ArtOfWar. Творчество ветеранов последних войн. Сайт имени Владимира Григорьева

Гончарук Андрій, Рибак Эмір
Наші муки. 4 ч. Станція Уторгош - м. Двінськ

[Регистрация] [Найти] [Обсуждения] [Новинки] [English] [Помощь] [Построения] [Окопка.ru]
Оценка: 4.00*2  Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Продовження - продолжение 4 частина - часть


   Наші муки в часи війни. 5 ч. Станція Уторгош - м. Двінськ
  
   Наши муки в годы войны. 5 ч. станция Уторгош - г. Двинск
  
   На украинском языке и перевод на русский язык.
  
   Нас, військовополонених, вели, а ми ледве рухалися. Та насправді то не вели, а гнали, гірш ніж тварин. З постійними побоями, без достатньої кількості води і майже без їжі Голову обліпила болісна мла. Так продовжувалося кілька днів і ми ледве доплентались до залізно - дорожньої  станції Уторгош. Там нас, в'язнів,  загнали в новий для нас і досить великий пересильний табір для військовополонених.  
  В таборі видали по кусочку хліба. Після голодних днів знущань я швидко, з жадобою його з'їв.
То був дуже смачний хліб. Так мені здалося. Але я бажано щоб ніхто у своїм житті такого смачного хліба не їв. 
 
- Люди добрі, пам'ятайте ціну хліба, навіть в достатку, - міркував я, з'ївши свою  крихту. Бо що для голодної людини шматок хліба - це і є крихта.
Другого дня охорона табору перегнала новоприбулих замірків з одного блоку табору в інший. І вже там, кожному бранцю, видавали по літрі теплої, мутної баланди з кукурудзяних відходів в якій плавала солома і гнила картопля. Але ця баланда для голодної людини була безцінною, бо зігріла ослаблений і ознобний організм, та помітно вернула втрачені сили. З'ївши цю гидотну на вид і на запах смердючу юшку, ми з Павлом пішли до інших воріт табору. Там я спробував знайти хоч яких тютюнових недопалків, та все було чисто. Павло тим часом слухав про що розмовляють солдати варти між собою. Наразі надійшов німецький офіцер і про щось заговорив з вартовим.
- Виходьте два чоловіки! - закричав перекладач, який прийшов разом з офіцером.
 
Ми з Павлом вже були першими біля воріт. Нас випустили і ми вийшли з табору з офіцером. Офіцер говорив, що треба помити і почистити машину. В нас зажевріла надія на втечу з полону в дорозі. Офіцер привів нас до машини і передав нас водію. Коли заговорив водій машини, для наших дій, що нам робити, то Павло кивав головою і казав: - Ich verstehe. - Я розумію.
 
Ми швидко помили машину зовні і почистили в салоні.
 
Похваливши нас за скоріше і якісне прибирання, водій покликав солдата з караульного приміщення і щось сказав йому. Той пішов назад і повернувся з двома солдатськими казанками повними гречаної каші і в газеті скоринки хліба. Усе це безцінне багатство для нас, він висипав у розстелену солдатську плащ - палатку Павла. Потім цей часовий відвів нас у табір.
- Це добре!  - сказав Павло, - два три дні ми безбідно проживемо. Кашу їли вночі під плащ - палаткою, щоб не турбувати голодних товаришів. На всіх все одно не вистачило б, а кашу ділити вдень по ложці голодним  не було сенсу. Павло читав німецьку газету і сміючись говорив: - Тут нісенітниця якась написана, а того що ми хотіли б дізнатися, не має. Це духовна газета для гітлерівських  солдат.
   На третій день нас, в'язнів, повели на вокзал. На запасній колії стояли темно - зелені товарні вагони. Посадку військовополонених наша охорона проводила мабуть, як чорти грішників в Пеклі, в казани. Фашисти підштовхували бранців прикладами, кололи багнетами, щоб загнати їх у вагони. Вагони переповнювали так, що стояти не було де. Полонені лізли під ноги іншим, рятуючись від ударів, лиш би швидше забратись у вагон. Натиск натовпу був такий, що Павло попав у сусідній вагон. Деякі знедолені не могли довго стояти на опухлих від голоду ногах. Вони падали на підлогу вагона, волали від болю, просили допомоги. По всій станції знялися аж до хмар жахливі крики і зойки поранених. Сильніші бранці підводились на ноги, а слабші залишалися лежати на долівці вагону. Я деякий час тримався на ногах, бо знав: упаду - кінець. Повітря в вагоні стало густим, нам не хватало кисню. Мучила спрага - вічна супутниця полонених. Скільки пройшло часу я й не пам'ятаю. Я втратив свідомість.  Привела в себе громоподібна команда: - Всім сідати! Всім сідати! 
Що це таке і для чого це робилось я не знаю. Виявилося що для сидіння необхідно більше місця. Сідаючи, одні замориші збивали інших привидів. А ті бранці падали на сидячих, але й діватись всім нам було ніде. Вагон був не гумовий, він не міг розширитись. По всій окрузі піднявся не людський лемент. Біль розривала голову, починаючи з барабанних перетинок вух, через скроні і
тім'ячко намагаючись втекти геть з пекельних вагонів чортів. Та біль не могла втекти разом з нами, вона кипіла в нас, як смола в пеклі.  
   Я сидів на нижніх тілах, а на мені інші і так продовжувалося, перекручувалось нечуваними прошарками. Поранені і ослабленні в'язні падали на спід. Більше вони не підводились. Не розумію для чого нас - військовополонених так трамбували у вагони. Можливо це був відбір здорових бранців для фізичної праці, в подальшому, в їхньому, німецькому ,,Фатерланді ". На зупинках померлих людей витягували з зелених душогубок і вантажили на порожню платформу. 
  
   Поцілунок пані Смерті і Божа, не чітка усмішка до мене
  
Незабаром я знову втратив свідомість.
   Поволі я проходив до тями.
- Стояла морозна, ясна ніч. На мене позирали байдужі, блискучі зорі. Холод володарював у окрузі. Монотонно стукотять колеса не музичним твором по рейкам чугунки.
 
