших серцях, скiльки надiї та сподiвань вони породили в наших думках. Ми ясно зрозумiли, що нiмцi на нашiй землi зазнають поразки вiд Червоної Армiї. Їх громлять нашi непереможнi вiйська. Цi скупi й давнi вiдомостi пiдняли в нас дух непокори фашистам. Вони згуртували нас - вiйськовополонених, кликали до помсти, зобов'язували хоч чим-небудь допомогти нашому народовi в його боротьбi з ворогом.
   А незабаром вже два гурти iз наших бранцiв працювали на спиртовому заводi. А члени нашого гурту Опору шукали ключ для вiдкриття бочок зi спиртом, щоб засипати туди пiсок. Але обшаривши всi закутки, ключа не знайшли. Петро нарештi знайшов металевий стержень, яким можна було б спробувати вiдкрутити металеву пробку. Вiн надiявся на те, що стержень все-таки пiдiйде для вiдкриття бочок. В кiнцi жовтня спиртозавод працював на повну потужнiсть. Петро потрапив в гурт вантажникiв пустих бочок якi прибули на вузькоколiйку. А ввечерi Петро незадоволено сказав:
  -- Надушив руки до кровi, а всього три бочки вiдкрив, а решта не пiддається.
  -- Досить i цього на перший раз, а на другий раз буде бiльше, - заспокоював я свого товариша Скрипченко.
   Та за три мiсяцi нашi хлопцi вiдкрили 30 бочок i заправили їх мiсцевим якiсним брайтенфельдським пiском. Так за роботами непомiтно наступив зимовий перiод. Я працював бiля молотарки яка молотила скошенi лiтом, але ще не обмолоченi зерновi посiви.
   Решта товаришiв ходила працювати в лiс. Унтер став нас менше турбувати. Очевидно вiн знайшов собi якусь iншу для себе забаву. Але Багрiйчук, як бiльмо на оцi, не давав нам змоги обговорювати потрiбнi для нас питання гурту "Опiр". Бо на зиму залишилось дуже мало дiйних корiв i вiн став швидше повертатись в табiр. Ми ж всi, крiм нього, помагали кухару: заготовлювали, рубали дрова для приготовлення нам їжi, носили воду, чистили картоплю. А вiн розкинувшись в лiжку пiдслуховував нашi розмови, щоби вранцi доповiсти про це унтер-офiцеру.
   На католицькi рiздвянi свята - 25 - 26 грудня офiцер виїхав додому у вiдпустку. Ось - ось наступить 1943 рiк, то наш гурт Опору зiбравшись в першiй кiмнатi, почав обговорювати нашi гострi питання, якi нам треба було в найближчому часi рiшати.
  -- От нарештi ми зiбрались, - почав я свою промову. Товаришi, нашi задуманi завдання в основному виконанi. Картопля в кагатах оброблена нами мiндобривами. На веснi узнаємо результати. Заправили пiском 37 бочок пiд спирт для заправки спиртом легкомоторних лiтакiв. Хай фашистськi пiлоти "радуються". I все ж таки ми мало значних дiй зробили
  -- А що ми можемо бiльше зробити? - запитав Михайло Вербiнець.
  -- По - перше, нам треба знищити зрадника - Багрiйчука. Вiн заважає нам працювати. По - друге, на весну пiдготуватись до втечi з табору. Як тiльки земля покриється весняним, зеленим вбранням, здiйснимо втечу, - я винiс такi пропозицiї.
   Мене пiдтримали всi члени пiдпiльного гурту. На порозi появився Васька - кухар. Вiн подав умовний знак небезпеки. Ми зайнялися iншими справами. За Васьком появився Багрiйчук прямуючи до свого лiжка. В зимовий час унтерштурмфюрер проводив вечiрню перевiрку ранiше i о 22 годинi вечора закривав дверi. То тодi ми були умовно - вiльнi до ранку. Тодi вечорами ми розповiдали один одному рiзнi iсторiї, мiнялися думками, мрiяли про скорiшу перемогу наших радянських воїнiв, якi в той час день i нiч, не покладаючи рук громили ненависного ворога. Зимою час проходив непомiтно. Нас заганяли в барак, як тiльки стало темнiти. Я часто працював на складi. Завскладу був старий нiмець, якого звали Берк. То вiн не дуже погано вiдносився до мене. Берк не стежив за мною. Чого я не розумiв, то вiн пояснював менi вдруге. Одного разу я пiдмiтав весь склад i навiть в маленькiй комiрчинi, до якої вiн мене нi разу не пiдпускав. На цей раз вiн дозволив це зробити. Раптом в одному кутку я почув неприємний запах розсипаного невiдомого порошку.
  -- Що це таке? - запитав я у Берка.
  -- Пiдмети добре i винеси це в сад, зроби глибоку яму i закопай, - наказав вiн менi.
   - Це отруйна речовина, - здогадався я.
   - Може це миш'як, - подумав я. Менi нiколи не доводилося його бачити. Я тiльки чув, що є така отруйна речовина.
   Я акуратно замiв долiвку з тiєю речовиною, завернув у шмат порваного мiшка з - пiд добрива, взяв лопату i направився в сад.
  -- За садом, в канавi закопай, тiльки глибоко, - наказав Берке менi вдруге.
   То я частину прикопав, а рештки заховав мiж колодами. Тiльки на третiй день рештки отрути я перенiс в табiр i заховав в туалетi. Я довго радився з Вербiнцем, як отруїти групу корiв яких доглядав Багрiйчук. Нарештi прийняли рiшення - чекати нагоди.
   Аж на початку березня 1943 року, коли бiльша частина корiв отелилася, нам знову почали давати по бiдону перегнаного молока. Васька - кухар послав нас ввечерi за молоком. Вербiнець захопив з собою отруту, назва якої нам була не вiдома. Ми зайшли в примiщення ферми. Вербiнець шукав те, за чим ми прийшли, щоби взяти повний бiдон з перегнаним молоком. Я, раптом зiгнувся i схопився обома руками за живiт. Попросив у вартового дозволу в туалет. Солдат дозволив. Я миттю кинувся до туалету. Зачинив за собою дверi. Сиджу. Одна хвилина, друга, третя... Вартовий не дочекавшись мене примчав до туалету. Ударив кулаком в пофарбованi зеленою краскою дверi й несамовито залементував: - Виходь свиня! Довго сидiти будеш?!
   Я повiльно вийшов з туалету, поправляючи на собi одежу. Вартовий штовхнув мене прикладом рушницi в спину. Я, скривився вiд болю, i повiльно пiшов. Тим часом Вербiнець розсiяв порошок по яслах. Багрiйчук в той час, мабуть був в нiмецькiй їдальнi. Вiн там часто харчувався, помагав там кухару: рубав дрова, носив воду. Скривившись, я ледве донiс бiдон молока разом з Михайлом в барак. Вербiнець потрусив порошок пiд матрацом Багрiйчука. Шматочок зiм'ятого паперу вiд отрути положив в кишеню Багрiйчукового пiджака, який висiв на цвяху, в кутку кiмнати. На ранок бiльша частина корiв були хворi. В них з рота текла пiниста слина. Але ветлiкар швидко врятував тварин, вколовши їм якiсь лiки. О 8 годинi ранку приїхав жандарм. В першу чергу зробили обшук в полякiв. Потiм нас всiх завернули в барак. Крiм мене з Михайлом, нiхто не знав в чому справа. Унтерштурмфюрер, в присутностi жандарма провiв ретельний обшук. Але нiчого не знайшли. Унтерштурмфюрер, злий, як собака кинувся в кiмнати бараку i почав скидати матраци на яких ми спали. Пiд одним iз них найшли слiди отруйного порошку.
  -- Це чий матрац? - закричав жандарм до Василя - перекладача.
  -- Це дояра, його тут не має. Вiн на фермi, - пояснив Василь.
  -- Швидко його сюди! - наказав жандарм солдатовi.
   Вартовий привiв Багрiчука. Офiцер з солдатами накинулися з кулаками на зрадника. Повивертали в нього всi його кишенi. I знайшли в кишенi його пiджака клаптик зiм'ятого паперу вiд отрути. Унтерштурмфюрер вдарив його ручкою нагайки межи очi. Жандарм схопив холуя, повалив на землю. Почав бити i кричав до унтерштурмфюрера, що той не виконує свої обов'язки за доглядом бидла - недолюдкiв. Побитого Багрiйчука забрали з нашого табору. Дальша його доля нам не вiдома. Так ми позбулися зрадника, нiмецького холуя. На другий день замiнили й нашого унтерштурмфюрера. Ми радiли - торжествували, бо позбулися й огидного зрадника, та запеклого бузувiра-фашиста.
   Якось непомiтно настала нова Весна, начало все зеленiти i цвiсти. Нам стало набагато краще. Не було зрадника, а новий офiцер мало цiкавився нами. Над нами вже не знущалися i ввечерi ми домоглися вiльного вiдпочинку. Вечiрню перевiрку робили солдати, по черзi. Показавши йому свiй номерок з викарбуваним номером ми були вiльнi до ранку.
   З радiстю зустрiла нас Весна, бо майже половина картоплi на насiння в кагатах була зiпсована. Хазяїна на той час не було вдома в Брайтенфельде. А управитель фермою, швидко реалiзував трохи зiпсовану картоплю, а рештки зiпсованої наказав приорати в землю. Ми радiли: як управитель добре замiв нашi зловмиснi слiди псування картоплi.
  
      -- Втеча непокiрних рабiв з фiльварка Брайтенфельд
  
   На початку травня 1943 року, ми зiбрались в першiй кiмнатi.
  -- Товаришi, наступила справжня Весна, - сказав я. Наближається строк нашої втечi. Вiдкладати його ми не маємо права. Але якщо трапиться сприятливий випадок, втечу можна здiйснити й ранiше. Вiд сьогоднiшнього дня ми були готовi до втечi. Але гуртом в 7 осiб не так то легко було втекти. Ми працювали в рiзних гуртах. Вдень про втечу не могло i бути про це мови.
   Але 26 травня 1943 року, управитель зранку вiдвiв мене одного в парк, де лежали метровi штабелi сухих березових дров.
  -- Руський маленьке гольц чакан тши - три десьонт сантиметрiв, - звелiв вiн менi.
  -- Добре! - вiдповiв я.
   А сам думаю: якби вiн швидше пiшов вiд мене. Я хочу бути один. Але вiн не збирався швидко йти. Вiн розповiдав менi про квiти, якi треба завтра полити та прополоти вiд бур'янiв. Незабаром управитель пiшов вiд мене. Я присiв на дрова. Менi приємно було сидiти без наглядача - солдата. Згадалося дитинство. Тихi, теплi вечори. Я поринув у свiт приємних мрiй. Раптом всi цi приємнi мрiї обiрвались. Я повернувся в жорстокий свiт, свiт кривавої бойнi людей мiж собою. Вiйна сягнула до кульмiнацiйної точки. Фашистськi дивiзiї розгромленi пiд Сталiнградом. Це ми добре знали на той час. Бо ми три днi в Брайтенфельде чули безконечнi дзвони по трауру нiмецьких солдатiв. Всi нiмцi в цi три днi носили чорну траурну одежу, чи чорнi стрiчки на рукавах.
   В обiдню перерву я зустрiвся з товаришами якi того дня працювали в рiзних командах. Ми швидко оцiнили обставини, де хто працює, який вартовий, яка мiсцевiсть. Про мене та Iвана не було мови, ми працювали без варти.
  -- Я якось обману свого вартового, - сказав Максим. Пiд вечiр прийду в парк, де Андрiй рубає дрова. Черкашин теж може навiдатись в парк.
   Звучить команда:
  -- Виходьте! На роботу час йти.
   О 17 годинi до мене прийшов Черкашин.
  -- Ну, як! Сьогоднi буде справа чи нi? - запитав вiн.
  -- Не знаю. Максим прийде пiд вечiр, тодi й все рiшимо, - вiдповiв я йому.
   Максим прийшов на початку 18 години.
  -- Зламав ручку вiд сапи й вiдпросився у вартового до Берка за другою сапою.
  -- Як буде з iншими товаришами? - запитав я в Максима.
  -- Через годину нашi товаришi повернуться в табiр i все пропало.
  -- Я йду в барак. Вартовий, в першу чергу, запитає Васька: чи є я в таборi? - сказав Максим i пiшов, - як прийде Черкашин, хай почекає пiвгодини, - добавив вiн.
   Я взяв оберемок з дровами й понiс його до квартири управителя. Доки повернувся за другим, то побачив, що Черкашин сидить на дровах. Коли я пiдiйшов до нього, вiн запитав: - Де Максим?
  -- Пiшов в табiр. Звелiв зачекати пiвгодини, - вiдповiв я на його запитання.
   Через декiлька хвилин бiля складу появились нашi товаришi. Вони здали iнструмент пiсля роботи i пiшли в барак. Незабаром нашi хлопцi з гурту Опору несли парашi з барака на гноярку. Вартовi стояли бiля бараку i смiялись, що цi 4 руськi самi напросились без черги нести смердючi парашi. Вербiнець, же стояв на подвiр'ї барака i дивився вслiд товаришам. Вiн знав чого цi хлопцi добровiльно, без черги, понесли парашi. Але вiн 5-й був лишнiй. Йому не було можливостi вiльно вийти за межi табору разом з товаришами, щоби втекти з полону. Хлопцi тим часом поставили парашi бiля гноярки, а самi швидко пiшли в парк до мого робочого мiсця.
   А я теж тим часом вiднiс Берковi сокиру, якою я працював i сказав йому, що пiду за другою купою дров. Але її там вже не було, бо я її вже перед цим вiднiс. Так я, обманюючи його, мав деякий вiльний час, щоби мене нiхто не шукав ранiше цього часу.
   Коли я прийшов в парк, то побачив, що мене чекають мої товаришi гурту Опору, крiм Вербiнця.
  -- Ну, що? Пiшли? - запитав я. Товаришi в знак згоди кивнули головами.
   Ми, без шуму, один за одним побiгли до низу парку. Вибiгли на невелику поляну i зустрiли нiмецького хлопчину рокiв 12. Вiн бiг за коровою в протилежному напрямку. В мене перехопило дихання.
  -- Ми викритi! Не добiжемо до лiсу, - подумав я.
   Але вертатись вже було пiзно i соромно перед товаришами. Знявши з нiг свої дерев'янi довбанки, та взявши їх в руки, ми босi щодуху побiгли в напрямку лiсу. Пiсля цього я був впевнений, що погоня кинеться за нами ранiше передбаченого часу. Той хлопець, що випадково попався нам на очi, а ми йому, зразу ж сповiстить в табiр про втечу полонених. Так i вийшло. Ми ще не встигли добiгти до лiсу, як почули, що на економiї завели мотоцикл i його рев заполонив передвечiрню тишу. Та нарештi ми добiгли до лiсу. Але лiс виявився рiдкий, дерева росли далеко одне вiд одного. Яскраве вечiрнє сонце наскрiзь просвiчувало його. Мотоцикл з переслiдувачами тим часом наближався до лiсу. Ми швидко звернули до струмка, який дзюркотiв трохи нижче вiд того мiсця, до якого ми прибiгли.
  -- Прогортайте траву i швидко лягайте на землю! Бо ж бачите, що стоячи, нас добре видно здалеку. - порадив я товаришам.
   Мотоцикл сповiльнив хiд, бо по лiсовiй дорозi, яка була зрита кротами, та й в цьому мiсцi ще була захаращена хмизом. То на мотоциклi їхати далi не було можливостi. Ми ж всi - шестеро, причаїлись в низинцi з мочарами та високою травою. Переслiдувачi залишили хлопчину, який нас замiтив, бiля мотоцикла, а самi пiшли в лiс. Тут їх наздогнала собака управителя, вона безперервно гавкала i рвалася вперед. Солдати швидко пiшли за собакою в лiс. Ми ж, лежали недалеко дороги та думали, що незабаром прибуде допомiжна погоня за нами.
   Здавалось, що сонце зупинилось i ми не дочекаємось темряви - нашої помiчницi - Ночi. Гавкiт пса все далi вiддалявся вiд нас. Я ж лежачи думав: добре що ця собака не навчена йти по слiду, бо нам був би зразу капець. Хай водить їх по лiсу, а ми зачекаємо темряви. Нарештi стемнiло. Ми повiльно пiднялись i пiшли полем. З допомогою саморобного примiтивного компаса визначили сторони свiту i пiшли на захiд. Далеко за пiвнiч ми натрапили на другий невеликий лiс. Менi з товаришами доводилося вести Максима за руку, по черзi. Вiн вночi нiчого не бачив. Це дуже сповiльнювало наш рух. Але iншого виходу в нас не було. В нас залишалось обмаль часу для подальшого вiдходу вiд нашого табору. Травнева нiч коротка. Вдень ми не могли йти у своїй табiрнiй одежi, на якiй спереду i ззаду були вибитi червоною фарбою 2 великi лiтери: SU - Sovjetunion (Радянський Союз).
   Та все ж ми рухались швидко, як могли. По наших пiдрахунках ми здолали десь 40 км. Почало розвиднятись, а лiсу не має.
  -- Що будемо робити? - запитав Максим.
  -- Не хвилюйтесь, - сказав я.
  -- Он спереду виднiється лiс.
   Насправдi, то це був лише невеликий гайок. Але ми дальше, не могли йти не помiтними. Швидко розтанули досвiтнi сутiнки, згасали останнi ранковi зорi, та на сходi запалав край неба. Почалися нескiнченi переспiви солов'їв. Ми швидко зайшли в цей лiсок. Зупинились. Далi йти нiкуди. Ми були мокрi по пояс вiд роси та ноги натертi вiд колодок. Але ми про це не думали, бо не було коли. Ми йшли нескошеними травами, картопляними й буряковими плантацiями. Нам i на думку тодi не спало, що ми залишаємо за собою слiд на росi, що рясно випала. Зiйшло сонце. Ми сидiли на невеликому горбочку, в густих, дрiбних ялинах. Низом всi гiлки в них висохли. Коли добре пригнутись, то видно край лiсу. Нарештi хтось порадив: краще буде якщо ми сховаємось в невеликi копанки - щiлини. Я пiдтримав цю пропозицiю i наказав своїм товаришам, щоби всi викопали для себе цi щiлини. Копали, хто чим мiг. Виламували трiски з сухих гiлок. В пiщаному ґрунтi ми швидко викопали копанки - комiрки. Якщо вiрнiше сказати, то не викопали, а вигребли їх пальцями. Замаскувались мохом i сухою глицею, яка ковдрою лежала на землi. Лягли вiдпочивати. По черзi кожен з нас стояв на вартi та вартував наш вiдпочинок. Тим часом сонце пiднялось вже високо i потеплiло. Ми поїли сухарiв, якi давно припасали на цей випадок i зберiгали на фермi в Iвана. Вартуючи, я виявив, що мiсцевiсть, де ми зупинились, дуже погана для схованки. Рiчка огинала цей гайок майже пiвколом. За рiчкою - село. Рiчка дуже заросла осокою.
  -- Будемо чекати вечора, - сказав Микола.
   Всi мовчали. Так ми пролежали аж до самого вечора. Почало смеркатись. Я сказав, щоби всi замаскували свої схованки. Все було зроблено. Чекали повної темноти. Раптом чуємо окрики знайомих голосiв: - Макс! Komm schnell raus! - Виходьте швидко!
   Це кричали брайтенфельдськi допомiжнi, цивiльнi вартовi. Вони деколи водили нас на роботу, коли не хватало трьох солдатiв. Ми припали до землi. Петро, рiшуче сказав:
  -- Будемо тiкати! Швидше!
   Але куди тiкати? З двох сторiн непрохiдна рiчка - Стариця. Тiкати нам не має куди. Нiмцi стали пiдходити ближче, тримаючи зброю перед собою.
  -- HДnde hoch! Руки вверх - кричали вони.
   Ми побачили знайомi нiмецькi обличчя. Та ще лежали, не вiрячи, що нас так швидко знайшли, та що нiчого вже не можна змiнити.
  -- Steh auf! - Встати! HДnde hoch! - Руки вверх! Wir werden schießen! - Ми будемо стрiляти!
   Зрозумiвши наше безвихiдне положення, ми почали один за одним пiдiйматися з землi й пiдiймати руки вгору. Нiмцi швидко обшукали нас, дали нам пару стусанiв, що правда, то не били по - звiрячому. Вони повели нас до вузькоколiйної станцiї, посадили в вагон потягу i через годину ми вже були в Брайтенфельде. То вже тут унтерштурмфюрер побив кожного iз нас i загнав в барак. Ми, хоча були добре вiдлупцьованi, та були разом зi своїми друзями по нещастю.
   Пiдходячи до нас, Вербiнець сказав:
  -- Фашисти говорили нам, що вас ще вчора ввечерi половили. А Максима вбили.
   Але ми були всi живi й здоровi. Тiльки Iвану бiльше дiсталось. Офiцер вдарив його по головi нагайкою i зачепив око. З ока текли сльози. Вранцi наших друзiв повели на роботу. А нас солдат вiдвiв в темний, захаращений пiдвал. Вiн був залитий водою, нам по колiна. Штовхаючи нас багнетом в спину, вiн швидко заштовхав нас всiх до нього. Ми понабирали в довбанки води, там води було - нам по колiна. В темнотi ми не бачили один одного. Ми стояли приголомшенi. В цю мить Лука спокiйно сказав:
  -- Нумо, шукаймо сухе мiсце.
   Всi схаменулись i розiйшлись по примiщенню простягаючи руки вперед. Нарештi Микола знайшов кучу дошок. Ми всi повилазили на них. Роззулись i повиливали воду з колодок. Десь опiвднi фашисти несподiвано вiдкрили пiдвал. Ясний пучок свiтла проникнув в пiдземелля. В очах закружляли вогники.
  -- Komm schnell raus! - Виходьте швидко! - кричали нiмцi.
   Нас повели в табiр. Михайло з Василем - кухарем органiзували нам безкорисливу допомогу. Вони зiбрали у всiх полонених денний пайок хлiба для нас i роздiлили на 6 порцiй, бо нас нiхто не годував. То цi хлопцi закутали цей хлiб кожному в нашi шинелi. Ми швидко забрали свої шинелi, попрощались з товаришами та пiшли до машини.
  
