Аннотация: Нашi муки. Наши муки. Гончарук Андрiй i Рибак Емiр
2 частина: - До лiнiї фронту. 2ч: К линии фронта. Продолжение:На украинском и русских языках
Нашi муки - в часи вiйни. Гончарук Андрiй i Рибак Емiр
3 - тя частина: -До лiнiї фронту
1. Комендантський взвод старшого сержанта Павлова - героя Радянського Союзу
Комендантський взвод старшого сержанта Павлова - героя Радянського Союзу, ще з вiйни з бiлофiнами, тепер отримав окремий наказ вiд командира полку:
--
До настання темноти прикривати вiдхiд нашої частини.
Що ми негайно зробили, вкопавшись глибоко в землю. Кожен боєць отримав свiй сектор обстрiлу по наказу старшого сержанта Павлова, який детально проаналiзував позицiї прикриття вiдходу полку.
Стояв теплий, сонячний серпневий день. Подував легенький пiвденний вiтерець, злегка погойдуючи бiлокорi берiзки, несучи запахи пилу i гарi. Довкола стояла гробова тиша. Можливо агресор проводив передислокацiю своїх вiйськових частин, створюючи основнi групи танкiв i мотопiхоти для прориву фронту. Та мабуть нiмцi не забули i про цю дiльницю фронту.
Раптом вони вiдкрили щiльний мiнометнiй вогонь, який не давав змоги пiдняти голову щоб зорiєнтуватись в повнiй мiрi в цiй напруженiй обставинi. Смертельнi осколки вiд мiн гидко посвистували навколо. Та не пройшло багато часу як нiмецькi солдати пiшли в атаку. Вони йшли в повний рiст i стрiляли на ходу з автоматiв. Щось холодне закралось менi в душу. Та сержант Павлов мав мiцнi нерви i залiзну витримку. Менi добре було видно обличчя ворожих солдат i їх холоднi посмiшки, вiд яких було не по собi. Та й наказу вiдкрити вогонь не має. Ми пiдпустили Їх до 100 - 80 метрiв. I ось для нас пролунала команда:
- Вогонь! Вогонь по фашистам!
Одночасно застрекотали три кулемета Дегтярьова. Строчили автомати ППШ, лунали пострiли звичайних магазинних гвинтiвок i снайперських з оптичним прицiлом. Коли нашi кулi почали влучати в цих зухвалих воякiв, то вони заметались, як на сковородi ще живi вугри. Їх атака захлинулась i вони покотились туди, звiдки починали наступати. Котились вони, а вiрнiше як гади повзли назад в свої окопи по землi по - рачки, так як пiд кулями вiльно не постоїш. Не могли i ранених забрати вiд щiльного, та влучного нашого свинцевого покосу живих та страшенно переляканих ворогiв.
--
Бережiть набої! - покрикуючи наказував сержант Павлов, - нам потрiбно за будь яких обставин протриматись до вечора.
Ми давно ретельно вивчили гiтлерiвськi позицiї i встановили що на цiй дiлянцi фронту в противника не залишилось нi танкiв, нi артилерiї, окрiм батальйонних мiнометiв. Фашисти час вiд часу, вели методичну пристрiлку рiзних шматкiв фронту, прощупуючи нашу оборону. Тiльки бiльш в атаку бiлої днини вони вже не ходили. Коли ж стемнiло, то взвод старшого сержанта Потапова вирушив доганяти свою вiйськову частину. Сержант залишив лише перше вiддiлення сержанта Боброва тимчасово прикривати вiдхiд взводу.
--
Товариш хiмiнструктор Гончарук! - звернувся Павлов до мене, - залишитесь iз сержантом Бобровим. В разi непередбачених обставин ти можеш його пiдтримати i дати цiнну пораду, або замiнити його. В такiй ситуацiї я не мiг нi вiдказати Павлову, нi запропонувати йому iншу пропозицiю, бо вiн був набагато практичний в таких обставинах. В нього був набагато бiльший бойовий досвiд, ще з радянсько - бiлофiнської вiйни 1939 - 1940 рокiв. Вiн подав менi руку i мiцно притис мене до себе.
--
Я надiюсь на тебе, - тихо мовив вiн на менi на прощання.
Хвилин десь через 15, командир вiддiлення сержант Бобров, наказав нам, непомiтно для ворога, залишати окопи. Що й ми по черзi робили скрито вiд загарбникiв. Так всi ми опинились за невеликим пагорбом, де вже вiльно можна було стояти на ногах. Тодi сержант Бобров повiв нас на пiвнiч, як було домовлено зi старшим сержантом Павловим, орiєнтуючись по зiрках на небi. Йшли дуже спритно, щоб наздогнати своїх друзiв по взводу. Та пройшовши деякий час, ми так i не змогли їх здогнати. Щось було не те, як домовлялись сержанти.
- Ми певне пiшли не по тiй стежцi, - сказав я.
- Павлов мусив нас зачекати.
- Щось пiшло не так як треба, - вiдповiв сержант Бобров.
- Ми повиннi наздогнати взвод i наздоженемо, - добавив вiн.
I наш невеличкий загiн рушив далi в Зоряну нiч, яка оповивала нас ховаючи орiєнтирнi прикмети людських, чи звiриних стежок. Зорi хоча мерехтiли, але не давали того свiтла, для огляду навколишньої нас природи. Скрутно було у мене на душi, та не тiльки у мене. Були навiть суперечки мiж солдатами з командиром вiддiлення по поводу напрямку куди йти, чи сiсти вiдпочити, але я був на сторонi сержанта. I все якось обiйшлося без будь яких серйозних випадкiв.
--
2. Нашi вiдступальнi маневри лiсами
З гiркими думками, ми все ж догнали своїх товаришiв лише на свiтанку. Пару годин ми перепочили, скинувши мокрi вiд роси кирзовi чобiтки. Та потiм ми жвавим темпом день i нiч попростували по незнайомiй мiсцевостi доганяти свою вiйськову частину. Ми йшли довго з короткими перервами на перекур i на невеликий перекус залишками харчiв. I з'єднались зi своїми лише на другий день. Вiд начальника штабу полку я довiдався про справжню вiйськову обстановку на той час, якою вiн сам вiдав. Це сталось тому, що я був у нього на особливому положенню, i виконував всi його доручення, бо числився в комендантськiй ротi, то вуха не закривав, коли вiн перемовлявся зi старшими офiцерами. Залишки Кiровської дивiзiї i рештки її сусiди - вiйськовi частини опинились у повному оточеннi ворогом. Для нас залишався лише один вихiд з трудного становища: лiсами, болотами виходити до своїх за лiнiю фронту.
Ми, залишаючи Батецький район Новгородчини, пiшли на пiвнiч в Ленiнградську область, по лiсових дорогах i просiках. Попереду нас в авангардi -(це я знав вiд НШ) в головi рухався розвiд - дозор, а з бокiв, бокова охорона. Простували ми цiлу нiч. Йшли гуртками i поодиноко з якоюсь вiрою в мозках, йшли автоматично ступаючи один за другим. Свинцева вата оповила все моє тiло, яке i так було мов побите ногами. Отакi були всi люди, я маю на увазi стан людей. На свiтанку ми зупинялись, копали окопи, гнiзда, готовились для оборони. Незабаром пiсля того як розвиднялось, гiтлерiвцi на мотоциклах, всюдиходах наздоганяли нас i з кулеметiв, мiнометiв i автоматiв обстрiлювали наш полу - вiйськовий табiр. А вiн пiсля всiх боїв i наших плутань по цих дрiмучих лiсах вже не був на армiйський бiльше помiтний. Потiм вороги раптово зникали, як i появлялись. Так було двома свiтанками, а на третiй ми отримали наказнашого командування залишити проти них засiдку в лiсових хащах. Ми, взвод з комендантської роти, повиннi були понадпилювати дерева, що росли бiля дороги, щоб при поверненнi зловмисникiв пiсля наскоку на нас, звалити тi стовбури на дорогу i прикiнчити нападникiв. Що ми тодi i зробили, але в нас закiнчувались набої до нашої зброї. Боєприпаси немислимо повичерпувались. Ми берегли кожен патрон, гранат майже зовсiм не було. Вони були на вагу золота. А про харчування, не могло бути i мови. Ми вже багато днiв не отримували нiяких харчiв. Їли лише ягоди чорницi, брусницi та гриби.
Вдень ми не могли рухатись великими гуртами людей. Бо як тiльки розвиднялось, фашистськi розвiдувальнi лiтаки - рами, чи костилi, як ми їх називали, несподiвано з'являлись i кружляли над лiсовим районом де ми могли на їх думку находитись, i знаходили. Тодi iншi нiмецькi лiтаки"Юнкерси" засипали лiс бомбами i стрекочучи смалили в нас з кулеметiв. Рятуючись вiд металевих фашистських хижакiв, ми несподiвано наштовхнулись на непрохiднi багнища. Незабаром до основних наших сил туди пiдтягнулись обознi частини i вся технiка, що збереглась.
