Аннотация: Спогади учасника 2 світовоЇ війни
(Воспоминания участника 2 мировой войны)Гончарук Андрія Павловича на украЇнскій мові и на русском языке. Под редакцией Рыбак Эмира Ивановича. Перевод на русский язык - Рыбак Эмир Иванович.
Наші муки - в часи війни.
Гончарук Андрій Павлович і Рибак Емір Іванович.
Зміст:
1. Вступ
2. На Лузьскім обороннім рубежі
3. До лінії фронту
4. Знедолені, переможені, але нескорені.
5. Замість епілогу
Індекс: 281737
УкраЇна
Хмельницька область
Новоушицький район
Село Слобідка
Гончарук Андрій Павлович
1 Вступ
Пройшли роки, короткі дати
Навік запомнились мені,
Вже йдуть в відставку ті комбати,
Які не були на війні.
Мені ще й досі стоЇть перед очима, той незабутній суботній вечір двадцять першого червня 1941 року. Я того вечора заступив в наряд виконувати господарські роботи. На той час наш 64 й Окремий Дегаційний батальйон дислокувався в лісі неподалік з/д станціЇ Красні Струги ПсковськоЇ області. Сонце сховалось за горизонт, дув легесенький, ледь холоднуватий вітерець. Встановилась ясна погода. ЦієЇ незгладимоЇ мені ночі курсанти мого відділення працювали натхненно і наполегливо. Ми сподівались до кінця зміни дістати води з криниці, яку копали біля нашоЇ Їдальні, в літніх таборах.
За роботою швидко і непомітно промайнула коротка "біла " червнева ніч. Ідучи відпочивати, я з насолодою любувався гарною лісовою природою. Тихий вітер тим світанком в лісі ледве ворушився. Ранкове сонце проливалось крізь гілля дерев і щедро зігрівало піщаний ґрунт, заливаючи золотим промінням наші намети, вздовж яких яскраво виблискувала посипана червоним піском шикувальна лінійка.
Вранці, коли ми, нічна зміна копачів криниці, прибули на шикувальну лінійку, я здав своЇ обов'язки командира відділення, курсанту Смирнову Володимиру Івановичу. Після ранковоЇ переклички, ми пішли відпочивати, не знаючи про те, що германські війська вже нагло і віроломно порушили кордони Вітчизни, і безсоромно господарили на нашій землі.
Я прокинувся о тринадцятій годині дня. В наметі кілька курсантів міцно спали накрившись ковдрами з головою, ховаючи обличчя від комарів, які весь час не давали спокою. Я вийшов на подвір'я щоб подихати свіжим повітрям. Незабаром я знову зайшов у намет і ліг на вільне місце у затінку. Та я ще не встиг добре заснути.
Раптом в намет вбігає командир відділення сержант Смирнов і кричить щодуху:
- Вставайте! Війна розпочалась!
Я йому нічого не відповів, так як подумав, що він жартує і сміється з мене, та з відпочиваючоЇ зміни. Та тут: - Війна! Війна! - чути крик сержанта Куликова.
Я швидко скинув з себе ковдру і миттю одів штани, взув на ходу чоботи, вдягаючи ще й гімнастерку, прихопивши поясний ремінь з пілоткою, побіг на шикування.
На ту хвилину вихідний день продовжувався. Футбольна команда ганяла по спортивному полі м'яч, любителі спорту займалися на фізкультурних снарядах. Більша частина курсантів скупчилась біля гри товаришів з зав'язаними очима. Я тільки на мить встиг побачити і назавжди запам'ятати цей вихідний прекрасний день.
Раптом гучно пролунала команда: - Струнко!
Табір принишк і прислухався.
По гучномовцю всіх людей пронизували слова диктора Левітана під час ефіру новин по всьому Радянському Союзу з Москви, наче промені рентгена.
- Дорогі товариші, говорять всі радіостанціЇ Радянського Союзу! Сьогодні о четвертій годині ранку фашистська Німеччина порушила наші кордони і ЇЇ війська напали на нашу краЇну. ЇЇ військово-повітряні сили бомбили КиЇв, Одесу, Севастополь, Мінськ, Каунас та інші населені пункти Радянського Союзу. Напад німецьких військ був зроблений без оголошення війни урядом Німеччини....
Як тільки диктор закінчив промову, то зразу ж поступив наказ негайно шикуватись по бойовій готовності. Курсанти швидко зняли намети, і зібрали все військове спорядження, яке було з нами в літнім стані. Дегазаційна рота завела машини, тягачі і через 15 хвилин вирушила в напрямі до з/д станціЇ Красні Струги. Техніка нашоЇ роти Їхала по розрихленій піщаній дорозі. Тягачі з неймовірною натугою тягнули автоматичні дегаційні комплекси і системи. Курсанти по кісточки вгрузали в піску, йдучи за тягачами. Ми йшли мовчки. Кожен з нас розмірковував про надзвичайну ситуацію в нашій краЇні - війну. Я міркував собі, що в кожного з нас на серці запеклась ненависть до непрошених німецьких гостей, які порушили наше мирне життя.
Уже після війни в сімдесятих роках 20 століття мені в руки попалася дивовижна книга: "Рокові рішення". Вона написана групою генералів німецько-фашистськоЇ арміЇ по завданню міністерства оборони США і виданою в кінці 1956 року. Це генерали: З. Вестфаль, В. Крейпе, Г.Блюментрит, Ф. Байерлейн, К. Цейтлер, Б. Циммерман, и Х. Мантейфель. В СРСР переклад з англійськоЇ на російську мову під редакцією доктора історичних наук полковника П. А. Жіліна і виданою Військовим видавництвом Міністерства Оборони СРСР, Москва - 1958 року.
Так ось, генерал Г.Блюментрит в своєму розділі - творі "Битва за Москву" писав про чисельний склад трьох угрупувань німецьких військ стоячих на границі з СРСР в червні 1941року: "німецьке верховне командування мало в своєму розпорядженні біля 135 дивізій. Більшість з них, а саме: 80 піхотних, 15 моторизованих, 17 танкових дивізій і одна кавалерійська дивізія - находились на Східному фронті чи по дорозі туди. Крім цих військ, було ще декілька охоронних дивізій, передбачених для несіння гарнізонноЇ служби на територіях, які повинні були захопити".
Та редактор цієЇ книги доктор історичних наук полковник П. А. Жілін в зносі до цього, пише: "Приведені Блюментритом дані про кількість дивізій, які мала Германія на 21 червня 1941 року явно занижені. По трофейним матеріалам (карти оперативного управління німецького генерального штабу сухопутних сил) встановлено, що весною 1941 р. на радянсько-німецькому фронті гітлерівська Германія мала 214 дивізій".
Ось яка велетенська сила тоді наважилась на нашу Батьківщину. Ми ще не знали, що союзницькі війська РумуніЇ, Угорщини, ІталіЇ, ІспаніЇ, ФінляндіЇ також будуть допомагати ГерманіЇ захоплювати нашу землю і перетворювати людей в рабів...