      -- Допити гестапiвських катiв в тюрмi Штутгарта i штрафний барак
  
   Нас - втiкачiв, повезли в Штутгарт.  I в тюрмi там нас помiстили у двокiмнатнi камери. Я, Iван i Петро були в 108-й, а решта в 97-й. Фашисти прорахувались, бо тут було мало збудованих однокiмнатних камер. Радянськi люди не корились їм, тiкали, шукали рiзнi, тернистi шляхи до своєї Батькiвщини. I хоча в багатьох iз них їх плани - мрiї не здiйснились i вони вiддали своє життя за свою мрiю, то ми - люди будемо завжди пам'ятати їх героїчнi вчинки. Бо кожний з них мав сiм'ю i його рiднi завжди чекають на нього.
   Тiсна камера одиночка - цементна пiдлога, в кутку повна параша. Але ми втрьох якось змогли прилягти на пiдстелену шинель i другою вкрились, щоби дати вiдпочинок органiзму, доки фашисти нас ще не катували. Я, звернувшись калачиком в кутку, лежав i думав: Як шкода, що ми не в купi, не в однiй кiмнатi. Головне, щоби фашисти не зломили волi товаришiв. Я добре знав : наша доля цiлком i повнiстю залежить вiд перекладача. Йому, аби швидше закiнчити допит, й швидше бути вiльним. Але в нас на цей випадок все було передбачено i домовлено що говорити. Кожен з нас знав, що вiдповiдати. Вранцi ми пiдвелись i почали розтирати затерплi руки й ноги. I почали їсти той хлiб, що нам налагодили друзi в дорогу. Його не було рацiї тримати, бо якщо фашисти його побачать, то заберуть. Непомiтно настала 6 година ранку. Наглядач гримнув у дверi й закричав:
  -- Aufsteh! - Вставайте!
   Пiсля побудки, носiї виносили парашi з камер. Вартовi гаркотiли, били, штовхали. О 10 ранку нас повели в кабiнет жандармерiї.
   За масивним, полiрованим столом спершись руками на поруччя м'якого дивану, сидiв оберштурмбанфюрер. Вiн був рижий, пузатий з обвислим аж на груди пiдборiддям. Бiля стола стояв перекладач. Наглядач штовхнув нас в кабiнет i зачинив за нами дверi. Перекладач, оглянувши нас i усмiхнувшись, iронiчно запитав:
  -- Ну, що, втекли?
   Ми мовчали, опустивши голови вниз. Гестапiвець вдарив кулаком по столу i заверещав:
  -- Wohin sind sie geflohen? In den Guerillas?
  -- Куди надумали тiкати? В партизани? - перевiв перекладач.
   Ми швидко збагнули, що це не допит, а пастка. Я пiдвiв голову, глянув йому в очi. Вiн не звернув на мене уваги, швидко пiдвiвся i звернувся до Петра:
  -- Wohin rennst du?
  -- Ти куди зiбрався тiкати? - перевiв перекладач.
  -- До дому, до рiдних. Я з Вiнницької областi. - вiдповiв Петро.
   Гестапiвець вдарив Петра через плечi нагайкою, потягнув ближче до столу.
  -- Russisches Schwein! - Руська свиня! Kommunistisch?! Комунiст?! Шталiн?! - Горланив фашист.
  -- Antworte, wo bist du hingegangen? Ich gebe eine Minute um zu meditieren. Hast du verstanden? - горлав жандарм.
  -- Вiдповiдай, ти куди тiкав!? Я даю одну хвилину на роздуми. Зрозумiв? - перевiв перекладач.
  -- Я вже вiдповiдав i ще раз кажу: додому, - вiдказав йому Петро.
   Гестапiвець пiдскочив, вдарив Петра ручкою нагайки i штовхнув до дверей.
  -- Wo bist du weggelaufen? - звернувся до нас нiмець. - Ви куди тiкали? - перевiв перекладач.
  -- Додому, - вiдповiв йому Iван. - Ми з Кам'янець - Подiльської областi. Україна.
   Не дослухавши слова: Україна, фашист оперiщив нагайкою Iвана, а потiм i мене.
  -- Wirst du antworten? - гаркнув до нас вiн.
  -- Будете вiдповiдати? - перевiв перекладач.
   Ми мовчали. Знову посипались нам вiд нього удари нагайкою. Отак брудно охрестивши нас всiх, фашист наказав вiдвести нас в карцер. Побитi, але радi, що нам ще так легко обiйшлося, ми просидiли там до вечора. Тут ми почули, що по камерах розносять в'язням баланду. А нас нiхто не турбував. Пройшло понад годину, а до нас не приносять.
  -- Чого це нам не приносять вечiрнiй харчовий комплект? - запитую я своїх друзiв.
  -- А ти хiба не чув? Перекладач сказав, що нам три днi не дадуть нi їсти, нi пити, - повiдомив Iван.
   Ми сидiли в тiснiй камерi, яка розрахована на одного. Нас турбувало лише те, чи довго ще нас тут будуть тримати. Якщо довго, то ми ослабнемо, як в 1941 роцi. Нестерпна спрага викручувала всi нашi нерви. В очах двоїлось. Кiмната була для нас в iмлi, чи в маревi. Холод i сирiсть теж добряче дошкулювали нам, та спрага була найдошкульнiшою. Ми не могли розмовляти, так в ротi було пересохле.
   Вже на третiй день нам принесли по лiтрi солодкуватого чаю. Тодi, хоча ми вгамували свою спрагу i почали їсти хлiб, бо без води ми не могли їсти його. А на четвертий день, о 10 годинi ранку, нас повели на допит. На цьому допитi був присутнiй той самий оберштурмбанфюрер.
   Вiн зустрiв нас запитанням:
  -- Wissen Sie schon, wohin Sie gerannt sind?
  -- Уже знаєте куди тiкали? - перевiв нам перекладач.
   Ми стояли у двох кроках перед ненависним, жорстоким фашистом. Справа i злiва стояли солдати з довгими австрiйськими багнетами. Перекладач ледь виступив вперед. Кат стояв позаду, готовий в будь-яку хвилину кинутись на свою жертву. Я зрозумiв, що на цей раз так не обiйдеться. Ми стояли, опустивши голови вниз, додолу i мовчали.
  -- Ви не знаєте куди ви тiкали, зате ми знаємо! - єхидно сказав нам перекладач. - Вашi колеги нам розповiли, що ви хотiли добратись до партизанiв!
  -- А де тi партизани? - запитав я. - Хiба вони є?
  -- Behalte ein Schwein! Du solltest besser wissen, wo deine Guerillas sind! Antworte!?
  -- Мовчи свиня! Ти краще знаєш, де вашi партизани! Вiдповiдай!? - Гавкав до мене фашист.
  -- На жаль вашi солдати не iнформували нас, що в Нiмеччинi є партизани, - сказав я.
   Гестапiвець пiдскочив до мене i вдарив мене прямо в обличчя, я похитнувся, але не впав.
  -- Antworte! - Вiдповiдай!
  -- Вони брешуть! Нiхто з нас не знає про партизанiв i де вони знаходяться.
  -- Jetzt weißt du es! - Зараз взнаєш!
   Фашист вдарив другий раз мене. Солдат вiдкрив дверi й в кабiнет ввiйшли нашi товаришi. Я зразу помiтив, що вони дуже побитi, а особливо Максим. В цю мить фашист штовхнув мене в сторону, так що я боляче вдарився об стiнку головою. Звертаючись до Максима, перекладач запитав його:
  -- Як, ти - iдiот, зумiв провести цю банду прямо на захiд, 40 км?
  -- Будеш мовчати - розстрiляю!
  -- Вiн не мiг нас вести, бо вночi вiн нiчого не бачить, - захистив товариша Микола.
  -- То це ти вiв цю банду? Розповiдай, як i куди вiв?
   Микола мовчав. Жандарм щось гаркнув до ката. Той, як шулiка, кинувся на Миколу. Я навiть не змiг замiтити що вiн йому зробив. Бо Микола непритомний лежав вже на пiдлозi. Через пару хвилин його пiдвели солдати. Вiн тремтiв, як осиновий лист i довго мовчав, а потiм ледве промовив.
  -- В нас був компас.
  -- Де взяли?
  -- Намагнiтили голку.
  -- Де взяли магнiт?
   Микола замовк, глянувши на мене. Фашист вловив його погляд. Вiн штовхнув Миколу в сторону i витяг мене на середину кiмнати i гримнув до мене прямо в обличчя:
  -- Я здогадався! Це ти дiстав магнiт! Це ти пiдмовив йти всiх в партизани. Розповiдай де взяв магнiт?! Швидко!
  -- Я знайшов намагнiчений ножик.
  -- Брешеш! Де взяв магнiт?
  -- Я вже вiдповiв! Бiльше не маю що вiдповiдати й не буду!
  -- Будеш!
   Жандарм щось сказав кату. Той, миттю, накинувся на мене. Тодi схопив мою руку своєю лапою, стиснув її не мов клiщами, та потягнув мене до напiввiдкритих дверей. Потiм рвучко вставив кiнцiвки пальцiв моєї руки мiж варцабом i дверима, та потяг закривати дверi. Мої кiнцiвки руки затиснутi мiж одвiрком i дверима були пронизанi наче пекельним струмом, який страшенним болем пронизав все моє тiло. Блискавка в очах змiнилась темрявою. Коли я трохи отямився, то фашист дивлячись своїми жорстокими, ненависними очима прямо менi в очi, байдуже запитав:
  -- Woher hast du einen Magneten? Wo sind die Partisanen, zu denen Sie diese Bande gefЭhrt haben?
  -- Де взяв магнiт? Де партизани, до яких ти вiв цю банду?
  -- Нiж знайшов. Де партизани я не знаю, бо не чув про них.
   Кат ще сильнiше припер дверi разом з моїми пальцями. Я почав втрачати свiдомiсть. Все обличчя вкрилося сльозами, а тiло рясним потом. Мов крiзь сон чую:
  -- Antwort! - Вiдповiдай!
  -- Не буду вiдповiдати, бо ви менi не вiрите. Що вiдповiдати, коли я все сказав, - насилу витиснув iз паралiзованого бiллю горла.
   Скiльки часу тривала ця наруга - я це добре не пам'ятаю. Кат вiдкрив дверi й штовхнув мене в коридор. Лiкар - фашист, який заздалегiдь вже був там, схопив мене i потяг у свiй кабiнет. Там вiн швидко вiдрiзав потрощенi кiнцi двох моїх пальцiв, помазав чимось i забинтував. Наглядач з кабiнету лiкаря вiдвiв мене в камеру. А в кiмнатi оберштурмбанфюрера тим часом допитували моїх товаришiв. Петро повернувся з пiдбитим оком. Пiсля допиту, нас всiх - 6 осiб помiстили в 110 камеру. Це була найважча нiч. Всi були побитi, а прилягти нiде. Двi людини стояли, двi - сидiли, а двi - калачиком лежали на цементнiй долiвцi. Ця нiч здавалася для нас вiчнiстю. Часи наче зупинились.
   Вранцi нам через перекладача сповiстили вирок:
  -- Мiсяць штрафного бараку.
   О 10 годинi ранку нас перегнали в штрафний барак. Це була довга i вузька будiвля. Вiкна вiддаленi одне вiд одного на 15 см. Переступивши порiг, ми побачили блiдих, змучених людей, якi стояли пiд вiкнами.
   Порядок в штрафному барацi був такий: людей пiдiймали о 5-й ранку. Потiм вони виносили на подвiр'я всi тапчани, на яких спали й повертались в барак. Всi ставали попiд стiну барака. Кругом барака ходили вартовi солдати. Через вiкна, в яких не було скла, їм добре було видно поведiнку в'язнiв, хто падав, чи присiдав, приводився до свiдомостi багнетом вартового. Так в'язнi стояли до 24 години ночi. I тiльки тодi заносили на нiч тапчани для сну. Навiть обiдали всi стоячи. Змученi в'язнi, котрi простояли по 20 i бiльше дiб, падали з опухлих нiг. То були не ноги, а стовпи. Вони не помiщались в широких французьких штанах. Хто не мiг стояти, тих солдати били, та кололи багнетами гвинтiвок. Невiльникiв примушували ходити гусячим кроком попiд стiнами, по 10 разiв на день. На їх ногах лопалась шкiра, по пiдлозi текла слизька рiдина. А тi що впали, та знепритомнiли, то їх пiдiймали i давали в руки мiтлу, й примушували її тримати вертикально годину, чи двi. Руки в'янули, мiтла опускалася вниз. То фашисти знову кололи штрафника багнетами й кров повiльно стiкала по його опухлих ногах. Ми в 1-й день не вiдчували втоми в ногах. Нас турбували отриманi рани пiд час допиту i наше майбутнє. На другий день менi стало погано з рукою. Iван вночi перев'язав менi пальцi тим же бинтом. А що буде завтра, пiслязавтра? Невiдомо i страшно. Фашисти не подають медичну допомогу штрафникам в штрафному барацi. Тут заборонено все. Ми в цiй катiвнi промучились три доби. Три доби жорстоких знущань. На 4-ту добу нас готовили до вiдправки в Норвегiю. Нi в камерах, нi в штрафному барацi не вистачало мiсця для тих невiльникiв, що проштрафились. Кожен день привозили нових втiкачiв. Всiх, хто тiкав з полону, фашисти не залишали в Нiмеччинi.
  
