ArtOfWar. Творчество ветеранов последних войн. Сайт имени Владимира Григорьева

Гончарук А.П., Рыбак Э.И.
Наші муки. 3 частина. Знедолені

[Регистрация] [Найти] [Обсуждения] [Новинки] [English] [Помощь] [Построения] [Окопка.ru]
Оценка: 3.00*4  Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Наші муки. 3 частина. Знедолені. Наши муки. 3 часть. Обездоленные. На украинском и русском языках


   Наші муки в часи війни. 4 частина. Знедолені.
  
   Як я попав у полон.
  
   Я проснувся, коли вже смеркалось. В небі мерехтіли далекі вечірні зорі. Вже грунтовно похолодало. Від ближнього ставка тягнуло мерзлякуватою вогкістю. Тоді я рішив пошукати свого товариша Павла. Після моєї зустрічі з ним на краю ліса біля великого багнища, у багаття з оточенцями Червоної Армії і подорожі до залізничного переїзду, я його кілька днів не бачив. Бо ж він так і не повернувся, як пішов на розвідини місцевості і дії тут нового німецького порядку.
   Мені треба було перейти залізницю і вийти на те картопляне поле, де ми з Павлом домовлялись зустрітись.
   Я вийшов на просіку з лісу, уважно приглядаючись до кожного куща. Голова вже майже не боліла, але все таки я ще почував себе кепсько. Йшов тихо вперед. Та все міркував про те, що там так пізно Павла не може бути і треба зайти до гостинної хати. Там я довідаюсь про Павла. Чи заходив він до господарки з дочкою, чи ні.
   Ось так, розбитий горем, важким відчаєм, я повільно пройшов не більше сотні метрів. Раптом із-за високих ялин, на вузькій стежці, що перетинала просіку, мов привиди, появились два німця. Вони, мабуть, йшли від ставка, який виднівся в стороні. Німці, побачивши мене, гукнули мені:
   - Halt! Halt! - Стій! Стій! І знову: - Halt! Halt! - Стій! Стій! - роздалися їх тривожні голоси. Вони, - Бодай би вас обох чорти в Тартар забрали, - були від мене, не більш чотирьох метрів.
   - Оце так скочив у халепу, наче до могильного склепу!
   Один із них, як нічна птаха, сова яструбина на мишеня, вихором кинувся на мене. Я зміг лише повернутись спиною і ступити перший крок. Та він вже був поруч і зірвав з моєї голови пілотку, і щось до мене гнівно по - німецьку загарчав:
   - Hallt! Hallt! Stoppen! Stehen oder die Stadt! Wer sind Sie? Was machst du denn heir? - Стій! Стій! Зупинись! Стій на місці! Хто ти такий? Що ти тут робиш?
   Але я його зовсім не розумів. Цей перший солдат зім'явши мою пілотку, щось вирвав з неї і жбурнув мені її прямо в очі. Аж тоді я здогадався, що він вирвав. Це була червона п'ятикутна червоноармійська зірочка.
   А другий вояка вдарив мене ззаду прикладом автомата в праве плече і розлючено закричав: - Kom mit uns! - Підемо з нами! - Vorgehen! - Йди вперед!
   Що спочатку, та й тепер, я не розумів жодного слова від них. (Пізніше я буду знати напам'ять ці жорстокі для в'язнів слова.)
   Другий гітлерівець схопив мене за руку і силоміць кинув мене, мов кошеня, до долу перед собою. Я, як сніп, звалився з даху вниз. Він вихопив к кобури наган і націлив його мені прямо в праву скроню. На мене посипались удари кованих чобіт. Потім, задоволені і стомлені, німці заверещали: - Vorvarst! Vorvarst! Vorvarst! Schnell! Schnell! Schnell!
   - Вперед! Вперед! Вперед! Швидко! Скоріш! Скоріше!
   Я ледве піднявся. Та думаю собі: От іроди прокляті, не стріляють, а тільки лякають. Але я на своїй землі і мені нічого боятися від ваших погроз зброєю та биттям лежачої людини. А вам тут довго не утриматися, коли ви такі дві вгодовані свині хапаєтесь за зброю. Вона все одно вас не врятує. Прийде чорний день і до вас. Дочекаюсь я його чи ні, мені вже якось байдуже, але цей гріх Бог запише на ваш рахунок. А сам я себе корив так: який же я нікчема та бовдур нетесаний, бо попав у полон...
   Від удару прикладом автомата в плече, разом з чутливими дотиками міцних, добрих німецьких чобіт, в мене тремтіли руки і ноги. Я ледве тримався на ногах.
   Окупанти, під дулом автомата, повели мене на залізно -дорожній роз'їзд. Ось таким чином я опинився в німецькому полоні.
   Йдучи під постійну штовханину мені в спину і викрики солдат, я нарікав на свою долю, і на свою необережність. Та ще проклинав тих солдатських нахабнів, що відібрали в мене гвинтівку з двома набоями. Я б певне встиг би вбити, чи ранити хоч одного фашиста. А тоді міг би бути інший розклад теперішнього часу. Можливо на цьому був би чи кінець мого страждання, чи радість маленької перемоги над ворогом. З болем в серці я згадав про свого товариша, Павла. Де він? Що з ним могло трапитись? Чи живий він, чи ні?
   - Так, я знедолений, але мій дух Свободи вами не зламаний. Я ще не переможений. Не на того нарвались. При мені комсомольський квиток і я комсомолець. Я буду тікати з цього ганебного полону і шкодити цій налагодженій, муштрованій німецькій машині нацизму. Псувати буду при першій нагоді скрізь і всюди.
   Я, вірний своєму народу, своїй Батьківщині, і військовій присязі, яку я давав. А ще я згадав про присягу, яку я дав Павлу у лісі, біля палаючого багаття.
   Я не хотів бути людиною без честі, бо я слово дав.
   Ось такі думки висвічувались в моїй голові між болісними повідомленнями постраждалого тіла.
  