Пiхота ще якось могла би пройти через це болото, але в нас був наказ вивезти всю технiку з оточення, що залишилася пiсля боїв.
З пiвночi з боєм до нас проривалася радянська дивiзiя номер 90 .
Нас одне вiд одного роздiляла вiдстань лише в 14 кiлометрiв. Але два з половиною кiлометрiв з них були непрохiдними для технiки. Штаб Кiровської дивiзiї розташувався бiля одинокого лiсозаводу, де лежали незлiченi штабелi колод зрiзаних дерев. Наша дивiзiя з iншими оточеними вiйськовими частинами всю нiч будувала - мостила переправу з цих колод через болота. Ми старанно замаскували цю рукотворну дорогу з колод вiд повiтряних ворожих розвiдникiв. Самi ж повертались до густого соснового лiсу мокрi i голоднi. Та нiмецькi лiтаки зверху все ж помiчали наш настил в болотi i вщент руйнували його.
Таке змагання продовжувалося кiлька днiв i ночей. Вночi була важка,непосильна праця зморених, голодних людей з однiєю лише Вiрою в наше Праве Дiло. А вдень продовжувалось завивання лiтакiв i бомб, свист осколкiв якi сiяли смерть та жорстокi поранення вцiлiлим людям. Нарештi одного дня ми отримали команду на знищення нашої технiки i рухатись на з'єднання з дивiзiєю номер 90, що стримувала наступ нiмцiв, якi рвались до мiста Ленiнграда. Ось так знищивши обоз зi всiєю бойовою технiкою, ми залишились у величезних важко прохiдних лiсах, у повному оточеннi ворогом. 2 тижнi ми не одержували боєприпасiв i харчiв iз - за фронту. Густий непролазний лiс не розчищений вiд кущiв i молодої порослi дерев був нашим порятунком вiд фашистських вiйськ. Та вiн i харчував нас ягодами i грибами. Були ще зеленi супи з дикого часнику i цибулi. Були узвари з м'яти, ромашки, суниць, заячої капусти та iнших лiкарських рослин, що якось пiдтримували наш фiзичний стан. Та не для всiх i не так часто як би хотiлось. Це було iнколи, спонтанно, не централiзовано, в солдатських казанках на кiлька чоловiк. Дуже хотiлось їсти i лише вiра в прорив до своїх основних вiйськових частин, якi як i ми вiдбивали атаки вiроломних сил з культурної Європи пiдтримували нас i наш дух. Не знаю який ще солдат змiг би таке пережити без елементарного харчування, побутуi стiйко воювати з переважаючими частинами до зубiв озброєного нiмецького Вермахту. На нього працювала майже вся Європа. Та дух вiдважних предкiв - ратоборцiв не пiдтинала нiяка халепа в яку несподiвано ми вскочили. Просiками i хижими стежками ми простували на пiвнiч до мiста Ленiна - Ленiнграда. Все це зiгрiвало нашi очумiвши душi i якось пiднiмало настрiй, хоча й плелись голоднi, мокрi, виснаженi. Наш одяг був покритий багнюкою, в чоботах хлюпала вода. Ноги були стертi до кров'яних мозолiв, до ран, бо ж не було часу, щоб перемотати онучi в своїх чоботах. Ми вже й не знiмали тi чоботи, бо потiм i взути не могли, настiльки попухли були ноги i вiд голоду i вiд натирань. Ми йшли вперто до кiнцевою мети - з'єднання братiв по кровi радянських солдат. Рухались вночi i коли могли, i цiлий дощовий, чи похмурий день. Прямуючи один за другим живими мертвецями, ми прислухувались до артилерiйської канонади, бо тiльки вона могла визначити лiнiю фронту.
Нарештi, на однiй з зупинок, сержант Бобров сказав: швидше б добратись до своїх, та трохи пiдкрiпитись i знову бити фашистiв до перемоги. Бити їх треба доти, доки їхнього слiду не залишиться на нашiй рiднiй землi. Дуже не хочеться даремно гинути в цьому безмежному лiсi, не знищивши цих непрошених гостей, якi прийшли з мечем на нашу землю. Вони зайняли нашi мiста i села, зухвало роз'їжджають по дорогах, а ми мучимось в лiсових хащах мокрi, голоднi i виснаженi. Яка жахлива несправедливiсть... Настала гнiтюча пауза.
Пiдiйшовши i поклавши руку на плече товариша, я втiшав його: - Не потрiбно так журитись, товариш сержант. Ми неодмiнно доберемось до своїх. Ну, в крайньому випадку, розшукаємо партизанiв якi повиннi тут бути. Бо ж з вiйськової точки зору, недальновидне б було не використати цi великi лiсовi райони без пiдпiльникiв i партизанiв. Я цiлком вiрю в те, що залишилось ще дуже багато радянських людей, якi вiрять в нашу перемогу. То вони нам i допоможуть. Вiд таких простих невеличких промов у людей свiтлiшали обличчя i в очах засвiчувались вогники надiї, а не вiдчаю, чи розпачу, який скорiш, нiж ворог, пiдточував наш дух надiї на щось лiпше.
Повiльний рух голодних, брудних, не митих тижнями, а й може i бiльше мiсяця, продовжувався. Вошi, блохи i їх бiленькi дiтки - гниди розкошували пiд цiєю брудною вiйськовою одежиною на наших немитих скелетно - образних тiлах. Та, незважаючи на все це, ми пiшки просувались далi до запланованої цiлi. Добровiльно залишатись тут не хотiли навiть пораненi i хворi люди. Мабуть в кожного з нас була єдина думка: - Якнайшвидше вийти з оточення. Але на жаль не всiм судилось дiйти до мети.
3. Вiдправка лiтаками весь вищий командний склад радянських пiдроздiлiв, що опинились в облозi ворогом, до Ленiнграду, на "Велику землю".
Хочу ще сказати про те, що наша комендантську рота, тодi мала мiцну вiйськову дисциплiну, про що не скажеш про iншi вiйськовi пiдроздiли. Можливо це було пов'язано з тим, що там дуже багато офiцерiв - вiд лейтенанта до майора, чи капiтана загинули, або були пораненi i не могли командувати своїми пiдроздiлами, хоч були з бойовими нагородами. А старший сержант Павлов обiймав посаду комвзводу, взагалi був - герой Радянського Союзу, який мав не менш, а то напевно ще бiльший вплив на солдатiв..
У нас майже всi офiцери були на своїх вiйськових посадах. Командир роти старший лейтенант Сухомлинов зi старшиною мiцно пiдтримували порядок i дисциплiну в комендантськiй ротi. Полiтрук з одним командиром взводу, (бо двох не було) теж мали авторитет серед солдатiв.
Нараз ми почули рокiт лiтака. Всi пiдвели вгору голови.
- Це нашi радянськi, з зiрочками! - пролунало безлiч голосiв.
Всi дуже зрадiли, наче заново на свiт народились. Це нам хтось з вищого командування iз - за фронту боєприпаси i продукти прислав. Як тiльки сiдав лiтак, то люди облiплювали його i обнiмали пiлотiв. Однi пiдкидували їх вгору. Другi нетерпеливi самi пробували розгрузити лiтаки. Офiцери не зразу змогли навести порядок. Наша комендантська рота сама не могла справитись з напливом голодних, змучених iстот, якi звались червоноармiйцями. Тiльки через хвилин 20 - 30 офiцери змогли дати раду цiй справi. Стрiляли вгору i вниз по - ногах з наганiв доповняючи трьохповерховою брудною лайкою на надто пiдвищених тонах. Через кiлька годин, опiсля перерахунку кiлькостi вантажу i людей, кожен iз нас отримав iз їди по три сухих галети i по п'ять набоїв до стрiлецької зброї.
В той же день цi ж лiтаки вивезли весь вищий командний склад радянських пiдроздiлiв, що опинились в облозi ворогом, до Ленiнграду. Двом раненим молодшим командирам пощасливило попасти в лiтак. На лiкарняних ношах, а то i на простих плащ - наметах лежали важко хворi i пораненi. Лiкарi в розпачi стояли бiля них i нiчого не могли зробити.
Мої очi не могли повiрити цьому...
На тих хто залишився - це справило гнiтюче враження, бо замiсть сильно хворих, чи важкопоранених полетiли до своїх нашi командири. Хоча би 50 на 50 вiдсоткiв, а то... В це трудно було повiрити, але це було. Я вiдкидав свою набридливу думку про те, що так не робиться, по - справедливостi, та вона, як та муха, ще довго докучливо бринiла, в розпухлiй головi. Нiхто з нас не обговорював цю ситуацiю, хто зi страху, хто може не по розумiнню, а хто й так не в силах це зрозумiти...