А тоді, в перший день війни, не зважаючи на літню спеку, та пісок в якому вгрузали і йшли з зусиллям, ми все ж майже до опівночі, вийшли з лісу. Це було десь на одинадцяту годину вечора, коли ми всі стомлені опинились на окраЇні лісу. Перед нами показалась залізнична станція Красні Струги сяюча позолоченим промінням заходячого сонця. Це була така казкова картина, що просто не вірилось, що зараз йде війна.
Незабаром, пройшовши вже не дуже для нас велику відстань, ми потрапили в цей населений пункт, та опинились на самій залізничній станціЇ. Там на нас чекали нові залізничні вагони на запасних коліях, готові в будь яку хвилину прийняти нас, і повезти туди куди нам було заплановано. Ми так собі думали, але залізнична бригада ще не була готова до начала руху. Наша рота поверталась на зимові квартири військовоЇ частини, де ми проходили строкову воєнну службу. Вона знаходилась в старовинному місті Пушкіно ЛенінградськоЇ області, поблизу самого Ленінграда, колиски ЖовтневоЇ революціЇ. Ми, курсанти, рівно місяць тому назад приЇхали в ці ліси, щоб на практиці закріпити знання які получили у в/ч.
Сонце зайшло за обрій, його яскраво - рожеві пасма охопили північно-західну частину горизонту. Кругом було ясно, як вдень. Та на годиннику вмурованому над дверима невеликого вокзалу, стрілки інформували людям, що зараз уже 30 хвилин на дванадцяту годину ночі. Це було явище "білих ночей", коли ночі світлі, хоч голки збирай, так мені згадались строчки зі славноЇ украЇнськоЇ пісні. Ми, чекаючи відправки до в/ч, були так заклопотані думками про начало війни, що майже не почували ні втоми, ні спазм голодного шлунку. Ми й не дуже спішили вечеряти. Присіли великим півколом і обговорювали з великим обуренням прихід непрошених гостей з Німеччини. Кожен із нас курсантів, мріяв скоріше прибути до своєЇ в/ч, яка вже знаходилась на фронті. Ми всі хотіли боротися з ворогами, які як зграя озброєних залізних круків зненацька напала на нашу краЇну, бажаючи зневолити ЇЇ.
До нас, молодих курсантів, почали підходити дівчата, жінки, обливаючись сльозами, в пошуках своЇх рідних людей чи земляків. Одна русява дівчина Люба, швидко познайомившись із нами, почала допомагати готовити вечерю. Розмовляючи з нами, вона сказала нам, щоб ми відважно били фашистів і що скоро вона сама прийде до нас на допомогу медсестрою. Незабаром ми зварили суп-пюре. В кожного із нас були сухарі, риба, ковбаса. Місцеві жителі принесли нам молока, салату, цибулі. Всі ці харчі ми виставили на плащ - палатках. Вечеряли ми всі разом. Військовослужбовці з громадянським населенням наче близькі рідні люди сумно згадували про начало гіркоЇ війни. Ми почували себе так, ніби нас проводжають в далеку, важку і небезпечну дорогу наші рідні і близькі: батько, мати, брати, сестри...
Десь далеко за північ пролунала команда:
- По вагонам!
Курсанти швидко зайняли вільні місця в вагонах, де розложили своЇ солдатські речі зі зброєю та боєприпасами. Хтось із нас затяг знайому до болі пісню:
- Їхав козак на війноньку,
- Прощай, сказав, дівчинонько! -
Ось так тоді линула у вільний вирій проста солдатська пісня з сумною мелодією майже з кожного вагона. Вона торкалася кожного серця. Будила жаль до себе, до рідних, викликала любов до Вітчизни, до народу. Пісня пробуджувала ненависть до ворогів, напавши на нашу краЇну.
О десятій годині ранку наш ешелон прибув на станцію Олександрівку, що находилась в 3км. від Пушкіно і вже десь через півгодини ми були на зимових квартирах. Тут на територіЇ нашоЇ військовоЇ частини подих війни дмухнув людей різного призивного віку, направлених райвоЇнкоматами для комплектаціЇ підрозділів, та формування нових. Вони були призвані з запасу і основна Їх частина була - добровольці.
В той час частини ЧервоноЇ АрміЇ разом з прикордонниками вели нерівні запеклі боЇ по всьому фронті на західних окраЇнах нашо неосяжноЇ Батьківщини,захищаючи кожну п'ядь священноЇ землі.
Підготовлені завчасно, переозброєні, та моторизовані німецькі війська з великими концентраціями танків на головних напрямах проривали нашу оборону і швидко рухались до серця Батьківщини.
Голови німців були забиті промовами канцлера Адольфа Гітлера і проповідями міністра пропаганди Геббельса про блискавичну військову операцію, по захоплюванню для кожного німця своєЇ ділянки землі, і знищенню ЧервоноЇ КраЇни Рад. В це вони фанатично вірили, не помічаючи своЇх людських і ресурсних втрат.
Війна!
Як вона розтоптала наше мирне життя в краЇні, і зачались страждання ні в чому не винних людей. Війна припинила і наше навчання курсантів в польових таборах і втягнула нас в жахливу водоверть жорстокості і насилля . 23 червня 1941 року ми там повинні були здавати іспити на хімінструктора батальйону. Все полетіло шкереберть. Всі плани мирного часу радянських людей було зруйновано і треба було з великою напругою в час війни повністю перейти на військовий лад.
Ось і в нас в військовій частині на зимових квартирах в розташуванні казарми вишикували всіх приЇхавших курсантів. Начальник ПушкінськоЇ ОкружноЇ школи, старший лейтенант Голубєв охарактеризувавши стан справ на фронті сказав:
- Товариші курсанти! Зараз не той час, щоб вас екзаменувати. Ви всі негайно отримаєте у старшини роти по два трикутники і прикріпите Їх на петлицях, як вказує тепер Військовий Статут ЧервоноЇ АрміЇ. Війна найкраще проекзаменує вас і виставить вам своЇ оцінки. Там на фронті у військових частинах вам присвоять відповідні звання. Ми у ваших червоноармійських книжках запишемо кожному солдату посаду хімінструктора. Ви негайно Їдете до своЇх військових частин. Там на вас чекають, особливо в такий грізний час.
Через 4 години я прибув у свою військову частину, в яку я був призваний на строкову військову службу. З неЇ, я поЇхав на навчання хімінструктора батальйону. Зі мною приЇхали ще два товариші, нещодавні як і я курсанти ОкружноЇ школи Ленінградського Військового Округа. На той час моя 70 дивізія, з якоЇ я був відправлений до учбового закладу на навчання, була вже на фронті, на Карельському перешийкові. На зимових квартирах залишився лише начальник штабу полка, та декілька молодших командирів з командування полка.
