ArtOfWar. Творчество ветеранов последних войн. Сайт имени Владимира Григорьева

Гончарук Андрей Павлович, Рибак Эмір Іванович
Наші муки. 2 - част: - До лініЇ фронту

[Регистрация] [Найти] [Обсуждения] [Новинки] [English] [Помощь] [Построения] [Окопка.ru]
Оценка: 2.44*6  Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Наші муки. Наши муки. Гончарук Андрій і Рибак Емір 2 частина: - До лінії фронту. 2ч: К линии фронта. Продолжение:На украинском и русских языках


   Наші муки - в часи війни. Гончарук Андрій і Рибак Емір
  
   3 - тя частина: - До лінії фронту
  
   1. Комендантський взвод старшого сержанта Павлова - героя Радянського Союзу
  
   Комендантський взвод старшого сержанта Павлова - героя Радянського Союзу, ще з війни з білофінами, тепер отримав окремий наказ від командира полку:
  -- До настання темноти прикривати відхід нашої частини.
   Що ми негайно зробили, вкопавшись глибоко в землю. Кожен боєць отримав свій сектор обстрілу по наказу старшого сержанта Павлова, який детально проаналізував позиції прикриття відходу полку.
   Стояв теплий, сонячний серпневий день. Подував легенький південний вітерець, злегка погойдуючи білокорі берізки, несучи запахи пилу і гарі. Довкола стояла гробова тиша. Можливо агресор проводив передислокацію своїх військових частин, створюючи основні групи танків і мотопіхоти для прориву фронту. Та мабуть німці не забули і про цю дільницю фронту.
   Раптом вони відкрили щільний мінометній вогонь, який не давав змоги підняти голову щоб зорієнтуватись в повній мірі в цій напруженій обставині. Смертельні осколки від мін гидко посвистували навколо. Та не пройшло багато часу як німецькі солдати пішли в атаку. Вони йшли в повний ріст і стріляли на ходу з автоматів. Щось холодне закралось мені в душу. Та сержант Павлов мав міцні нерви і залізну витримку. Мені добре було видно обличчя ворожих солдат і їх холодні посмішки, від яких було не по собі. Та й наказу відкрити вогонь не має. Ми підпустили Їх до 100 - 80 метрів. І ось для нас пролунала команда:
   - Вогонь! Вогонь по фашистам!
   Одночасно застрекотали три кулемета Дегтярьова. Строчили автомати ППШ, лунали постріли звичайних магазинних гвинтівок і снайперських з оптичним прицілом. Коли наші кулі почали влучати в цих зухвалих вояків, то вони заметались, як на сковороді ще живі вугри. Їх атака захлинулась і вони покотились туди, звідки починали наступати. Котились вони, а вірніше як гади повзли назад в свої окопи по землі по - рачки, так як під кулями вільно не постоїш. Не могли і ранених забрати від щільного, та влучного нашого свинцевого покосу живих та страшенно переляканих ворогів.
  -- Бережіть набої! - покрикуючи наказував сержант Павлов, - нам потрібно за будь яких обставин протриматись до вечора.
   Ми давно ретельно вивчили гітлерівські позиції і встановили що на цій ділянці фронту в противника не залишилось ні танків, ні артилерії, окрім батальйонних мінометів. Фашисти час від часу, вели методичну пристрілку різних шматків фронту, прощупуючи нашу оборону. Тільки більш в атаку білої днини вони вже не ходили. Коли ж стемніло, то взвод старшого сержанта Потапова вирушив доганяти свою військову частину. Сержант залишив лише перше відділення сержанта Боброва тимчасово прикривати відхід взводу.
  -- Товариш хімінструктор Гончарук! - звернувся Павлов до мене, - залишитесь із сержантом Бобровим. В разі непередбачених обставин ти можеш його підтримати і дати цінну пораду, або замінити його. В такій ситуації я не міг ні відказати Павлову, ні запропонувати йому іншу пропозицію, бо він був набагато практичний в таких обставинах. В нього був набагато більший бойовий досвід, ще з радянсько - білофінської війни 1939 - 1940 років. Він подав мені руку і міцно притис мене до себе.
  -- Я надіюсь на тебе, - тихо мовив він на мені на прощання.
   Хвилин десь через 15, командир відділення сержант Бобров, наказав нам, непомітно для ворога, залишати окопи. Що й ми по черзі робили скрито від загарбників. Так всі ми опинились за невеликим пагорбом, де вже вільно можна було стояти на ногах. Тоді сержант Бобров повів нас на північ, як було домовлено зі старшим сержантом Павловим, орієнтуючись по зірках на небі. Йшли дуже спритно, щоб наздогнати своїх друзів по взводу. Та пройшовши деякий час, ми так і не змогли їх здогнати. Щось було не те, як домовлялись сержанти.
   - Ми певне пішли не по тій стежці, - сказав я.
   - Павлов мусив нас зачекати.
   - Щось пішло не так як треба, - відповів сержант Бобров.
   - Ми повинні наздогнати взвод і наздоженемо, - добавив він.
   І наш невеличкий загін рушив далі в Зоряну ніч, яка оповивала нас ховаючи орієнтирні прикмети людських, чи звіриних стежок. Зорі хоча мерехтіли, але не давали того світла, для огляду навколишньої нас природи. Скрутно було у мене на душі, та не тільки у мене. Були навіть суперечки між солдатами з командиром відділення по поводу напрямку куди йти, чи сісти відпочити, але я був на стороні сержанта. І все якось обійшлося без будь яких серйозних випадків.
  
      -- 2. Наші відступальні маневри лісами
  
   З гіркими думками, ми все ж догнали своїх товаришів лише на світанку. Пару годин ми перепочили, скинувши мокрі від роси кирзові чобітки. Та потім ми жвавим темпом день і ніч попростували по незнайомій місцевості доганяти свою військову частину. Ми йшли довго з короткими перервами на перекур і на невеликий перекус залишками харчів. І з'єднались зі своїми лише на другий день. Від начальника штабу полку я довідався про справжню військову обстановку на той час, якою він сам відав. Це сталось тому, що я був у нього на особливому положенню, і виконував всі його доручення, бо числився в комендантській роті, то вуха не закривав, коли він перемовлявся зі старшими офіцерами. Залишки Кіровської дивізії і рештки її сусіди - військові частини опинились у повному оточенні ворогом. Для нас залишався лише один вихід з трудного становища: лісами, болотами виходити до своїх за лінію фронту.
   Ми, залишаючи Батецький район Новгородчини, пішли на північ в Ленінградську область, по лісових дорогах і просіках. Попереду нас в авангарді -(це я знав від НШ) в голові рухався розвід - дозор, а з боків, бокова охорона. Простували ми цілу ніч. Йшли гуртками і поодиноко з якоюсь вірою в мозках, йшли автоматично ступаючи один за другим. Свинцева вата оповила все моє тіло, яке і так було мов побите ногами. Отакі були всі люди, я маю на увазі стан людей. На світанку ми зупинялись, копали окопи, гнізда, готовились для оборони. Незабаром після того як розвиднялось, гітлерівці на мотоциклах, всюдиходах наздоганяли нас і з кулеметів, мінометів і автоматів обстрілювали наш полу - військовий табір. А він після всіх боїв і наших плутань по цих дрімучих лісах вже не був на армійський більше помітний. Потім вороги раптово зникали, як і появлялись. Так було двома світанками, а на третій ми отримали наказ нашого командування залишити проти них засідку в лісових хащах. Ми, взвод з комендантської роти, повинні були понадпилювати дерева, що росли біля дороги, щоб при поверненні зловмисників після наскоку на нас, звалити ті стовбури на дорогу і прикінчити нападників. Що ми тоді і зробили, але в нас закінчувались набої до нашої зброї. Боєприпаси немислимо повичерпувались. Ми берегли кожен патрон, гранат майже зовсім не було. Вони були на вагу золота. А про харчування, не могло бути і мови. Ми вже багато днів не отримували ніяких харчів. Їли лише ягоди чорниці, брусниці та гриби.
   Вдень ми не могли рухатись великими гуртами людей. Бо як тільки розвиднялось, фашистські розвідувальні літаки - рами, чи костилі, як ми їх називали, несподівано з'являлись і кружляли над лісовим районом де ми могли на їх думку находитись, і знаходили. Тоді інші німецькі літаки"Юнкерси" засипали ліс бомбами і стрекочучи смалили в нас з кулеметів. Рятуючись від металевих фашистських хижаків, ми несподівано наштовхнулись на непрохідні багнища. Незабаром до основних наших сил туди підтягнулись обозні частини і вся техніка, що збереглась.
   Піхота ще якось могла би пройти через це болото, але в нас був наказ вивезти всю техніку з оточення, що залишилася після боїв.
   З півночі з боєм до нас проривалася радянська дивізія номер 90 .
   Нас одне від одного розділяла відстань лише в 14 кілометрів. Але два з половиною кілометрів з них були непрохідними для техніки. Штаб Кіровської дивізії розташувався біля одинокого лісозаводу, де лежали незлічені штабелі колод зрізаних дерев. Наша дивізія з іншими оточеними військовими частинами всю ніч будувала - мостила переправу з цих колод через болота. Ми старанно замаскували цю рукотворну дорогу з колод від повітряних ворожих розвідників. Самі ж повертались до густого соснового лісу мокрі і голодні. Та німецькі літаки зверху все ж помічали наш настил в болоті і вщент руйнували його.
   Таке змагання продовжувалося кілька днів і ночей. Вночі була важка, непосильна праця зморених, голодних людей з однією лише Вірою в наше Праве Діло. А вдень продовжувалось завивання літаків і бомб, свист осколків які сіяли смерть та жорстокі поранення вцілілим людям. Нарешті одного дня ми отримали команду на знищення нашої техніки і рухатись на з'єднання з дивізією номер 90, що стримувала наступ німців, які рвались до міста Ленінграда. Ось так знищивши обоз зі всією бойовою технікою, ми залишились у величезних важко прохідних лісах, у повному оточенні ворогом. 2 тижні ми не одержували боєприпасів і харчів із - за фронту. Густий непролазний ліс не розчищений від кущів і молодої порослі дерев був нашим порятунком від фашистських військ. Та він і харчував нас ягодами і грибами. Були ще зелені супи з дикого часнику і цибулі. Були узвари з м'яти, ромашки, суниць, заячої капусти та інших лікарських рослин, що якось підтримували наш фізичний стан. Та не для всіх і не так часто як би хотілось. Це було інколи, спонтанно, не централізовано, в солдатських казанках на кілька чоловік. Дуже хотілось їсти і лише віра в прорив до своїх основних військових частин, які як і ми відбивали атаки віроломних сил з культурної Європи підтримували нас і наш дух. Не знаю який ще солдат зміг би таке пережити без елементарного харчування, побуту і стійко воювати з переважаючими частинами до зубів озброєного німецького Вермахту. На нього працювала майже вся Європа. Та дух відважних предків - ратоборців не підтинала ніяка халепа в яку несподівано ми вскочили. Просіками і хижими стежками ми простували на північ до міста Леніна - Ленінграда. Все це зігрівало наші очумівши душі і якось піднімало настрій, хоча й плелись голодні, мокрі, виснажені. Наш одяг був покритий багнюкою, в чоботах хлюпала вода. Ноги були стерті до кров'яних мозолів, до ран, бо ж не було часу, щоб перемотати онучі в своїх чоботах. Ми вже й не знімали ті чоботи, бо потім і взути не могли, настільки попухли були ноги і від голоду і від натирань. Ми йшли вперто до кінцевою мети - з'єднання братів по крові радянських солдат. Рухались вночі і коли могли, і цілий дощовий, чи похмурий день. Прямуючи один за другим живими мертвецями, ми прислухувались до артилерійської канонади, бо тільки вона могла визначити лінію фронту.
   Нарешті, на одній з зупинок, сержант Бобров сказав: швидше б добратись до своїх, та трохи підкріпитись і знову бити фашистів до перемоги. Бити їх треба доти, доки їхнього сліду не залишиться на нашій рідній землі. Дуже не хочеться даремно гинути в цьому безмежному лісі, не знищивши цих непрошених гостей, які прийшли з мечем на нашу землю. Вони зайняли наші міста і села, зухвало роз'їжджають по дорогах, а ми мучимось в лісових хащах мокрі, голодні і виснажені. Яка жахлива несправедливість... Настала гнітюча пауза.
   Підійшовши і поклавши руку на плече товариша, я втішав його: - Не потрібно так журитись, товариш сержант. Ми неодмінно доберемось до своїх. Ну, в крайньому випадку, розшукаємо партизанів які повинні тут бути. Бо ж з військової точки зору, недальновидне б було не використати ці великі лісові райони без підпільників і партизанів. Я цілком вірю в те, що залишилось ще дуже багато радянських людей, які вірять в нашу перемогу. То вони нам і допоможуть. Від таких простих невеличких промов у людей світлішали обличчя і в очах засвічувались вогники надії, а не відчаю, чи розпачу, який скоріш, ніж ворог, підточував наш дух надії на щось ліпше.
   Повільний рух голодних, брудних, не митих тижнями, а й може і більше місяця, продовжувався. Воші, блохи і їх біленькі дітки - гниди розкошували під цією брудною військовою одежиною на наших немитих скелетно - образних тілах. Та, незважаючи на все це, ми пішки просувались далі до запланованої цілі. Добровільно залишатись тут не хотіли навіть поранені і хворі люди. Мабуть в кожного з нас була єдина думка: - Якнайшвидше вийти з оточення. Але на жаль не всім судилось дійти до мети.
  
   3. Відправка літаками весь вищий командний склад радянських підрозділів, що опинились в облозі ворогом, до Ленінграду, на "Велику землю".
  
   Хочу ще сказати про те, що наша комендантську рота, тоді мала міцну військову дисципліну, про що не скажеш про інші військові підрозділи. Можливо це було пов'язано з тим, що там дуже багато офіцерів - від лейтенанта до майора, чи капітана загинули, або були поранені і не могли командувати своїми підрозділами, хоч були з бойовими нагородами. А старший сержант Павлов обіймав посаду комвзводу, взагалі був - герой Радянського Союзу, який мав не менш, а то напевно ще більший вплив на солдатів..
   У нас майже всі офіцери були на своїх військових посадах. Командир роти старший лейтенант Сухомлинов зі старшиною міцно підтримували порядок і дисципліну в комендантській роті. Політрук з одним командиром взводу, (бо двох не було) теж мали авторитет серед солдатів.
   Нараз ми почули рокіт літака. Всі підвели вгору голови.
   - Це наші радянські, з зірочками! - пролунало безліч голосів.
   Всі дуже зраділи, наче заново на світ народились. Це нам хтось з вищого командування із - за фронту боєприпаси і продукти прислав. Як тільки сідав літак, то люди обліплювали його і обнімали пілотів. Одні підкидували їх вгору. Другі нетерпеливі самі пробували розгрузити літаки. Офіцери не зразу змогли навести порядок. Наша комендантська рота сама не могла справитись з напливом голодних, змучених істот, які звались червоноармійцями. Тільки через хвилин 20 - 30 офіцери змогли дати раду цій справі. Стріляли вгору і вниз по - ногах з наганів доповняючи трьохповерховою брудною лайкою на надто підвищених тонах. Через кілька годин, опісля перерахунку кількості вантажу і людей, кожен із нас отримав із їди по три сухих галети і по п'ять набоїв до стрілецької зброї.
  
   В той же день ці ж літаки вивезли весь вищий командний склад радянських підрозділів, що опинились в облозі ворогом, до Ленінграду. Двом раненим молодшим командирам пощасливило попасти в літак. На лікарняних ношах, а то і на простих плащ - наметах лежали важко хворі і поранені. Лікарі в розпачі стояли біля них і нічого не могли зробити.
   Мої очі не могли повірити цьому...
   На тих хто залишився - це справило гнітюче враження, бо замість сильно хворих, чи важкопоранених полетіли до своїх наші командири. Хоча би 50 на 50 відсотків, а то... В це трудно було повірити, але це було. Я відкидав свою набридливу думку про те, що так не робиться, по - справедливості, та вона, як та муха, ще довго докучливо бриніла, в розпухлій голові. Ніхто з нас не обговорював цю ситуацію, хто зі страху, хто може не по розумінню, а хто й так не в силах це зрозуміти...
   4. До лінії фронту окремими гуртами
  
   Ми ж всі ті, хто залишився, отримали наказ виходити невеликими групами і навіть поодинці. Я не знаю, хто куди виходив, чи за лінію фронту, чи до своєї домівки, якщо вона була десь поруч, якщо вона находилась на території захопленої ворогом. Без вищого офіцерського складу солдатами не легко було керувати. З нашої Кіровської дивізії, утворився окремий загін. Командування розробило окремий маршрут руху. По цьому маршруту ми сунулись доба за добою знесилені, як черепахи, на північ на з'єднання з основними радянськими військовими силами, які захищали місто Ленінград. Частина бійців мучилась дизентерією, яка виснажувала людей до вигляду привидів. Деякі окремі групи бійців відділялися від основної маси загону, вважаючи, що меншою групою краще буде перейти лінію фронту. Ось так наш Кіровський загін розтанув прямо на очах, без достатньої кількості офіцерського складу. Тут і так сили бійців виснажувались навіть не за добу, а за кілька годин. Лік днів, чи тижнів в чумних головах людей виснажених голодом, ранами чи хворобою вже правдиво не сприймався.
   Та тут як на зло нам, йшов майже безперервний осінній дощ. Одежа на нас намокла - це були лишні кілограми сирості. Особливо шинелі намокали так, що це нами сприймалось, як тонни вилитого чавуну на наші плечі.
   Так ось, я після розділу Кіровського загону опинився в невеликій групі сержанта Боброва. Ми вирішили рухатись вперед, доти, доки несуть ноги і б'ється серце.
   Але наша гурт вже не міг за день пройти і 10 кілометрів. По попередній домовленості нашого вищого командування з місцевими партизанами, їхні провідники до нас по якійсь причині не прийшли на місце зустрічі. Причини нам були не відомі. Можливо їм не позволила обстановка в зв'язку з якимись діями німецьких військ в цьому районі і вони не змогли нас розшукати. Це ж був дуже величезний лісовий масив з чималими болотами.
   По нашим підрахункам можливо був кінець вересня, чи начало жовтня 1941 року. Сержант Бобров змучений голодом і дизентерією помер, не дочекавшись виходу за лінію фронту. В той бідолашний день ми його похоронили і розпалили багаття. Фашисти на той час уже не звертали уваги на появу диму в цьому лісі.
  