4. До лiнiї фронту окремими гуртами
Ми ж всi тi, хто залишився, отримали наказ виходити невеликими групами i навiть поодинцi. Я не знаю, хто куди виходив, чи за лiнiю фронту, чи до своєї домiвки, якщо вона була десь поруч, якщо вона находилась на територiї захопленої ворогом. Без вищого офiцерського складу солдатами не легко було керувати. З нашої Кiровської дивiзiї, утворився окремий загiн. Командування розробило окремий маршрут руху. По цьому маршруту ми сунулись доба за добою знесиленi, як черепахи, на пiвнiч на з'єднання з основними радянськими вiйськовими силами, якi захищали мiсто Ленiнград. Частина бiйцiв мучилась дизентерiєю, яка виснажувала людей до вигляду привидiв. Деякi окремi групи бiйцiв вiддiлялися вiд основної маси загону, вважаючи, що меншою групою краще буде перейти лiнiю фронту. Ось так наш Кiровський загiн розтанув прямо на очах, без достатньої кiлькостi офiцерського складу. Тут i так сили бiйцiв виснажувались навiть не за добу, а за кiлька годин. Лiк днiв, чи тижнiв в чумних головах людей виснажених голодом, ранами чи хворобою вже правдиво не сприймався.
Та тут як на зло нам, йшов майже безперервний осiннiй дощ. Одежа на нас намокла - це були лишнi кiлограми сиростi. Особливо шинелi намокали так, що це нами сприймалось, як тонни вилитого чавуну на нашi плечi.
Так ось, я пiсля роздiлу Кiровського загону опинився в невеликiй групi сержанта Боброва. Ми вирiшили рухатись вперед, доти, доки несуть ноги i б'ється серце.
Але наша гурт вже не мiг за день пройти i 10 кiлометрiв. По попереднiй домовленостi нашого вищого командування з мiсцевими партизанами, їхнi провiдники до нас по якiйсь причинi не прийшли на мiсце зустрiчi. Причини нам були не вiдомi. Можливо їм не позволила обстановка в зв'язку з якимись дiями нiмецьких вiйськ в цьому районi i вони не змогли нас розшукати. Це ж був дуже величезний лiсовий масив з чималими болотами.
По нашим пiдрахункам можливо був кiнець вересня, чи начало жовтня 1941 року. Сержант Бобров змучений голодом i дизентерiєю помер, не дочекавшись виходу за лiнiю фронту. В той бiдолашний день ми його похоронили i розпалили багаття. Фашисти на той час уже не звертали уваги на появу диму в цьому лiсi.
5. Вибiр подальших дiй. Один в розвiдку.
Трохи обiгрiвшись, я з превеликим зусиллям скинув з нiг чоботи. Сам собi не мiг повiрити, що на таких ногах можна було ходити. Це були суцiльнi кривавi мозолi на пальцях нiг i п'ятках, на опухлих ногах. Та зiгрiте моє тiло хотiло спочинку i я якось не помiтно заснув. Скiльки я спав, я не знаю. Моє виснажене тiло, було якесь кволе, зiгрiте ласкавим теплом. Хворi, опухлi ноги не тримали виснаженого органiзму. Голод вивертав мiй живiт i прямо рвав кожну його клiтину з бузувiрською методою. Та я все ж переборовши свою млiсть, важко, з якоюсь безмiрною натугою пiдвiвся i босий, без чобiт повiльно поплiвся по гриби в гущавину лiсу. Тут цього добра хватало на добрий гурт людей.
Досить скоро я назбирав їх повний солдатський казанок i з калюжi набрав каламутної води. На однiй полянi мiй нiс помiг менi найти кiлька стебелин дикого часнику i я його теж рiшив кинути у вариво. Та ще якусь траву схожу на петрушку знайшов, яка була не гiрка на смак, але давала цiлющий навар. Потiм я поставив варити так званий "маринований" суп. Так перемагаючи бiль в ногах i в усьому тiлi я ходив коло багаття. Пiдкинув сухих дров. А кругом цього багаття лежали i сидiли мої друзi по нещастю. Як тiльки я проснувся, то був весь час в роздумах: Що ж далi робити? Розпач нудив мене не гiрш нiж голод, який висмоктував всi мозки, так хотiлось їсти. Та перш нiж щось закинути в голодний шлунок я рiшив поговорити з людьми. Зiбравши всю силу волi в мiцний кулак, я звернувся до них: - Хлопцi, що ми далi будемо робити?
Полум'я в багаттi тiльки байдуже потрiскувало в цю хвилину i менi нiхто не вiдповiдав... Пауза затягувалась...
- Я думаю рухатись на пiвнiч. Хто може пiдвестись, то може зi мною пiдете? Чого ж ви всi мовчите? Чи може у вас є якiсь свої бiльш розумнi думки?
Всi, хто був бiля багаття, були надто понурi вiд розпачу i свого безсилля.
- В цьому лiсi без рiшучих дiй ми загинемо. I без харчiв ноги навiк протягнемо. Щоб цього не сталось, я пiду зараз в розвiдку, щоб знати куди нам iти. В такому станi ми болотами вже не можемо пробиратись. Нам неодмiнно потрiбно знайти людськi оселi, де ми зможемо розжитись на харчi. Без допомоги людей ми пропадемо тут даром, - сказав я друзям по спiльнiй бiдi.
Коло багаття повисла гнiтюча пауза. Менi нiхто не вiдповiдав. Почекавши ще кiлька хвилин i впевнившись що менi самому треба пiти на розвiдини ситуацiї до автомобiльної артерiї. Вона тяглася до мiста Ленiнграда.
Знову зiбравши всю свою силу волi в кулак, я з великою натугою натяг висушенi чоботи на потертi до кровi ноги i пiдвiвся. На напiвзiгнутих ногах поволi i обережно пошкутильгав до брукiвки.
Рухався я дуже обережно, боячись наступити своїми кирзами на суху гiлку, яка могла би хруснути i мене могли б учути патрульнi фрiци. Густий березняк, що розрiсся в цiй мiсцевостi , поздовж дороги, добре маскував мене. Так я непомiтно наблизився до дороги i прилiг в придорожнiх кущах. Та скоро стане сутенiти.Вдень було набагато легше спостерiгати i вивчати цей шлях, як поводження вартових на ньому. Через деякий час я знову таки з найбiльшою обачнiстю почав рухатись вздовж шосе. Серце так стугонiло, як двигун при перевантаженнях. Я озирався безупинно кругом себе i незважаючи на осiнню сiру прохолодну погоду спiтнiв, як лiтом у спеку. По шляху рухались вантажнi i легковi машини, мотоцикли з солдатами i офiцерами, або ж з вантажами. Танковi, мотопiхотнi i артилерiйськi пiдроздiли сунули мабуть на Ленiнград. Все це так гуркотiло, дзвякало i шипiло, як змахи крил залiзного змiя, пiднiмаючи якусь незрiвнянну смердоту. Вiд цього менi дуже хотiлось чхнути i дуже всерединi нудилось. Розболiлась навiть голова.
--
Це ж треба так зiпсувати чисте лiсове повiтря непроханим гостям, - глузливо подумалось менi.
Ще сiрi тiнi не перефарбувались на чорнi, але все якось почало поволi розпливатись в моїх очах. Та посидiвши бiля дороги i пройшовши чи пластуючи в деяких мiсцях я роздивився як поводяться ворожi патрулi на дорозi i те що нiмецька технiка майже безупинно рухається на пiвнiч.
Поволi я дiбрався до невисокого дорожнього мосту, що перетинав невеликий рiвчак з пониззям. Тут я зупинився недалеко бiля нього надовго, вивчаючи пiдхiд i вiдхiд вiд його. На мою думку, це було найкраще мiсце для переходу цiєї ворожої артерiї. Через пару годин моїх розвiдин ближньої мiсцини я повернувся до голодних i наче схожих на побитi яблука, жовто-зеленого кольору, обiдраних, закiптюжених бiля багаття побратимiв.
- Друзi, у нас немає iншого виходу, як перейти недалечко вiд нас шосейну дорогу, пiсля моїх розвiдин. Я обстежив наскiльки змiг, саму ближню мiсцевiсть i впевнився в тому, що це лiпше рiшення, щоб безвiсно тут з голоду i хвороб не сконати. Це буде наш добрий плюс, чи вiрний шанс.
--
А мiнуси, це то, що ця дорога весь час пiд пильним доглядом нiмецьких патрулiв i по нiй безперестанку рухаються колони нiмецької технiки. Та й одинокi ворожi машини, мотоцикли проходять надто часто одна за другою, що я й не можу гарантувати, коли ми зможемо перейти, щоб нас не замiтили. Та ще й пiшi вiйськовi патрулi. Тут треба буде наскiльки можливо швидко проскочити цю небезпечну для нас дiлянку шляху. Зробити це можна лише вночi, а тепер ввечерi попробувати пiдiйти до дороги i стежити через який час патрулi рухаються по нiй. Проте нiхто з тих хто находився бiля багаття, не наважувався iти зi мною.