   6 ч. Невiльницьке життя вiйськовополонених в Норвегiї
  
      -- Мiста Осло i Трондхейм, спiвчутливий майстер-норвежець i беззлобний вартовий солдат
  
   3 червня 1943 року нас - радянських вiйськовополонених, на машинах повезли в Штеттiн. Тепер Щецин - це столиця i найбiльше мiсто Захiдно - Поморського воєводства на пiвнiчному заходi Польщi. Вiн розташований недалеко вiд Балтiйського моря i кордону з Нiмеччиною, це великий морський порт i сьоме за величиною мiсто Польщi.
   Там нас, як якихось тварин, вартовi солдати безцеремонно загнали в трюми пароплава. Натрудженi ноги вимагали спокою i ми швидко лягли вiдпочивати на долiвку в шинелях. Накрившись з головою, я швидко заснув. Скiльки ми рухались на суднi по морю я не знаю, бо коли проснувся, то тi невiльники, що не спали сповiстили менi, що вони чули, як наверху гримiли чиїсь веселi оклики:
  -- Осло! Осло!
   А Осло - це столиця окупованої нiмецькими вiйськами Норвегiї в 1940 роцi. Саме Осло розташоване у самiй пiвночi Осло-фьорда в пiвденно-схiднiй частинi Норвегiї. Й до м. Осло вiдносяться 40 островiв. У межах мiста розташованi 343 озера, якi є найважливiшим джерелом питної води. Ще територiєю Осло протiкають двi невеликi рiчки: Акешельва i Ална.
   На пристанi нас - нову робочу i безкоштовну силу, висадили з трюмiв пароплава i пiд конвоєм повели на залiзничну станцiю. Iдучи туди дорогою, Петро жартував:
  -- Бачиш Андрiй, як нам добре. Ми, з однiєї країни в другу приїхали й не турбуємось про вiзи. Ось тiльки приплили, а вже для нас стоять вагони першого класу. Мабуть, квитки нам були замовленi тодi, коли ми ще були в Нiмеччинi. Ти диви, яка розторопнiсть i пунктуальнiсть.
   Нас швидко загнали в вагони. Незабаром причепили паротяг. Поїзд повiльно рушив з мiсця, набираючи швидкiсть i повiз нас назустрiч новим випробуванням, новим мукам i стражданням.
  -- Це норвежцi нас везуть. Фашисти, так повiльно не рушають з мiсця, - замiтив Павло, - виходить, що норвежцi нам спiвчувають.
   Так ми їхали бiльш, як 2 дiб, а напрямок не можна було визначити, бо сонячнi променi падали то з однiєї, а то з другої сторони вагона. На третiй день ми приїхали до мiста Трондхейм. Це третє мiсто Норвегiї по населенню. Вiн розташований в гирлi рiчки Нiдельви на березi Трондхеймского фьорда. Плюс найбiльше мiсто фюльке Тренделаг. (Фюльке - провiнцiя чи область.)
   Там нас висадили з вагонiв i повели в табiр. Мене весь час болiли пальцi. А ще гiрше турбувало майбутнє. Як я буду працювати? Треба робити нову перев'язку, а нового бинта не має. На другий день нас повели на роботу. Хоча рука болить, але я пiду зi своїми товаришами. Не хочу залишатись в таборi. Направлять в санчастину, а там кiнець. Там не лiкували, а виписували вирок на той свiт. Це не санаторiй i годувати лишнiй рот нiхто з практичних нiмцiв не збирався. На пiвнiчних берегах Норвегiї будували доти, та дзоти вiйськових укрiплень. Керували цими роботами бельгiйцi й норвежцi. Нiмцi тiльки контролювали їх. Робота була важка: треба було носити цемент, метал, пiсок, гравiй, цементний розчин. Мене охопив страх.
  -- Я, пропав! - подумав собi я.
   В цей час норвежець побачив мою зав'язану руку чорним бинтом i запитав:
  -- Що це в тебе з рукою?
  -- Вiдбив каменем два пальцi, - з сумом пояснив я йому. Як працювати не знаю.
  -- Погана справа, - спiвчутливо вiдповiв вiн менi.
   На той час я вже трохи мiг розумiти й говорити по - нiмецьки. Норвежець звернувся до вартового солдата, i сказав йому, що менi потрiбна легка робота i бере мене на таку. Солдат знизав плечима, i нiчого не сказав, а просто махнув рукою. Норвежець поставив мене бiля перемикача мотора вiбратора, який згущував бетонний розчин в котлованi. На обiдню перерву норвежець принiс необхiднiй перев'язувальний матерiал. Вiн зробив менi перев'язку i сказав вартовому:
  -- Це вiн вчора оббив тут пальцi.
  -- Менi байдуже, - сказав солдат.
  -- Вам потрiбна робота, а менi, щоби вони всi були тут на роботi.
   Тут я працював понад три тижнi, Норвежець спочатку щодень, а потiм через день перев'язував мої пальцi. За цей короткий час пальцi загоїлись, але виконувати важку роботу ще було зарано.
  -- Ти, Андрiю, щасливий, що попав до такого норвежця i до солдата, який не прискiпується до невiльникiв, - сказав Петро.
   Вiн працював в iншiй командi. Вартовий солдат в них був справжнiм запеклим фашистом. Бо вiн не давав перепочинку в'язням, примушував переносити непосильний вантаж. Та ще й бив, колов багнетом гвинтiвки тих хто не мiг виконати його наказу. У нашiй командi було набагато легше. Солдат приводив нас - полонених на роботу, здавав майстру i залишав нас йому. Роботою нашою вiн не цiкавився. Нам невiдомо було, що вiн являв собою, бо в розмову не вступав нiколи нi з норвежцями, нi з нами. Вiн просто сидiв, поринувши у свої думи.
  
      -- Станцiя Мо i Рана i табiр Мо i Рана 2 - боротьба в нiм за свiй харчовий рацiон з полiцаями табору
  
   Одного ранку нас вишикували не по командах, а в колону i повели на ж/д станцiю. Посадили в вагони й звiдти по залiзницi повезли далi на пiвнiч. Зупинились на кiнцевiй станцiї Мо i Рана, або Му-i-Рана (норв. Mo i Rana). Норвежцi i нiмцi вимовляли назву мiста як: Мо i Рана. Це мiсто в комунi Рана, фюльке Нурланна в Норвегiї, а розташований вiн на пiвдень вiд пiвнiчного полярного кола в регiонi Хельгеланд. Мiсто називається Му-i-Рана (Му в Ранi) або Мо. Му-i-Рана розташований в гирлi Ран-фьорда, на пiвденнiй сторонi гiр Салтфьеллет i льодовика Свартiсен, другого за величиною в Норвегiї. Рiчка Ранелва впадає в Ран-фьорд в Му-i-Ранi. Рана i Салтфьеллет знаменитi своїм незлiченною кiлькiстю печер.
   Там нас роздiлили на гурти, та повезли по таборах. А перед тим, унтерштурмфюрер вiдрахував 64 особи. Нас посадили у двi вантажнi машини й повезли в табiр - Мо i Рана 2. В цей гурт я попав разом з Iваном Черкашеним, а решта залишились, на той час, в Мо i Ранi. Куди їх повезуть i яка їх доля, невiдомо.
   В новому таборi Мо i Рана 2, наш гурт в 64 особи, розмiстили у 2-х кiмнатах. Вранцi носiї їжi принесли цебер каламутної юшки i 1 кг хлiбину на 4 персони. Пiсля снiданку нас повели на роботу. Ми цiлий день розчищали повалений лiс, пiдготовлюючи майбутню трасу шляху. Увечерi нам видали по ложцi гнилої капусти i по лiтру теплої води. На другий день був той самий розклад, що i вчора.
   В цьому таборi, майже половина людей, була не здатна до нормальної працi. Було дуже багато хворих, яких забирали в ревiр - санчастину, але звiдти майже нiхто живим не виходив. Ми з Iваном ще трималися на ногах. Але на третiй день занепали бiльш морально, нiж фiзично. Ми добре розумiли, що при таких харчах, до зими не дотягнемо. При перших морозах нас чекає панi - Смерть. Нашi старожили - в'язнi, ледве ворушили руками. Майстер кричав до нас:
  -- Ледарi! Не хочете працювати, а отримуєте пiвнiчний пайок. Три четвертi того, що ми отримуємо!
   Вартовi солдати стояли й смiялись з цього.
  -- Не можна смiятись з голодних людей, - сказав я їм по - нiмецьки, показуючи рукою на колег по нещастю, якi ледве тримались на ногах.
   Один вартовий розсердився за це на мене i вдарив прикладом гвинтiвки менi в бiк.
  -- Ти, комунiст Шталiна! Я знаю, що вам дають. Работаль! Бiстро-бiстро!
   Повернувшись в табiр, ми почали розпитувати старожилiв табору, що тут їм ранiше давали їсти. А тi розповiли:
  -- Полiцаї, отримують на всiх нас рiзнi продукти: картоплю, крупу, масло, цукор, деколи штучний мед i шпроти. Але ми нiколи цього не отримували. Деколи видавали по коробочцi шпротiв. Очевидно - полiцаї не могли тодi з'їсти зi своїми прибiчниками. Але не має кому жалiтись. Нiмцi в табiр не заходять. Скажеш на роботi - тебе б'ють. Цi полiцаї - зрадники - гiршi фашистiв. Тi хоча б видiляють добрi харчi, знаючи, що це пiвнiч i здоровi в'язнi бiльше роботи виконають. А полiцаї жирiють за наш кошт. Вони обкрадають i так мiзерний пайок, який нiмцi видiляють.
  -- Тодi зробимо так: - ранком не отримуємо баланду i не пiдемо на роботу. Всi гуртом. Гурт - це сила. Ми вже таке проходили, то правда була на нашiй сторонi. Iван не дасть менi збрехати. Тодi прийде фельдфебель i перекладач. А ще краще щоби прийшов сам гауптман, нiмецький офiцер.
  -- Гауптман, ще нi разу не був в нашому таборi. В нього є молодi норвежки. Вiн з ними любується день i нiч, - сказав товариш, який прожив тут бiльше пiв року.
  -- Нiчого не вийде, - сказав другий товариш. - Полiцiя не допустить в табiр нiмцiв. Вони не вмiшуються у внутрiшнiй розпорядок табору. Полiцаї всiх нас посiчуть нагайками.
   Але товаришi, що прибули недавно зi Штутгарту, якi пройшли важкi катування i штрафний барак, не побоялися цих погроз. Це були люди, якi не скорилися фашистам. Це були стiйкi, незламнi люди. Але в них було досить того, що в очах їх горiла ненависть i рiшучiсть до помсти за свою частину харчiв, яку обкрадали огиднi зрадники. З цими товаришами не треба було вести роз'яснювальнi розмови. Кожен з них, по своїй волi, пiшов на важкi випробування. А тепер доля звела їх докупи. Згуртувала в єдину, дружню сiм'ю. Досить тiльки iскри, а полум'я буде. Всi вони, як один, прийняли мою пропозицiю. Декiлька товаришiв пiшла в iншу кiмнату. Там теж всi, як один, пiдтримали наш справедливий страйк проти полiцаїв - зрадникiв. Ми всi з нетерпiнням чекали ранку. Кожен iз нас знав, що через мiсяць - два в цьому таборi можна втратити останнi фiзичнi сили й це буде твiй кiнець життя. А тодi, цi зрадники, порозкидають нас, як мух.
   Настав ранок. Носiї харчового рацiону принесли в кiмнату бачок каламутної води з пiском. Кухар скомандував:
  -- Шикуйтесь!
   Всi люди сидiли нерухомо на своїх мiсцях в барацi.
  -- Ми не будемо отримувати i їсти цю юшку!
  -- Де тi продукти, що ввечерi привезли на кухню?! - Де картопля?! Де крупа?! Де цукор?! - кричали люди з рiзних куткiв кiмнати.
  -- Ви що, в тещi в гостях? Не знаєте де знаходитесь? Зараз полiцiя вас нагодує! - кричав кухар, погрожуючи нам i гримнувши дверми стрiлою полетiв до своїх полiцаїв - покидькiв.
  -- Зараз буде бiда! - сказав незнайомий невiльник.
  -- Не голоси завчасно! - перебив його сусiд по нарах.
  -- Їх - 10, а нас сотнi. Товаришi, що з нами приїхали пiдтримають нас i не пiдведуть.
   Вже через якусь хвилину вбiгли полiцаї озброєнi нагайками, качалками та iншою невогнепальною зброєю.
  -- Шикуйтесь по 5 душ, - гаркнув до нас обер-полiцай.
   Але нiхто не ворухнувся зi своїх мiсць. Всi сидiли, мов прикованi. Раптом всi, як по однiй командi крикнули:
  -- Давай сюди гауптмана! Не будемо отримувати цiєї юшки! Не пiдемо на роботу!
   Обер-полiцай, пiдскочив, наче опинився на окропi й вдарив нагайкою найближчого полоненого.
  -- Не бий!!! - залунало море голосiв звiдусiль до нього.
   Всi вмить повскакували з нар, зi своїх мiсць. В кiмнатi знялась метушня, крики, лайка. У дверi вбiгли нашi товаришi з другої кiмнати. Ми, всi полоненi, притискали полiцаїв до стiни, не даючи їм розмахувати нагайками для ударiв.
  -- Давай гауптмана! - кричали десятки голосiв в'язнiв.
   Зачiпки iнших сипались в адресу полiцаїв, все ближче наступаючи та притискаючи їх всiх до стiни, коло дверей.
  -- За дверi їх хлопцi! Тут їм не мiсце! - закричав я.
   Ми їх не виштовхнули, але тiльки посунулись на якийсь метр, пiвтора i вони вилетiли, як пробка вiд шампанського вина, на вулицю. Так полiцаї почули нашу силу, силу колективу, народу. Нарештi вони мусiли доповiсти нiмцю гауптману - капiтану. Але гауптман в табiр не прийшов. За його наказом, наш гурт в 64 особи вiдправили в iнший табiр. Полiцаї радiли й смiялись з нас, що ми покидаємо цей табiр.
  -- Так вам i треба комунiсти проклятi! Там взнаєте як отримувати їжу. У того коменданта взнаєте скiльки пуд солi коштує. Самi будете на себе яму копати. Ви ще будете жалiти за цим табором, - так залякували нас полiцаї.
  -- Щоби за вами так рiдна мати радiла, як ви за нас! - кричали ми їм у вiдповiдь з машини.
  -- Щоби ви тут подавились нашим пайком!
  -- Прийде час i вони мусять дати вiдповiдь за свої вчинки, - сказав я.
  
      -- Табiр з радянськими вiйськовополоненими - Бренхай.
  
   Завелась i загула вантажна машина, шофер дав повний газ i ми з Iваном Черкашиним, та з новими товаришами в кузовi поїхали назустрiч новому, невiдомому життю. З нашого зору за поворотом зник Мо i Рана 2, в якому залишились в'язнi, яких обкрадав жорстокий гурт зрадникiв - полiцаїв.
   Через якусь годину ми - бунтарi, приїхали в табiр - Бренхай.
   Вiн був розташований в широкiй, живописнiй, зеленiй долинi. По обидвi сторони табору було видно тiльки високi гори. Нижня частина гiр була вкрита темно-зеленим, дрiмучим лiсом, який на значнiй висотi переходив в карликовi берiзки. За ними жовто - рудий мох. А ще вище - лежить вiчний снiг i лiд. Гори пасмами простягались у далечiнь. На територiї цiєї широкої долини був побудований дерев'яний барак на 20 жилих кiмнат. В кожнiй кiмнатi помiщались по 48 душ. Кругом була огорожа у два ряди колючого дроту. Досить в сторонi знаходились два похожих, менших бараки, де розмiщались нiмецькi солдати й цивiльнi майстри робiт. А ще далi знаходився погрiб збудований в добрий, товстий накат з грубих стовбурiв ялин i засипаний зверху пiщаним ґрунтом. На схилi пiвнiчно-захiдної гори, на висотi бiля 100 метрiв працювали в'язнi цього табору. Вони розчищали звалений лiс, який рiзали та носили його в долину. Ми з Iваном розмiстились в 7 кiмнатi, то залишили там свої шинелi й вийшли на подвiр'я табору.
   В таборi бiля кухнi працювала табiрна команда. Люди повiльно рiзали, та кололи дрова для кухнi. Це було видно, що це дуже змученi в'язнi. З початої розмови з ними, ми взнали, що вони довгий час працювали в тунелi. Ця робота в таборi була для цих бранцiв таким вiдпочинком. А в тому таборi, який ми тiльки - що залишили, теж була табiрна команда. Але тi там були ситi, вгодованi, як кабани. Вони були пiдлабузниками табiрних полiцаїв, якi ссали кров з бiдних, знедолених в'язнiв. Там вони швидко заготовляли дрова на кухню i цiлий день грали в карти з полiцаями, а ввечерi нашi продукти мiняли на нашi сигарети. Бо сигарет видавали всiм обмаль, то це був дуже затребуваний товар i проводився натуральний обмiн товарами.
  -- Як ви сюди потрапили? - з цiкавiстю запитав я, дивлячись на знедолених.
  -- Дуже просто. Табiрний перекладач, Олександр Бєляєв, придивляється до людей i хто не може нормально працювати на трасi дороги, залишає в таборi, - пояснили вони нам.
  -- Ви скоро поправитесь бiля кухнi, - сказав Iван.
  -- Нi. Тут не завжди попадає лишнiй черпак супу. А якщо i буває, то його дають в першу чергу бурильникам. Там найважча робота. Аж пiсля них до нас може попасти якiсь залишки харчiв, - сказав хтось iз табiрної команди.
  -- Ввечерi, ми привозимо в супроводi вартового полiцая по кухнi всi продукти. А ранком приходять старшi з кiмнат з двома днювальними на кухню й отримують харчi на 48 осiб кiмнати. Всi харчi розподiляються по вазi, пiд контролем нiмця-фельдфебеля. А вже в кiмнатах, по саморобнiй вазi дiлять на шестiрки, на 6 душ. А вони вже дiлять їжу мiж собою все по - чесному. Навiть картоплю варять в мундирах i видають на кiмнати по вазi, - знайомили нас старожили iз порядком харчування в таборi.
   Раптом пролунала команда полiцая:
  -- Ооо! Новачки! Шикуйтесь по два в ряд!
   Полiцай обiйшовши нашi ряди й оглянувши одяг кожного iз нас, сказав:
  -- О! У вас роботи вистачить на цiлий день, аж до самого вечора. Зараз я вам принесу голки, нитки, матерiал на латки i щоби до вечора на одежi не було жодної дiрочки. В кого буде рвана одежа, той тиждень не отримає курива.
   За роботою швидко промайнув день, хоча ми цiлий день нiчого не їли, бо на нас на цей день, не були виданi харчi. Як тiльки робочi команди повернулись з роботи в табiр, прозвучала команда:
  -- Шикуйтесь на вечiрню перевiрку! Струнко!
   До ворiт наближався нiмець - офiцер, гауптман у супроводi перекладача i вартового солдата.
   Полiцаї теж стояли вишикуванi в окремiй колонi. На переднiм краї був лише обер - полiцай i табiрний перекладач. Жоден з полiцаїв не мав холодної зброї. Тiльки офiцер наблизився до голови колони, обер-полiцай вийшов вперед i доповiв йому:
  -- Весь батальйон вишикуваний, гер офiцiр! Вiдсутнi: 11 осiб, що лежать в ревiрi, 14 осiб, це тi що працюють в табiрнiй командi, та 45 осiб, що працюють в тунелi.
   Перекладач перевiв йому цей рапорт.
  -- Вiльно! - сказав гауптман i козирнув, махнувши рукою.
  -- Увага! Вiйськовополоненi! Особливо новачки. Це дуже добре, що ви вмiєте їздити на велосипедi. Але на жаль їх у мене не має. Надiюсь що ноги у вас не хворi. Ви пiдете у вальд - лiсову команду i носитимете дрова. Але не всi. Решту роздiлимо по iнших гуртах.
   Я потрапив на землянi роботи. Я працював на пару ще з одним чоловiком. Вiн довбав киркою землю-ґрунт, а я скидав її пiд вiдкiс. Киркою менi ще було дуже важко працювати, болiла рука, вiрнiше два зламаних катом i вiдрiзаних пальцi. Iван працював в лiсовiй командi. Так, у важкiй, виснажливiй роботi проходили довгi буднi. Пройшло лiто i настала рання Осiнь. Замрячили майже щоденнi монотоннi дощi. Хоча вродi дощ i не густий капав, але за цiлий робочий день наша одежа промокала наскрiзь, до тiла. Вона, намокала, й ставала ще додатковим тягарем на нашi плечi. А вартовi солдати накрившись плащ- наметами сидiли бiля багаття i тiльки весь час покрикували на нас:
  -- Работать бiстро! Нумер шрайбен! Нiкс курiт два вохен. Тобто: - Ми напишемо номера тих хто погано працює. I курити двом заборонено. Курити по черзi по - одному.
   Ми з роботи повертались в барак, у свої кiмнати в мокрiй одежi, яку не можливо було десь просушити. Кiмнати були надто вузькi для цього. Люди, вiд такої важкої роботи, та мiзерного харчування, мерзли. Влiтку працювали весь свiтовий день - 12 - 14 годин. Осiнню трохи менше - 10 годин, але дощi й крижаний вiтер, який продував мокру одежу, та остуджував нас за лiченi хвилини ранком, як тiльки ми виходили на вулицю. Здавалося, що вiтер пронизує тебе до кiсток. Але я не знаю, що нас змушувало мужньо переносити всi цi тяготи невiльницької працi, невiльницького життя в сурових умовах крайньої Пiвночi.
   Крiм того в таборi разом з Осiнню що настала, настала i цинга в людей. В них кровоточили ясна зубiв вiд недостачi вiтамiнiв, зуби починали хитатися, а то i так, просто випадали. Нам було дозволено їсти примерзлi ягоди горобини. Нiмецький офiцер, з поради перекладача Сашi Бєляєва, наказав заварювати чай з ялиновою глицею i тiєю ж мерзлою ягодою горобини. Це набагато покращило становище захворiлих людей. В постiйнiй, важкiй роботi нудно прошморгували робочi днi. Скудний харчовий пайок, проглинутий нами за лiченi хвилини снiданку i вечерi, миттю розчинявся в наших кишечниках. Тому ми весь час були голоднi, i органiзм вiд виснажливої роботи вимагав нам закинути що-небудь iз харчiв до рота. Та де було його взяти в неволi. Ми всi були сумнi, безрадiснi, голоднi й холоднi.
  