   5. Вибір подальших дій. Один в розвідку.
  
   Трохи обігрівшись, я з превеликим зусиллям скинув з ніг чоботи. Сам собі не міг повірити, що на таких ногах можна було ходити. Це були суцільні криваві мозолі на пальцях ніг і п'ятках, на опухлих ногах. Та зігріте моє тіло хотіло спочинку і я якось не помітно заснув. Скільки я спав, я не знаю. Моє виснажене тіло, було якесь кволе, зігріте ласкавим теплом. Хворі, опухлі ноги не тримали виснаженого організму. Голод вивертав мій живіт і прямо рвав кожну його клітину з бузувірською методою. Та я все ж переборовши свою млість, важко, з якоюсь безмірною натугою підвівся і босий, без чобіт повільно поплівся по гриби в гущавину лісу. Тут цього добра хватало на добрий гурт людей.
   Досить скоро я назбирав їх повний солдатський казанок і з калюжі набрав каламутної води. На одній поляні мій ніс поміг мені найти кілька стебелин дикого часнику і я його теж рішив кинути у вариво. Та ще якусь траву схожу на петрушку знайшов, яка була не гірка на смак, але давала цілющий навар. Потім я поставив варити так званий "маринований" суп. Так перемагаючи біль в ногах і в усьому тілі я ходив коло багаття. Підкинув сухих дров. А кругом цього багаття лежали і сиділи мої друзі по нещастю. Як тільки я проснувся, то був весь час в роздумах: Що ж далі робити? Розпач нудив мене не гірш ніж голод, який висмоктував всі мозки, так хотілось їсти. Та перш ніж щось закинути в голодний шлунок я рішив поговорити з людьми. Зібравши всю силу волі в міцний кулак, я звернувся до них: - Хлопці, що ми далі будемо робити?
   Полум'я в багатті тільки байдуже потріскувало в цю хвилину і мені ніхто не відповідав... Пауза затягувалась...
   - Я думаю рухатись на північ. Хто може підвестись, то може зі мною підете? Чого ж ви всі мовчите? Чи може у вас є якісь свої більш розумні думки?
   Всі, хто був біля багаття, були надто понурі від розпачу і свого безсилля.
   - В цьому лісі без рішучих дій ми загинемо. І без харчів ноги навік протягнемо. Щоб цього не сталось, я піду зараз в розвідку, щоб знати куди нам іти. В такому стані ми болотами вже не можемо пробиратись. Нам неодмінно потрібно знайти людські оселі, де ми зможемо розжитись на харчі. Без допомоги людей ми пропадемо тут даром, - сказав я друзям по спільній біді.
   Коло багаття повисла гнітюча пауза. Мені ніхто не відповідав. Почекавши ще кілька хвилин і впевнившись що мені самому треба піти на розвідини ситуації до автомобільної артерії. Вона тяглася до міста Ленінграда.
   Знову зібравши всю свою силу волі в кулак, я з великою натугою натяг висушені чоботи на потерті до крові ноги і підвівся. На напівзігнутих ногах поволі і обережно пошкутильгав до бруківки.
   Рухався я дуже обережно, боячись наступити своїми кирзами на суху гілку, яка могла би хруснути і мене могли б учути патрульні фріци. Густий березняк, що розрісся в цій місцевості , поздовж дороги, добре маскував мене. Так я непомітно наблизився до дороги і приліг в придорожніх кущах. Та скоро стане сутеніти. Вдень було набагато легше спостерігати і вивчати цей шлях, як поводження вартових на ньому. Через деякий час я знову таки з найбільшою обачністю почав рухатись вздовж шосе. Серце так стугоніло, як двигун при перевантаженнях. Я озирався безупинно кругом себе і незважаючи на осінню сіру прохолодну погоду спітнів, як літом у спеку. По шляху рухались вантажні і легкові машини, мотоцикли з солдатами і офіцерами, або ж з вантажами. Танкові, мотопіхотні і артилерійські підрозділи сунули мабуть на Ленінград. Все це так гуркотіло, дзвякало і шипіло, як змахи крил залізного змія, піднімаючи якусь незрівнянну смердоту. Від цього мені дуже хотілось чхнути і дуже всередині нудилось. Розболілась навіть голова.
  -- Це ж треба так зіпсувати чисте лісове повітря непроханим гостям, - глузливо подумалось мені.
   Ще сірі тіні не перефарбувались на чорні, але все якось почало поволі розпливатись в моїх очах. Та посидівши біля дороги і пройшовши чи пластуючи в деяких місцях я роздивився як поводяться ворожі патрулі на дорозі і те що німецька техніка майже безупинно рухається на північ.
   Поволі я дібрався до невисокого дорожнього мосту, що перетинав невеликий рівчак з пониззям. Тут я зупинився недалеко біля нього надовго, вивчаючи підхід і відхід від його. На мою думку, це було найкраще місце для переходу цієї ворожої артерії. Через пару годин моїх розвідин ближньої місцини я повернувся до голодних і наче схожих на побиті яблука, жовто-зеленого кольору, обідраних, закіптюжених біля багаття побратимів.
   - Друзі, у нас немає іншого виходу, як перейти недалечко від нас шосейну дорогу, після моїх розвідин. Я обстежив наскільки зміг, саму ближню місцевість і впевнився в тому, що це ліпше рішення, щоб безвісно тут з голоду і хвороб не сконати. Це буде наш добрий плюс, чи вірний шанс.
  -- А мінуси, це то, що ця дорога весь час під пильним доглядом німецьких патрулів і по ній безперестанку рухаються колони німецької техніки. Та й одинокі ворожі машини, мотоцикли проходять надто часто одна за другою, що я й не можу гарантувати, коли ми зможемо перейти, щоб нас не замітили. Та ще й піші військові патрулі. Тут треба буде наскільки можливо швидко проскочити цю небезпечну для нас ділянку шляху. Зробити це можна лише вночі, а тепер ввечері попробувати підійти до дороги і стежити через який час патрулі рухаються по ній. Проте ніхто з тих хто находився біля багаття, не наважувався іти зі мною.
  
   6. Спроба переходу через автомобільний шлях
  
   В цей час до нашого багаття підійшла група бійців, ведучи з собою під руки хворого офіцера - старшого лейтенанта. Ознайомившись з тією обстановкою що я розказував друзям, він наказав переходити нам цей шлях. Наказ командира ніхто вже не обговорював.
   Всі почали збиратись і я перший повів всіх до наміченої цілі.
   Коли ми непомітно підійшли до бруківки, то вже почті смерклось. День невпевнено танцював на місці перед відпочинком. Залишилось метрів 30 чи 40 до шляху і ми залягли в кущах.
   Я непомітно підповз майже до самого шляху і заліг за кущиком шипшини чи свирбивусу, як його вдома називали. Тим часом машини безцеремонних нападників піднімаючи пилюку і розсіваючи вихлопні гази по нашій землі котилися по шляху в північному напрямку. Невелика група солдат на чолі зі старшим лейтенантом лежала подалі від шосе в кущах верболозу. Окрім техніки по шляху снували ворожі патрулі сіро - жабиного кольору, вицокуючи підкованими чобітьми. Я лежав за кущем і спостерігав, як вони парами карбували бруківку. Лежав і міркував, жалкуючи про те, що в нас не має жодної гранати чи вибухівки. Це був би від нас їм останній подарунок. А то можна було б знайти міст і підірвати його. Тоді б хоч на пару годин зупинилось це нескінчене пересування техніки закордонних душогубів. Я забув про холод і голод. Серце обливалось кров'ю стугонячи від напруги страху і безсилля. Я був готовий з двома набоями в гвинтівці накинутись на непрошених зайд. З такими думками я чекав наказу старшого лейтенанта. Та наказу не було. Так в сторожкім чеканні ліпшої нагоди пролинула ніч.
  
   На ранок ми повернулись на старе місце. Товариші ледве донесли хворого офіцера. Промерзлі від сирості нічного дощику і занадто низької температури мабуть до пару градусів тепла, та ще голодні, ми були надто виснажені. То й ледве добрались до багаття. Його підтримували хворі товариші, які не змогли йти з нами. Зігрівшись, ми зразу ж заснули. Вранці обридливий дощ перестав йти. Вітер розвіяв зловісні хмари. Низько над верхів'ям високих ялин показалось таке ласкаве яскраве осіннє сонечко, якого ми не бачили майже два чи три тижні. Це була єдина радість на той час, для нас, як для дітей.
  
   Просушивши на сонці і біля багаття шинелі, штани, гімнастерки, чоботи, ми поїли печеного м'яса, що принесли бійці зі хворим офіцером, і трохи набралися сил. Ми стали почувати себе краще. Неподалік від багаття лежали померлі від ран і дизентерії солдати. Мабуть ніхто і ніколи не взнає, де й коли закінчили вони свій життєвий шлях. Навіть поховати їх не було в нас сил. Деякі з нас навіть не збагнули, що деякі товариші вже не дихають - не живі. Ми самі були ніби малими, сліпими, ще й голодними котиками - змученими від лихоліття. А єдиний вихід - порятунок - це перехід через дорогу-шосе.
   Тоді я звернувся до товаришів: - А може друзі, підемо до шосейної дороги вдень, коли все видно? Добре розвідаємо підхід, а вночі перейдемо дорогу і будемо йти до фронту, до своїх.
   Але на мій заклик ніхто не обізвався.
   Тільки згодом, тихо сказав старший лейтенант: - Іди, розвідай і доповіси мені результат. Ти маєш рацію, днем можна краще розгледіти, тільки це дуже небезпечно під носом ворогів щось розшукувати і спостерігати. Будь обережним там. Хай щастить тобі в цьому ділі. Добре що ще залишились такі віддані і сміливі люди, як ти.
   - Ну, що ви таке кажете, - знітився я, - відповідаючи йому. Таке може кожний з нас зробити.
   - Та тільки, ось бачиш, - офіцер вказав на знесилених людей рукою, - тільки ти, зміг перебороти гнітюче безсилля і страх, серед цих стомлених, хворих, чи поранених солдат.
  
   Навколо багаття панувала лісова тиша, що навівала усім спокій, тільки деколи, стогнав наш командир. Він вже сам не міг підвестись, його звалила хвороба - дизентерія, страшний кривавий понос і забувшись, в приступах гарячки, стогнали інші бійці...
  
   7. Я знову пішов на розвідини до шосейної дороги вдень.
  
   Робити мені тут було нічого, і я пішов на розвідини до шосейної дороги. Я йшов, як і раніше дуже обережно, боячись наступити своєю кирзою на суху гілку, яка могла би хруснути щоб не учули патрульні німці. я непомітно наблизився до дороги і приліг в придорожніх кущах. Вдень другий раз було набагато легше спостерігати і вивчати цей шлях, як і поводження вартових на ньому. Через деякий час я знову таки з найбільшою обачністю почав рухатись вздовж шосе.
   Поволі я дібрався до невисокого дорожнього мосту, що перетинав невеликий струмок і втікав в болотисту низину. Тут я зупинився недалеко біля нього надовго, вивчаючи перехід під ним і відхід від нього. На мою думку, це було найкраще місце для переходу шляху по якім рухались вороги. Після розвідин я повернувся до багаття, де відпочивали мої знеможені товариші. Там я розповів нову картину нашого маршруту з якою я у розвідці частково поспілкувався. Проте ніхто з тих хто находився біля багаття, не наважувався іти зі мною.
   - Іди сам! Бажаю тобі щасливо перейти шосе і дібратись до своїх. Якщо не повернешся і не буде чути пострілів, я буду вважати, що ти перейшов тракт. Хай тобі таланить! А мене як тільки покине хвороба, буду йти, а не зможу - то буду повзти, - сказав мені старший лейтенант.
   Я зварив на вогнищі шматок м'яса, яке в мене збереглось, положив в котелок. Це був мій шматок від косулі, яку ми випадково підстрелили і я його вже цілу добу беріг, а погода була досить прохолодна. Мені дуже хотілось їсти, але я не міг собі цього дозволити, так як мене чекав далекий хід і хто знає де й коли я зможу найти харчі. Я не знав, що мене чекає по ту сторону шосе.
   Просушивши на палі онучі з чобіт, я перев'язав рани на ногах, старими, сполосканими в калюжні воді бинтами, та й насилу взувся і повільно підвівся.
   Кружалом панувала глуха, наче стіна, тиша. Всі мовчали.
   Я тихо, але схвильовано сказав: - Останній раз прошу вас друзі, хто може підвестись на ноги, то йдіть зі мною вперед! До своїх - за лінію фронту! Товариші, я думаю, що не має рації сидіти тут і чекати вірної смерті.
   Мені ніхто не відповідав. Та ось один із старших по віку солдат за всіх відмовив: - Ми ще пару днів, тут відпочинемо. Тим часом загояться рани на ногах і можливо видужає старший лейтенант. Ми підемо по його наказу. А ти іди собі до наших щасливо! З Богом! І він перехрестив мене трійкою перстів. Це було незвично для мене, як комсомольця, але все ж було якось по домашньому. Мені стало якось тепліше, але гіркота розлуки підступила під груди.
  
   8. Я йшов далі сам, а знівечені тіла й душі солдат залишались чекати Божого знаку.
  
   Я йшов далі сам, а вони залишались. Взявши гвинтівку в якій було лише два набої, я повільно пошкутильгав назустріч в незнане. В цей час уже вечоріло. Синіло небо, але ще видно було трохи куди йти. По знайомим мені місцях я досить обачно пішов вздовж тракту до шляхового містка, якого я запримітив в день. Весь час старанно пильнував за вартовими, що вицокували, наче гонорові коні, по бруківці. Біля містка вмить стемніло. Тільки на півночі було видно спалахи полум'я. Там мабуть був фронт. Можливо фашисти захопили Пушкіно. Я пригадав це файне, старовинне містечко. З ним були зв'язані мої найкращі армійські будні...
   Не знаю скільки я просидів, але не менше години, або й більше. Голова роїлась від всяких дум. Та я все ж зважився, як тільки випала нагода переходити самому шосе. Назад вороття мені вже не було. Вперед. Тільки вперед, до своїх.
   Я зжався, як пружина, для стрибка, як мені здавалось, через небезпечний для мене шлях, по якому снували нові господарі - вороги. Сил у мене з натертими ногами не хватало, та ще сила духу надавала допоміжну сховану енергію. Ще раз провірив свою амуніцію, щоб нічого не дзвеніло, чи деренчало, і для необхідності пострибав кілька раз, щоб не почув ворожий патруль, а то мене Смерть поведе з собою на той світ.
   Нарешті проїхали по дорозі німецькі автомашини. Стало тихо. Та й патрулі пішли від містка в протилежному напрямку. Це була та хвилька якої я так чекав. Тоді я негайно щосили кинувся до містка. Коли біг, ноги так тремтіли, що мені здавалося, що я топчуся на місці. Мені треба було під дорожнім мостом перейти це шосе, що пересікало низину з рівчаком. Ось я у цілі. Раптом роздалися тривожні сигнали і гуркіт машин. Яскраве світло від фар машин миттєво освітили дорогу, місток і придорожні кювети з кущами. Крім того в цю мить пролунав постріл з ракетниці військовим патрулем. Довкола стало все добре видно, як вдень. Тоді скориставшись штучним освітленням, я встиг помітити по ту сторону від шляху з містком високу траву, чи очерет, в якій змійкою вилася вузька стежечка. Я стояв під мостом на який в'їжджали німецькі автомашини. Вони натужно гули наді мною. Їдуть і їдуть, здається, їм не буде кінця чи краю. Та ось гул почав вщухати, в'їхала остання машина на місток. Тут я почув хриплі простуджені голоси "фриців", чи "гансів". Їх чоботи підковані металевими підківками клацали над головою. Я завмер і притис гвинтівку до плеча. Стою. Серце з легенями розриваються. Я ось - ось розірвусь від кашлю. Рукавом притис ніс і рот. Стою і слухаю, що там белькотить ворожа німчура. Вони щось спокійно розмовляють, судячи по інтонації, між собою.
   - Ах і ой! Невже я ізгой! - подумав я.
  -- Була би в мене гранатка, а вам дорога в пекло гадка.
  -- З якою ненавистю я б метнув її на міст. Доки би другі патрульні солдати оговтались, я б уже був би в лісі. В ліс вони за мною не підуть. Звідки їм знати, що я не один і ледве живий, - все міркував я.
   Стою і уважно прислуховуюсь. Нарешті кроки патрульних віддаляються. Шум кроків стих.
  
