ArtOfWar. Творчество ветеранов последних войн. Сайт имени Владимира Григорьева

Гончарук Андрій, Рибак Емір
Наші муки. 6ч. Балтийский хутор - Латвия

[Регистрация] [Найти] [Обсуждения] [Новинки] [English] [Помощь] [Построения] [Окопка.ru]
 Ваша оценка:


   7 ч. Балтійський хутір - Латвія. Балтийский хутор - Латвия.
   (сперва на украинском языке, а ниже перевод на русский язык)
  
   Ось нарешті у нас на горизонті появився якийсь латвійський хутір.
   І в наших мозках зароїлись думки: - Куди іти? До якої хати? Хто в ній живе, друг чи ворог?
   Бо ми не мали певних відомостей, про те, як місцеві жителі - латиші відносяться до солдатів - втікачів з німецького табору для радянських людей. Тому що латиші лише рік як ввійшли до складу Радянського Союзу. Ми з Павлом про це знали, тому так довго роздумували що робити.
  -- Треба шукати бідняцький хутір. Бідняки нам допоможуть. - висловив я свою думку.
  -- Так. Правильно! Вони теж ненавидять фашистів, - відказав мені Павло.
  -- Нам необхідна їхня допомога, - кажу я Павлові. - Нам необхідні харчі, інакше ми загинемо.
  -- Та я розумію це, як і ти. Треба підійти і розвідати, що й до чого, - відповів мій побратим.
   В це час довкола вже розвиднилося. Крижаний вітер, що вільно гуляв по цих просторах поволі вщухав. Ми направились до одинокого сараю, який знаходився трохи на віддалі від жилої будівлі. Підійшовши ближче, ми вчули ароматний подих запашного сіна заготовленого худобі на зиму.
  -- Ми тут будемо відпочивати і звідси будем вивчати місцевість, та як поводяться мешканці хуторів, які тут живіть, - виклав свою ідею мій товариш.
   По похилому скату сіна, допомагаючи один одному, ми ледве видряпалися на верхівку цієї скирти. Закопавшись в сіно з головою, ми дали бажаний відпочинок стомленому, виснаженому тілу - організму. Відпочивши і зігрівсь в сіні, Павло витяг з кишені засушені і заготовлені хлібні тонкі скоринки хліба. Він виділив по парочці їх кожному з нас, а інші сховав в кишеню. Ми довго розсмоктували ці скоринки, розтягуючи задоволення. Потім мій старший товариш - лейтенант поповз до маленького віконечка спостерігати, що робиться навкруги.
  -- Ввечері підемо в напрямку Білорусії, на південний схід, - думав я, лежачи на сіні. Хай Павло вирішує наше майбутнє. Може йому самому прийдеться йти. Але Павло мене не залишить, - міркував я. Про це я знав. І на душі стало світліше. Але ж я зовсім хворий і далеко не зможу іти.
  -- Ох, о хох! Щільно в лоб б'є горох! Яка не радісна наша воля. Нам за ніч потрібно пройти хоч 40 км. А я не можу після нічної мандрівки підвестись. Сам не знаю, що будемо робити зі мною. Бідний Павло. Я ж можу зв'язати його по руках і ногах. Як би його вмовити, щоб він залишив мене, а сам йшов до старого кордону. Мені все одно гинути, а він ще може йти. Він може добратись до своїх.
   Тим часом мій спільник дібрався до слухового вікна на горищі клуні з сіном. Перед ним відкрилася широка панорама місцевого ланшафта. Вітер розвіяв купчасто-дощові хмари. День передбачався ясний. Сонячне проміння наче поливало райдужним сяйвом одинокі будівлі хутору. Неподалік, у вибалку, над струмком, стояла одинока лазня, збудована в зруб. Нижче неї невелика гребля, що обросла високою осокою. А навпроти на високому пагорбі красувалася гарна, велика хата, до якої був прибудований хлів з червоного каменю. Трохи від неї, в сторонці стояла ще одна клуня, покрита новою дранкою. Від клуні до самої хати простягалась штахетна огорожа.
   Мені ж в голові без перестану роїлись різні думи. Сон чомусь не йшов, хоча я був надто стомлений і хворий. Поповз і я до Павла. Притулившись лівим плечем до арцаба, а правою рукою до ялинової дошки і близько притулився одним оком до вузької щілини між дошками. Через щілину і я теж все це побачив, що й він. Я любувався чудовою природою цього краю.
  -- Дивись, Андрій, на мою думку, це заможний хутір. Будинок, лазня, клуні, штахетна огорожа, - сказав мій напарник.
   Раптом в хліві відчинилася широка брама. На оборі появились вгодовані свині. За ними появилась справна молодиця, несучи на широких плечах кошик із сіном. А незабаром господар хутору вивів із стайні ситі коні, впрягаючи їх в віз.