   Зустріч з Павлом у неволі.
  
   Через деякий час мене привели на залізничний роз'їзд. Тут була німецька комендатура. Солдати, що привели мене, здали мене вартовому, який охороняв півтора десятка таких, як і я знедолених радянських військових. В цій групі, в центрі стояв Павло з підбитим оком і перев'язаною брудною ганчіркою рукою. Ми гаряче кинулися один до одного. Невимушені сльози гіркоти і ніжності виступили в наших очах. Ми знову з Павлом були разом, але тепер в німецькій неволі. Я щиро зрадів побачивши товариша. Він щось певне придумає для нас обох. Ми будемо тікати і боротися проти фашистів. А вони штовхали нас прикладами і багнетами гвинтівок. Били прямо в обличчя з будь якої причини. І при тім раділи, реготали від своїх витівок, так видно було, що вони насолоджувались значною перемогою над Червоною Армією на той час.
   А я ненавидів цих новоявлених господарів нашої землі, а на ділі - шкуродерів, отруєних ідеологією націонал - соціалізму.
   Я споминаю, як вони в той час вишикували нас - знедолених, полонених солдат в три в шеренги. Тоді нам видали по сто грам хліба на людину і повели всіх до погреба. А потім, щоб скоріш діло в них йшло, вони почали прямо зі сходів в погріб штовхати багнетами нам в спину, зіштовхуючи всіх вниз. Змучені люди від хвороб, ран, підневільна примусова праця, скупий раціон харчування (вода і кусень хліба) не могли втримати рівноваги і падали, чіпляючись один за одного. Вартові закрили важкі залізні двері. Їх жалюгідний скрегіт різко штрикнув вуха і розірвався в голові.
   Я боляче впав на тверду долівку і добре потовк собі ноги, бо на мене теж ще впали якісь худорляві, і мляві тіла. Нас накрила страхітлива темнота, сирість і холод старого льоху. Постогнуючи і клянучи на чим світ стоїть, ми нарешті якось розмістились в цій кам'яній печері - мишоловці. Згодом, я призвичаївся до темряви і насилу відшукав Павла.
   Це була перша, незабутня для мене, ніч жаху - фашистського полону.
  
   Розповідь Павла про те, як він попав у полон.
  
   Павло розповів мені, як він сам потрапив у неволю.
   Це було того ранку, як Павло рушив з хати, де ми спочивали після довго переходу по лісі, в розвідку.
   Все відбулося теж раптово і по його необережності, і по військовій неосвіченості.
   - Я не встиг дійти до залізниці, як із-за стоячої на колії мотодрезини, вискочили два німці, - розказував Павло.
   - Один з них, бачачи червоноармійця з червоною зіркою на моїй пілотці, вдарив мене прикладом автомата прямо в обличчя. Німець без будь-яких розмов ледве не вибив мені око, яке залилось кров'ю і опухло. Я впав на один бік, виставивши під себе руку.
   - Steh auf, du, Schwein! Піднімайся, ти, свиня! - закричав другий гітлерівець до Павла.
   - Я, встаючи на ноги, сунув руку до кишені, де знаходився наган, - розказував далі Павло. Але другий солдат схопив за мою руку і викрутив її мені за спину, а наган висмикнув з моєї руки. А потім ще щосили вдарив прикладом по руці, боляче пошкодивши її, яка загорілась пекельним вогнем. В мене потемніло в очах. Я ледь не втратив свідомість.
   - Vorvarst! Vorvarst! Schnell! Schnell!
   - Вперед! Вперед! Швидко! Скоріше! - голосно верещали шваби, болісно штовхаючи мене в спину стволами зброї.
   Біль пошкодженої руки вирувала в моєму глеку, але значні, грубі, неабияк - міцні удари нелюдів підтримували мій хід в полон. Конвоїри які вели мене, вважали мене за партизана. Але привівши мене в комендатуру, окупанти розібрались, що я солдат - оточенець і таких партизанів не буває. Це я узнав, тому що я володію німецькою мовою. А ще я взнав про те, що окупанти в комендатурі думають, що партизанів в цих лісах не має. То ж вони приказали солдатам відвести мене в цей погріб до військовополонених, - так закінчив своє оповідання Павло.
  
   Злигодні в холоднім і сирім льоху.
  