   9. Мої пригоди в низині, в гнилих мочарах
  
   Коли настала справжня тиша, то я швидко вискочив з під мосту, перебіг через канаву з водою, чи то рівчачок, присів і заховався в густій траві. Потім відійшовши від містка з півсотні метрів знову присідав і уважно прислуховувався, що робиться на шосе. Низина виявилася гнилим мочаром з болотом і з водою, і я з великим зусиллям витягував важкі, мокрі чоботи з болота. Чвакання від чобіт могло привернути увагу патрулів. Сил на ще кидок, чи перебіжку вже зовсім не було, але якось сотню метрів я тихо пройшов. І ось я в цілковитій безпеці. Так переборюючи втому і біль натертих ніг від мокроти, я рухався вперед. Часто падав на коліна, витягував ногу за ногою з липкого болота. Я ледве простував по вузькій стежці. Штани були мокрі вище колін, гостра трава різала руки, обличчя, але я йшов без спочину. Та й де спочинеш, якщо скрізь липке, слизьке болото. Дивлюсь: далеко осторонь щось чорніє.
   - Мабуть ліс, - подумав я.
   - Швидше б добратись до нього. Там надіюсь не буде болота, бо на нім не ростуть дерева. Як хочеться ступити на тверду землю, вилити воду з чобіт, присісти і відпочити по - людські, - розмірковував знову я.
   Спробував звернути вбік, щоб швидше дібратись до лісу, але швидко йти високою і густою травою було дуже важко. Осока, чи то очерет заплутували ноги і я весь час падав обличчям в болото з водою. Я вимок весь, вщент. З великим зусиллям я останній раз підвівся з багна зовсім знесилений. Ледве знайшов стежину. Та через деякий час мені поталанило. Я натрапив на одиноку ялину, що росла на великій купині. Суха глиця була опущена до самої землі. Кругом ні звуку, ні шелесту, тільки далеко на півночі мерехтіли жовте - помаранчеві хмари.
   - Там мабуть б'ються наші, - розмишляв я. Там мій порятунок.
   - Чи поталанить мені туди дібратись? Чи вистачить в мене сил на такі важкі випробування? Мене вже зараз покидають останні сили. Треба присісти, відпочити, - метикував знову я.
   Тоді я обломив сухі дрібні гілочки з ялинки і зробив невеликий настил. Сил на скидання чобіт, щоб вилити з них воду зовсім не було. Ні про що не думаючи повалився на настил і зразу ж заснув. Розбудив мене осінній дощ, холодний, як лід. Я ледве підвівся на ноги, бо був мокрий, холодний і виснажений. В голові паморочилось і темніло в очах, а від холоду тремтіли не тільки руки, а й я увесь. Помаленьку присів на свій імпровізований поміст, роззувся, вилив воду з чобіт і перев'язав рани на ногах тими ж брудними, мокрими бинтами, бо других не було. Потім вийняв з котелка трохи вареного м'яса, що я залишив собі перед подорожжю від багаття, за дорогою. Трохи з'їв його, а решту залишив на чорний день, хоча міг би зараз усе з'їсти.
   - Скільки їх, тих темних, та важких днів, ще буде? Якою довгою буде дорога до своїх? - запитував я сам себе.
   - Мені не відомо, яка доля чекає мене, в цім болоті без краю, - розмірковував я далі.
   Мене навіть не лякало те, що я був один. Мені Смерть вже не раз зазирала в вічі, а крім неї в цім багнищі немає на щось сподіватись. Та в цю ж мить мені стало страшно.
   - В мене не має сірників. Я не зможу розпалити багаття. На мені все мокре. Вітер пронизує мою одежину наскрізь. Тіло моє худе, настільки худе, що я схожий на ходячий скелет. Мені треба скоріш до лісу. Там не має такого пронизливого вітру, зате є гриби і ягідки журавлини, перестиглої чорниці, брусниці, - обмислював ситуацію я.
   В цю пору почало сіріти - світати. Раптом в сторонці я замітив високого худого коня. Йому ця трава мабуть була не до смаку. Я обережно, щоб не сполохати тварину, підійшов до неї. Правою рукою взяв коня за вуздечку. Хотів вилізти на нього, але в мене не вистачило сил. Кінь високий, рівний зі мною. Іду тихо з ним по стежці, сам попереду, а він ззаду.
   - Є в мене друг по - нещастю, слід тільки скористатися його поміччю. Спокійний коник, що залишився без господаря і без його догляду, мабуть сполоханий вибухами бомб, мін чи снарядів, попав у цю багнюку низини з комишем, і не може знайти собі ради. Та я виведу тебе на тверду землю з хорошою травою, - міркував собі під ніс.
   - Як же мені вилізти на тебе, щоб ми одне одному помогли. Зверху і видніше, куди йти і що робити, щоб доїхати ближче до фронту, до своїх, - бубнів я до себе, гладячи коневі його холку.
   На цій заблудлій конячині був довгий ремінний повід. Тоді я взяв його і від одної сторони уздечки по горизонталі попід хвіст обв'язав коня, і прив'язав до другої її сторони. Та вилізти не міг, бо він постійно сповзав. Прийшлося знімати чоботи, щоб під черевом коня онучами зв'язати в двох місцях ремінний повід. Аж тоді я з великим зусиллям заліз на круп цього скакуна. Я міцно схопився за гриву коника, щоб не впасти, сідла ж не було щоб їхати верхом. Та не занадто довго мені прийшлося радіти від невеликої перемоги. Коневі важко було іти по мочару і він застряг передніми ногами, а я клубком звалився на мочар. Розпач звалив мене у таке провалля, що я не знав що й діяти. Підвівшись, я ледве розв'язав вузли онуч з під змученої тварини, для того щоб сісти на неї, а повід добре прив'язав до вуздечки, щоб він не мішав пастися і не путав її. Добре що ми зі змученою шкапою дійшли до такого місця, де він міг пастися, крім осоки була добра паша для тварин, та й не так далеко був вже ліс. Сам я дуже жалкував, залишати, вірного друга, та що з ним робити не знав. Один витягти я його не міг, бо його передні ноги вгрузли в багнюку по коліна. Це була моя вина, бо я був зверху на коняці і моя лишня вага стала тою причиною, що він так вгруз в багнищі. Постояв трохи і вирішив, що може із кимсь вернусь і витягну, або скажу про нього комусь із мешканців ближнього села. Вони знайдуть йому пораду.
   Вирішивши це питання, я обняв наостанку мого коника, який з такою надією дивився на мене, як на Бога, а я з сльозами розпачі пішов навпростець до лісу.
  
   10. Ліс. Нові знедолені радянські солдати біля багаття
  
   Незабаром я дійшов до лісу і там трохи вдалині замітив дим із яскравими язиками полум'я від багаття. Я кинувся туди, як навіжений. Без всякого остраху, без обережності, що там можуть бути і вороги, скоро я був біля багаття. Кругом нього лежали, сиділи такі само знедолені, як і я. Коли підійшов ще ближче, і мене охопило ласкаве тепло по всьому тілу, ніби пробігли лоскітливі мурашки, а на очах виступили сльози радості. Це ще були сльози жалю до себе і друзів по нещастю, та сльози ненависті до ворога, що загнав нас, господарів цієї землі у глухий мокрий ліс, де багниська добре собі розкошують. Я не міг вимовити і слова, якийсь шматок застряв в горлі. На мене товариство біля багаття дивилось як на примару, що появилася вранці з болота. Один із них трохи посторонився і я всівся біля нього для обігрівання і просушування шинелі, онуч і інших речей. Всі сиділи мовчки і дивились на мене. Обігрівшись і потрохи просушившись я почав розмову до лісового товариства. Мені потрібно було визначити думки і наміри нових товаришів.
   - Що будемо робити? Куди будемо йти? Мета в нас одна - іти до фронту, до своїх, - звернувся я до них.
   Але нові як я думав - спільники не хотіли вступати в таку розмову. Вони тільки зиркали одне на одного і поволі сопіли, як ковальські міхи. Мене ж лякав голод, який тут обнімав мертвою хваткою, любого із нас. Крім того всі ми багато втратили сил і нервів, дібравшись сюди, на край ліса, під величезне багнище. Щоб розім'яти накоксоване становище біля багаття і ввійти в довірливі відносини з новими людьми, я почав розповідати про те як я переходив під мостом дорогу. Ніхто і ніяк не реагував на моє оповідання. Нарешті коли я оповідав про перехід через багнисту низинку і сказав про те що зустрів коня, деякі з скелетів, обтягнутих лимонною шкірою, зацікавились цим. Троє з них зразу ж підійшли до мене і запитали, де я його залишив. Я розказав їм де це було і вони пішли в ту сторону. Я хотів піти і показати, але вони успокоїли мене і сказали, щоб я відпочивав. Лише один із солдат, попросив мою гвинтівку з двома набоями. Я з недовірою дивився на них. Як свою зброю комусь віддати? Двоє солдатів повільно підійшли до свого третього спільника.
   Тоді один із злиднів, самий нахабний, просто висмикнув гвинтівку з моїх рук. Руки в мене були надто слабкі, та й ноги добре не тримали мого тіла. Мене пронизували десятки голодних очей. Я був один... Сперечатись чи боротись я не міг, а не те що не захотів.
   Ті троє голодних солдатів, забравши гвинтівку з двома набоями, пішли на пошуки мого рятівника - коня в очерети.
   Незабаром вони повернулись, ведучи з собою такого знесиленого коня, як і всі ми пропащі людські душі.
   Кінь, не пройшовши й п'яти кроків по твердій землі, на яку він так прагнув, як і я, упав додолу, як підкошений від двох пострілів з моєї рушниці... Коло багаття виник гамір, крики та стогін поранених і хворих, голодних людей. Хоча і я був голодним, та за той час, що я провів з конем, я надто зблизився з ним. Я недавно давав йому свої клятви, що допоможу йому, але голодні товариші по зброї перевершували вагу мого жалю до коника. Я сидів не рухаючись, а голодні люди, які могли піднятись, вже облуплювали ще не остиглого коня. Хвилі нудоти клекотали в мені...
   Прийшов я до тями, лише тоді коли біля мене примощувались голодні солдати, щоб спекти на палиці кусок конини. Переді мною лежали два куска конини, які мені виділили товариші.
   М'ясо весь голодний люд варив в солдатських котелках, запікав на загострених палицях, чи просто на жару вогнища. Мій страшний голод перехилив мої почуття жалю і совісті десь на якесь звалище сміття. Життя є життя. Через деякий час, вгамувавши голод, я знову завів тему, про наші майбутні плани.
   Я поцікавився: - Хто піде зі мною на північ, до фронту?
  
   Всі мовчали, мов води в рот набрали, а дерева гіллями хитали, вони тут сили волі у людей не спостерігали.
  
   Було ясно: однодумців тут не знайдеш.
   Вечоріло. Поміркувавши деякий час, я заночував біля багаття. До ранку трохи перепочив. Вранці перев'язував рани на ногах, готуючись в далеку дорогу. Але мене свердлила думка про мою зброю, мені її ніхто не віддавав, а я не знав як підняти це питання. Я, один, і у тих трьох чоловіків сам не зможу її забрати, якщо вони самі добровільно мені не віддадуть.
  
   11. Новий товариш - Павло.
  
   Раптом із - за кущів вийшов червоноармієць. Обличчя його було свіже, сам стрункий і підтягнутий військовослужбовець, як на малюнку зі Стройового Статуту.
   - Ви що, товариші, думаєте тут зимувати, що так дровами запаслись? Розвели таке пекло, аж в небі жарко! -
   різко промовив до нас невідомий.
  -- Не тільки зимувати, а й вікувати будемо тут. Видно наша пісенька проспівана, а доленька приречена. Тут буде наша могилка, - відповів хтось із хворих.
  -- Ні! Ні! - Вистачить вже затягувати похоронну пісеньку, та сіяти тут паніку, - перебивши дальші панівні промови, вів далі невідомий.
  -- Хто може підвестись, наказую: Вперед! Тільки вперед! Підемо до лінії фронту. Там перейдемо фронт. Він у німців не дуже щільний, нам головне добратись до фронту, - сказав новачок.
   Але на його промову ніхто не підвівся. Я ж вже стояв збираючись іти. Троє нахабних солдат, що вчора висмикнули в мене гвинтівку повільно піднялись і зникли в кущах.
   Пройшло декілька напружених хвилин мовчання. Невідомий теж мовчав і з цікавістю роздивлявся на хворих червоноармійців. Я підійшов до невідомого. Його і мої наміри співпадали. Я відвів йог трохи вбік і коротко розказав історію як мене силоміць роззброїли і забрали гвинтівку.
   Незнайомець швидко витяг з кишені наган і звернувся до присутніх: - Хто забрав гвинтівку у цього червоноармійця? Негайно повернути! Що за анархія чи бандитизм тут серед радянських солдат розвівся?!
   Та ті що відбирали в мене гвинтівку втекли в кущі - згадав я. Та й доганяти їх я був надто кволий, а новий товариш їх не знав. Я сказав йому про це. Він сказав, що я надто пізно про це підказав йому. Сам кинувся від вогню, то в одну то в другу сторону, але нікого не знайшов зі зброєю.
   Ховаючи наган в кишеню військовослужбовець сказав: - Добре! Мене звуть Павлом. Хто піде з нами?
   - Я рад би піти, та не можу звестись на ноги, - сказав один із хворих.
   Більш ніхто не відповідав і не збирався іти до лінії фронту на заклики Павла. Я домовився з ним, що підемо разом і через хвилин 5 - 6 ми це зробили. Йшли ми на північ, по лісу через якісь чагарники, молоду поросль кущів і дерев, та чули шелест листя, та хвої дерев від подихів вітру. Пройшовши так декілька кілометрів, ми натрапили на лісову дорогу, на якій було помітно недавні сліди від коліс воза. Рішили йти по цьому сліді по цій дорозі. Павло весь час мовчав. Я ледве встигав за ним, хоч він і рухався досить помалу. Нарешті я не витримав і звернувся до нього: - Бачите, тут недавно хтось проїхав. Десь недалеко мусить бути село. Там можуть бути ворожі солдати.
   Павло пильно подивився на слід і спокійно промовив: - Десь недалеко дійсно буде якийсь населений пункт - село, хутір, або якась залізно - дорожня станція. Та ми по обстановці чи обійдемо, чи випросимо харчів на дорогу, або узнаємо де ми знаходимось і куди нам далі рухатись. То так як ми говорили раніше йдемо цим ледве помітним на цій дорозі слідом.
   Незабаром пустився дрібний нудний дощик і знявся пронизливий вітер, який видував все тепло з наших кістлявих тіл. Ми знову йшли мовчки, ледве переставляючи ноги. Наші шинелі промокли до ниточки і стали як важкі мішки з мукою. Я зовсім вибився з сил. Тоді я тихо мовив товаришу: - Далі я йти вже не можу. Іди сам, бо я тебе дуже гальмую.
   Так я вперше звернувся до нього на ти, так як він виглядів набагато старше мене і мені думалось, що він з офіцерського складу.
   - Так не буде! Разом з самого початку почали йти, то так і підемо до кінця нашого руху, до своїх, за лінію фронту. Я теж змучився, будемо відпочивати.
   Ми звернули в густий ліс і почали шукати якесь підходяще місце для відпочинку. Ми голодні і мокрі, але не падаємо духом, бо дуже раді - подолали добрий десяток кілометрів у перший день руху. Знайшли затишне місце. Павло оглядаючись навкруги промовив: - Тут відпочинемо! В мене є запальничка, зараз розведемо вогонь посушимось, а завтра підемо далі. Можливо завтра натрапимо на село і прийдеться все таки просити у людей якийсь харч, бо не дійдемо так до фронту. Зібравши трохи сухостою, ми розпалили невелике вогнище. Вже смеркалось. З насолодою грілись і сушили мокрий одяг. Я дістав з за пазухи, замотане в ганчірку, закопчене ще біля того багаття м'ясо і підігрівши його на вогні розділив його з новим товаришем, залишивши деяку частку на наступний день. Нам припало десь по 200 грам.
   Павло з цим погодився, промовивши: Так, так, досить! Ми не знаємо свого місця перебування, не знаємо скільки нам ще треба блукати по цьому лісі. Попоївши, ми наламали глиці з ялинок, вимостили настил і лягли спати. Та сон не йшов, хоч ми й були дуже стомлені. Думки роїлись в голові: - Як дібратись до своїх, та де діставати провізію. До фронту, по наших неточних розрахунках, біля півтори сотні кілометрів. Добре зігрівшись, я запитав Павла:
   Якщо ми випадково знайдемо якесь поселення, а там будуть німці, що буде? В мене документи солдата і втому числі комсомольський квиток. Та й що з того? - на моє запитання, запитує товариш. Нарешті він каже: німці добре знають, які тут оточені військові частини. Вони їх зараз не цікавлять, бо вони не боєздатні. Дуже добре що ти нагадав про це. Зараз нам негайно необхідно заховати мій партійний і твій комсомольський квитки. Нам на всякий випадок треба бути готовим на всякі негаразди, бо ми все ж в тилу ворога і їх все більше коли приближаємось до лінії фронту. Зараз же берімося за цю важливу справу. Мій однодумець дістав з кишені шинелі небезпечну бритву і після того як зняв її з себе, розпоров нею петлиці шинелі. Потім він розділив партквиток на двоє, вставив під петлиці шинелі і акуратно став зашивати його. А мені побратим віддаючи бритву спокійно сказав: - Коли настане наш вільний час ми ці квитки зшиємо докупи і він буде як новий. Головне щоб номер з печаткою були добре видно на квитку. Зашиваючи свій комсомольський квиток я коротко розповів про себе своєму новому приятелеві.
  
   - Родився я в Україні, майже на березі непокірного блакитного Дністра, що величаво несе свої чисті гірські потоки в Чорне море. Це за 15 - 20 км від нього в мальовничому селі Слобідка Літнівецького повіту, а зараз Новоушицького району. В Слобідській школі я закінчив сім класів і вступив в Новоушицький технікум механізації де і навчався. Але на другому курсі в 1939 році я захворів, в мене заболіли очі, та все ж був переведений на третій курс і вилікувався. І осінню 1940 року був призваний в ряди Червоної Армії. Спочатку служив в Ленінграді. А з 1 січня 1941 року почав навчатись в Пушкінській окружній школі хімінструкторів.
  
   Я дещо взнав і про свого супутника Павла.
   В 1939 році він закінчив політехнічний інститут. Працював Павло на Кольському півострові на якомусь підприємстві на інженерній посаді. Цієї весни він переїхав в Ленінград, де живуть його батьки. Батько працює викладачем німецької мови при інституті і Павло бездоганно володіє німецькою мовою. Мати його часто хворіє, не працює. Сам Павло в Ленінграді перед війною працював інженером на Кіровському заводі. Та почалась ця чорна, гірка, страшна війна, від постійних вбивств одних людей другими людьми. У всіх фахівців Кіровського заводу і в тому числі, і в мого побратима Павла, був захист від призову в діючу Армію, на фронт, так називали цей захист - бронь. Та люди за покликом серця рвалися захищати свою сім'ю, рідню, своє місто, затишний куточок своєї рідної Батьківщини.
   Так Павло через півтора місяця разом з такими як і він добровольцями Кіровського заводу був призваний в першу Кіровську добровільну дивізію. На фронті він був першим номером при кулеметі "Максим". Та потім коли були великі втрати не тільки солдат і сержантів, а й офіцерів, то так як він мав вищу освіту, то йому присвоїли воїнське звання - лейтенант. Тоді Павло в полку прийняв для командування взвод зв'язку.
  