  -- Так, це заможний хутір, - помізкували ми і рішили до них за поміччю не заходити, а почекати трохи і ввечері піти звідси.
  -- Нам цієї ночі потрібно відійти якомога далі від колишнього німецького табору, - мовив я.
  -- Ти Андрій маєш рацію в цьому випадку, а далі ми встановимо зв'язок з місцевим населенням, - відповів мені Павло.
   Ясного, морозного вечора ми з Павлом вирушили в дорогу. Полярна зоря вказувала нам потрібний напрямок. Ми йшли на північний схід. Важко було обминати розсіяні хутори. Ми йшли то шляхом, а то навпростець оминаючи оселі. Я вже трохи оговтався від нічних мандрів і трохи жвавіше рухався, ще мороз помагав. Та все ж ми плинули повільно, щоби нікому сторонньому не попасти на очі і зберігаючи сили. Та й так, що я скоро почав відставати від Павла. Він часто зупинявся і чекав мене. Тарахкотіння віза заставило нас звернути в кущі. А коли підвода проїхала, ми попростували далі. Хоча іти було важко, я не просив відпочинку, бо знав: якщо сяду, то вже не встану. Я не зможу підвестись. Десь за північ я зовсім зморився і побратим помагав мені йти підтримуючи. Нарешті ми звалилися на землю, як повні лантухи скарбу. Я зразу ж заплющив очі і задрімав. Через певний час проснулись обидва тремтячи від холоду. Розтерли задубілі кінцівки рук і ніг. Павло підвівся першим, намагаючись поставити мене на ноги. А я ледве тримався на ногах, але йшов вперед.
   Скільки пройшли тієї ночі ми не знали. Вдосвіта мороз посилився.
   Ми мерзли, але продовжували йти. Знали: сидіти не можна. Замерзнемо. Запалав край неба. Ось - ось зійде сонце. Недалеко від невеличкого хутору я впав. Побратим вже більше не зміг підняти мене на ноги.
  -- Іди сам! Благаю тебе, іди, мені все одно. Що буде, те й буде. А ти йди, - просив я товариша.
  -- Я тебе самого не залишу. Ти відпочинь, а я піду на цей хутір і розпитаю дещо. Дістану харчів, а ввечері підемо далі. Якщо і вечором не зможеш іти, то я тебе десь влаштую, а тоді піду, сам - відповів мені Павло.
   Він пішов до хати, яка стояла на пагорбку. А я лежав на дорозі і дивився вслід цій добрій, і щирій людині.
   Раптом назустріч Павлові із -за лісу по шляху риссю виїхала підвода. Мій товариш вмить звернув в кущі, в цю ж секунду пролунав постріл. Я з переляку підвівся на ноги, але зразу ж впав на землю. З підводи зіскочило два чоловіки. Один побіг за Павлом, а другий кинувся домене, наставляючи карабін прямо в груди.
  -- Піднімайся! Йди за мною! - загарчав він до мене.
  -- Я не можу встати, роби зі мною, що хочеш, - у відчаї вирвав слова із горлянки я.
  -- Хай буде так, лежачого не б'ють, - цинічно пробасив незнайомець.
   Той, що побіг за моїм спасителем Павлом, уже під'їхав до нас.
   Зупинивши коней, самовдоволено пробасив: - Тому вже капут!
  -- Хай не тікає комуніст!
   І це все, що я зрозумів. Далі вони говорили між собою по - латишськи, чи по - литовськи. Нарешті один звернувся до мене по - російськи: Ти звідки тут взявся? З табору? Сюди дійшов, а дальше не можеш йти? - іронічно запитав мене шуцман. - може підвезти тебе?
  -- Зараз підвеземо, - посміхнувшись і засміявшись з напарником видавив з себе слова другий шуцман.
   Він схопив мене, як кошеня, за шинель і викинув на віз. Але в цю щасливу для мене хвилину по шляху над'їхала інша підвода і зупинилась біля нас.
  -- Sveiki! - привітався до них незнайомець.
  -- Sveiki! Sveiki! Своякі. Якщо ти не жартуєш, - відповів один з поліцаїв.
   Тоді невідомий мені чоловік звернувся до мене:
  -- Ти звідки тут взявся?
  -- З табору втік.
  -- Руський?
  -- Ні. Українець.
  -- Це видно, що він руський по духу і православний, - сказав невідомий, звертаючись до поліцаїв.
  -- Віддайте мені його, навіщо він вам потрібний. Ви відвезете його в табір, а він через день - два загине. Яка вам користь? Тільки душу забрудните, - продовжував селянин.
  -- Та яка там душа в комуніста?
  -- Який він комуніст? - це ще хлопчина, дев'ятнадцять літ від народження, - сказав селянин.
  -- А тобі жалко його, чи що? - сміючись запитав шуцман.