Я відрапортував НШ полка, в тому що, хімінструктор Гончарук, випускник ПушкінськоЇ ОкружноЇ школи прибув в його розпорядження. Він уважно роздивившись мою червоноармійську книжку, з записаними там даними з учбового закладу, відправив мене в розпорядження начштабу 2 батальйону. Я жалкував, що не потрапив в 1 батальйон, в якому прослужив понад 2 місяці. Там в мене були давні знайомі червоноармійці і молодші командири.
В другому батальйоні я негайно приступив до виконання своЇх безпосередніх обов'язків хімінструктора. В моЇ обов'язки на ту пору було підготовляти приписних громадян в разі об'яви повітряноЇ хімтривоги, практичних навиків дій в цій обстановці. Вони знаходились в запасі до цього часу, і вільно працювали, жили в мирний час, у відповідній близькості до близькоЇ до них в/ч. Я проводив практичні заняття з ними як діяти Їм в разі застосування ворогом хімічних речовин, для відправки Їх на фронт, підготовленими по хімсправі. Я підбирав Їм протигази, роз'яснював як користуватися ними на випадок хімтривоги, при використанні отруйних газів, чи речовин, та інше. Та ще я видавав Їм протиіпритні накидки, і пояснював як Їх складати. Ось така була моя робота при штабі батальйону декілька днів.
Нарешті залишки полка вирушили на Фінляндський вокзал. Там нас проводжали тисячі ленінградців. Проводи на фронт були зворушливі, грав духовий оркестр. Звучали щирі побажання своЇм захисникам проводжаючих людей: - Бийте ворогів і повертайтеся назад з перемогою!
Вони закидали живими квітами всю нашу колону.
Ми, червоноармійці, швидко зайняли вільні місця у вагонах і по§хали на Карельський перешийок під Виборг, до своЇх основних сил 70 дивізіЇ. Вранці наш ешелон прибув на малесеньку станцію Кімеря. Розвантажившись з вагонів колони солдат повзводно рушили у важкий 40 км. похід на фронт, до рідноЇ дивізіЇ, з повною бойовою солдатською викладкою.
Ми проходили по тих місцях, де нещодавно в 1939 - 1940 роках прогриміла війна між СРСР і Фінляндією. Як тоді говорили: війна з білофінами, яка залишила на них жахливі сліди. Всюди скільки можна було окинути поглядом місцевість, на пагорбах стирчали величезні обломки зруйнованих залізобетонних дотів, та дзотів. Ці страхітні потвори так спотворювали приємні краєвиди північних районів КареліЇ і нагадували про те, що нас чекає під час воєнних дій з налетівшим на нас ворогом. Досить міцні двохметровоЇ товщини стіни були порвані на куски важкою артилерією, наче це куски твердого сиру, а не залізобетону.
Уламки цих цупких шматків оборонних споруд валялись разом з залізними рейками, і арматурою. Неправдоподібно стояли покалічені, обгорівши вогнем, посічені кулями, осколками дерева. Вони понуро проводжали докірливим поглядом людей, наче нагадуючи Їм в тому, що вони заподіяли. Безліч страшенних воронок від різнокаліберних бомб і снарядів страхітливими отворами зіяли вздовж шляху, по якому ми рухались. Вириті глибокі протитанкові рови, хрестоподібні козли з важких залізничних рейок неможливо спотворювали природні ландшафти. Всі ці жорстокі рукотворні споруди утворювали дуже міцну оборонну лінію Маннергейма генерала царськоЇ російськоЇ арміЇ, а тепер тільки самоЇ ФінляндіЇ. Навкруги валялось безліч осколків які похрустували, як травневі жуки, під нашими підошвами чобіт. І я подумав, що ми йдемо по них назустріч новим які в цей час літали і свистіли в повітрі на всьому просторі від Чорного до Білого моря.
Офіцером я був призначений старшим ар'єргарду з відстаючих солдат. Ідучи з відстаючими солдатами я Їх весь час збадьорював.
- Ширше крок! Йти нам залишилось вже недалеко. Ще декілька кілометрів, - говорив я стомленим солдатам. Насправді я і сам не знав, скільки нам ще залишилось чвалати по цій дорозі до фронту.
Перехід до фронту був досить важкий, так як ми йшли пішки в повній амуніціЇ з боєприпасами, харчами. Все це ми несли на собі, як верблюди в пустелі. Деякі солдати натирали ноги, так як невміло намотували онучі на ноги в чоботи. Онучі збивалися в тверді камінчики, які при ходьбі натирали пальці, п'яти на ногах.
Це в основному були молоді солдати з міста, які не вміли носити чоботи з онучами. Приходилось учити накручувати онучі на ноги, показуючи як це робиться, щоб облегшити й так страждання солдат від важкого переходу зі зброєю, та боєприпасами. Та нарешті ми дібрались до місця дислокаціЇ нашого полка. Так як я був старшим ар'єргарду, то при прибутті на постійне місце, здав всіх відстаючих солдат командирам рот, а сам відправився в штаб 2 батальйону. Там я доповів комбату, хто я такий і чим я займався. Він подякував мене за службу і нагородив мене 6 годинами відпочинку.
Вранці, на другий день, мене викликав в штаб 68 стрілецького полка начальник хімслужби старший лейтенант Панфілов. В наказі було сказано: прибути в 14.00, азимут 23 градуса. Я попросив у НШ 2 батальйону топографічну мапу району, яку він мені видав під розписку і компас. Ми з ним нанесли маршрут мого шляху в штаб полка на цій мапі. Я взяв свій конспект по хімсправі із ОкружноЇ школи і вирушив в дорогу.
Місцевість по якій я проходив орієнтуючись по компасу була переважно пересічена пагорбами, видолинками, балками, гайками порослими сосновими деревами з берізками, та молодою поросллю цих дерев, та багато кущів. Все це ускладнювало взяти прямий орієнтир на ціль і мені приходилось через кожних 50 - 100 метрів розкривати мапу і звіряти по компасу азимут маршруту. Через 20 хвилин дорога привела мене до невеликого озера. Спочатку я ледь не впав у повний розпач.
- Що ж мені робити?
Відповідь я знайшов у своєму конспекті з учбово§ воєнно§ школи. Ось так з божою поміччю і одержаними знаннями в військовім учбовім підрозділі я добрався до розташування штабу полка о 13 годині 40 хвилин. Він знаходився в великому зеленому наметі.
Я доповів старшому лейтенанту Панфілову що я прибув по його наказу. Він уважно розглянув мій учнівський конспект по хімсправі, зробив деякі зауваження і відправив трохи відпочити, поки не прийдуть хімінструктори Ходжаев і Наришкін з першого і третього батальйонів. Я сидів неподалік намету і любувався природою. Кругом стояла глибока тиша. На цій ділянці фронту німецькі і фінські війська в цей час вели себе спокійно. Ніяких бойових дій тут не велося. Так непомітно для мене промайнули дві з лишком години. МоЇх товаришів хімінструкторів Ходжаева і Наришкіна досі ще не було. Мабуть вони заблудились.
Нарешті мене викликав в намет начальник хімічноЇ служби полка старший лейтенант Панфілов.