   - Понад три тижні ми затримували фашистів. А дальше що? Далі сам бачиш результат. Де дивізія? Де корпус? Хто і як командує? Чому німці вже десь під Ленінградом? Як за такий короткий строк таку велику радянську територію наша славна Червона Армія залишила німецьким загарбникам?
   - Сам собі не можу дати відповідь і не можу мовчати. Серце щемить, душа болить. Відходили, відходили, а далі куди іти і нема де діватись, - з гіркотою сказав Павло.
   - Але ж потрібно шукати вихід, - сказав я.
   Так, слід шукати вихід, і ми його будемо шукати, - відповів Павло.
  
   12. Клятва побратимів
  
   Тієї ж незабутньої для нас обох ночі, ми урочисто поклялись один одному: - Якщо нам не пощастить перейти фронт - ми будемо боротись з ворогом в його тилу. Хай фашисти знають, що весь народ непереможений, якщо хтось із цього непокірного плем'я чинить перешкоди їм зі зброєю чи вибухівкою в руках.
   - Смерть фашизму! - вигукнув Павло.
   - Смерть німакам! - викрикнув і я теж.
  
   Павло глянувши на мене, докірливим батьківським поглядом, поклав руку на плече і спокійно
   промовив:
  -- Це не дуже гарно, товариш комсомолець. Нація є нація. Ернст Тельман теж німець, але він наш друг. Його зараз фашисти тримають в неволі. Тримають, бо бояться, своїх, німців, маючи інший погляд на життя. Поховати фашистську чуму - це наше спільне завдання. Ну, що ж будемо боротись з цією чумою! Я думаю що ти згідний зі мною.
  -- Згоден, згоден цілковито! - палко підтримав я його.
  
  -- Прогресивне людство усього світу не дозволяють, щоб чума розповсюдилась по всій планеті. Німецький народ, як був так і буде існувати, тільки вільний, і чистий без цієї напасти. - закінчив він
  
   На цьому закінчилась наша перша розмова.
   Я прокинувся перший. Лежав тихо, не міг поворухнути натертими ногами. Пригадував вчорашню розмову з Павлом. Незабаром проснувся і Павло. Швидко підвівся я на ноги, як не було вчорашньої втоми. Широким кроком пішов в сторону, відшукав калюжу води і став вмиватися. Я спробував наслідувати його приклад, але мені не вдалось. Я не міг. Дуже боліли рани на ногах, паморочилося в голові, я був багато слабший за Павла. Розмочивши росою засохлі бинти, я взувся і повільно пішов до калюжі вмиватись. Потім з'їли решту вареного м'яса і рушили в дорогу. Незабаром пустився дощ. Іти було дуже важко.
  
   Нарешті ми побачили велику поляну. По всіх ознаках, можна здогадатись, що тут люди косили сіно. Ми зраділи! За півсотні метрів, за крутим поворотом побачили два великих сараї, доверху наповнені запашним цьогорічним сіном. Тут вирішили заночувати, хоч до вечора було майже дві години. Сили вичерпувались, з кожною хвилиною. Мокрі шинелі притискали до землі, здавалося на плечах не шинелі, а центнер піску. Нестерпно пекли натерті рани на ногах. Втома перемогла біль і ми заснули з твердою думкою, - завтра йти вперед, тільки вперед, до фронту. Другого дня, ми не зустріли жодної душі, крок за кроком ішли вперед. Не знали яка доля чекає нас. Але ми були раді. Що за три дні подолали понад п'ятдесят кілометрів.
  
   13. Картопляне поле. Добрі, рідні радянські люди!
  
   Під вечір, ми з Павлом натрапили на невелике картопляне поле, оббите тонкими ялинковими жердинами. Пішли шукати картоплю. Але ділянка була так вибрана, що ми за півгодини найшли по дві маленькі бульби. Розчаровані, покинули ділянку. Повернувши наліво, побачили одну, другу, третю хату...
  
   - Люди добрі, рідні радянські люди! - Зраділи ми.
   Вечоріло, дув холодний осінній вітер, поросив дрібний дощ, в небі каркали чорні ворони.
   - Що будемо робити? - ледве тримаючись на ногах, тихо запитав я.
   - Зайдемо до першої хати від лісу, погріємось, може розживемось харчів. Нам сірників треба, запальничка вже не працює, немає бензину, - відповів Павло. Я завагався, вірніше, боявся заходити в хату, ніяковіючи тихо сказав:
   - Тут можуть бути фашисти. Ми в ворожому тилу, ризиковано заходити в хату.
   - Так дорогий товаришу, ми далеко не пройдемо, - відповів Павло, - нам потрібно шукати порятунку в радянських людей. Тільки з їхньою безпосередньою підтримкою ми зможемо дійти до фронту, а самі загинемо.
  
   Обережно, йдучи вздовж тину, добрались до першої хати. На порозі сіней, нас зустріла не молода жінка і худенька дівчина, років дванадцяти. Жінка, побачивши нас, сплеснула в долоні і схвильовано сказала:
   - Ой, Боже мій! Ви хочете в хату, погрітись? Наша артилерія ночами обстрілювала. Нам не було де дітись.
   - То вже пройшло, матусю, - сказав Павло. - А ваша хата, для нас буде справжнім курортом.
   - Ну, якщо так, то прошу в хату, - відповіла господарка дому. Ми зайшли в чисту половину хати. Нас вмить, охопило теплом, по обличчю покотились сльози.
   - Вибачте, дорогі товариші, а поїсти я Вам, не маю що дати. Фашисти все чисто забрали, - сказала господиня.
   Повільною ходою пішла на кухню, через декілька хвилин винесла нам трохи вареного гороху в мисці і декілька картоплин в мундирах. Все це вона поставила на стіл.
  -- Вибачте, це все, що в мене є. Їжте на здоров'я, а ми з дочкою підемо в ліс, ночувати, - сказала господиня дому.
   - Гарно дякую Вам, за вечерю і притулок на ніч, - сказав я.
  -- Ми пішли, а ви можете ночувати в хаті, але будьте обережні: в двостах метрах звідси, на роз?їзді німці.
  -- Війна. А вночі у ці часи дівчатам і жінкам безпечніше в лісі ночувати, або у родичів, в гурті. Вночі любі люди здебільшого якоюсь злою хворобою хворіють і можуть наробити нам лиха.
  
   Сказавши це, вона швидко зникла за дверима. Ми з Павлом повечеряли, розділись, засунули двері і посідали на ліжко, під теплою грубкою. Згодом Павло підвівся і пішов до причільного вікна. Відчинив його, подивився на темний, густий ліс. Нарешті тихо сказав: - На всякий випадок, це вікно може послужити нам замість дверей. Тихо причиняючи вікно, Павло уважно дивився на мене, міркуючи чи я зрозумів його.
   - Давай, Андрій, домовимося так: один буде спати - другий вартувати. Спершу буду я, а потім будеш ти. Не хвилюйся, Андрій, нам треба привикати до такого життя. Погано, що не має чоловіків на цьому роз'їзді. Нам потрібно розпитати, як краще добратись до фронту. По колії ми не підемо, так завжди охорона. Вдосвіта я піду в розвідку. Хочу довідатись, як поводяться фашисти на нашій землі. А ти коли рано прийде господиня, розпитай де нам найти провідника до фронту. Постарайся через неї, дістати харчів. Ти зовсім вибився із сил. Як я тебе доведу до фронту? Спи, не хвилюйся, ранок вечора мудріший, - заспокоював мене, Павло. Я приліг на ліжку, під теплою грубкою, але сон до мене не йшов. Чую, Павло раз по раз, встає, ходить по кімнаті. На печі шкряботять миші, інколи спалахують ракети. Після першої черги вартування, я швидко заснув. Перед світанком, Павло розбудив мене:
   - Я іду, чекай мене, через годину, півтори, як затримаюсь, не хвилюйся. Іди в ліс, на картопляне поле. Там і зустрінемось.
   Гуркнув важкий засув, скрипнули намоклі двері. Павло зник в темряві. Засунувши двері, зайшов до кімнати. Мені стало страшно і жаль Павла. Серце моє, віщувало щось недобре.
  
   14. Я знову один. Нові випробування.
  
   Я сів на ліжко і в темряві просидів до ранку.
   А ранок якось повільно прокрадався до хати. Мерхле світло нового осіннього дня досить ліниво проникало крізь вишневі крони і спадало туманними сірими клаптями на опале листя, і через вікно до самої хати де самотньо я нудьгував.
   На світанку прийшла господарка дому, а Павла не було.
  
   - А де ваш товариш? - запитала жінка.
   - Пішов шукати щось поїсти. Ми дуже голодні, майже три доби нічого не їли, крім того, що ви ввечері дали, та й в дальшу дорогу щось потрібно, а у Вас весь час просити совість не позволяє. Ґаздиня подивилась на мене сумними очима, але нічого мені не сказала.
   Господиня наказала дочці принести нам картоплі, щоб ми в лісі варили. В хаті небезпечно. Коли нас зненацька захоплять німці, їх обох з дочкою фашисти розстріляють.
   - Я бачила декілька ваших червоноармійців, їх днем примушують працювати на чугунці, а на ніч запирають в погріб, щоб не охороняти. З того погреба, з голими руками не втечеш, - розповідала господиня.
   Дочка винесла мені повну протигазову сумку картоплі, господиня дала солі і декілька сірників.
   - Щиро дякую, Вам за все. За Вашу допомогу. Будьте добрі, порадьте, де нам знайти провідника до фронту, - звернувся я до доброї господарки.
   - На це, Вам важко відповісти. Чоловіків в нас не має, на полустанку. Є діди, які добре знають наші ліси, але не відомо, чи вони згодяться вас провести. Це я можу Вам сказати, завтра ввечері, - відповіла жінка.
  -- Добре, ми завтра зайдемо ввечері, - погодився я.
  
   Попрощавшись з домогосподаркою і її дочкою, пішов на умовлене місце зустрічі з Павлом. Вітер розвіяв густі, сірі хмари, невеликі калюжі води вкрились тонким льодом, хоч тільки був кінець вересня. На умовленому місці, розпалив багаття, поставив на нього котелок з картоплею, поглядаючи туди, звідки мав повернутися Павло. Картопля незабаром зварилась, а Павла не було. Я сидів на давно зрізаному пеньку і чекав друга. Мені навіть не хотілось їсти, стало шкода товариша, з яким так міцно подружився. Пахощі вареної картоплі лоскотали в носі. Щось ссало під грудьми, але я переборюючи все думав про Павла. Що могло трапитись? Невже він потрапив в руки фашистів? Ні, цього не може бути, в нього є наган. В фатальну хвилину він покінчить з собою. Як хотілось бачити його живим і здоровим і як завжди, усміхненим.
  
   Ясне сонце вже високо піднялось, золоте проміння просвічувало крізь густу глицю і косим пучком падало на мене, і на велику поляну. Я звівся на ноги, потоптався біля згасаючого багаття. Вже було біля дванадцяти, а Павла так і не було. Не дочекавшись Павла, я поїв майже всю варену картоплю. Мені стало соромно.
   - Ось що голод з людиною робить, - подумав я.
   Незабаром сон скорив мене. Мені приснився Павло, що скрізь кулі, пробирається мені назустріч. Просидівши до самого вечора і не дочекавшись Павла, я вирішив зайти до знайомої господарки. Потрібно було знати як справи з провідником, з продуктами харчування.
  
   15. Спроба добратись до лінії фронту по чугунці
  
   Відповідь господарки мене засмутила: - Погана справа, провідників немає, а з продуктів дещо дістали. Пізніше зайде дідусь і поговорить з Вами. А де Ваш товариш? - запитала нарешті жінка.
   - Не знаю, як пішов удосвіта, так і не повернувся, - відповів я.
   - Жаль, мабуть, схопили німці, - сумно промовила жінка.
   Я влаштувався на ліжку, де провів минулу ніч. Жінка з дочкою, поралися на кухні. Через пару годин в хату зайшов старенький дідусь. Привітавшись, запитав:
   - Де твій друг по нещастю?
   - Невідомо, я хотів запитати Вас про нього. Перед світанком пішов шукати харчів і не має до сіх пір.
   - Трапилось нещастя, схопили германи, більше він ніде не міг дітись, - з гіркотою, сказав дідусь. Чоловіків у нас нема. На роз'їзді залишились одні жінки і діти. Фронт вже далеко, фашисти говорять, що взяли Ленінград, але я їм не вірю. Ленінграда їм не бачити, як своїх вух. Звідси до Ленінграда, більше ста кілометрів. Тобі буде важко пробиратись лісом, а чугункою не можна іти. Там германи заготовляють нові шпали, збираються переладнати колію на свій лад.
  
   - Що будеш робити синочку?
   - Щось придумаю. По - перше, піду розвідаю, як охороняється залізниця.
   - Чугунка майже не охороняється. Тут немає справжнього руху. Ще рейки не переставлені. Часто проїжджає потужна мотодрезина. Не знаю, чи то наша, залишилась, чи германи свою переладнали до нашої колії. Вона один вагон і дві - три платформи. Я не раз бачив, що германи нею розвозять нові шпали. Вона курсує від Торкович, до Виріци. Вчора я трьох наших посадив, на платформу, між шпали.
   Поїхали мої соколи, скільки проїдуть - невідомо. Хай їм Бог допоможе, добратись до своїх, говорив дідусь. Я уважно слухав дідуся, який повільно, але щиро розповідав по події на залізниці.
   - Опівночі, я тебе проведу і влаштую на платформу. До побачення.
  
   Дідусь, вийшов з хати. Ми повечеряли. Господарка приготовила мені вареної картоплі, солі і сірників. Все це, склав у протигазову сумку. Чекав опівночі. Непомітно на лаві так я і заснув. Розбудив мене дідусь. Ополоснувши водою лице, поправивши шинель і забравши налаштовані харчі я через кілька хвилин вийшов на вулицю. Дід стояв біля хвіртки і чуйно вслуховувався в навколишні звуки. Разом з ним ми швидко добрались до першої колії.
  
   Тихо. Ні душі. На другій колії стоїть мотодрезина, три платформи, а між ними - вагончик. В її невеликій кабіні, нікого не видно. Мені стало лоскотно в грудях. Швидко виліз на перехідну площадку вагона. Тихо попрощались з дідусем, переліз на платформу, до половини завантажену шпалами і заховався між ними. Через деякий час, запрацював мотор. Спочатку повільно, а потім на всю потужність. Раптом затих.
  
   Я сидів, чекав, коли поїду ближче до фронту, де б'ються мої товариші. Але дрезина стояла. Сон зборов мене і я заснув. Прокинувся від холоду. Розтирав руки, ноги, ворушив плечима, хитав головою, намагаючись зігрітись. Ледь - ледь почало жевріти небо. Знову запрацював мотор. Легко стукнув об буфер платформи. Запрацювали колеса. Що я роблю, куди я їду? Вже світає. Розвидниться і я пропав. Не встигну проїхати і десяти кілометрів. Біля будки блимнув ліхтарик. Я мов несамовитий скочив у протилежну сторону.
   Посковзнувшись на тонкому льоду, я впав. Головою стукнувся об край шпали. Нестерпний біль, гуркіт коліс, гатив мені у вуха. Тріщали барабанні перетинки. Гуркіт раптом затих, та я не міг ворухнутись. Нестерпно болять голова і плечі. Нарешті зібравши останні сили, я підвів голову. Мостопоїзд з шумом зникав у досвітніх сутінках.
   Я ледве перебрався через третю колію і покотився з насипу вниз, тримаючи рукою, сумку з картоплею. Скотився вниз, проламав вагою власного тіла тонкий льодок і вмить опинився в болоті. Нили подряпані об щебінь та шпали руки, боліло покалічене обличчя, нестерпно гупало у висках.
  
   Від залізничної будки почулись кроки кованих чобіт. Я швидко підвівся на ноги. Біль в плечі якось вщухала, але дуже паморочилось в голові і я ледве тримався на ногах. Озирнувся навколо себе, прислухався. Важкі кроки усе ближче і ближче. Бігом кинувся до кущів, що чорніли недалеко від мене. Заховався за найближчим густим кущем.
   - Втік! - тьохнула радість в грудях і на серці полегшало.
   Але я швидко зрозумів, що рано ще радіти. Швидше і подальше з цього місця. Може мене помітив той вартовий з ліхтариком, що наближався до мене, коли я був під насипом. Дальше в кущі. Поки охорона не схаменулась, не кинулась в погоню за мною. Захищаючи очі правою рукою, я пробирався крізь березові кущі, до того ще зарослі високою травою. Весь час оглядався на колію.
  
   Небо швидко світлішало, згасали останні зорі. Яскравим полум'ям запалав край неба. Я побіг щодуху. Не помічаючи, як сходить сонце. Очі залились їдким потом, щось кололо в боку, але я не наважувався зупинитись. Лише коли зовсім захекався, сповільнив біг. Дихнув на повні груди і знову бігом. Вперед! Вперед! Якби швидше добратись до лісу, що недалеко виднівся. Лише там можна буде сховатись і відпочити.
  
