ArtOfWar. Творчество ветеранов последних войн. Сайт имени Владимира Григорьева

Гончарук А. П., Рибак Е. І.
Наші муки. (Наши муки)

[Регистрация] [Найти] [Обсуждения] [Новинки] [English] [Помощь] [Построения] [Окопка.ru]
Оценка: 8.05*10  Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Спогади учасника 2 світовоЇ війни (Воспоминания участника 2 мировой войны)Гончарук Андрія Павловича на украЇнскій мові и на русском языке. Под редакцией Рыбак Эмира Ивановича. Перевод на русский язык - Рыбак Эмир Иванович.
  
   Наші муки - в часи війни.
   Гончарук Андрій Павлович і Рибак Емір Іванович.
  
  
   Зміст:
   1. Вступ
   2. На Лузьскім обороннім рубежі
   3. До лінії фронту
   4. Знедолені, переможені, але нескорені.
   5. Замість епілогу
  
   Індекс: 281737
   УкраЇна
   Хмельницька область
   Новоушицький район
   Село Слобідка
   Гончарук Андрій Павлович
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   1 Вступ
  
   Пройшли роки, короткі дати
   Навік запомнились мені,
   Вже йдуть в відставку ті комбати,
   Які не були на війні.
  
   Мені ще й досі стоЇть перед очима, той незабутній суботній вечір двадцять першого червня 1941 року. Я того вечора заступив в наряд виконувати господарські роботи. На той час наш 64 й Окремий Дегаційний батальйон дислокувався в лісі неподалік з/д станціЇ Красні Струги ПсковськоЇ області. Сонце сховалось за горизонт, дув легесенький, ледь холоднуватий вітерець. Встановилась ясна погода. ЦієЇ незгладимоЇ мені ночі курсанти мого відділення працювали натхненно і наполегливо. Ми сподівались до кінця зміни дістати води з криниці, яку копали біля нашоЇ Їдальні, в літніх таборах.
  
   За роботою швидко і непомітно промайнула коротка "біла " червнева ніч. Ідучи відпочивати, я з насолодою любувався гарною лісовою природою. Тихий вітер тим світанком в лісі ледве ворушився. Ранкове сонце проливалось крізь гілля дерев і щедро зігрівало піщаний ґрунт, заливаючи золотим промінням наші намети, вздовж яких яскраво виблискувала посипана червоним піском шикувальна лінійка.
  
   Вранці, коли ми, нічна зміна копачів криниці, прибули на шикувальну лінійку, я здав своЇ обов'язки командира відділення, курсанту Смирнову Володимиру Івановичу. Після ранковоЇ переклички, ми пішли відпочивати, не знаючи про те, що германські війська вже нагло і віроломно порушили кордони Вітчизни, і безсоромно господарили на нашій землі.
   Я прокинувся о тринадцятій годині дня. В наметі кілька курсантів міцно спали накрившись ковдрами з головою, ховаючи обличчя від комарів, які весь час не давали спокою. Я вийшов на подвір'я щоб подихати свіжим повітрям. Незабаром я знову зайшов у намет і ліг на вільне місце у затінку. Та я ще не встиг добре заснути.
  
   Раптом в намет вбігає командир відділення сержант Смирнов і кричить щодуху:
   - Вставайте! Війна розпочалась!
   Я йому нічого не відповів, так як подумав, що він жартує і сміється з мене, та з відпочиваючоЇ зміни. Та тут: - Війна! Війна! - чути крик сержанта Куликова.
  
   Я швидко скинув з себе ковдру і миттю одів штани, взув на ходу чоботи, вдягаючи ще й гімнастерку, прихопивши поясний ремінь з пілоткою, побіг на шикування.
   На ту хвилину вихідний день продовжувався. Футбольна команда ганяла по спортивному полі м'яч, любителі спорту займалися на фізкультурних снарядах. Більша частина курсантів скупчилась біля гри товаришів з зав'язаними очима. Я тільки на мить встиг побачити і назавжди запам'ятати цей вихідний прекрасний день.
   Раптом гучно пролунала команда: - Струнко!
  
   Табір принишк і прислухався.
   По гучномовцю всіх людей пронизували слова диктора Левітана під час ефіру новин по всьому Радянському Союзу з Москви, наче промені рентгена.
   - Дорогі товариші, говорять всі радіостанціЇ Радянського Союзу! Сьогодні о четвертій годині ранку фашистська Німеччина порушила наші кордони і ЇЇ війська напали на нашу краЇну. ЇЇ військово-повітряні сили бомбили КиЇв, Одесу, Севастополь, Мінськ, Каунас та інші населені пункти Радянського Союзу. Напад німецьких військ був зроблений без оголошення війни урядом Німеччини....
  
   Як тільки диктор закінчив промову, то зразу ж поступив наказ негайно шикуватись по бойовій готовності. Курсанти швидко зняли намети, і зібрали все військове спорядження, яке було з нами в літнім стані. Дегазаційна рота завела машини, тягачі і через 15 хвилин вирушила в напрямі до з/д станціЇ Красні Струги. Техніка нашоЇ роти Їхала по розрихленій піщаній дорозі. Тягачі з неймовірною натугою тягнули автоматичні дегаційні комплекси і системи. Курсанти по кісточки вгрузали в піску, йдучи за тягачами. Ми йшли мовчки. Кожен з нас розмірковував про надзвичайну ситуацію в нашій краЇні - війну. Я міркував собі, що в кожного з нас на серці запеклась ненависть до непрошених німецьких гостей, які порушили наше мирне життя.
  
   Уже після війни в сімдесятих роках 20 століття мені в руки попалася дивовижна книга: "Рокові рішення". Вона написана групою генералів німецько-фашистськоЇ арміЇ по завданню міністерства оборони США і виданою в кінці 1956 року. Це генерали: З. Вестфаль, В. Крейпе, Г.Блюментрит, Ф. Байерлейн, К. Цейтлер, Б. Циммерман, и Х. Мантейфель. В СРСР переклад з англійськоЇ на російську мову під редакцією доктора історичних наук полковника П. А. Жіліна і виданою Військовим видавництвом Міністерства Оборони СРСР, Москва - 1958 року.
  
   Так ось, генерал Г.Блюментрит в своєму розділі - творі "Битва за Москву" писав про чисельний склад трьох угрупувань німецьких військ стоячих на границі з СРСР в червні 1941року: "німецьке верховне командування мало в своєму розпорядженні біля 135 дивізій. Більшість з них, а саме: 80 піхотних, 15 моторизованих, 17 танкових дивізій і одна кавалерійська дивізія - находились на Східному фронті чи по дорозі туди. Крім цих військ, було ще декілька охоронних дивізій, передбачених для несіння гарнізонноЇ служби на територіях, які повинні були захопити".
   Та редактор цієЇ книги доктор історичних наук полковник П. А. Жілін в зносі до цього, пише: "Приведені Блюментритом дані про кількість дивізій, які мала Германія на 21 червня 1941 року явно занижені. По трофейним матеріалам (карти оперативного управління німецького генерального штабу сухопутних сил) встановлено, що весною 1941 р. на радянсько-німецькому фронті гітлерівська Германія мала 214 дивізій".
   Ось яка велетенська сила тоді наважилась на нашу Батьківщину. Ми ще не знали, що союзницькі війська РумуніЇ, Угорщини, ІталіЇ, ІспаніЇ, ФінляндіЇ також будуть допомагати ГерманіЇ захоплювати нашу землю і перетворювати людей в рабів...
  
   А тоді, в перший день війни, не зважаючи на літню спеку, та пісок в якому вгрузали і йшли з зусиллям, ми все ж майже до опівночі, вийшли з лісу. Це було десь на одинадцяту годину вечора, коли ми всі стомлені опинились на окраЇні лісу. Перед нами показалась залізнична станція Красні Струги сяюча позолоченим промінням заходячого сонця. Це була така казкова картина, що просто не вірилось, що зараз йде війна.
  
   Незабаром, пройшовши вже не дуже для нас велику відстань, ми потрапили в цей населений пункт, та опинились на самій залізничній станціЇ. Там на нас чекали нові залізничні вагони на запасних коліях, готові в будь яку хвилину прийняти нас, і повезти туди куди нам було заплановано. Ми так собі думали, але залізнична бригада ще не була готова до начала руху. Наша рота поверталась на зимові квартири військовоЇ частини, де ми проходили строкову воєнну службу. Вона знаходилась в старовинному місті Пушкіно ЛенінградськоЇ області, поблизу самого Ленінграда, колиски ЖовтневоЇ революціЇ. Ми, курсанти, рівно місяць тому назад приЇхали в ці ліси, щоб на практиці закріпити знання які получили у в/ч.
  
   Сонце зайшло за обрій, його яскраво - рожеві пасма охопили північно-західну частину горизонту. Кругом було ясно, як вдень. Та на годиннику вмурованому над дверима невеликого вокзалу, стрілки інформували людям, що зараз уже 30 хвилин на дванадцяту годину ночі. Це було явище "білих ночей", коли ночі світлі, хоч голки збирай, так мені згадались строчки зі славноЇ украЇнськоЇ пісні. Ми, чекаючи відправки до в/ч, були так заклопотані думками про начало війни, що майже не почували ні втоми, ні спазм голодного шлунку. Ми й не дуже спішили вечеряти. Присіли великим півколом і обговорювали з великим обуренням прихід непрошених гостей з Німеччини. Кожен із нас курсантів, мріяв скоріше прибути до своєЇ в/ч, яка вже знаходилась на фронті. Ми всі хотіли боротися з ворогами, які як зграя озброєних залізних круків зненацька напала на нашу краЇну, бажаючи зневолити ЇЇ.
  
   До нас, молодих курсантів, почали підходити дівчата, жінки, обливаючись сльозами, в пошуках своЇх рідних людей чи земляків. Одна русява дівчина Люба, швидко познайомившись із нами, почала допомагати готовити вечерю. Розмовляючи з нами, вона сказала нам, щоб ми відважно били фашистів і що скоро вона сама прийде до нас на допомогу медсестрою. Незабаром ми зварили суп-пюре. В кожного із нас були сухарі, риба, ковбаса. Місцеві жителі принесли нам молока, салату, цибулі. Всі ці харчі ми виставили на плащ - палатках. Вечеряли ми всі разом. Військовослужбовці з громадянським населенням наче близькі рідні люди сумно згадували про начало гіркоЇ війни. Ми почували себе так, ніби нас проводжають в далеку, важку і небезпечну дорогу наші рідні і близькі: батько, мати, брати, сестри...
  
   Десь далеко за північ пролунала команда:
   - По вагонам!
   Курсанти швидко зайняли вільні місця в вагонах, де розложили своЇ солдатські речі зі зброєю та боєприпасами. Хтось із нас затяг знайому до болі пісню:
   - Їхав козак на війноньку,
   - Прощай, сказав, дівчинонько! -
   Ось так тоді линула у вільний вирій проста солдатська пісня з сумною мелодією майже з кожного вагона. Вона торкалася кожного серця. Будила жаль до себе, до рідних, викликала любов до Вітчизни, до народу. Пісня пробуджувала ненависть до ворогів, напавши на нашу краЇну.
  
   О десятій годині ранку наш ешелон прибув на станцію Олександрівку, що находилась в 3км. від Пушкіно і вже десь через півгодини ми були на зимових квартирах. Тут на територіЇ нашоЇ військовоЇ частини подих війни дмухнув людей різного призивного віку, направлених райвоЇнкоматами для комплектаціЇ підрозділів, та формування нових. Вони були призвані з запасу і основна Їх частина була - добровольці.
  
   В той час частини ЧервоноЇ АрміЇ разом з прикордонниками вели нерівні запеклі боЇ по всьому фронті на західних окраЇнах нашо неосяжноЇ Батьківщини,захищаючи кожну п'ядь священноЇ землі.
   Підготовлені завчасно, переозброєні, та моторизовані німецькі війська з великими концентраціями танків на головних напрямах проривали нашу оборону і швидко рухались до серця Батьківщини.
   Голови німців були забиті промовами канцлера Адольфа Гітлера і проповідями міністра пропаганди Геббельса про блискавичну військову операцію, по захоплюванню для кожного німця своєЇ ділянки землі, і знищенню ЧервоноЇ КраЇни Рад. В це вони фанатично вірили, не помічаючи своЇх людських і ресурсних втрат.
  
   Війна!
  
   Як вона розтоптала наше мирне життя в краЇні, і зачались страждання ні в чому не винних людей. Війна припинила і наше навчання курсантів в польових таборах і втягнула нас в жахливу водоверть жорстокості і насилля . 23 червня 1941 року ми там повинні були здавати іспити на хімінструктора батальйону. Все полетіло шкереберть. Всі плани мирного часу радянських людей було зруйновано і треба було з великою напругою в час війни повністю перейти на військовий лад.
  
   Ось і в нас в військовій частині на зимових квартирах в розташуванні казарми вишикували всіх приЇхавших курсантів. Начальник ПушкінськоЇ ОкружноЇ школи, старший лейтенант Голубєв охарактеризувавши стан справ на фронті сказав:
   - Товариші курсанти! Зараз не той час, щоб вас екзаменувати. Ви всі негайно отримаєте у старшини роти по два трикутники і прикріпите Їх на петлицях, як вказує тепер Військовий Статут ЧервоноЇ АрміЇ. Війна найкраще проекзаменує вас і виставить вам своЇ оцінки. Там на фронті у військових частинах вам присвоять відповідні звання. Ми у ваших червоноармійських книжках запишемо кожному солдату посаду хімінструктора. Ви негайно Їдете до своЇх військових частин. Там на вас чекають, особливо в такий грізний час.
  
   Через 4 години я прибув у свою військову частину, в яку я був призваний на строкову військову службу. З неЇ, я поЇхав на навчання хімінструктора батальйону. Зі мною приЇхали ще два товариші, нещодавні як і я курсанти ОкружноЇ школи Ленінградського Військового Округа. На той час моя 70 дивізія, з якоЇ я був відправлений до учбового закладу на навчання, була вже на фронті, на Карельському перешийкові. На зимових квартирах залишився лише начальник штабу полка, та декілька молодших командирів з командування полка.
  
   Я відрапортував НШ полка, в тому що, хімінструктор Гончарук, випускник ПушкінськоЇ ОкружноЇ школи прибув в його розпорядження. Він уважно роздивившись мою червоноармійську книжку, з записаними там даними з учбового закладу, відправив мене в розпорядження начштабу 2 батальйону. Я жалкував, що не потрапив в 1 батальйон, в якому прослужив понад 2 місяці. Там в мене були давні знайомі червоноармійці і молодші командири.
  
   В другому батальйоні я негайно приступив до виконання своЇх безпосередніх обов'язків хімінструктора. В моЇ обов'язки на ту пору було підготовляти приписних громадян в разі об'яви повітряноЇ хімтривоги, практичних навиків дій в цій обстановці. Вони знаходились в запасі до цього часу, і вільно працювали, жили в мирний час, у відповідній близькості до близькоЇ до них в/ч. Я проводив практичні заняття з ними як діяти Їм в разі застосування ворогом хімічних речовин, для відправки Їх на фронт, підготовленими по хімсправі. Я підбирав Їм протигази, роз'яснював як користуватися ними на випадок хімтривоги, при використанні отруйних газів, чи речовин, та інше. Та ще я видавав Їм протиіпритні накидки, і пояснював як Їх складати. Ось така була моя робота при штабі батальйону декілька днів.
  
   Нарешті залишки полка вирушили на Фінляндський вокзал. Там нас проводжали тисячі ленінградців. Проводи на фронт були зворушливі, грав духовий оркестр. Звучали щирі побажання своЇм захисникам проводжаючих людей: - Бийте ворогів і повертайтеся назад з перемогою!
   Вони закидали живими квітами всю нашу колону.
  
   Ми, червоноармійці, швидко зайняли вільні місця у вагонах і по§хали на Карельський перешийок під Виборг, до своЇх основних сил 70 дивізіЇ. Вранці наш ешелон прибув на малесеньку станцію Кімеря. Розвантажившись з вагонів колони солдат повзводно рушили у важкий 40 км. похід на фронт, до рідноЇ дивізіЇ, з повною бойовою солдатською викладкою.
  
   Ми проходили по тих місцях, де нещодавно в 1939 - 1940 роках прогриміла війна між СРСР і Фінляндією. Як тоді говорили: війна з білофінами, яка залишила на них жахливі сліди. Всюди скільки можна було окинути поглядом місцевість, на пагорбах стирчали величезні обломки зруйнованих залізобетонних дотів, та дзотів. Ці страхітні потвори так спотворювали приємні краєвиди північних районів КареліЇ і нагадували про те, що нас чекає під час воєнних дій з налетівшим на нас ворогом. Досить міцні двохметровоЇ товщини стіни були порвані на куски важкою артилерією, наче це куски твердого сиру, а не залізобетону.
   Уламки цих цупких шматків оборонних споруд валялись разом з залізними рейками, і арматурою. Неправдоподібно стояли покалічені, обгорівши вогнем, посічені кулями, осколками дерева. Вони понуро проводжали докірливим поглядом людей, наче нагадуючи Їм в тому, що вони заподіяли. Безліч страшенних воронок від різнокаліберних бомб і снарядів страхітливими отворами зіяли вздовж шляху, по якому ми рухались. Вириті глибокі протитанкові рови, хрестоподібні козли з важких залізничних рейок неможливо спотворювали природні ландшафти. Всі ці жорстокі рукотворні споруди утворювали дуже міцну оборонну лінію Маннергейма генерала царськоЇ російськоЇ арміЇ, а тепер тільки самоЇ ФінляндіЇ. Навкруги валялось безліч осколків які похрустували, як травневі жуки, під нашими підошвами чобіт. І я подумав, що ми йдемо по них назустріч новим які в цей час літали і свистіли в повітрі на всьому просторі від Чорного до Білого моря.
  
   Офіцером я був призначений старшим ар'єргарду з відстаючих солдат. Ідучи з відстаючими солдатами я Їх весь час збадьорював.
   - Ширше крок! Йти нам залишилось вже недалеко. Ще декілька кілометрів, - говорив я стомленим солдатам. Насправді я і сам не знав, скільки нам ще залишилось чвалати по цій дорозі до фронту.
  
   Перехід до фронту був досить важкий, так як ми йшли пішки в повній амуніціЇ з боєприпасами, харчами. Все це ми несли на собі, як верблюди в пустелі. Деякі солдати натирали ноги, так як невміло намотували онучі на ноги в чоботи. Онучі збивалися в тверді камінчики, які при ходьбі натирали пальці, п'яти на ногах.
   Це в основному були молоді солдати з міста, які не вміли носити чоботи з онучами. Приходилось учити накручувати онучі на ноги, показуючи як це робиться, щоб облегшити й так страждання солдат від важкого переходу зі зброєю, та боєприпасами. Та нарешті ми дібрались до місця дислокаціЇ нашого полка. Так як я був старшим ар'єргарду, то при прибутті на постійне місце, здав всіх відстаючих солдат командирам рот, а сам відправився в штаб 2 батальйону. Там я доповів комбату, хто я такий і чим я займався. Він подякував мене за службу і нагородив мене 6 годинами відпочинку.
   Вранці, на другий день, мене викликав в штаб 68 стрілецького полка начальник хімслужби старший лейтенант Панфілов. В наказі було сказано: прибути в 14.00, азимут 23 градуса. Я попросив у НШ 2 батальйону топографічну мапу району, яку він мені видав під розписку і компас. Ми з ним нанесли маршрут мого шляху в штаб полка на цій мапі. Я взяв свій конспект по хімсправі із ОкружноЇ школи і вирушив в дорогу.
  