Холод, стук і чудові, далекі зорі - це те, що привело мене до свідомості. Відчуваючи сильний холод, я підвівся.
- Де це я? Що зі мною? Можливо це ще галюцинації? - запитував я сам себе.
Я не міг повірити, що у вагоні може так бути. Бо ще зовсім недавно мені було не продихнути.
 
- А де ж взялися зорі?
 
Я руками помацав навкруги себе. Відчуваю: лежать люди, але вони чомусь зовсім холодні.
Зі страху я запитав:  - Де ми? Що трапилося?
Тиша. Мені ніхто не відповів. Потяг іде повним ходом, вітер шумить над головою, а небі мерехтять зорі.
Нарешті я збагнув:  Мене певне викинули на платформу до мерців. А на свіжому повітрі я ожив.
Але що робити?  Дуже болить голова, тремтять руки і ноги, тягне на блювоту. Потяг мчить у темряві, постукують рівномірно колеса.
   - Може стрибнути з платформи і втекти від душогубів. Десь же є нормальні, співчутливі люди. Може ми проїхали ще не далеко. Ось недалеко, за пару метрів, від мене воля. Але я не можу підвестись. Хоча борт платформи низький, але мені його не перелізти.
   Я вирішив на повільнім ходу потягу перевалитись через борт платформи, бо зараз я розіб'юся. Через деякий час, потяг сповільнюючи хід, підходив до невеликої станції. Я тихенько присунувся до борту, схопився за нього рукою і підвівся на коліна.
   - Ось зараз я ляжу животом на борт і звалюся на землю. Головне: не впасти сторч головою.
   Я хотів встати з колін. Раптом мої сподівання вмить розсіялись сірим попелом. В цей час з сусіднього вагона, на передній площадці блимнув кишеньковий ліхтарик. І охоронець Фріц перескочив на платформу з мерцями, як чорний крук, на курча, накинувся на мене. Він повалив мене на бездиханні тіла в'язнів.
   - Sie Hund hat krachzte?! - Ти собака, ще не подох?! - так мабуть мені вигукнув гад німецький, - подумав я.
   Фашистський пес скинув мене з платформи на землю. Я вдарився плечем об шпалу і знепритомнів. Потім мені розказали, що цей німець з чортячими замахами за ногу мене приволік до дверей вагону. Сильніші хлопці з вагону закинули мене в зелену душогубку. Вартові зачинили двері вагону. Мені, товариші по нещастю, дали пару ковтків якоїсь мутної рідини, подібної до води, щоб я прийшов до тями. Поїзд годинами стояв на невідомих станціях, на запасних коліях, пропускаючи німецькі військові ешелони на північ. Я намагався знову встояти на ногах з усіх сил, щоб не попасти трохи сильнішим злидням під ноги.  Поволі, штовхаючи, мене затерли в куток вагону. В темноті я намацав залізне кільце, за яке вчепився рукою. Тепер мені легше стало стояти. Так в цьому кутку я простояв до ранку. Коли добре розвиднілось, я помітив таке саме кільце на другій стінці вагону, і прив'язавши до цих кілець кінцівки плащ - палатки, подарованої Павлом, змайстрував щось на подобі дитячої колиски, чи люльки. Сусіди охоче допомогли мені забратись в неї, знаючи що їм буде вільніше стояти. В цій люльці я швидко заснув і проспав цілу добу. Проснувшись я побачив такі ж колиски у кожному кутку вагону.
   Латвія, табір міста Двінськ, теперішній Даугавпілс.
   Нарешті ми приїхали в Латвію, в місто Двінськ, теперішній Даугавпілс. -- Почалася висадка з вагонів бідних пасажирів без речей. Нас, військовополонених, построїли в колони і повели у величезний табір. Павло мене знайшов і йдучи поряд зі мною підтримував мене лівою рукою.
На той час мені все було байдуже. Я почував себе надто погано:  паморочилось в голові, очі закривала якась жовто - синя плівка. Для мене все потемніло в очах. Ноги майже не тримали мого тіла, тремтіли руки і бив по тілу нервовий тік. Весь прибулий ешелон полонених фашисти загнали в один не великий блок табору. Стало страшенно тісно, крайніх бранців притисли до колючого дроту першої огорожі. Гострі шпилі рвали одежу, руки, обличчя. Через кілька годин нас переганяли в другий блок по п'ять чоловік. Вели попри великих чорних котлів з яких видавали по літру запареної баланди з кукурудзяних відходів. З'ївши свою порцію я з Павлом приблизились до воріт табору. Перед нами проходила черга нещасних до казанів. В очах кожного горіло бажання отримати ту мізерну порцію харчів. Але не всім вдавалося вгамувати божевільну стихію голоду. Бо якщо німцю - чортяці могла не сподобатись якась особа (хворий, закривавлений, поранений, надто брудний), то міг стукнути носком чобота по посуді цієї людини, оперіщити нагайкою і перегнати в інший блок. Помічники - поліцаї дивилися на це, як на виставу. Голосно реготали і плескали долонями бузувіру. Фріци горланили: - Юда!  Шталін! (Сталін) Комуніст!
Незабаром почав накрапати дощ. Знедолені швидко розходились по бараках - землянках. Я з Павлом зайняли собі місце посередині бараку на верхніх нарах.
Щоби всім хватило місця на нарах, то
Павло взяв керівництво в бараці в свої руки і всіх влаштовував, вкладав на один бік. Кожного в'язня просив запам'ятати свого правого і лівого сусіда, щоб не загубити свого місця. Зморені важким переїздом полонені падали з ніг. Якнайшвидше хотілося лягти, дати відпочинок перенапруженому організму. Через деякий час по команді Павла, всі полонені переверталися на інший бік. 
Для поранених Павло виділив окремий куточок. Там вони могли вільніше лежати.