   Сповільнивши хід, я відчув, як мені паморочиться в голові, нестерпна спрага. Води! Води! Я перевтомлений, впав на коліна, пробив ліктем тонкий лід. Припавши спраглими устами до ополонки, я пив цілющу для мене рідину, пив довго, з великою насолодою. Мені здалося, що я ніколи не пив такої смачної води. Напившись я ледве підвівся на ноги. Нараз почув у шлунку гострий немилосердно - жорстокий біль. Він був такий несподіваний і різкий, що кинув мене на землю. Я промучився спазмами живота понад дві години. Нарешті підвівся. Знову дуже хотілось пити. Пити! Ні, я вже не буду пити цієї смачної води. Повільно пішов в ліс. В лісі поїв вареної картоплі. Помалу пішов до картопляного поля подивитись, чи не має Павла. Ось і те місце де ми повинні були зустрітись з Павлом. Мене відокремлювала від того місця лише залізнична колія. Наше умовлене місце було погано видно. Я подумав: - може там мене чекає Павло. А побачитись із ним не можу. Переходити залізничну колію днем, небезпечно. Можуть помітити патрулі. Якщо він там є, то ввечері напевне схоче довідатись про мене в наших знайомих. Вони йому скажуть що я поїхав до фронту. А я ж тупцюю на тому ж місці. Болить побите плече, запаморочується в голові, тремтять руки і ноги. Ноги самі підкошуються. Я як не на своїх ногах, бо вони не слухаються мене. А в голові рояться нескінченні думки:
   - Може Павло увечері зайде до наших нових знайомих. Двоє - це вже колектив, а він - це сила. Одиночка ніщо.
   Але й поодинці, поки об'єднатись зможемо, можна на щось надіятись.
  
   Я вирішив зачекати до вечора, перейти чугунку і зайти до наших нових знайомих. У них я довідаюсь про все. Ось з такими думками я повільно заснув в кущах, на протилежній стороні залізничної колії від картопляного поля, на сухій осінній траві зібраній поблизу, та наламаній хвої ялини...
  
   Часть 3 - я: К линии фронта
  
   Продолжение:
  
   1. Комендантский взвод старшего сержанта Павлова - героя Советского Союза
  
   Комендантский взвод старшего сержанта Павлова - героя Советского Союза, еще с войны с белофиннами, теперь получив отдельный приказ командира полка:
   - До наступления темноты прикрывать отход нашего полка.
   Что мы тотчас и сделали, вкапываясь глубоко в землю. Каждый боец, получил от старшего сержанта Павлова свой сектор обстрела по приказу, в котором детально были проанализированы позиции прикрытия отхода полка.
  
   Стоял теплый, солнечный августовский день. Дул легкий южный ветерок, слегка покачивая белокурые березки, неся запахи пыли и гари. Вокруг стояла гробовая тишина. Возможно, агрессор проводил передислокацию своих воинских частей, создавая основные группы танков и мотопехоты для прорыва фронта. Но видимо немцы не забыли и об этом участке фронта.
   Вдруг они открыли плотный минометный огонь, который не давал возможности поднять голову, чтобы сориентироваться в полной мере в этой напряженной ситуации. Смертельные осколки от мин противно посвистывали кругом. Однако не прошло много времени как немецкие солдаты пошли в атаку. Они шли в полный рост и стреляли на ходу из автоматов. Что-то холодное закралась мне в душу. Но сержант Павлов имел крепкие нервы и железную выдержку. Мне хорошо было видно лица вражеских солдат и их холодные улыбки, от которых было не по себе. Но и приказа открыть огонь не было. Мы подпустили их до 100 - 80 метров. Наконец для нас прозвучала команда:
   - Огонь! Огонь по фашистам!
  
   Одновременно застрекотали три пулемета Дегтярева. Строчили автоматы ППШ, раздавались выстрелы обычных винтовок и снайперских винтовок с оптическим прицелом. Когда наши пули начали попадать в этих дерзких воинов, они заметались, как на сковороде еще ??живые угри. Их атака захлебнулась, и они покатились туда, откуда начинали наступать. Катились они, а вернее как гады ползли обратно в свои окопы по земле по - рачьи, так как под пулями свободно не постоишь. Не могли и раненых забрать от плотного и точного нашего свинцового покоса живых вражеских душ.
   - Берегите боеприпасы! - покрикивая, приказывал сержант Павлов, - нам нужно при любых обстоятельствах продержаться до вечера.
  
   Мы давно тщательно изучили гитлеровские позиции и установили, что на этом участке фронта у противника не оставалось ни танков, ни артиллерии, кроме батальонных минометов. Фашисты время от времени, вели методическую пристрелку различных участков фронта, прощупывая нашу оборону. Только более в атаку среди бела дня они уже не ходили. Когда стемнело, то взвод сержанта Павлова отправился догонять свою воинскую часть. Сержант оставил только первое отделение сержанта Боброва временно прикрывать отход взвода.
   - Товарищ химинструктор Гончарук! - Обратился Павлов ко мне, - останетесь с сержантом Бобровым.
   - В случае непредвиденных обстоятельств ты можешь его поддержать и дать совет, или заменить его.
  
   В такой ситуации я не мог ни отказать Павлову, ни предложить ему другое предложение, потому что он был гораздо практичнее в таких ситуациях. У него был гораздо больший боевой опыт, еще с советско-белофинской войны 1939 - 1940 лет. Он подал мне руку и крепко прижал меня к себе.
   - Я надеюсь на тебя, - тихо сказал он мне на прощание.
  
   Где-то через 15 минут, командир отделения сержант Бобров, приказал нам, незаметно для врага, оставлять окопы. Что мы по очереди и делали скрытно от захватчиков. Так мы все оказались за небольшим холмом, где уже свободно можно было стоять на ногах. Тогда сержант Бобров повел нас на север, как и было договорено со старшим сержантом Павловым, ориентируясь по звездам на небе. Шли очень споро, чтобы догнать своих друзей по взводу. Но, пройдя некоторое время, мы так и не смогли их догнать. Что-то было не то, как договаривались сержанты.
    - Вероятно, мы пошли не по той тропе, - сказал я.
    - Павлов должен нас подождать.
    - Что-то пошло не так как надо, - ответил сержант Бобров.
    - Мы должны догнать взвод, и догоним, - добавил он.
   И наш небольшой отряд двинулся дальше в Звездную ночь, которая окутывала нас, пряча ориентирные приметы человеческих, или звериных троп. Звезды хотя мерцали, но не давали того света, для осмотра окружающей нас природы. Тяжко было у меня на душе, и не только у меня. Были даже споры между солдатами с командиром отделения по поводу направления куда идти, или сесть отдохнуть, но я был на стороне сержанта. И все как-то обошлось без каких-либо серьезных происшествий.
  
   2. Наши отступательные маневры лесами
  
   С горькими мыслями, мы все же догнали своих товарищей только на рассвете. Пару часов мы отдохнули, сбросив мокрые от росы кирзовые сапоги. Но потом мы оживленным темпом направились по незнакомой местности догонять свою воинскую часть. Мы шли долго с короткими перерывами на перекур и на небольшой перекус остатками пищи. И мы соединились со своими только на второй день.
   От начальника штаба полка мы узнали о действительной военной обстановке того времени, которой он сам располагал. Это стало возможным потому, что я был у него на особом положении, и выполнял все его поручения, потому что числился в комендантской роте, уши не закрывал, когда он разговаривал со старшими офицерами. Остатки Кировской дивизии с ее соседями - боевыми частями оказались в полном окружении врагом. Для нас оставался только один выход из трудного положения: лесами, болотами выходить к своим за линию фронта.
   Мы, оставляя Батецкий район Новгородщины, пошли на север в Ленинградскую область, по лесным дорогам и просекам. Впереди нас в авангарде - (это я знал от НШ) в голове двигался разведдозор, а по бокам, боковая охрана. Шагали мы всю ночь. Шли группами и одиночно с какой-то верой в мозгах, шли, автоматически ступая один за другим. Свинцовая вата окутывала все мое тело, которое и так было будто бы избитое ногами. Такими были все люди, я имею в виду состояние людей. На рассвете мы останавливались, копали окопы, гнезда, готовились для обороны. Вскоре, после того как рассвело, гитлеровцы на мотоциклах, вездеходах догоняли нас и из пулеметов, минометов и автоматов обстреливали наш полувоенный лагерь. А он после всех боев и нашего путаного маршрута по этим дремучих лесах уже не был на армейский больше похож. Затем враги внезапно исчезали, как и появлялись. Так было два рассвета, а на третий мы получили приказ: установить на врагов засаду в лесной чаще. Мы должны были надпилить деревья, растущие у дороги, чтобы при возврате налетчиков, после набега на нас, свалить те стволы на дорогу и прикончить нападающих. Что мы тогда и сделали, но у нас заканчивались боеприпасы для нашего оружия. Боеприпасы немыслимо исчерпывались. Мы берегли каждый патрон, а гранат не было почти совсем. Они были на вес золота. А о питании, не могло быть и речи. Мы уже несколько дней никаких продуктов не получали. Ели только ягоды черники, брусники и грибы. Днем мы не могли двигаться большими группами людей. А как только рассвело, фашистские разведывательные самолеты - рамы, или костыли, как мы их называли, неожиданно появлялись и кружились над лесным районом, где мы могли, по их мнению, находиться и находили нас. Тогда другие немецкие самолеты "Юнкерсы" засыпали лес бомбами и, тараторя, палили в нас из пулеметов. Спасаясь от металлических фашистских хищников, мы неожиданно натолкнулись на непроходимые болота. Вскоре к основным нашим силам туда подтянулись обозные части и вся техника, которая еще сохранилась.
   Пехота еще как-то могла бы пройти через это болото, а военная техника нет. Но у нас был приказ: вывести технику из окружения оставшуюся после боев.
   С севера к нам с боем прорывалась 90-я дивизия.
   К тому времени нас друг от друга разделяло расстояние лишь в 14 километров. Но два с половиной километров из них были непроходимыми для техники. Штаб Кировской дивизии расположился у одинокого лесозавода, где лежали бесчисленные штабеля бревен срезанных деревьев. Наша дивизия с другими окруженными воинскими частями всю ночь строила - мостила переправу из этих бревен через болото. Мы тщательно замаскировали эту рукотворную дорогу из бревен от воздушных вражеских разведчиков. Сами же возвращались в густой сосновый лес мокрые и голодные. Но немецкие самолеты сверху все же замечали наш настил в болоте и полностью разрушали его, сбрасывая бомбы.
   Такое соревнование продолжалось несколько дней и ночей. Ночи были тяжелые, непосильный труд усталых, голодных людей с одной лишь верой в наше Правое Дело. Днем продолжался вой самолетов и бомб, свист осколков которые сеяли смерть и жестокие ранения уцелевшим людям. Наконец однажды мы получили команду на уничтожение нашей техники и двигаться на соединение с 90-й дивизией, что сдерживала наступление немцев, которые рвались в город Ленинград. Так вот, уничтожив обоз со всей боевой техникой, мы остались в огромных труднопроходимых лесах, в полном окружении врагом. 2 недели мы не получали боеприпасов и продовольствия с нашего фронта. Густой непроходимый лес не расчищен от кустов и молодой поросли деревьев был нашим спасением от фашистских войск. Да он и питал нас ягодами и грибами. Были еще зеленые супы из дикого чеснока и лука.
   По мере возможности на привалах варили чаи - настои из мяты, ромашки, земляники, заячьей капусты и других лекарственных растений, что как-то поддерживало наше физическое состояние. Но не для всех и не так часто как хотелось бы, это было иногда спонтанно, не централизовано, в солдатских котелках на несколько человек. Очень хотелось кушать, и только вера в прорыв к своим основным воинским частям, которые, как и мы, отбивали атаки вероломных сил фашистской Германии, поддерживали нас и наш дух. Я не знаю, какой еще солдат смог бы такое пережить, без элементарного питания и стоять, воевать с превосходящими частями до зубов вооруженного немецкого Вермахта. А славянский дух ратоборца не подсекала никакая неприятность, в которую мы неожиданно попали. Просеками и хищными тропами мы шли на север в город Ленина - Ленинграда. Все это согревало наши чумные души и как-то поднимало настроение, хотя и плелись мокрые, голодные и истощенные. Наша одежда была покрыта грязью, в сапогах хлюпала вода. Ноги были стерты до кровяных мозолей, но к ранам не могли прикоснуться, так как не было времени, чтобы перемотать портянки в своих сапогах. Мы уже и не снимали те сапоги, потому что потом и надеть не могли, настолько опухли ноги и от голода, и от потертостей.
   Мы шли упорно к конечной цели - соединения солдат с основными силами нашей Армии. Двигались ночью и когда могли, и целый дождливый, или нахмурился день. Направляясь один за другим живыми мертвецами, мы прислушивались к артиллерийской канонаде, ибо только она могла определить линию фронта. Наконец, на одной из остановок, сержант Бобров сказал: скорее бы добраться до своих, немного подкрепиться и снова бить фашистов к победе. Бить их до пока их следа не останется на нашей земле. Очень не хочется зря погибать в этом безграничном лесу, не уничтожив этих непрошеных гостей, которые пришли с мечом на нашу землю. Они заняли наши города и села, вызывающе разъезжают по дорогам, а мы мучаемся в лесных чащах мокрые, голодные и истощенные.
   Подойдя и положив руку на плечо товарища, я утешал его: - Не нужно так расстраиваться, товарищ сержант. Мы непременно доберемся до своих. Ну, в крайнем случае, найдем партизан, которые должны быть здесь. Ведь с военной точки зрения, недальновидной было бы не использовать эти большие лесные районы без подпольщиков и партизан. Я вполне верю в то, что осталось еще очень много советских людей, которые верят в нашу победу. Так они нам и помогут. От таких простых небольших речей у людей лица светлели и в глазах загорались огоньки надежды, а не отчаяния, который так, как враг, крушил наши души.
   Медленное движение голодных, грязных, не мытых неделями оборванных ратоборцев, продолжался. Вши, блохи и их белые детки - гниды наслаждались под этой грязной военной одеждой на наших немытых скелетных телах. Но, несмотря на все это, мы пешком продвигались дальше к намеченной цели. Добровольно оставаться здесь не хотели даже раненые и больные люди. Видимо у каждого из нас была единственная мысль: - Как можно скорее выйти из окружения. Но, к сожалению не всем суждено дойти до цели.
  
   3. Отправка самолетами всего высшего командного состава советских подразделений, что оказались в окружении врагом, в Ленинград, на "Большую землю".
   Хочу еще сказать о том, что наша комендантская рота, тогда имела прочную военную дисциплину, о чем не скажешь, о других воинских подразделениях. Возможно, это было связано с тем, что там очень много офицеров от лейтенанта до майора, или капитана погибли, или были ранены и не могли командовать своими подразделениями.
   У нас почти все офицеры были на своих военных должностях. Командир роты старший лейтенант Сухомлинов со старшиной крепко поддерживали порядок и дисциплину в комендантской роте. Политрук с другом комвзвода, (ибо двух не было) тоже имели авторитет среди солдат. Все они были с боевыми наградами. А старший сержант Павлов занимал должность комвзвода, вообще был - герой Советского Союза, который был не менее, а то, наверное, еще большее влияние на солдат.
   Вдруг все услышали шум самолета. Все подняли головы.
   - Наши родные, советские, со звездочками! - Прозвучало множество голосов.
   Все очень обрадовались, словно заново на свет родились. Это нам кто-то из советского высшего командования с фронта боеприпасы и продукты прислал. Как только садился самолет, то люди облепляли его и обнимали пилотов. Одни подбрасывали их вверх. Вторые нетерпеливые сами пробовали разгрузить самолеты. Начиналось какой - то спонтанный самовольный разбор грузов из прибывших самолетов голодными людьми. Офицеры не сразу смогли навести порядок. Наша комендантская рота сама не могла справиться с наплывом голодных, измученных существ, которые назывались красноармейцами. Только через 20 - 30 минут офицеры смогли навести порядок, в этом деле. Они стреляли вверх и в вниз по ногах из наганов, применяя при этом трехэтажный мат. После нескольких часов тщательного подсчета количества грузов и количества людей, каждый из нас получил из еды по три сухих галеты и по пять патронов к стрелковому оружию.
   В тот же день эти же самолеты вывезли весь высший командирский состав советских подразделений, оказавшихся в окружении врага, в Ленинград. Только двум раненым лейтенантам повезло попасть в самолет. На больничных носилках, а то и на простых плащ - палатках лежали тяжело больные и раненые. Врачи в отчаянии стояли у них и ничего не могли сделать.
   Мои глаза не могли поверить этому ... Подумать было страшно: вывезли на самолетах тех здоровых высших командиров, что должны были организовать наш выход из этой потрясающей ловушки. Я не знаю точно ли это приказ с самого верха, может они сели в самолеты, но они улетели.
   На тех, кто остался - это произвело гнетущее впечатление, потому что вместо сильно больных, или тяжелораненых к своим, за линию фронта полетели наши отцы - командиры. В это трудно поверить, но это было. Я отвергал свою надоедливую мысль о том, что так не делается, - справедливости, и она, не выходила из моей больной головы. Никто из нас не обсуждал эту ситуацию, кто из страха, кто может не по разумению, а кто и так не в силах это понять... Я сам потерял веру в справедливость. Я даже не могу передать те ужасные часы позора нашей Красной Армию и ее руководства...
  
   4. К линии фронта отдельными группами
  
   Мы же все те, кто остался, получили приказ выходить небольшими группами и даже в одиночку. Я не знаю, кто куда выходил, или за линию фронта или в свой дом, если он находилась на территории захваченной врагом. Без высшего офицерского состава солдатами трудно было управлять. С нашей Кировской дивизии, образовался отдельный отряд. Еще, перед тем как вывезти высший офицерский состав окруженных врагом военных частей на самолетах, он на общем совещании разработал отдельный маршрут движения различных подразделений или отдельных групп красноармейцев. По одному маршруту я с другими солдатами сунулся сутки за сутками обессиленный, очень медленно, как черепаха, на север на соединение с основными советскими военными силами, которые защищали город Ленинград. Часть бойцов мучилась дизентерией, которая истощала людей к виду ходячих призраков.
   Некоторые отдельные группы бойцов отделялись от основной массы отряда, считая, что меньшей группой лучше перейти линию фронта. Вот так наш Кировский отряд растаял прямо на глазах, без достаточного количества офицерского состава. Здесь и так силы бойцов истощались даже не за сутки, а за часы. Счет дней, или недель в чумных головах людей истощенных голодом, ранами или болезнью уже правдиво не воспринимался.
   И тут как назло нам, шел осенний почти непрерывный дождь. Одежда на нас намокла - это были лишние килограммы сырости. Особенно шинели намокали так, что это нами воспринималось, как тонны вылитого чугуна на наши плечи.
   Так вот, я после раздела Кировского отряда оказался в небольшой группе сержанта Боброва. Мы решили двигаться вперед, до тех пор, пока несут ноги и бьется сердце.
   Но наша группа уже не могла за день пройти и 10 километров. По предварительной договоренности нашего высшего командования с местными партизанами, их проводники к нам по какой-то причине не пришли на место встречи. Причины нам были не известны. Возможно им не позволила обстановка в связи с какими-то действиями немецких войск в этом районе и они не смогли нас найти. Это был огромный лесной массив с не проходимыми болотами.
   По нашим неточным подсчетам это был, вероятно, конец сентября 1941 года. Сержант Бобров, измученный голодом и умер от дизентерии, не дождавшись выхода за линию фронта. В тот горемычный день мы его похоронили и разожгли костер. Фашисты в то время уже не обращали внимания на появление дыма в этом лесу.
  