Я від нього зараз же одержав такий наказ:
- провести хімінструктаж по всіх підрозділах мого батальйону в якому я числюсь;
- цілодобово вести спостереження за ворогом і в разі його використання отруйних речовин повідомити всіх про повітряну хімтривогу;
- перевірити у всіх військовослужбовців наявність і справність протигазів, протиіпритних накидок;
- щоденно о 19.00 годині передавати в штаб полка по телефону звіт про виконану роботу хімінструктора в моєму 2 - му батальйоні.
На другий день я приступив до виконання цього наказу.
Взявши дозвіл у командира батальйону, на виконання своЇх функціональних обов'язків хімінструктора, я пішов розшукувати роти нашого батальйону, які в цей час копали протитанкові рови.
Відповідно розпорядженню командира батальйону, в кожній роті і окремому взводі мені було відведено по одній годині для проведення хімінструктажа. Все це було зумовлено тим, що наше командування застерігалось від застосування хімічних речовин німецькими військами. Жахливий урок вжитку газу іприту німцями в першу світову війну проти сил Антанти (АнгліЇ, ФранціЇ) і в тому числі проти російських військ навчили запобігливо готуватись до непереливки зі сторони ворогів.
Прибувши в роту, я розповідав червоноармійцям як користуватися зіпсованими протигазами, в крайніх випадках при застосуванні ворогом отруйних речовин, якщо вони будуть пошкоджені в бою.
Я старався відповідати на всі різноманітні запитання солдат тими знаннями по хімсправі, що я освоЇв в учбовому підрозділі. Ось в такому плані проходила година за годиною нелегка солдатська служба в першій декаді місяця липня 1941 року.
Сонце немилосердно смажило природу і солдатські тіла. Якось по своєму пахли материнка, полин, чебрець, та без обмежень втамовував спрагу квітками неба Петрів батіг. Ці квітки чистою та сяючою синьою барвою сліпили очі. Ще білими зграйками, як маленькі дівчатка кружляли на нейтральній полосі ромашки.
На той час на Карельському перешийку, як і раніше все було спокійно. Але ми знали, що фінські дивізіЇ стоять проти нас, готові в першу ліпшу хвилину перейти кордон. По звітам радянського інформаційного бюро нам було відомо, про те що німецькі дивізіЇ форсували ріку Західну Двіну і потужними механізованими колонами рухались до старих кордонів СРСР на вересень 1939 року.
Величезна небезпека нависла на містом Ленінградом, первістки жовтневоЇ революціЇ 1917 року, з південно - західноЇ його сторони.
Наша 70 стрілецька дивізія, в цей грізний для Батьківщини час, одержала команду від вищого командування передислокуватися десь під місто Псков. Воно вже було захоплене німецько-фашистськими військами групи арміЇ "Північ" під військовим керівництвом фельдмаршала Ріттера фон Леєба. Нам не дуже хотілось залишати такі вигідні та підготовлені позиціЇ, але наказ приходилось виконувати без лишніх розмов. Буквально за пару днів нас всіх по залізниці перекинули на окраЇну ПсковськоЇ області, в район міста Сольци. Там нас і зустрів дивовижний прохолодний помаранчевий світанок на березі річки Шелунь. На наше щастя оборонні рубежі для нас були готові. Все це було зроблено руками всіх мешканців навколишніх сіл та містечок і Ленінграда. Це були в основному жіночі, дівочі руки, старих людей, та підліткового віку хлопчиків і дівчаток - комсомольців, та непартійних. Одних людей змушували партійні і селищні органи йти копати протитанкові рови, та більшість людей добровільно йшли самі за позовом серця, душі. Ніхто відкрито не саботував цим всенародним роботам. Я зримо відчував всю цю єдність народу і військових, лицезріючи ці величезні польові споруди. Весь цей Лужський оборонний рубіж планувався і споруджувався під керівництвом воєнних інженерів із декількох інженерно-саперних, і воєнно-будівних батальйонів, разом з всіма військовослужбовцями підрозділів.
Правда була на нашій стороні - ми захищали свою Батьківщину від чужинців - загарбників.
2. На Лузьскім обороннім рубежі
12 липня 1941 року на указаному нам по оперативному рішенню командуванню відрізкові фронту підрозділи 70 стрілецькоЇ дивізіЇ зайняли оборону. По розмові між комбатом і НШ батальйону я зрозумів, що наш полк зупинивши наступ німців тут, сам повинен контратакувати цих загарбників з межі з під Пірогово, Скіріно, Багрово. Та з фронту наступу нашоЇ 70 дивізіЇ на Пірогово, Молочково, Багрово, Большое Заборовьє, Муссци, Сольци, для окруження і знищення німецькоЇ танковоЇ дивізіЇ. В цьому наш полк грав велику роль, разом з 329 і 252 полком, і нашою 21 танковою дивізією. Ворог на цей час вже прорвався в район н/п Сольци. Штаб 2 - го батальйону 68 - го полка розмістився на краю якогось лісу. Від начальника штабу батальйону я отримав наказ негайно побудувати КП (командний пункт) батальйону. В моє розпорядження поступили два сапера і вільні зв'язківці рот, і окремих взводів. МоЇ підлеглі солдати негайно приступили до виконання указу по споруджуванню КП батальйону. Та не пройшло і 5 хвилин, як раптом просвистіли в повітрі ворожі снаряди. Гітлерівські батареЇ обстрілювали не лише передові наші підрозділи, а й тилові і резервні.
Страшні снаряди пролітали через нас і розривались десь позаду за нами. Кожен постріл ворожоЇ гармати з польотом і завиванням снаряду, і страхітливі вибухи притискали нас до землі. Тому - що це були перші хвилини нашого бойового хрещення на війні, які так вразили нас на все життя. Страх сковував все тіло і воно дрижало наче листя на осині від вітру, шалено тремтіли руки і ноги. В очах темніло, наче сонячне затемнення несподівано утворилось білим днем. Промайнуло декілька моторошних для нас хвилин, які вивели нас з рівноваги, з привичного ритму. Нарешті я оговтався і взяв себе в руки.
Придивившись і прислухавшись, що снаряди пролітають над нами і вибухи чути далеко в нашому тилу, я віддав підлеглим солдатам повеління, не звертати уваги на це, так як розриви снарядів проходять досить далеко від нас. Двом солдатам, що ще лякливо вели себе, я сказав: - Медведєв, Іванов! Не звертайте уваги на далекий грім. Нам треба негайно закінчити споруджування КП батальйону, бо як по нас німець ударить, то де ми сховаємось від прямих ударів снарядів.
Все це швидко підштовхнуло людей до роботи. Та почувся дуже близький вій снаряда, що нараз штовхнуло нас в своЇ щілини окопу. Це було для нас всіх якесь щастя. Я встиг затулити обличчя і вуха, коли якась гуркітлива сила підкинула мене і засипала землею. Прийшовши до тями від цього неймовірного землетрусу який так шурхонув нами, я злякався за стан своЇх солдат. Протер рукавом гімнастерки запорошені пилом землі очі і вискочив з окопу.