   Поліцаї чорними воронами літали по бараках, віднімаючи все цінне, що залишилося у полонених. В кого були добрі чоботи теж відбирали, а взамін давали стоптане взуття зняте з мерців. Ці зрадники були різних національностей, але в цьому таборі було більше зрадників татарського походження з Криму. І цей зрадницький Інтернаціонал весь час нишпорив по бараках. Вони шукали євреїв, комісарів, комуністів. Ці злорадні нюхачі зганяли їх з нар і вели на розправу до фашистів. З цікавістю і сміхом дивилися вони на нелюдські знущання, які чинили фашисти над радянськими людьми. Їхні черстві, огидні душі не мали ні совісті, ні жалю.
Так проходив день за днем тривожно, важко і сумно. Кожен день, по декілька сот знедолених вивозили в братські могили. Три групи гробокопачів і дві групи возіїв мертвих працювали щоденно. Баланду їм давали два рази в день. Під час виходу із табору для проведення похоронних дій померлих полонених,  похоронну команду харчами підтримувало місцеве населення. Тільки продовольчі продукти спершу ретельно перевіряли охорона, боячись щоб бранцям в руки не попала зброя. Лише тоді продукти віддавали старшим груп. Та ці копачі і похоронці через короткий час стали неспроможні фізично виконувати свої обов'язки. Їди все ж було обмаль, до того ж полонені були дуже стомлені, знесилені, бо їх тижнями гнали, як і нас, і майже не годували. Тому то більша частина цих команд видохлася від важкої фізичної праці.
   Спостерігаючи цю жахливу картину, Павло, звертаючись до мене, сказав:
- Ні!  Я, на цю роботу не піду!  Так само не піду фашистам служити. Хай краще мене винесуть вперед ногами, ніж я понесу мерців, за таке мізерне харчування. До своїх собак, які їм служать, німці відносяться в сто раз краще, ніж до нас - людей.
- Так що я з таким відношенням до мене категорично відмовляюсь до співробітництва з нацистами. Я не стану перед ними на коліна.
- А де ж вихід з цього становища? Що ж робити? - запитав я.
- Андрій, не занепадай духом. Ще прийде час і ми будемо боротися з нацистською чумою, яка хлинула на нашу землю, несучи темряву, смерть і безправ'я.
На той час в деяких бараках лютував тиф. Охорона перевела робочі команди в інший блок. З ними пішли і поліцаї, бо боялись підчепити хворобу. З цього дня вони нас майже не турбували. В таборі встановився інший розпорядок. На добу в'язню вранці видавали баланду, ложку гнилої кільки і сто грамів хліба. І на цьому закінчувався наш робочий день. Що хочеш те й роби до наступного ранку.
Пройшло кілька тижнів в цьому таборі. Ми з Павлом встигли відпочити. Просиджували довгі осінні ночі, без світла і тепла, обдумуючи десятки варіантів втечі з полону. Але ні одного більш менш вигідного варіанту з цих обставин не могли відшукати. 
Та ось одного ранку Павло запитав носія мерців із похоронного гурту: - Вас дуже ретельно охороняють під час роботи після виходу із табору?
- Зразу не дуже пильно охороняли, відповів той. Люди були на той час слабосилі і рухалися, як черепахи. А зараз стали охороняти набагато ретельніше, бо в нас були спроби втечі. Та втікачів спіймали, не далеко відійшли. Їх німецькі вівчарки по сліду швидко наздогнали і в таборі розстріляли. А місце де працюємо огороджено колючим дротом.
Щоб не мати ніяких підозр до себе, Павло не продовжив подальшу розмову з носієм похоронної команди.
На другий день, після сніданку, Павло нічого мені не кажучи, пішов до воріт, де стояв вартовий. Я пішов слідом за ним пошукати недопалки біля вартового. Там ми пробули кілька годин. Павло весь час прислуховувався до розмови між собою часових. Поліцаї нас не турбували, вони жили в іншім блоці. Там вони день і ніч грали в карти. Повертаючись в барак Павло радісно сказав мені: - Москва і Ленінград не зайняті фашистами. Поліцаї з німцями брешуть що Москві і Ленінграду капут. Буде ще і їм капут. Він не за горами. Я дуже ненавиджу цих поліцаїв, і цих навушників - стукачів. Вони зі своїми прибічниками, що попродались за черпак баланди, видали фашистам сотні наших політпрацівників, командирів, євреїв і циган. Ці зрадники створили у цьому таборі такі обставини, що ми не можемо вільно розмовляти серед своїх товаришів. Все це їх паскудна справа. 
Тут у цьому таборі є один чех - вартовий. По - моєму, він антифашист. Тобі треба з ним побалакати. Я тебе дечого підучу, про що з ним говорити. Тобі, українцю, легко буде розмовляти зі слов'янином. Будеш вести з ним з ним розмову, а я послухаю, що він буде тобі відповідати. Він обіцяв мені завтра винести хліба. 
На другий день, після роздачі баланди, я з Павлом стояли біля воріт, але поліцай швидко нас прогнав:
- Чого стовбичите один з другим? Бачу спина чешеться. Ану, марш в барак!
Ми швиденько пішли від воріт, щоб не спровокувати на позачергове побиття нас зрадником. Десь через годину ми повернулися до воріт знову. Незабаром на варту заступив чех. Тільки хотіли почати розмову, як в табір зайшов поліцай. Він миттю накинувся на мене і Павла. В цю мить чех - вартовий зупинив його і наказав передати нам паперовий згорток, в якому були скоринки хліба, обгорнуті німецькою газетою. Обер - поліцай вирячив налиті кров'ю очі, але наказ солдата вермахту виконав. Він відав Павлові пакунок і скоса зиркнувши  на нас закричав:  - Швидко в барак!
- Хай стоять. Все добре, а ти можеш іти, - сказав солдат, і ще показав йому рукою вперед.
Розкладаючи по кишенях скоринки хліба, я намагався пригадати ті речення, які навчив мене Павло. А він ходив біля воріт нібито шукав тютюнові недопалки і слідкував, коли появляться фашисти  щоб завчасно попередити мене. Нарешті обер-поліцай вийшов з табору. Він повів з собою на розправу якогось бранця. Зачиняючи ворота, він сердито зиркнув на Павла. Оберполіцай нічого не промовив, штовхнув свою жертву грубою качалкою і швидко сховався в тумані.