      -- Порятунок Iвана Черкашина з халепи i знайомство з табiрним перекладачем Олександром Бєляєвим
  
   Я лежав на верхнiх нарах поряд з Iваном Черкашиним. Одного разу, пiд час дiлення картоплi, Iван сказав:
  -- Там, в Брайтенфельдi, нашi хлопцi не дiлять картоплi, а ми тут дiлимо, бо її мало.
  -- Прийде час i вони будуть дiлити, - сказав я.
  -- Поки ситий сохне, то худий - здохне, - мовив Iван, явно жалкуючи за те, що тiкав з Брайтенфельде.
  -- Не канюч! Тебе насильно нiхто не примушував тiкати, сам нав'язався. Тепер нема чого нарiкати на свою долю, - промовив я йому у вiдповiдь.
  -- Коли б не ви зi своїм гуртом, то я б в цей час пив сметану i поганяв бикiв, - висловлював своє Iван, не здаючись.
   Так тiльки тепер я зрозумiв, що Iван Черкашин розкаюється у зробленому вчинку - втечi з Брайтенфельда. Тому я вирiшив цю тему бiльше не ворушити й не розмовляти про неї.
   Хоча Iван i не був членом нашого гурту Опору, але вiн майже всi нашi плани знав. Через це ми не довiрили йому отруїти корiв, хоча це йому було зробити найлегше. Все ж таки ми йому вiрили. Вiн знав про пiдготовку до втечi з табору, бо переховував нашi сухарi в дорогу на фермi. Тому вiн охоче приєднався до нашого гурту при нагодi втекти з полону.
   Пiсля цiєї розмови з Iваном, я весь вiльний час таємно спостерiгав за перекладачем Олександром Бєляєвим. Менi весь час з думки не виходило одно речення старожила - в'язня при першiй нашiй розмовi при приїздi в цей табiр. - Перекладач стежить за ослабленими людьми, та по черзi залишає працювати в таборi на легкi роботи. Та ще й: нiхто i нiколи в нього не бачив, в його руках нагайки, як це роблять майже всi перекладачi. Та й за цей час я нi разу не чув вiд нього лайки до людей. Вiн якось вдумливо старався по можливостi помогти знедоленiй людинi, яка стоїть на гранi життя i смертi. Тодi з цього випливає єдиний висновок: - вiн наша, радянська людина у якої залишилась совiсть. Бо зрадник коли - небудь мiг себе проявити з поганої сторони.
   Але як тодi з ним зв'язатись? Чи не помиляюсь я? Як все - таки виявити, хто вiн насправдi?
   Раптом в наш табiр приїхали солдати iз РВА - росiйської визвольної армiї, весь час ходив з ними по кiмнатах. Цi - "рогатики", як ми їх мiж собою називали, приїхали агiтувати вступати у росiйську армiю генерала Власова, який перейшов на бiк фашистiв. Тодi я якось помiтив, що коли якийсь в'язень ловився на їх гачок i записувався до їх лав, то радостi Олександр - перекладач вiд цього не получав. А навпаки було видно, що Саша був незадоволений цим.
   Пiсля цього випадку я все ж таки вирiшив звернутись до Сашi.
   Але як? Коли й де? Обер-полiцай Грiша i його помiчник Фомич - його вороги й мої. В цьому я був впевнений. А Саша весь час був у них на очах. Одного разу Олександр вийшов з кухнi i повiльно пiшов до табiрної команди, яка працювала бiля кухнi. Тодi я швидко догнав його i звернувся до нього нiмецькою мовою, надiючись, що мене мало хто зрозумiє iз - за масового не володiння нiмецькою.
  -- Ви на кого працюєте пане перекладач?
  -- А тобi яка для цього справа? - сказав по нiмецьки вiн.
  -- Для мене це дуже важлива справа, - промовив я йому.
  -- Зайдеш в кiмнату полiцаїв, там поговоримо. Нi, зачекай. Я запишу твiй номер собi в блокнотик.
   Записавши мiй номер в записну книжечку. Вiн засунув її у внутрiшню нагрудну кишеню i крикнув до мене:
  -- Кроком руш в барак!
   Пройшов день, два - не викликає. Я сам не наважуюсь зайти. А мене весь час мучила тривога. Я не витримав i розповiв Iвану про цю зустрiч.
  -- Я бачу, що ти знову влип. - байдуже вiдповiв Iван.
  -- Мухи влипають, - вiдказав я йому.
  -- А ти й є муха для фашистiв.
  -- Я не хочу бути мухою, краще бути маленькою осою.
  -- З тобою Андрiю важко говорити. Але я хочу тобi розповiсти одну iсторiю, яку я приховав вiд тебе.
  -- Яку iсторiю? - здивовано запитав я його.
  -- Я записався у РВА, - з гiркотою сказав Iван.
  -- Ти, що, здурiв? - накинувся я на нього. Вiйна через пiвроку чи рiк закiнчиться. Тобi це треба?
  -- Через тиждень приїдуть солдати iз росiйської визвольної армiї генерала Власова. Тодi нас переведуть в одну кiмнату. Ми будемо працювати в погребi, перебирати картоплю, а ввечерi не один, а два черпаки супу.
  -- Ти що ж хочеш нашим суспiльним супом врятувати своє паскудне життя? За один лишнiй черпак супу - продати Батькiвщину, - сердито сказав я.
  -- Ти помовч! Я, що не розумiю, що я необдумано поступив. Ти краще порадь, як вiд них вiдчепитись.
  -- Ти що писав у заявi? - запитав я.
  -- Я, Черкашин Iван Тимофiйович, 1919 року народження. Уродженець села Щепки, Курської областi. Заява. А далi - прохання.
  -- Мене не цiкавить твоє брудне прохання. Ти говори, чи приставив свiй табiрний номер?
  -- Нi! - радiсно вiдповiв Iван.
  -- От i добре! Коли тебе будуть викликати тi "рогатики" - ти мовчи, не вiдповiдай на своє прiзвище. В нас, крiм металевих жетонiв з особистими номерами, нiяких документiв не має. I на цьому буде кiнець, - порадив я товаришу.
  -- Ти десь вийшов, а я такий голодний був, що сам не знаю, як i згодився на цей вчинок. А через якусь годину, досконально продумавши те, що я вкоїв, розкаявся в цьому. А потiм тобi соромився розказати, - щиро зiзнався Iван.
  -- Не бiйся i не журися, я думаю все буде добре, - порадив я своєму другу.
   На другий вечiр, пiсля розмови з Iваном, Олександр - перекладач викликав мене до себе разом зi штрафниками. Ми, декiлька душ, зайшли в кiмнату. Олекса, як завжди сидiв i щось собi малював. Вiн залишив свою роботу i звернувся до нас:
  -- Розповiдайте за що майстер записав вашi номери.
   Побачивши мене, вiн наказав менi вийти з кiмнати.
  -- Пiсля них окремо зайдеш в кабiнет! - звернувся вiн до мене.
   Переговоривши зi штрафниками й довго не затримуючи їх, Саша закликав мене до кiмнати.
  -- Тобi навiщо знати як я працюю i на кого?
  -- Хочеш, я вiдправлю назад до Германа в Нiмеччину. Там взнаєш на кого я працюю.
  -- Дякую! Я зрозумiв. Я можу йти? Мiй номер вам вiдомий. Як зробите, так i буде. Тодi я буду знати на кого ти працюєш.
   Я ступив до дверей i хотiв вже вийти.
  -- Зачекай хвилину! Чому виникло у тебе таке питання? - вже iншим тоном запитав вiн мене.
  -- Погано працюєте товариш Бєляєв, я це сам помiтив, а якщо зрадник?
  -- Дякую за застереження, - вiдповiв вiн.
  -- Можеш iти. Коли будеш потрiбний, я покличу тебе. Сам до мене не пiдходь. Придивляйся до людей у своїй командi. Про нашу зустрiч нiкому нi слова.
  -- Добре! Я все зрозумiв, - вiдповiв я йому i вийшов задоволений з кiмнати полiцiї.
   В той час я вже працював в лiсовiй командi. Праця в лiсовiй командi була ще нестерпнiшою, нiж на земляних роботах. Наша доля цiлком i повнiстю залежала вiд нiмецької охорони та майстрiв. Нiмцi в основнiй своїй масi вiдносились до вiйськовополонених жорстоко. Трохи краще вiдносились до нас вартовi, та майстри привезенi з окупованих фашистами країн. Це Судетськi - чеськi нiмцi, словацькi, навiть австрiйцi, правда, не всi. Цi нiмцi галопом нас не пiдганяли. А жорстокi фашисти примушували носити колоди дерев в 50 кг i бiльше, рiвняючи нас до своєї фiзичної сили. Пiд цiєю непосильною вагою знедолений падав, оббивав собi руки й ноги, деколи товк плечi, голову. Цi фашисти смiялись з них i записували їх номера, щоби залишити їх без тютюнових виробiв. А деяких таким чином людей, що проштрафилися, навiть настирнi фашисти вiдправляли в карцер, де ще бiльше виснажували людину. Так проходила каторжна праця в фашистськiй неволi.
   Через деякий час Iван повiдомив менi: - Нарештi я вiдчепився вiд тих "рогатикiв". Ще раз дякую за пораду. Бiльше вони мене не заманять у РВА Власова.
   Новий 1944 рiк нiс для нас - рабiв 20 столiття, дальше горе каторжних робiт, постiйний холод i голод. Нiяких кращих змiн для нас не вiдбувалося. Олекса Бєляєв, як художник за фахом, часто вiдлучався iз нашого табору. Його нiмецькi офiцери охоче забирали у свої табори для того щоби вiн їм щось намалював, то портрети з себе, з жiнок, дiтей, чи мiсцевi, норвезькi пейзажi. А вiн для радянських невiльникiв був невеликим чарiвником, який в мiру своїх можливостей помагав їм, як мiг.
   А ми - вiйськовополоненi, як заведенi старi роботи зi старими батарейками, змученi важкою працею, постiйним недоїданням i пiвнiчним холодом, ввечерi швидко лягали спати...
   Iван, соромлячись свого поступка - вступу в армiю Власова, зi мною майже не розмовляв.
  
      -- Праця на радянське пiдпiлля для зриву прокладки тунелю через гору для будiвлi залiзно - дорожньої колiї
  
   На початку лютого 1944 року, нашу лiсову команду послали в погрiб табору перебирати картоплю. Олександр Бєляєв залишив мене в табiрнiй командi. А з командою, яка працювала в лiсi, в погрiб пiшли полiцаї, як помiчники вартового солдата. В таборi залишився лише Олександр - перекладач i вартовий полiцай по кухнi. Пiсля обiдньої перерви Олександр викликав мене в майстерню.
  -- Як справи? - з цiкавiстю, запитав мене Олександр.
  -- Добре! Половина людей в нашiй командi стiйкi, мужнi, нашi люди.
  -- Не дуже добре! - сказав Олександр. Менi теж вiдомо, що понад 90 вiдсоткiв людей в Бренхаймi, нашi чеснi, радянськi люди. Але ми не можемо дiбратись до глибини їх душi. Наше завдання - це очистити їх вiд зрадникiв i боягузiв. Боягуз - це подвiйний зрадник. Нам потрiбно уважно вивчити тих людей, з якими будемо мати безпосереднiй зв'язок. Але це дуже важко в наших умовах. Ось головна причина, яка перешкоджає нам об'єднатись в єдиний могутнiй кулак.
   Олександр пiдвiвся, вийшов в коридор покурити, хоча вiн мiг палити й в кiмнатi, щоби перевiрити, чи не пiдслуховує нас якийсь зрадник. А повернувшись, то вiн продовжив:
  -- В мене є вiдомостi, що великi угрупування нiмецьких вiйськ дислокуються в районi мiста Кiркенес. Можна сподiватись, що незабаром, цi вiйськовi пiдроздiли будуть проходити цiєю дорогою на будiвництво якої ми ходимо на роботу. Це єдиний шлях, який сполучає Мо i Рана з Нарвiком, з морем, звiдки вони можуть евакуюватись, пiсля наступу радянських вiйськ. Але таке нашi союзники - англiйцi й американцi не пропустять. Ось для чого нiмцi так поспiшають будувати залiзницю. Це єдиний шлях, але не дуже надiйний. По нiй пройде боєздатна нiмецька моторизована бригада i дорога буде зруйнована.
  -- Наше завдання - це затримати будiвництво залiзничної колiї. Цим самим ми приблизимо день Перемоги, якої з нетерпiнням чекає все людство планети. Перш за все нам треба затримати прокладку тунелю. Особливо, на нашiй дiльницi. Це перший великий тунель. Його довжина 183 метри. Нiмцi вiд Мо i Рана вже прокладають з/д колiю. Нам треба вивести з ладу компресори, затримати бурiння. Завтра повiдомиш менi надiйних людей зi своєї команди. Увечерi подаєш менi їх номери. А пiсля завтра пiдеш в тунель. Тобi ясно? Ти бiльше не знаєш тих людей, що працював з ними. Вони не знають тебе.
   Але на другий день, Олександр послав мене ще раз в лiсну команду, де я ще так саме пiдбирав йому надiйних товаришiв. Так пройшов ще тиждень i я виконав його завдання. То тiльки через тиждень я був в гуртi тунельникiв. Працюючи в тунелi, в нiчнiй змiнi, я не мiг вибрати зручної хвилини, щоби познайомитись з новими людьми. Ми вантажили гiрську породу, яку тiльки що зiрвали перед нашою змiною. В тунелi було повно диму. Ледь - ледь поблискують лiхтарики - карбiдки. Дихати було неможливо, бо кам'янi порохи з димом застряють в носi, горлi, легенях i напiвпустому шлунку. З кожним нахилом за камiнцем - темнiє в очах, тягне на блювоту, а блювати нiчим. Болять легенi, та болить пiд грудьми, мучить спрага. У вухах дзвенить, бо стукотять, скрегочуть вiдбiйнi молотки. Ноги пiдкошуються i ти вiдчуваєш, що ось - ось можеш впасти. А фашисти пiдганяють нас й все кричать:
  -- Schnell! Schnell! - Швидко - швидко!
   Вони не дають нi води попити, нi горло прополоскати водою. Я вже четвертий день працюю в тунельнiй командi. А все не маю часу познайомитись iз товаришами по роботi. Мучить совiсть, що я не виконаю завдання. Зате я виявив зрадника. Вiн пiдiйшов до мене i зневажливо сказав:
  -- Чого ви цей камiнь берете вдвох? Вiн легкий! Ось дивись, я один повантажу його в вагонетку.
   Вiн готовий був вилiзти зi своєї шкiри, продати товаришiв, аби ввечерi на кухнi отримати лишнiй черпак супу, а на обiд вiд майстра отримати скоринки хлiба. Наш тунель затримував прокладку залiзничних рейок по всьому шляху залiзничної колiї. А фашисти витискали з нас останнi соки, щоби пробити тунель для з'єднання Мо i Рана з Нарвiком. Через два тижнi Олександр викликав мене в майстерню. Переступивши порiг, я побачив Михайла, який виготовляв для нiмцiв прекраснi портсигари пiд сигарети.
  -- Говори, це наш товариш.
  -- Менi говорити нiчого. Там весь час стоїть над головами майстер, а ще є один ,,рогалик,, - зрадник. При ньому нiчого такого протизаконного нiмецькiй владi не можна говорити. Цей тип страшнiше майстра. Майстер нашої мови не розумiє, а цей тип - це своя виразка. Вiн на мене з першого дня напав. Весь день обвинувачував в несумлiнному вiдношеннi до працi. Менi товаришi також пiдтвердили про його пiдлабузницькi вiдносини з майстром i застерегли про це.
  -- Завтра я його звiдти заберу. Скажеш менi його номер, а на його мiсце вiдправлю нашу, надiйну людину. А ти пiдеш в iншу команду. Бо нам треба мати в кожнiй командi своїх стiйких i надiйних людей, готових на все ради перемоги над ворогом. То тобi ясне завдання? Якщо все зрозумiло, то можеш iти.
   На другий день я працював вже в iншiй командi - лiсовiй. Бо ще ранiше я Олександру говорив, пояснюючи, що менi найзручнiше виконувати завдання в цiй лiсовiй командi. Часто бувають такi випадки, що вартовi не ходять за нами пiд час роботи. Вони стоять на мiсцях, а ми проходимо повз них то вниз, а то вверх на трасу. То по дорозi можна переговорити з людьми про все, що тобi потрiбно.
   То в той день я познайомився з в'язнями нового для мене гурту. Спiлкуючись пiд час роботи з людьми, я до кiнця тижня познайомився з товаришем, який погодився спiвпрацювати з нами - табiрними пiдпiльниками. В таборi щопонедiлка, коли мiнялись мiсцями нiмецькi вартовi й гурти робочими мiсцями, та доукомплектовувались прiоритетнi команди для робiт. Це був сприятливий день для Олександра. Бо вiн мiг непомiтно в цей день перевести мене в потрiбну для справи команду. Я працював в лiсних командах по тижню, чи по два. Тривалiсть перебування в одному гуртi залежала вiд характеру людей i сприятливих умов, якi у свою чергу залежали вiд охорони та майстрiв. Для того, щоби добре розiбратись з людиною, яка би дiяла для затримання планiв нiмцiв побудови залiзно - дорожньої колiї вiд Мо i Рана до Нарвiка, менi потрiбен був час. Вiн менi був потрiбний для добровiльної вiдвертостi людини, взнати його номер. А це уповiльнювало роботу. Пiдготовленi мною товаришi проходили перевiрку в майстернi Олександра. I тiльки пiсля цього їх вiдправляли в вiдповiднi гурти на роботу.
   З наказу Олександра, я бiльше не мав права з ним зустрiчатись, щоби не викликати пiдозру в наших ворогiв - фашистiв, полiцаїв, майстрiв, чи їх пiдлабузникiв.
   Але на початку червня 1944 року ми побачили наслiдки своєї справи. Вийшов з ладу компресор повiтря на пiвденно - захiднiй сторонi тунелю. Та ще й з перебоями працювали двигуни в серединi тунелю. Часто застрягали бури в пiвнiчно - схiднiй сторонi тунелю. Фашисти били бурильникiв, примушували витягувати перекошенi бури з породи, садили їх в карцер. Деякi бури залишались в породi, а пiсля зриву породи вони виходили з ладу. Але люди йшли на це, знаючи чому фашисти так поспiшають з'єднати Мо i Рана з Нарвiком. Кожна людина, що пройшла перевiрку в Олекси, получали свої першi завдання i були проiнформованi про подiї на фронтi.
   В кiнцi червня 1944 року, Олександр викликав мене в майстерню. Вiн малював картину, Михайло сидiв за робочим столом. Олександр глянувши на мене усмiхнувся. Раптом вiн гримнув на мене навiть не привiтавшись:
  -- Ти кого менi присилаєш? Що я йому поручу - картоплю чистити? В нас її варять в мундирах. Ось послухай про свого колегу:
  -- Де працюєш? - питаю його, - в якiй командi?
  -- У тунелi з пiвденної сторони у 8 бригадi вантажником.
  -- Як у вас робота просувається? Скоро закiнчите свою дiлянку? Великiй Нiмеччинi до зарiзу потрiбна залiзнична колiя. Вiдповiдай правду. В мене є точнi вiдомостi про твої заняття в своїй бригадi!
  -- Пане перекладач, це якесь непорозумiння. Я... я працюю як i всi люди, стараюсь з усiх сил, але де тi сили при таких харчах.
  -- Я не про твої харчi питаю, я питаю тебе: чим ти займаєшся в бригадi?
  -- Не розумiю! Я працюю по можливостi.
  -- Де працював до вiйни? Ким працював?
  -- Бухгалтером в колгоспi. Житомирська область. Україна.
  -- Так i там працював? - перебиваю розмову.
  -- Ти комунiст? Вiдповiдай!
   Вiн опустив голову вниз, руки тремтять, топчеться на мiсцi, трясеться й уперто мовчить.
   Олександр витяг з нагрудної кишенi аркуш паперу, на якому був написаний мiй номер 79164 П д.
  -- Пам'ятаєш цей номер?
   Вiн трясеться i мовчить. Вiн забув, що твiй номер пароль. Вiн трясеться i мовчить. Бо забув, що має розмову зi своїм товаришем.
   Тодi Олександр показує його номер 79003 П д., який я йому передав.
  -- А це чий номер?
   Вiн трясеться i мовчить.
  -- Я бачу, що ти забув про все на свiтi, та навiть свого номера не пам'ятаєш. Шагом марш звiдси! Забудь, що ти був в цiй кiмнатi!
  -- Якщо ти менi будеш присилати таких людей, то ми за пiв року не пiдготуємо потрiбних нам борцiв для справ приближаючи нас до Перемоги. Нам треба негайно закiнчити цю роботу, якнайскорiше. В крайнiм випадку до половини серпня цього року.
   На закiнчення нашої розмови, Олександр посвятив мене в останнi новини. Вони були радiсними. Наша Батькiвщина майже повнiстю звiльнена вiд фашизму. Червона Армiя визволила i Румунiю вiд фашизму, вступила в Болгарiю. Нiмецький пiвнiчний фронт повнiстю вiдрiзаний вiд Фатерлянду - Вiтчизни. Незабаром фашисти будуть торочитися по цiй одинокiй шосейнiй дорозi в Мо - це мiсто, Рана - рiка, яка впадає в море. А разом складає назву Мо i Рана.
   Вiд Олександра я вийшов радiсний i схвильований, але не задоволений собою. Зайшов в кiмнату i швидко зайняв своє мiсце. Нi постояти, нi посидiти було нiде. Кiмната маленька, 5 на 6 метрiв. По обидва боки триповерховi нари. На кожнiм ярусi нар помiщалось по 8 осiб. Посерединi 2 метровий прохiд. В центрi грубка - румунка. Всiм в'язням неможливо було помiститись. Треба було швидко займати мiсця на нарах i лягати.
   Того вечора я довго не мiг заснути. Лежав собi i думав: В мене не багато залишились гуртiв в яких треба працювати. Але треба краще придивлятись до людей, щоби вдруге не зробити помилки, як iз тим бухгалтером. Але якщо в цю справу залучити Iвана. Чи послати його до Олександра на перевiрку. Думка залучити товариша до боротьби, не давала менi спокою. Але друга думка була протилежною. Iван нiчого не повинен знати. Досить того, що я його витяг з Армiї Власова. I я твердо вирiшив: - Iван не пiдходить до нашої справи. Хоча на той час, я не знав, як мали розвернутись подiї, i що ми мали робити. В мене було одне завдання. Це - посилати до Олександра вiрних, незламних, наших, радянських людей i бiльше з ними не зустрiчатись. Так я i заснув. Сон з мене взяв все погане.
  