6. Спроба переходу через автомобiльний шлях
В цей час до нашого багаття пiдiйшла група бiйцiв, ведучи з собою пiд руки хворого офiцера - старшого лейтенанта. Ознайомившись з тiєю обстановкою що я розказував друзям, вiн наказав переходити нам цей шлях. Наказ командира нiхто вже не обговорював.
Всi почали збиратись i я перший повiв всiх до намiченої цiлi.
Коли ми непомiтно пiдiйшли до брукiвки, то вже почтi смерклось. День невпевнено танцював на мiсцi перед вiдпочинком. Залишилось метрiв 30 чи 40 до шляху i ми залягли в кущах.
Я непомiтно пiдповз майже до самого шляху i залiг за кущиком шипшини чи свирбивусу, як його вдома називали. Тим часом машини безцеремонних нападникiв пiднiмаючи пилюку i розсiваючи вихлопнi гази по нашiй землi котилися по шляху в пiвнiчному напрямку. Невелика група солдат на чолi зi старшим лейтенантом лежала подалi вiд шосе в кущах верболозу. Окрiм технiки по шляху снували ворожi патрулi сiро - жабиного кольору, вицокуючи пiдкованими чобiтьми. Я лежав за кущем i спостерiгав, як вони парами карбували брукiвку. Лежав i мiркував, жалкуючи про те, що в нас не має жодної гранати чи вибухiвки. Це був би вiд нас їм останнiй подарунок. А то можна було б знайти мiст i пiдiрвати його. Тодi б хоч на пару годин зупинилось це нескiнчене пересування технiки закордонних душогубiв. Я забув про холод i голод. Серце обливалось кров'ю стугонячи вiд напруги страху i безсилля. Я був готовий з двома набоями в гвинтiвцi накинутись на непрошених зайд. З такими думками я чекав наказу старшого лейтенанта. Та наказу не було. Так в сторожкiм чеканнi лiпшої нагоди пролинула нiч.
На ранок ми повернулись на старе мiсце. Товаришi ледве донесли хворого офiцера. Промерзлi вiд сиростi нiчного дощику i занадто низької температури мабуть до пару градусiв тепла, та ще голоднi, ми були надто виснаженi. То й ледве добрались до багаття. Його пiдтримували хворi товаришi, якi не змогли йти з нами. Зiгрiвшись, ми зразу ж заснули. Вранцi обридливий дощ перестав йти. Вiтер розвiяв зловiснi хмари. Низько над верхiв'ям високих ялин показалось таке ласкаве яскраве осiннє сонечко, якого ми не бачили майже два чи три тижнi. Це була єдина радiсть на той час, для нас, як для дiтей.
Просушивши на сонцi i бiля багаття шинелi, штани, гiмнастерки, чоботи, ми поїли печеного м'яса, що принесли бiйцi зi хворим офiцером, i трохи набралися сил. Ми стали почувати себе краще. Неподалiк вiд багаття лежали померлi вiд ран i дизентерiї солдати. Мабуть нiхто i нiколи не взнає, де й коли закiнчили вони свiй життєвий шлях. Навiть поховати їх не було в нас сил. Деякi з нас навiть не збагнули, що деякi товаришi вже не дихають - не живi. Ми самi були нiби малими, слiпими, ще й голодними котиками - змученими вiд лихолiття. А єдиний вихiд - порятунок - це перехiд через дорогу-шосе.
Тодi я звернувся до товаришiв: - А може друзi, пiдемо до шосейної дороги вдень, коли все видно? Добре розвiдаємо пiдхiд, а вночi перейдемо дорогу i будемо йти до фронту, до своїх.
Але на мiй заклик нiхто не обiзвався.
Тiльки згодом, тихо сказав старший лейтенант: - Iди, розвiдай i доповiси менi результат. Ти маєш рацiю, днем можна краще розгледiти, тiльки це дуже небезпечно пiд носом ворогiв щось розшукувати i спостерiгати. Будь обережним там. Хай щастить тобi в цьому дiлi. Добре що ще залишились такi вiдданi i смiливi люди, як ти.
- Ну, що ви таке кажете, - знiтився я, - вiдповiдаючи йому. Таке може кожний з нас зробити.
- Та тiльки, ось бачиш, - офiцер вказав на знесилених людей рукою, - тiльки ти, змiг перебороти гнiтюче безсилля i страх, серед цих стомлених, хворих, чи поранених солдат.
Навколо багаття панувала лiсова тиша, що навiвала усiм спокiй, тiльки деколи, стогнав наш командир. Вiн вже сам не мiг пiдвестись, його звалила хвороба - дизентерiя, страшний кривавий понос i забувшись, в приступах гарячки, стогнали iншi бiйцi...
7. Я знову пiшов на розвiдини до шосейної дороги вдень.
Робити менi тут було нiчого, i я пiшов на розвiдини до шосейної дороги. Я йшов, як i ранiше дуже обережно, боячись наступити своєю кирзою на суху гiлку, яка могла би хруснути щоб не учули патрульнi нiмцi. я непомiтно наблизився до дороги i прилiг в придорожнiх кущах. Вдень другий раз було набагато легше спостерiгати i вивчати цей шлях, як i поводження вартових на ньому. Через деякий час я знову таки з найбiльшою обачнiстю почав рухатись вздовж шосе.
Поволi я дiбрався до невисокого дорожнього мосту, що перетинав невеликий струмок i втiкав в болотисту низину. Тут я зупинився недалеко бiля нього надовго, вивчаючи перехiд пiд ним i вiдхiд вiд нього. На мою думку, це було найкраще мiсце для переходу шляху по якiм рухались вороги. Пiсля розвiдин я повернувся до багаття, де вiдпочивали мої знеможенi товаришi. Там я розповiв нову картину нашого маршруту з якою я у розвiдцi частково поспiлкувався. Проте нiхто з тих хто находився бiля багаття, не наважувався iти зi мною.
- Iди сам! Бажаю тобi щасливо перейти шосе i дiбратись до своїх. Якщо не повернешся i не буде чути пострiлiв, я буду вважати, що ти перейшов тракт. Хай тобi таланить! А мене як тiльки покине хвороба, буду йти, а не зможу - то буду повзти, - сказав менi старший лейтенант.
Я зварив на вогнищi шматок м'яса, яке в мене збереглось, положив в котелок. Це був мiй шматок вiд косулi, яку ми випадково пiдстрелили i я його вже цiлу добу берiг, а погода була досить прохолодна. Менi дуже хотiлось їсти, але я не мiг собi цього дозволити, так як мене чекав далекий хiд i хто знає де й коли я зможу найти харчi. Я не знав, що мене чекає по ту сторону шосе.
Просушивши на палi онучi з чобiт, я перев'язав рани на ногах, старими, сполосканими в калюжнi водi бинтами, та й насилу взувся i повiльно пiдвiвся.
Я тихо, але схвильовано сказав: - Останнiй раз прошу вас друзi, хто може пiдвестись на ноги, то йдiть зi мною вперед! До своїх - за лiнiю фронту! Товаришi, я думаю, що не має рацiї сидiти тут i чекати вiрної смертi.
Менi нiхто не вiдповiдав. Та ось один iз старших по вiку солдат за всiх вiдмовив: - Ми ще пару днiв, тут вiдпочинемо. Тим часом загояться рани на ногах i можливо видужає старший лейтенант. Ми пiдемо по його наказу. А ти iди собi до наших щасливо! З Богом! I вiн перехрестив мене трiйкою перстiв. Це було незвично для мене, як комсомольця, але все ж було якось по домашньому. Менi стало якось теплiше, але гiркота розлуки пiдступила пiд груди.
8. Я йшов далi сам, а знiвеченi тiла й душi солдат залишались чекати Божого знаку.
Я йшов далi сам, а вони залишались. Взявши гвинтiвку в якiй було лише два набої, я повiльно пошкутильгав назустрiч в незнане. В цей час уже вечорiло. Синiло небо, але ще видно було трохи куди йти. По знайомим менi мiсцях я досить обачно пiшов вздовж тракту до шляхового мiстка, якого я запримiтив в день. Весь час старанно пильнував за вартовими, що вицокували, наче гоноровi конi, по брукiвцi. Бiля мiстка вмить стемнiло. Тiльки на пiвночi було видно спалахи полум'я. Там мабуть був фронт. Можливо фашисти захопили Пушкiно. Я пригадав це файне, старовинне мiстечко. З ним були зв'язанi мої найкращi армiйськi буднi...
Не знаю скiльки я просидiв, але не менше години, або й бiльше. Голова роїлась вiд всяких дум. Та я все ж зважився, як тiльки випала нагода переходити самому шосе. Назад вороття менi вже не було. Вперед. Тiльки вперед, до своїх.