- Кого він повів?  - запитав я Павла. 
- Не знаєш кого? Або єврея, або комісара, кого ще він більш поведе, - тихо відповів мені Павло.
Тоді я підбираючи німецькі і польські слова не сміливо запитав чеха вартового: 
- У вас, на Батьківщині теж бувають такі густі тумани, як тут?
- Бувають, але значно пізніше. У нас, в моїй Батьківщині, стоїть ще ясна тепла погода. 
- У нас, в Україні, теж ще тепло, - підтримав розмову я.
- О, Україна, добже!  Гут!  - сказав чех.
- Мабуть я більше не побачу своєї України, тут всім нам буде капут, - з журбою в голосі промовив я. 
Чех з хвилину мовчав, вдивляючись у непроглядну завісу густої мли і нарешті тихо відповів:
- Нам чехам важко і совісно дивитись на братів слов'ян, яких прокляті шваби сотнями щодня вивозять у братські могили. Але що ми можемо зробити? Таких як я, шваби на фронт не посилають, не довіряють. А ми тут мусимо слухатись: дома наші рідні, а там господарюють шваби.
Нарешті Павло сам рішив вступити з чехом в розмову:
- Дорогий брат - слов'янин, чи не буде помилково назвати Вас товаришем?
- О, товариш - це файне слово.
Солдат - чех  ще довго розмовляв з Павлом, часто вживаючи чеські і польські слова. Мабуть він погано володів німецькою мовою. Він розповідав Павлові про гірку долю чехословацького народу під окупацією гітлерівців, які вже давно там господарюють. Раптом, з комендатури, вийшов німецький офіцер. Вартовий прогнав нас погрожуючи зброєю. Ми відійшли далі від воріт. Коли офіцер зайшов до якогось приміщення, ми знову наблизилися до воріт з постовим солдатом.
Він, схвильований болючими  спогадами про свою Батьківщину, ходив біля воріт, опустивши голову додолу. Павло підійшов ще ближче і тихо запитав: 
- Чи зможете допомогти нам вибратися з цього табору смерті?
Чех щось відповів Павлові. Мені далі не було чути їхньої розмови. Я ходив вздовж колючого дроту огорожі, пильно оглядаючись навкруги, щоб сюди зненацька не надійшли гітлерівці. Бо в той час вже повільно піднімався туман і виглянуло сонце, та повіяв холодний вітер. А ось і далеко за комендатурою показалася нова зміна караульних солдат. Ми повільно пішли собі в барак. Сіли на свої місця. Павло мовчки читав німецьку газету. Але якщо хтось підходив до нього він крутив газетою і просив допомогти в перекладі надрукованих статей, але серед присутніх таких не було.  Павло скоро прочитав ,,Відомості зі Східного фронту''. Він сховав газету в кишеню і тихо сказав: - Німцям під Москвою приходиться важко. Вони тільки хваляться, а поліцаї їм тільки підсвистують. Самі нічого толком не знають. Ленінград в наших руках.  Андрій, ми зараз підемо на свіже повітря і там я тобі дещо розповім.
Коли ми вийшли з барака, сонце низько повисло над горизонтом, поливаючи золотим промінням наш табір. Ми стояли неподалік сьомого бараку і виймаючи із кишень сухі, черстві шматочки хліба хрумкали ним. Несподівано Павло тихо, але урочисто сказав:
- Ось тут, за цим бараком чех обіцяв прорізати діру, коли буде вартувати на цій стороні. Тоді ми повинні почекати до четвертої години ночі. Тож ми можливо нарешті вирвемось на стільки очікувану волю із цього табору смерті. Чех наказав лише в останню хвилину повідомити своїх сусідів про вихід на свободу. Тільки тоді як буде прорізаний колючий дріт внутрішньої і зовнішньої огорожі втікачі тихо, один за другим нехай підходять до діри, і беззвучно пролізають звідси на волю. Він обіцяв випустити на волю сотню, чи дві своїх братів - слов'ян. Може кому із них пощастить залишитися в живих після війни. Вони вічно будуть дякувати невідомому їм рятівнику, йому - чеху, за вихід свободу з табору смерті міста Двінська. Не знав Павло що в цьому сьомому бараці тоді були його друзі Данило з Миколою. Тільки пізніше він про це довідається. А табір був великий з великою кількістю бараків. А ми не ходили по них, бо за це нас наказували - били поліцаї. Щоб ми - бранці  не гуртувалися, не спілкувалися, бо гурт - це сила. А сила була спроможна на народження непокірних бранців. Тож тут у таборі діяли такі жорсткі правила. 
Данило був знайомий Павлу ще зі фронту. Тож на той час вони обоє не знали що їх спіткала однакова доля і вони знаходилися через 5 бараків. В нестерпному чеканні пройшов день, другий, а наш рятівник не стоїть на посту біля сьомого бараку, а біля воріт вартує. Він деколи виносив нам сухі скоринки з хліба і голландського сиру, за що ми були йому безмежно вдячні. Ми добре знали, що наш знайомий солдат попаде на цей пост тоді, коли його назначить гітлерівський офіцер.
З великою надією ми чекали тієї години свята Свободи. Чекали довго, більше тижня. Ось нарешті наш чарівник по наданню волі знедоленим появився на посту на південно - східній стороні табору. 
Цього дня, ми як і повсякденно, вийшли подивитися де вартує чех. Це було десь о десятій годині ранку. Павло підійшов до огорожі, де вартував слов'янин. Привітавшись, Павло запитав його:  - Ну, як наша справа? Вона буде в дії? 
- Все буде добре, цієї ночі, о четвертій годині, - тихо відповів він.
Ми з Павлом зразу ж пішли в приміщення бараку. 
Ми були радісні і схвильовані.
- ,,Цієї ночі - о четвертій'', - струмувала думка про волю у наших гарячих глеках. А в пакунку що передав слов'янський солдат були, як завжди, скоринки хліба. Павло розділив на дві частини, але більшу дав мені.
Я ще був не надто здоровий,  після поцілунку пані Смерті. Ми з нетерпінням чекали вечора, ночі, а далі четвертої години і майбутньої Волі.  
  