   Місцевість по якій я проходив орієнтуючись по компасу була переважно пересічена пагорбами, видолинками, балками, гайками порослими сосновими деревами з берізками, та молодою поросллю цих дерев, та багато кущів. Все це ускладнювало взяти прямий орієнтир на ціль і мені приходилось через кожних 50 - 100 метрів розкривати мапу і звіряти по компасу азимут маршруту. Через 20 хвилин дорога привела мене до невеликого озера. Спочатку я ледь не впав у повний розпач.
  
   - Що ж мені робити?
   Відповідь я знайшов у своєму конспекті з учбово§ воєнно§ школи. Ось так з божою поміччю і одержаними знаннями в військовім учбовім підрозділі я добрався до розташування штабу полка о 13 годині 40 хвилин. Він знаходився в великому зеленому наметі.
  
   Я доповів старшому лейтенанту Панфілову що я прибув по його наказу. Він уважно розглянув мій учнівський конспект по хімсправі, зробив деякі зауваження і відправив трохи відпочити, поки не прийдуть хімінструктори Ходжаев і Наришкін з першого і третього батальйонів. Я сидів неподалік намету і любувався природою. Кругом стояла глибока тиша. На цій ділянці фронту німецькі і фінські війська в цей час вели себе спокійно. Ніяких бойових дій тут не велося. Так непомітно для мене промайнули дві з лишком години. МоЇх товаришів хімінструкторів Ходжаева і Наришкіна досі ще не було. Мабуть вони заблудились.
  
   Нарешті мене викликав в намет начальник хімічноЇ служби полка старший лейтенант Панфілов.
   Я від нього зараз же одержав такий наказ:
   - провести хімінструктаж по всіх підрозділах мого батальйону в якому я числюсь;
   - цілодобово вести спостереження за ворогом і в разі його використання отруйних речовин повідомити всіх про повітряну хімтривогу;
   - перевірити у всіх військовослужбовців наявність і справність протигазів, протиіпритних накидок;
   - щоденно о 19.00 годині передавати в штаб полка по телефону звіт про виконану роботу хімінструктора в моєму 2 - му батальйоні.
  
   На другий день я приступив до виконання цього наказу.
   Взявши дозвіл у командира батальйону, на виконання своЇх функціональних обов'язків хімінструктора, я пішов розшукувати роти нашого батальйону, які в цей час копали протитанкові рови.
   Відповідно розпорядженню командира батальйону, в кожній роті і окремому взводі мені було відведено по одній годині для проведення хімінструктажа. Все це було зумовлено тим, що наше командування застерігалось від застосування хімічних речовин німецькими військами. Жахливий урок вжитку газу іприту німцями в першу світову війну проти сил Антанти (АнгліЇ, ФранціЇ) і в тому числі проти російських військ навчили запобігливо готуватись до непереливки зі сторони ворогів.
  
   Прибувши в роту, я розповідав червоноармійцям як користуватися зіпсованими протигазами, в крайніх випадках при застосуванні ворогом отруйних речовин, якщо вони будуть пошкоджені в бою.
   Я старався відповідати на всі різноманітні запитання солдат тими знаннями по хімсправі, що я освоЇв в учбовому підрозділі. Ось в такому плані проходила година за годиною нелегка солдатська служба в першій декаді місяця липня 1941 року.
  
   Сонце немилосердно смажило природу і солдатські тіла. Якось по своєму пахли материнка, полин, чебрець, та без обмежень втамовував спрагу квітками неба Петрів батіг. Ці квітки чистою та сяючою синьою барвою сліпили очі. Ще білими зграйками, як маленькі дівчатка кружляли на нейтральній полосі ромашки.
  
   На той час на Карельському перешийку, як і раніше все було спокійно. Але ми знали, що фінські дивізіЇ стоять проти нас, готові в першу ліпшу хвилину перейти кордон. По звітам радянського інформаційного бюро нам було відомо, про те що німецькі дивізіЇ форсували ріку Західну Двіну і потужними механізованими колонами рухались до старих кордонів СРСР на вересень 1939 року.
   Величезна небезпека нависла на містом Ленінградом, первістки жовтневоЇ революціЇ 1917 року, з південно - західноЇ його сторони.
  
   Наша 70 стрілецька дивізія, в цей грізний для Батьківщини час, одержала команду від вищого командування передислокуватися десь під місто Псков. Воно вже було захоплене німецько-фашистськими військами групи арміЇ "Північ" під військовим керівництвом фельдмаршала Ріттера фон Леєба. Нам не дуже хотілось залишати такі вигідні та підготовлені позиціЇ, але наказ приходилось виконувати без лишніх розмов. Буквально за пару днів нас всіх по залізниці перекинули на окраЇну ПсковськоЇ області, в район міста Сольци. Там нас і зустрів дивовижний прохолодний помаранчевий світанок на березі річки Шелунь. На наше щастя оборонні рубежі для нас були готові. Все це було зроблено руками всіх мешканців навколишніх сіл та містечок і Ленінграда. Це були в основному жіночі, дівочі руки, старих людей, та підліткового віку хлопчиків і дівчаток - комсомольців, та непартійних. Одних людей змушували партійні і селищні органи йти копати протитанкові рови, та більшість людей добровільно йшли самі за позовом серця, душі. Ніхто відкрито не саботував цим всенародним роботам. Я зримо відчував всю цю єдність народу і військових, лицезріючи ці величезні польові споруди. Весь цей Лужський оборонний рубіж планувався і споруджувався під керівництвом воєнних інженерів із декількох інженерно-саперних, і воєнно-будівних батальйонів, разом з всіма військовослужбовцями підрозділів.
  
   Правда була на нашій стороні - ми захищали свою Батьківщину від чужинців - загарбників.
  
   2. На Лузьскім обороннім рубежі
  
   12 липня 1941 року на указаному нам по оперативному рішенню командуванню відрізкові фронту підрозділи 70 стрілецькоЇ дивізіЇ зайняли оборону. По розмові між комбатом і НШ батальйону я зрозумів, що наш полк зупинивши наступ німців тут, сам повинен контратакувати цих загарбників з межі з під Пірогово, Скіріно, Багрово. Та з фронту наступу нашоЇ 70 дивізіЇ на Пірогово, Молочково, Багрово, Большое Заборовьє, Муссци, Сольци, для окруження і знищення німецькоЇ танковоЇ дивізіЇ. В цьому наш полк грав велику роль, разом з 329 і 252 полком, і нашою 21 танковою дивізією. Ворог на цей час вже прорвався в район н/п Сольци. Штаб 2 - го батальйону 68 - го полка розмістився на краю якогось лісу. Від начальника штабу батальйону я отримав наказ негайно побудувати КП (командний пункт) батальйону. В моє розпорядження поступили два сапера і вільні зв'язківці рот, і окремих взводів. МоЇ підлеглі солдати негайно приступили до виконання указу по споруджуванню КП батальйону. Та не пройшло і 5 хвилин, як раптом просвистіли в повітрі ворожі снаряди. Гітлерівські батареЇ обстрілювали не лише передові наші підрозділи, а й тилові і резервні.
  
   Страшні снаряди пролітали через нас і розривались десь позаду за нами. Кожен постріл ворожоЇ гармати з польотом і завиванням снаряду, і страхітливі вибухи притискали нас до землі. Тому - що це були перші хвилини нашого бойового хрещення на війні, які так вразили нас на все життя. Страх сковував все тіло і воно дрижало наче листя на осині від вітру, шалено тремтіли руки і ноги. В очах темніло, наче сонячне затемнення несподівано утворилось білим днем. Промайнуло декілька моторошних для нас хвилин, які вивели нас з рівноваги, з привичного ритму. Нарешті я оговтався і взяв себе в руки.
  
   Придивившись і прислухавшись, що снаряди пролітають над нами і вибухи чути далеко в нашому тилу, я віддав підлеглим солдатам повеління, не звертати уваги на це, так як розриви снарядів проходять досить далеко від нас. Двом солдатам, що ще лякливо вели себе, я сказав: - Медведєв, Іванов! Не звертайте уваги на далекий грім. Нам треба негайно закінчити споруджування КП батальйону, бо як по нас німець ударить, то де ми сховаємось від прямих ударів снарядів.
   Все це швидко підштовхнуло людей до роботи. Та почувся дуже близький вій снаряда, що нараз штовхнуло нас в своЇ щілини окопу. Це було для нас всіх якесь щастя. Я встиг затулити обличчя і вуха, коли якась гуркітлива сила підкинула мене і засипала землею. Прийшовши до тями від цього неймовірного землетрусу який так шурхонув нами, я злякався за стан своЇх солдат. Протер рукавом гімнастерки запорошені пилом землі очі і вискочив з окопу.
   - Агей, хлопці! Ви всі живі, здорові?! Піднімайтесь швидко до роботи, бо ми не встигнемо побудувати КП батальйону, до наступу супостату.
   Струшуючи з себе пилюку і крихітки землі ми з великою наснагою накинулись на продовження будівництва КП, яке найближчим часом і закінчили.
  
   Після досить тривалоЇ артпідготовки фашисти спробували форсувати невеличку річку Шелунь. Та ми солдати - артилеристи, мінометники, кулеметники, автоматники і прості стрілки, під керівництвом командирів - офіцерів і політруків, дружнім і щільним вогнем зустріли непрошених ворогів. Спіткнувшись таким чином з пекельним валом німецькі солдати зупинились, а потім відкотились на попередню лінію атаки, залишаючи на полі бою вбитих і ранених солдат зі зброєю і ушкодженою технікою. Німецькі загарбники, получивши по зубах, охолов, притихли, а ми получили заслужений відпочинок. Зализавши, як собаки, рани, солдати великого рейху знову о четвертій годині дня відкрили з усіх своЇх видів зброЇ ураганний вогонь по нашій лініЇ оборони. Наша важка артилерія з полковими мінометами не залишилась в боргу і в відповідь гримнули радянські громи. Гуркіт від пострілів гармат, мінометів і зривів стояв в повітрі такий, що неспроможне собі уявити, що закладало барабанні перетинки. Земля здригалася від цих ударів диявольських молотів. Від вибухів супротивних снарядів і мін навколо бриніли осколки жалячи все що попадалось на Їх шляху. Висвистували німецькі кулі і падало зрізане, зламане гілля і листя дерев. Нам здавалось, що снаряди і міни протиборчих сторін стикались вгорі, в повітрі, таранячи одне одного, засипаючи гарячими жалами землю. Знову і знову від потужних вибухів ворожих снарядів і мін здригались, як від переляку, бруствери викопаних нами окопів. Пісок, земля і пилюка сипались людям на голови і за коміри гімнастерок. Їдка копіть вкривала до цього моменту зелені ландшафти землі і збожеволілих людей, фарбуючи все в брудний, огидний колір.
  
   Вслід за тривалим гітлерівським артилерійським валом на нас в атаку посунули широким ромбом закопчені танки з сірими баштами, та розмальовані двома зеленими кольорами, як дерев'яні жаби, де вирізнялися чорні хрести з білою облямівкою.
   За танками сірою масою, як миші, рушили німецькі автоматники, якось так хвацько і зухвало з засуканими по лікоть рукавами. Вони від пояса, не прицілюючись, поливали наші окопи разючими кулями з автоматів. Незважаючи на діЇ нашоЇ артилеріЇ яка підбивала деякі жаб'ячі коробки, стальний клин дійшов до першоЇ лініЇ нашоЇ оборони. Танки рвали землю, змішували ЇЇ з людською кров'ю солдат, попавши під Їх стальне черево. Вони наЇжджали на наші перші окопи, прасуючи Їх широкими гусеницями і вивергали з гарматних дул вогнеметні язики полум'я.
  
   Страх звичайно сковував все тіло, але ось психологічно стійкі бійці з неушкоджених окопів кидали під гусениці танка зв'язки гранат і пляшки з запалювальною рідиною на моторний відсік. Танки зупинялись, крутились на одній гусениці, а другі начинали чадити. Озвірілі, перелякані танкісти в чорних комбезах спритно вискакували з цих залізних бляшанок і скачувались на землю. Потім ці чорні вояки кидались в окопи, щоб не одержати кулю в лоб на відкритій місцевості. Та наші бійці не злякавшись цієЇ навали нанизували х на своЇ багнети, на гвинтівках, або розстрілювали Їх в упор. Страшно було дивитись на це, а ще страшніше було бути в тім самім місці де вся ця жахлива сцена проходила.
  
   Снаряди нашоЇ артилеріЇ стали влучніше попадати в ці грізні машини і вони рвались, горіли, диміли. Такий чіткий приціл артилеристів вогневим валом перегородив дорогу фашистським танкам.
   Я в цей час знаходився в п'ятій роті, де виконував своЇ обов'язки хімінструктора. Все навкруги гуркотіло, клекотіло, здригалась земля, заглушаючи несамовиті стогони поранених солдат і офіцерів. На той час у мене не було пляшок з запалювальною рідиною. Але і для мене швидко знайшлася невідкладна робота. В окопах все більшало пораненого народу.
  
   Я, маючи свій невеличкий медичний запас перев'язувального матеріалу, почав реалізовувати його для цих ужалених війною людей. Як випускник ПушкінськоЇ ОкружноЇ школи, де нам читали і практично давали виконувати курс першоЇ медичноЇ допомоги пораненим солдатам, я тепер в житті втілював ці придбані знання в бойовій обстановці. Посічені осколками, чи прострілені кулями, обпалені люди елементарно в цих страхітних умовах впадали в розпач і не могли самі дати раду своЇм ранам.
  
   Як представника молодшого командного состава, мене вчили приймати рішучі діЇ в армійських умовах з солдатами, а тим паче приймаючи участь в бойових діях з загарбниками, що я й робив. Важко було дивитись на стогнучих і стікаючих кров'ю людей. Кров фонтанчиками била з покалічених тіл людей. Приходилось перетягувати кров'яні сосуди, щоб поранені не стікали кров'ю і безглуздо закінчували своє життя без медичноЇ допомоги. Так допомагаючи покаліченим солдатам я замітив, що раптом із - за підбитого фашистського танка знову рушила на наші окопи ворожа мотопіхота. В цей час я перев'язував пораненого кулеметника. Бачачи таку обстановку я замінив кулеметника і припав до кулемета Дегтярьова. Нажавши на гашетку я випустив довгу чергу по знахабнілим воякам які конвульсійне падали від влучених в них куль. Цією дією було зірвано нову атаку противника, яку мене підтримали вцілілі солдати закидавши його ручними гранатами. Так захлинулась у власній крові атака зухвалоЇ мотопіхоти ворога. Бій поступово вщух. Я повернувся в штаб батальйону і доповів комбату обстановку в п'ятій роті під час бою і після нього. Комбат подякував мені за мою інформацію і за моЇ рішучі діЇ під час бою з фашистами. Наш батальйон заробивши собі не надовго відпочинок все ж готовився до наступноЇ атаки ворогом.
  
   Ранених і загинувших бійців відправляли в тил, а вцілілі в ротах поповнювали себе боєприпасами. Змучені люди смалили самокрутки і синій димок самосаду закрутився над нашими позиціями. Тютюновий аромат махорки успокоював наших стрільців після пережитого скаженого уривка Їхнього життя. Брудні від порохів, задимлені чадом підбитоЇ німецькоЇ техніки, закривавлені своєю, ворожою чи свого товариша кров'ю воЇни, сиділи з каламутними очима, але з неперевершеним відчуттям коротко§ перемоги над ворогом. Відпочинок був короткий, всього дві чи три години.
   Підтягнувши резерви, противник відкрив артпідготовку по наших позиціях.
  
   Було видно як здригалось від вибухів німецьких снарядів і мін місто Сольци. Будинки ходили ходором, наче оп'янілі люди. Клубочився чорний, непроглядний дим від якогось палаючого складу розташованого на краю міста Сольци.
   Мені самому стало моторошно на серці і в душі в цілому. Очі сльозились від чорного Їдкого диму. Клекіт бою стояв у повітрі неймовірний. Осколками рвало зранену землю, разом з нею рвалися і проводи зв'язку між підрозділами. Раптом замовк телефон п'ятоЇ роти.
   - Сержант Тюкін, негайно ліквідувати, розрив проводів! - наказав комбат.
   - Скобелєв, Грищенко! За мною, вперед! - вигукнув сержант Тюкін.
   Бійці, очолені сержантом Тюкіним, вискочили з окопів, а назустріч Їм свист куль і осколків від вибухів снарядів, шелест грудочок землі сипався, наче дощ, клубилася непроглядна пилюка. Зв'язківці спритним кидком проскочили невелику галявину і залягли під великою виверженою з корінням сосною. Ураганний вогонь неприятеля не вщухав ні на мить.
   - Вперед! Вперед ! - закликав солдат до діЇ сержант Тюкін.
  
   Перебіжками, перекатами і повзком рухались сміливці відшукуючи пошкоджений кабель зв'язку. Ось нарешті вони відшукали ушкоджений провід. Зладнавши з'єднанням проводи солдат з сержантом, на зворотному шляху мусили тягнути з собою ледь живого пораненого Скобелєва.
   Ціною неймовірних зусиль під час такого металевого дощу Тюкін і Грищенко доставили пораненого товариша на КП батальйону.
  
   Комбат посадив мене тимчасово за телефонний комутатор батальйону, так як зв'язківці ладнали ушкодження на лінійному проводі.
   - Ввімкніть шосту роту! - наказав мені комбат.
   Я негайно з'єднав комбата з шостою ротою.
   - Які обставини, товариш старший лейтенант?
   - Натиск фашистів стримуємо, групу танків відбито! В нас закінчуються набоЇ! - відповів командир шостоЇ роти.
   - НабоЇ зараз вам доставлять, не жалійте Їх! Ні кроку назад! Ясно!? - кричав комбат в трубку і кинув ЇЇ мені в руки.
   - Єднай мене з четвертою ротою - знову звелів комбат.
   Я зараз же з'єднав комбата з четвертою ротою. Тиша. Лінія проводу пошкоджена, комбат нервово кинув мені трубку. Він роздратовано витяг папіроску і закурив. Бій наших рот батальйону з самовпевненими німецькими підрозділами тим часом продовжувався з наростаючою силою. І все ж таки друга атака супостата нашими зборонцями була відбита, з великими втратами з Їх сторони. Та й і у наших лавах вони були мабуть не менші.
  
   Бій повільно вщухав. Повернулись зв'язківці п'ятоЇ і шостоЇ роти. Пройшов добрий десяток тривожних хвилин, а з четвертоЇ роти зв'язкового не було. Телефонний зв'язок ще не був налагоджений. Тоді комбат послав мене в четверту роту. Потрібно було вияснити наслідки бою в розташуванні цієЇ роти і довідатись про стан зв'язкового Шрамова. Хоч бій ущух, але по відкритій місцевості пробиратись в четверту роту було небезпечно. Відкриті місця прострілювались ворожими кулеметниками і снайперами.
  