  -- Жалко, чи ні, але він мені дома згодиться. Очуняє і буде тварин доглядати. Я давно хотів взяти в Прейлях, та не було православних. Ви знаєте наші традиції: не православний не може жити в нашім домі. Мені все одно, а мати не позволяє.
  -- А проти волі матері нічого не вдієш. Якщо ж ви мені його віддаєте, то получите за нього добру оплату. Маю четверть бутля сивухи, барило пива, сало, масло, всяка закуска є. Я їду від брата і думав завернути в вашу волость. Думав: може випадково у вашій волості буде потрібний мені чоловік. А тут якраз трапилась нагода. Ну що, берете оплату, - запитав хуторянин.
  -- Аякже! - каже перший зрадник, - такий могорич втрачати, то гріх.
  -- Давай! - виригнув другий зрадник.
   І вони вдарили по руках, ніби купують і продають на торговиці худобу.
   Шуцмани забрали оковиту з продуктами і один сміючись сказав:
  -- Треба пошукати того другого, ми ще за нього візьмемо добрий могорич.
  -- Він руський? - ще раз запитав мене один з поліцаїв.
  -- Ні, він узбек, - відповів я, надіючись, що зрадники не підуть вдруге шукати Павла. Може він поранений і десь відповз в сторону, - міркував я.
   Тим часом мій господар відломив шматок хліба, подав мені в руки і сказав: - Їж сам хліб, сала тобі не можна їсти, ти дуже виснажений. Я щиро подякував йому за це.
   Один шуцман поправляв попругу на коневі, а другий пішов шукати Павла. Але він швидко повернувся і сердито гукнув:
  -- Його там не має!
  -- Він прикинувся убитим і обманув тебе, - посміхаючись прогорланив другий поліцай.
  -- Від мене ще ні один заєць не втік. Може відповз в сторону?
  -- Хай собі повзе, хоч у свою Росію. Я за нього не відповідаю.
  -- Їдемо швидше до мене, то там ми добре вип'ємо! От бачиш Петя, як нам добряче повезло.
   Вони розвернули підводу і поїхали собі туди, звідки їхали сюди. А ми поїхали на хутір Агаповка, Прейльскої волості, так сказав мені мій новий попутчик і рятівник Клементій. Так він себе назвав.
   На порозі дому мене зустріла досить ще міцна, високого росту бабуся, яку звали Маврою. Вона дуже схвилювалась, побачивши мене в такому жахливому стані. Я ледве тримався на ногах. Ступивши крок вперед, упав на сіннім порозі. Бабуся стала проклинати фашистів: - За що ці нелюди так мучать невинних людей? Де на них кара Господня? Що вони роблять з православними людом? Вони не мають Бога в душі. Щоби вони ніколи не бачили своїх дітей!
  -- Досить! - мовив Климентій, що привіз мене.
   Це старший її син, про це я довідався пізніше. Він допоміг мені зайти до хати. Поглядаючи на мене Климентій спокійно сказав до молодої жінки: - Феня - сестричко, дай йому щось поїсти, тільки не жирного.
  -- Де в нас зараз те жирне, зараз у нас святий піст.
   То вона кудись швидко шаснула і принесла миску борщу, шматок хліба, ложку і поставила все це на столі. Я з великими труднощами підвівся з лавки і пошкандибав до столу. З'ївши кілька ложок борщу, я почув себе дуже погано і знеможено схилився на стіл.
  -- Що з тобою? - схвильовано запитала бабуся Мавра, дивлячись то на мене, то на Климентія.
  -- Це від голоду. Він мабуть довго нічого не їв, - відповів Климентій.
  -- Мерщій скидай з себе свою одежину, а ти Феня дай теплої води і цебер щоб помити солдата. Потім переодягнешся ось в цю мирну одежину і ляжеш на ліжко спочити, - сказала з сумом в очах Мавра.
   Всі, крім бабусі Маври вийшли, а вона швидко мене помила, помогла переодягатись і я зразу ж звалися на ліжко в обійми бога сну Морфію. Проте через деякий час проснувся від гострого болю в шлунку. Захотів вийти в туалет, але сам не міг підвестись з ліжка.
   На поміч мені прийшла баба Мавра, яка допомогла мені доплентатись туди і назад в хату. А важкий сон наліз на мене тонами ваги і розчавив на ліжку. Я спав в поту на тілі і марах в голові до ранку. А з ранку весь день мене мучив гострий біль у шлунку. Я не міг нічого їсти, хоча був страшенно голодний і виснажений.
   Зранку Климент Фоміч запряг коні і поїхав в Прельці, де знаходилась управа волості, з метою приписати мене до своєї сім'ї. А ввечері він приїхав додому і розповів всім нам що було в управі волості. Климентію було дуже важко вмовити старосту, щоб той потурбувався перед німецьким комендантом про мою прописку до своєї сім'ї. Але все ж мене приписали до їх сім'ї.