Я зжався, як пружина, для стрибка, як менi здавалось, через небезпечний для мене шлях, по якому снували новi господарi - вороги. Сил у мене з натертими ногами не хватало, та ще сила духу надавала допомiжну сховану енергiю. Ще раз провiрив свою амунiцiю, щоб нiчого не дзвенiло, чи деренчало, i для необхiдностi пострибав кiлька раз, щоб не почув ворожий патруль, а то мене Смерть поведе з собою на той свiт.
Нарештi проїхали по дорозi нiмецькi автомашини. Стало тихо. Та й патрулi пiшли вiд мiстка в протилежному напрямку. Це була та хвилька якої я так чекав. Тодi я негайно щосили кинувся до мiстка. Коли бiг, ноги так тремтiли, що менi здавалося, що я топчуся на мiсцi. Менi треба було пiд дорожнiм мостом перейти це шосе, що пересiкало низину з рiвчаком. Ось я у цiлi. Раптом роздалися тривожнi сигнали i гуркiт машин. Яскраве свiтло вiд фар машин миттєво освiтили дорогу, мiсток i придорожнi кювети з кущами. Крiм того в цю мить пролунав пострiл з ракетницi вiйськовим патрулем. Довкола стало все добре видно, як вдень. Тодi скориставшись штучним освiтленням, я встиг помiтити по ту сторону вiд шляху з мiстком високу траву, чи очерет, в якiй змiйкою вилася вузька стежечка. Я стояв пiд мостом на який в'їжджали нiмецькi автомашини. Вони натужно гули надi мною. Їдуть i їдуть, здається, їм не буде кiнця чи краю. Та ось гул почав вщухати, в'їхала остання машина на мiсток. Тут я почув хриплi простудженi голоси "фрицiв", чи "гансiв". Їх чоботи пiдкованi металевими пiдкiвками клацали над головою. Я завмер i притис гвинтiвку до плеча. Стою. Серце з легенями розриваються. Я ось - ось розiрвусь вiд кашлю. Рукавом притис нiс i рот. Стою i слухаю, що там белькотить ворожа нiмчура. Вони щось спокiйно розмовляють, судячи по iнтонацiї, мiж собою.
- Ах i ой! Невже я iзгой! - подумав я.
--
Була би в мене гранатка, а вам дорога в пекло гадка.
--
З якою ненавистю я б метнув її на мiст. Доки би другi патрульнi солдати оговтались, я б уже був би в лiсi. В лiс вони за мною не пiдуть. Звiдки їм знати, що я не один i ледве живий, - все мiркував я.
Коли настала справжня тиша, то я швидко вискочив з пiд мосту, перебiг через канаву з водою, чи то рiвчачок, присiв i заховався в густiй травi. Потiм вiдiйшовши вiд мiстка з пiвсотнi метрiв знову присiдав i уважно прислуховувався, що робиться на шосе. Низина виявилася гнилим мочаром з болотом i з водою, i я з великим зусиллям витягував важкi, мокрi чоботи з болота. Чвакання вiд чобiт могло привернути увагу патрулiв. Сил на ще кидок, чи перебiжку вже зовсiм не було, але якось сотню метрiв я тихо пройшов. I ось я в цiлковитiй безпецi. Так переборюючи втому i бiль натертих нiг вiд мокроти, я рухався вперед. Часто падав на колiна, витягував ногу за ногою з липкого болота. Я ледве простував по вузькiй стежцi. Штани були мокрi вище колiн, гостра трава рiзала руки, обличчя, але я йшов без спочину. Та й де спочинеш, якщо скрiзь липке, слизьке болото. Дивлюсь: далеко осторонь щось чорнiє.
- Мабуть лiс, - подумав я.
- Швидше б добратись до нього. Там надiюсь не буде болота, бо на нiм не ростуть дерева. Як хочеться ступити на тверду землю, вилити воду з чобiт, присiсти i вiдпочити по - людськi, - розмiрковував знову я.
Спробував звернути вбiк, щоб швидше дiбратись до лiсу, але швидко йти високою i густою травою було дуже важко. Осока, чи то очерет заплутували ноги i я весь час падав обличчям в болото з водою. Я вимок весь, вщент. З великим зусиллям я останнiй раз пiдвiвся з багна зовсiм знесилений. Ледве знайшов стежину. Та через деякий час менi поталанило. Я натрапив на одиноку ялину, що росла на великiй купинi. Суха глиця була опущена до самої землi. Кругом нi звуку, нi шелесту, тiльки далеко на пiвночi мерехтiли жовте - помаранчевi хмари.
- Там мабуть б'ються нашi, - розмишляв я. Там мiй порятунок.
- Чи поталанить менi туди дiбратись? Чи вистачить в мене сил на такi важкi випробування? Мене вже зараз покидають останнi сили. Треба присiсти, вiдпочити, - метикував знову я.
Тодi я обломив сухi дрiбнi гiлочки з ялинки i зробив невеликий настил. Сил на скидання чобiт, щоб вилити з них воду зовсiм не було. Нi про що не думаючи повалився на настил i зразу ж заснув. Розбудив мене осiннiй дощ, холодний, як лiд. Я ледве пiдвiвся на ноги, бо був мокрий, холодний i виснажений. В головi паморочилось i темнiло в очах, а вiд холоду тремтiли не тiльки руки, а й я увесь. Помаленьку присiв на свiй iмпровiзований помiст, роззувся, вилив воду з чобiт i перев'язав рани на ногах тими ж брудними, мокрими бинтами, бо других не було. Потiм вийняв з котелка трохи вареного м'яса, що я залишив собi перед подорожжю вiд багаття, за дорогою. Трохи з'їв його, а решту залишив на чорний день, хоча мiг би зараз усе з'їсти.
- Скiльки їх, тих темних, та важких днiв, ще буде? Якою довгою буде дорога до своїх? - запитував я сам себе.
- Менi не вiдомо, яка доля чекає мене, в цiм болотi без краю, - розмiрковував я далi.
Мене навiть не лякало те, що я був один. Менi Смерть вже не раз зазирала в вiчi, а крiм неї в цiм багнищi немає на щось сподiватись. Та в цю ж мить менi стало страшно.
- В мене не має сiрникiв. Я не зможу розпалити багаття. На менi все мокре. Вiтер пронизує мою одежину наскрiзь. Тiло моє худе, настiльки худе, що я схожий на ходячий скелет. Менi треба скорiш до лiсу. Там не має такого пронизливого вiтру, зате є гриби i ягiдки журавлини, перестиглої чорницi, брусницi, - обмислював ситуацiю я.
В цю пору почало сiрiти - свiтати. Раптом в сторонцi я замiтив високого худого коня. Йому ця трава мабуть була не до смаку. Я обережно, щоб не сполохати тварину, пiдiйшов до неї. Правою рукою взяв коня за вуздечку. Хотiв вилiзти на нього, але в мене не вистачило сил. Кiнь високий, рiвний зi мною. Iду тихо з ним по стежцi, сам попереду, а вiн ззаду.
- Є в мене друг по - нещастю, слiд тiльки скористатися його помiччю. Спокiйний коник, що залишився без господаря i без його догляду, мабуть сполоханий вибухами бомб, мiн чи снарядiв, попав у цю багнюку низини з комишем, i не може знайти собi ради. Та я виведу тебе на тверду землю з хорошою травою, - мiркував собi пiд нiс.
- Як же менi вилiзти на тебе, щоб ми одне одному помогли. Зверху i виднiше, куди йти i що робити, щоб доїхати ближче до фронту, до своїх, - бубнiв я до себе, гладячи коневi його холку.
На цiй заблудлiй конячинi був довгий ремiнний повiд. Тодi я взяв його i вiд одної сторони уздечки по горизонталi попiд хвiст обв'язав коня, i прив'язав до другої її сторони. Та вилiзти не мiг, бо вiн постiйно сповзав. Прийшлося знiмати чоботи, щоб пiд черевом коня онучами зв'язати в двох мiсцях ремiнний повiд. Аж тодi я з великим зусиллям залiз на круп цього скакуна. Я мiцно схопився за гриву коника, щоб не впасти, сiдла ж не було щоб їхати верхом. Та не занадто довго менi прийшлося радiти вiд невеликої перемоги. Коневi важко було iти по мочару i вiн застряг переднiми ногами, а я клубком звалився на мочар. Розпач звалив мене у таке провалля, що я не знав що й дiяти. Пiдвiвшись, я ледве розв'язав вузли онуч з пiд змученої тварини, для того щоб сiсти на неї, а повiд добре прив'язав до вуздечки, щоб вiн не мiшав пастися i не путав її. Добре що ми зi змученою шкапою дiйшли до такого мiсця, де вiн мiг пастися, крiм осоки була добра паша для тварин, та й не так далеко був вже лiс. Сам я дуже жалкував, залишати, вiрного друга, та що з ним робити не знав. Один витягти я його не мiг, бо його переднi ноги вгрузли в багнюку по колiна. Це була моя вина, бо я був зверху на коняцi i моя лишня вага стала тою причиною, що вiн так вгруз в багнищi. Постояв трохи i вирiшив, що може iз кимсь вернусь i витягну, або скажу про нього комусь iз мешканцiв ближнього села. Вони знайдуть йому пораду.