   Я з тривожними думками, в невідомім чеканні для всіх, просидів разом з Павлом і іншими бранцями цілу ніч, та майже цілий день в холодному погребі.
   Нарешті клацнув замок і відкрились важкі двері. Денне світло після темряви осліпило нас. Очі, обпекло вогнем, наче від смолоскипу. Вони, бідні сльозились, плакали від болю, бо такий раптовий перехід від тривалої темряви до світла болісно їм дошкуляв. Теплі, осінні промені водночас пестили, як мати, лице і голову.
   Сонце низько повисло над горизонтом, лагідно освітлюючи нескінченну стрічку залізничної колії, яка віддалялась на південний захід. На дворі нас обступила строката Осінь, обіймаючи виснажені кольору блідої поганки тіла. Гнуться від вітру білокорі берези, осипаючи земельку золотом. В блакитнім небі з білявими купками бавовни кружляють гамірливі чорно - синяві ворони.
   Це нам, знедоленим, крізь наші гірко - солоні сльози посміхалася гарна, різнобарвна і миролюбна Осінь, навіваючи нестерпну журбу. Хоч осіння панорама і захоплювала нас своєю красою, але нам неначе потемнів Божий Світ, померкли дні, путаючись з ночами від неволі в сирім, холоднім погребищі. Деякі полонені втратили їм лік, не знаючи ні який наступив день, чи число, бо не знали скільки діб провели в ворожому полоні.
   Вартові солдати видали пару буханок черствого хліба і кожному із нас його припало десь по сто грам, і відро води. А після цього вони нас знову загнали, як худобу на бойню, в той самий льох.
  
   Ніч нам ввижалась нескінченно довгою. Місця для всіх нас в льоху було обмаль. Всім лежати і спати не хватало на долівці. Лежали на однім боку, або скрутившись, як пес на цепу. Руки і ноги набрякали, дерев'яніли, а все тіло нило, та тупим, монотонним болем нещадно верещала кожна клітина, і кожна кісточка. Павло розтирав свої онімілі кінцівки - справжня мука від болю. Потім він повільно підвівся. Вставши на ноги, став якось пробиратись до дверей, через дихаючі скелети знесилених полонених. Там Павло заглянув у вузьку щілину між дверми і одвірком, бажаючи узнати коли наступить добрий ранок, а за ним і день. Та ще довго ми мучились, поки не наступив бажаний для нас ранок. Тоді нас випустили із погреба, дали води і построївши в колону по троє повели на південь.
  
   Подорож по шпалах на південь.
  
   Вели нас, бранців, туди, звідки ми недавно, з великими труднощами, голодні і мокрі проходили по 10 -15 км на добу, на з'єднання зі своїми червоноармійцями, які били ворогів. Марно пропали наша праця і надія на зустріч зі своїми радянськими людьми.
   Нас вели в страшний, не відомий світ неволі, де важкі і жорстокі випробування нестерпно і ненаситно впивались, як голодні пси, в наше життя. Для мене це були перші кроки в жахливому світі Полону, і я, як згадую про це, то серце моє холоне...
   Нескінченою стрічкою простягалася залізнична колія. Обіч неї стояли в зеленім вбранні розкішні ялини і напівголі знічені берези, що сумно проводжали нас в незвідану дорогу. Гітлерівці посилено охороняли нас, незважаючи на наше виснаження. Наша колона рухалась по чугунці. Ми йшли переступаючи шпалу за шпалою назустріч своїм стражданням в неволі. Кому з нас пощастить з неї повернутись додому? Шваби, помахуючи багнетами, щось розмовляли між собою, підштовхували задніх прикладами, кололи в спину багнетами і несамовито гарчали, як пси.
  
   Невеликий пересильний табір в лісовому селі.
  