      -- Будiвництво табору "Абееля" поблизу Бренхая.
  
   Незабаром нiмцi стали будувати табiр поблизу Бренхая. Вiн звався "Абеель". Будiвництво виконували наспiх. Просто на палях ставили пiдлогу. Навiть не розправляли ґрунту пiд майбутнiм бараком. На кiнцi пiдвалин ставили пiвкруги фабричної марки. Цi дуги оббивали грубим картоном. На передньому причiлку були дверi й вузеньке вiкно. Причiлки оббили дошками й барак готовий. А пiд пiдлогою бараку пси можуть бiгати.
   В Бренхаї, в той час, копали ями пiд вiкнами з зовнiшньої сторони бараку. Призначення цих добудов нiхто не знав. Деякi товаришi говорили: це таким засобом нас можуть нiмцi пiдiрвати. Я не заперечував цi гiпотези. Фашисти мали досить вибухiвки, їм i без ям нею можна швидко пiдiрвати все, що завгодно.
   Незабаром все прояснилось.
   В нашi свiтлi кiмнати фашисти загнали коней, а ми стали жити в холодних картонних бараках.
  
      -- Подальше залучення надiйних людей в пiдпiлля Опору фашизму
  
   Я все працював в рiзних бригадах, та все шукав достойних людей для активної пiдпiльної роботи. Згодом я набув чималого досвiду для себе серед нових людей.
   Я, потрапивши в нову бригаду, в першу чергу шукав своїх землякiв. Знайомився з ними, розпитував про їх довоєнне життя. А потiм вивчав характер людей. Основне вiстря розмови я спрямовував на визначення духовного свiту людини, її вiдношення до радянської влади, та особистi переконання про справедливiсть i правду людей.
   Отак я видiляв з гурту одного, чи двох свiдомих осiб i розповiдав їм про подiї на фронтi. А тодi разом ми приходили до певного висновку, що Нiмеччинi скоро кiнець.
  -- Зате в Норвегiї фашисти почувають себе впевнено, - часом скаже спiврозмовник.
  -- Це ти тут прав! Тут вони сильнi, бо вони поставили норвезький народ, разом з нами на колiна. То починаючи з себе, нам треба пiднятись на ноги. Нам негайно потрiбно об'єднатись. Бо стиснутий кулак - це сила. Незабаром по цiй дорозi, - показую наочно вниз рукою, - пiдуть нiмецькi вiйськовi частини в Мо i Рана. З Мо i Рану їм легше буде дiбратись до моря i морем кораблями додому, до Нiмеччини. Наше головне завдання на цей час - затримати їх рух, перешкодити їх повернення до Фатерлянду. Це наше бойове завдання. Це буде наш вклад в суспiльну скарбничку Перемоги над фашизмом.
  -- Як це зробити? - цiкавились мої спiврозмовники.
  -- На це ти отримаєш наказ вiд старшого. Для цього потрiбна одна умова. Ось мiй номер. Запам'ятай його - це пароль. Я запам'ятовую твiй номер. I якщо щось пiде не так i ти зрадиш, то тебе за цим номером найдуть i покарають. А так тебе знайдуть, пiдiйдуть, чи десь викличуть. Хто назве мiй номер - це своя людина.
   Але не так - то легко виходить на практицi. На це витрачалися днi та тижнi.
   На завадi розмови стоять i вантаж на спинi, i вартовий, i майстер, i так далi. Але як не було важко, про те я виконував завдання, хоча i не завжди в строк. Швидко, надто стрiмко промайнуло коротке пiвнiчне лiто.
   Ми знаходились за 23 км вiд полярного кола. Днi весь час скорочувались. Сонце вже ранiше сiдало за високi Скандинавськi гори. Повiтря стало вологим. Безперестанку сiче густий, дрiбнесенький дощик. Знову вдень наш одяг промокав наскрiзь, вiрнiше, в першу чергу, шинелi, якi додавали нам зайву вагу, а не комфортнiсть. В бараках нестерпний холод. Люди так тремтiли, що зуб на зуб не попадав. Тiснота. Нiде розвiсити шинель, щоби її просушити. Грубка - румунка, горить цiлу нiч, але тепло тримається тiльки навколо неї. Зi щiлин пiдлоги свистить крижаний вiтер.
   Такого сiрого, похмурого ранку в кiнцi вересня 1944 року, почався рух нiмецької вiйськової технiки повз табiр Бренхай. Безперервний, монотонний гул автомашин, тягачiв, самохiдних гармат нi на хвилину не вщухав на протязi трьох дiб. Це проходила одна iз найкраще укомплектованих нiмецьких вiйськових бригад. Вони рухались в Мо i Рана. Нашi фашисти, що охороняли нас, радiючи, говорили:
  -- Через три днi вони будуть в Фатерляндi. На Батькiвщинi!
   Глянеш - серце болить! Така грiзна технiка рухається днем, як у мирний час. На третiй вечiр рух припинився. Ми вiльно могли повертатися в табiр по зруйнованому шосе.
  
      -- Нове таємне завдання Бєляєва
  
   Через день пiсля передислокацiї нiмецьких вiйськових частин Бєляєв викликав мене в майстерню i повiдомив:
  -- Завтра пiдеш працювати в тунель! Пiсля вечiрньої перевiрки обмiняєш шинель. Отримаєш довгу, не по росту, щоби видiлявся серед товаришiв. Далi слухай уважно:
  -- В тунелi, до вашої бригади пiдiйде невiдомий чоловiк в пальто, з темно-коричневим портфелем в руцi. В нього на руках будуть чорнi рукавички, якi будуть закоченi бiлим хутром наверх. Вiн уважно оглядатиме ваше мiсце роботи. Як iнженер, буде цiкавитись вашою роботою. Одночасно зверне увагу на руського вiйськовополоненого, одягнутого в довгу не по росту шинель, радянського зразка.
  -- Gute Arbeit? Du bist klein, ein vagen ist klein, - скаже вiн звертаючись до тебе.
  -- Гарна робота? Ти маленький, невиразний малий.
   - Nein. Ich bin groß!
   - Нi! Я великий! - Вiдповiдаєш ти.
   - Невiдомий чоловiк знiмає рукавичку, розмовляє з вартовим про те що в тунелi значно теплiше, як на дворi. Раптом в нього з рук вислизне рукавичка i впаде просто перед тобою. Ти її швидко пiднiмеш i вiддаси її йому в руки, й скажеш:
  -- Гер iнженер, покурити. Раухен бiтте!
  -- Вiн витягне пачку сигарет i дасть тобi одну iз них. Олекса витяг пачку сигарет i дав менi. Таку сигарету дасть тобi той iнженер. Врахуй одне: ти цих сигарет не маєш права всiх скурити, поки не виконаєш завдання. Хто знає, коли вiн прийде. Коли ти вiзьмеш у нього сигарету, то швидко положи її в праву кишеню шинелi. Отримавши, швидко не прикурюй, не кури нi в якому разi. Закурюй тiльки з цiєї пачки. Ти сам знаєш, що в тебе буде багато охочих любителiв покурити. Iнженер витягне портсигар i дасть ще кiлька сигарет людям iз вашого гурту закурити. Напевне майстер дозволить перекурити, коли iнженер задоволений роботою цiєї команди. Iнженер буде непомiтно стежитиме за тобою, за твоїми дiями. Чи не будеш ти спiшити з запаленням сигарети, та чи помiняєш ти її на iншу з iншої кишенi шинелi. То тодi, коли ти все точнiсiнько виконаєш, то вiн буде впевнений, що натрапив на свою людину. Добре подумай i запам'ятай. Якщо ти щось не зрозумiв, то питай зараз.
   Менi повторення не потрiбно було, я все зрозумiв i запам'ятав.
   Я працював вiд суботи до середи в тунелi. А в середу о 12 годинi дня прийшов невiдомий нам чоловiк. Я виконав все точно, як мене iнструктував мiй старший товариш - перекладач Бєляєв.
  
      -- Радiснi новини
  
   А ввечерi я принiс Олександру сигарету, яку я отримав вiд невiдомого менi iнженера. Олександр швидко розiрвав її, витяг клаптик цигаркового паперу i заглибився в читання написаного тексту.
   Бєляєв, прочитавши записку, миттєво вигукнув:
  -- Аm Freitag! Freiheit! Das Ende der Arbeit, das gut!
  -- В п'ятницю! Свобода! Кiнець роботи, оце добре!
  -- Завтра ти будеш працювати в табiрнiй командi. Тодi там отримаєш наступне завдання.
   В четвер я працював в табiрнiй бригадi. Цiлий день падав густий мокрий снiг. Вiн товстою ковдрою покрив крутi схили гiр. Зима повiльно, але наполегливо спускалася з вершин гiр все нижче i нижче. Та в долинi мокрий снiг швидко танув.
   Пiсля обiдньої перерви Олександр вийшов з кухнi до нашої бригади. В той час ми рiзали й кололи дрова.
  -- Набери дров i неси, - сказав вiн менi.
   Коли я набирав їх, вiн сказав менi:
  -- Завтра, в пiвденнiй сторонi табору будемо копати канаву, щоби з площi стiкала вода.
  -- Кидай дрова, потiм їх вiднесеш. Пiдемо i я тобi покажу, як вона буде проходити, - сказав Беляев.
   Вiн вiдвiв мене в сторону i продовжував:
  -- Завтра, по сигналу - кiнець роботи, нашi товаришi знищать вартових, переодягнуться в нiмецьку форму i поведуть людей в табiр, щоби негайно знищити нiмецький караул табору. Як тiльки пiдiйдуть першi колони до ворiт, ти негайно привернеш на себе увагу вартового на цiй вежi. Нашi товаришi його знищать, - закiнчив Олександр.
   Я нiчого не знав про цю пiдготовку. То схвильовано сказав:
  -- А друга вежа? Там теж є кулемет! А нiмцi в Набволен, Заполярка, Мо i Рана?
  -- Це не твоя справа. Виступаємо ми не однi. Зв'язку мiж таборами не буде. Охорона табору пiдтримки не буде мати нi звiдки, а ця вежа нам не заважає. З неї до ворiт не видно. Хiба буде стрiляти по кухнi. Хай стрiляє. На той час там нiкого не буде. Я пiшов, в мене не має часу.
   Олександр швидко пiшов у барак. Я ж повернувся до товаришiв по роботi радiсний, схвильований i водночас трохи скривджений, за те що я про це взнаю в останню мить.
  -- Що вiн вiд тебе хотiв? Ми чули, що ми завтра будемо копати якусь канаву. Ти бачив те мiсце? Важко буде копати? - запитували мене товаришi.
  -- Я думаю, що, мабуть ми не будемо копати. Бачиш, як похолодало? На трасi вже стоїть справжня Зима. На нiч буде мороз. Звiдки та вода вiзьметься. Бєляєв, гауптману ще нiчого не говорив.
   Я не мав охоти розмовляти. Мене мучила одна думка: як все робиться конспiративно вiд своїх товаришiв. Це через тих запроданцiв - рогатикiв, якi погодились до вступу до росiйської армiї генерала Власова, яку контролювали фашисти. Навiть я, не остання людина в табiрнiм пiдпiллi, до останнього не знав чим займалися тi люди, яких я виявляв пiд час роботи i спiлкування з ними, та яких я вiдправляв до Олександра.
   Зараз я теж не маю права розказати цим товаришам про те що має бути завтра ввечерi. Може вони всi свої, може вони могли б завтра допомогти менi якнайкраще виконати завдання. Але як знати, чи не виявиться якась гадюка мiж ними i наше повстання буде виявлено фашистами. Я не маю права ризикувати, та пiдводити своїх товаришiв по пiдпiллю.
   Вночi був мороз, але зранку на дворi потеплiло, а пiд вечiр подув сильний, крижаний вiтер. Могутнiй холодний циклон охопив пiвнiчну Норвегiю. Густий снiг швидко застелив табiрну площу. Пiвнiчна зима схопила у свої обiйми всi низини, де були розташованi робочi табори радянських вiйськовополонених. Поривчастий пiвнiчно-схiдний вiтер вихором пролiтав мiж двома пасмами високих гiр. Скрипiли високi сосни, додолу гнулись тонкi горобини. Мокрий снiг швидко покрився льодовою скоринкою. Наступила справжня Зима. А менi не спалося того незабутнього четверга. Менi дуже хотiлося розповiсти Iвану про завдання, яке я отримав вiд Олександра. Але наказ - є наказ. Нiкому - нi слова. Нарештi сон здолав мене. Я впав в глибоке забуття.
  