   Наши муки в годы войны. 5 ч. станция Уторгош - г. Двинск
  
   Нас, военнопленных, вели, а мы еле двигались. Но в действительности то нас не вели, а гнали, даже хуже, чем животных. С постоянными побоями, без достаточного количества воды и почти без еды. Голову облепила мучительно - безысходная мгла. Так продолжалось несколько дней, и мы еле дотащились к железно - дорожной станции Уторгош. Там нас, узников, загнали в новый для нас и довольно большой пересыльный лагерь для военнопленных. В лагере выдали по кусочку черного хлеба. Я, после голодных дней издевательств, быстро и с жадностью съел его.
   Это был очень вкусный хлеб. Так мне показалось. Но лучше было бы, чтобы никто такого вкусного хлеба не ел.
   - Люди добрые, помните цену хлеба, даже в изобилии, - размышлял я, съев свою крошку. Потому что для голодного человека кусок хлеба - это и есть крошка.
   На другой день охрана лагеря перегнала вновь прибывших заморышей из одного блока лагеря в другой. И уже там, каждому пленнику, выдавали по литру теплой, мутной баланды из кукурузных отходов, в которой плавала солома и гнилая картошка. Но эта баланда голодному человеку была бесценной. Она так согрела мой ослабленный и озябший организм, и заметно вернула утраченные силы. Съев это омерзительноена вид и на запах вонючее пойло, мы с Павлом пошли к другим воротам лагеря. Там я попытался найти хоть какие табачные окурки, но везде было чисто. Павел тем временем слушал, о чем говорят охранники между собой.
  
   Скоро подошел немецкий офицер и о чем-то заговорил с часовым.
   - Выходите два человека! - Закричал переводчик, который пришел вместе с офицером.
   Мы с Павлом уже были первыми у ворот. Нас выпустили, и мы вышли из лагеря вместе с офицером. Офицер говорил, что надо помыть и почистить машину. У нас загорелась надежда на побег из плена в дороге. Офицер привел нас к машине и передал нас водителю. Когда заговорил водитель машины, о дальнейших наших действиях, что нам делать, то Павел кивал головой и говорил: - Ich verstehe. - Я понимаю.
  
   Мы быстро помыли машину снаружи и почистили внутри салон.
   Похвалив нас за быструю и качественную уборку, водитель позвал солдата из караульного помещения, и что-то сказал ему. Он пошел назад и вернулся с двумя солдатскими котелками полными гречневой каши и в газете корочки хлеба. Все это бесценное богатство для нас, он высыпал в расстеленную солдатскую плащ - палатку Павла. Затем этот часовой отвел нас в лагерь.
   - Это хорошо! - Сказал Павел, - два-три дня мы в достатке проживем.
   Кашу ели ночью под плащ - палаткой, чтобы не беспокоить голодных товарищей. Её на всех людей все равно не хватило бы, а кашу делить днем ??по - ложке этой еды голодным не было смысла. Павел читал немецкую газету и, смеясь, говорил:
   - Здесь чушь какая-то написана, а то, что мы хотели бы узнать, нет. Это духовная газета для гитлеровских солдат.
  
   На третий день нас, узников, повели на вокзал. На запасном пути стояли темно - зеленые товарные вагоны. Посадку военнопленных производила наша охрана, пожалуй, как черти грешников в котлы, в Аду. Фашисты подталкивали пленников прикладами, кололи штыками, чтобы загнать их в вагоны. Вагоны переполняли так, что стоять было негде. Пленные лезли под ноги другим, спасаясь от ударов, лишь бы быстрее забраться в вагон. Напор толпы был такой, что она разделила нас, и Павла занесло в соседний вагон. Некоторые обездоленные не могли долго стоять на опухлых от голода ногах. Они падали на пол вагона, кричали от боли, просили о помощи. По всей станции до темных туч поднялись ужасающие крики и вопли раненых. Пленники посильнее поднимались на ноги, а слабые оставались лежать на полу вагона. Я некоторое время держался на ногах, потому что знал: упаду и мне конец. Воздух в вагоне стал спертым, густым. Нам не хватало кислорода. Мучила жажда - вечная спутница пленных. Сколько прошло времени я не помню. Я потерял сознание. Привела в себя громоподобная команда: - Всем садиться! Всем садиться!
  
   Что это такое и для чего это делалось, я не знаю. Оказалось что для сидения необходимо больше места. Садясь, одни заморыши сбивали других призраков. А те пленники падали на сидячих сотоварищей, но и деваться всем нам было негде. Вагон был не резиновый, он не мог расшириться. По всей округе поднялся нечеловеческий крик. Боль разрывала голову, начиная с барабанных перепонок ушей, рвалась через виски и темечко, пытаясь выскочить, прочь из адских вагонов чертей. Но боль не могла убежать вместе с нами, она кипела внутри у нас, как смола в Аду.
   Я сидел на нижних телах, а на мне другие и так продолжалось, перекручивалось неслыханными слоями. Раненые и обессиленные узники падали на низ. Больше они не поднимались. Я не понимаю для чего нас - военнопленных так трамбовали в вагоны. Возможно это был отбор здоровых пленников для физического труда, в дальнейшем, в ихнем, немецком ,,Фатерлянде". На остановках усопших людей извлекали из зеленых душегубок, и грузили на пустую платформу.
  
   Поцелуй госпожи Смерти и Божья, не четкая улыбка ко мне
  
   Вскоре я снова потерял сознание. Я медленно проходил в себя.
  