   Аж під вечір бузувіри привели нас в маленьке село. Просто на поляні, серед лісу стояло декілька хат. Недалеко від тих сумних, осиротілих хат, стояла довга стайня, побудована в зруб. Вся північна стіна обросла зеленим, волохатим мохом. В центрі цього подвір'я стояла криниця. Над нею височів ,,журавель" з тонкою, довгою жердиною і кованим ковшем. Невелика площа, в якій видно була посаджена картопля, але не вся викопана і не зібрана. Оце й був наш новий пересильний табір. Німецька охорона загнала нашу колону військовополонених в цей винятковий табір. Керівник охорони - унтер-офіцер, яка приймала нас, показав рукою на конюшню і звертаючись до нас сказав: - Hier kartoffeln, und ein haus. - Тут картопля, а там дім.
   А вартові в цей час стояли на своїх постах. Змінні вартові грали в карти. До в'язнів ніхто не навідувався. Прислужників - поліцаїв ніде не було видно.
   - Як погода міняється дах не пропускає воду? - запитав Павло старожилів конячих покоїв, дивлячись чи добре накрита конюшня.
   - Дах якісний, і не протікає! - відповіли вони йому.
   А в цей час недалеко від криниці, просто на ділянці, де недавно вибрали картопельку, горіло яскраве багаття. У великому казані, підвішеному на рогачах, варилася картопля. Ми, стомлений, голодний і некерований натовп, побачивши цю смачну картину, миттєво кинувся на недоварену барабульку. Голод знищив всяку культуру людської поведінки і голодні люди палицями з сухих дров виймали з казана картоплю одну за другою. Підкидували її з руки на руку, дули на неї і жадібно обпікаючи немиті руки, брудні писки і горло, швидко ковтали цю недоварену страву. Ми їли гарячі картоплини на ходу в конюшню, чи стоячи на місці. Навіть змінні вартові кинули грати в карти і вийшли подивитися на нових, голодних дикунів. Ввечері вони крім цього винесли нам хліба і виділили його кожному по 200 грам. Видно що ці вартові ще не бачили таких голодних полонених. А ми жадібно розтрощували хліб і нову порцію не зовсім звареної картопельки, бо нові, голодні бранці знову вихапували її з казана.
   Охорона цього табору майже не вмішувалася в наше життя. Нам було дивно, що вони не знущаються над нами, не б'ють, як попередні вартові. Згодом ми узнали що тепер нас охороняють чехи чи словаки. І коли ми, полонені, висипали зварені клубні картоплі на виставлені дерев'яні дошки ми їх спокійно їли. Нам ніхто не мішав і не заставляв нічого робити. Та ще охоронці родом із Чехії чи Словакії деколи виносили нам солі і лише на пару днів ця традиція зламалася з приходом нової партії в'язнів. А прожили ми з Павлом і іншими військовими в'язнями в цьому таборі цілий тиждень. Виспались, відпочили, наїлись вдосталь картоплі і хліба. Я став краще себе почувати, а у Павла повільно стухала гематома ока, але пошкоджена рука весь час його турбувала і не давала йому вночі спокійно спати.
   Нарешті нас, знедолених бранців, вишикували і повели на південь. Йшли спокійно, ніхто нас не підганяв і не бив, бо нас вели брати - слов'яни. Відстаючих військовополонених ставили в голову колони і по них орієнтувалися з якою швидкістю йти далі. Так ми за два дні дійшли до знайомої мені станції Батецька.
  
   У великім пересильнім таборі біля станції Батецька
  
   Так нас слов'яни - охоронці довели до великого пересильного табору для радянських військовополонених, де знаходились декілька сот знесилених людей.
   Дув холодний осінній вітер, поросив дрібний дощ. Ми промокли наскрізь, померзли так, що зуб на зуб не попадав, а вогонь розпалювати не розрішали. Ми з Павлом спинами прижались один до одного і так заснули без всякої вечері, бо нам її ніхто не приготовив, то й не дав. Вранці нашу колону вишикували і повели далі в тил ворога.
   Багато жінок і дітей повиносили нам харчі, але звіроподібна наволоч не розрішала навіть приблизитись їм до військовополонених. А вже передати якусь їжу, то тут нова охорона скаженіла. Жінок штовхали в придорожні канави, били прикладами прямо в груди. На дітей направляли і наставляли стволи зброї. Але всі ці люди, що прийшли під табір, кидали те що можна з їди кинути. І кидали здалеку в колону невільників, а харчі підхоплювались нашими руками. Та не все можна було зловити. Над тим що впало злітали десятки рук і куча полонених. Їх зразу ж кололи ззаду багнетами, чи били прикладами. По дорозі і по її узбіччі валялись черепки розбитих глеків і калюжі свіжого чи кислого молока, розбиті курині яйця. Таке кощунство, святотатство, наруга над їдою і життям людей. Жахливо було дивитись на це знущання. Але прості люди не корились окупантам і хто як міг допомагав бранцям. Вони кидали нам медикаменти, шапки, онучі, одяг, бо деякі з нас були в одних гімнастерках і пілотках, або без них. Люди ризикували своїм життям своїми добрими вчинками для нас.
   А нас все далі вели в німецький тил, як стадо приречених на бойню тварин. Хто що зміг на ходу закинути з ранку в рот, те й мав на протязі двох діб. Бо наш ганебний і тривалий марш тривав дві доби. Ні разу нам не дали води напитися. Спрага теж добряче нас мучила. Ми навіжено накидались на придорожні калюжі спраглими устами, за що одержували грубих стусанів і голод начинав знущатися над живим тілом. Голод все гостріше різав живіт.
   Та на їжу ніхто не сподівався, бо по обіч дороги не було видно ні харчових складів, харчувальних закладів, де могли знаходитися наявні харчі. Павло йшов попереду мене, підтримуючи перебиту руку. Ввечері нас загнали в великий табір розташований посеред поля. Це був новий пересильний табір.
   Зморений, виснажений організм вимагав спокою. Ноги тремтіли і підкошувались. Важка мокра шинеля притискала до землі, а прилягти не можна і не має де. Дощ лив без перестану. Моква, калюжі повсюди. Незважаючи ні на що я впав на мокру землю і заснув.
   Розбудив мене Павло: - Ти чого у воді спиш? - термосячи за плече, запитав він мене.
   - Вставай, швидко!
   Я ледве підвівся на ноги. Одяг так намок, що з нього текло і капало, а холод проймав до кісток. Нестерпно боліла голова. Прийшлося тупцювати на місці аж до ранку.
  
   Знущання над радянськими військовополоненими окупаційними німецькими військами продовжувалося.
  
   А вранці німецька охорона нашу колону знову вишикувала і повела знову на південь, туди, де ми раніше з ними воювали. А чим далі ми плетучись йшли, то все більше було відстаючих, знесилених, голодних, ранених бранців. Тих в'язнів, що не могли йти, шваби просто пристрілювали на місці, а ми, товариші по нещастю, відтягували в кювети дороги, бо далі ми самі вже не могли їх тягнути.
   Світилася одна невідомість...
  