   10) Переполох в таборi
  
   Раптом бiля 6 годин ранку, сталася побудка всiх нас полонених по тривозi, та команда:
  -- Швидко виходити шикуватись!
   У мене тьохнуло серце. Чого це саме сьогоднi порушився розпорядок дня? Ми завжди вставали о 6 годинi ранку. Керiвники кiмнат i днювальнi йшли на кухню отримувати харчi на людей кiмнат. Потiм їжу дiлили мiж собою i снiдали. О пiв на 8 виходили шикуватись по робочих гуртах. А це раптом команда - шикуватись зараз. Але думати було нiколи. Полiцаї виганяли нас - в'язнiв з кiмнат енергiйно пiдштовхуючи на вихiд, на вулицю. Ми вийшли.
   Глянувши на табiрну площу, я остовпiв. 27 знедолених людей нашого табору стояли вишикуванi в одну шеренгу. Їхнi ноги були закованi одним ланцюгом. В той час в'язнi 20 кiмнати, неподалiк за табором, закiнчували копати довгу яму.
   Нiхто не мiг зрозумiти, що трапилось. Дивлячись на приречену шеренгу полонених товаришiв я впiзнавав деяких з них, бо я вiдправляв їх на перевiрку до Сашi для пiдпiльної роботи в таборi. Вiд цього здригнулось моє серце i запаморочилось в головi. Менi стало ясно: це тi люди, що мали сьогоднi пiсля роботи здiйснювати напад на вартових солдат.
   Як могла трапитись ця трагедiя? Сьогоднi ввечерi всi ми могли вже бути вiльними пiсля табiрного повстання. Я все думав i не мiг дати вiдповiдь, як це так трапилось, що напередоднi повстання основних чинних людей повстання схопили й закували їх ноги одним ланцюгом. Вишикуванi люди табору стояли мовчки. Нiмецький офiцер - гауптман, начальник табору вийшов в центр табiрної площi. Тодi через перекладача вiн оголосив нам таке:
  -- Цi бiльшовики, комунiсти, хотiли вас штовхнути на великий злочин проти Нiмеччини. Але знайшлися "чеснi люди", якi застерегли нас вiд цього великого злочину.
  -- Цих бiльшовикiв негайно розстрiляти!
   Я уважно приглядався до приречених, але нi Олексанра, нi Михайла - слюсаря, серед них не було. Що трапилось iз ними? Де вони? Не вiдомо.
  -- Schritt fЭr Schritt! - Кроком руш! - наказав гауптман.
   I наших вiрних товаришiв повели з табору. Їх повели бiля нiмецьких баракiв, повернули на пiвденний - захiд, де росли тонкi горобини. Там нiмецькi солдати вишикували приречених на смерть, без суду i слiдства, над щойно викопаною ямою. Все це нам добре було видно. Табiр i його околицi було досить освiтленi потужними прожекторами.
   Над цiєю свiжою могилою ще парувала земля. Нам здавалося, що вона - земля огортає своїх нещасних синiв своїм теплом вiд нещадного ворога.
  -- Schießen! - Стрiляйте! - почули ми гучну команду гауптмана.
   Гримнули пострiли нiмецьких солдатiв в ранковiй тишi пiвнiчної Норвегiї. Жертви непочатого повстання якось незграбно падали в останнє їхнє мiсце перебування на цiй далекiй вiд Батькiвщини землi. I вони зникали з нашого зору, як у вулкановiй безоднi. Їхнє падiння перемiшувалось iз важким стогоном, яке ми чули в цiй зимнiй, ранковiй тишi. Та й ще цi товаришi перед пострiлами починали спiвати пiсню "Iнтернацiонал". То до нас ще доносилася велична мелодiя пiснi "Iнтернацiонал". З наказу фашистiв їх поранених i вбитих прикидали землею товаришi iз 20 кiмнати.
   Земля ще довго стогнала i плакала, кликала живих людей на допомогу. Та ми нiчого не могли зробити. Бо нас, як тiльки приречених повстанцiв почали прикидати землею, позаганяли в кiмнати полiцаї.
   Пiсля цього почався звичайний робочий день. Керiвники кiмнат з днювальними пiшли за чаєм i хлiбом. В коридорi скрiзь було чути схвильований шепiт полонених:
  -- А де перекладач Олександр? Де слюсар Михайло?
   Але нiхто нiчого не знав. Я звичайно здогадувався, за що 27 вiйськовополонених нашого табору розстрiляли, але мовчав. Аж на роботi я взнав суть справи. З уст в'язня табiрної команди, який жив у 20 кiмнатi ми довiдались:
  -- Пiсля того, як вивели тунельникiв на роботу, у нашу кiмнату забiг зондерфюрер з двома солдатами, озброєними автоматами й тихо сказав:
  -- Steh schnell auf! Der Tunnel stЭrzte ein. Швидко пiдiймайтесь! В тунелi обвал. Буухх...
  -- Nur leise. Lass den Rest schlafen. - цi речення переводив нам один iз нас - невiльникiв, який трохи розумiв простi нiмецькi команди, та ми й без нього зрозумiли слова - тунель i буухх. Ми, тихо вийшли з барака. Нас вишикували в колону, а в'язнiв з 19 кiмнати в другу колону. Тут я згадав, що Олександр перевiв в 19 кiмнату тих товаришiв, що я до нього вiдправляв для перевiрки й перевiрених ним.
  -- Нiмецькi солдати були дуже схвильованi. Вони ходили кругом нас тримаючи автомати на грудях. Через кiлька тривожних хвилин нiмцi винесли оберемок ножiв. Я злякався. Але нас вивели з табору, дали кирки й лопати. Повели за нiмецький барак копати яму, - закiнчив свою розповiдь товариш iз 20 кiмнати.
   Кiнець трагедiї ми бачили всi. Михайла - слюсаря нiмцi розстрiляли пiсля катувань на другий день. А табiрного перекладача Олександра Беляєва, фашисти катували три днi. Важко пошкодили йому череп голови. То вiн повiсився в карцерi, на своїй бiлизнi, де його тримали.
   Я й далi працював в табiрнiй бригадi. По розбитому шосе знову рухались нiмецькi вiйськовi частини. Солдати порались бiля перевантажених машин, тягнучи на буксирi машину машиною. Пошкодженi машини просто вiдтягували в сторону, щоби вони не заважали рухатись iншим машинам.
  
      -- Жовтень 1944 року, я знову працюю в тунелi
  
   Жовтень 1944 року. До нас знову завiтали "рогатики" iз РВА - росiйської визвольної армiї генерала Власова. На той час ми вже були в таборi "Абеель". А в нашому таборi "Бренхай" в наших бараках розмiщались нiмецькi солдати, якi рухались в мiсто Мо i Рана. За декiлька днiв цi зрадники - "рогатики" ще навербували до своїх лав 14 легкодухих вiйськовополонених у РВА. Цих полонених трохи можна було зрозумiти через дуже важкi умови життя - важка, рабська робота, холод, голод, й без медичного обслуговування. Та поки їх офiцiйно не оформили, то їм видавали лише лишнiй черпак супу i трохи легшу роботу в таборi, чи десь на складi, чи в погребi. То начальник табору - гауптман наказав залишити цих зрадникiв працювати в таборi, в табiрнiй бригадi.
   То я знову потрапив працювати в тунель.
   А в кiнцi жовтня 1944 року фашисти обрiзали харчовий пайок наполовину. Вiн становив на добу: 200 г хлiба, лiтр ледь солодкого чаю, ложка капусти, або ложка рибної кiльки й все. А тут пiвнiч i недалеко вiд Полярного Кола, ще й рано почалась Зима.
   В тунелi широка мотика, або сапа, лопата, кирка, важкий молот, дерев'яна вагонетка - це нашi основнi iнструменти для подолання важкої сiрої породи.
   Високий, холодний тунель в якому непрогляднi порохи i їдкий дим, та в добавок - нестерпний гуркiт бурильних молоткiв - все це на нашому робочому мiсцi. Вiд всього цього у нас - робочих нестерпна спрага, а фашисти не дають нi напитись, нi прополоскати горло. Майстер, через 3 чи 5 хвилин, вбiгає в тунель i б'є, штовхає слабих в`язнiв. Тi - падають на гостре камiння. Ми - радянськi вiйськовополоненi - знедоленi, були такi виснаженi постiйним голодом, холодом, димом, порохами, та непосильною важкою працею, що не могли пiдняти 20 кг каменюку. Так я працював в тому тунелi понад мiсяць. За той час я дуже ослаб i насилу виходив на трасу.
  
      -- Кiнець 1944 р. нове нещастя - я в ревiрi - санчастi.
  
   Одного дня, наприкiнцi 1944 року зi мною трапилось нове нещастя. В нас чомусь не працювала пiдiймальна лебiдка. То майстер давав кожному iз нас на плечi по ящику з толом - вибухiвкою для переноски їх в тунель. Я ледве донiс той злий - важкий ящик до другого повороту дороги, та на пiвдорозi вiн зiрвався з моїх плечей. Я не мав сили щоби втримати його. Наскiльки я був ослаблений. Ящик впавши на каменисту дорогу розбився i куски толу покотилися вниз, по мерзлому снiгу. За це на мене накинулись фашисти - нiмцi, вартовi солдати та дуже побили й руками, i ногами, та прикладами зброї, поки самi вiд цього не стомились. То я ледве очухався вiд тих побоїв i прийшов на робоче мiсце. Там товаришi, як могли пiдтримували мене i привели назад в табiр попiд руки в барак. Скалiчене тiло вило вiд болю разом зi мною i я провалився у сон. А вранцi я не змiг пiднятися з дерев'яних нар i мене вiднесли в ревiр - медицино - санiтарний вiддiл. Туди лiкар - фашист приходив тiльки вранцi на огляд хворих людей. Вiн мiряв температуру у кожного iз нас i якщо в когось вона була пiдвищена, вiдправляв в окремий, вiддалений барак, звiдки нiхто назад вже не повертався. Ранiше, перебування в ревiрi було рiвнозначне смертi. Тепер фашисти так обрiзали харчовий пайок, що давали їсти однаково, що робочим, то i хворим. В ревiрi я лежав i менi приносили товаришi мою порцiю харчiв на нари. Через тиждень я став пiдводитись на ноги i я часто ранком розмовляв iз лiкарем. В мене на той час був вже добрий запас нiмецьких слiв.
  -- Mein Bein schmerzt. Ich kann weder stehen noch gehen.
  -- В мене болить нога. Я не можу нi стояти, нi ходити, - скаржився я йому.
  -- Was kann ich tun? Ich bekomme keine Medizin fЭr dich. Er lЭgt. Es ist mir egal, wo du bist, ob in einem Tunnel oder einer Kaserne.
  -- А я що можу зробити? Лiкiв менi на вас не видають. Лежи. Менi все одно де ти будеш, чи в тунелi, чи в барацi, - байдуже вiдповiдав менi лiкар.
   Так вiн протримав мене десь три мiсяцi в ревiрi. За цей час, бiльше сотнi хворих полонених з опухлими ногами положили в ревiр.
  
      -- Кiнець лютого 1945 р. помiч нового табiрного перекладача i праця на складi
  
   Десь в кiнцi лютого 1945 року лiкар виписав мене з ревiра. Я потрапив на роботу в лiсову бригаду. На той час нiмцi пригнали 80 здорових в'язнiв з Мо i Рану, якi там працювали в порту, на перевантаженнi харчових вантажiв. Через тиждень до мене пiдiйшов новий перекладач табору. З ним я мав розмову, коли менi приходилося працювати в його командi.
  -- Як живеш, земляк? Впiзнаєш мене? - запитав вiн.
  -- Живу, як горох при дорозi в засушливий рiк, аби свiт не без мене, - вiдповiв я йому.
  -- Не падай духом! Дай я запишу твiй особистий номер. Може я тобi якимось чином допоможу, - сказав перекладач на прощання менi.
   Записавши мiй табiрний номер, вiн пiшов десь по своїх справах.
   Я ж цiлий вечiр думав: виходить вiн мене примiтив. Може вiн про мене все знає, що я був членом табiрного пiдпiлля. Бо ж ми з ним розмовляли, та вiн не пiдiйшов менi зi своїми поглядами на життя при радянськiй владi. То може вiн хоче вiддати мене в лапи фашистiв.
   Пройшов день, два... Я працював нормально i мене нiхто не турбував. Команда добровольцiв у РВА генерала Власова iз 14 осiб працювала в Бренхаї, на вiйськовому складi. Один iз них захворiв.
   Тодi новий перекладач направив мене на мiсце цього хворого, в їхню бригаду. Ранком наша бригада пiшла в Бренхай. Крок за кроком i ми - гурт майбутнiх росiйських власiвцiв РВА, i я непомiтно зайшли в Бренхай. Нас вiв нiмецький солдат зi зброєю.
   В сторонi вiд дороги, пiд високою горою стояв недавно збудований польовий склад. При входi на територiю складу нас зустрiв молодий нiмець одягнутий в цивiльний одяг.
  -- Мабуть, iнтендант, - подумав я.
   Нiмець привiтався з вартовим солдатом i запитав нашу бригаду:
  -- Wo ist mein эbersetzer und Koch? - Де мiй перекладач i кухар?
   Я швидко зрозумiв його запитання, то чiтко вийшов вперед i сказав по нiмецьки:
  -- - Der Koch ist im Lager geblieben, er ist krank, ich bin fЭr ihn.
  -- Кухар залишився в таборi, вiн хворий, я за нього.
  -- Gut! Komm mit mir ins Lagerhaus. - Добре! Iди зi мною на склад, - сказав менi завскладу i пiшов в примiщення складу.
   Там вiн розказав менi що треба сьогоднi зробити нашiй бригадi на складi. Я вийшов зi складу i пояснив своїм супутникам iз табору:
  -- Нiмець хоче щоби ви сьогоднi поскладали мiшки в штабеля.
  -- Їх там є декiлька сотень - з вiвсом, макаронами, крупою i цукром. Все це треба посортувати, бо нiмцi, якi вночi привезли вантаж, звалили його хаосом i пiшли спати.
   Через декiлька хвилин нiмець - iнтендант покликав мене на кухню.
  -- Machen Sie ein Feuer im Ofen, spЭlen Sie das Geschirr ab, kochen Sie das Abendessen fЭr zwei Personen, fЭr mich und den Wachmann. Hier sind die notwendigen Produkte.
  -- Розпали вогонь в плитi, помий посуд, звари обiд на двох, на мене i вартового. Ось там необхiднi продукти, - наказав вiн i показав рукою менi, де вони знаходились.
   Все це легко було зробити, i я не затратив на це багато часу - швидко впорався з роботою. Я з'їв залишки вчорашньої їжi, яка залишилась на кухнi i помив на кухнi посуду, нагрiвши води. Та своїм супутникам по бригадi я нiчого не винiс, хоча i мiг.
   Я не думав тут довго працювати, вважаючи що коли вилiкується хворий доброволець у РВА генерала Власова, то вiн може мене скинути з цiєї почесної посади кухара. I я знову можу попасти в лiсову бригаду чи в iншу. Я дуже ненавидiв цих - добровольцiв, "рогатикiв", як їх зневажливо називали iншi вiйськовополоненi.
   Бiля полудня вийшов зi своєї кiмнати завскладу - iнтендант, на кухню. В мене вже всi страви були готовi на обiд.
   Нiмцi пообiдали й завскладу сказав менi:
  -- Lassen Sie uns jetzt ЭberprЭfen, was die Arbeiter dort getan haben.
  -- Зараз пiдемо перевiримо, що там зробили робочi.
   Я вирiшив притиснути цих добровольцiв у РВА генерала Власова. То рiшив доказати їм, що нiмцi вiдносяться до них зневажливо i з насмiшкою дивляться на них. Зайшли в склад. Проходячи складом, я пояснював iнтенданту свiй план наведення порядку в ньому.
  -- Diese Reihe von Taschen sollte nach oben geworfen werden. Und auch von dieser Seite mЭssen Sie zwei Reihen nehmen. Wenn das Auto ankommt, ist es einfacher zu fahren.
  -- Цей ряд мiшкiв треба викинути наверх. А з цiєї сторони теж треба забрати два ряди. Коли приїде машина, то їй легше буде пiд'їхати.
   Iнтендант зi мною погодився. Я потiм пояснив цим добровольцям, чого вимагає вiд них завскладу:
  -- Iнтендант вами не задоволений. Треба заново перекласти оцi й оцi ряди, i викинути наверх мiшки. Це все треба швидко зробити.
  -- Я перекладав хлiб з ящика в ящик, вiдбираючи зiпсований. До обiдньої перерви вiдiбрав 8 хлiбин. Iнтендант вiддав його нам. Припала хлiбина на двох. Менi досталася майже цiла.
   Мої супутники почали кричати, та лаятись iз за цього. Iз-за моєї хлiбини.
  -- Ви не хочете добросовiсно працювати на Нiмеччину! Iнтендант доповiсть про це гауптману, присiк я їхню лайку.
  -- Тодi вони прикусили свої язики, але затаїли на мене свою злобу. Та радились пошепки, як мене позбутись. Щоб не нiмецький вартовий, то вони б мене тут i покiнчили. Я їв хлiб i думав: як менi тут краще пристосуватись, щоби викурити цих вгодованих пройдисвiтiв в тунель, а на їхнє мiсце взяти хворих людей. Пiсля обiду, впоравшись на кухнi, я пiшов заготовляти хворосту на мiтлу. А мої супутники по бригадi, замiсть вiдпочинку, складали мiшки, викидаючи їх на 2 метрову висоту. Незабаром приїхала вантажна машина повна рiзних продуктiв. Розлюченi на мене добровольцi у РВА брали мiшки поперед себе i заносили в склад. В мене не вистачало сили навiть на плечi взяти 50 кг мiшок. Але в мене була робота на кухнi. Впоравшись на кухнi, де я навiв чiткий, iдеальний порядок, я взявся закiнчувати мiтлу.
  -- Feierabend! "Ende der Arbeit". Sie werden morgen den Besen fertig stellen.
  -- Кiнець роботи, - сказав завскладу, - завтра закiнчиш робити мiтлу.
  -- Ich kann morgen nicht hier sein, wenn der Patient den Bezirk verlДsst, werde ich zu meinem Team gehen.
  -- Я завтра можу тут не бути, якщо вийде з ревiру хворий, то я пiду у свою команду, - вiдповiв я по-нiмецьки iнтенданту.
  -- Ich brauche dich hier. Wir werden DachbЖden fЭr Autoreparaturen bauen. Heute werde ich die Wachen bitten, den Hauptmann zu bitten, fЭr mich zu arbeiten.
  -- Ти менi тут потрiбний. Будемо будувати пiддашок для ремонту машин. Я сьогоднi передам вартовим прохання до гауптмана, щоби ти працював у мене, - сказав iнтендант.
   Наступного дня хворий доброволець вийшов з ревiру на роботу. Таким чином нас стало 15 осiб - повна команда. По дорозi на роботу в Бренхай, виписаний iз ревiру доброволець всю дорогу гарчав i гавкав на мене, i на своїх спiльникiв:
  -- Я повинен бути на кухнi! Я доброволець! Як i чого ви допустили бiльшовика на кухню! Я доповiм гауптману, завтра його виженуть з нашої команди.
  -- Мене теж послав сюди гауптман, як фахiвця, будувати гараж для машин. А там буде видно, хто кого, - не здавався я.
   Коли ми прийшли на роботу, доброволець звернувся до iнтенданта:
  -- Das Kommunist! Warum arbeitet KЭche? Platz und ich arbeiten.
  -- Це комунiст! Чого це вiн працює на кухнi. Це моє мiсце, i я там повинен працювати.
   Але вiн дуже погано говорив по - нiмецьки. I вiн знав дуже малий запас нiмецьких слiв. То й сказав всього пару слiв по - нiмецьки.
  -- Was ist passiert? Was will er von dir?-
  -- Що трапилось? Чого вiн хоче вiд тебе? - запитав у мене iнтендант.
  -- Er ist krank - ein Epileptiker, es geht ihm nicht gut in seinem Kopf.
  -- Вiн хворий - епiлептик, в нього не все добре в головi, - пояснив я iнтенданту.
   Але той не поступався i не тiльки словами доказував свою правоту, а й жестами показував нiмцевi, що нас треба помiняти мiсцями.
  -- Was will er von dir? - Чого вiн хоче вiд тебе? - знову запитав мене нiмець.
  -- Er ist Freiwilliger in der RVA von General Vlasov und mЖchte hier Senior und эbersetzer werden. Und er nennt mich Kommunist, weil ich mich nicht freiwillig fЭr die RVA von General Vlasov gemeldet habe.
  -- Вiн доброволець у РВА генерала Власова i хоче бути тут старшим i перекладачем. А мене називає комунiстом за те, що я не вступив добровольцем у РВА генерала Власова.
   Iнтендант засмiявся, махнув рукою добровольцю, i добавив:
  -- Gut. Arbeit!
  -- Добре. Працюй! - I повiльно направився на склад, махнувши менi рукою, щоби я йшов за ним.
   Так я й далi працював кухарем i перекладачем на складi в Бренхайї.
   Йшов вже другий мiсяць весни 1945 року. Мiнялися днi, мiнялися тижнi, мiнялися вартовi. Тiльки не мiнявся гурт зрадникiв радянської влади - добровольцiв у РВА. Нарештi до нашого гурту приставили нового вартового солдата - чеха по нацiональностi. Вiн взнав, що цей гурт - це добровольцi у РВА. Спочатку вiн просто смiявся з них, а потiм почав ганяти до роботи цiлий день, не даючи їм нi покурити, нi вiдпочити.
  -- Роби добже, притко! Лусь! Давай!
   Завскладу мовчав, дивився i смiявся. А коли той кудись вiдходив, чех кричав їм:
  -- Вуйна (вiйна) фербай! Шваби капут! Русь глупи!
   Одного вечора, пiд кiнець уже роботи, я попросив iнтенданта взяти в табiр для товаришiв розсипанi продукти, якi ми позамiтали в складi. Вартовий чех охоче пiдтримав моє прохання. Нiмець дозволив, давши вiд себе вартовому записку, щоби караульнi солдати на воротах не мали до мене претензiй. Я без перешкод принiс у табiр невеликий пакунок. По кiлограму харчiв вiддав двом товаришам по нарах. Половину залишив пiд їхню охорону i пiшов шукати Iвана, якого не бачив понад 4 мiсяцi. Я обiйшов всi бараки, але нiде Iвана не знайшов.
  -- Мабуть, Iван в ревiрi. Але стороннiм в ревiр нелегко попасти. Понад три мiсяцi я лежав в ревiрi, та Iван нi разу мене не навiдав. А може Iван в тунелi працює? - думав я i повернувся у свiй барак.
   Я вiддав решту харчiв своїм сусiдам. Там було: вермiшель, горох, крупа, овес, макарони, цукор, мука, але все змiшане зi смiттям. Та для голодних людей - це був неоцiнимий подарунок.
  