   5. Выбор дальнейших действий. Один в разведку.
  
   Немного обогревшись, я с усилием сбросил с ног сапоги. Сам себе не мог поверить, что на таких ногах могли. Это были сплошные кровавые мозоли на пальцах ног и пятках, на опухших ногах. И согретое мое тело хотело отдыха, и я как-то не заметно заснул. Сколько я спал, я не знаю. Мое изможденное тело, было какое-то хилое, согрето ласковым теплом. Больные, опухшие ноги не держали истощенного организма. Голод выворачивал мой живот. Но я, все же преодолев свою негу, трудно, с какой безмерной трудом встал и босой, без сапог медленно поплелся по грибы в чащу леса. Этого добра хватало на хорошую группу людей.
   - Довольно скоро я собрал грибов солдатский котелок, а из лужи набрал мутной воды. На одной поляне мой нос помог мне найти несколько стеблей дикого чеснока, и я его тоже решил бросить в варево. И еще какую-то траву нашел, похожу на петрушку, которая была не горка, но давала целебный навар. Потом я поставил варить так называемый " маринованный " суп. Так превозмогая боль в ногах и во всем теле, я ходил у костра. Подбросил сухих дров. А кругом этого костра лежали и сидели мои друзья по несчастью. Как только я проснулся, то был все время в раздумьях: что дальше делать? Отчаяние нудило меня не хуже чем голод, высасывая все мозги, так хотелось есть. Но прежде чем что-то забросить в голодный желудок я решил поговорить с людьми. Собравши всю свою силу воли в кулак, я обратился к ним: - Ребята, а что мы будем дальше делать? Пламя в костре только безразлично потрескивало в эту минуту, мне никто не отвечал ... Пауза тягостно затягивалась...
   - Я думаю двигаться на север. Кто может подняться, то может, со мной пойдет? Чего же вы все молчите? Может у вас есть какие-то свои, другие соображения?
     Все, кто был у костра, были слишком мрачные от грустных мыслей и бессилия.
   - В этом лесу без решительных действий мы погибнем. И без пищи ноги навек протянем. Чтобы этого не случилось, я пойду сейчас в разведку, чтобы узнать, куда нам идти. В таком состоянии мы болотами уже не можем пробираться. Нам непременно надо найти жилище, где мы сможем разжиться на продовольствие. Без помощи людей мы пропадем здесь даром, - сказал я друзьям по общей беде.
   После нескольких часов моих разведок в ближайшей местности я вернулся к голодным, оборванных, закопченных у костра собратьев.
   - Друзья мои, у нас нет другого выхода, как перейти недалеко от нас шоссейную дорогу, после моей разведки. Я обследовал насколько смог, самую ближнюю местность и убедился в том, что это лучше решение, чем безвестно здесь от голода и болезней умереть. Это наш плюс.
   - А минусы, это то, что эта дорога все время под пристальным присмотром немецких патрулей и по ней беспрестанно движутся колонны немецкой техники. И одинокие вражеские машины, мотоциклы проходят слишком часто одна за другой, что я не могу гарантировать, когда мы сможем перейти, чтобы нас не заметили. Да еще и пешие военные патрули. Здесь надо будет насколько возможно быстро проскочить эту опасный для нас участок пути. Сделать это можно только ночью, а теперь вечером попробовать подойти к дороге и следить через какой промежуток времени патрули передвигаются по ней.
  
   6. Попытка перехода через автомобильный путь
  
   В это время к нашему костру подошла группа бойцов, ведя под руки больного старшего лейтенанта. Ознакомившись с той обстановкой, что я рассказывал друзьям, он приказал переходить нам здесь этот путь. Приказ командира никто не обсуждал.
   Все начали собираться, и я первый повел всех к намеченной цели.
   Когда мы незаметно подошли к дороге, то уже смеркалось. День неуверенно танцевал на месте перед отдыхом. Осталось метров 30 или 40 до пути, и мы залегли в кустах.
   Я незаметно подполз почти к пути и залег за кустиком шиповника или свырбывуса, как его дома на моей Родине называли. Между тем машины бесцеремонных захватчиков поднимали и рассеивали выхлопные газы по нашей земле и катились по пути в северном направлении. Небольшая группа солдат во главе со старшим лейтенантом лежала подальше от шоссе в кустах ивняка. Кроме техники по пути сновали вражеские патрули серо - лягушачьего цвета, производя лошадиный цокот подкованными сапогами. Я лежал за кустом и наблюдал, как они парами чеканили мостовую. Лежал и думал - сожалел, о том, что у нас нет ни одной гранаты или взрывчатки им для последнего подарка. А то можно было бы найти городов и взорвать его. Тогда хоть на пару часов остановилось это бесконечное передвижение техники иностранных убийц. Я забыл о холод и голод. Сердце обливалось кровью надсадно работая. Я был готов с двумя патронами в винтовке наброситься на непрошеных пришельцев. С такими мыслями я ждал приказа старшего лейтенанта. И приказа не было. Так сторожко ожидая удобного случая для перехода на другую сторону дороги, и пролетела ночь. Наутро мы вернулись на старое место. Солдаты едва донесли назад больного офицера. Промерзшие от сырости ночного дождя и слишком низкой температуры видимо до нуля градусов, и голода, мы оказались слишком истощены. Так что мы едва добрались до костра. Его поддерживали больные и раненые воины, которые не смогли идти с нами. Согревшись, мы сразу же уснули.
   Утром надоедливый дождь перестал идти. Ветер развеял зловещие тучи. Низко над вершинами высоких елей показалось такое яркое желанное осеннее солнышко, которого мы не видели уже недели. Это была единственная радость в то время, для нас, как для детей.
    Просушив на солнце и у костра шинели, брюки, гимнастерки, сапоги, мы поели жареного мяса, что принесли бойцы с больным офицером, и немного набрались сил. Мы стали чувствовать себя лучше. Неподалеку от костра лежали умершие от ран и дизентерии солдаты. Видимо никто и никогда не узнает, где и когда закончили они свой жизненный путь. Даже похоронить их не было у нас сил. Некоторые из нас даже не поняли, что немногие воины уже не дышат - не живые. Мы сами были одинокими, слепыми и голодными, как только что рожденные и выброшены на свалку котята - такими измученными от бедствий. Единственный выход - спасение - это переход через дорогу - шоссе.
   Я обратился к измученным и больным людям:
   - Ребята, давайте пойдем к шоссейной дороге днем, когда все видно. Хорошо разведаем подход, а ночью перейдем дорогу, и будем идти к фронту, до своих. Что скажете?
   Но на мой призыв никто не откликнулся.
   Только впоследствии, тихо сказал старший лейтенант: - Иди, узнай и доложи мне результат. Ты прав, днем можно лучше разглядеть, только это очень опасно под носом врагов что-то разыскивать и наблюдать. Будь осторожен там. Удачи тебе в этом деле. Хорошо, что еще остались такие преданные и смелые люди, как ты.
   - Ну, что вы такое говорите, - смутился я, - отвечая ему. Такое может каждый из нас сделать.
   - Да только, вот видишь, - офицер указал на обессиленных людей рукой, - только ты, смог преодолеть гнетущее бессилие и страх, среди этих усталых, больных или раненых солдат.
   Вокруг костра царила лесная тишина, навевала всем покой, только иногда, забывшись, в приступах лихорадки, стонал наш командир. Он уже сам не мог встать, его сбила болезнь - дизентерия, страшный кровавый понос...
  
   7. Я снова пошел на разведку к шоссейной дороге днем.
  
   Делать мне здесь было нечего, и я уже днем пошел на разведку к шоссейной дороги, которая пересекала наш маршрут линии фронта. Шел я очень осторожно, боясь наступить кирза - сапогами на сухую ветку, которая могла бы хрустнуть, и меня могли бы учуять патрульные фрицы. Густой березняк, разросшийся в этой местности, вдоль дороги, хорошо маскировал меня. Так я незаметно приблизился к дороге и прилег в придорожных кустах. Днем было гораздо легче наблюдать и изучать этот путь, как поведение часовых на нем. Через некоторое время я опять таки с наибольшей осторожностью начал передвигаться вдоль шоссе. Сердце так стучало, как двигатель при перегрузках. Я оглядывался непрерывно вокруг себя и, несмотря на осеннюю серую прохладную погоду, вспотел, как летом в жару. По пути двигались грузовые и легковые машины, мотоциклы с солдатами и офицерами, или с грузами. Танковые, мотопехотные и артиллерийские подразделения перемещались, видимо на Ленинград. Все это так грохотало, звякало и шипело, как взмахи крыльев железного змея, поднимая какую-то несравнимую вонь. От этого мне очень хотелось чихнуть - носоглотке нудилось. Даже голова разболелась.
   - Это же надо так испортить чистый лесной воздух непрошеным гостям, - насмешливо подумал мне.
    Медленно я добрался до невысокого дорожного моста, который пересекал небольшой ручей, впадающий в топкую низину. Здесь я остановился недалеко от него, недолго изучая подход и отход от него. По моему мнению, это было лучшее место для перехода этой враждебной артерии. После разведки я вернулся к костру, где покоились как побитые яблоки, желто - зеленого цвета мои сообщники по несчастью. Там я им рассказал об обстановке на маршруте который я разведал. Однако никто из тех, кто находился у костра, не решался идти со мной.
   - Иди сам! Желаю тебе счастливо перейти шоссе и добраться к своим. Если не вернешься, и не будет слышно выстрелов, я буду считать, что ты перешел тракт. Пусть тебе везет! А, как только меня покинет болезнь, буду идти, а не смогу - то буду ползти, - сказал мне старший лейтенант.
   Я сварил на костре кусок мяса, которое у меня сохранилось, положил в котелок. Мне очень хотелось, есть, но я не мог себе этого позволить, так как меня ждал далекий ход и кто знает, где и когда я смогу найти еду. Я не знал, что меня ждет по ту сторону шоссе.
   Просушив свои сапожные портянки, я перевязал раны на ногах, старыми, сполоснутыми в луже воды бинтами. Я с трудом обулся и медленно поднялся на ноги.
   Кругом царила глухая, как стена, тишина. Все молчали.
   Я, тихо, но взволнованно сказал: - Последний раз прошу вас друзья, кто может встать на ноги, то идите со мной вперед! К своим - за линию фронта! Ребята, я думаю, что ошибочно сидеть здесь и ждать верной смерти.
   Но мне никто не отвечал. И вот один из старших по возрасту солдат ответил за всех: - Мы еще пару дней, здесь отдохнем. Между тем заживут раны на наших ногах, и может быть выздоровеет старший лейтенант. Мы пойдем по его приказу. А ты ступай к нашим счастливо! С Богом! И перекрестил меня тройкой перстов. Это было необычно для меня, как комсомольца, но все же как-то хорошо, по - домашнему. Мне стало как-то теплее, но горечь разлуки подступила под грудь.
  
   8. Я шел дальше сам, а изуродованные тела и души солдат оставались ждать Божьего знака.
  
   Я шел дальше, а они оставались. Взяв винтовку, в которой было всего два патрона, я медленно побрел навстречу в неизвестность. В это время уже вечерело. Небо посинело, но еще немного видно было куда идти. По знакомым мне местах я весьма осмотрительно пошел вдоль тракта до дорожного моста, который я днем заметил. Все время старательно смотрел за часовыми, совершавшими цокот, как надменные кони, по мостовой. У мостика мгновенно стемнело. Только на севере были видны вспышки пламени. Там видимо был фронт. Возможно, фашисты захватили город Пушкино. Я вспомнил этот прекрасный, старинный городок. С ним были связаны мои лучшие армейские будни...
   Не знаю, сколько я просидел, но не меньше часа, а то и больше. Черепушку обволокли различные думы. Но я все же решился, как только представится возможность, то нужно переходить шоссе. Назад точки возврата у меня не было. Вперед. Только вперед, к своим.
  
   Я сжался, как пружина, для прыжка, как мне казалось, через опасный для меня путь, по которому сновали новые хозяева - враги. Сил у меня натертыми ногами не хватало, но сила духа предоставляла мне вспомогательную скрытую энергию. Еще раз проверил свою амуницию, чтобы ничего не звенело, или дребезжало, и для необходимости попрыгал несколько раз, чтобы не услышал вражеский патруль, а то меня Смерть поведет с собой на тот свет.
  
   Наконец проехали по дороге немецкие автомашины. Стало тихо. И патрули ушли от мостика в противоположном направлении. Это было то мгновение, которое я так ждал. Тогда я немедленно во всю силу бросился к мостику. Когда бежал, ноги дрожали, но мне казалось, что я топчусь на месте. Мне надо было под дорожным мостом перейти это шоссе, пересекавшее низину с ручейком. Вот я у цели. Вдруг по моим ушам ударили тревожные сигналы машин и их грохот. Яркий свет от фар машин мгновенно осветил дорогу, мост и придорожные кюветы с кустами. Кроме того, в этот момент раздался выстрел из ракетницы военным патрулем. Вокруг стало все хорошо видно, как днем. Тогда воспользовавшись искусственным освещением, я успел заметить по ту сторону от пути с мостиком высокую траву, или тростник, в которой змейкой вилась узкая тропинка. Я стоял под мостом, на который въезжали немецкие автомашины. Они гудели надо мной. Едут и едут, кажется, им не будет конца и края. Но вот гул начал стихать, въехала последняя машина на мостик. Здесь я услышал хриплые, простужены голоса фрицев, или гансов. Их сапоги, подкованные металлическими подковками, щелкали над головой. Я замер и прижал винтовку к плечу.
   Стою. Сердце с легкими разрываются. Сам почти разрываюсь от кашля. Рукавом прижал нос и рот. Стою и слушаю, что там лепечет враждебная немчура. Что-то спокойно, по интонации, между собой разговаривают.
   - Ах, и ох! Чтоб я сдох! - чертыхнулся я.
   - Была бы у меня граната. С какой ненавистью метнул бы ее на мост. Пока другие патрульные солдаты опомнились бы, я уже был бы в лесу. В лес они за мной не пойдут. Откуда им знать, что я не один и еле живой, - все мозговал я.
   Стою и внимательно прислушиваюсь. Наконец шаги патрульных удаляются. Шум шагов стих.
  