   Виконуючи наказ командира батальйону я кинувся з КП в потрібному мені напрямку. Я пробіг лише кілька метрів і був змушений приземлитись без запиту на низьку посадку у командування. Із Сольців застрочив фашистський кулемет і рій трасуючих куль прошив перед моЇм обличчям землю. Душа упала в п'ятки, серце закалатало, як дерев'яна колотушка.
   Переборюючи неймовірним зусиллям свій страх я поповз по - пластунські, а далі короткими перебіжками добрався до невеликого пагорба і скотився вниз. Аж тут я був в повній безпеці. Я оглянувся навкруги і побачив зв'язкового Шрамова, що йшов мені назустріч. Попереду себе він вів полоненого "Фріца". Той був такий здоровий, добряче вгодований, червонопикий чолов'яга, лише вимазаний в сажу і мазут.
   - Це певно танкіст, - зміркував я, дивлячись на нього.
   Шрамов, побачивши мене, з відрадою передав мені полоненого здорованя і повернувся в свою роту. Взявши напоготові автомат ППШ я скомандував йому: - Forverst! (Вперед)
   Німець насторожився і нерішуче поплентався вперед. Та ми не встигли пройти пару кроків, як заторохтів ворожий кулемет із Сальців. Я злякався, не так за себе, як за полоненого фашиста.
  
   - Уб'ють "Фріца" і пропаде захоплений "язик", який так потрібний нашому командуванню, - подумав я.
   - Hin leegen! (Лягай) - крикнув я фашисту.
   Він негайно плюхнувся на землю, переді мною. Лежимо, обидва, не рухаючись. Як тільки кулемет противника замовк, ми перебіжками, без всякого зговору кинулись вперед, користуючись тихою перервою. Німець не хотів получити кулі від своЇх собратів і рухався так, що я ледь встигав за ним. Та ось і наші окопи, і нас швидко втягнули наші солдати у вириті щілини. Далі ми рушили по ходу окопного сполучення до КП в штаб батальйону. Полонений німецький вояка, при зустрічі з нашим командуванням вів себе досить зухвало.
   На запитання комбата через нашого перекладача, хто він такий і з якоЇ військовоЇ частини, відповів:
   - Я танкіст! Я не зрадник і на ваші запитання одповідати не буду. Я впевнений в нашу перемогу! Ваш опір даремний.
  
   Комбат вирішив далі з ним не панькатися і викликав Медведєва для супроводжування полоненого гітлерівця в штаб полка. А я відпросився у нього в своє хімвідділення і далі пройтися по ротам і іншим підрозділам батальйону вияснити обстановку по хімсправі. Передавши Медведєву полоненого німця я йшов по територіЇ батальйону і бачив як йшла інтенсивна підготовка до наступного бою. Червоноармійцям передових позицій носіЇ боєприпасів тилового постачання підносили набоЇ і гранати. Солдати тилового забезпечення з машин і підвід розвантажували снаряди і міни артилеристам. Санітари і медсестри виносили і виводили поранених бійців в тил до лазаретів. Старшини годували гарячим обідом солдат і офіцерів. Зв'язківці ремонтували пошкоджені лініЇ зв'язку.
   Хімвідділення в той час замінювало чи ремонтувало пошкоджені протигази і протиіпритні накидки. Про все це зроблене по хімсправі мені треба було звітувати о дев'ятнадцятій годині начхіму полка.
  
   О сімнадцятій годині наша дивізійна артилерія відкрила такий щільний, мабуть потрійний ураганній вогонь по позиціям агресора. Вслід за нею втяглася полкова артилерія з громом мінометів. Дошкульній гуркіт не вщухав півгодини. Бідну землю трусило лихоманкою. Дим з пилюкою накрили сонячний світ. Стало якось темно від густоЇ сірості.
  
   Та тільки вщух останній вибух снаряда чи міни, як дружне солдатське: - Ура - а - а! рознеслось на передовій позиціЇ батальйону. Несподіваною атакою наші підрозділи зломили передишку знахабнілого ворога і згодом відкинули його на дванадцять км. Бій віддалявся все далі і далі. Пилюка і кіптява повільно осідала на землю заплювавши ЇЇ багнючою фарбою. Стояла тиша з відлунням далекоЇ канонади. Не було чути співу птахів. Вони в таких дурних іграх не грають.
  
   15 липня наша 70 дивізія в взаємодіЇ з 237 стрілецькою дивізією, зломивши протиборство німців, відрізали Їх шлях відходу на захід. Часті нашоЇ дивізіЇ 17 липня все - ж таки захопили Сольци. Наш полк відзначився тим, що заманив танкову колону ворога і своєю артилерією з флангів розстріляв ЇЇ. А особливий жах, по словах наших бійців, наводили наші вогнеметні танки, викидаючи з хоботів палаючу пекельну суміш далеко вперед.
  
   На той час мене викликав НШ батальйону до себе і звелів вирушити в тилове постачання з наказом: - Увесь тиловий обоз перемістити на місце, де знаходиться штаб батальйону.
   Взявши свій автомат ППШ з двома запасними дисками і парою гранат я відправився в тил на розшуки тилового обозу. Наближався теплий липневий вечір. Сонце, як нічого і не було, низько повисло над горизонтом. Золоті промені освітлювали верхів'я берізок. Помаранчевий захід сонця вабив зір і штовхав на ліричний настрій. Та час йшов і з першими сутінками я зайшов в розташування тилового постачання другого батальйону. На цій територіЇ поміж величезних сосен росли невеликі гайки берізок. Ось в цих берізках і стояв замаскований від німецьких повітряних розвідників тиловий обоз. На невеликій галявині під розкішною кроною сосни, добре замаскована, стояла польова кухня в якій доварювалась смачна вечеря. Повар ходив кругами і наспівував знайому пісню. Трохи в сторонці на пні зі свіжим зрізом сидів немолодий вусатий гармоніст. Він швидко перебираючи пальцями кнопки старого баяна і акомпанував ту же мелодію що й повар співав пісню.
  
   Привітавшись із ним, я запитав:
   - Де знаходиться начальник тилового постачання другого батальйону? Я прийшов від НШ батальйону.
   - Зараз знайдемо, - відповів мені літній червоноармієць.
   Через декілька хвилин прийшов начальник тилового постачання старший лейтенант.
   - Товариш старший лейтенант! По указу командира другого батальйону обоз тилового постачання мусить переміститься на місце КП батальйону, - доповів я про причину свого приходу.
  
   Тим часом вечеря поспіла. Всі нашвидкуруч повечеряли і звичайно пригостили мене. По наказу старшого лейтенанта обоз тилового постачання знявшись з насидженоЇ позиціЇ вирушив в похід. Поки ми приЇхали, на КП вже нікого не було. Довго мені прийшлось розшукувати НШ батальйону, щоб доповісти про виконання наказу. Мені пізно прийшлося узнати де розмістився КП нашого підрозділу. Це було десь далеко за північ коли я випадково зустрів старшого лейтенанта і доповів що виконав наказ. Взнавши місце розташування КП, я одержав нове розпорядження про закінчення його будівництва. Прийшовши туди, я побачив що сапери закінчували спорудження бліндажа. Мені залишилось тільки викопати для себе індивідуальну щілину. Простеливши на дно щілини глиці і зігнувшись калачиком я швидко заснув. Ніч промайнула непомітно. Вранці я оглянув місцевість по фронту розташування батальйонних підрозділів. З КП добре було видно розташування двох рот, а шоста тільки-тільки ховалася за пагорок. Я зрадів тому, що тепер буде краще і ближче добиратись в роти. Поснідавши, я взяв дозвіл у комбата для виконання своЇх обов'язків хімінструктора в підрозділах батальйону. Так ось, майже весь світлий день фашисти мовчали. Мабуть після поразки приводили себе в порядок. Було тихо і на лівому, і на правому фланзі позицій батальйону. Це дало мені можливість замінити пошкоджені протигази, провести в ротах хімінструктаж, ознайомитись з розташуванням підрозділів. Під час бою це має дуже важливе значення, тому що мені часто доводилось виконувати обов'язки зв'язкового.
   На протязі цілого тижня фашисти пробували прорвати нашу оборону, але безрезультатно. Наша дивізія стояла, як граніт.
  
   Аж в кінці другоЇ декади липня 1941 року, після 40 хвилинного артобстрілу німці перейшли в наступ. Тоді гримнули наші артилерійські батареЇ і міномети.
   Заклекотіло в повітрі пекельне багно. Здригались бруствери окопів від стосильних зривів. Знову потьмяніло любе сонечко від бісівськоЇ завіси війни. В цю напружену хвилину супротивник почав танкову атаку. Із - за невеликоЇ безіменноЇ висоти рикаючи і хлюпаючи з довгих носів вогнем рухались закопчені металеві коробки танків з чорними хрестами з білою облямівкою на сірих баштах. Вістря цього стального свинячого рила було націлено на 5 роту. Трьом переднім танкам залишилось якась сотня метрів до наших передових окопів і тоді захрустіли ПТР(протитанкові рушниці). Танки рвались вперед, поводячи довгими стволами, зупинялись і стріляли по цих наших протитанкових стрільцях. Вони вже були ознайомлені з убійною силою довгих рушниць в руках влучних стрільців. Нараз, головний танк здивовано якось здригнувся від вибуху міни під своЇм черевом. Втративши рух, він відстрілювався на місці. Другий танк був підбитий ПТР, спалахнув яскравим полум'ям. З нього швидко вискочили танкісти і прикриваючись бронею палаючого танка відповзали назад. Третій танк прорвався на наш передній край і став прасувати гусеницями окопи. В одну мить із сусіднього окопу появилась голова сміливого бійця, який не боячись його, метнув пляшку з пальним на моторний відсік. Танк миттю загорівся. Гітлерівці вискакували з під нього через нижній люк, але відповзти не могли, так як Їх розстрілювали з гвинтівок і автоматів осмілівші червоноармійці. Та на жаль, на цьому танкова атака не закінчилась, бо знову із - за того ж пагорба виЇхало декілька стальних жаб брудно - зеленого кольору. Вони на максимальній ході рухались з мотопіхотою на броні. Я кинув свій ППШ в якому вже не було набоЇв і кинувся допомагати кулеметнику в якого заклинило кулеметну стрічку в кулеметі "Максим". Другий номер кулеметноЇ обслуги був ранений, але і самого кулеметника дуже вкусила куля в руку і він не міг вести вогонь по ворогу. Санінструктор відводила його в безпечне місце. Тоді я підмінив його за гашетками кулемета. Я дав одну і другу чергу із кулемета по мотопіхоті на танках. Вони посипались, як сухий горох, з металевих коробок. Мене підтримали інші солдати щільним вогнем по супротивникові з усіх видів зброЇ. Станкові кулемети "Максим" перехресними чергами куль притиснули сіру німецьку піхоту. Загорілись ще два танка. Та вийшли з ладу два ПТР і на лівому фланзі замовк станковий кулемет "Максим". В окопах збільшувалась кількість вбитих і ранених бійців. Обірвався зв'язок нашо§ роти з КП батальйону. В роті мало залишилось боєприпасів для зброЇ, гранат і пляшок з запальною рідиною. Раптом до мене підбігає командир роти і кричить: - Залиш поки кулемет! Негайно біжи на КП. Потрібні боєприпаси і підмога! Рота захлинається в крові. Становище надзвичайно критичне! Скоріш!
  
   Я схопив свій автомат ППШ і запасний диск до нього, так як другі диски вже були пусті. Вужем переповзав з окопу в окоп, так як кулі свистіли наді мною смертельним набридливим звуком. Таким же способом санітари під безперервним вогнем смертельно-жалючих куль і осколків від мін, і снарядів перев'язували поранених і відтягували Їх в безпечне місце. Ховаючись за невеликий пагорок я швидко добрався до КП батальйону. Доповів комбату і НШ про обстановку в 5 роті. А німці не припиняли танкових атак, кидаючи нові коробочки на наші окопи. Ці стальні гусеничні монстри - танки винирнули із - за густого березняку. В цю мить комбат доповів обстановку в п'ятій роті в штаб полку і дав вказівку начальнику тилового постачання, щоб той негайно своЇми силами забезпечив роти боєприпасами. Виходячи з бліндажа він наказав мені: - Товаришу хімінструктор, Ви залишаєтесь з саперами і телефоністами по охороні і обороні КП батальйону! Я відправляюсь на передову, в роти.
  
   Так на мене наважилась велика відповідальність по словах командира. В цей час появились наші танки які тактично обходили наші окопи і прямували назустріч німецьким. Дим з пилюкою застелив все навкруги. Дивитись і дихати стало неможливо. Очі сльозились, а в горлі дуже перчило від пороху і диму, гуркіт від бою рвав барабанні перетинки, що нормально думати було не можливо. Що робиться на передній лініЇ нашоЇ оборони не було можливості ні спостерігати, ні контролювати. Чия це була перемога? Я не міг розгледіти, не міг зрозуміти стан бою, а залишати КП не мав права. Ось в такій тривожній обстановці довго тягнулись нервозні хвилини.
  
   До цих пір я пам'ятаю, як сидів у своЇй щілині окопу неподалік КП, як кріт в норі. Коли в повітрі шелестів снаряд, я прилягав на дно своєЇ схованки. Мені було млосно і страшно на душі від такою жахливоЇ бойовоЇ обстановки. Серце, розладнане від цієЇ бранноЇ сцени, прискорено калатало в грудях. Тривожні думи роЇлися в голові.
   Я розмірковував собі так: - Ех, жаль! Нема краще місця як на передові в бою. Там ніколи думати про небезпеку. Там всі зусилля, весь порив душі був направлений на знищення ворога. Там іде запекле, жорстоке змагання за життя. Хто кого. А тут чекай сліпого снаряда, що викине тебе із цієЇ схованки. Але приказ є приказ.
  
   Раптом поряд упав снаряд і засипав мою окопну щілину. Я ледве вибрався із свого сховища. Протираючи очі, миттю кинувся до КП. На місці нашого КП була глибока вирва з якоЇ курився Їдкий дим. Там намертво привалило грубими колодами двох телефоністів. Я повернувся і почав розшукувати саперів. Один із них Іванов вже виліз із щілини. Він, протираючи очі і струшуючи з плечей, голови землю, запитав:
   - Як у штабі?! Що, всіх накрило?
   - Ні! Тільки двох телефоністів, які вартували біля апаратів.
   - А де комбат, начштабу?! Де вони?!
   - Пішли в роти, коли вирушили в бій наші танки.
   - Де Медведєв?! - спохватився Іванов.
   Ми обидва щодуху побігли до щілини Медведєва.
   - Медведєв, ти живий?! - запитав Іванов.
   - Живий, але не можу ворухнутись. - почувся його тихий голос із землі.
   Ми, вдвох, розкопуючи руками м'яку землю, рухливо витягли його із його переховки. Ми поставили Медведєва на ноги, але він повалився на землю, скрегочучи зубами.
   - Не можу стояти, все болить! Особливо голова і ноги.
   - Це все пройде! Стояти будеш і ходити, - сказав Іванов.
  
   Мене теж дуже боліла голова, з очей текли сльози, в висках гупав гігантський молот. Нараз, вмить потемніло в очах...
   А дальше? Дальше скоЇлось щось страшне і непоправне.
   Не знаючи скільки часу пройшло як зачалась атака німецьких танків і контратака наших танків, ми з трудом розуміли побачену на той час панораму. Поки ми оговтались від контузіЇ після вибуху снаряду великого калібру, то побачили фашистські танки, але не зі сторони рот в обороні.
   Німецькі танки якимось чином зайшли нам в тил. Скільки Їх було, я тепер і не згадаю. Мабуть, німці маючи перевагу в техніці прорвали нашу оборону і Їх рухомі колони розрізавши нашу оборону пішли в обхід наших рот на передовій, десь на стикові військових частин. Цим маневром вони позбавили наші війська зв'язку і боєпостачання.
  
   Ми ж бійці уцілів від вибуху на КП батальйону опинились під перехресним вогнем фашистських танків. Я з Івановим швидко затягли Медведєва в неглибоку, зарослу травою канаву і прилягли поблизу на ЇЇ дно. Нам ще пощастило, бо німці мало цікавились якимись контуженими солдатами. Вони дали декілька безприцільних черг в нашу сторону з кулеметів і помчались на північ. Ось ляск гусеничних монстрів почав вщухати, а в вухах все ще стукотіло безперервно. Незабаром все затихло. Ні щебетання птахів, ні шелест трави, ніщо не порушувало цю загадкову тишу, яка зловісно охопила моє серце, після гуркоту бою.
   - Що робити будемо? Куди будемо іти? - нарешті вимовив Медведєв.
   Я ж і так розмірковував як нам вийти цієЇ заплутаноЇ ситуаціЇ. Я думав як нам вийти з оточення німецькими військами з товаришами, коли один з нас сильно контужений і погано стоЇть на ногах. Не знайшовши твердого рішення, спокійно сказав: - Ми опинились в тилу німців. Що будемо робити? Це питання треба добре обдумати, щоб не потрапити в тенета фашистів.
  
   Мене виручив Іванов. Він був місцевим мешканцем села Великий Ведмідь, де там до війни працював. До його села було кілометрів 35. Тоді ми вирішили йти на північний захід до з/д станціЇ Уторгош. Ми думали, що там довідаємося у населення де знаходяться радянські війська, а де німці і тоді намітимо план подальшого руху до наших військ.
   Поквапившись, ми, зібравши своЇ пожитки, які в кого залишились, зі зброєю вирушили в дорогу. Щоб не нарватись на очі солдат німецького вермахту, йшли понад 4 години лісистою місцевістю, обминаючи дороги. Ми не просто йшли, а вели під руки Медведєва. Ми вийшли з лісу безпомилково проведені Івановим по знайомим місцям на малу залізничну станцію Уторгош. Вона виявилася в катастрофічному стані: рейки залізноЇ дороги погнуті в дуги валялись по ЇЇ обочині, в кюветах, одиноко стирчали костилі без шпал. Глибокі воронки були, як кратери вулканів і були натикані на кожному кроці. Всюди валялись якісь рештки всякого майна і старих, поламаних речей. Далеко в стороні стояла зруйнована водонапірна башта. В кінці станціЇ лежав підірваний семафор. Картина ясна в тому, що тут недавно був жорстокий бій. На станціЇ не було ні однієЇ живоЇ душі. Тут і нам нічого було робити і ми рушили далі на північ до залізничноЇ станціЇ Передольська по зруйнованому полотні. Йшли важко, і дорога нам трудно давалась із - за наших контузій і довгого стомлюючого переходу сюди через ліс.
   Але не зважаючи ні на що, ми йшли, крок за кроком. Ми йшли вперед до нашоЇ рідноЇ АрміЇ, щоб продовжити боротьбу з загарбниками. Рухались з твердою вірою в скоре з'єднання з нашими військами.
   Обабіч від залізниці розкинулось не широке, пересічене вибалками поле, на якому стояло не скошене жито, сумно схиливши довгі колоски додолу і наче чекало своЇх господарів. Настала вже четверта година дня, спека посилювалась і пропалювала нас зі всіх сторін. Але я весь час покваплював друзів по лиху, щоб якнайшвидше добратись до з/д ст. Передольська. Я там надіявся застати наших однополчан.
   Йдучи, я розмірковував про те, які страшні випробування випали на нашу Руську землю, таку дорогу і благословенну для кожного з нас. Неймовірно було те, що окупанти будуть самовільно, як захочуть ступати по ній і робити те що Їм захочеться. Вони поневолять і понівечать те що віками нашим народом придбалось на цій землі.
  