   Наши муки во время войны. 4 часть. Обездоленные.
  
   Как я попал в плен.
  
   Я проснулся, когда уже смеркалось. В небе мерцали далекие вечерние звезды. Уже основательно похолодало. От ближнего пруда тянуло мозглой сыростью. Тогда я решил поискать своего товарища Павла. После моей встречи с ним на краю леса у большого болота, у костра с окруженцами Красной Армии, и путешествия к железнодорожному переезду, я его несколько дней не видел. Ведь он так и не вернулся, как пошел на разведку местности и действия здесь нового немецкого порядка.
   Мне надо было перейти дорогу и выйти на то картофельное поле, где мы с Павлом договаривались встретиться.
  
   Я вышел на просеку из леса, внимательно присматриваясь к каждому кусту. Голова уже почти не болела, но все же я еще чувствовал себя плохо. Шел тихо вперед. И все думал о том, что там так поздно Павла не может быть и надо зайти в гостиный дом. Там я узнаю о Павле. Заходил ли он к хозяйке с дочерью, или нет. Вот так, разбитый горем, тяжелым отчаянием, я медленно прошел не больше сотни метров. Вдруг из-за высоких елей, на узкой тропе, пересекавшей просеку, как призраки, появились два немца. Они, видимо, шли от пруда, который виден в стороне. Немцы, увидев меня, завопили мне:
  -- Halt! Halt! - Стой! Стой! И еще: Halt! Halt! - Стой! Стой! - раздались их тревожные голоса.
   Они, - чтобы вас черти в Ад обоих забрали, - были от меня, на расстоянии не более четырех метров.
   - Вот - же влетела могильная слякоть мне в лапоть!
   Один из них, коршуном бросился на меня, как ночной хищник на мышку. Я смог только повернуться спиной к ним и ступить первый шаг. А он уже был рядом и сорвал с моей головы пилотку, и что-то ко мне гневно по-немецки зарычал:
  -- Hallt! Hallt! Stoppen! Stehen oder die Stadt! Wer sind Sie? Was machst du denn heir?
   - Стой! Стой! Остановись! Стой на месте! Кто ты такой? Что ты здесь делаешь?
  
   Но я его совсем не понимал. Этот первый солдат, смяв мою пилотку, что-то вырвал из нее и швырнул мне ее прямо в глаза. Только тогда я понял, что он вырвал. Это была красная пятиконечная красноармейская звездочка.
   А второй вояка ударил меня сзади прикладом автомата в правое плечо и яростно закричал: - Kom mit uns! - Пойдем с нами! - Vorgehen! - Иди вперед!
   Что сначала, и теперь, я не понимал ни слова от них. (Позже я буду знать наизусть эти жестокие для заключенных слова.)
  
   Второй гитлеровец схватил меня за руку и силой бросил меня, как котенка, на землю перед собой. Я, как будто сноп, свалился с крыши вниз. Он выхватил из кобуры наган и направил его мне прямо в висок. На меня посыпались удары кованых сапог. Затем живодеры, довольные и уставшие от избиения меня, закричали:
   - Vorvarst! Vorvarst! Vorvarst! Schnell! Schnell! Schnell!
   - Вперед! Вперед! Вперед! Быстро! Скорее! Скорее!
  
   Я с трудом поднялся. И думаю: Вот изуверы проклятые, не стреляете, а только пугаете. Но я на своей земле и мне нечего бояться от ваших угроз оружием и битьем лежащего человека. А вам здесь долго не удержаться, когда вы две такие упитанные свиньи хватаетесь за оружие. Оно вас все равно не спасет. Придет черный день и к вам. Дождусь я его или нет, мне уже как-то безразлично, но этот грех Бог запишет на ваш счет. А сам я себя корил так: какое же я ничтожество и олух нетесаный, если попал в плен ...
   От удара прикладом автомата в плечо, вместе с чувствительными прикосновениями крепких, добротных немецких сапог, у меня дрожали руки и ноги. Я едва держался на ногах.
  
   Оккупанты, под дулом автомата, повели меня на железнодорожный разъезд. Вот таким образом я оказался в немецком плену. Идя под постоянные толчки мне в спину и вопли солдат, я сетовал на свою судьбу, и на свою неосторожность. И еще проклинал тех солдатских наглецов, что отобрали у меня винтовку с двумя патронами. Я определенно успел бы убить, или ранить хоть одного фашиста. А тогда мог бы быть другой расклад настоящего времени. Возможно, на этом был бы или конец моего страдания, или радость маленькой победы над врагом. С болью в сердце я вспомнил о своем товарище Павле.
  
   - Где он? Что с ним могло случиться? Жив ли он, или нет?
   - Да, я несчастный, но мой дух Свободы вами не сломлен. Я еще не побежден. Не на того нарвались. При мне комсомольский билет и я комсомолец. Я буду бежать из этого позорного плена, и вредить этой отлаженной, дрессированной немецкой машине нацизма. А вредить буду при первой же возможности везде и всюду.
   Я, верный своему народу, своей Родине и военной присяге, которую я давал. А еще я вспомнил о присяге, которую я дал Павлу в лесу, у горящего костра.
   Я не хотел быть человеком без чести, я же дал слово.
   Вот такие мысли высвечивались в моей голове между мучительными сообщениями пострадавших тела.
  