- Агей, хлопці! Ви всі живі, здорові?! Піднімайтесь швидко до роботи, бо ми не встигнемо побудувати КП батальйону, до наступу супостату.
Струшуючи з себе пилюку і крихітки землі ми з великою наснагою накинулись на продовження будівництва КП, яке найближчим часом і закінчили.
Після досить тривалоЇ артпідготовки фашисти спробували форсувати невеличку річку Шелунь. Та ми солдати - артилеристи, мінометники, кулеметники, автоматники і прості стрілки, під керівництвом командирів - офіцерів і політруків, дружнім і щільним вогнем зустріли непрошених ворогів. Спіткнувшись таким чином з пекельним валом німецькі солдати зупинились, а потім відкотились на попередню лінію атаки, залишаючи на полі бою вбитих і ранених солдат зі зброєю і ушкодженою технікою. Німецькі загарбники, получивши по зубах, охолов, притихли, а ми получили заслужений відпочинок. Зализавши, як собаки, рани, солдати великого рейху знову о четвертій годині дня відкрили з усіх своЇх видів зброЇ ураганний вогонь по нашій лініЇ оборони. Наша важка артилерія з полковими мінометами не залишилась в боргу і в відповідь гримнули радянські громи. Гуркіт від пострілів гармат, мінометів і зривів стояв в повітрі такий, що неспроможне собі уявити, що закладало барабанні перетинки. Земля здригалася від цих ударів диявольських молотів. Від вибухів супротивних снарядів і мін навколо бриніли осколки жалячи все що попадалось на Їх шляху. Висвистували німецькі кулі і падало зрізане, зламане гілля і листя дерев. Нам здавалось, що снаряди і міни протиборчих сторін стикались вгорі, в повітрі, таранячи одне одного, засипаючи гарячими жалами землю. Знову і знову від потужних вибухів ворожих снарядів і мін здригались, як від переляку, бруствери викопаних нами окопів. Пісок, земля і пилюка сипались людям на голови і за коміри гімнастерок. Їдка копіть вкривала до цього моменту зелені ландшафти землі і збожеволілих людей, фарбуючи все в брудний, огидний колір.
Вслід за тривалим гітлерівським артилерійським валом на нас в атаку посунули широким ромбом закопчені танки з сірими баштами, та розмальовані двома зеленими кольорами, як дерев'яні жаби, де вирізнялися чорні хрести з білою облямівкою.
За танками сірою масою, як миші, рушили німецькі автоматники, якось так хвацько і зухвало з засуканими по лікоть рукавами. Вони від пояса, не прицілюючись, поливали наші окопи разючими кулями з автоматів. Незважаючи на діЇ нашоЇ артилеріЇ яка підбивала деякі жаб'ячі коробки, стальний клин дійшов до першоЇ лініЇ нашоЇ оборони. Танки рвали землю, змішували ЇЇ з людською кров'ю солдат, попавши під Їх стальне черево. Вони наЇжджали на наші перші окопи, прасуючи Їх широкими гусеницями і вивергали з гарматних дул вогнеметні язики полум'я.
Страх звичайно сковував все тіло, але ось психологічно стійкі бійці з неушкоджених окопів кидали під гусениці танка зв'язки гранат і пляшки з запалювальною рідиною на моторний відсік. Танки зупинялись, крутились на одній гусениці, а другі начинали чадити. Озвірілі, перелякані танкісти в чорних комбезах спритно вискакували з цих залізних бляшанок і скачувались на землю. Потім ці чорні вояки кидались в окопи, щоб не одержати кулю в лоб на відкритій місцевості. Та наші бійці не злякавшись цієЇ навали нанизували х на своЇ багнети, на гвинтівках, або розстрілювали Їх в упор. Страшно було дивитись на це, а ще страшніше було бути в тім самім місці де вся ця жахлива сцена проходила.
Снаряди нашоЇ артилеріЇ стали влучніше попадати в ці грізні машини і вони рвались, горіли, диміли. Такий чіткий приціл артилеристів вогневим валом перегородив дорогу фашистським танкам.
Я в цей час знаходився в п'ятій роті, де виконував своЇ обов'язки хімінструктора. Все навкруги гуркотіло, клекотіло, здригалась земля, заглушаючи несамовиті стогони поранених солдат і офіцерів. На той час у мене не було пляшок з запалювальною рідиною. Але і для мене швидко знайшлася невідкладна робота. В окопах все більшало пораненого народу.
Я, маючи свій невеличкий медичний запас перев'язувального матеріалу, почав реалізовувати його для цих ужалених війною людей. Як випускник ПушкінськоЇ ОкружноЇ школи, де нам читали і практично давали виконувати курс першоЇ медичноЇ допомоги пораненим солдатам, я тепер в житті втілював ці придбані знання в бойовій обстановці. Посічені осколками, чи прострілені кулями, обпалені люди елементарно в цих страхітних умовах впадали в розпач і не могли самі дати раду своЇм ранам.
Як представника молодшого командного состава, мене вчили приймати рішучі діЇ в армійських умовах з солдатами, а тим паче приймаючи участь в бойових діях з загарбниками, що я й робив. Важко було дивитись на стогнучих і стікаючих кров'ю людей. Кров фонтанчиками била з покалічених тіл людей. Приходилось перетягувати кров'яні сосуди, щоб поранені не стікали кров'ю і безглуздо закінчували своє життя без медичноЇ допомоги. Так допомагаючи покаліченим солдатам я замітив, що раптом із - за підбитого фашистського танка знову рушила на наші окопи ворожа мотопіхота. В цей час я перев'язував пораненого кулеметника. Бачачи таку обстановку я замінив кулеметника і припав до кулемета Дегтярьова. Нажавши на гашетку я випустив довгу чергу по знахабнілим воякам які конвульсійне падали від влучених в них куль. Цією дією було зірвано нову атаку противника, яку мене підтримали вцілілі солдати закидавши його ручними гранатами. Так захлинулась у власній крові атака зухвалоЇ мотопіхоти ворога. Бій поступово вщух. Я повернувся в штаб батальйону і доповів комбату обстановку в п'ятій роті під час бою і після нього. Комбат подякував мені за мою інформацію і за моЇ рішучі діЇ під час бою з фашистами. Наш батальйон заробивши собі не надовго відпочинок все ж готовився до наступноЇ атаки ворогом.
Ранених і загинувших бійців відправляли в тил, а вцілілі в ротах поповнювали себе боєприпасами. Змучені люди смалили самокрутки і синій димок самосаду закрутився над нашими позиціями. Тютюновий аромат махорки успокоював наших стрільців після пережитого скаженого уривка Їхнього життя. Брудні від порохів, задимлені чадом підбитоЇ німецькоЇ техніки, закривавлені своєю, ворожою чи свого товариша кров'ю воЇни, сиділи з каламутними очима, але з неперевершеним відчуттям коротко§ перемоги над ворогом. Відпочинок був короткий, всього дві чи три години.