   - Стояла морозная, ясная ночь. На меня равнодушно смотрели, блестящие звезды. Холод властвовал в обозримой округе. Монотонно стучат колеса не из музыкального произведения по рельсам чугунки.
   Холод, стук и замечательные, далекие звезды - это то, что привело меня в сознание. Чувствуя сильный холод, я поднялся.
   - Где это я? Что со мной? Возможно это еще галлюцинации? - спрашивал я сам себя.
   Я не мог поверить, что в вагоне может быть так холодно. Потому что еще совсем недавно мне было не продохнуть.
   - А где же взялись звезды?
   Я руками ощупал вокруг себя. Ощупываю: лежат люди, но они почему-то совсем холодные.
   Из страха я спросил: - Где мы? Что случилось?
   Тишина. Мне никто не ответил. Поезд идет полным ходом, ветер шумит над головой, а в небе мерцают звезды.
   Наконец я понял: Меня, вероятно, выбросили на платформу к мертвецам. А на свежем воздухе я ожил.
   Но что делать? Очень болит голова, дрожат руки и ноги, тянет на рвоту. Поезд несется в темноте, постукивают равномерно колеса.
   - Может прыгнуть с платформы и убежать от убийц. Где же нормальные, сочувствующие люди. Может, мы проехали еще не далеко. Вот в паре метров от меня свобода. Но я не могу встать. Хотя борт платформы низкий, но мне его не перелезть.
  
   Я решил на медленном ходу поезда перевалиться через борт платформы, потому что сейчас я разобьюсь. Через некоторое время, поезд, замедляя ход, подходил к небольшой станции. Я тихонько придвинулся к борту, схватился за него рукой и поднялся на колени.
   - Вот сейчас лягу животом на борт и свалюсь на землю. Главное: не упасть вниз головой.
  
   Я хотел встать с колен. Вдруг мои ожидания моментально рассеялись серым пеплом. В это время из соседнего вагона, на передней площадке сверкнул карманный фонарик. И охранник Фриц перескочил на платформу с мертвецами, как черный ворон, на цыпленка, и набросился на меня. Он повалил меня на бездыханные тела заключенных.
  
   - Sie Hund hat krachzte?! - Ты собака, еще не сдох?! - Так видимо мне воскликнул гад немецкий, - подумал я.
   Фашистский пёс сбросил меня с платформы на землю. Я ударился плечом о шпалу и потерял сознание. Потом мне рассказали, что этот немец, с замашками черта, за ногу меня приволок к дверям вагона. Более сильные парни из вагона забросили меня в зеленую душегубку. Стражи закрыли дверь вагона. Мне, товарищи по несчастью, дали пару глотков, какой мутной жидкости, подобие воды, чтобы я пришел в себя. Поезд часами стоял на неизвестных станциях, на запасных путях, пропуская немецкие военные эшелоны на север. Я пытался снова устоять на ногах изо всех сил, чтобы не попасть под ноги более сильным злыдням. Медленно, толкая, меня затёрли в угол вагона. В темноте я нащупал железное кольцо, за которое вцепился рукой. Теперь мне легче стало стоять. Так в этом углу я простоял до утра. Когда хорошо рассвело, я заметил такое же кольцо на второй стенке вагона, и, привязав к этому кольцу концы плащ - палатки, подаренной Павлом, смастерил что-то подобное детской колыбели, или качели. Соседи охотно помогли мне забраться в нее, зная, что им будет свободнее стоять. В этой люльке я быстро заснул и проспал целые сутки. Проснувшись, я увидел такие же колыбели в каждом углу вагона.
  
   Латвия, лагерь города Двинск, нынешний Даугавпилс.
  
   Наконец мы приехали в Латвию, в город Двинск, нынешний Даугавпилс.
   Началась высадка из вагонов бедных пассажиров без вещей. Нас, военнопленных, построили в колонны, и повели в огромный лагерь. Павел меня нашел и, идя рядом со мной, поддерживал меня левой рукой.
   В то время мне все было безразлично. Я чувствовал себя слишком плохо: кружилась голова, глаза закрывала какая желто - синяя пелена. Для меня все темнело в глазах. Ноги почти не держали моего тела, дрожали руки и бил по телу нервный тик. Весь прибывший эшелон пленных фашисты загнали в один не большой блок лагеря. Стало очень тесно, крайних пленников прижали к колючей проволоке первого ограждения. Острые шпили колючей проволоки рвали одежду, руки, лицо. Через несколько часов нас перегоняли в другой блок по пять человек. Вели, около больших черных котлов, из которых выдавали по литру запаренной баланды из кукурузных отходов. Съев свою порцию, я с Павлом приблизились к воротам лагеря. Перед нами проходила очередь несчастных к котлам. В глазах каждого горело желание получить эту мизерную порцию пищи. Но не всем удавалось утолить безумную стихию голода. Потому что если немцу - чертенку мог не понравиться человек (больной, окровавленный, раненный, слишком грязный), то он мог стукнуть носком сапога по его посуде, избить плетью и перегнать в другой блок. Помощники - полицаи смотрели на это, как на спектакль. Они громко хохотали и хлопали ладонями изуверу. Фрицы горланили: - Иуда! Шталин! (Сталин) Коммунист!
  
   Вскоре начал накрапывать дождь. Отверженные люди фашистами от общества быстро расходились по баракам - землянкам. Я с Павлом заняли себе место посреди барака на верхних нарах.
   Чтобы всем хватило места на нарах, то Павел взял руководство в бараке в свои руки и всех устраивал, укладывал спать на бок в одну сторону. Каждого заключенного просил запомнить своего правого и левого соседа, чтобы не потерять свое место. Пленные, утомленные тяжелым переездом, падали с ног. Скорее хотелось лечь, дать отдых перенапряженному организму. Ночью через определённое время по команде Павла, все заключённые переворачивались на другую сторону.
   Для раненых Павел выделил отдельный уголок. Там они могли свободно лежать.
  