   Встреча с Павлом в неволе.
  
   Через некоторое время меня привели на железнодорожный разъезд. Здесь была немецкая комендатура. Солдаты, привели меня, сдали меня часовому, который охранял полтора десятка таких же, как я обездоленных советских военных. В этой группе, в центре стоял Павел с подбитым глазом и перевязанной грязной тряпкой рукой. Мы горячо бросились друг к другу. Непринужденные слезы горечи и нежности выступили в наших глазах. Мы снова с Павлом были вместе, но теперь в немецкой неволе. Я искренне обрадовался, увидев товарища. Он что-то определенно придумает для нас обоих. Мы будем бежать, и бороться против фашистов. Они толкали нас прикладами и штыками винтовок. Били прямо в лицо по любой причине. И при этом радовались, смеялись от своих проделок, так видно было, что они наслаждались значительной победой над Красной Армией в то время.
   А я ненавидел этих новоявленных хозяев на нашей земле, а на деле - живодеров, отравленных идеологией национал - социализма.
  
   Я вспоминаю, как они в то время выстроили нас - обездоленных, пленных солдат в три в шеренги. Тогда нам выдали по сто грамм хлеба на человека, и повели всех в погреб. А потом, чтобы скорее дело в них шло, они начали прямо с лестницы толкать в погреб штыками нам в спину, сталкивая всех вниз. Измученные люди от болезней, ран, подневольного принудительного труда, скудный рацион питания (вода и кусок хлеба) не могли удержать равновесия и падали, цепляясь, друг за друга. Стражи закрыли тяжелые железные двери. Их жалкий скрежет резко ударил в уши и разорвался в башке.
  
   Я больно упал на твердый пол и крепко побил себе ноги, потому что на меня тоже еще упали какие-то худые, и вялые тела. Нас накрыла жуткая темнота, сырость и холод старого погреба. Постанывая и проклиная на чем свет стоит, мы наконец-то разместились в этой каменной пещере - мышеловке. Впоследствии, я привык к темноте и с трудом отыскал Павла.
   Это была первая, незабываемая для меня ночь ужаса - фашистского плена.
  
   Рассказ Павла о том, как он попал в плен.
  
   Павел рассказал мне, как он сам попал в плен.
   Это было в то утро, как Павел отправился из дома, где мы отдыхали после долго перехода по лесу, в разведку.
   Все произошло тоже внезапно и по его неосторожности, и по военной необразованности.
  
   - Я не успел дойти до железной дороги, как из-за стоявшей на пути мотодрезины, выскочили два немца. Один из них, видя красноармейца с красной звездой на пилотке, ударил меня прикладом автомата прямо в лицо. Немец без каких-либо слов едва-едва не выбил мне глаз. Он залился кровью и раздулся. Я упал на бок, выставив под себя руку.
  
   - Steh auf, du, Schwein! Поднимайся, ты, свинья! - Завизжал Павлу второй гитлеровец.
   - Я, вставая на ноги, сунул руку в карман, где находился наган, - рассказывал Павел. Но второй солдат схватил за мою руку и вывернул ее мне за спину, а наган выдернул из моей руки. А потом еще изо всех сил ударил прикладом по руке, больно повредив ее, и она загорелась адским огнем. У меня потемнело в глазах. Я едва не потерял сознание.
  
   - Vorvarst! Vorvarst! Schnell! Schnell!
   - Вперед! Вперед! Быстро! Скорее! - Громко визжали швабы, болезненно толкая меня в спину стволами оружия.
   Боль поврежденной руки бурлила в моем котелке, но и изрядно - крепкие удары извергов поддерживали мой ход в плен. Конвоиры, которые вели меня, считали меня за партизана. Но, приведя меня в комендатуру, оккупанты разобрались, что я солдат - окруженец и таких партизан не бывает. Это я узнал, потому что я владею немецким языком. А еще я узнал о том, что оккупанты в комендатуре думают, что партизан в этих лесах нет. Тогда они приказали солдатам отвести меня в погреб к военнопленным, - так закончил свое повествование Павел.
  
   Наши лишения в холодном и сыром погребе.
  
   Я с тревожными мыслями, в безвестном ожидании для всех, просидел вместе с Павлом и другими пленниками всю ночь, и почти целый день в холодном погребе.
   Наконец щелкнул замок, и открылись тяжелые двери. Дневной свет после темноты ослепил нас. Глаза, обожгло огнем, как от факела. Они, бедные слезились, плакали от боли, потому что такой внезапный переход от длительной тьмы к свету болезненно им досаждал. Теплые, осенние лучи одновременно ласкали, как мать, лицо и голову.
  
   Солнце низко повисло над горизонтом, мягко освещая бесконечную ленту железнодорожного пути, которая удалялась на юго-запад. На дворе нас обступила прелестная, пестрая Осень, обнимая изможденные цвета бледной поганки тела. От ветра гнутся белокурые березы, осыпая землицу золотом. В голубом небе с белыми охапками хлопка кружат горластые иссиня-черные вороны.
   Это нам, обездоленным, через наши горько - соленые слезы улыбалась красивая, разноцветная и миролюбивая Осень, навевая невыносимую тоску.
  