   14) Весна 1945 р. Гiтлер зник. Перемога. Помiч норвежцю. Свобода.
  
   Пройшло вже немало часу на новiй роботi на складi. Я вже цiлком на нiй освоївся, добре вивчив свого начальника - iнтенданта. Упевнившись, що вiн зневажливо вiдноситься до добровольцiв у РВА, я якось нарештi запитав його:
  -- Wo ist jetzt die Front? - Де зараз проходить фронт?
   Iнтендант довго мовчав. Потiм пiдняв вертикально палець лiвої руки, а вказiвним пальцем правої руки обвiв кругом нього коло. Та ще правим пальцем указав на лiвий палець i сказав одне слово: Берлiн! Нiмець пильно подивився на мене i важкими кроками подався у свою кiмнату. Я мовчки витримав його погляд без емоцiй.
   Але в мене серце радiсно забилось: нашi радянськi вiйська самi, чи з союзниками оточують фашистське лiгво. Ввечерi розповiм своїм товаришам по нарах радiсну новину. На той час понад 100 людей лежали в ревiрi. Вони були виснаженi голодом i важкою працею з опухлими ногами, ледь живi. На ранок радiсна звiстка про оточений Берлiн, яку я ввечерi розказав сусiдам по нарах, за нiч облетiла табiр i на ранок проникла в ревiр. Вона пiдняла життєвий дух знедолених, замучених важкою працею, голодом i холодом. Радостi у всiх в'язнiв не було меж вiд того, що фашизму швидко прийде кiнець. Розцвiла вiра в нашу перемогу над жорстоким ворогом нашої могутньої радянської армiї, а надiя на наше швидке визволення iз полону пiднялася вище сонця i зiгрiвала душi, лiпше нiж лiтнє сонце тiло. Вiра i надiя будили життя в кожному виснаженому органiзмi. Ми жили наперекiр фашистським катам i їм помiчникам.
   На другий день, на роботi мiй керiвник - нiмець сказав менi зранку:
  -- Morgen frЭh werden wir mit dem Bau einer Federung fЭr Autoreparaturen beginnen.
  -- Завтра зранку зачнемо будувати пiдвiс для ремонту автомашин.
  -- Es ist notwendig, aus dem Lager der Bauexperten zu nehmen und sie in den Tunnel zu schicken.
  -- Треба взяти з табору будiвельних фахiвцiв, а цих вiдправити в тунель, - пiдказав iнтенданту вартовий - чех.
  -- Нарештi менi, при допомозi цього вартового - чеха, вдалося викурити цих добровольцiв у РВА генерала Власова на роботу в тунель. Завтра тут працюватимуть мої товаришi. Я працюватиму з ними. Робота не дуже важка, але потрiбно мати здоровi ноги. Треба буде обшивати стiни дошками, накривати верх. На це потрiбно не менше 4 осiб. Цю роботу виконуватимуть сильнiшi, а друзi, з опухлими ногами, допомагатимуть на землi. Якщо будiвельний матерiал не пiдвезуть, будемо працювати на складi, - мiркував я собi про наступну роботу.
   Вночi, та ранком добряче вирувала сильна хуртовина - снiгопад з вiтром. Майже десять робочих бригад гребли лопатами снiг - очищали вiд нього проїжджу частину шосе, але це мало що допомагало. На ранок все одно все було занесено снiгом. Я й мої товаришi ледве дiбралися до Бренхая. В першу чергу гурт в'язнiв очистив вiд снiгу площадку перед складом. I тiльки пiсля цього зайшли на склад. Тут вони побачили великi запаси продуктiв...
   Чех - вартовий солдат сидiв на ящику i здивованими очима дивився, як голоднi люди їли сухi макароннi вироби. А на дворi завiрюха робила свою буденну справу. Нарештi вийшов завскладу i сказав:
  -- Heute wird es keinen Transport mit Baumaterialien geben. Wir arbeiten als Teil.
  -- Сьогоднi транспорту з будiвельними матерiалами не буде. Працюємо в складi.
   I так в повсякчасних клопотах i роботi пройшов квiтень мiсяць 1945 року. Наступив травень. Неймовiрно швидко збiльшувалися деннi часи, та коротшали нiчнi сутiнки. По - весняному пригрiвало сонечко, лунав спiв птахiв.
  -- травня 1945 року, пiд вечiр, я запитав iнтенданта:
  -- Und wo ist jetzt die Front? - А де зараз проходить фронт?
  -- Ich weiß nicht! - Не знаю! - якось тихо i важко промовив вiн.
   I бiльше нi слова. Тодi нiмець повiльно повернувся кругом i пiшов у свою кiмнату. А ввечерi, коли ми вже збиралися йти назад в табiр, завскладу сказав:
  -- Ab heute werden wir hier nicht mehr arbeiten. Das Lager schließt.
  -- Вiд сьогоднi тут бiльше працювати не будемо. Склад закривається.
  -- Hitler weiß nicht wo! Гiтлер невiдомо де, - пояснив вiн вартовому солдату.
   На ранок весь табiр облетiла звiстка: - Гiтлер зник!
   Навiть в ревiрi хворi люди, почувши останнi новини, повиходили з бараку на свiже повiтря. Вони пiдставляли блiдi лиця i вiдкритi частини тiла першим променям ласкавого сонця.
   Гiтлер зник. Склад продовольчих товарiв закрили, а нас нiмцi, як водили, так i водять пiд дулами зброї на роботу. Ми очищали вiд снiгу шосе.
   I ось, нарештi 9 травня 1945 року, ми - наш гурт, йшли на роботу. Повз нас йшов гурт нiмецьких солдатiв, що направлявся на пiвдень, який вiв нiмецький унтер-офiцер.
  -- "Hast du ihnen gesagt, dass der Krieg vorbei ist?"
  -- Ви їм сказали, що вiйна скiнчилась? - звернувся вiн до нашого вартового солдата.
  -- Nein, wir wissen noch nichts!
  -- Нi, ми ще нiчого не знаємо, - вiдповiв наш вартовий.
  -- Ales, kaput! - Все, кiнець!
   Я переклав товаришам суть розмови мiж нiмцями. А через 200 метрiв, ми всi помiтили на даху хати норвежця нацiональний прапор Норвегiї, який ранiше нi разу тут не розвiвався. Це було червоне полотнище з бiло - блакитним хрестом.
   Господар дому вийшов нам на зустрiч. Привiтавшись з нами, вiн урочисто сказав:
  -- Der Krieg ist vorbei! Russen, Deutsche, Norweger - Kameraden.
  -- Вiйна скiнчилась! Руськi, нiмцi, норвежцi - камради.
   Вартовий ввiткнув гвинтiвку багнетом в землю. Норвежець плутаючи нiмецькi слова з норвезькими запрошував чомусь нас на його присадибну дiлянку. Лагiдно звертаючись до нас вiн сказав:
  -- Розкидайте менi цi купи гною, бо за нiч вiн замерзне. Господиня за цей час приготовить вам снiданок.
   Люди, побачивши купи гною на городi, зразу ж зрозумiли, чого хоче норвежець. Та ще коли я переклав i добавив про те що поки ми будемо працювати, то за цей час нам господарка приготовить снiданок, люди кинулись до вил i почали його розкидати. Ми швидко розкидали той гнiй, мiняючи один одного, бо вил було обмаль.
   Прийшовши на окiл господаря, ми стали перекурювати цю справу. А через деякий час норвежець покликав нас в хату. Ми розмiстились на дерев'яних лавах i стiльцях за великим столом. Господиня поставила на стiл двi великi миски картоплi, звареної в мундирах i багато рiзної риби. Господар вiдкоркував лiтрову пляшку вина i розлив порiвну всiм в рiзну посуду. Вiн взяв свою чарку i сказав:
  -- FЭr unseren Sieg! - За нашу перемогу!
   Я переклав друзям те, що вiн сказав. Ми всi пiдвелись радiснi, та схвильованi.
   Наш вартовий повiльно пiдвiвся останнiм.
  -- Es lebe Frieden, GlЭck und Freundschaft zwischen Nationen!
  -- Хай живе мир, щастя i дружба мiж народами! - голосно проголосив норвежець.
   Я переклав його заклик своїм товаришам. Вартовий схилив голову i мовчав. Мабуть, йому було соромно за свою країну. Ми, поївши те, що нам виставили за нашу роботу привiтливi господарi, вийшли iз хати й попрощались iз ними. Пiсля цього ми знову зiбрались в гурт i пiшли назад в табiр. В цей час сюди повертались iншi гурти людей. Робота скрiзь припинилась. Нарештi упав ненависний гiтлерiвський режим в далекiй пiвнiчнiй країнi Норвегiя. Пiсля повернення всiх гуртiв з роботи в табiр, нас всiх, хто мiг стояти на ногах, вишикували на табiрнiй площi. Сюди прийшов сам начальник табору, нiмецький офiцер - гауптман, який спокiйно оголосив:
  -- Der Krieg ist vorbei! Sie kЖnnen in Ihre LДnder zurЭckkehren!
  -- Вiйна закiнчилась! Можете повертатись до своїх країн!
   Пiсля цiєї промови вiн опустив голову вниз, чого ранiше не робив i повiльно вийшов з табору. За ним пiшли солдати, якi були з ним. Але на вежах вартовi солдати ще залишились. Ми загудiли, як розсерджений вулик бджiл. Нашi ряди змiшались. Ми були безмiрно радiснi й схвильованi.
   Але на ранок, нас всiх як i кожний ранок пiдняли, та повели гуртами в лiс на заготiвлю дров. Той же розпорядок дня, правда з бiльшими перервами - перекурами, та без крику вартових, чи їх побоїв. Так було 10, 11 i навiть 12 травня.
   Та вдень 12 травня 1945 року в наш табiр приїхали англiйськi солдати, та норвезька полiцiя. Вони вишикували всiх нiмецьких солдатiв i офiцерiв, та обеззброїли їх. Нам видали належну, нiмецьку, стрiлецьку зброю на взвод солдат iз нас, то ми так i охороняли самi себе. Бо були вже випадки, коли запеклi фашисти, з вiйськ СС, якi не змирилися з капiтуляцiєю Нiмеччини, вночi нападали на колишнiй табiр в'язнiв i розстрiлювали неозброєних людей. Нiмецькi солдати говорили, що керiвник вiйськ СС - Гiмлер, замiсник Гiтлера не пiдписав капiтуляцiї, як Вермахт, тому цi вiйська продовжували вiйськовi дiї.
   Ми, того ж дня прорiзали в трьох мiсцях огорожу табору, щоби встановити ще троє ворiт, якi лише на нiч закривались.
   Нарештi ми стали вiльнi! Ми стали просто вiльнi люди! Свобода!
   Норвезькi риболови, повертаючись з гiр, де вони в високогiрних озерах ловили рибу на приготування високоякiсних оселедцiв, взнали, що вiйна скiнчилась. Тодi проходячи, чи проїжджаючи повз наш табiр, вони угощали нас своїм уловом риби. Норвежцi виявляли до нас велику симпатiю i солiдарнiсть. Вони дали нашим музикантам свої акордеони, то нашi гармонiсти легко справились з цим музичним iнструментом. Радiснi мелодiї полинули по долинi, аж до заснiжених гiр. Та на жаль нiхто iз нас не мiг танцювати, бо ще не могли, оскiльки працювали майже до останнiх годин, а харчовий пайок був надто скудним. Колишнi полiцаї стояли гуртом осторонь i мовчки дивились на це.
   Нарештi для нас скiнчився голод, холод i важка праця в тунелi, де карбiдний дим з порохами гiрської породи роз'їдав легенi полонених. А стукiт, гул i вiбрацiя вiдбiйних молоткiв шкiдливо впливали на голоднi i заморенi органiзми людей. Кожний мiсяць з десяток в середньому людей ця важка праця вiдбраковувала i вони гинули в чужiй, холоднiй країнi окупованiй фашистами. Десь через 10 чи 12 днiв пiсля приїзду англiйцiв i норвезької полiцiї, за нами приїхали вантажнi машини, якi вiдвезли нас в Мо i Рана. Та за цей короткий час ми втратили ще 11 товаришiв по - нещастю. Нi кращi повноцiннi харчi, нi медична допомога норвезьких лiкарiв не змогли врятувати до краю виснаженi органiзми людей. Понад 150 нiмих свiдкiв каторжної роботи полонених лежать неподалiк Бренхая, в далекiй Норвегiї. Ми, на мiсцi їх поховань насипали їм свiжi, достойнi могили. Бо ж їх - померлих ранiше скидали в землянi траншеї й наспiх прикидали ґрунтом. Норвежцi пообiцяли на мiсцi цих поховань збудувати їм пам'ятники. Вони на прощання нам говорили:
  -- Ви нам залишили iсторичнi пам'ятники. Залiзнична колiя i сухопутний шлях, побудованi вами, всипанi костями ваших товаришiв. По залiзничнiй колiї 21 травня пройшов перший поїзд вiд Мо i Рана до Заполярки (це вже територiя СРСР). Це пройшло тiльки завдяки вашiй роботi. Ми вашу працю цiнимо, поважаємо i будем цiнувати.
   Ми залишали Бренхайський робочий табiр "Аббель" i пiвтори сотнi товаришiв в могилах, що згинули тут навiки.
  

Епiлог.


1) Розслiдування провалу повстання в таборах. подвиг Павла - радянського офiцера.