Підтягнувши резерви, противник відкрив артпідготовку по наших позиціях.
Було видно як здригалось від вибухів німецьких снарядів і мін місто Сольци. Будинки ходили ходором, наче оп'янілі люди. Клубочився чорний, непроглядний дим від якогось палаючого складу розташованого на краю міста Сольци.
Мені самому стало моторошно на серці і в душі в цілому. Очі сльозились від чорного Їдкого диму. Клекіт бою стояв у повітрі неймовірний. Осколками рвало зранену землю, разом з нею рвалися і проводи зв'язку між підрозділами. Раптом замовк телефон п'ятоЇ роти.
- Сержант Тюкін, негайно ліквідувати, розрив проводів! - наказав комбат.
- Скобелєв, Грищенко! За мною, вперед! - вигукнув сержант Тюкін.
Бійці, очолені сержантом Тюкіним, вискочили з окопів, а назустріч Їм свист куль і осколків від вибухів снарядів, шелест грудочок землі сипався, наче дощ, клубилася непроглядна пилюка. Зв'язківці спритним кидком проскочили невелику галявину і залягли під великою виверженою з корінням сосною. Ураганний вогонь неприятеля не вщухав ні на мить.
- Вперед! Вперед ! - закликав солдат до діЇ сержант Тюкін.
Перебіжками, перекатами і повзком рухались сміливці відшукуючи пошкоджений кабель зв'язку. Ось нарешті вони відшукали ушкоджений провід. Зладнавши з'єднанням проводи солдат з сержантом, на зворотному шляху мусили тягнути з собою ледь живого пораненого Скобелєва.
Ціною неймовірних зусиль під час такого металевого дощу Тюкін і Грищенко доставили пораненого товариша на КП батальйону.
Комбат посадив мене тимчасово за телефонний комутатор батальйону, так як зв'язківці ладнали ушкодження на лінійному проводі.
- Ввімкніть шосту роту! - наказав мені комбат.
Я негайно з'єднав комбата з шостою ротою.
- Які обставини, товариш старший лейтенант?
- Натиск фашистів стримуємо, групу танків відбито! В нас закінчуються набоЇ! - відповів командир шостоЇ роти.
- НабоЇ зараз вам доставлять, не жалійте Їх! Ні кроку назад! Ясно!? - кричав комбат в трубку і кинув ЇЇ мені в руки.
- Єднай мене з четвертою ротою - знову звелів комбат.
Я зараз же з'єднав комбата з четвертою ротою. Тиша. Лінія проводу пошкоджена, комбат нервово кинув мені трубку. Він роздратовано витяг папіроску і закурив. Бій наших рот батальйону з самовпевненими німецькими підрозділами тим часом продовжувався з наростаючою силою. І все ж таки друга атака супостата нашими зборонцями була відбита, з великими втратами з Їх сторони. Та й і у наших лавах вони були мабуть не менші.
Бій повільно вщухав. Повернулись зв'язківці п'ятоЇ і шостоЇ роти. Пройшов добрий десяток тривожних хвилин, а з четвертоЇ роти зв'язкового не було. Телефонний зв'язок ще не був налагоджений. Тоді комбат послав мене в четверту роту. Потрібно було вияснити наслідки бою в розташуванні цієЇ роти і довідатись про стан зв'язкового Шрамова. Хоч бій ущух, але по відкритій місцевості пробиратись в четверту роту було небезпечно. Відкриті місця прострілювались ворожими кулеметниками і снайперами.
Виконуючи наказ командира батальйону я кинувся з КП в потрібному мені напрямку. Я пробіг лише кілька метрів і був змушений приземлитись без запиту на низьку посадку у командування. Із Сольців застрочив фашистський кулемет і рій трасуючих куль прошив перед моЇм обличчям землю. Душа упала в п'ятки, серце закалатало, як дерев'яна колотушка.
Переборюючи неймовірним зусиллям свій страх я поповз по - пластунські, а далі короткими перебіжками добрався до невеликого пагорба і скотився вниз. Аж тут я був в повній безпеці. Я оглянувся навкруги і побачив зв'язкового Шрамова, що йшов мені назустріч. Попереду себе він вів полоненого "Фріца". Той був такий здоровий, добряче вгодований, червонопикий чолов'яга, лише вимазаний в сажу і мазут.
- Це певно танкіст, - зміркував я, дивлячись на нього.
Шрамов, побачивши мене, з відрадою передав мені полоненого здорованя і повернувся в свою роту. Взявши напоготові автомат ППШ я скомандував йому: - Forverst! (Вперед)
Німець насторожився і нерішуче поплентався вперед. Та ми не встигли пройти пару кроків, як заторохтів ворожий кулемет із Сальців. Я злякався, не так за себе, як за полоненого фашиста.
- Уб'ють "Фріца" і пропаде захоплений "язик", який так потрібний нашому командуванню, - подумав я.
- Hin leegen! (Лягай) - крикнув я фашисту.
Він негайно плюхнувся на землю, переді мною. Лежимо, обидва, не рухаючись. Як тільки кулемет противника замовк, ми перебіжками, без всякого зговору кинулись вперед, користуючись тихою перервою. Німець не хотів получити кулі від своЇх собратів і рухався так, що я ледь встигав за ним. Та ось і наші окопи, і нас швидко втягнули наші солдати у вириті щілини. Далі ми рушили по ходу окопного сполучення до КП в штаб батальйону. Полонений німецький вояка, при зустрічі з нашим командуванням вів себе досить зухвало.
На запитання комбата через нашого перекладача, хто він такий і з якоЇ військовоЇ частини, відповів:
- Я танкіст! Я не зрадник і на ваші запитання одповідати не буду. Я впевнений в нашу перемогу! Ваш опір даремний.
Комбат вирішив далі з ним не панькатися і викликав Медведєва для супроводжування полоненого гітлерівця в штаб полка. А я відпросився у нього в своє хімвідділення і далі пройтися по ротам і іншим підрозділам батальйону вияснити обстановку по хімсправі. Передавши Медведєву полоненого німця я йшов по територіЇ батальйону і бачив як йшла інтенсивна підготовка до наступного бою. Червоноармійцям передових позицій носіЇ боєприпасів тилового постачання підносили набоЇ і гранати. Солдати тилового забезпечення з машин і підвід розвантажували снаряди і міни артилеристам. Санітари і медсестри виносили і виводили поранених бійців в тил до лазаретів. Старшини годували гарячим обідом солдат і офіцерів. Зв'язківці ремонтували пошкоджені лініЇ зв'язку.
Хімвідділення в той час замінювало чи ремонтувало пошкоджені протигази і протиіпритні накидки. Про все це зроблене по хімсправі мені треба було звітувати о дев'ятнадцятій годині начхіму полка.
О сімнадцятій годині наша дивізійна артилерія відкрила такий щільний, мабуть потрійний ураганній вогонь по позиціям агресора. Вслід за нею втяглася полкова артилерія з громом мінометів. Дошкульній гуркіт не вщухав півгодини. Бідну землю трусило лихоманкою. Дим з пилюкою накрили сонячний світ. Стало якось темно від густоЇ сірості.