Вирiшивши це питання, я обняв наостанку мого коника, який з такою надiєю дивився на мене, як на Бога, а я з сльозами розпачi пiшов навпростець до лiсу.
Незабаром я дiйшов до лiсу i там трохи вдалинi замiтив дим iз яскравими язиками полум'я вiд багаття. Я кинувся туди, як навiжений. Без всякого остраху, без обережностi, що там можуть бути i вороги, скоро я був бiля багаття. Кругом нього лежали, сидiли такi само знедоленi, як i я. Коли пiдiйшов ще ближче, i мене охопило ласкаве тепло по всьому тiлу, нiби пробiгли лоскiтливi мурашки, а на очах виступили сльози радостi. Це ще були сльози жалю до себе i друзiв по нещастю, та сльози ненавистi до ворога, що загнав нас, господарiв цiєї землi у глухий мокрий лiс, де багниська добре собi розкошують. Я не мiг вимовити i слова, якийсь шматок застряв в горлi. На мене товариство бiля багаття дивилось як на примару, що появилася вранцi з болота. Один iз них трохи посторонився i я всiвся бiля нього для обiгрiвання i просушування шинелi, онуч i iнших речей. Всi сидiли мовчки i дивились на мене. Обiгрiвшись i потрохи просушившись я почав розмову до лiсового товариства. Менi потрiбно було визначити думки i намiри нових товаришiв.
- Що будемо робити? Куди будемо йти? Мета в нас одна - iти до фронту, до своїх, - звернувся я до них.
Але новi як я думав - спiльники не хотiли вступати в таку розмову. Вони тiльки зиркали одне на одного i поволi сопiли, як ковальськi мiхи. Мене ж лякав голод, який тут обнiмав мертвою хваткою, любого iз нас. Крiм того всi ми багато втратили сил i нервiв, дiбравшись сюди, на край лiса, пiд величезне багнище. Щоб розiм'яти накоксоване становище бiля багаття i ввiйти в довiрливi вiдносини з новими людьми, я почав розповiдати про те як я переходив пiд мостом дорогу. Нiхто i нiяк не реагував на моє оповiдання. Нарештi коли я оповiдав про перехiд через багнисту низинку i сказав про те що зустрiв коня, деякi з скелетiв, обтягнутих лимонною шкiрою, зацiкавились цим. Троє з них зразу ж пiдiйшли до мене i запитали, де я його залишив. Я розказав їм де це було i вони пiшли в ту сторону. Я хотiв пiти i показати, але вони успокоїли мене i сказали, щоб я вiдпочивав. Лише один iз солдат, попросив мою гвинтiвку з двома набоями. Я з недовiрою дивився на них. Як свою зброю комусь вiддати? Двоє солдатiв повiльно пiдiйшли до свого третього спiльника.
Тодi один iз злиднiв, самий нахабний, просто висмикнув гвинтiвку з моїх рук. Руки в мене були надто слабкi, та й ноги добре не тримали мого тiла. Мене пронизували десятки голодних очей. Я був один... Сперечатись чи боротись я не мiг, а не те що не захотiв.
Тi троє голодних солдатiв, забравши гвинтiвку з двома набоями, пiшли на пошуки мого рятiвника - коня в очерети.
Незабаром вони повернулись, ведучи з собою такого знесиленого коня, як i всi ми пропащi людськi душi.
Кiнь, не пройшовши й п'яти крокiв по твердiй землi, на яку вiн так прагнув, як i я, упав додолу, як пiдкошений вiд двох пострiлiв з моєї рушницi... Коло багаття виник гамiр, крики та стогiн поранених i хворих, голодних людей. Хоча i я був голодним, та за той час, що я провiв з конем, я надто зблизився з ним. Я недавно давав йому свої клятви, що допоможу йому, але голоднi товаришi по зброї перевершували вагу мого жалю до коника. Я сидiв не рухаючись, а голоднi люди, якi могли пiднятись, вже облуплювали ще не остиглого коня. Хвилi нудоти клекотали в менi...
Прийшов я до тями, лише тодi коли бiля мене примощувались голоднi солдати, щоб спекти на палицi кусок конини. Передi мною лежали два куска конини, якi менi видiлили товаришi.
М'ясо весь голодний люд варив в солдатських котелках, запiкав на загострених палицях, чи просто на жару вогнища. Мiй страшний голод перехилив мої почуття жалю i совiстi десь на якесь звалище смiття. Життя є життя. Через деякий час, вгамувавши голод, я знову завiв тему, про нашi майбутнi плани.
Я поцiкавився: - Хто пiде зi мною на пiвнiч, до фронту?
Всi мовчали, мов води в рот набрали, а дерева гiллями хитали, вони тут сили волi у людей не спостерiгали.
Було ясно: однодумцiв тут не знайдеш.
Вечорiло. Помiркувавши деякий час, я заночував бiля багаття. До ранку трохи перепочив. Вранцi перев'язував рани на ногах, готуючись в далеку дорогу. Але мене свердлила думка про мою зброю, менi її нiхто не вiддавав, а я не знав як пiдняти це питання. Я, один, i у тих трьох чоловiкiв сам не зможу її забрати, якщо вони самi добровiльно менi не вiддадуть.
11. Новий товариш - Павло.
Раптом iз - за кущiв вийшов червоноармiєць. Обличчя його було свiже, сам стрункий i пiдтягнутий вiйськовослужбовець, як на малюнку зi Стройового Статуту.
- Ви що, товаришi, думаєте тут зимувати, що так дровами запаслись? Розвели таке пекло, аж в небi жарко! -
рiзко промовив до нас невiдомий.
--
Не тiльки зимувати, а й вiкувати будемо тут. Видно наша пiсенька проспiвана, а доленька приречена. Тут буде наша могилка, - вiдповiв хтось iз хворих.
--
Нi! Нi! - Вистачить вже затягувати похоронну пiсеньку, та сiяти тут панiку, - перебивши дальшi панiвнi промови, вiв далi невiдомий.
--
Хто може пiдвестись, наказую: Вперед! Тiльки вперед! Пiдемо до лiнiї фронту. Там перейдемо фронт. Вiн у нiмцiв не дуже щiльний, нам головне добратись до фронту, - сказав новачок.
Але на його промову нiхто не пiдвiвся. Я ж вже стояв збираючись iти. Троє нахабних солдат, що вчора висмикнули в мене гвинтiвку повiльно пiднялись i зникли в кущах.
Пройшло декiлька напружених хвилин мовчання. Невiдомий теж мовчав i з цiкавiстю роздивлявся на хворих червоноармiйцiв. Я пiдiйшов до невiдомого. Його i мої намiри спiвпадали. Я вiдвiв йог трохи вбiк i коротко розказав iсторiю як мене силомiць роззброїли i забрали гвинтiвку.
Незнайомець швидко витяг з кишенi наган i звернувся до присутнiх: - Хто забрав гвинтiвку у цього червоноармiйця? Негайно повернути! Що за анархiя чи бандитизм тут серед радянських солдат розвiвся?!
Та тi що вiдбирали в мене гвинтiвку втекли в кущi - згадав я. Та й доганяти їх я був надто кволий, а новий товариш їх не знав. Я сказав йому про це. Вiн сказав, що я надто пiзно про це пiдказав йому. Сам кинувся вiд вогню, то в одну то в другу сторону, але нiкого не знайшов зi зброєю.
Ховаючи наган в кишеню вiйськовослужбовець сказав: - Добре! Мене звуть Павлом. Хто пiде з нами?
- Я рад би пiти, та не можу звестись на ноги, - сказав один iз хворих.
Бiльш нiхто не вiдповiдав i не збирався iти до лiнiї фронту на заклики Павла. Я домовився з ним, що пiдемо разом i через хвилин 5 - 6 ми це зробили. Йшли ми на пiвнiч, по лiсу через якiсь чагарники, молоду поросль кущiв i дерев, та чули шелест листя, та хвої дерев вiд подихiв вiтру. Пройшовши так декiлька кiлометрiв, ми натрапили на лiсову дорогу, на якiй було помiтно недавнi слiди вiд колiс воза. Рiшили йти по цьому слiдi по цiй дорозi. Павло весь час мовчав. Я ледве встигав за ним, хоч вiн i рухався досить помалу. Нарештi я не витримав i звернувся до нього: - Бачите, тут недавно хтось проїхав. Десь недалеко мусить бути село. Там можуть бути ворожi солдати.
Павло пильно подивився на слiд i спокiйно промовив: - Десь недалеко дiйсно буде якийсь населений пункт - село, хутiр, або якась залiзно - дорожня станцiя. Та ми по обстановцi чи обiйдемо, чи випросимо харчiв на дорогу, або узнаємо де ми знаходимось i куди нам далi рухатись. То так як ми говорили ранiше йдемо цим ледве помiтним на цiй дорозi слiдом.