   Ми, умиваючись гірким, солоним потом, змучені морально і фізично, уперто йшли до з/д ст. Передольська. Майже всю дорогу ми йшли і мовчали, по черзі підтримуючи контуженого Медведєва. Кожен з нас поринув у своЇ трудні, тривожні думи. Ми зрозуміли по наявним ознакам слідів техніки і малюнку короткочасних боЇв деінде, що німці від Сольців рушили на село Великий Ведмідь. А звідти, якщо дивитись по мапі вони мабуть спрямували основний удар на станцію Батецька. Таким чином вороги мріяли взяти в кліщі відступаючі наші військові частини. Але вони в цьому ґрунтовно прорахувались.
  
  
  Як казали тоді люди: - Ворог обламав і зуби, і пазурі об Лузьский оборонний рубіж. На зустрічній бій вийшли десятки тисяч людей народних ополченців організованих в народні дивізіЇ. Їх називали Кіровські. Мобілізовані комуністи і комсомольці, безліч безпартійних людей стали на захист рідного міста на Неві - Ленінграда. Візьміть хоча - би тільки один Путиловський завод який вніс такий вагомий вклад в захист Ленінграда і в кінцеву перемогу над ворогом. Тисячі робітників заводу пішли добровольцями на фронт. Завод випускав на фронт зразу - же з прохідноЇ нові танки Т - 34, КВ (Клим Ворошилов) з надзвичайно високими тактико - технічними даними світового рівня. Незважаючи на героЇзм наших солдатів і командирів, який я бачив під час боЇв під Сольцами, обстановка на нашій ділянці фронту перед Ленінградом погіршилась.
  Німці певно підтягнувши основні своЇ резерви наступали по основних шосейних дорогах до Ленінграда. Така рішуча відсіч на Лузьскім рубежі радянських військ спритним моторизованим німецьким частинам, лише на короткий час зупинила Їх наступ.
   Більша частина людей була в паніці від культурних німецьких вояків, а ще якась частина чекала з цікавістю новоЇ німецькоЇ влади. Зустрічались нам деякі люди, що говорили про організований німецький порядок в населених пунктах РуськоЇ землі під час першоЇ світовоЇ війни. Та нам якось не вірилось в це. Як міняти свободу на упорядкованість свого побуту?
   А тим часом наша незапланована подорож по тилах Вже під вечір ми дібрались до станціЇ Передольська. На ЇЇ околицях ми зустріли жителів станціЇ, які після паніки від бойових літаків германців повертались з лісу. Вони несли на руках малих дітей і вели за собою корів, кіз. Порівнявшись з ними я запитав Їх: - Де наші? Де наші? Коли й куди відійшли частини ЧервоноЇ АрміЇ?
  Але і вони мало що знали про подіЇ минулого дня. До нас підійшла молода жінка, тримаючи на руках маленьку дівчинку. Вона нам схвильовано сказала: - Ще опівдні почали відходити наші бійці. Люди міркували, що німецькі літаки знову будуть бомбити залізничну станцію і подалися мерщій в ліс. Сонце давно сховалось за обрій і стало сутеніти. Ми, бійці 2 батальйону, були змучені декількома днями боЇв і тридцяти кілометровим переходом до цієЇ залізничноЇ станціЇ. Ми були ще й контужені. Та ще ми вели зовсім кволого від важкоЇ контузіЇ Медведєва. Ми самі знесиліли, а Медведєв уже й стояти не міг. Нам треба було спочити і я прийняв рішення на відпочинок.
  - До ранку перепочинемо, а вдосвіта вирушимо в райцентр Батецька, - сказав я своЇм товаришам.
  Мені ніхто не перечив, так як це було найраціональніше рішення в цьому випадку. Цей незабутній тривожний день показався мені вічністю. Нестерпно боліла голова. Щось ссало під грудьми. Аж увечері я тільки здогадався, що ми нічого не Їли сьогодні. Я зайшов на подвір'я одного діда біля невеликого будиночка. Там сивоволосий дід щось поволі майстрував біля відчиненоЇ клуні.
  - Дідусю, може у вас буде щось поЇсти для трьох знесилених солдат? - запитав я у нього.
  - Знайдеться. Ще слава Богу, все є на своЇм місці, доки не прийшли германці.
  - Що ж це Ви синочки,так погано воюєте? Вже нам тут прийдеться терпіти завойовника нашоЇ землі і народу.
  - Та поки Їх ніде не видно і не чути поблизу, а наших вже не має. Я знаю що в германця багато танків, аеропланів і з ним важко воювати. В першу світову війну я сидів в окопах по три місяця на одному місці. Ми тоді давали Їм червоного перцю. Він не дуже сунувся вперед. А тепер, дивись який йому привілей: станція вільна, хоч голими руками бери. Германець не поспішає ЇЇ брати, а рветься далі, вперед, по шосе. Мабуть хоче захопити Батецьку станцію, а наша станція й без бою буде його.
   Мені стало соромно за себе, за бойових друзів, перед цим розумним дідом. Він стояв перед нами, киваючи сивою бородою і свердлив моЇ очі своЇми пронизливими, правдивими очима, чекаючи від мене відповіді. Я зовсім забув, що хочу Їсти, обдумуючи що йому відповісти.
  - Ну, чому мовчиш? Я бачу ти не рядовий. БоЇшся, чи соромишся?
  - Нічого дідусю, - нарешті вимовив я, - нам потрібно зберегти сили, згуртуватись в міцний кулак, дочекатись підкріплення в техніці. Німці тим часом розпорошать сво§ стальні панцирі з хрестами по нашій неосяжній Руській землі. Нам необхідно в першу чергу зірвати план таких спритних бойових дій ворога. Потрібно затягнути цю війну до зими. Німці не привикли до наших морозів, та й навряд чи приготовлені до них. От тоді побачите, що заспівають німецькі вояки, разом з Гітлером і Гебельсом. Нам треба берегти людей і техніку. Необхідно навчитись ліпше воювати і тоді вже добре лупцювати цього культурного германця. Тепер потрібно підняти бойовий дух воЇнів на прикладах перемог наших предків і твердо надіятись на нашу перемогу.
   Дід якось добріше посміхнувся в сиву бороду і щось замугикав собі під ніс. Нарешті він сказав онукові, щоб той виніс нам хліба, копченого сала і молока. Вдовольнивши голодні, відчайдушні позиви шлунків, ми, зморені і знервовані, прямо впали в мертвецький сон. Проснувшись на світанку від радісного гомону пташиного царства, я розбудив своЇх друзів.
  - Підемо в Батецьку, поки не душно і не чути фашистів, - спокійно сказав я.
  - Я сьогодні не піду. Дуже болить голова, - сказав Іванов, - в мене не вистачить сил пройти 18 км. до БатецькоЇ.
  - Швидко розминайтесь, вмивайтесь і пішли. Хочеш дочекатись німців? - запитав я.
  - Товариш хімінструктор, я не можу йти!
  - Без розмов! Я, як старший гурту, наказую тобі в часи бойових дій, явитись в Батецький райвійськкомат, разом зі мною і Медведєвим.
  Через кілька хвилин ми вирушили в 18 км. похід до районного центра Батецька. Ідучи зруйнованою дорогою, Іванов весь час відставав. Я часто гукав до нього, щоб він не відставав, підтримуючи ще знесиленого Медведєва за руку. Незважаючи на контузію він старався зі всіх сил вперто і наполегливо рухатись вперед. Він насилу переставляв ноги, ішов мовчки, стиснувши зуби і ні на що не жалівся. Підганяючи Іванова, я думав про себе: - Може він насправді хворий. Може потрібно відпочити.
  Та друга думка не давала мені спокою: - За ним потрібно стежити. Він хоче відстати від нас і втекти додому. Та там господарюють німці.
  Сонце палило немилосердно. Хотілось пити. Піт заливав очі солоними краплями. Йти було надзвичайно важко. З великими труднощами ми добрались до БатецькоЇ. Ми швидко розшукали райвійськкомат. Він розміщався на той час в маленькому вагоні, на краю соснового бору.
  Зайшовши у вагон, я відрапортував: - Хімінструктор Гончарук, 68 стрілецький полк 70 дивізіЇ, з двома саперами, прибули у ваш райвійськкомат з метою відшукати свою військову частину.
  - Чому не звертаєшся по званню? Чого не козиряєш мені?
  Забув статут? - суворо зауважив воєнком.
   Я на мить розхвилювався, але швидко збагнув свою провину.
  - Звідки я можу знати ваше звання, коли ви одягнуті не по формі? - відповів на запитання своЇм запитанням.
  Він звичним енергійним рухом, зняв з вішалки гімнастерку і швидко надів ЇЇ. Я побачив перед собою полкового комісара.
  - Ви дезертири! Ви втекли з фронту! Ви блукаєте по тилах! - гримнув на мене воєнком, не дозволяючи мені сказати, хоч би одне слово, щоб оправдатись.
  Він покликав вартового з поста біля вагончика і наказав йому арештувати нас.
  По наказу вартового, ми залишили свою військові сидори, гвинтівки і автомат ППШ. Він відвів нас на достатню відстань від вагончика райвійськкомату. Це місце було на невеличкім узліссі, на краю лісу з зеленою шовковистою травою. Пташечки весело і безтурботно перемовлялись між собою, не розуміючи за що люди убивають один одного. Зозуля кувала комусь роки, чи дні, а може хвилини Їхнього життя.
  А я лежачи на цій розкішній траві під вартою, почував себе винним в цій незвичайній історіЇ. Наша частина вірогідно розсіялась по лісу, коли отримала наказ відступу на нову оборонну межу. Я ж не получивши такий наказ від комбата, чи НШ батальйону, не мав права залишати КП батальйону і відходити туди де був підготовлений новий рубіж. Комбат був в той час в підрозділах. А НШ? Я ж не міг пригадати куди його позвало, чи направило вищестояще командування. Нам, двом солдатам і сержанту-хімінструктору, чудом вдалося врятуватись від загибелі - вибухів німецьких снарядів. Тепер же виходить, що ми винуваті в своєму порятункові? Думки наповзали одна на другу в моЇй голові. Але розміркувавши що над нами стоЇть свій радянський вартовий, а не фашист, мені стало веселіше. Наше командування в теперішній непростій обстановці колись розбереться і таких як ми заручників обставин оправдають. Отже і судити не будуть. Тоді все виясниться і все буде добре. МоЇ друзі спокійно спали-спочивали від жахливих випробувань на життя і смерть. УспокоЇвши себе такими гадками, заснув і я. О 23 годині нас розбудив черговий по воєнкомату і повів у вагончик полкового комісара.
  На цей раз воєнком спокійно розпитував мене і моЇх товаришів.
  - Яким чином ви відірвались від своєЇ частини? О котрій годині? Скільки часу затратили на перехід до БатецькоЇ? Кого зустріли на своєму шляху? - задавав запитання за запитанням воєнком.
  Я розповів йому про наші пригоди усе по порядку. Після моєЇ розповіді, полковий комісар, коротко охарактеризував нинішню обстановку на Лузьскім рубежі, якою він на даний час користувався. Потім він взяв мою службову книжку і перегортаючи ЇЇ листки, спокійно, але вимогливо, запитав:
  - Навіщо ви носите на петлицях трикутники? У вашій книжці немає записано, що ви сержант? Тут тільки написана посада хімінструктора.
  - Так нам в Окружній школі сказали, коли виписували нас по своЇх частинах. Начальник школи на прощання сказав: - Тепер не той час, щоб вас екзаменувати. Війна вас проекзаменує.
  Полковий комісар віддав мені мою червоноармійську книжечку і запитав: - Скільки у вас є гранат і набоЇв?
  НабоЇв приблизно по 25 штук на гвинтівку, а гранат зовсім не маємо.
  - Черговий , - звернувся він до молодшого лейтенанта, - видай Їм повний комплект набоЇв.
  Воєнком взяв зі столу письмову ручку і розмашисто записав: - Направляю хімінструктора Гончарук і двох червоноармійців - саперів на передову. Маршрут - станція Передольская. Він віддавши направлення, сухо сказав:
  - Можете йти!
  - Є, йти! - відповів я.
  Ми всі троє вийшли з вагончика і вдихнули свіже повітря на повні груди. Ми були безумно раді такому щасливому повороту подій по закінченню зустрічі з комісаром. Навздогін черговий крикнув нам: - Гончарук, вас визиває полковий комісар!
  Віддавши свій ППШ і ранець Іванову, я зайшов у вагон до воєнкома.
  - Ось візьми записку. Одержите боєприпаси, підете в столову, там вас нагодують.
  Я подякував його за поміч і доброту, і вийшов з вагона.
  Одержавши боєприпаси і повечерявши, ми вийшли на свіже повітря. Ми повинні були іти до станціЇ Передольська, де наші народні ополченці із 1 КіровськоЇ дивізіЇ зайняли оборону. Але Іванов весь час заперечував, посилаючись на хворобу. Медведєв ледве тримався на ногах, але мовчав. Я довго вагався, чи на ніч іти, чи відпочити і на світанку рушити на передову. Вночі темно і буде важко орієнтуватись і пробиратись в правильному русі по прифронтові полосі.
  І я прийняв рішення відпочити до 4 годин ранку. Не встигли ми приземлитись до сну, як досвітні сутінки будили своєю прохолодою. Я підскочив і побачив, що Іванова не було з нами на відпочинку.
  - Медведєв! Вставай! Іванова вже не має! - викрикував я.
  - Він втік додому в село Великий Ведмідь, цього району, яке було зайняте німцями.
  - От тобі і хворий! Тільки два дні нас вимучив своЇм відставанням і ниттям. Він два дні не помагав мені, а сам сідав відпочивати. Сьогодні ми б були вже на передовій лініЇ фронту.
  - Не потрібно про нього згадувати. Він зрадник і дезертир. Зрадив і нас і свою Батьківщину. Прийде час і його знайдуть.
   Прийшлося вирушати в дорогу нам, лише двом солдатам.
  Так як дорога нам була вже знайома, то ми на десяту годину ранку дійшли до тилових підрозділів 1 КіровськоЇ добровільноЇ дивізіЇ. На залізничному мості нас зустрів молодший сержант з цієЇ військовоЇ частини. Він взяв у мене направлення воєнкома, і швидко прочитав його. Потім віддаючи аркуш паперу, сказав: Ідіть в штаб полку, там вам дадуть призначення. Ви маєте військові фахи, але мені не підходите. Пішовши в тому напрямку, в який вказував сержант, ми врешті дібрались до штабу полка.
  Великі сосни і берізки добре маскували штаб полку, і ми не зразу найшли його. Я зайшов у його розташування і віддав направлення старшому лейтенанту Сухомлінову, командиру комендантськоЇ роти. Він, прочитавши направлення, сказав: - Ви будете в нашій роті хімінструктором, а для сапера в нас теж найдеться діло. Ідіть, пообідайте після дороги і получіть нове обмундирування, а то на вас страшно дивитись.
  Пообідавши, ми получили нові військові речі, бо наші були витерті, рвані, замащені, а шинелі були привалені колодами на КП батальйону. Забравши новий одяг, я з Медведєвим пішов на річку Луга, яка протікала поруч, помитись, і привести себе в порядок. Річна вода змила не лише бруд з нас, а й всі наші жахи, нервові переймання. Нам, двом однополчанам, дали до ранку перепочити.
  На другий день мене викликав в штаб полка начхім служби полка старший лейтенант Воробйов. Він уважно розглянув моЇ конспекти по хімсправі з ОкружноЇ школи Окремого дегаційного батальйону. Потім сказав: - Є вакантне місце! Я назначаю Вас хімінструктором комендантськоЇ роти. Конкретний інструктаж ви получите письмово, завтра о 19 годині вечора. Сьогодні накажу виділити вам хімвідділення в довіреній вам роті. Дивіться, рота велика - 150 чоловік, щоб у вас був належний порядок на вашій ділянці по хімсправі.
  Ви вільні!
  Ідучи в розташування роти, я думав: - Рота є рота, це не батальйон. Там я часто міг бути на передовій, бачити страшний бій, допомагати пораненим у важку хвилину, замінити Їх, коли кожний боєць на дорожче золота. Там я почував себе справжнім учасником священноЇ, хоча і жахливоЇ війни. А тут що? Сиди собі при штабі і чекай доки шалений снаряд накриє тебе в бліндажі, як тих двох телефоністів на КП батальйону. Але наказ є наказ. Його потрібно виконувати.
  На наступний день гітлерівські піхотні частини вели жорстокі атаки на нас під прикриттям своЇх танків. Наші передні підрозділи на передові мужньо захищали довірені Їм рубежі. Вони свято продовжували берегти славні традиціЇ заводчан з Кіровського заводу на війні.
  Ось знову бачу, як вчорашні робітники, одіті в військову форму, закидали грізні танки пляшками з запалюваною рідиною і гранатами. А ось солдат здалеку кинув просту гранату під танк і умисне піднімав над щілиною солдатську каску. Кулі з кулемета прошили ЇЇ, та в цей час пролунав величезний вибух під черевом танка. Це мабуть зірвалась протитанкова міна, на яку затягував сміливий і мудрий солдат. Танк спалахнув, а ось і ще один підірвався на міні. Піхоту зразу ж відсікли кулеметним вогнем. Деякі танки прорвались на перші наші окопи. З другого ряду окопів Їх закидали зв'язками гранат. Ось так героЇчно боролись з таким настирним ворогом добровольці із 1 КіровськоЇ дивізіЇ.
   Зараз я так собі думаю: - Як ми могли в таких кровопролитних, жахливих боях, 23 доби утримувати довірені нам рубежі?
  Багато ополченців полягло на полі бою, та хто міг тримати в руках зброю, не ховався за спинами товаришів.
  Німецьке командування берегло людей і кидало танки для прикриття піхоти, що прасували окопи добровольців - кіровців. Деякі танки проривали нашу оборону, і заходили в тил наших підрозділів. Там вони нападали на штаби батальйонів, полків, паралізували зв'язок і постачання боєприпасами, хлібами, та простою водою для пиття.
  Я навіть чув про висадки невеликих груп диверсантів з повітря в нашім тилу, які там сіяли паніку. З ними важко було боротись, так як вони одівались в нашу військову форму, чи міліцейську. Розпізнавати було не просто, та люди підказували найти Їх. Танки, що проривалися і диверсанти інколи громили наші обози тилового постачання, так як охорона Їх була малочислена і не вміла воювати з ними.
  Так і в нас було.
  Зненацька, з північно - західноЇ сторони до штабу полка стали наближатися три ворожі танки.
  - Знищити танки будь якою ціною! Не допустити розгрому штабу полка! - наказав НШ полка сержанту Боброву.
  Сержант розділив відділення на три гуртки. Кожний з них повинний був знищити по танку взявши з собою гранати і пляшки з коктейлем Молотова - запалюваною рідиною. Два гуртки повзли не назустріч стальній потворі, яка смертельно жалила все що рухалось, а в обхід. Переборюючи жах, повзли, маскуючись в густих кущах і низькорослоЇ брусниці.
  Двоє в групі страхували, того що повз зі зв'язкою гранат. Танки рухались повільно, шукаючи здобич - солдат і офіцерів, поливаючи з кулеметів те що Їм подобалось.
  