   9. Мои приключения в низине, в гнилых топях
  
   Когда наступила тишина, я быстро выскочил из - под моста и перемахнул через канаву с ручьем. Потом я присел и спрятался в густой траве. Затем, отойдя от мостика с полсотни метров, снова приседал и внимательно прислушивался, чтобы знать, что делается на шоссе. Низина оказалась трясиной с водой, и я с трудом вытягивал тяжелые, мокрые сапоги из болота. Чавканье от сапог могло привлечь внимание патрулей. Сил еще на бросок, или перебежку уже не было, но как-то сотню метров я тихо прошел и вот безопасность. Так преодолевая усталость и боль натертых ног от мокроты, я двигался вперед. Часто падал на колени и извлекал ногу за ногой из липкого болота. Я едва шел по узкой тропинке. Низ шинели и брюки выше колен были мокрые, острая осока резала руки, лицо, но я шел без отдыха. И где отдохнешь, если везде липкое, скользкое болото. Но потом, смотрю: далеко в стороне что-то чернеет.
   - Наверное, лес, - предположил я.
   - Скорее бы добраться до него. А там уповаю на Бога, не будет болота, потому что на нем не растут деревья. Как хочется ступить на твердую землю, вылить воду из сапог, присесть и отдохнуть по - человечески, - мыслил снова я.
   Попробовал свернуть в сторону, чтобы быстрее пробиться к лесу, но быстро идти высокой и густой травой было очень трудно. Трава запутывала ноги и я все время падал лицом в грязь с водой. Я вымок весь, полностью. Еще раз с большой натугой поднялся я из грязи совершенно обессиленный. Еле нашел тропинку. Но через некоторое время мне повезло. Я наткнулся на одинокую ель, что росла на большой кочке. Сухая хвоя была опущена до самой земли. Вокруг меня ни звука, ни шороха, только далеко на севере мерцали желтые - оранжевые облака.
   - Там наши видимо бьются, - размышлял я. Там мое спасение.
   - Удастся ли мне туда добраться? Хватит у меня сил на такие тяжелые испытания? Меня уже сейчас покидают последние силы. Надо присесть, отдохнуть, - соображал снова я.
   Тогда я обломал сухие мелкие веточки с ели и сделал небольшой настил. Сил сбрасывать сапоги, чтобы вылить из них воду не было. Ни о чем, не думая, упал на настил и сразу же заснул. Разбудил меня осенний дождь, холодный, как лед. Я едва встал, потому что был мокрый, холодный и истощен. В голове кружилась, и темнело в глазах, а от холода дрожали не только руки, но и я все. Потихоньку присел на свой ??импровизированный помост, разулся, вылил воду из сапог и перевязал раны на ногах теми же грязными, мокрыми бинтами, потому что других не было. Затем вынул из котелка немного вареного мяса, оставленного себе перед выходом от костра, за дорогой. Немного съел его, а остальное оставил на черный день, хотя мог бы сейчас все съесть.
   - Сколько их, еще будет тех темных, и тяжелых дней? Какой длины будет дорога до своих? - спрашивал я сам себя.
   - Мне не известно, какая судьба ждет меня, в этом болоте без края, - размышлял я.
   Меня даже не пугало то, что я был один. Мне Смерть уже не раз заглядывала в глаза, а кроме нее в этом болота нет ничего иного и страшного встретить. И в этот миг мне стало страшно.
   - У меня нет спичек. Я не смогу разжечь костер. На мне все мокрое. Ветер пронизывает мою одежду насквозь. Тело мое худое, настолько худое, что я похож на ходячий скелет. Мне надо скорее в лес. Там нет такого пронизывающего ветра, зато есть грибы и ягоды переспевшей черники, брусники, - осмысливал ситуацию я.
   В это время начало светать. Вдруг в сторонке я заметил стоящего высокого худого коня. Ему эта трава видимо была не по вкусу. Я осторожно, чтобы не спугнуть животное, подошел к нему. Правой рукой взял лошадь под уздцы. Хотел взобраться на него, но у меня не хватило сил. Лошадь высокая, вровень со мной. Иду тихо с ним по тропе, сам впереди, а он позади.
   - Есть у меня друг по - несчастью, следует только воспользоваться его помощью. Спокойный конек, оставшийся без хозяина и без его ухода, видимо напуганный взрывами бомб, мин или снарядов, попал в эту грязь трясины с камышом, и не может найти себе совета. И я выведу тебя на твердую землю с хорошей травой, - рассуждал себе под нос.
   - Как же мне вылезти на тебя, чтобы мы смогли помочь друг другу. Сверху то мне будет лучше видеть, куда двигаться, чтобы быстрее доехать к фронту, - бубнил я про себя, - гладя коню его холку.
   На этой заблудшей лошаденке был длинный хлопчатобумажный повод. Тогда я взял его и от одной стороны уздечки по горизонтали под хвост обвязал коня, и привязал ко второй ее стороне. И вылезти не мог, потому что он постоянно сползал. Пришлось снимать сапоги, чтобы под брюхом коня портянками связать в двух местах кожаный поводок. Только тогда я с трудом забрался на круп этого скакуна. Я крепко схватился за гриву коня, чтобы не упасть, седла же не было, чтобы ехать верхом. Но не слишком долго мне пришлось вкушать радость победы. Лошади трудно было идти по топи, и он застрял передними ногами, а я клубком рухнул в нее. Отчаяние свалило меня в такую пропасть, что я не знал, что и делать. Поднявшись с болота, я решил развязать узлы портянок из - под брюха истерзанной животины. А повод хорошо привязал к уздечке, чтобы он не мешал пастись и не путал ее. Хорошо что мы с измученной клячей дошли до места, где она могла пастись. Здесь кроме осоки был хороший корм для животных, и не так далеко был уже лес. Сам я очень сожалел, оставлять, верного друга, и что с ним делать не знал. Я один вытащить с топи не мог, потому что его передние ноги увязали в грязи по колено. Это была моя вина, потому что я был сверху на лошади и мой лишний вес стал той причиной, что он так погрузился в болото. Постоял немного и решил, что может, с кем-то вернусь и вытащу, или скажу о нем кому-то из жителей ближнего села. Они найдут ему мир и согласие.
   Решив этот вопрос, я обнял напоследок моего конька, который с такой надеждой смотрел на меня, как на Бога, и со слезами отчаяния пошел напрямик к лесу.
  
   10. Лес. Новые обездоленные советские солдаты у костра
  
   Вскоре я пришел к нему и там немного в отдалении заметил дым с красочными языками пламени от костра. Я бросился туда, как сумасшедший. Без всякого страха, без осторожности, что там могут быть враги. И скоро я был у костра. Вокруг него лежали, сидели такие же обездоленные воины, как и я. Когда подошел еще ближе, меня охватило ласковое тепло по всему телу, будто пробежали щекотливые мурашки, а на глазах выступили слезы радости. Это еще были слезы жалости к себе и друзьям по несчастью, и слезы ненависти к врагу, что загнал нас, хозяев этой земли в глухой мокрый лес, где болота хорошо себе наслаждаются размеренной жизнью. Я не мог произнести и слова, словно какой-то шмат застрял в горле. Лесная компания у костра смотрела на меня, как на призрак, что появилась утром из болота. Один из них чуток посторонился, и я уселся возле него для обогрева и просушки, шинели, портянок и других вещей. Все сидели молча и смотрели на меня. Обогревшись и понемногу просушившись, я начал разговор с лесной братией. Мне нужно было определить мысли и намерения новых товарищей.
   - Что будем дальше делать? Куда пойдем? Цель то у нас одна - идти к фронту. Идти до своих - Красной Армии, - обратился я к ним.
   Но новые как я думал - соумышленники не хотели вступать в такой разговор. Они только глядели друг на друга и медленно сопели, как кузнечные меха. Меня пугал голод, что обнимал здесь мертвой хваткой, любого из нас. Кроме того, все мы - солдаты, потеряли много сил и нервов, добравшись сюда, в глухие леса, под топкие болота. Чтобы размять накоксованное положение у костра и войти в доверительные отношения с новыми людьми, я начал рассказывать о том, как я переходил под мостом дорогу. Никто и никак не реагировал на мой рассказ. Наконец, когда я рассказывал о переходе через болотистую низину и сказал о том, что встретил лошадь, некоторые из скелетов, обтянутых лимонной кожей, заинтересовались этим. Трое из них сразу же подошли ко мне и спросили, где я коня оставил. Я рассказал им где это было и они пошли в ту сторону. Я хотел пойти с ними и показать, но они успокоили меня и сказали, чтобы я отдыхал. Скоро они привели его к костру и один из солдат, попросил мою винтовку с двумя патронами. Я с недоверием смотрел на них. Как свое оружие кому-то отдать? Я даже прикусил себе язык, за то, что лишнее проболтал о своем друге, и теперь они его убьют, - рассуждал я про себя уже слишком поздно. Солдаты далее без всяких слов, глядя мне в глаза, дернули винтовку из моих рук и забрали ее. Я сидел на земле у огня разутый, без сапог, ноги опухшие, с кровавыми мозолями, и не мог как-то защищаться, или стрелять в людей, таких как я, они не были мне врагами. До меня быстро дошло, что сейчас будет. Грянули два выстрела и бедный, замученный конь упал наземь.
   Откуда взялись ножи и силы у голодных, одичавших, брошенных старшим командным составом военнослужащих, чтобы они сняли кожу с лошаденки, как говорят "облупили", я и не знаю.
   Так вот - забитого конька - ватага диких воинов, без оружия, быстро облупили и мяса обрели столько, сколько мог взять. Досталось и мне. Моя совесть тряслась в моей душе, как листочек на ветру, а голод накрывал ее каким-то чужим одеялом.
   Сразу же возник шум, какие-то крики вокруг костра, и громче стон больных людей. Случилось так, как у разбуженного муравейника, все кто мог, начали двигаться. Люди варили мясо в котелках, жарили на заостренных палках, а кто не мог и этого сделать, бросали его прямо в жар.
   Наконец все мы победили свой голод. Тогда я спросил всех присутствующих: - Кто пойдет со мной на север, к своим, через линию фронта? Но все опять молчали. Мне стало ясно, что здесь единомышленников уже не дождаться. Замолчал и я, и стал себе готовиться на ночлег. Сходил на болото и нарезал себе осоки, нашел место у костра и заснул, как только лег. Спал, как говорится, без задних ног. Поскольку я утром уже немного отдохнул, то решил перевязать раны на ногах, готовясь к дальней дороге. Что я и сделал. Но меня сверлила мысль о моем оружии, мне его никто не отдавал, а я не знал как поднять этот вопрос. Я, один, и в этих трех мужчин сам не смогу его забрать, если они сами добровольно мне не отдадут.
    
           11. Новый друг - Павел.
  
   Вдруг из-за кустов вышел какой-то красноармеец. Лицо у него было свежевыбрито, сам стройный, подтянутый, как перед парадом.
  
   - Вы что, друзья мои, думаете здесь зимовать, так дровами запаслись? - Шутливо сказал неизвестный.
   - Развели такой Ад, что в небе стало жарко! - изрекал он лесной компании, не скрывая своей улыбки.
   Кто-то из больных ответил: - Не только зимовать, но и вековать здесь будем. Видно наша песенка спета, а долюшка обречена. Здесь будет наша могилка.
   - Нет! Нет! Довольно затягивать похоронную песенку и сеять панику на радость захватчикам, - перечеркивая выступление больного, - восклицал незнакомый военный.
   - Ребята, друзья мои, кто может подняться, - я прошу, - пойдем вперед! Только вперед! Пойдем к линии фронта и там перейдем его, он у немцев не очень плотный. Враг прет в основном по мощеным путям, а на второстепенные дороги может только мотоциклистов - разведчиков посылать для разведки нового маршрута. И для разведки о наших воинских частях. Но нам главное - к фронту добраться, - закончил свое выступление ко всем присутствующим, что находились у костра.
   Но ему никто не ответил и не поднялся, чтобы собираться в дорогу. Трое бойцов, что вчера насильно у меня отобрали винтовку, для того чтобы убить замученного в болоте коня, еще во время речи неизвестного, поднялись и быстро исчезли в кустах.
   Прошло несколько напряженных минут. Тот военный, что только пришел, с интересом осматривал больных у костра. Я подошел к новому собрату по горю и сказал, что мои планы совпадают с его планами, и меня тоже никто не слушал, так как и тебя сейчас. Он заинтересованно посмотрел на меня. Здесь я, переминаясь с ноги на ногу, добавил, что меня здесь вчера насильно разоружили - забрали мою винтовку и не отдали. Незнакомец быстро вытащил из кармана наган и уже гневно обратился к лесным братьям: - Кто взял оружие у сержанта? Немедленно вернуть! Что за анархия и махровый бандитизм здесь развелся?
   А те, что отбирали у меня винтовку убежали в кусты - вспомнил я. И догонять их я не мог, был слишком слаб, а новый товарищ их не знал. Я сказал ему об этом. Он сказал, что я слишком поздно об этом подсказал ему. Он бросился от огня, то в одну то в другую сторону, но никого не нашел с оружием.
   Пряча наган в карман, военнослужащий сказал: - Хорошо! Меня зовут Павел. Кто еще может пойти с нами?
   - Я рад бы уйти, но не могу встать на ноги, - сказал один из больных.
   Больше никто не отвечал и не собирался идти к линии фронта на призывы Павла. Я договорился с ним, что пойдем вместе и через 5 - 6 минут мы это сделали. Шли мы на север, по лесу через какие-то кустарники, молодую поросль кустов и деревьев, и слышали шелест листьев, хвои деревьев от вздохов ветра. Мы, пройдя так несколько километров, наткнулись на лесную дорогу, на которой были заметны недавние следы от колес телеги. Решили идти по этому следу по этой дороге. Павел все время молчал. Я едва поспевал за ним, хотя он и двигался достаточно медленно. Наконец я не выдержал и обратился к нему: - Видите, здесь недавно кто-то проехал. Где-то недалеко должна быть деревня. Там могут быть вражеские солдаты.
   Павел пристально посмотрел на след и спокойно сказал: - Где-то недалеко действительно будет какой-то населенный пункт - село, хутор, или какая-то железно - дорожная станция, или полустанок. И мы по обстановке или обойдем, или выпросим продуктов на дорогу, или узнаем где мы находимся, и куда нам дальше двигаться. На том и порешили, что идем этим едва заметным следом на нашем пути след в след.
  
   Вскоре пустился мелкий скучный дождик и снялся пронзительный ветер, выдувая все тепло из наших костлявых тел. Мы снова шли молча, едва переставляя ноги. Наши шинели промокли до ниточки и стали как тяжелые мешки с мукой. Я совсем выбился из сил. Тогда я тихо сказал товарищу: - Я идти дальше уже не могу. Иди сам, потому что я тебя очень торможу.
   Так я впервые обратился к нему на - Ты, так как он выглядел гораздо старше меня, и я решил, что он офицер.
   - Так не будет! Вместе с самого начала начали идти, вот так и пойдем до конца нашего движения, к своим, за линию фронта. Я тоже устал, будем отдыхать.
   Мы свернули в густой лес и начали искать какое-то подходящее место для отдыха. Мы голодные и мокрые, но не пали духом, потому что были очень рады - преодолели добрый десяток километров в первый день движения. Нашли укромное место. Павел, оглядываясь вокруг, сказал: - Здесь отдохнем! У меня есть зажигалка, сейчас разведем огонь, обсохнем, а завтра пойдем дальше. Возможно, завтра встретим село, и придется все же просить у людей какой-то пищи, потому что не дойдем так до фронта. Собрав немного сухостоя, мы разожгли небольшой костер. Уже смеркалось. С наслаждением грелись и сушили мокрую одежду. Я достал из за пазухи, завернутое в тряпку, закопченное еще ??возле прошлого костра мясо и подогрев его на огне разделил его с новым товарищем, оставив некоторую долю на следящий день.
   Павел с этим согласился, сказав: Да, да, довольно! Мы не знаем своего места пребывания, не знаем, сколько нам еще надо бродить по этому лесу. Пусть будет и доля впрок. Поев, мы наломали хвои с елок, вымостили настил и легли спать. И сон не шел, хотя мы были очень уставшие. Мысли роились в голове: - Как добраться до своих, и где доставать провизию. К фронту, по нашим неточных расчетах, около сотни или полторы сотни километров. Хорошо согревшись, я спросил Павла: - Если мы случайно найдем какое-то поселение, а там будут немцы, что будет? У меня документы солдата и в том числе комсомольский билет.
   - И что? - на мой вопрос, спрашивает товарищ. Наконец он говорит: немцы хорошо знают, какие здесь окружены военные части. Они их сейчас не интересуют, потому что они не боеспособные. Очень хорошо, что ты напомнил об этом. Сейчас нам необходимо немедленно спрятать мой партийный и твой комсомольский билеты. Нам на всякий случай надо быть готовым ко всяким неурядицам, потому что мы все же в тылу врага и их все больше, когда приближаемся к линии фронта. Сейчас же беремся за это важное дело. Мой единомышленник достал из кармана шинели опасную бритву и после того как снял ее с себя, распорол в ней петлицы. Затем он разделил партбилет надвое, вставил в петлице шинели и аккуратно стал зашивать его. А новый друг, отдавая мне бритву, спокойно сказал: - Когда наступит наше время свободы, мы эти билеты сошьем вместе, и они будут действительны, как новые. Главное чтобы номер с печатью были хорошо видны на билете. Зашивая свой ??комсомольский билет, я коротко рассказал о себе своему новому приятелю.
   - Родился я в Украине, почти на берегу реки Днестра, несущая свои горные воды в Черное море. Это за 15 - 20 км от него в живописном селе Слободка Литновецкого уезда, а сейчас Новоушицкого района. В Слободской школе я закончил семь классов и поступил в Новоушицкий техникум механизации, где и учился. Но на втором курсе в 1939 году я заболел, у меня заболели глаза, и все же был переведен на третий курс и вылечился. А осенью 1940 года был призван в ряды Красной Армии. Сначала служил в Ленинграде. А с 1 января 1941 начал учиться в Пушкинской окружной школе химинструкторов.
   Я немного узнал и о своем спутнике - Павле. В 1939 году он окончил политехнический институт. Работал Павел на Кольском полуострове на каком-то предприятии на инженерной должности. Этой весной он переехал в Ленинград, где живут его родители. Отец работает преподавателем немецкого языка, в каком - то институте, и Павел безупречно владеет немецким языком. Мать часто болеет, не работает. Сам Павел в Ленинграде перед войной работал инженером на Кировском заводе. И началась эта черная, горка, страшная война, для постоянных узаконенных в ней убийств одних людей другими людьми. Во всех специалистов Кировского завода и в том числе, и у моего собрата Павла, была защита от призыва в действующую армию, на фронт, так называли эту защиту - бронь. Но люди по зову сердца рвались защищать свою семью, родню, свой ??город, уютный уголок своей Родины. Так Павел через полтора месяца вместе с такими как он добровольцами Кировского завода был добровольно приписан в первую Кировскую добровольную дивизию. На фронте он был первым номером при пулемете "Максим". И потом когда были большие потери не только солдат и сержантов, но и офицеров, то так как он имел высшее образование, то ему присвоили воинское звание - лейтенант. Тогда Павел принял для командования взвод связи в полку .
   - Более трех недель мы задерживали фашистов. А дальше что? Далее сам видишь результат. Где дивизия? Где корпус? Кто и как командует? Почему немцы уже где-то под Ленинградом? Как за такой короткий срок наша Армия оставила такую ??большую территорию немецким захватчикам? Как так? Я не могу понять. Готовились к войне достаточно тщательно, а на деле один пшик вышел.
   - Сам себе не могу ответить и не могу молчать, - продолжал дальше лейтенант.
   - Сердце щемит, душа болит. Отходили, отходили, а дальше куда идти и негде деваться, - с горечью сказал Павел.
   - Но нужно искать выход, - сказал я.
   - Так, следует искать выход, и мы его будем искать, - ответил мой собрат.
  
   12. Клятва побратимов
  
    Той же незабываемой для нас обоих ночи, мы торжественно поклялись друг другу: - Если нам не удастся перейти фронт - мы будем бороться с врагом в его тылу. Пусть фашисты знают, что весь народ не побежден, если кто-то из этого непокорного племени препятствует им с оружием или взрывчаткой в ??руках.
   - Смерть фашизму! - Торжественно сказал Павел.
   - Смерть немчуре! - Сказал и я тоже.
  