Та тільки вщух останній вибух снаряда чи міни, як дружне солдатське: - Ура - а - а! рознеслось на передовій позиціЇ батальйону. Несподіваною атакою наші підрозділи зломили передишку знахабнілого ворога і згодом відкинули його на дванадцять км. Бій віддалявся все далі і далі. Пилюка і кіптява повільно осідала на землю заплювавши ЇЇ багнючою фарбою. Стояла тиша з відлунням далекоЇ канонади. Не було чути співу птахів. Вони в таких дурних іграх не грають.
15 липня наша 70 дивізія в взаємодіЇ з 237 стрілецькою дивізією, зломивши протиборство німців, відрізали Їх шлях відходу на захід. Часті нашоЇ дивізіЇ 17 липня все - ж таки захопили Сольци. Наш полк відзначився тим, що заманив танкову колону ворога і своєю артилерією з флангів розстріляв ЇЇ. А особливий жах, по словах наших бійців, наводили наші вогнеметні танки, викидаючи з хоботів палаючу пекельну суміш далеко вперед.
На той час мене викликав НШ батальйону до себе і звелів вирушити в тилове постачання з наказом: - Увесь тиловий обоз перемістити на місце, де знаходиться штаб батальйону.
Взявши свій автомат ППШ з двома запасними дисками і парою гранат я відправився в тил на розшуки тилового обозу. Наближався теплий липневий вечір. Сонце, як нічого і не було, низько повисло над горизонтом. Золоті промені освітлювали верхів'я берізок. Помаранчевий захід сонця вабив зір і штовхав на ліричний настрій. Та час йшов і з першими сутінками я зайшов в розташування тилового постачання другого батальйону. На цій територіЇ поміж величезних сосен росли невеликі гайки берізок. Ось в цих берізках і стояв замаскований від німецьких повітряних розвідників тиловий обоз. На невеликій галявині під розкішною кроною сосни, добре замаскована, стояла польова кухня в якій доварювалась смачна вечеря. Повар ходив кругами і наспівував знайому пісню. Трохи в сторонці на пні зі свіжим зрізом сидів немолодий вусатий гармоніст. Він швидко перебираючи пальцями кнопки старого баяна і акомпанував ту же мелодію що й повар співав пісню.
Привітавшись із ним, я запитав:
- Де знаходиться начальник тилового постачання другого батальйону? Я прийшов від НШ батальйону.
- Зараз знайдемо, - відповів мені літній червоноармієць.
Через декілька хвилин прийшов начальник тилового постачання старший лейтенант.
- Товариш старший лейтенант! По указу командира другого батальйону обоз тилового постачання мусить переміститься на місце КП батальйону, - доповів я про причину свого приходу.
Тим часом вечеря поспіла. Всі нашвидкуруч повечеряли і звичайно пригостили мене. По наказу старшого лейтенанта обоз тилового постачання знявшись з насидженоЇ позиціЇ вирушив в похід. Поки ми приЇхали, на КП вже нікого не було. Довго мені прийшлось розшукувати НШ батальйону, щоб доповісти про виконання наказу. Мені пізно прийшлося узнати де розмістився КП нашого підрозділу. Це було десь далеко за північ коли я випадково зустрів старшого лейтенанта і доповів що виконав наказ. Взнавши місце розташування КП, я одержав нове розпорядження про закінчення його будівництва. Прийшовши туди, я побачив що сапери закінчували спорудження бліндажа. Мені залишилось тільки викопати для себе індивідуальну щілину. Простеливши на дно щілини глиці і зігнувшись калачиком я швидко заснув. Ніч промайнула непомітно. Вранці я оглянув місцевість по фронту розташування батальйонних підрозділів. З КП добре було видно розташування двох рот, а шоста тільки-тільки ховалася за пагорок. Я зрадів тому, що тепер буде краще і ближче добиратись в роти. Поснідавши, я взяв дозвіл у комбата для виконання своЇх обов'язків хімінструктора в підрозділах батальйону. Так ось, майже весь світлий день фашисти мовчали. Мабуть після поразки приводили себе в порядок. Було тихо і на лівому, і на правому фланзі позицій батальйону. Це дало мені можливість замінити пошкоджені протигази, провести в ротах хімінструктаж, ознайомитись з розташуванням підрозділів. Під час бою це має дуже важливе значення, тому що мені часто доводилось виконувати обов'язки зв'язкового.
На протязі цілого тижня фашисти пробували прорвати нашу оборону, але безрезультатно. Наша дивізія стояла, як граніт.
Аж в кінці другоЇ декади липня 1941 року, після 40 хвилинного артобстрілу німці перейшли в наступ. Тоді гримнули наші артилерійські батареЇ і міномети.
Заклекотіло в повітрі пекельне багно. Здригались бруствери окопів від стосильних зривів. Знову потьмяніло любе сонечко від бісівськоЇ завіси війни. В цю напружену хвилину супротивник почав танкову атаку. Із - за невеликоЇ безіменноЇ висоти рикаючи і хлюпаючи з довгих носів вогнем рухались закопчені металеві коробки танків з чорними хрестами з білою облямівкою на сірих баштах. Вістря цього стального свинячого рила було націлено на 5 роту. Трьом переднім танкам залишилось якась сотня метрів до наших передових окопів і тоді захрустіли ПТР(протитанкові рушниці). Танки рвались вперед, поводячи довгими стволами, зупинялись і стріляли по цих наших протитанкових стрільцях. Вони вже були ознайомлені з убійною силою довгих рушниць в руках влучних стрільців. Нараз, головний танк здивовано якось здригнувся від вибуху міни під своЇм черевом. Втративши рух, він відстрілювався на місці. Другий танк був підбитий ПТР, спалахнув яскравим полум'ям. З нього швидко вискочили танкісти і прикриваючись бронею палаючого танка відповзали назад. Третій танк прорвався на наш передній край і став прасувати гусеницями окопи. В одну мить із сусіднього окопу появилась голова сміливого бійця, який не боячись його, метнув пляшку з пальним на моторний відсік. Танк миттю загорівся. Гітлерівці вискакували з під нього через нижній люк, але відповзти не могли, так як Їх розстрілювали з гвинтівок і автоматів осмілівші червоноармійці. Та на жаль, на цьому танкова атака не закінчилась, бо знову із - за того ж пагорба виЇхало декілька стальних жаб брудно - зеленого кольору. Вони на максимальній ході рухались з мотопіхотою на броні. Я кинув свій ППШ в якому вже не було набоЇв і кинувся допомагати кулеметнику в якого заклинило кулеметну стрічку в кулеметі "Максим". Другий номер кулеметноЇ обслуги був ранений, але і самого кулеметника дуже вкусила куля в руку і він не міг вести вогонь по ворогу. Санінструктор відводила його в безпечне місце. Тоді я підмінив його за гашетками кулемета. Я дав одну і другу чергу із кулемета по мотопіхоті на танках. Вони посипались, як сухий горох, з металевих коробок. Мене підтримали інші солдати щільним вогнем по супротивникові з усіх видів зброЇ. Станкові кулемети "Максим" перехресними чергами куль притиснули сіру німецьку піхоту. Загорілись ще два танка. Та вийшли з ладу два ПТР і на лівому фланзі замовк станковий кулемет "Максим". В окопах збільшувалась кількість вбитих і ранених бійців. Обірвався зв'язок нашо§ роти з КП батальйону. В роті мало залишилось боєприпасів для зброЇ, гранат і пляшок з запальною рідиною. Раптом до мене підбігає командир роти і кричить: - Залиш поки кулемет! Негайно біжи на КП. Потрібні боєприпаси і підмога! Рота захлинається в крові. Становище надзвичайно критичне! Скоріш!