  - По одному заходьте в тил танкам, решта лежіть на місці, - кричав, наказуючи своЇм підлеглим сержант Бобров.
  Фашистські танкісти не помічали повзучих солдат з гранатами, та замітили тих, що страхували Їх. Застрекотали танкові кулемети і двоє бійців навічно застигли на землі. Ще два чоловіки були ранені і Їх кров окропила рідну земельку. Так кулеметні черги танка нанесли лиха нашій комендантській роті.
   Солдат Єгоров встиг кинути дві пляшки на перший танк з запальною сумішшю. Танк запалав. Тут і пронизав повітря вибух. Барабанні перетинки вух теж мабуть зірвались від вибуховоЇ хвилі і надзвичайно сильного звуку.
  
   Все це трапилось так швидко, що німці-танкісти не встигли повискакувати з палаючого танка. Друга стальна черепаха з розгону наЇхала на повзучого Єгорова і в ту ж мить підірвалася. Це можливо в нього були ще не використані гранати. Та в останню хвилинку свого життя Єгоров все ж використав Їх для загибелі залізноЇ потвори, яка сіяла навколо себе жах.
  
   Танк крутився на місці, пускаючи довгі черги з кулемета. Незабаром товариші Єгорова підпалили друге броньове чудовисько. Третій танк миттю розвернувшись, швидко чкурнув з місця бою і зник в густих березових кущах. Відділення сержанта Боброва знищило два ворожих танки, та втратило навік трьох бійців, і двох важко поранених перев'язувала медсестра. Наш штаб полку залишився на своєму місці.
  
   В той час на переднім краЇ нашоЇ оборони йшли нерівні боЇ. По наказу начштабу полку нашу комендантську роту було розформовано, в зв'язку з нехваткою солдат в знекровлених підрозділах. Поповнення свіжих сил в полк не поступало. Більшу частину солдат відправили в роти. Залишився лише взвод старшого сержанта Павлова при штабі полку. Я зайняв посаду пом комвзводу, але більше виконував накази начштабу полку. Мов граніт, стояли кіровські ополченці, разом з кадровими частинами ЧервоноЇ АрміЇ, по всьому Лузькому оборонному рубежі.
  Двадцять три дні і ночі непохитно стояли бійці нашоЇ дивізіЇ. На Лузький оборонний рубіж підходили нові німецькі підкріплення. Фашисти посилали в бій нове поповнення, ланки танків. Майже безперервно вони штурмували наші знекровлені військові частини з повітря бомбардувальною і винищувальною авіацією.
  
   В кінці серпня 1941 року, німецькі військові частини маючи перевагу в наземній техніці і авіаціЇ, прорвались на стиках наших військових з'єднань. Вони пішли в Їх обхід потужними механізованими ланками заходячи Їм далеко в тил.
  
  Продовження буде...
  
   Наши муки - во время войны.
   Гончарук Андрей Павлович и Рыбак Эмир Иванович.
  
   Перевод на русский язык - Рыбак Эмир Иванович
  
   Содержание:
   1. Вступление
   2. На Лужском оборонном рубеже
   3. К линии фронта
   4. Обездоленные, побежденные, но непокоренные.
   5. Вместо эпилога
  
   Индекс: 281737
   Украина
   Хмельницкая область
   Новоушицкий район
   Село Слободка
   Гончарук Андрей Павлович
  
  
  
  
  
  
   1. Вступление
  
   Прошли года, короткие даты
   Навек запомнились мне,
   Уже идут в отставку те комбаты,
   Что не были на войне.
  
   У меня до сих пор стоит перед глазами тот незабываемый субботний вечер двадцать первого июня 1941 года. Я того вечера заступил в наряд на выполнение хозяйственных работ. В то время наш 64 й Отдельный Дегационный батальон дислоцировался в лесу неподалеку от ж/д станции Красные Струги Псковской области. Солнце спряталось за горизонт, дул лёгонький, едва холодноватый ветерок. Установилась ясная погода. Этой неизгладимой для меня ночью курсанты моего отделения работали вдохновенно и напористо. Мы намеревались до конца смены достать из криницы воду, которую копали возле нашей столовой, в летних лагерях.
  
   За работой быстро и незаметно проскочила короткая июньская "белая ночь". По пути на отдых я с наслаждением созерцал красивую природу леса. Тихий ветер раннего утра в лесу едва шевелился. Утреннее солнышко проливалось сквозь ветви деревьев и щедро согревало песчаный грунт, заливая золотыми лучами наши палатки, вдоль которых поблёскивала посыпанная красным песком строевая линейка.
   Утречком, когда мы, ночная смена копателей криницы, прибыли на строевую линейку, я сдал свои обязанности командира отделения, курсанту Смирнову Владимиру Ивановичу. После утренней проверки мы ушли отдыхать, не зная о том, что германские войска нагло и вероломно нарушили кордоны Отечества, и беззастенчиво хозяйничали на нашей земле.
   Я проснулся около тринадцати часов дня. В палатке несколько курсантов крепко спали, накрывшись одеялами с головой, пряча лицо от комаров, которые всё время не давали нам покоя. Я вышел во двор, чтоб подышать свежим воздухом. Скоро я снова зашел в палатку и лёг на свободное место в тени. Но я, не успев ещё хорошо уснуть. Неожиданно в палатку вбегает командир отделения сержант Смирнов и громко кричит:
   - Подъем! Началась война!
   Я ему ничего не ответил, так как подумал, что он шутит и смеётся с меня и с отдыхающей смены. Но тут: - Война! Война! - слышно крик сержанта Куликова. Я быстро скинул с себя одеяло и вмиг надел штаны, обул на ходу сапоги, и ещё гимнастерку, захвативши поясной ремень с пилоткой, летя на построение.
   На ту минуту выходной день продолжался. Футбольная команда гоняла по спортивному полю мяч, любители спорта занимались на физкультурных снарядах. Большая часть курсантов скопились возле игры товарищей с завязанными глазами.
   Я только на миг успел увидеть и навсегда запомнить этот выходной прекрасный день.
  
   Неожиданно звонко прозвучала команда: - Смирно!
   Табор притих и прислушался.
   По громкоговорителю всех людей пронзили слова диктора Левитана во время эфира новостей по всему Советскому Союзу с Москвы, будто лучи рентгена.
   - Дорогие товарищи, говорят все радиостанции Советского Союза! Сегодня в четыре часа утра фашистская Германия нарушила наши границы и её войска напали на нашу страну. Её военно-воздушные силы бомбили Киев, Одессу, Севастополь, Минск, Каунас и другие населённые пункты Советского Союза. Нападение германских войск было сделано без объявления войны правительством Германии...
  
   Как только диктор закончил речь, то сразу же поступил приказ немедленно строиться по боевой готовности.
   Курсанты быстро сняли палатки, и собрали все военное имущество, что было с нами в летних лагерях. Дегационная рота завела машины, тягачи и через 15 минут тронулась к ж/д станции Красные Струги. Техника нашей роты ехала по разрыхленной песчаной дороге. Тягачи с неимоверной натугой тянули автоматические дегационные комплексы и системы. Курсанты по косточки грузли в песке, шагая за тягачами. Мы шли молча. Каждый из нас размышлял о чрезвычайной ситуации в нашем государстве - войне. Я думал, что у каждого из нас закипела ненависть к неприглашенным немецким гостям, что нарушили нашу мирную жизнь.
  
   Уже после войны в семидесятые годы 20 столетия мне в руки попалась удивительная книга: "Роковые решения". Она написана группой генералов немецко-фашистской армии по заданию министерства обороны США и изданной в конце 1956 года. Это генералы: З.Вестфаль, В. Крейпе, Г. Блюментрит, Ф. Байерлейн, К. Цейтлер, Б. Циммерман, и Х. Мантейфель. В СССР перевод с английского языка на русский язык под редакцией доктора исторических наук полковника П. А. Жилина и изданной Военным издательством Министерства Оборони СССР, Москва - 1958 года.
   Так вот, генерал Г. Блюментрит в своём разделе - работе "Битва за Москву" писал о численном составе трёх групп немецких войск стоящих на границе с СССР: "на 21 июня 1941года немецкое верховное командование имело в своём распоряжении около 135 дивизий. Большинство из них, а именно: 80 пехотных, 15 моторизованных, 17 танковых дивизий и одна кавалерийская дивизия - находились на Восточном фронте или по пути туда. Кроме этих войск, имелось еще несколько охранных дивизий, предназначенных для несения гарнизонной службы на территории, которую мы должны были оккупировать".
   А редактор этой книги доктор исторических наук полковник П. А. Жилин в сноске к этому, пишет: "Приводимые Блюментритом данные о количестве дивизий, имеющихся в Германии на 21 июня 1941 г., явно занижены. По трофейным материалам (карты оперативного управления немецкого генерального штабу сухопутных сил) установлено, что весной 1941 г. на советско-германском фронте гитлеровская Германия имела 214 дивизий".
   Вот какая большая сила тогда навалилась на нашу Отчизну. Мы ещё не знали, что союзные войска Румынии, Венгрии, Италии, Испании, Финляндии также будут помогать Германии оккупировать нашу землю и превращать людей в рабов...
  
   А тогда, в первый день войны, не обращая внимания на летнюю жару и песок, в котором грузли и шли с усилием, мы всё же, почти к полуночи, вышли из леса. Это было где - то в одиннадцать часов вечера, когда мы все измученные оказались на краю леса. Перед нами предстала железно - дорожная станция Красные Струги сияющая позолоченными лучами заходящего солнца. Это была такая сказочная картина, что просто не верилось, что сейчас идет война.
  
   Скоро, прошагавши уже не очень большое расстояние, мы оказались в этом населённом пункте, и попали на саму железно - дорожную станцию. Там на нас ожидали новые дорожные вагоны на запасных путях, готовые в любую минуту принять нас и отвезти туда, куда нам было запланировано. Мы так себе думали, но дорожная бригада ещё не была готова к началу движения. Наша рота, возвращаясь на зимние квартиры войсковой части, где мы проходили призывную военную службу. Она находилась в старинном городе Пушкин Ленинградской области, поблизости самого Ленинграда, колыбели Октябрьской революции. Мы, курсанты, ровно месяц тому назад приехали в эти леса, чтоб на практике закрепить знания, приобретённые в воинской части.
  
   Солнце зашло за кругозор земли. Его красочно - оранжевые пасма объяли северно-западную часть горизонта. Кругом было ясно, как днём. Но на часах встроенных в кладку над дверьми небольшого вокзала, стрелки информировали людям, что теперь уже полдвенадцатого ночи. Это было явление "белых ночей", когда ночи светлы, что иголки собирай. Так мне вспомнились строчки из славной украинской песни. Мы, ожидающие отправки в в/ч, так мутились думами о начале войны, что даже не чувствовали сегодняшнего переутомления и спазмов голодного кишечника. Мы даже не спешили ужинать. Присев большим полукругом, обсуждали с ненавистью приход неприглашенных гостей из Германии. Каждый из нас, курсантов, мечтал поскорее прибыть в свою в/ч, которая уже находилась на фронте. Мы все хотели бороться с врагами, которые как стая вооруженных железных стервятников неожиданно напала на нашу страну, пытаясь поработить её.
   К нам, молодым курсантам начали подходить девчата, женщины, обливаясь слёзами, в поисках своих родных людей или земляков. Одна светленькая девушка Люба, быстро познакомившись с нами, начала оказывать помощь в приготовлении ужина. Разговаривая с нами, она сказала нам, чтоб мы отважно били фашистов и что скоро она сама придёт к нам в помощь медсестрою. Вскоре мы сварили суп-пюре. У каждого из нас были сухари, рыба, колбаса. Местные жители принесли нам молока, салату, лука. Всё эту снедь мы выставили на плащ - палатках. Ужинали мы все вместе.
   Военнослужащие с гражданским населением словно - бы близкие родные люди с печалью вспоминали начало горькой войны. Мы чувствовали себя так, будто нас провожают в далекую, тяжелую и опасную дорогу наши родные и близкие: отец и мать, братья и сестры...
   Где - то далеко за полночь прозвучала команда:
   - По вагонам!
   Курсанты резво заняли свободные места в вагонах, где разложили свои солдатские вещи с оружием и боеприпасами. Кто - то из нас затянул знакомую, до боли песню:
   - Ехал казак на войноньку,
   - Прощай, сказал, девчиноньку! -
   Вот так тогда хлынула в вольный полёт простая солдатская песня с грустной мелодией почти из каждого вагона. Она дотрагивалась до каждого сердца. Будила жаль к себе, к родне, взывала к любви Отчизне, народу. Песня будила ненависть к врагам, напавших на нашу страну.
   В десять часов утра наш эшелон прибыл на станцию Александровку, что находилась в 3км. от Пушкино и уже где - то через полчаса мы были на зимних квартирах. Тут на территории нашей воинской части дуновение войны задуло людей призывного поколения, направленных райвоенкоматами для комплектации подразделений и формирования новых. Они были призваны с запаса и основная часть их - это добровольцы.
   В то время части Красной Армии вместе с пограничниками вели ожесточенные бои по всему фронту на западных окраинах нашей необъятной Родины, защищая каждую пядь священной земли. Подготовленные заблаговременно, перевооруженные и моторизованные немецкие войска с большими концентрациями танков на главных направлениях прорывали нашу оборону и быстро двигались к сердцу Отчизны.
  
   Головы немцев были забиты пропагандистскими речами Адольфа Гитлера и его министра пропаганды Геббельса о молниеносной воинской операции, по захвату для каждого немца своего участка земли, и уничтожению Красной Страны Советов. В это они фанатически верили, не видя своих людских и ресурсных потерь.
  
   Война!
  
   Как она растоптала нашу мирную жизнь в стране, и начались страдания ни в чём не повинных людей. Война остановила и нашу учебу курсантов в полевых таборах и втянула нас в ужасный водоворот жестокости и насилия.
   23 июня 1941 года мы должны были сдавать экзамены на химинструктора батальона. Всё разлетелось вдребезги. Все планы мирного времени советских людей в часы войны полностью перешли на военный лад.
   Вот и в нашей воинской части на зимних квартирах в помещении казармы построили всех приехавших курсантов. Начальник Пушкинской Окружной школы, старший лейтенант Голубев, охарактеризовав стан дел на фронте сказал:
   - Товарищи курсанты! Сейчас не тот час, чтоб вас экзаменовать. Вы все немедленно одержите у старшины роты по два треугольника и прикрепите их на петлицах, как это указывает Воинский Устав Красной Армии. Война лучше проэкзаменует вас и выставит вам свои оценки. Там, на фронте, в воинских частях вам присвоят соответствующие звания. Мы в ваших красноармейских книжках запишем каждому солдату должность химинструктора. Вы немедленно едете в свои воинские части. Там вас ждут, особенно в такой грозный час.
   Через 4 часа я прибыл в свою в/ч, в которую я был призван на срочную воинскую службу, и с которой я поехал на обучение химинструктора батальона. Со мной приехали ещё два товарища, недавние, как и я, курсанты Окружной школы Ленинградского Военного Округа. В то время моя 70 дивизия, с которой я был отправлен в учебное подразделение на обучение, была уже на фронте, на Карельском перешейке. На зимних квартирах остался лишь начальник штаба полка и несколько младших командиров из ком. состава полка.
   Я доложил НШ полка, что химинструктор Гончарук, выпускник Пушкинской Окружной школы прибыл в его распоряжение. Он внимательно рассмотрел мою красноармейскую книжку, со всеми записанными данными учебного заведения, и отправил меня в распоряжение начштаба 2 батальона. Я пожалел о том, что не попал в 1 батальон, в котором прослужил более 2 месяцев. Там у меня были давние знакомые красноармейцы и младшие командиры.
  
   Во втором батальоне я немедленно приступил к выполнению своих непосредственных обязанностей химинструктора. В мои обязанности в то время было подготавливать приписных граждан в случае объявления воздушной химтревоги, практических навыков действий в этой обстановке. Вновь прибывшие граждане находились до этого времени в запасе, и свободно работали, жили в мирный час, в относительной близости к ближайшей в/ч. Я проводил практические занятия с ними, как действовать им в случае применения врагом химических веществ, для отправки их на фронт подготовленными по химделу. Я подбирал им противогазы, объяснял, как применять в случае химтревоги, при применении отравляющих газов или веществ, и т. д. И ещё выдавал им противоипритные накидки, и объяснял, как их складывать. Вот такая была моя работа при штабе батальону несколько дней.
  
   Наконец остатки полка отправились на Финляндский вокзал. Там нас провожали тысячи ленинградцев. Проводы на фронт были торжественными, играл духовой оркестр. Звучали напутственные пожелания своим защитникам провожающим людям: - Бейте врагов и возвращайтесь назад с Победой!
   Они закидали живыми цветами всю нашу колону. Мы, красноармейцы, быстро заняли свободные места в вагонах и поехали на Карельский перешеек под Выборг, к своим основным силам 70 дивизии.
  
   Утром наш эшелон прибыл на маленькую станцию Кимеря. Разгрузившись с вагонов, колоны солдат повзводно двинулись в тяжелый 40 км. поход на фронт, к родной дивизии с полной боевой солдатской выкладкой.
  
   Мы проходили по тех местах, где не так давно в 1939 - 1940 годах прогремела война между СССР и Финляндией. Как тогда говорили: война с белофиннами, которая оставила на них ужасные следы. Везде сколько можно было окинуть взглядом местность, на холмах торчали огромные обломки разрушенных железобетонных дотов и дзотов. Эти страшные монстры так обезображивали ландшафты северных районов Карелии и напоминали про то, что нас ожидает во время боевых действий с налетевшим на нас врагом. Очень мощные двухметровой толщины стены были порваны на ломти тяжелой артиллерией, будто куски твёрдого сыру, а не железобетону. Обломки этих дюжих кусков оборонительных сооружений валялись вместе с железными рейками, и арматурой. Неправдоподобно стояли покалеченные, обгоревшие огнём, посеченные пулями и осколками деревья. Они понуро провожали людей взглядами с укором, будто напоминали им в том, что они сотворили. Масса ужасных воронок от разнокалиберных бомб и снарядов страшенными отверстиями зияли вдоль пути, по которому мы двигались. Отрытые глубокие противотанковые рвы, крестообразные козлы из тяжелых железнодорожных рельс до невозможности уродовали природные ландшафты. Все эти жестокие рукотворные сооружения создавали очень мощную оборонную линию Маннергейма генерала царской российской армии, а теперь только самой Финляндии. Вокруг валялось множество осколков, которые хрустели как майские жуки, под нашими подошвами сапог. И я подумал, что мы идём по них навстречу новым, которые в это время летали и свистели в воздухе на всем пространстве от Черного до Белого моря. Офицером я был назначен старшим арьергарда из отстающих солдат. Идучи с отстающими солдатами, я их всё время подбодрял.
   - Шире шаг! Идти нам осталось уже не далеко. Ещё несколько километров, - говорил я утомлённым солдатам. По правде говоря, я и не знал, сколько нам ещё осталось переться по этой дороге к фронту.
  
   Переход к фронту был довольно тяжелый, так как мы шли пехом с полной амуницией, боеприпасами, сухим пайком. Всё это мы несли на себе, как верблюды в пустыне. Некоторые солдаты натирали ноги, так как не умели намотать портянки на ноги в сапоги. Портянки сбивались в твердые камешки, которые при ходьбе натирали пальцы, пяты на ногах. Это в основном были молодые солдаты из города, которые не умели носить сапоги с портянками. Приходилось учить накручивать портянки на ноги, чтоб облегчить и так страдания солдат от трудного перехода с оружием и боеприпасами. И вот, наконец, мы добрались до места дислокации нашего полка. Так как я был старшим арьергарда, то по прибытию на постоянное место, сдал всех отстающих солдат командирам рот, а сам отправился в штаб 2 батальона. Там я доложил комбату, кто я такой и чем я занимался. Он поблагодарил меня за службу и наградил меня 6 часовым отдыхом.
  