   Хотя осенняя панорама и захватывала нас своей красотой, но нам как будто потемнел Мир Божий, померкли дни, путаясь с ночами от рабства в сыром, холодном погребище. Некоторые пленные потеряли им счет, не зная ни какой наступил день, или число, потому что не знали, сколько дней провели во вражеском плену. Стражи - солдаты выдали пару буханок черствого хлеба и каждому из нас, его пришлось где-то по сто грамм, и ведро воды.
  
   А после этого они нас снова загнали, как скот на бойню, в тот же подвал. Ночь нам мерещилась бесконечно длинной. Места для всех нас в погребе было мало. Всем лежать и спать не хватало на полу. Лежали на одном боку, или свернувшись, как пес на цепи. Руки и ноги отекали, деревенели, а все тело ныло, и боль тупо, монотонно, беспощадно визжала в каждой клетке, и каждой косточке. Павел растирал свои онемевшие конечности, сильно мучаясь от боли. Затем он медленно поднялся. Встав на ноги, стал как-то пробираться к двери, через сонно дышащие скелеты обессиленных пленных. Там Павел заглянул в узкую щель между дверью и косяком, желая узнать, когда наступит доброе утро, а за ним и день.
  
   А мы еще долго мучились, пока не наступило желанное для нас утро. Тогда нас выпустили из погреба, дали воды и, построивши в колонну по трое, повели на юг.
  
   Путешествие по шпалам на юг.
  
   Вели нас, пленных, туда, откуда мы недавно с большим трудом, голодные и мокрые проходили по 10 -15 км в сутки, на соединение со своими красноармейцами, которые били врагов. Зря пропал наш труд, и надежда на встречу со своими советскими людьми. Нас вели в страшный, неизвестный мир неволи, где тяжелые и жестокие испытания невыносимо и ненасытно грызли, как голодные псы, нашу жизнь. Для меня это были первые шаги в ужасном мире плена и я, как вспоминаю об этом, мое сердце мгновенно стынет...
  
   Бесконечной лентой тянулась железнодорожная колея. По обочинам ее стояли в зеленом наряде роскошные ели и полуголые смущенные березы, печально провожавшие нас в неизведанную дорогу. Гитлеровцы усиленно охраняли нас, несмотря на наше истощение. Наша колонна двигалась по чугунке. Мы шли, переступая шпалу за шпалой навстречу своим страданиям и скорби. Кому из нас повезет и с надеждой вернуться домой?
  
   Швабы, помахивая штыками, о чем - то разговаривали между собой, подталкивали задних пленных прикладами, кололи в спину штыками и неистово рычали, как псы.
  
   Небольшой пересыльный лагерь в лесном селе.
  
   Только под вечер изуверы привели нас в маленькое село. Просто на поляне, в лесу стояло несколько изб. Недалеко от тех печальных, осиротевших жилищ, стояла длинная конюшня, построенная в сруб. Вся северная стена обросла зеленым, мохнатым мхом. В центре этого двора стоял колодец. Над ним возвышался ,,журавль" с тонким, длинным шестом и кованым ковшом. Небольшая площадь, в которой видно была посажена картошка, но не вся выкопана и не собрана. Вот это и был наш новый пересыльный лагерь. Немецкая охрана загнала нашу колонну военнопленных в этот исключительный лагерь. Руководитель охраны - унтер-офицер, принимавший нас, показал рукой на конюшню и, обращаясь к нам, сказал: - Hier kartoffeln, und ein haus. - Здесь картофель, а там дом.
   А стражи в это время стояли на своих постах. Переменные стражи играли в карты. К заключенным никто не наведывался. Прислужников - полицаев нигде не было видно.
   - Когда погода меняется, идет дождь, крыша не протекает? - спросил Павел старожилов лошадиных покоев, несмотря на хорошо покрытую соломой конюшню.
   - Крыша добрая и не течет! - ответили они ему.
  
   А в это время недалеко от колодца, прямо на участке, где недавно выбрали картофель, горел яркий костер. В большом котле, подвешенном на треногу, варился картофель. Мы, уставшая, голодная и неуправляемая толпа, увидев эту вкусную картину, мгновенно бросилась на недоваренную барабульку. Голод уничтожил всякую культуру человеческого поведения, и голодные люди палками из сухих дров вынимали из котла картофелину одну за другой. Подбрасывали ее из руки на руку, дули на нее и жадно обжигая немытые руки, грязные рты и горло, быстро глотали это недоваренное блюдо. Мы ели горячие клубни картошки на ходу в конюшню, или стоя на месте. Даже подменные часовые бросили играть в карты, и вышли посмотреть на новых, голодных дикарей. Вечером они кроме этого вынесли нам хлеба и выделили его каждому по 200 грамм. Видно, что эти охранники еще не видели таких голодных пленных. А мы жадно поедали хлеб и новую порцию не совсем сваренной картошечки, ибо новые, голодные пленники снова выхватывали ее из котла.
  