Незабаром пустився дрiбний нудний дощик i знявся пронизливий вiтер, який видував все тепло з наших кiстлявих тiл. Ми знову йшли мовчки, ледве переставляючи ноги. Нашi шинелi промокли до ниточки i стали як важкi мiшки з мукою. Я зовсiм вибився з сил. Тодi я тихо мовив товаришу: - Далi я йти вже не можу. Iди сам, бо я тебе дуже гальмую.
Так я вперше звернувся до нього на ти, так як вiн виглядiв набагато старше мене i менi думалось, що вiн з офiцерського складу.
- Так не буде! Разом з самого початку почали йти, то так i пiдемо до кiнця нашого руху, до своїх, за лiнiю фронту. Я теж змучився, будемо вiдпочивати.
Ми звернули в густий лiс i почали шукати якесь пiдходяще мiсце для вiдпочинку. Ми голоднi i мокрi, але не падаємо духом, бо дуже радi - подолали добрий десяток кiлометрiв у перший день руху. Знайшли затишне мiсце. Павло оглядаючись навкруги промовив: - Тут вiдпочинемо! В мене є запальничка, зараз розведемо вогонь посушимось, а завтра пiдемо далi. Можливо завтра натрапимо на село i прийдеться все таки просити у людей якийсь харч, бо не дiйдемо так до фронту. Зiбравши трохи сухостою, ми розпалили невелике вогнище. Вже смеркалось. З насолодою грiлись i сушили мокрий одяг. Я дiстав з за пазухи, замотане в ганчiрку, закопчене ще бiля того багаття м'ясо i пiдiгрiвши його на вогнi роздiлив його з новим товаришем, залишивши деяку частку на наступний день. Нам припало десь по 200 грам.
Павло з цим погодився, промовивши: Так, так, досить! Ми не знаємо свого мiсця перебування, не знаємо скiльки нам ще треба блукати по цьому лiсi. Попоївши, ми наламали глицi з ялинок, вимостили настил i лягли спати. Та сон не йшов, хоч ми й були дуже стомленi. Думки роїлись в головi: - Як дiбратись до своїх, та де дiставати провiзiю. До фронту, по наших неточних розрахунках, бiля пiвтори сотнi кiлометрiв. Добре зiгрiвшись, я запитав Павла:
Якщо ми випадково знайдемо якесь поселення, а там будуть нiмцi, що буде? В мене документи солдата i втому числi комсомольський квиток. Та й що з того? - на моє запитання, запитує товариш. Нарештi вiн каже: нiмцi добре знають, якi тут оточенi вiйськовi частини. Вони їх зараз не цiкавлять, бо вони не боєздатнi. Дуже добре що ти нагадав про це. Зараз нам негайно необхiдно заховати мiй партiйний i твiй комсомольський квитки. Нам на всякий випадок треба бути готовим на всякi негаразди, бо ми все ж в тилу ворога i їх все бiльше коли приближаємось до лiнiї фронту. Зараз же берiмося за цю важливу справу. Мiй однодумець дiстав з кишенi шинелi небезпечну бритву i пiсля того як зняв її з себе, розпоров нею петлицi шинелi. Потiм вiн роздiлив партквиток на двоє, вставив пiд петлицi шинелi i акуратно став зашивати його. А менi побратим вiддаючи бритву спокiйно сказав: - Коли настане наш вiльний час ми цi квитки зшиємо докупи i вiн буде як новий. Головне щоб номер з печаткою були добре видно на квитку. Зашиваючи свiй комсомольський квиток я коротко розповiв про себе своєму новому приятелевi.
- Родився я в Українi, майже на березi непокiрного блакитного Днiстра, що величаво несе свої чистi гiрськi потоки в Чорне море. Це за 15 - 20 км вiд нього в мальовничому селi Слобiдка Лiтнiвецького повiту, а зараз Новоушицького району. В Слобiдськiй школi я закiнчив сiм класiв i вступив в Новоушицький технiкум механiзацiї де i навчався. Але на другому курсi в 1939 роцi я захворiв, в мене заболiли очi, та все ж був переведений на третiй курс i вилiкувався. I осiнню 1940 року був призваний в ряди Червоної Армiї. Спочатку служив в Ленiнградi. А з 1 сiчня 1941 року почав навчатись в Пушкiнськiй окружнiй школi хiмiнструкторiв.
Я дещо взнав i про свого супутника Павла.
В 1939 роцi вiн закiнчив полiтехнiчний iнститут. Працював Павло на Кольському пiвостровi на якомусь пiдприємствi на iнженернiй посадi. Цiєї весни вiн переїхав в Ленiнград, де живуть його батьки. Батько працює викладачем нiмецької мови при iнститутi i Павло бездоганно володiє нiмецькою мовою. Мати його часто хворiє, не працює. Сам Павло в Ленiнградi перед вiйною працював iнженером на Кiровському заводi. Та почалась ця чорна, гiрка, страшна вiйна, вiд постiйних вбивств одних людей другими людьми. У всiх фахiвцiв Кiровського заводу i в тому числi, i в мого побратима Павла, був захист вiд призову в дiючу Армiю, на фронт, так називали цей захист - бронь. Та люди за покликом серця рвалися захищати свою сiм'ю, рiдню, своє мiсто, затишний куточок своєї рiдної Батькiвщини.
Так Павло через пiвтора мiсяця разом з такими як i вiн добровольцями Кiровського заводу був призваний в першу Кiровську добровiльну дивiзiю. На фронтi вiн був першим номером при кулеметi "Максим". Та потiм коли були великi втрати не тiльки солдат i сержантiв, а й офiцерiв, то так як вiн мав вищу освiту, то йому присвоїли воїнське звання - лейтенант. Тодi Павло в полку прийняв для командування взвод зв'язку.
- Понад три тижнi ми затримували фашистiв. А дальше що? Далi сам бачиш результат. Де дивiзiя? Де корпус? Хто i як командує? Чому нiмцi вже десь пiд Ленiнградом? Як за такий короткий строк таку велику радянську територiю наша славна Червона Армiя залишила нiмецьким загарбникам?
- Сам собi не можу дати вiдповiдь i не можу мовчати. Серце щемить, душа болить. Вiдходили, вiдходили, а далi куди iти i нема де дiватись, - з гiркотою сказав Павло.
- Але ж потрiбно шукати вихiд, - сказав я.
Так, слiд шукати вихiд, i ми його будемо шукати, - вiдповiв Павло.
12. Клятва побратимiв
Тiєї ж незабутньої для нас обох ночi, ми урочисто поклялись один одному: - Якщо нам не пощастить перейти фронт - ми будемо боротись з ворогом в його тилу. Хай фашисти знають, що весь народ непереможений, якщо хтось iз цього непокiрного плем'я чинить перешкоди їм зi зброєю чи вибухiвкою в руках.
- Смерть фашизму! - вигукнув Павло.
- Смерть нiмакам! - викрикнув i я теж.
Павло глянувши на мене, докiрливим батькiвським поглядом, поклав руку на плече i спокiйно
промовив:
--
Це не дуже гарно, товариш комсомолець. Нацiя є нацiя. Ернст Тельман теж нiмець, але вiн наш друг. Його зараз фашисти тримають в неволi. Тримають, бо бояться, своїх, нiмцiв, маючи iнший погляд на життя. Поховати фашистську чуму - це наше спiльне завдання. Ну, що ж будемо боротись з цiєю чумою! Я думаю що ти згiдний зi мною.
--
Згоден, згоден цiлковито! - палко пiдтримав я його.
--
Прогресивне людство усього свiту не дозволяють, щоб чума розповсюдилась по всiй планетi. Нiмецький народ, як був так i буде iснувати, тiльки вiльний, i чистий без цiєї напасти. - закiнчив вiн
На цьому закiнчилась наша перша розмова.
Я прокинувся перший. Лежав тихо, не мiг поворухнути натертими ногами. Пригадував вчорашню розмову з Павлом. Незабаром проснувся i Павло. Швидко пiдвiвся я на ноги, як не було вчорашньої втоми. Широким кроком пiшов в сторону, вiдшукав калюжу води i став вмиватися. Я спробував наслiдувати його приклад, але менi не вдалось. Я не мiг. Дуже болiли рани на ногах, паморочилося в головi, я був багато слабший за Павла. Розмочивши росою засохлi бинти, я взувся i повiльно пiшов до калюжi вмиватись. Потiм з'їли решту вареного м'яса i рушили в дорогу. Незабаром пустився дощ. Iти було дуже важко.