   Утром на другой день меня вызвал в штаб 68 стрелецкого полка начальник химслужбы старший лейтенант Панфилов. В приказе было сказано: прибыть в 14.00, азимут 23 градуса. Я попросил у НШ батальона топографическую карту, которую он мне выдал под расписку и компас. Я взял свой конспект из Окружной школы по химическому делу и отправился в дорогу.
   Местность, по которой я проходил, ориентируясь по компасу, была в основном пересеченной, с холмами, низинами, балками, рощами с соснами, берёзками и порослью этих деревьев, и множеством кустов.
   Всё это усложняло взять прямой ориентир на цель и мне приходилось через каждых 50 - 100 метров раскрывать карту и сверять по компасу азимут маршрута. Через 20 минут дорога привела к небольшому озерцу. Сначала я чуть не упал в полное отчаяние.
   - Что же мне делать?
   Ответ я нашел в своём конспекте из учебной войсковой школы. Вот так с божьей помощью и одержанными знаниями в военном учебном подразделении я добрался до размещения штаба полка в 13 часов 40 минут пополудни. Он находился в большой зеленой палатке.
   Я доложил старшему лейтенанту Панфилову о том, что я прибыл по его приказу. Он внимательно рассмотрел мой учебный конспект по химическому делу, сделал некоторые замечания и отправил немного отдохнуть, пока не придут химинструктора Ходжаев и Нарышкин с первого и третьего батальонов. Я сидел недалеко от палатки и любовался естеством. Кругом стояла глубокая тишина. На этом отрезке фронта немецкие и финские войска в это время вели себя спокойно. Никаких боевых действий тут не велось. Так незаметно для меня пролетели два с половиной часа. Моих товарищей химинструкторов Ходжаева и Нарышкина до сих пор не было. Возможно, они заблудились. Наконец меня в палатку вызвал начальник химической службы полка старший лейтенант Панфилов.
   Я от него сразу - же получил такой приказ:
   - провести химинструктаж во всех подразделениях моего батальона, в котором я числюсь;
   - круглосуточно вести наблюдение за врагом и в случае применения отравляющих веществ оповестить всех о воздушной химтревоге;
   - проверить у всех военнослужащих наличие и исправность противогазов, ипритных накидок;
   - каждодневно в 19.00 часов докладывать в штаб полка по телефону отчет о проведенной работе химинструктора в моём 2 - ом батальоне.
  
   На другой день я приступил к выполнению этого приказа.
   Получив разрешение у командира батальона о выполнении своих функциональных обязанностей химинструктора, я ушел разыскивать роты нашего батальона, которые в это время производили полевые работы, копали противотанковые рвы.
   Относительно приказа командира батальона, в каждой роте и в отдельном взводе мне было отведено по одному часу по проведению химинструктажа. Всё это было обусловлено тем, что наше командование остерегалось от применения химических веществ германскими войсками. Ужасный урок применения газу иприта немцами в первую мировую войну против сил Антанты (Англии, Франции) и в том числе против российских войск научили заблаговременно готовиться к непредвиденным ситуациям со стороны недругов.
  
   Прибыв в роту, я рассказывал красноармейцам, как использовать испорченными противогазами, в крайних случаях при применении врагом отравляющих веществ, если они будут повреждены в бою. Я старался отвечать на разнообразные вопросы солдат теми знаниями по химическому делу, что освоил в учебном подразделении. Вот в таком плане проходили часы за часами служба в первой декаде июля месяца 1941 года.
  
   Солнце немилосердно поджаривало природу и солдатские тела. Как - то по-особенному пахли душица, полынь, чебрец, и без всяких ограничений утолял жажду цветами неба цикорий. Эти цветы чистым и сияющим синем цветом слепили глаза. Ещё белыми стайками, как маленькие девочки кружились на нейтральной полосе ромашки.
   В это время на Карельском перешейке, как и раньше всё было спокойно. Но мы знали, что финские дивизии стояли против нас, готовые в любую минуту перейти кордон. По докладам советского информбюро по радио нам было известно, что немецкие дивизии форсировали Западную Двину и мощными механизированными колонами двигались к старым границам СССР до сентября 1939 года. Большая опасность нависла над городом Ленинградом, первенца Октябрьской революции 1917 года, с юго-западной его стороны.
  
   Наша 70 стрелецкая дивизия, в этот грозный для Родины час, получила приказ от высшего командования передислоцироваться где - то под город Псков. Он уже был захвачен немецко-фашистскими войсками группы армии "Север" под военным руководством фельдмаршала Риттера фон Лееба. Нам не очень хотелось оставлять такие выгодные и подготовленные позиции, но приказ пришлось выполнять без лишних слов. В течении двух суток по железной дороге нас всех перебросили на окраину Псковской области в район города Сольцы. Там нас встретило дивное, прохладное, оранжевое утро на берегу реки Шелунь. На наше счастье оборонные рубежи для нас были готовы. Все это было сооружено руками всех жителей ближайших сел и городов, и из Ленинграда. Это были в основном женские и детские руки, старых людей, та подростковой поры мальчиков и девчонок - комсомольцев и беспартийных. Одних людей заставляли идти копать партийные, комсомольские организации и сельсоветы, но большинство людей были добровольцы от позыва сердца, души. Никто открыто не саботажничал этим всенародным работам. Я зримо ощущал всё это единство армии и народа, созерцая эти громадные полевые сооружения. Весь этот Лужский рубеж планировался и создавался под руководством военных инженеров из нескольких инженерно-саперных, и военно-строительных батальонов, вместе с личным составом этих подразделений.
  
   Правда была на нашей стороне - мы защищали свою Родину от чужеземцев - захватчиков.
  
  
   2. На Лужском оборонном рубеже
  
   12 июля 1941 года на указанном нам по оперативному решению командования отрезке фронта подразделения 70 стрелецкой дивизии заняли оборону. По разговору между комбатом и НШ батальона я понял, что наш полк, остановив наступление немцев здесь, сам должен контратаковать этих захватчиков от рубежа из - под Пирогово, Скирино, Багрово. И с фронта наступления нашей 70 дивизии на Пирогово, Молочково, Багрово, Большое Заборовье, Муссцы, Сольцы, для окружения и уничтожения немецкой танковой дивизии. В этом наш полк играл большую роль, вместе с 329 и 252 полком и нашей 21 танковой дивизией. Противник на то время уже прорвался в район н/п Сольцы. Штаб 2 - го батальона 68 - го полка, разместился на окраине какого - то леса. От начальника штаба батальона я получил приказ немедленно построить КП (командный пункт) батальона. В мое распоряжение поступили два сапёра и свободные от службы связисты рот и отдельных взводов. Мои подчинённые солдаты немедленно приступили к выполнению приказа по сооружению КП батальона. Но не прошло и 5 минут, как неожиданно просвистели в воздухе вражеские снаряды. Гитлеровские батареи обстреливали не только передовые наши подразделения, а и тыловые, и резервные.
  
   Ужасные снаряды пролетали через нас и рвались где - то позади за нами. Каждый выстрел вражеской пушки с полётом и завыванием снаряда, и жуткие взрывы прижимали нас к земле. Потому что это были первые минуты нашего боевого крещения на войне, которые так ошеломили нас на всю жизнь. Страх сковывал всё тело, и оно дрожало, как листья на осине от ветра, ошалело тряслись руки и ноги. В глазах темнело, будто солнечное затмение неожиданно произошло белым днём. Мелькнуло несколько жутковатых минут для нас, которые вывели нас из равновесия, из привычного ритма жизни. Наконец - то я пришел в себя, и взял себя в руки.
  
   Присмотревшись и прислушавшись, что снаряды пролетают над нами и взрывы слышно происходят достаточно далеко в нашем тылу, я отдал распоряжение подчинённым солдатам не уделять этому внимания, так как взрывы снарядов проходят далеко от нас. Двоим солдатам, которые вели себя очень пугливо, я сказал: - Медведев, Иванов! Не отвлекайтесь на далекий раскат грома. Нам нужно немедленно закончить постройку КП батальона, а то, как ударит по нас немец, то где мы укроемся от прямых ударов снарядов.
  
   Всё это подтолкнуло людей к работе. Но тут послышался очень близкий вой снаряда, что нас сразу толкнуло в свои щели окопа. Это было для нас, какое - то счастье. Я успел закрыть лицо и уши, когда эта грохочущая сила подкинула меня и засыпала землей. Придя к сознанию от этого невообразимого землетрясения, который так ухнул нами, я испугался за состояние своих солдат. Протёр рукавом гимнастерки запылённые пылом глаза и выскочил из окопа.
   - Эй, хлопцы! Вы все живы, здоровы? Подымайтесь быстро к работе, а то мы не успеем построить КП батальона до наступления супостата.
   Стряхивая с себя пыль и крохи земли, мы с большим энтузиазмом накинулись на сооружение КП, которое в кратчайшее время закончили.
  
   После достаточно долгой артподготовки фашисты предприняли попытку форсировать небольшую реку Шелунь. Но мы солдаты - артиллеристы, миномётчики, пулемётчики, автоматчики и простые стрельцы под руководством командиров - офицеров и комиссаров, дружным и плотным огнём встретили неприглашенных врагов. Столкнувшись, таким образом, с таким адским валом немецкие солдаты остановились, а потом откатились на предыдущую линию атаки, оставляя на поле боя убитых и раненых солдат с оружием и поврежденной техникой. Неприятель, получив удар в зубы, охладел и притих, а мы получили заслуженный отдых. Зализавши, как собаки, раны, солдаты огромного рейха снова в четыре часа дня открыли из всех видов оружия ураганный огонь по нашей линии обороны. Наша тяжелая артиллерия с полковыми миномётами не остались в долгу и в ответ загромыхали советские громы. Грохот от выстрелов пушек, миномётов и взрывов стоял в воздухе такой невообразимый, что закладывало барабанные перепонки. Земля содрогалась от этих ударов дьявольских молотов. От разрывов супротивных снарядов и мин осколки роями жужжали, жаля вокруг всё, что попадалось на их пути. Свистели немецкие пули, и падали срезанные, сломанные ветки и листья деревьев. Нам казалось, что снаряды и мины противоборствующих сторон сталкивались вверху, в воздухе, тараня друг друга, засыпая горячими жалами землю. Снова и снова от мощных взрывов вражеских снарядов и мин вздрагивали, как от страха, брустверы выкопанных нами окопов. Песок, земля и пыль сыпались людям на головы и за шиворот, под гимнастёрки. Едкая копоть покрывала до этого момента зеленые ландшафты земли и обезумевших людей, перекрашивая всё в грязный, гадкий цвет.
  
   Вслед за продолжительным гитлеровским артиллерийским валом на нас в атаку двинулись широким ромбом закоптевшие танки с серыми башнями и разрисованные двумя зелеными цветами, как деревянные жабы, где вырисовывались черные кресты с белыми обводами. За танками серой массой, как мыши, рушили немецкие автоматчики, как - то так залихватски и нагло с закатанными рукавами по локоть. Они от пояса, не целясь, поливали наши окопы поражающими пулями с автоматов. Несмотря на действия нашей артиллерии, которая подбивала некоторые жабные коробки, стальной клин дошел до первой линии нашей обороны. Танки рвали землю, смешивая её с людской кровью солдат, попавших под их стальное чрево. Они наезжали на наши первые окопы, проглаживая их широкими гусеницами, и изрыгали с пушечных дул огненные языки пламени.
  
   Страх обычно сковывал всё тело, но вот психологически стойкие бойцы с неповреждённых окопов кидали под гусеницы танка связки гранат и бутылки с зажигательной жидкостью на моторный отсек. Танки останавливались, крутились на одной гусенице, а другие начинали чадить. Озверевшие, испуганные танкисты в черных комбезах резво выпрыгивали с этих железных банок и скатывались на землю. Потом эти черные вояки кидались в окопы, чтоб не получить пулю в лоб на открытой местности. Та наши бойцы не испугавшись этой навалы, нанизывали их на свои штыки, на винтовках, или расстреливали их в упор. Страшно было смотреть на это, а ещё страшнее было быть в том самом месте, где вся эта сцена проходила.
  
   Снаряды нашей артиллерии стали более метко попадать в эти грозные машины, и они взрывались, горели, дымили. Такой четкий прицел артиллеристов огненным валом перегородил дорогу фашистским танкам.
   Я в эту пору находился в пятой роте, где выполнял свои обязанности химинструктора. Всё вокруг грохотало, клекотало, дрожала земля, заглушая душераздирающие крики раненых солдат и офицеров. В то время у меня не было бутылок с зажигательной смесью. Но и для меня скоро нашлась неотложная работа. В окопах все увеличивалось число раненого народа.
   Я, имея свой небольшой запас перевязочного материала, начал реализовывать его для ужаленных войной людей. Как выпускник Пушкинской Окружной школы, где нам читали и практически давали выполнять курс первой медицинской помощи раненым солдатам, я теперь в жизни воплощал эти приобретенные знания в боевой обстановке. Посеченные осколками или простреленные пулями обгоревшие люди элементарно в этих страшных условиях впадали в отчаяние и не могли сами справиться со своими ранами.
  
   Как представителя младшего командного состава, меня учили принимать решительные действия в армейских условиях с солдатами, а тем более принимая участь в боевых действиях с захватчиками, что я и делал. Трудно было смотреть на стонущих и истекающих кровью людей. Приходилось перетягивать кровеносные сосуды, чтоб раненные не истекали кровью и бессмысленно оканчивали свою жизнь без медпомощи. Так помогая искалеченным солдатам, я заметил, как вдруг из - за подбитого фашистского танка снова двинулась на наши окопы неприятельская мотопехота. В это время я перевязывал раненого пулеметчика. Видя такую обстановку я заменил пулеметчика и припал к пулемету Дегтярева. Нажав на гашетку, я выпустил длинную очередь по обнаглевшим воякам, которые судорожно падали от попавших в них пуль. Этим действием было сорвано новую атаку противника, которое меня поддержали уцелевшие воины, забросав его ручными гранатами. Так захлебнулась в собственной крови атака наглой вражьей мотопехоты. Бой постепенно утих. Я вернулся в штаб батальона и доложил комбату обстановку в пятой роте во время боя и после него. Комбат поблагодарил меня за мою информацию и за мои решительные действия во время боя с фашистами. Наш батальон, заработав себе не надолго отдых, все же готовился к следующей атаки врага.
   Раненых и погибших бойцов отправляли в тыл, а уцелевших в ротах пополняли себя боеприпасами. Измученные люди палили самокрутки, и синий дымок самосада закружился над нашими позициями. Табачный аромат махорки успокаивал наших стрелков после пережитого бешеного отрывка их жизни. Воины, грязные от пыли, закопченные чадом подбитой немецкой техники, окровавленные вражеской, своей или товарища кровью, сидели с мутными глазами. Но они были с непревзойденным чувством краткой победы над врагом. Отдых был короткий, всего два или три часа.
   Подтянув резервы, противник открыл артподготовку по нашим позициям.
   Было видно, как вздрагивал от взрывов немецких снарядов и мин город Сольцы. Дома ходили ходуном, как пьяные люди. Клубился черный, непроглядный дым от какого-то горящего склада расположенного на краю города Сольцы.
   Мне самому стало жутко на сердце и в душе в целом. Глаза слезились от черного едкого дыма. Клокот боя стоял в воздухе невероятный. Осколками рвало израненную землю, вместе с ней рвались и провода связи между подразделениями. Вдруг замолк телефон пятой роты.
  
   - Сержант Тюкин, немедленно ликвидировать, разрыв проводов! - Приказал комбат.
   - Скобелев, Грищенко! За мной, вперед! - Воскликнул сержант Тюкин.
  
   Бойцы, возглавляемые сержантом Тюкиным, выскочили из окопов, а навстречу им свист пуль и осколков от взрывов снарядов, шелест комочков земли падал, словно дождь, клубилась непроглядная пыль. Связисты ловким броском проскочили небольшую поляну и залегли под крупной поверженной с корнями сосной. Ураганный огонь неприятеля не утихал ни на минуту.
   - Вперед! Вперед! - Призывал солдат к действию сержант Тюкин.
   Перебежками, перекатами и ползком двигались смельчаки, отыскивая поврежденный кабель связи. Вот, наконец, они нашли поврежденный провод. Соединив два конца проводов, солдаты вместе с сержантом, на обратном пути должны были тащить с собой едва живого раненого Скобелева.
   Ценой неимоверных усилий во время такого металлического дождя Тюкин и Грищенко доставили раненого товарища на КП батальона. Комбат посадил меня временно за телефонный коммутатор батальона, так как связисты ладили повреждения на линейном проводе.
   - Включите шестой роту! - Приказал мне комбат.
   Я немедленно соединил комбата с шестой ротой.
   - Какие обстоятельства, товарищ старший лейтенант?
   - Натиск фашистов сдерживаем, группу танков отражено! У нас заканчиваются патроны! - Ответил командир шестой роты.
   - Патроны сейчас доставят, не жалейте их! Ни шагу назад! Ясно!? - Кричал комбат в трубку и бросил ее мне в руки.
   - Соедини с четвертой ротой - снова приказал комбат.
  
   Я сейчас же соединил комбата с четвертой ротой. Тишина. Линия провода повреждена, комбат нервно бросил трубку. Он раздраженно извлек папироску и закурил. Бой наших рот батальона с самоуверенными немецкими подразделениями тем временем продолжался с нарастающей силой. И все же вторая атака супостата нашими ратоборцами была отбита, с большими потерями с их стороны. Да и в наших рядах они были, наверное, не меньшие.
   Бой медленно утихал. Вернулись связисты пятой и шестой роты. Прошел добрый десяток тревожных минут, а с четвертой роты связного не было. Телефонная связь еще не был налажена. Тогда комбат послал меня в четвертую роту. Нужно было выяснить последствия боя в расположении этой роты и узнать о состоянии связного Шрамова. Хоть бой утих, но по открытой местности пробираться в четвертую роту было опасно. Открытые места простреливались враждебными пулеметчиками и снайперами.
   Выполняя приказ командира батальона, я бросился с КП в нужном мне направлении. Я пробежал всего несколько метров и был вынужден приземлиться без запроса на низкую посадку у командования. С Сольцев застрочил фашистский пулемет, и рой трассирующих пуль прошил перед моим лицом землю. Душа упала в пятки, сердце забилось, как деревянная колотушка.
  