   Охрана этого лагеря почти не вмешивалась в нашу жизнь. Нам было странно, что они не издеваются над нами, не бьют, как предыдущие стражи. Впоследствии мы узнали, что теперь нас охраняют чехи или словаки. И когда мы, пленники, высыпали сварные клубные картофеля на выставленные деревянные доски мы их спокойно ели. Нам никто не мешал и не заставлял ничего делать. А еще охранники родом из Чехии или Словакии иногда выносили нам соли, и только на пару дней эта традиция сломалась с приходом новой партии заключенных. А прожили мы с Павлом и другими военными заключенными в этом лагере целую неделю. Выспались, отдохнули, насытились вдоволь картофеля и хлеба. Я стал лучше себя чувствовать, а у Павла медленно спадала гематома глаза, но повреждена рука, все время его беспокоила и не давала ему ночью спать. Наконец нас, обездоленных пленников, построили и повели на юг. Шли спокойно, никто нас не подгонял и не бил, потому что нас вели братья - славяне. Отстающих военнопленных ставили в голову колонны и по ним ориентировались, с какой скоростью идти дальше. Так мы за два дня пришли к знакомой мне станции Батецкая.
  
   В большом пересыльном лагере около станции Батецкая
  
   Так нас славяне - охранники довели до большого пересыльного лагеря для советских военнопленных, где находились несколько сот обессиленных людей.
   Дул холодный осенний ветер, моросил мелкий дождь. Мы промокли насквозь, замерзли так, что зуб на зуб не попадал, а огонь разжигать не разрешали, да и нечем было его зажечь. Мы с Павлом спинами прижались друг к другу и так и уснули без всякого ужина, потому что нам его никто не приготовил, да и не дал. Утром нашу колонну выстроили и повели дальше в тыл врага.
  
   Много женщин и детей вынесли нам продукты, но звероподобная сволочь не разрешала даже приблизиться им к нам - военнопленным. А уж передать то какую-то еду, то от этого новая охрана с яростью бесилась. Женщин толкали в придорожные канавы, били прикладами прямо в грудь. На детей направляли и наставляли стволы оружия. Но все эти люди, пришедшие под лагерь, бросали то, что можно с еды бросить. И они бросали еду издалека в колонну невольников, а мы эти продукты подхватывали на ходу руками. Но не все можно было поймать. Над тем, что упало, взлетали десятки рук, и скапливалась куча пленных. Их сразу же кололи сзади штыками, били прикладами. По дороге и вдоль по обочине валялись черепки разбитых кувшинов, и лужи свежего или кислого молока, разбитые куриные яйца. Такое кощунство, святотатство, надругательство над пищей и жизнью людей. Ужасно было смотреть на это издевательство. Но простые люди не повиновались оккупантам, и кто как мог, помогал пленникам. Они бросали нам медикаменты, шапки, портянки, одежду, потому что некоторые из нас были в одних гимнастерках и пилотках, или без них. Люди своими человеческими поступками рисковали своей жизнью для пленных.
  
   А нас все дальше вели в немецкий тыл, как стадо обреченных на бойню животных. Кто что смог на ходу забросить утром в рот, то и имел в течение двух суток. Потому что наш позорный и длительный марш продолжался двое суток. Ни разу нам не дали воды напиться. Жажда тоже изрядно нас мучила. Мы безумно набрасывались на придорожные лужи жаждущими губами, за что получали грубые побои, и голод начинал издеваться над живым телом. Голод все острее резал живот.
   И еду, никто не ожидал, потому что по обочине дороги не было видно ни пищевых складов, питательных заведений, где могли находиться имеющиеся продукты. Павел шел впереди меня, поддерживая перебитую руку.
  
   Вечером нас загнали в большой лагерь, расположенный в поле. Это был новый пересыльный лагерь.
   Усталый, изнуренный организм требовал покоя. Ноги дрожали и подкашивались. Тяжелая мокрая шинель прижимала к земле, а прилечь было невозможно и негде. Дождь лил непрестанно. Сплошная сырость, лужи везде. Несмотря ни на что я упал на мокрую землю и заснул.
   Разбудил меня Павел: - Ты чего в воде спишь? - Тормоша меня за плечо, спросил он меня.
   - Вставай, быстро!
   Я едва поднялся на ноги. Одежда так намокла, что с неё текло и капало, а холод пронизывал до костей. Невыносимо болела голова. Пришлось топтаться на месте до утра.
     
   Издевательства над советскими военнопленными оккупационными немецкими войсками продолжались.
   А утром немецкая охрана нашу колонну снова выстроила и повела снова на юг, туда, где мы раньше с ними воевали. А чем дальше мы плелись, все больше было отстающих, обессиленных, голодных, раненых пленных. Тех измученных людей, которые не могли идти, швабы просто пристреливали на месте, а мы, товарищи по несчастью, оттягивали в кюветы дороги, потому что дальше мы сами уже не могли их тянуть.
  
   Светилась одна неизвестность...
  
  
  

Оценка: 3.00*4  Ваша оценка:

По всем вопросам, связанным с использованием представленных на ArtOfWar материалов, обращайтесь напрямую к авторам произведений или к редактору сайта по email artofwar.ru@mail.ru
(с) ArtOfWar, 1998-2018