   Полицаи черными воронами летали по баракам, отнимая все ценное оставшееся у пленных. У кого были хорошие сапоги, они тоже отбирали, а взамен давали стоптанную обувь, снятую с мертвецов. Эти предатели были разных национальностей, но в этом лагере было больше предателей татарского происхождения из Крыма. И этот предательский Интернационал все время рыскал по баракам. Они искали евреев, комиссаров, коммунистов. Эти зловредные нюхачи сгоняли их с нар и вели на расправу к нацистам. С интересом и смехом смотрели они на нечеловеческие издевательства, которые оказывали фашисты над советскими людьми. Их черствые, отвратительные души не имели ни совести, ни жалости.
   Так проходил день за днем, ??с тревогой, тяжело и грустно. Каждый день, по несколько сот обездоленных вывозили в братские могилы. Три группы - одна гробовщики и две группы возчиков мертвых работали ежедневно. Баланду им давали два раза в день. Во время выхода из лагеря для проведения похоронных действий умерших пленных, похоронную команду продуктами поддерживало еще и местное население. Только продовольственные продукты сначала тщательно проверяла охрана, боясь, чтобы пленникам в руки не попало оружие. Только тогда продукты отдавали старшим групп. И эти гробовщики, и перевозчики трупов через короткое время уже не могли физически выполнять свои обязанности. Еды все же было мало, к тому же пленные были очень уставшие, обессиленные, потому что их неделями гнали, как и нас, и почти не кормили. Поэтому то большая часть этих команд сразу выдохлась от тяжелого физического труда.
  