   Преодолевая невероятным усилием свой страх, я пополз по-пластунски, а дальше короткими перебежками добрался до небольшого холма и скатился вниз. Тут я был в полной безопасности. Я оглянулся вокруг и увидел связного Шрамова, который шел мне навстречу. Впереди себя он вел пленного "Фрица". Тот был такой здоровый, хорошо упитанный, краснорожий мужчина, только измазанный в сажу и мазут.
   - Это наверно танкист, - подумал я, глядя на него.
   Шрамов, увидев меня, с отрадой передал мне пленного здоровяка и вернулся в свою роту. Взяв наизготовку автомат ППШ, я скомандовал ему: - Forverst! (Вперед)
   Немец насторожился и нерешительно поплелся вперед. Но мы не успели пройти и пару шагов, как затрещал вражеский пулемет с Сальцев. Я испугался, не так за себя, как за пленного фашиста.
   - Убьют "Фрица" и пропадет, захваченный "язык", который так нужен нашему командованию, - подумал я.
   - Hin leegen! (Ложись) - крикнул я фашисту.
   Он немедленно плюхнулся на землю, передо мной. Лежим, оба, не двигаясь. Как только пулемет противника замолчал, мы перебежками, без всякого сговора бросились вперед, пользуясь тихим перерывом. Немец не хотел получить пули от своих собратьев и двигался так, что я едва поспевал за ним. Но вот и наши окопы, и нас быстро втянули наши солдаты в вырытые щели. Далее мы двинулись по ходу окопного сообщения на КП в штаб батальона. Пленный немецкий вояка, при встрече с нашим командованием вел себя беспредельно вызывающе.
   На вопрос комбата через нашего переводчика, кто он такой и с какой военной части, ответил:
   - Я танкист! Я не предатель и на ваши вопросы отвечать не буду. Я уверен в нашей победе! Ваше сопротивление против нас бесполезно.
   Комбат в дальнейшем решил с ним не церемониться и вызвал Медведева для сопровождения пленного гитлеровца в штаб полка. А я отпросился у него в свое химотделение и решил дальше пройтись по ротам и другим подразделениям батальона, выяснить обстановку по химделу. Передав Медведеву пленного немца, я шел по территории батальона, и видел, как шла интенсивная подготовка к следующему бою. Красноармейцам передовых позиций разносчики боеприпасов из тылового снабжения подносили патроны и гранаты. Солдаты тылового обеспечения из машин и подвод разгружали снаряды и мины артиллеристам. Санитары и медсестры выносили и выводили раненых бойцов в тыл к лазаретам. Старшины кормили горячим обедом солдат и офицеров. Связисты ремонтировали поврежденные линии связи.
   Химотделение в то время заменяло или ремонтировало, повреждены противогазы и противоипритные накидки. Про все это сделанное по химделу мне нужно было отчитываться в девятнадцать часов начхиму полка.
  
   В семнадцать часов наша дивизионная артиллерия открыла такой плотный, видимо тройной ураганный огонь по позициям агрессора. Вслед за ней втянулась и полковая артиллерия с громом минометов. Чувствительные грохот не утихал полчаса.
   Бедную землю трясло лихорадкой. Дым с пылью накрыли солнечный свет. Стало как-то темно от густой серости. Но только утих последний взрыв снаряда или мины, как дружное солдатское: - Ура - а - а! пронеслось на передовой позиции батальона. Неожиданной атакой наши подразделения сломили передышку обнаглевшего врага и в дальнейшем отбросили его на двенадцать км. Бой удалялся все дальше и дальше. Пыль и копоть медленно оседала на землю, заплевав её болотной краской. Стояла тишина с эхом отдаленной канонады. Не было слышно пения птиц. Они в таких глупых играх не играют...
  
   15 июля наша 70 дивизия во взаимодействии с 237 стрелковой дивизией, сломив сопротивление немцев, отрезали их путь отхода на запад. Части нашей дивизии 17 июля всё - таки заняли Сольцы. Наш полк отличился, тем, что завлек танковую колонну врага и своей артиллерией с флангов расстрелял её. А особенный ужас, по словам наших бойцов, наводили на немцев наши огнемётные танки, выкидывая с хоботов горящую адскую смесь далеко вперед.
  
   В то время меня вызвал НШ батальона к себе и приказал отправиться в тыловое снабжение с приказом: - Весь тыловой обоз переместить на место, где находится штаб батальона.
   Взяв свой автомат ППШ с двумя запасными дисками и парой гранат, я отправился в тыл на поиски тылового обоза. Приближался теплый июльский вечер. Солнце, как ничего и не было, низко висело над горизонтом. Золотые лучи освещали верхушки берез. Оранжевый закат солнца манил зрение и толкал на лирическое настроение. Но время шло, и с первыми сумерками я зашел в расположение тылового снабжения второго батальона. На этой территории между огромных сосен росли небольшие рощицы березок. Вот в этих березках и стоял замаскированный от немецких воздушных разведчиков тыловой обоз. На небольшой поляне под роскошной кроной сосны, хорошо замаскированная, стояла полевая кухня, в которой доваривался вкусный ужин. Повар ходил кругами и напевал знакомую песню.
   Чуть в сторонке на корню со свежим срезом сидел пожилой усатый гармонист. Он, быстро перебирая пальцами кнопки старого баяна, аккомпанировал ту же мелодию, что и повар пел песню.
  
   Поздоровавшись с ним, я спросил:
   - Где находится начальник тылового снабжения второго батальона? Я пришел от НШ батальона.
   - Сейчас найдем, - ответил мне пожилой красноармеец.
   Через несколько минут пришел начальник тылового снабжения старший лейтенант.
   - Товарищ старший лейтенант! По приказу командира второго батальона обоз тылового снабжения должен переместиться на место КП батальона, - доложил я о причине своего прихода.
  
   Между тем поспел ужин. Все наскоро поужинали и конечно угостили меня. По приказу старшего лейтенанта обоз тылового снабжения, снявшись с насиженных позиций, отправился в поход. Пока мы приехали, на КП уже никого не было. Долго мне пришлось разыскивать НШ батальона, чтобы доложить о выполнении приказа. Мне поздно пришлось узнать, где разместился КП нашего подразделения. Это было далеко за полночь, когда я случайно встретил старшего лейтенанта и доложил что выполнил приказ. Узнав местоположение КП, я получил новый приказ об окончании его строительства. Придя туда, я увидел, что саперы заканчивали строительство блиндажа. Мне осталось только выкопать для себя индивидуальную щель. Простеливши на дно щели хвои и согнувшись калачиком, я быстро уснул. Ночь пролетела незаметно.
   Утром я осмотрел местность по фронту расположения батальонных подразделений. С КП хорошо было видно расположение двух рот, а шестая только-только пряталась за пригорок. Я обрадовался, что теперь будет лучше и ближе добираться в роты. Позавтракав, я получил разрешение от комбата для выполнения своих обязанностей химинструктора в подразделениях батальона.
  
   Так вот, почти весь светлый день фашисты молчали. Видимо после поражения приводили себя в порядок. Было тихо и на левом, и на правом фланге позиций батальона. Это дало мне возможность заменить поврежденные противогазы, провести в ротах химинструктаж, ознакомиться с расположением подразделений. Это во время боя имеет очень особое значение, потому что мне часто приходилось исполнять обязанности связного.
  
   На протяжении целой недели фашисты пытались прорвать нашу оборону, но безрезультатно. Наша дивизия стояла, как гранит. Но в конце второй декады июля 1941 года, после 40 минутного артобстрела немцы перешли в наступление. Тогда загрохотали наши артиллерийские батареи и минометы.
  
   Заклокотала в воздухе адская грязь. Вздрагивали брустверы окопов от стосильных взрывов. Опять померкло любе солнышко от бесовской завесы войны. В эту напряженную минуту неприятель начал танковую атаку. Из - за небольшой безымянной высоты рыкая и хлюпая из длинных носов огнем, двигались закопченные металлические коробки танков. Они были с черными крестами с белой каймой на серых башнях. Острие этого стального свиного рыла было нацелено на 5 роту. Трем передним танкам осталось какая-то сотня метров до наших передовых окопов, и тогда захрустели ПТР (противотанковые ружья).
  
   Танки рвались вперед, поводя длинными стволами, останавливались и стреляли по этим нашим противотанковым стрелкам. Они уже были ознакомлены с убойной силой длинных ружей в руках метких стрелков. Вдруг, головной танк удивленно как-то вздрогнул от взрыва мины у себя под брюхом. Потеряв движение, он отстреливался на месте. Второй танк был подбит ПТР, вспыхнув ярким пламенем. Из него быстро выскочили танкисты и, прикрываясь броней горящего танка, отползали назад. Третий танк прорвался на наш передний край и стал гладить гусеницами окопы. В одно мгновение из соседнего окопа появилась голова смелого бойца, и, не боясь его, метнул бутылку с горючим на моторный отсек. Танк мгновенно загорелся. Гитлеровцы выскакивали из-под него через нижний люк, но отползти не могли, так как их расстреливали из винтовок и автоматов осмелевшие красноармейцы. Но к сожалению на этом танковая атака не закончилась, потому что опять из - за того холма выехали несколько стальных лягушек грязно - зеленого цвета. Они на предельной скорости двигались с мотопехотой на броне. Я бросил свой ППШ, в котором уже не было патронов, и бросился помогать пулеметчику, у которого заклинило пулеметную ленту в пулемете "Максим". Второй номер пулеметного расчета был ранен, но и самого пулеметчика очень укусила пуля в руку, и он не мог вести огонь по врагу. Санинструктор отводила его в безопасное место. Тогда я сменил его на гашетке пулемета. Я дал одну и вторую очередь из пулемета по мотопехоте на танках. Они посыпались, как сухой горох, из металлических коробок. Меня поддержали другие солдаты плотным огнем по противнику из всех видов оружия. Станковые пулеметы "Максим" перекрестными очередями пуль прижали серую немецкую пехоту. Загорелись ещё два танка. Но вышли из строя два ПТР и на левом фланге умолк станковый пулемет "Максим". В окопах увеличивалось количество убитых и раненых бойцов. Оборвалась связь нашей роты с КП батальона. В роте мало осталось боеприпасов для оружия, гранат и бутылок с зажигательной жидкостью. Вдруг ко мне подбегает командир роты и кричит: - Оставь пока пулемет! Немедленно беги на КП. Нужны боеприпасы и помощь! Рота захлебывается в крови. Положение очень критическое! Скорее!
  
   Я схватил свой автомат ППШ и запасной диск к нему, так как другие диски уже были пусты. Ужом переползал из окопа в окоп, так как пули свистели надо мной смертельным надоедливым звуком. Таким же способом санитары под непрерывным огнем смертельно-жалящих пуль и осколков от мин и снарядов перевязывали раненых и оттягивали их в безопасное место. Прячась за небольшой пригорок, я быстро добрался до КП батальона. Доложил комбату и НШ об обстановке в 5 роте. А немцы не прекращали танковых атак, бросая новые коробочки на наши окопы. Эти стальные гусеничные монстры - танки вынырнули из - за густого березняка. В этот момент комбат доложил обстановку в пятой роте в штаб полка и дал указание начальнику тылового снабжения, чтобы тот немедленно своими силами обеспечил роты боеприпасами. Выходя из блиндажа, он приказал мне: - Товарищ химинструктор, Вы остаетесь с саперами и телефонистами по охране и обороне КП батальона! Я отправляюсь на передовую, в роты.
  
   Так на меня навалилась большая ответственность, по словам командира. В это время появились наши танки, которые тактически обходили наши окопы и направлялись навстречу немецким. Дым с пылью застелил все вокруг. Смотреть и дышать стало невозможно. Глаза слезились, а в горле очень перчило от пыли и дыма, грохот от боя рвал барабанные перепонки, нормально думать было невозможно. Что делается на передней линии нашей обороны, не было возможности ни наблюдать, ни контролировать. Чья была победа? Я не мог разглядеть, не мог понять обстановку боя, а оставлять КП не имел права. Вот в такой тревожной обстановке долго тянулись нервозные минуты.
   До сих пор я помню, как сидел в своей щели окопа неподалеку КП, как крот в норе. Когда в воздухе шелестел снаряд, я убирался на дно своего убежища. Мне было дурно и страшно на душе от такой чудовищной боевой обстановки. Сердце, расстроенное от этой бранной сцены, учащенно билось в груди. Тревожные думы роились в голове.
  
   Я думал себе: - Эх, жаль! Нет лучше места как на передовой в бою. Там некогда думать об опасности. Там все усилия, весь порыв души был направлен на уничтожение врага. Там идет шальное, жестокое соревнование за жизнь. Кто кого. А тут жди слепого снаряда, что выбросит тебя из твоего приюта. Но приказ есть приказ.
   Вдруг рядом упал снаряд и засыпал мою окопную щель. Я еле выбрался из своего убежища. Протирая глаза, мгновенно бросился к КП. На месте нашего КП была глубокая воронка, из которой курился едкий дым. Там намертво придавило грубыми бревнами двух телефонистов. Я повернулся и стал разыскивать саперов. Один из них Иванов уже вылез из щели. Он, протирая глаза и стряхивая с плеч, головы землю, спросил:
   - Как в штабе? Что, всех накрыло?
   - Нет! Только в двух телефонистов, которые дежурили у аппаратов.
   - А где комбат, начштаба? Где они?
   - Пошли в роты, когда пустились в бой наши танки.
   - Где Медведев? - Спохватился Иванов.
   Мы оба со всех ног побежали к щели Медведева.
   - Медведев, ты жив? - Спросил Иванов.
   - Живой, но не могу шевельнуться. - Послышался тихий голос из земли.
   Мы, вдвоем раскапывая руками мягкую землю, живо вытащили из его прибежища. Мы поставили Медведева на ноги, но он рухнул на землю, скрежеща зубами.
   - Не могу стоять, все болит! Особенно голова и ноги.
   - Это все пройдет! Стоять будешь, и ходить, - сказал Иванов.
   У меня тоже очень болела голова, из глаз текли слезы, в висках стучал гигантский молот. Вдруг, мгновенно потемнело в глазах ...
   А дальше? Дальше случилось что-то страшное и непоправимое.
   Не зная, сколько прошло времени, как завязалась атака немецких танков и контратака наших танков, мы с трудом понимали увиденную в то время панораму. Пока мы оправились от контузии после взрыва снаряда крупного калибра, то увидели фашистские танки, но не со стороны рот в обороне.
   Немецкие танки каким-то образом зашли нам в тыл. Сколько их было, я теперь и не вспомню. Видимо, немцы, имея преимущество в технике, прорвали нашу оборону и их подвижные колонны, разрезав нашу оборону, пошли в обход наших рот на передовой где-то на стыке воинских частей. Этим маневром они лишили наши войска связи и боепитания.
  
   Мы же бойцы, уцелев от взрыва на КП батальона, оказались под перекрестным огнем фашистские танков. Я, вместе с Ивановым, быстро затянул Медведева в неглубокую, заросшую травой канаву и прилегли рядом на ее дно. Нам еще повезло, потому что немцы мало интересовались какими-то контужеными солдатами. Они дали несколько бесприцельных очередей в нашу сторону из пулеметов и помчались на север. Вот лязг гусеничных монстров начал стихать, а в ушах всё ещё стучало непрерывно. Вскоре все стихло. Ни щебет птиц, ни шелест травы, ничто не нарушало эту загадочную тишину, которая зловеще охватила мое сердце, после грохота боя.
  
   - Что будем делать? Куда будем идти? - Наконец произнес Медведев.
   Я же и так рассуждал, как нам выйти этой запутанной ситуации. Я думал, как нам выйти из окружения немецкими войсками с товарищами, когда один из нас сильно контужен и плохо стоит на ногах. Не найдя твердого решения, спокойно сказал: - Мы оказались в тылу немцев. Что делать будем? Этот вопрос нужно хорошо обдумать, чтобы не попасть в тенета фашистов.
   Меня выручил Иванов. Он был местным жителем села Большой Медведь, где там до войны работал. До его села было километров 35. Тогда мы решили идти на северо-запад к ж/д станции Уторгош. Мы думали, что там узнаем у населения, где находятся советские войска, а где немцы и тогда наметим план дальнейшего движения к нашим войскам.
  
   Поспешив, мы, собрав свои пожитки, какие у кого остались и с оружием двинулись в путь. Чтобы не нарваться на глаза солдат немецкого вермахта, шли более 4 часов лесистой местностью, минуя дороги. Мы не просто шли, а вели под руки Медведева. Мы вышли из леса, безошибочно проведенные Ивановым по знакомым местам на малую железно - дорожную станцию Уторгош. Она оказалась в катастрофическом состоянии: рельсы железной дороги погнуты в дуги валялись по её обочине, в кюветах, одиноко торчали костыли без шпал. Глубокие воронки были, как вулканы и были натыканы на каждом шагу. Повсюду валялись какие-то остатки всякого имущества и хлама. Далеко в стороне стояла разрушенная водонапорная башня. В конце станции лежал взорванный семафор. Картина ясная в том, что здесь недавно был жестокий бой. На станции не было ни одной живой души. Здесь и нам нечего было делать, и мы двинулись дальше на север до железно - дорожной станции Передольська по разрушенному полотну. Шли тяжело, и дорога нам трудно давалось из - за наших контузий и долгого утомительного перехода сюда через лес.
   Но несмотря, ни на что мы шли, шаг за шагом. Мы шли вперед до нашей родной Армии, чтобы продолжить борьбу с захватчиками. Двигались с твердой верой в скорое соединение с нашими войсками.
  
   Вдоль от железки раскинулось не широкое, пересеченное балками поле, на котором стояла не скошенная рожь, печально склонив длинные колосья до земли, словно ожидая своих хозяев. Наступил уже четвертый час дня, жара усиливалась и прожигала нас со всех сторон. Но я все время поторапливал друзей по несчастью, чтоб быстрее добраться до ж / д ст. Передольська. Я там надеялся застать наших однополчан.
  
   Идя, я размышлял о том, какие страшные испытания выпали на нашу Русскую землю, такую дорогую и прекрасную для каждого из нас. Невероятно было то, что оккупанты будут самовольно, как захотят ходить по ней и делать то, что им захочется. Они поработят и уничтожат то, что веками нашим народом приобреталось на этой земле.
  
   Мы, умываясь горьким, соленным потом, измученные морально и физически, упорно шли к ж / д станции Передольська. Почти всю дорогу мы шли и молчали, поочередно поддерживая Медведева. Каждый из нас погрузился в свои трудные, тревожные думы. Мы понимали по имеющимся признакам следов техники и по картине от кратковременных боев иногда то, что немцы от Сольцы двинулись на село Великий Медведь. А оттуда, если смотреть по карте, они видимо направили основной удар на станцию Батецкая. Таким образом, враги мечтали взять в клещи, отступающие наши войска. Но они в этом основательно просчитались.
  