Нарештi ми побачили велику поляну. По всiх ознаках, можна здогадатись, що тут люди косили сiно. Ми зрадiли! За пiвсотнi метрiв, за крутим поворотом побачили два великих сараї, доверху наповненi запашним цьогорiчним сiном. Тут вирiшили заночувати, хоч до вечора було майже двi години. Сили вичерпувались, з кожною хвилиною. Мокрi шинелi притискали до землi, здавалося на плечах не шинелi, а центнер пiску. Нестерпно пекли натертi рани на ногах. Втома перемогла бiль i ми заснули з твердою думкою, - завтра йти вперед, тiльки вперед, до фронту. Другого дня, ми не зустрiли жодної душi, крок за кроком iшли вперед. Не знали яка доля чекає нас. Але ми були радi. Що за три днi подолали понад п'ятдесят кiлометрiв.
13. Картопляне поле. Добрi, рiднi радянськi люди!
Пiд вечiр, ми з Павлом натрапили на невелике картопляне поле, оббите тонкими ялинковими жердинами. Пiшли шукати картоплю. Але дiлянка була так вибрана, що ми за пiвгодини найшли по двi маленькi бульби. Розчарованi, покинули дiлянку. Повернувши налiво, побачили одну, другу, третю хату...
- Що будемо робити? - ледве тримаючись на ногах, тихо запитав я.
- Зайдемо до першої хати вiд лiсу, погрiємось, може розживемось харчiв. Нам сiрникiв треба, запальничка вже не працює, немає бензину, - вiдповiв Павло. Я завагався, вiрнiше, боявся заходити в хату, нiяковiючи тихо сказав:
- Тут можуть бути фашисти. Ми в ворожому тилу, ризиковано заходити в хату.
- Так дорогий товаришу, ми далеко не пройдемо, - вiдповiв Павло, - нам потрiбно шукати порятунку в радянських людей. Тiльки з їхньою безпосередньою пiдтримкою ми зможемо дiйти до фронту, а самi загинемо.
Обережно, йдучи вздовж тину, добрались до першої хати. На порозi сiней, нас зустрiла не молода жiнка i худенька дiвчина, рокiв дванадцяти. Жiнка, побачивши нас, сплеснула в долонi i схвильовано сказала:
- Ой, Боже мiй! Ви хочете в хату, погрiтись? Наша артилерiя ночами обстрiлювала. Нам не було де дiтись.
- То вже пройшло, матусю, - сказав Павло. - А ваша хата, для нас буде справжнiм курортом.
- Ну, якщо так, то прошу в хату, - вiдповiла господарка дому. Ми зайшли в чисту половину хати. Нас вмить, охопило теплом, по обличчю покотились сльози.
- Вибачте, дорогi товаришi, а поїсти я Вам, не маю що дати. Фашисти все чисто забрали, - сказала господиня.
Повiльною ходою пiшла на кухню, через декiлька хвилин винесла нам трохи вареного гороху в мисцi i декiлька картоплин в мундирах. Все це вона поставила на стiл.
--
Вибачте, це все, що в мене є. Їжте на здоров'я, а ми з дочкою пiдемо в лiс, ночувати, - сказала господиня дому.
- Гарно дякую Вам, за вечерю i притулок на нiч, - сказав я.
--
Ми пiшли, а ви можете ночувати в хатi, але будьте обережнi: в двостах метрах звiдси, на роз?їздi нiмцi.
--
Вiйна. А вночi у цi часи дiвчатам i жiнкам безпечнiше в лiсi ночувати, або у родичiв, в гуртi. Вночi любi люди здебiльшого якоюсь злою хворобою хворiють i можуть наробити нам лиха.
Сказавши це, вона швидко зникла за дверима. Ми з Павлом повечеряли, роздiлись, засунули дверi i посiдали на лiжко, пiд теплою грубкою. Згодом Павло пiдвiвся i пiшов до причiльного вiкна. Вiдчинив його, подивився на темний, густий лiс. Нарештi тихо сказав: - На всякий випадок, це вiкно може послужити нам замiсть дверей. Тихо причиняючи вiкно, Павло уважно дивився на мене, мiркуючи чи я зрозумiв його.
- Давай, Андрiй, домовимося так: один буде спати - другий вартувати. Спершу буду я, а потiм будеш ти. Не хвилюйся, Андрiй, нам треба привикати до такого життя. Погано, що не має чоловiкiв на цьому роз'їздi. Нам потрiбно розпитати, як краще добратись до фронту. По колiї ми не пiдемо, так завжди охорона. Вдосвiта я пiду в розвiдку. Хочу довiдатись, як поводяться фашисти на нашiй землi. А ти коли рано прийде господиня, розпитай де нам найти провiдника до фронту. Постарайся через неї, дiстати харчiв. Ти зовсiм вибився iз сил. Як я тебе доведу до фронту? Спи, не хвилюйся, ранок вечора мудрiший, - заспокоював мене, Павло. Я прилiг на лiжку, пiд теплою грубкою, але сон до мене не йшов. Чую, Павло раз по раз, встає, ходить по кiмнатi. На печi шкряботять мишi, iнколи спалахують ракети. Пiсля першої черги вартування, я швидко заснув. Перед свiтанком, Павло розбудив мене:
- Я iду, чекай мене, через годину, пiвтори, як затримаюсь, не хвилюйся. Iди в лiс, на картопляне поле. Там i зустрiнемось.
Гуркнув важкий засув, скрипнули намоклi дверi. Павло зник в темрявi. Засунувши дверi, зайшов до кiмнати. Менi стало страшно i жаль Павла. Серце моє, вiщувало щось недобре.
14. Я знову один. Новi випробування.
Я сiв на лiжко i в темрявi просидiв до ранку.
А ранок якось повiльно прокрадався до хати. Мерхле свiтло нового осiннього дня досить лiниво проникало крiзь вишневi крони i спадало туманними сiрими клаптями на опале листя, i через вiкно до самої хати де самотньо я нудьгував.
На свiтанку прийшла господарка дому, а Павла не було.
- А де ваш товариш? - запитала жiнка.
- Пiшов шукати щось поїсти. Ми дуже голоднi, майже три доби нiчого не їли, крiм того, що ви ввечерi дали, та й в дальшу дорогу щось потрiбно, а у Вас весь час просити совiсть не позволяє. Ґаздиня подивилась на мене сумними очима, але нiчого менi не сказала.
Господиня наказала дочцi принести нам картоплi, щоб ми в лiсi варили. В хатi небезпечно. Коли нас зненацька захоплять нiмцi, їх обох з дочкою фашисти розстрiляють.
- Я бачила декiлька ваших червоноармiйцiв, їх днем примушують працювати на чугунцi, а на нiч запирають в погрiб, щоб не охороняти. З того погреба, з голими руками не втечеш, - розповiдала господиня.
Дочка винесла менi повну протигазову сумку картоплi, господиня дала солi i декiлька сiрникiв.
- Щиро дякую, Вам за все. За Вашу допомогу. Будьте добрi, порадьте, де нам знайти провiдника до фронту, - звернувся я до доброї господарки.
- На це, Вам важко вiдповiсти. Чоловiкiв в нас не має, на полустанку. Є дiди, якi добре знають нашi лiси, але не вiдомо, чи вони згодяться вас провести. Це я можу Вам сказати, завтра ввечерi, - вiдповiла жiнка.
--
Добре, ми завтра зайдемо ввечерi, - погодився я.
Попрощавшись з домогосподаркою i її дочкою, пiшов на умовлене мiсце зустрiчi з Павлом. Вiтер розвiяв густi, сiрi хмари, невеликi калюжi води вкрились тонким льодом, хоч тiльки був кiнець вересня. На умовленому мiсцi, розпалив багаття, поставив на нього котелок з картоплею, поглядаючи туди, звiдки мав повернутися Павло. Картопля незабаром зварилась, а Павла не було. Я сидiв на давно зрiзаному пеньку i чекав друга. Менi навiть не хотiлось їсти, стало шкода товариша, з яким так мiцно подружився. Пахощi вареної картоплi лоскотали в носi. Щось ссало пiд грудьми, але я переборюючи все думав про Павла. Що могло трапитись? Невже вiн потрапив в руки фашистiв? Нi, цього не може бути, в нього є наган. В фатальну хвилину вiн покiнчить з собою. Як хотiлось бачити його живим i здоровим i як завжди, усмiхненим.
Ясне сонце вже високо пiднялось, золоте промiння просвiчувало крiзь густу глицю i косим пучком падало на мене, i на велику поляну. Я звiвся на ноги, потоптався бiля згасаючого багаття. Вже було бiля дванадцяти, а Павла так i не було. Не дочекавшись Павла, я поїв майже всю варену картоплю. Менi стало соромно.
- Ось що голод з людиною робить, - подумав я.
Незабаром сон скорив мене. Менi приснився Павло, що скрiзь кулi, пробирається менi назустрiч. Просидiвши до самого вечора i не дочекавшись Павла, я вирiшив зайти до знайомої господарки. Потрiбно було знати як справи з провiдником, з продуктами харчування.