   Наблюдая эту ужасную картину, Павел, обращаясь ко мне, сказал:
   - Нет! Я, на эту работу не пойду! Как и не пойду служить фашистам. Пусть лучше меня вынесут вперед ногами, чем я понесу мертвецов, за такое скудное питание. К своим собакам, которые им служат, немцы относятся в сто раз лучше, чем к нам - людям.
   - Так что я с таким отношением ко мне категорически отказываюсь к сотрудничеству с нацистами. Я не стану перед ними на колени.
   - А где же выход из положения? Что же делать? - Спросил я.
   - Андрей, не падайте духом. Еще придет время, и мы будем бороться с нацистской чумой, которая хлынула на нашу землю, неся темноту, смерть и бесправие.
   К тому времени в некоторых бараках свирепствовал тиф. Охрана перевела рабочие команды в другой блок. С ними ушли и полицейские, боясь подцепить болезнь. С этого дня они нас почти не беспокоили. В лагере установился другой распорядок. В сутки заключенному утром выдавали баланду, ложку гнилой кильки и сто граммов хлеба. И на этом заканчивался наш рабочий день. Что хочешь то и делай до следующего утра.
   Прошло пару недель в этом лагере. Мы с Павлом успели отдохнуть. Просиживали долгие осенние ночи, без света и тепла, обдумывая десятки вариантов побега из плена. Но ни одного более или менее выгодного варианта из этих обстоятельств не могли найти.
   И вот однажды утром Павел спросил носителя трупов с похоронной группы: - Вас очень тщательно охраняют во время работы после выхода из лагеря?
   - Сразу не слишком бдительно охраняли, ответил тот. Люди были в то время немощные и двигались, как черепахи. А сейчас стали охранять гораздо тщательнее, у нас были попытки побега. И беглецов поймали, не далеко ушли. Их немецкие овчарки по следу быстро догнали и в лагере расстреляли. А место, где работаем, ограждено колючей проволокой.
   Чтобы не иметь никаких подозрений к себе, Павел не продолжил дальнейший разговор с перевозчиком из похоронной команды.
   На второй день, после завтрака, Павел ничего мне не говоря, ушел к воротам, где стоял часовой. Я последовал за ним поискать окурки у часового. Там мы пробыли несколько часов. Павел все время прислушивался к разговору между собой постовых на посту. Полицейские нас не беспокоили, они жили в другом блоке. Они там день и ночь играли в карты. Возвращаясь в барак, Павел радостно сказал мне: - Москва и Ленинград не захвачены фашистами. Полицейские с немцами врут что Москве и Ленинграду капут. Будет еще и им капут. Он не за горами. Я очень ненавижу этих полицейских, и наушников - стукачей. Они со своими сторонниками, что запродались за черпак баланды, выдали фашистам сотни наших политработников, командиров, евреев и цыган. Эти предатели создали в этом лагере такие обстоятельства, что мы не можем свободно говорить среди своих товарищей. Все это их поганое дело.
   Здесь в этом лагере есть один чех - часовой. По - моему, он антифашист. Тебе надо с ним поговорить. Я тебя кое - чему подучу, о чем с ним говорить. Тебе, украинцу, легче будет разговаривать со славянином. Будешь вести с ним с ним разговор, а я послушаю, что он будет тебе отвечать. Он обещал мне завтра вынести хлеба.
   На второй день, после раздачи баланды, я с Павлом стояли у ворот, но полицейский быстро нас прогнал:
   - Чего столбом стоите один с другим? Вижу, ваша спина чешется. А, ну, марш в барак!
   Мы быстренько ушли от ворот, чтобы не спровоцировать на внеочередное избиение нас предателем. Через час мы вернулись к воротам снова. Вскоре на стражу заступил чех. Только хотели начать разговор, как в лагерь зашел полицейский. Он сразу набросился на меня и Павла. В этот момент чех - часовой остановил его и приказал передать нам бумажный сверток, в котором были корочки хлеба, обернутые немецкой газетой. Обер - полицай вытаращил налитые кровью глаза, но приказ солдата вермахта выполнил. Он отдал Павлу пакет, и искоса взглянув на нас, закричал: - Быстро в барак!
   - Пусть стоят. Все хорошо, а ты можешь идти, - сказал солдат, и еще показал ему рукой вперед.
   Раскладывая по карманам корочки хлеба, я пытался вспомнить те предложения, которые научил меня Павел. Он ходил у ворот якобы искал табачные окурки и следил, когда появятся фашисты чтобы заблаговременно предупредить меня. Наконец обер - полицай вышел из лагеря. Он повел с собой на расправу какого - то пленника. Закрывая ворота, он сердито посмотрел на Павла. Обер - полицай ничего не сказал, толкнул свою жертву грубой скалкой и быстро скрылся в тумане.
   - Кого он повел? - спросил я Павла.
   - Не знаешь кого? Или еврея, или комиссара, кого еще он более поведет, - тихо ответил мне Павел.
   Тогда я подбирая немецкие и польские слова не смело спросил чеха часового:
   - У вас, на родине тоже бывают такие густые туманы, как здесь?
   - Бывают, но значительно позже. У нас, на моей Родине, стоит еще ясная теплая погода.
   - У нас, в Украине, тоже еще тепло, - поддержал разговор я.
   - О, Украина, добже! Гут! - сказал чех.
   - Наверное, я больше не увижу своей Украины, здесь всем нам капут, - с печалью в голосе сказал я.
   Чех с минуту молчал, вглядываясь в непроглядную завесу густой мглы и наконец тихо ответил:
   - Нам чехам трудно и совестно смотреть на братьев славян, которых проклятые швабы сотнями ежедневно вывозят в братские могилы. Но что мы можем сделать? Таких как я, швабы на фронт не посылают, не доверяют. А мы здесь должны их слушаться: дома наши родные, а там хозяйничают швабы.
   Наконец Павел сам решил вступить с чехом в разговор:
   - Дорогой брат - славянин, не будет ошибочно назвать Вас товарищем?
   - О, товарищ - это прекрасное слово.
   Солдат - чех еще долго разговаривал с Павлом, часто употребляя чешские и польские слова. Видимо он плохо владел немецким языком. Он рассказывал Павлу о горькой судьбе чехословацкого народа под оккупацией гитлеровцев, которые уже давно там хозяйничают. Вдруг, из комендатуры, вышел немецкий офицер. Часовой прогнал нас, угрожая оружием. Мы отошли подальше от ворот. Когда офицер зашел в какое-то помещение, мы снова приблизились к воротам с постовым солдатом.
   Он, взволнованный болезненными воспоминаниями о своей Родине, ходил у ворот, опустив голову вниз. Павел подошел еще ближе и тихо спросил:
   - Сможете помочь нам выбраться из этого лагеря смерти?
   Чех что - то ответил Павлу. Мне дальше не было слышно их разговора. Я ходил вдоль колючей проволоки ограждения, пристально оглядываясь вокруг, чтобы сюда неожиданно не подошли гитлеровцы. Потому что в то время уже медленно поднимался туман, и выглянуло солнце, и подул холодный ветер. А вот и далеко за комендатурой показалась новая смена караульных солдат. Мы медленно пошли в барак. Сели на свои места. Павел молча читал немецкую газету. Но если кто-то подходил к нему он крутил газетой и просил помочь в переводе напечатанных статей, но среди присутствующих таких не было. Павел скоро прочитал ,, Сведения из Восточного фронта ''. Он спрятал газету в карман и тихо сказал: - Немцам под Москвой приходится трудно. Они только хвастаются, а полицейские им только подсвистывают. Сами ничего толком не знают. Ленинград в наших руках. Андрей, мы сейчас пойдем на свежий воздух, и там я тебе кое-что расскажу.
   Когда мы вышли из барака, солнце низко повисло над горизонтом, поливая золотыми лучами наш лагерь. Мы стояли возле седьмого барака и, вынимая из карманов сухие, черствые кусочки хлеба хрустели ими. Неожиданно Павел тихо, но торжественно сказал:
   - Вот здесь, за этим бараком чех обещал прорезать дыру, когда будет стоять часовым на этой стороне. Тогда мы должны подождать до четырех часов ночи. Поэтому мы, возможно, наконец, вырвемся на столь ожидаемую волю из этого лагеря смерти. Чех приказал только в последнюю минуту сообщить своим соседям о выходе на свободу. Только после того как будет прорезана колючая проволока внутренней и внешней ограды беглецы тихо, один за другим пусть подходят к дыре, и беззвучно пролезают отсюда на свободу. Он обещал выпустить на волю сотню, или две своих братьев - славян. Может, кому из них удастся остаться в живых после войны. Они вечно будут благодарить неизвестному им спасателю, ему - чеху, за выход на свободу из лагеря смерти города Двинск. Павел не знал, что в этом седьмом бараке тогда были его друзья Даниил с Николаем. Только позже он об этом узнает. А лагерь был большой с большим количеством бараков. А мы не ходили по ним, потому что за это нас карали - били полицейские. Чтобы мы - пленники не собирались, не общались, потому что группа - это сила. А сила была способна на рождение непокорных пленников. Поэтому здесь в лагере действовали такие жесткие правила.
   Даниил был знаком Павлу еще с фронта. Поэтому в то время они оба не знали, что их обоих постигла участь плена, и они находились через 5 бараков. В томительном ожидании прошел день, другой, а наш спаситель не стоял на посту у седьмого барака, а у ворот стоит. Он иногда выносил нам сухие корочки с хлеба и голландского сыра, за что мы были ему очень признательны. Мы хорошо знали, что наш знакомый солдат попадет на этот пост тогда, когда его назначит гитлеровский офицер.
   С большой надеждой мы ждали этого часа праздника Свободы. Ждали долго, больше недели. Вот, наконец, наш волшебник по предоставлению свободы обездоленным появился на посту на юго-восточной стороне лагеря.
   В этот день, мы, как и повседневно, вышли посмотреть, где стоит чех. Это было около десяти часов утра. Павел подошел к забору, где стоял славянин. Поздоровавшись, Павел спросил его: - Ну, как наше дело? Оно будет в действии?
   - Все будет хорошо, ночью, в четыре часа, - тихо ответил он.
   Мы с Павлом сразу же пошли в помещение барака.
   Мы были радостные и взволнованные.
   - ,, Этой ночью - в четыре '', - струилась мысль, о Свободе в наших горячих кувшинах. А в пакете, что передал славянский солдат, были, как всегда, корочки хлеба. Павел разделил на две части, но большую часть дал мне.
   Я еще был не слишком здоровый, после поцелуя госпожи Смерти. Мы с нетерпением ждали вечера, ночи, а дальше четырех часов и будущей Свободы.
  

Оценка: 4.00*2  Ваша оценка:

По всем вопросам, связанным с использованием представленных на ArtOfWar материалов, обращайтесь напрямую к авторам произведений или к редактору сайта по email artofwar.ru@mail.ru
(с) ArtOfWar, 1998-2018