  
  Как говорили тогда люди: - Враг обломал и зубы, и когти о Лужский оборонный рубеж. На встречный бой вышли десятки тысяч людей народных ополченцев организованных в народные дивизии. Их называли Кировские. Мобилизованные коммунисты и комсомольцы, множество беспартийных людей, стали на защиту родного города на Неве - Ленинграда. Взять хотя - бы только один Путиловский завод, который внес такой весомый вклад в защиту Ленинграда и в конечную победу над врагом. Тысячи рабочих завода пошли добровольцами на фронт. Завод выпускал на фронт сразу - же из проходной новые танки Т - 34, КВ (Клим Ворошилов) с чрезвычайно высокими тактико - техническими данными мирового уровня. Несмотря на героизм наших солдат и командиров, который я видел во время боев под Сольцами, обстановка на нашем участке фронта перед Ленинградом ухудшилась.
  Немцы, вероятно подтянув основные свои резервы, наступали по основным шоссейным дорогам к Ленинграду. Такой решительный отпор на Лужском рубеже советских войск ловким моторизированным немецким частям, лишь на короткое время остановила их наступление.
   Большая часть людей была в панике от культурных немецких воинов, а еще какая-то часть ожидала с интересом новой немецкой власти. Встречались нам некоторые люди, которые говорили об организованном немецком порядке в населенных пунктах земли Русской во время первой мировой войны. Но нам как-то не верилось в это. Как можно менять свою свободу на упорядоченность своего быта?
   А между тем наше незапланированное путешествие по тылам передовых мобильных частей врага продолжалось.
  Уже под вечер мы подобрались к станции Передольская. На её околицах мы встретили жителей станции, которые после паники от боевых самолетов германцев возвращались из леса. Они несли на руках малых детей и вели за собой коров, коз. Поравнявшись с ними, я спросил их: - Где наши? Где наши? Когда и куда отошли части Красной Армии? Но и они мало что знали о событиях прошлого дня. К нам подошла молодая женщина, держа на руках маленькую девочку. Она нам взволнованно сказала: - Еще в полдень начали отходить наши бойцы. Люди думали, что немецкие самолеты снова будут бомбить железнодорожную станцию и отправились скорее в лес. Солнце давно спряталось за горизонт и стало темнеть. Мы, бойцы 2 батальона, были измучены несколькими днями боев и тридцатикилометровым переходом к этой железнодорожной станции. Мы были еще контужены. Да еще мы вели совсем слабого от тяжелой контузии Медведева. Мы сами обессилели, а Медведев уже и стоять не мог. Нам нужно было отдохнуть, и я принял решение на отдых.
  - До утра отдохнем, а на рассвете отправимся в райцентр Батецкую, - сказал я товарищам.
  Мне никто не возражал, так как это было рациональное решение в этом случае. Этот незабываемый тревожный день показался мне вечностью. Невыносимо болела голова. Что-то сосало под грудью. Но я только вечером догадался, что мы ничего не ели сегодня. Я зашел во двор одного деда у небольшого домика. Там седовласый дед что-то медленно мастерил у открытого сарая.
  - Дедушка, может у вас будет что-нибудь поесть для трех обессиленных солдат? - Спросил я у него.
  - Найдется. Еще, слава Богу, все есть на своём месте, пока не пришли германцы.
  - Что же вы сынки, так плохо воюете? Ведь нам здесь придется терпеть завоевателя нашей земли и народа.
  - Но пока их нигде не видно и не слышно рядом, а наших уже нет. Я знаю, что в германца много танков, аэропланов и с ним трудно воевать. В первую мировую войну я сидел в окопах по три месяца на одном месте. Мы тогда давали им красного перца. Он не очень двигался вперед. А теперь, смотри какая ему привилегия: станция свободна, хотя голыми руками бери. Германец не спешит её братья, а рвется дальше, вперед, по шоссе. Видимо хочет захватить Батецкую станцию, а наша станция и без боя будет его.
   Мне стало стыдно за себя, за боевых друзей, перед этим умным стариком. Он стоял перед нами, кивая седой бородой и сверлил мои глаза своими пронзительными, правдивыми глазами, ожидая от меня ответа. Я совсем забыл, что хочу, есть, обдумывая, что ему ответить.
  - Ну, почему молчишь? Я вижу ты не рядовой. Боишься, или стесняешься?
  - Ничего дедушка, - наконец произнес я, - нам нужно сохранить силы, сплотиться в крепкий кулак, дождаться подкрепления в технике. Немцы тем временем распылят свои стальные панцири с крестами по нашей необъятной Русской земле. Нам необходимо в первую очередь сорвать план таких ловких боевых действий врага. Нужно затянуть эту войну до зимы. Немцы не привыкли к нашим морозам, и вряд ли приготовленные к ним. Вот тогда увидите, что споют немецкие солдаты, вместе с Гитлером и Геббельсом. Нам надо беречь людей и технику. Необходимо научиться лучше воевать и тогда уже хорошо бить этого культурного германца. Теперь нужно поднять боевой дух воинов на примерах побед наших предков и твердо надеяться на нашу победу.
   Дед как-то добрее улыбнулся в седую бороду и что-то пробурчал себе под нос. Наконец он сказал внуку, чтобы тот вынес нам хлеба, копченого сала и молока. Удовлетворивши голодные, отчаянные позывы желудков, мы, уставшие и перенервничавшие, прямо упали в мертвецкий сон. Проснувшись на рассвете от радостного шума птичьего царства, я разбудил своих друзей.
  - Пойдем в Батецкую, пока не жарко и не слышно фашистов, - спокойно сказал я.
  - Я сегодня не пойду. Очень болит голова, - сказал Иванов, - у меня не хватит сил пройти 18 км. к Батецкой.
  - Быстро разминайтесь, умывайтесь и пошли. Хочешь дождаться немцев? - Спросил я.
  - Товарищ химинструктор, я не могу идти!
  - Без разговоров! Я, как старший группы, приказываю тебе во время боевых действий, явиться в Батецкий райвоенкомат, вместе со мной и Медведевым.
  Через несколько минут мы отправились в 18 км. поход к райцентру Батецкой. Идя по разрушенной дороге, Иванов все время отставал. Я часто кричал ему, чтобы он не отставал, поддерживая еще обессиленного Медведева за руку. Несмотря на контузию, он старался изо всех сил упорно и настойчиво двигаться вперед. Он с трудом переставлял ноги, шел, молча, стиснув зубы, и ни на что не жаловался. Подгоняя Иванова, я думал про себя: - Может, он действительно болен. Может нужно отдохнуть.
  Но другая мысль не давала мне покоя: - За ним нужно следить. Он хочет отстать от нас и уйти домой. Но там хозяйничают немцы.
  Солнце палило немилосердно. Хотелось пить. Пот заливал глаза солеными каплями. Идти было очень тяжело. С большим трудом мы добрались до Батецкой. Мы быстро разыскали райвоенкомат. Он размещался в то время в маленьком вагоне, на краю соснового бора.
  Зайдя в вагон, я отрапортовал: - Химинструктор Гончарук, 68 стрелковый полк 70 дивизии, с двумя саперами, прибыли в ваш райвоенкомат с целью отыскать свою воинскую часть.
  - Почему не обращаешься по званию? Почему не козыряешь мне?
  Забыл устав? - Строго заметил военком.
   Я на мгновение разволновался, но быстро понял свою вину.
  
  - Откуда я могу знать ваше звание, когда вы одеты не по форме? - Ответил на его вопрос своим вопросом.
  Он привычным энергичным движением, снял с вешалки гимнастерку и быстро надел ее. Я увидел перед собой полкового комиссара.
  - Вы дезертиры! Вы убежали с фронта! Вы бродите по тылам! - Прикрикнул на меня военком, не позволяя мне сказать, хотя бы одно слово в наше оправдание.
  Он позвал охранника с поста у вагончика и приказал арестовать нас.
  По приказу дежурного, мы оставили свои военные вещмешки, винтовки и автомат ППШ. Он отвел нас на достаточное расстояние от вагончика райвоенкомата. Это место было на небольшой опушке, на краю леса с зеленой шелковистой травой. Птички весело и беззаботно переговаривались между собой, не понимая, за что люди убивают друг друга. Кукушка куковала кому-то года, или дни, а может минуты их жизни.
   А я лежал на этой изумрудные траве под стражей, и чувствовал себя виноватым в этой необычной истории. Наша часть достоверно рассеялась по лесу, когда получила приказ отступления на новую оборонительную черту. Я же не получивший такой приказ от комбата, или НШ батальона, не имел права покидать КП батальона и уходить туда, где был подготовлен новый рубеж. Комбат был в то время в подразделениях. А НШ? Я не мог вспомнить, куда его позвали, или направило вышестоящее командование. Нам, двум солдатам и сержанту - химинструктору, чудом удалось спастись от гибели - взрывов немецких снарядов. Теперь же получается, что мы виноваты в своем спасении? Мысли наползали друг на друга в моей голове. Но поразмыслив, что над нами стоит свой советский часовой, а не фашист, мне стало веселее. Наше командование в настоящей непростой обстановке когда-то разберется и таких как мы заложников обстоятельств оправдают. Так и судить не будут. Тогда все прояснится и все будет хорошо. Мои друзья спокойно спали-почивали от ужасных испытаний на жизнь и смерть. Успокоивши себя такими мнениями, уснул и я. В 23 часов нас разбудил дежурный по военкомату и повел в вагончик полкового комиссара.
  На этот раз военком спокойно расспрашивал меня и моих товарищей.
  - Каким образом вы оторвались от своей части? В котором часу? Сколько времени затратили на переход к Батецкой? Кого встретили на своем пути? - Задавал вопрос за вопросом военком.
  Я рассказал ему о наших приключениях все по порядку. После моего рассказа, полковой комиссар, коротко охарактеризовал нынешнюю обстановку на Лужском рубеже, которой он в настоящее время пользовался. Потом он взял мою служебную книжку и, перелистывая её листочки, спокойно, но требовательно спросил:
  - Зачем вы носите на петлицах треугольники? В вашей книге не записано, что вы сержант? Здесь только записана должность химинструктора.
  - Так нам в Окружной школе сказали, когда выписывали нас по своим частям. Начальник школы на прощание сказал: - Теперь не то время, чтобы вас экзаменовать. Вас война проэкзаменует.
  Полковой комиссар отдал мою красноармейскую книжку и спросил: - Сколько у вас есть гранат и патронов?
  Патроны примерно по 25 штук на винтовку, а гранат совсем нет.
  - Дежурный, - обратился он к младшему лейтенанту, - выдай им полный комплект патронов.
  Военком взял со стола письменную ручку и размашисто написал: - Направляю химинструктора Гончарук и двух красноармейцев - саперов на передовую. Маршрут - станция Передольская. Он, отдав направление, сухо сказал:
  - Можете идти!
  - Есть, идти! - Ответил я.
  Мы все трое вышли из вагончика и вдохнули свежий воздух полной грудью. Мы были безумно рады такому счастливому повороту событий по окончании встречи с комиссаром. Вдогонку дежурный крикнул нам: - Гончарук, вас вызывает полковой комиссар!
  Отдав свой ППШ и ранец Иванову, я зашел в вагон к военкому.
  - Вот возьми записку. Получите боеприпасы, пойдете в столовую, там вас накормят.
  Я поблагодарил его за помощь и доброту, и вышел из вагона.
   Получив боеприпасы и поужинав, мы вышли на свежий воздух. Мы должны были идти до станции Передольська, где наши народные ополченцы с 1 Кировской дивизии заняли оборону. Но Иванов все время возражал, ссылаясь на болезнь. Медведев еле держался на ногах, но молчал. Я долго колебался, на ночь уходить, или отдохнуть и на рассвете отправиться на передовую. Ночью темно и будет трудно ориентироваться и пробираться в правильном движении по прифронтовой полосе.
  И я принял решение отдохнуть до 4 часов утра. Не успели мы приземлиться ко сну, как предрассветные сумерки будили своей прохладой. Я подскочил и увидел, что Иванова не было с нами на отдыхе.
  - Медведев! Вставай! Иванова уже нет! - Выкрикивал я.
  - Он сбежал в село Большой Медведь, этого района, которое было занято немцами.
  - Вот тебе и больной! Только два дня нас измучил своим отставанием и нытьем. Он два дня не помогал мне, а сам садился отдыхать. Сегодня мы бы были на передовой линии фронта.
  - Не нужно о нем вспоминать. Он предатель и дезертир. Изменил и нам и своей Родине. Придет время, и его найдут.
  
   Пришлось отправляться в дорогу нам, только двум солдатам.
  Так как дорога нам была уже знакома, то на десять утра мы пришли к тыловым подразделениям1 Кировской добровольной дивизии. На железнодорожном мосту нас встретил младший сержант из этой воинской части. Он взял у меня направление военкома, и быстро прочитал его. Затем отдавая лист бумаги, сказал: Идите в штаб полка, там вам дадут назначение. Вы имеете военные специальности, но мне не подходите. Уйдя в том направлении, в который указывал сержант, мы, наконец, добрались до штаба полка.
  Большие сосны и березки хорошо маскировали штаб полка, и мы не сразу нашли его. Я зашел в его расположение и отдал направление военкома старшему лейтенанту Сухомлинову, командиру комендантской роты. Он, прочитав направление, сказал: - Вы будете в нашей роте химинструктором, а для сапера у нас тоже найдется дело. Идите, пообедайте с дороги и получите новое обмундирование, а то на вас страшно смотреть.
  Пообедав, мы получили новое обмундирование, потому что наше было вытерто, рваное, замасленное, а шинели были придавлены бревнами на КП батальона. Забрали новую одежду, и я с Медведевым пошли на реку Луга, которая протекала рядом, помыться и привести себя порядок. Речная вода смыла не только грязь с нас, но и все наши ужасы, нервные переживания. Нам, двоим казакам, дали до утра отдохнуть.
  
   На другой день меня вызвал в штаб полка начхим службы полка старший лейтенант Воробьев. Он внимательно рассмотрел мои конспекты по химделу с окружной школы Отдельного дегационнного батальона. Потом сказал: - Есть вакантное место! Я назначаю вас химинструктором комендантской роты. Конкретный инструктаж вы получите письменно, завтра в 19 часов вечера. Сегодня прикажу выделить вам химотделение во вверенную мной роту. Смотрите, рота большая - 150 человек, чтоб у вас был надлежащий порядок на вашем участке по химделу.
  
  Вы свободны!
  
   Идя в расположение роты, я думал: - Рота есть рота, это не батальон. Там я часто мог быть на передовой, видеть страшный бой, помогать раненым в трудную минуту, заменить их, когда каждый боец на стоит дороже золота. Там я чувствовал себя настоящим участником священной, хотя и ужасной войны. А тут что? Сиди себе в штабе и жди, пока безумный снаряд накроет тебя в блиндаже, как тех двух телефонистов на КП батальона. Но приказ есть приказ. Его нужно выполнять.
  
   На следующий день гитлеровские пехотные части вели жестокие атаки на нас под прикрытием своих танков. Наши передние подразделения на передовой мужественно защищали вверенные им рубежи. Они свято продолжали хранить славные традиции заводчан с Кировского завода на войне.
  
   Вот снова вижу, как вчерашние рабочие, одетые в военную форму, забросали грозные танки бутылками с зажигательной жидкостью и гранатами. А вот солдат издали бросил простую гранату под танк и умышленно поднимал над щелью солдатскую каску. Пули из пулемета прошили её, и в это время раздался огромный взрыв под брюхом танка. Это, пожалуй, взорвалась противотанковая мина, на которую затягивал смелый и мудрый солдат. Танк загорелся, а вот и еще один подорвался на мине. Пехоту сразу отсекли пулеметным огнем. Некоторые танки прорвались на первые наши окопы. С другой ряда окопов их забросали связками гранат. Вот так героически боролись с таким настойчивым врагом добровольцы с 1 Кировской дивизии.
   Сейчас я так думаю: - Как мы могли в таких кровопролитных, ужасных боях, 23 суток удержать доверенные нам рубежи?
  
   Многие ополченцы полегло на поле боя, и кто мог держать в руках оружие, не прятался за спинами товарищей.
  Немецкое командование хранило людей и бросало танки для прикрытия пехоты, гладили окопы добровольцев - кировцев. Некоторые танки прорывали нашу оборону, и заходили в тыл наших подразделений. Там они нападали на штабы батальонов, полков, парализовали связь и снабжение боеприпасами, хлебами, и простой водой для питья.
  
   Я даже слышал о высадке небольших групп диверсантов с воздуха в нашем тылу, которые там сеяли панику. С ними трудно было бороться, так как они переодевались в нашу военную форму, или милицейскую. Распознавать было не просто, но люди подсказывали, как найти их. Танки, что прорывались, и диверсанты иногда громили наши обозы тылового снабжения, так как охрана их было малочисленна, и не умела воевать с ними.
  
  Так и у нас было.
  
   Неожиданно с северо-западной стороны к штабу полка стали приближаться три вражеских танка.
  - Уничтожить танки любой ценой! Не допустить разгрома штаба полка! - Приказал НШ полка сержанту Боброву.
  
   Сержант разделил отделение на три группы. Каждая из них должна была уничтожить танк, взяв с собой гранаты и бутылки с коктейлем Молотова - зажигательной жидкостью.
  
  Две группы ползли не навстречу стальному чудовищу, которое смертельно жалило все что двигалось, а в обход. Преодолевая страх, ползли, маскируясь в густых кустах и низкорослой бруснике.
  Двое в группе страховали, того что полз со связкой гранат. Танки двигались медленно, ища добычу - солдат и офицеров, поливая из пулеметов то, что им нравилось.
  
  - По одному заходите в тыл танкам, остальные лежите на месте, - кричал, приказывая своим подчиненным, сержант Бобров.
  Фашистские танкисты не замечали ползучих солдат с гранатами, и заметили тех, что страховали их. Застрекотали танковые пулеметы и двое бойцов навечно застыли на земле. Еще два человека были ранены, и их кровь окропила родную земельку. Так пулеметные очереди танка нанесли бедствия нашей комендантской роте.
   Солдат Егоров успел бросить две бутылки на первый танк с зажигательной смесью. Танк загорелся. Здесь и пронзил воздух взрыв. Барабанные перепонки ушей тоже, наверное, взорвались от взрывной волны и очень сильного звука.
  
   Все это произошло так быстро, что немцы-танкисты не успели повыпрыгивать из горящего танка. Вторая стальная черепаха с разгону наехала на ползучего Егорова и в то же мгновение взорвалась. Возможно, что у него еще были не использованные гранаты. Но в последний минуту своей жизни Егоров все - же использовал их для гибели железного чудовища, которое сеяло вокруг себя ужас.
  
   Танк крутился на месте, пуская длинные очереди из пулемета. Вскоре товарищи Егорова подожгли второе бронированное чудище. Третий танк, мгновенно развернувшись, быстро рванул с места боя и скрылся в густых березовых кустах. Отделение сержанта Боброва уничтожило два вражеских танка, но потеряло навек трех бойцов, и двух тяжелораненых перевязывала медсестра. Наш штаб полка остался на своем месте.
  
   В то время на переднем крае нашей обороны шли неравные бои. По приказу начштаба полка нашу комендантскую роту расформировали, в связи с нехваткой солдат в обескровленных подразделениях. Пополнение свежими силами в полк не поступало. Большую часть солдат направили в роты. Остался лишь взвод сержанта Павлова при штабе полка. Я занял должность помкомвзвода, но больше выполнял приказы штаба полка. Как гранит, стояли кировские ополченцы, вместе с кадровыми частями Красной Армии по всему Лужскому оборонительному рубежу.
  Двадцать три дня и ночи стойко стояли бойцы нашей дивизии. На Лужский оборонительный рубеж подходили новые немецкие подкрепления. Фашисты посылали в бой новое пополнение, звенья танков. Почти непрерывно они штурмовали наши обескровленные воинские части из воздуха бомбардировочной и истребительной авиацией.
  
   В конце августа 1941 года, немецкие военные части, имея преимущество в наземной технике и авиации, прорвались на стыках наших воинских соединений. Они пошли в их обход мощными механизированными звеньями заходя им далеко в тыл.
   Продолжение следует
Оценка: 8.05*10  Ваша оценка:
По всем вопросам, связанным с использованием представленных на ArtOfWar материалов, обращайтесь напрямую к авторам произведений или к редактору сайта по email artofwar.ru@mail.ru
(с) ArtOfWar, 1998-2015