   Павел посмотрел на меня отцовским взглядом, положил руку на плечо, и спокойно сказал:
   - Это не очень хорошо, Андрей Павлович. Нация есть нация. Эрнст Тельман тоже немец, но он наш друг. Сейчас его фашисты держат в неволе. Держат, потому что боятся, своих, немцев, только с другими взглядами на жизнь. Похоронить фашистскую чуму - это наша общая задача.
   Ну, что же, мы вместе со всеми будем бороться с этой чумой!
   Прогрессивное человечество всего мира не позволяют, чтобы она распространилась по всей планете. Немецкий народ, как был, так и будет существовать, только свободный и чистый без этой ржавчины. На этом закончилась наша по этому поводу разговор.
   Так вскоре мы заснули. Утром я проснулся первым. Лежал тихо, не мог пошевелить натертыми ногами. Вспоминал вчерашний разговор с Павлом. Вскоре проснулся и Павел. Он быстро поднялся на ноги, как будто не было вчерашней усталости. Широким шагом пошел в сторону, отыскал лужу воды и стал умываться. Я попытался последовать его примеру, но мне не удалось. Я не мог. Очень болели раны на ногах, кружилась голова, я был много слабее Павла. Размочив росой засохшие бинты, я обулся и медленно пошел к луже умываться. Приведя немного себя в порядочный вид, мы съели часть вареного мяса и двинулись в путь. Павел смотрел на небольшой компас, и мы шли по нему на север, или немного на северо-восток. Было не так трудно ориентироваться, и нам все же мешал смешанный сосновый или еловый с березами, ольхой, осиной лес. Вернее не столько сам лес, как молодая поросль леса с кустами и болота. Вскоре пустился скучный затяжной дождь. В промокших шинелях идти было очень трудно. Наконец мы увидели большую поляну. По всем признакам, можно догадаться, что здесь люди в этом году косили сено. Мы обрадовались! За полсотни метров, за крутым поворотом увидели два больших сарая, доверху наполненные душистым свежим сеном. Здесь решили заночевать, хоть до вечера было почти два часа. Силы исчерпывались, с каждой минутой. Мокрые шинели прижимали к земле, казалось на плечах не шинель, а центнер песка. Невыносимо жгли натертые раны на ногах. Усталость победила боль, и мы заснули с твердой мыслью, - Завтра идти вперед, только вперед, к фронту. На следующий день, мы не встретили во время нашего движения ни души, и шаг за шагом шли вперед. Мы не знали, какая судьба ждет нас. Но мы были рады, что за три дня преодолели почти пятьдесят километров.
  
   13. Картофельное поле. Добрые, родные советские люди!
  
   Под вечер, мы с Павлом вышли на небольшое картофельное поле, обитое тонкими елочными жердями. И сразу же пошли искать картофель. Но участок был так выбран, что мы за полчаса нашли по два маленьких клубня. Мы, разочарованные, покинули участок. Повернув налево, увидели один, второй, третий дом...
  
   - Люди, родные советские люди! - Обрадовались мы. Вечерело, дул холодный осенний ветер, моросил мелкий дождь, в небе каркали черные вороны.
   - Что будем делать? - Едва держась на ногах, тихо спросил я.
   - Зайдем в первую хату от леса, погреемся, может, разживемся продуктами. Нам спичек надо, зажигалка уже не работает, нет бензина, - ответил Павел. Я заколебался, вернее, боялся заходить в дом, смущаясь, тихо сказал:
   - Здесь могут быть фашисты. Мы в тылу врага, рискованно заходить в дом.
   - Верно дорогой товарищ, но так мы далеко не пройдем, - ответил мой спутник, - нам нужно искать спасения у советских людей.
   - Только с их непосредственной поддержкой мы сможем дойти до фронта, а сами - погибнем.
   Осторожно, идя вдоль забора, добрались до первого дома. На пороге сеней, нас встретила немолодая женщина и худенькая девушка, лет двенадцати. Женщина, увидев нас, всплеснула руками и взволнованно сказала:
   - Ой, Боже мой! Вы может, хотите в дом зайти, погреться? Нас наша далекая артиллерия ночам обстреливала, и мы боялись, чтобы снаряд не налетел на дом. Была бы общая могила. Нам негде было деваться, ночевали в лесу, или в погребе. Мы в доме только днем.
   - Это уже прошло, мамаша, - сказал Павел. - А ваш дом, для нас будет настоящим курортом.
   - Ну, если так, то прошу в дом, - ответила хозяйка дома. Мы зашли в чистую половину дома. Нас моментально охватило тем забытым домашним теплом , по лицу покатились горькие слезы.
   - Простите, люди добрые, а поесть я Вам ничего хорошего дать не могу, как обычно делается. Фашисты все чисто забрали, - с каким-то сожалением грустно сказала хозяйка.
   Она медленно пошла на кухню, и через несколько минут вынесла нам немного вареного гороха в миске и несколько картофелин в мундире. Все это она поставила нам на стол.
   - Извините, это все, что у меня есть. Ешьте на здоровье, а мы с дочерью ночевать пойдем в лес, мы еще по привычке, да и не лишняя это предосторожность и для меня, и для дочери - сказала хозяйка дома. Ездит и ходит всякий недобрый народ по ночам. Всякие есть люди.
   - Большое спасибо Вам за ужин и за ночлег, - сказал я.
   - Мы пошли, а вы можете ночевать в доме, но будьте осторожны: в двухстах метрах отсюда, на разъезде немцы.
   Сказав нам: - Спокойной ночи Вам! - Она быстро скрылась за дверью. Мы с Павлом поужинали, тем, чем нас угостили. Потом, уже хорошо согревшись от домашнего тепла, разделись, закрыли двери большой тяжелой щеколдой и сели на кровать, под теплой печкой. Впоследствии Павел встал и подошел к тыльному окну. Открыл его, посмотрел на темный, густой лес. Наконец тихо сказал: - На всякий случай, это окно может послужить нам вместо дверей. Тихо закрывая окно, Павел внимательно смотрел на меня, думая, понял ли я его.
   - Давай, Андрей, договоримся так: один будет спать - второй на стреме. Сначала буду я, а потом будешь ты. Не волнуйся, Андрей, нам надо привыкать к такой жизни. Плохо, что не имеется мужчин на этом разъезде. Нам нужно расспросить, как лучше добраться до фронта. По пути мы не пойдем, там всегда хорошая охрана. Это стратегическая линия, по которой быстро можно и технику с солдатами, и боеприпасы направлять к фронту. На рассвете я пойду в разведку. Хочу узнать, как ведут себя фашисты на нашей земле. А ты, когда рано придет хозяйка, расспроси, где нам найти проводника к фронту. Постарайся через нее, достать у кого - то еду. Ты совсем выбился из сил. Как я тебя доведу до фронта? Спи, не волнуйся. Утро вечера мудренее, - успокаивал меня, Павел. Я прилег на кровати, под теплой печкой, но сон ко мне не шел. Слышу, Павел то и дело, встает, ходит по комнате. За печкой заскребли мыши, иногда вспыхивали немецкие ракеты на полустанке. После первой очереди дежурства, я быстро заснул, я поменялся с ним чередованием. Перед рассветом, Павел разбудил меня:
   - Я иду, жди меня, через два часа, или полтора, но как задержусь, не волнуйся. Иди в лес, на картофельное поле. Там встретимся.
   Грохнул тяжелый засов, скрипнули намокшие двери. Павел исчез в утренней серости. Засунув дверь, я вошел в комнату. Мне стало страшно и жалко Павла. Сердце мое, предвещало недоброе.
  
   14. Я снова один. Новые испытания.
  
   Я сел на кровать и в темноте просидел до светлого утра. На рассвете пришла хозяйка дома, а Павла все не было.
   - А где ваш товарищ? - Спросила женщина.
   - Пошел на разведку, и искать что-то поесть. Мы очень голодны, почти трое суток ничего не ели, кроме того, что вы вечером дали.
  
   Хозяйка велела дочери принести нам картофеля, чтобы мы в лесу варили. В доме опасно. Когда нас врасплох захватят немцы, их обоих с дочерью фашисты расстреляют. Таковы новые порядки на нашей земле немцев.
   - Я видела несколько ваших красноармейцев, их днем заставляют работать на железке, а на ночь запирают в погреб, чтобы не охранять. С того погреба, с голыми руками не уйдешь, - рассказывала немолодая женщина.
   Ее дочь с погреба вынесла мне полную противогазовую сумку картофеля, хозяйка еще дала немного соли и несколько спичек.
   - Хорошо спасибо Вам за все. За Вашу помощь. Будьте добры, посоветуйте, где нам найти проводника к фронту, - обратился я к доброй хозяйке.
   - На это мне Вам трудно ответить. Мужчин у нас нет, на полустанке. Есть деды, которые хорошо знают наши леса, но не известно, они пригодятся вас провести. Это я могу вам сказать, вечером, как только смогу с ними переговорить - ответила женщина.
   - Хорошо, мы завтра вечером зайдем, - согласился я. Попрощавшись с вежливой женщиной и ее дочерью, я пошел на условленное место встречи с Павлом. Ветер развеял густые, серые облака, небольшие лужи покрылись тонким льдом, хотя только был еще октябрь. На условленном месте, за картофельным полем, в лесу разжег костер, поставил на него котелок с картошкой, поглядывая туда, откуда должен был вернуться Павел. Картофель вскоре сварился, а Павла не было. Я сидел на давно срезанном пеньке и ждал друга. Мне даже не хотелось, есть, было обидно от неизвестности за то, что не появляется товарищ, с которым так крепко подружился. Благовония вареного картофеля щекотали меня в носу. Что-то сосал под грудью, но я, преодолевая все, думал о Павле. Что могло случиться? Неужели он попал в руки фашистов? Нет, этого не может быть, потому что у него есть наган. В роковую минуту он покончит с собой и возьмет с собой на тот свет еще пожалуй хоть одного врага. Как хотелось бы видеть его живым и здоровым, и как всегда, улыбающимся.
   Уже высоко поднялось яркое солнце, которое мы давно не видели в лесу. Его золотые лучи просвечивали сквозь густую хвою меня, и косыми пучками падали на большую поляну. Я встал, потоптался у угасающего костра. Уже была время обеда, потому что солнце было как раз на юге, а Павла так и не было. Не дождавшись Павла, я поел почти весь вареный картофель, как-то машинально размышляя о досадном обстоятельстве. Когда я увидел, что мало оставил картофелин лейтенанту, то сам удивился, и мне стало неприятно.
   - Вот что делает голод с человеком, - подумал я.
   Вскоре сон покорил меня. Мне приснился Павел, везде вокруг земного шара, пробирается мне навстречу. Просидев до вечера и не дождавшись Павла, я решил зайти к знакомой хозяйки. Нужно было знать как дела с проводником, может она еще поможет чем - то из продуктов для меня с Павлом. Что она узнала о железке и что нового слышно в округе.
  
   15. Попытка добраться до линии фронта по чугунке
  
    Ответ хозяйки, когда я зашел в дом, меня огорчил: - Плохо дело, проводников нет, а из продуктов, то их немного, мало собрали. Позже зайдет один дед - железнодорожник и поговорит с Вами.
   - А где Ваш друг? - Спросила, наконец, хозяюшка.
   - Не знаю, как ушел на рассвете, так и не вернулся, - ответил я.
   - Жаль, его видимо, схватили немцы, - грустно сказала женщина.
   Я устроился на кровати, где провел прошлую ночь. Женщина с дочерью, возились на кухне. Через пару часов в дом зашел старенький дед с запахом смазочных материалов. Поздоровавшись, он спросил:
   - Где твой друг по несчастью?
   - Мне не известно, я хотел спросить Вас о нем. Перед рассветом он пошел искать пищу, и узнать, как чувствуют немцы здесь на железной дороге, и нет его до сих пор.
   - Возможно, случилось несчастье, и его схватили германцы, больше он нигде не мог деться, - с горечью сказал дед. Мужчин у нас нет. На разъезде остались одни женщины и дети. Фронт уже далеко, фашисты говорят, что захватили Ленинград, но я им не верю. Ленинграда им не видать, как своих ушей. Отсюда в Ленинград, не более ста километров. Тебе трудно будет пробираться лесом, а на железку нельзя идти. Там германцы заготавливают новые шпалы, собираются переделать путь на свой лад.
   - Что будешь делать сынок?
   - Что-то придумаю. Сначала, пойду, разведаю, как охраняется железная дорога.
   - Чугунка почти не охраняется. Здесь нет постоянного движения. Еще рельсы не переставлены. Часто проезжает мощная мотодрезина. Не знаю, то ли наша осталась, или германцы свою переделали на нашу колею. Она состоит из одного вагона и две - три платформы. Я не раз видел, что германцы на ней развозят новые шпалы. Она курсирует от Тарковичив, к Вырица. Вчера я трех наших посадил на платформу, между шпал. Я там работал и все знаю что к чему. Поехали мои соколы, сколько проедут - неизвестно. Пусть им Бог поможет, добраться до своих, говорил дедушка. Я внимательно слушал старого железнодорожника, который медленно, но искренне рассказывал о событиях на железной дороге.
   - В полночь, я тебя провожу и устрою на платформу. До свидания.
   Дедушка, вышел. Мы поужинали. Хозяйка снова приготовила мне вареного картофеля, соли и спичек. Все это, положил в противогазную сумку. Ждал полночь. Незаметно заснул. Разбудил меня тот дед - железнодорожник. Мы быстро добрались до первого пути. Тихо. Ни души. На втором пути стоит мотодрезина, три платформы, а между ними - вагончик. В ее небольшой кабине, никого не видно. Мне стало щекотно в груди. Я быстро вылез на переходную площадку вагона. Тихо попрощались с дедом, перелез на платформу, до половины загруженную шпалами и спрятался между ними. Через некоторое время, заработал мотор. Сначала медленно, а затем на всю мощность. Вдруг затих. Я сидел, ждал, когда поеду ближе к фронту, где сражаются мои товарищи. Но дрезина стояла. Сон одолел меня и я заснул. Проснулся от холода. Растирал руки, ноги, шевелил плечами, качал головой, пытаясь согреться. Едва - едва начало тлеть небо. Снова заработал мотор. Легко стукнул об буфер платформы. Заработали колеса. Что я делаю, что я еду? Уже изрядно светает. Как рассветет, я пропал. Не успею проехать и десяти километров. У будки рассмотрел фонарик часового. Размышлять было некогда. Заметит немец с фонариком меня и все, мне конец. Еще на каких-то бы полчаса раньше двинулась дрезина и может, все было бы хорошо, а так... Я, как безумный, вскочил и бросился в противоположную сторону.
   Поскользнувшись при падении на тонком льду, я упал. Головой стукнулся о край шпалы. Невыносимая боль головы и плеч от падения, мертвым хваткой охватила меня, а грохот колес, бил мне в уши. Трещали барабанные перепонки. Грохот вдруг затих, а я не мог пошевелиться. Невыносимо болят голова и плечи. Наконец собрав последние силы, я поднял голову. Мотопоезд с шумом исчезал в предрассветных сумерках. Я едва перебрался через третью колею и покатился с насыпи вниз, держа рукой, сумку с картофелем. Скатился вниз, проломил весом собственного тела тонкий ледок и моментально оказался в болоте. Ныли поцарапанные о щебень и шпалы руки, болело искалеченное лицо, невыносимо стучало в висках. От железнодорожной будки послышались шаги кованых сапог. Я вскочил на ноги. Боль в плече как-то утихала, но очень кружилась голова, и я едва держался на ногах. Оглянулся вокруг себя, прислушался. Тяжелые шаги все ближе и ближе. Бегом бросился к кустам, что чернели недалеко от меня. Спрятался за густым ближайшим кустом.
   - Сбежал! - Екнуло радость в груди и на сердце легче.
   Но я быстро понял, что рано еще радоваться. Быстрее и дальнейшее с этого места. Может меня, заметил тот часовой с фонариком, приближающегося ко мне, когда я был под насыпью. Дальше в кусты. Пока охрана не опомнилась, не бросилась в погоню за мной. Защищая глаза правой рукой, я пробирался сквозь березовые кусты, к тому же заросшие высокой травой. Все время оглядывался на рельсы.
   Небо быстро светлело, гасли последние звезды. Ярким пламенем загорелся край неба. Я побежал изо всех сил. Не замечая, как восходит солнце. Глаза залились едким потом, что-то кололо в боку, но я не решался остановиться. Только когда совсем запыхался, замедлил бег. Дохнул полной грудью и снова бегом. Вперед! Вперед! Скорее бы добраться до леса, что недалеко виднелся. Только там можно будет спрятаться и отдохнуть. Замедлив ход, я почувствовал, как у меня кружится голова, и появилась невыносимая жажда. Воды! Воды! Я был переутомлен. Упал на колени, пробил кулаком тонкий лед. Припав жаждущими губами к проруби, я пил целебную для меня жидкость, пил долго, с большим наслаждением. Мне показалось, что я никогда не пил такой вкусной воды. Напившись, я едва встал. Вдруг услышал в желудке острую немилосердно - жестокую боль. Она была такой неожиданной и резкой, что бросила меня на землю. Промучился более двух часов. Наконец поднялся. Опять очень хотелось пить. Пить! Нет, я не буду пить этой вкусной воды. Я медленно пошел в лес. В лесу поел вареного картофеля. Потихонечку пошел до картофельного поля посмотреть, нет ли Павла. Вот и то место где мы должны были встретиться с Павлом. Там бы сел на тот же старый пень, около старого очага. Меня отделяла от него только железная дорога. Наше условленное место было плохо видно. Я подумал: - А может там меня ждет Павел. А увидеться с ним я не могу. Переходить железнодорожный путь днем, опасно. Могут заметить патрули. Если он там есть, то вечером наверняка захочет узнать обо мне в наших знакомых. Они ему скажут, что я поехал к фронту. А я топчусь на том же месте. Болит избитое плечо, темнеет в глазах, едва не теряю сознание, дрожат руки и ноги. Ноги сами подкашиваются. Я как не на своих ногах, потому что они не слушаются меня. А в голове роятся бесконечные мысли:
   - Может Павел вечером зайдет в наших новых знакомых. Двое - это уже коллектив, а он - это сила. Одиночка ничто.
   Но и в одиночку, пока объединиться сможем, можно на что-то надеяться. Я решил подождать до вечера, перейти чугунку и зайти до наших новых знакомых. В них я узнаю обо всем. Вот с такими мыслями я медленно заснул на опушке, у картофельного поля в кустах, заранее наломав хвои и прошлогодней травы на импровизированную кровать.

Оценка: 2.44*6  Ваша оценка:

По всем вопросам, связанным с использованием представленных на ArtOfWar материалов, обращайтесь напрямую к авторам произведений или к редактору сайта по email artofwar.ru@mail.ru
(с) ArtOfWar, 1998-2018