Я схопив свій автомат ППШ і запасний диск до нього, так як другі диски вже були пусті. Вужем переповзав з окопу в окоп, так як кулі свистіли наді мною смертельним набридливим звуком. Таким же способом санітари під безперервним вогнем смертельно-жалючих куль і осколків від мін, і снарядів перев'язували поранених і відтягували Їх в безпечне місце. Ховаючись за невеликий пагорок я швидко добрався до КП батальйону. Доповів комбату і НШ про обстановку в 5 роті. А німці не припиняли танкових атак, кидаючи нові коробочки на наші окопи. Ці стальні гусеничні монстри - танки винирнули із - за густого березняку. В цю мить комбат доповів обстановку в п'ятій роті в штаб полку і дав вказівку начальнику тилового постачання, щоб той негайно своЇми силами забезпечив роти боєприпасами. Виходячи з бліндажа він наказав мені: - Товаришу хімінструктор, Ви залишаєтесь з саперами і телефоністами по охороні і обороні КП батальйону! Я відправляюсь на передову, в роти.
Так на мене наважилась велика відповідальність по словах командира. В цей час появились наші танки які тактично обходили наші окопи і прямували назустріч німецьким. Дим з пилюкою застелив все навкруги. Дивитись і дихати стало неможливо. Очі сльозились, а в горлі дуже перчило від пороху і диму, гуркіт від бою рвав барабанні перетинки, що нормально думати було не можливо. Що робиться на передній лініЇ нашоЇ оборони не було можливості ні спостерігати, ні контролювати. Чия це була перемога? Я не міг розгледіти, не міг зрозуміти стан бою, а залишати КП не мав права. Ось в такій тривожній обстановці довго тягнулись нервозні хвилини.
До цих пір я пам'ятаю, як сидів у своЇй щілині окопу неподалік КП, як кріт в норі. Коли в повітрі шелестів снаряд, я прилягав на дно своєЇ схованки. Мені було млосно і страшно на душі від такою жахливоЇ бойовоЇ обстановки. Серце, розладнане від цієЇ бранноЇ сцени, прискорено калатало в грудях. Тривожні думи роЇлися в голові.
Я розмірковував собі так: - Ех, жаль! Нема краще місця як на передові в бою. Там ніколи думати про небезпеку. Там всі зусилля, весь порив душі був направлений на знищення ворога. Там іде запекле, жорстоке змагання за життя. Хто кого. А тут чекай сліпого снаряда, що викине тебе із цієЇ схованки. Але приказ є приказ.
Раптом поряд упав снаряд і засипав мою окопну щілину. Я ледве вибрався із свого сховища. Протираючи очі, миттю кинувся до КП. На місці нашого КП була глибока вирва з якоЇ курився Їдкий дим. Там намертво привалило грубими колодами двох телефоністів. Я повернувся і почав розшукувати саперів. Один із них Іванов вже виліз із щілини. Він, протираючи очі і струшуючи з плечей, голови землю, запитав:
- Як у штабі?! Що, всіх накрило?
- Ні! Тільки двох телефоністів, які вартували біля апаратів.
- А де комбат, начштабу?! Де вони?!
- Пішли в роти, коли вирушили в бій наші танки.
- Де Медведєв?! - спохватився Іванов.
Ми обидва щодуху побігли до щілини Медведєва.
- Медведєв, ти живий?! - запитав Іванов.
- Живий, але не можу ворухнутись. - почувся його тихий голос із землі.
Ми, вдвох, розкопуючи руками м'яку землю, рухливо витягли його із його переховки. Ми поставили Медведєва на ноги, але він повалився на землю, скрегочучи зубами.
- Не можу стояти, все болить! Особливо голова і ноги.
- Це все пройде! Стояти будеш і ходити, - сказав Іванов.
Мене теж дуже боліла голова, з очей текли сльози, в висках гупав гігантський молот. Нараз, вмить потемніло в очах...
А дальше? Дальше скоЇлось щось страшне і непоправне.
Не знаючи скільки часу пройшло як зачалась атака німецьких танків і контратака наших танків, ми з трудом розуміли побачену на той час панораму. Поки ми оговтались від контузіЇ після вибуху снаряду великого калібру, то побачили фашистські танки, але не зі сторони рот в обороні.
Німецькі танки якимось чином зайшли нам в тил. Скільки Їх було, я тепер і не згадаю. Мабуть, німці маючи перевагу в техніці прорвали нашу оборону і Їх рухомі колони розрізавши нашу оборону пішли в обхід наших рот на передовій, десь на стикові військових частин. Цим маневром вони позбавили наші війська зв'язку і боєпостачання.
Ми ж бійці уцілів від вибуху на КП батальйону опинились під перехресним вогнем фашистських танків. Я з Івановим швидко затягли Медведєва в неглибоку, зарослу травою канаву і прилягли поблизу на ЇЇ дно. Нам ще пощастило, бо німці мало цікавились якимись контуженими солдатами. Вони дали декілька безприцільних черг в нашу сторону з кулеметів і помчались на північ. Ось ляск гусеничних монстрів почав вщухати, а в вухах все ще стукотіло безперервно. Незабаром все затихло. Ні щебетання птахів, ні шелест трави, ніщо не порушувало цю загадкову тишу, яка зловісно охопила моє серце, після гуркоту бою.
- Що робити будемо? Куди будемо іти? - нарешті вимовив Медведєв.
Я ж і так розмірковував як нам вийти цієЇ заплутаноЇ ситуаціЇ. Я думав як нам вийти з оточення німецькими військами з товаришами, коли один з нас сильно контужений і погано стоЇть на ногах. Не знайшовши твердого рішення, спокійно сказав: - Ми опинились в тилу німців. Що будемо робити? Це питання треба добре обдумати, щоб не потрапити в тенета фашистів.
Мене виручив Іванов. Він був місцевим мешканцем села Великий Ведмідь, де там до війни працював. До його села було кілометрів 35. Тоді ми вирішили йти на північний захід до з/д станціЇ Уторгош. Ми думали, що там довідаємося у населення де знаходяться радянські війська, а де німці і тоді намітимо план подальшого руху до наших військ.