   У Мо i Рана ми - радянськi вiйськовополоненi, сiли на англiйський пароплав "Ескара" i вiдплили на пiвнiчний схiд, до м. Мурманська, Радянський Союз.
   Менi з думки не сходило: - через яку причину були розстрiлянi нашi пiдпiльники, з якими менi по черзi прийшлося працювати? Хто їх видав фашистам? Зрадник! Але хто вiн? Якби вiн був в той час серед нас, гауптман його б не ховав, а навпаки - нагородив би в присутностi всiх. Цей зрадник в першу чергу видав би i мене фашистам. Не мiг вiн окремо виявити кожного iз наших товаришiв. Про кожного з учасникiв повстання були точнi вiдомостi тiльки у перекладача табору - Олександра. Знав про них i я. Але чим вони займались я не знав до останнього вечора.
   Але й Олександр не мiг зрадити, адже його три доби сильно катували й вiн сам повiсився вiд жахливих тортур. Для нас Олександр Бєляєв був душею, органiзатором боротьби проти фашизму. Тiльки вiн мiг мати зв'язок з iншими таборами, тiльки вiн мiг доставляти холодну зброю за колючий дрiт, прикриваючи рiзноманiтними художнiми картинами, якi вiн малював для нiмецьких офiцерiв. Тiльки Олександр мiг мати зв'язок з норвезькими патрiотами.
   По закiнченню вiйни, коли ми майже 2 тижнi сидiли в таборi Бренхай, то я з iншими товаришами часто згадували про страчених товаришiв - учасникiв невдалого повстання i вiддавали їм словеснi почестi. Але нiхто не знав причину провалу.
   Полiцаї про той жахливий ранок говорили так: Нiмцi зайшли в барак дуже тихо, пiсля того, як вивели бригаду робочих - тунельникiв на роботу. То вони почали обшук з крайнiх кiмнат при входi в барак.
   Зразу ж в 19 кiмнатi нiмецькi солдати знайшли сховану холодну зброю. Вони були озброєнi автоматами i теж тихо зайшли в кiмнату полiцiї, де ночував Олександр, а в слюсарнi - Михайло. Їх ще сонних цiлеспрямовано схопили i кинули в карцер.
   Це було схоже на правду, бо про них - наших головних борцiв нiхто не знав, чим вони пiдпiльно займались. То тодi, в останнiй вечiр перебування в таборi Бренхай, я взнав одне: ми будемо не самотнi, у нашiй справi розслiдування приймуть колишнi в'язнi iнших таборiв. Але якi iз них були пiдпiльниками, та чи вони залишились в живих менi було не вiдомо. Тодi в мене виникла думка: запитати товаришiв iнших таборiв про провал повстання в їхнiх таборах. Може я довiдаюсь, як i коли фашисти натрапили на слiд пiдпiльникiв їхнього табору.
   Ми повертались на Батькiвщину органiзовано, кожний табiр - це батальйон солдат. Я ходив по трюму пароплава i розпитував про долю пiдпiльникiв. В одних батальйонах говорили, про те, що обшук вранцi проходив, але зброї в них не знайшли. А в других батальйонах казали, про те, що й обшук був i всiх, хто був зв'язаний з майбутнiм повстанням, нiмцi розстрiляли. Але нiхто не знав причини провалу повстання. Мене зацiкавило те, що обшук у всiх наших таборах проводився в один i той же ранок, за годину до побудки полонених. Але я й далi продовжував пошуки iстини провалу майбутнього повстання в таборах. Цiлий день у мене пройшов безрезультатно.
   Та на другий день я знайшов Яшу Бистрова, який розповiв менi, як загинув мiй друг - лейтенант Павло. Вони з Павлом познайомились ще в 1942 роцi в фiльварку Вайсенштайне, де працювали на багатого бауера - землевласника. Там Павло органiзував гурт опору "Непереможенi". В нiй було 6 товаришiв. Незабаром Яша i Павло познайомились з поляком Стасем. Вiн теж вступив у їхнiй гурт опору. I був активним її членом. Стась був закоханий у мiсцеву дiвчину - нiмку, яка працювала в їдальнi. Цю дiвчину звали Регiна. Вона теж допомагала їм боротися проти фашизму в цiй країнi. Регiна дiстала фарби й учнiвський альбом. Все це вона передала Стасевi, а вiн передав Яшi. На цих листах Павло гарно, калiграфiчно, по - нiмецьки, старонiмецьким шрифтом намалював:
  -- Alles fЭr unseren Sieg Эber den Faschismus! Es lebe die rote Front!
  -- Все для нашої перемоги над фашизмом! Хай живе червоний фронт!
   Стась вночi, як йшов дощ, розклеїв цi заклики на парканах мiсцевих жителiв бiля шосе. Це викликало бурхливе занепокоєння серед мiсцевих фашистiв. Жандарми не тiльки перевiряли та обшукували полякiв, але й нiмцiв. Вахмани-часовi й цивiльний патруль ночами вартували по селищу. Потiм Стась отруїв на фермi миш'яком 5 корiв. Це ще бiльше насторожило фашистiв. Незабаром жандарми арештували трьох добровольцiв в лави РВА (росiйської визвольної армiї генерала Власова), якi працювали доярами без варти. Цi добровольцi всiляко шкодили полоненим. Вони доповiдали шефу про кожний крок пiдозрiлого чоловiка з табору. Незабаром їх мали органiзовано призвати в армiю генерала Власова, пiсля перевiрки, та паперового оформлення. А тодi вони попали в гестапо. Може їх i не розстрiляють, думали ми, але довiряти їм вже так не будуть.
   Раптом нiмцi арештували Стася i Регiну. Табiр з пiдпiльниками залишився iзольованим. Павло та Яша з пiдпiльниками втекли з табору. Та їх на третiй день зловили нiмцi. А пiсля важких катувань - випробувань в катiвнях гестапо, Павла i Яшу вiдправили в Норвегiю. Ще в Трондхеймi їх доля розлучила. Та вони: Павло i Яша попали на будiвництво магiстралi Мо i Рана - Нарвiк.
   Павло, тут в Норвегiї, в новому таборi органiзував новий пiдпiльний гурт опору. Незабаром Павло став табiрним перекладачем. На цю роботу його послали пiдпiльники. Часто в їх табiр приїжджав художник малювати нiмцям гарнi картини, портрети. Це був Олександр Бєляєв. Павло та Олександр стали щирими друзями.
   Потiм Павло заборонив Яшi зустрiчатися з членами пiдпiльного гурту. Павло переселяв Яшу з однiєї кiмнати в iншу. В кiмнатi жило 24 особи. З цими людьми й працював Яша, та й вiдбирав з них вiрних, стiйких борцiв для боротьби з фашистами. Та не дуже легко працювалося Яшi по пiдпiльнiй роботi, а надто важко, бо йому весь час перешкоджав полiцай Скобелєв.
   Вiн весь час, коли йому забагнеться, лiтав, винюхував, чи тихо нишпорив по кiмнатах. Полiцай Скобелєв прислуховувався до розмов полонених, чи засилав туди своїх провокаторiв - "рогатикiв" - добровольцiв у РВА, взнати про що тi розмовляють. Яша так само, як i я, не був глибоко посвячений у роботу пiдпiлля. Вiн вiдповiдав лише за пiдбiр людей для роботи в пiдпiллi.
   Одного вечора Павло доручив Яшi слiдкувати за полiцаєм Скобелєвим. Та можливо я його на той час десь прохукав. Це мене до цього часу гризе й бентежить. Совiсть замучила. Та що там казати...
   Вiн замовк i продовжив: А о четвертiй годинi в барак зайшов нiмецький вартовий солдат забрати людей на змiну в тунель. В цей час iз туалету вийшов Скобелєв i пiшов на зустрiч солдату. Та не встигли вони й зустрiтись, як солдат миттю кинувся з барака i зник за дверима. Буквально через кiлька хвилин в барак вбiгли озброєнi нiмецькi солдати охорони табору. Вони безпомилково побiгли в ту кiмнату де знаходилися пiдпiльники. Там в цiй кiмнатi солдати знайшли холодну зброю пiдпiльникiв. Всiх їх забрали, а о 6 годинi ранку розстрiляли. Павла забрали в комендатуру i 4 доби катували. Павло нiчого їм не розказав. Нiмецький офiцер - начальник табору приказав живцем спалити його на вогнищi для того, щоби залякати полонених думати про повстання.
   На площi табору горiло багаття. В центрi вогнища стояла вкопана двометрова металева рейка з гачком. На площi вишикували всiх полонених. З - за рогу бараку показалися 2 нiмецькi солдати, а мiж ними йшов Павло. Шинель була накинута на голе, зранене тiло. Органiзатор пiдпiлля, перекладач табору, радянський лейтенант - Павло був в той час спокiйний, зосереджений. Нi поглядом, нi звуком, нi рухом свого покалiченого тiла вiн не показував фашистським катам свого болю вiд їхнiх тортур. Павло гордо ступав босими ногами по колючому, морозному снiгу прямо до палаючого вогню. Солдати зупинили Павла перед самим вогнищем. Гауптман стояв з другої сторони вогнища, напроти Павла, на вiдстанi, трохи бiльше, 10 метрiв. Його оточувало з десяток солдатiв. Колона в'язнiв вишикуваних на майданi табору завмерла.
   Гауптман, повiльно переступаючи з ноги на ногу пiдiйшов ближче до приреченого до страти радянського чоловiка. Тодi вiн саркастично усмiхаючись запитав:
  -- Nun, ich denke du wirst meine Fragen beantworten?
  -- Тепер, я думаю, ти будеш вiдповiдати на мої запитання?
  -- Ich werde! - Буду! - гордо сказав Павло, й добавив,
  -- "Du verschwendest eine Stunde." Du hast wenig Эbrig.
  -- Ви даремно тратите час. У вас його мало залишилось.
  -- Auflegen! - Пiдвiсити! - крикнув гауптман.
   Солдати схопили Павла попiд пахви i пiдняли вгору над палаючим вогнем.
  -- Ich werde! - Буду! - сказав приречений до страти Павло.
   Нiмецькi солдати опустили його на край вогню. Павло стояв за один крок до вогню з гордо пiднятою головою. Тодi голосно на весь табiр промовив нiмецькою мовою:
  -- Es lebe die unbesiegbare Idee von Marx, Engels! Lang lebe...
  -- Хай живуть непереможнi iдеї Маркса, Енгельса! Хай живе...
   Обличчя нiмецького офiцера скорчила гримаса страху при перших словах нескореного радянського чоловiка. Тремтячою рукою вiн витяг з кобури пiстолет i розрядив цiлу обойму патронiв в груди бунтiвника.
   А той закрив рани лiвою рукою. Кров крiзь пальцi просочувалась i великими краплинами падала на снiг. Бунтар викресав зi своїх карих очей вогонь ненавистi, та з неймовiрним зусиллям ступив крок до фашистського ката. Дорогу йому перегородили солдати, та штовхнули Павла у зраненi груди своїми багнетами. Павло повiльно повалився в палаюче багаття. Запах пiдсмаженої людської плотi повiльно розносився по всьому табору.
  -- Leg es weg! - Прибрати! - несамовито заволав до солдатiв комендант табору.
  -- Розiйтись по кiмнатах! - кричали нам полiцаї.
   Так закiнчилось кипуче життя радянського патрiота, лейтенанта, просто - Павла, як ми його в повсякчас називали.
   Але це ще не все. Трагедiєю закiнчились життєвi долi нiмкенi Регiни, та поляка Стася - Станiслава. На перешкодi їхнього щастя став нацистський режим i його людиноненависницька iдеологiя. Станiслав вирiшив тiкати з Нiмеччини, щоби повернутись на свою Батькiвщину в Польщу. А там разом з польськими патрiотами боротися за свободу своєї Батькiвщини. Вiн домовився з Регiною про їх прощальну зустрiч. Стась i Регiна зустрiлись увечерi в парку, недалеко вiд їдальнi, де працювала дiвчина. Зустрiч їхня була викрита ближнiми доброчинцями по письмовому доносу. По фашистському закону: нiмцям було заборонено зустрiчатись для романтичних гулянь, чи близьких, дружнiх стосункiв з недолюдками - слов'янами. Обох закоханих молодих людей в короткий строк покарали. Регiну постригли й вiдправили в концтабiр, а Станiслава повiсили вниз головою. Так нацисти охороняли чистоту арiйської, нiмецької раси.
   Таким чином я довiдався, хто був явним зрадником, хто знищив на самiй вирiшальнiй фазi великої справи - початок повстання полонених в таборах на територiї Норвегiї. За оцю нездiйснену операцiю, яку в'язнi готовили на протязi року, сотня наших кращих товаришiв поплатились своїм життям. Вони стали жертвами фашизму через чорну зраду полiцая Скобелєва. Ганьба радянських людей буде переслiдувати його весь час...
   На четвертий день подорожi по морю ми прибули в порт мiста Мурманська. Ще на пiдходi до рiдного берега, всi радянськi люди висипали на палубу щоби краще роздивитись на нього.
  -- Ось вона - моя рiдна Батькiвщина, моя багатостраждальна земля! Ти зранена ворожими снарядами i бомбами, полита кров'ю мiльйонiв радянських людей. I я, нещасний син цiєї чудової землi, повернувся до тебе знову. Повернувся знiвечений фiзично, але загартований духовно. Ми, надто мало, дуже мало зробили для твого визволення! Але ми робили, як могли i як умiли, - думав я стоячи на палубi англiйського пароплава "Ескара".
  -- Ми вийшли живi iз фашистського пекла. Ми гордо несли через усю Європу велике iм'я радянської людини, свою нескоренiсть, свою гарячу любов i вiдданiсть рiдному народу i Батькiвщинi. Серед всiх фашистських полонених - ми радянськi вiйськовополоненi були самими незахищеними в нiмецьких таборах тому що, по якiйсь, невиясненiй мною причинi, дипломати моєї країни не пiдписали договiр про порядок проживання, харчування, медичного обслуговування, листування з рiдними, помiч працiвникiв мiжнародного Червоного Христа нам в неволi i так далi. Про це я чув вiд самих простих нiмецьких солдатiв, - мiркував я.
  -- То хiба це не подвиг в таких пекельних умовах вижити, й старатися чимось зашкодити ворогу Вiтчизни? Я, живий i принiс своїй улюбленiй Вiтчизнi свої руки, свою силу й розум, загартований вогонь своєї душi. I все це кладу на олтар землi своєї, - мiзкував я.
  -- Я розумiю, що зараз на вiдбудову народного хазяйства, фабрик, заводiв i iнших новобудов моєї Батькiвщини потрiбнi сильнi чоловiчi руки, яких так зараз не вистачає. Я на все готовий! - мiркував далi я.
  

Повоєнне життя

  
   Ми, колишнi в'язнi нiмецьких таборiв - стали бiйцями нового, трудового фронту, бiйцями вiдродження рiдного краю. Правда старшi за вiком чоловiки роз'їхались по рiдним домiвках, а ми - молодшi органiзовано по будовах, щоби разом з усiм народом почали залiкувати рани нанесенi фашизмом нашiй Батькiвщинi.
   Мене, разом з товаришами, органiзовано послали на будову житлових площ в "Мосторфбуд" Шатурського району, Московської областi.
   Я, за короткий час, став там теслею 4 розряду. Та Батькiвщинi потрiбнi були механiзатори. Я, на веснi 1947 року, закiнчив пiврiчнi курси машинiста екскаватора i почав працювати на екскаваторi в селищi Асанов - Дубове, де осушувались торф'янi болота.
   В 1949 роцi, я був переведений главком у Iвановську область, Тейковського району, на нову виробничу дiлянку. Там я пiдготовив собi гiдну змiну. А сам вирiшив їхати в рiдний край, на Подiлля, в рiдну Україну, в село, до рiдної хати. Я, дуже хотiв вiдновитися для продовження навчання в Новоушицькiм технiкумi механiзацiї сiльського господарства. Але стара хвороба, не дозволила менi вчитись - заболiли очi. Я вирiшив повернутись до свого фаху - екскаваторника i виїхав на будови мiста Кривий Рiг, Україна. Та на жаль, там не було мiсця на машинi, бо мало було на той час технiки. То я налаштувався теслею в будiвельно - монтажне управлiння, бо в той час наша зранена Батькiвщина дуже вимагала будiвельникiв. Там я без вiдриву вiд виробництва освоїв фах зв'язкового, бо працював на будовi телефонної лiнiї на залiзничнiй колiї.
   Але важкi випробування в фашистськiй неволi, каторжна праця в тунелi, дим, порохи гiрської породи, вiбрацiя вiдбiйних молоткiв, постiйна спрага, дала себе вiдчути. Я дуже часто хворiв шлунком.
   I в 1953 роцi, в груднi мiсяцi, я повернувся в рiдне село Слобiдка, Новоушицького району, Хмельницької областi, Україна.
   За зиму я пiдлiкувався i на веснi 1954 року влаштувався працювати облiковцем - заправником в тракторнiй бригадi при Вiльховецькiй МТС. Пiд час реорганiзацiї МТС був переведений в рiдний колгосп села Слобiдки, де i працював до пенсiї 1980 року.
   В лiтнiй час i на пенсiї я працюю мостовиком солом'яних скирт в селi Слобiдка.
   Минуло 36 рокiв пiсля закiнчення вiйни з ненависним ворогом - фашизмом. Наша Батькiвщина, за короткий час давно загоїла рани, заподiянi нацистами. Ми живемо в прекрасний час. Наша країна щасливо живе...
   1981 рiк.
  

Вiд спiвавтора.

  
   Потрiбно тiльки добавити вiд себе те, що Гончарук Андрiй Павлович, пiсля закiнчення Великої Вiтчизняної Вiйни в 1945 роцi, не написав нi одного листа додому нi батькам, нi родичам, нi товаришам. Та ще й нi разу не приїхав у вiдпустку додому, а повернувся лише в груднi 1953 року, коли в березнi помер керiвник Радянського Союзу И. Сталiн й вийшов Указ Президiї Верховної Ради СРСР про амнiстiю в'язнiв радянських таборiв.
   Це ж якiй черствiй людинi треба було бути, щоби не написати додому в село пару речень листа, чи не приїхати у вiдпустку за бiльше 8 рокiв пiсля вiйни.
   Тому я роблю припущення, що Гончарук Андрiй Павлович, трохи злукавив, чи то навмисно вводить читача в обман про те, що вiн пiсля трьох з половиною рокiв фашистських таборiв, не вiдбував в радянських таборах покарання ще 8 з половиною рокiв за те, що попав в полон.
   Там вiн перебував без права переписування, а про вiдпустку немає й мови, бо це була би просто фантастика.
   Андрiй Павлович не мiг навчатися в сiльськогосподарськiм технiкумi не по стану здоров'я (хвороба очей), а тому, що по закону Радянського Союзу, який нiхто не скасував, аж до його розвалу: - люди, якi попали в полон до ворога i вiдбували табори, не мали права навчатись в вищих навчальних закладах.
   Його спогади й так не хотiли друкувати, а якби вiн ще описав радянськi табори, то КДБ (Комiтет державної безпеки) зацькував би його на смерть, чи вигнало б з країни, як О. Солженiцина, за його твори: Архiпелаг ГУЛАГ, В крузi першому.
  
   Це теперiшнє моє припущення, чи гiпотезу находження Гончарук Андрiя Павловича 8 з половиною рокiв в радянських таборах може розслiдувати особисто будь-яка людина й прийти, до таких же висновкiв, як i я.
   2021 рiк.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
 Ваша оценка:
По всем вопросам, связанным с использованием представленных на ArtOfWar материалов, обращайтесь напрямую к авторам произведений или к редактору сайта по email artofwar.ru@mail.ru
(с) ArtOfWar, 1998-2023