  -- Як твої справи? Як здоров'я? - згодом спитав мене Климент.
  -- Нічого, все в порядку, надіюсь все погане пройде, - ледве вимовив я.
  -- Не журись, Андрію, бабка Мавра швидко поставить тебе на ноги, - підбадьорив він мене.
   Але не так легко було мене поставити мене на ті попухлі від голоду і тривалого переходу з табору на волю. Баба Мавра готовила для мене пиття з лікарських рослин, щоб побороти шлункову хворобу.
   Вона день і ніч, як рідна мати доглядала мене і прикладала відчайдушні зусилля, велетенську увагу в моєму лікуванні. А скільки ночей із - за моєї недуги вона недосипала, звісно одному Господу Богу. Як я часто згадую цю добродушну, чуйну до хворого, релігійну в своїх поглядах на людське життя, бабусю Мавру.
   Низький уклін їй до землі від мене за її турботу до мене, як і Климентію, Фені і іншим людям, що в той час оточували мене.
  
   Дуже часто дім Михайлових відвідували його двоюрідні брати. Старший із них - Денис Лукапьоров. Він, до окупації фашистами Латвії, проживав у столиці - Ризі. А тепер ховаючись від окупантів, повернувся в рідний хутір. На хуторі не знали, що він комуніст. але Одного разу він випадково проговорився, але не злякався цього, знаючи, що я нікому не розкажу про це. А ще два молодші брати були комсомольцями, як і я. То в хаті під час довгих з осені вечорів створилася дружня довірлива обстановка між мною і оточуючими мене людьми. Вони часто розказували мені останні новини в Латвії і про те, де приблизно воюють німецькі військові частини з радянськими військами. Так від них я взнав про розгром радянськими військами фашистів під Москвою, та про героїчну стійкість міста Ленінграда проти коричневої навали фашизму.
   Якось Денис розповів, що в Латвії діють невеликі партизанські гурти проти загарбників. А в їх лавах є військовополонені з таборів.
  -- Це далеко? - з цікавістю запитав я його.
  -- Далеко, в Курляндії. Звідси понад дві сотні кілометрів. Є й ближче, в Латгалії і Земгалії. А коли настане весна, тоді багато звідси підуть в партизани, - розказував мені Денис.
  -- Проведи мене до партизанів, попросив я його.
  -- Куди тобі, Андрію, до партизанів, ти ще довго мусиш поправлятися. Там потрібні здорові воїни, які можуть робити великі переходи, щоб нападати на окупантів, а потім швидко зникати від переслідувачів. А ти тільки будеш сковувати рухи партизан. Через тиждень я поїду в місто Єлгаву до дяді, там і довідаюсь краще про партизанів. Головне найти провідника, який погодиться провести до них. Вашому брату військовослужбовцю краще попасти в партизани. Розпитають в якій військовій частині служив, як попав в оточення і в полон, коли і з якого табору втік, де переховувався і все. Відправлять спочатку на кухню картоплю чистити і дрова заготовляти на кашу і суп, а згодом і партизанити - бойові завдання командира загону виконувати. А для нас - цивільних піджаків, це справа надто складніша. Невійськових людей трудніше провірити на правдивість анкетних даних, хто, де і чим він займався в такий смутний час, як зараз. Та й що ти - штатський, до війни робив, чим займався? Попробуй зараз розібратись, коли німецьке гестапо засилає багато перевертнів, розкуркулених куркулів латишів - провокаторів, які злі за це на радянську владу. Тут то треба керівництву партизан довго розбиратись, хто патріот Батьківщини, а хто її зрадник, - так казав мені Денис одного вечора.
   А я ж, прикований внутрішнім недугом живота і ледве переборюючи важкі болі там, в частки щасливих переривів від них міркував, про те що я скоро, може через тиждень видужаю. А це якраз буде тоді, як Денис розвідає про партизанів і може повернутись від свого вуйка з Єлгави. Я вже достатньо виспався і мені треба більше рухатись, щоби мої мускули привикли до фізичних вправ і буде легше вилікуватись. Завтра ж піду в ліс сікти хмиз, молоду поросль дерев і гілля для того щоби палити в грубці хати. Але піднятись з ліжка зміг лише через тиждень після нашої розмови з Денисом.
   Це було десь вже після обіду. Спираючись на палицю і чіпляючись за стіни, я вийшов на подвір'я, вдихнув свіжого повітря, від якого захмелилась голова. А потім не рішучими кроками, з переривами почвалав, як побитий пес камінням, в ліс, який охоплював хуторець.
  -- Це мій власний ліс, - з гордістю казала баба Мавра, - його у пана - німця купив ще мій батько.
   Стояв морозний, похмурий день, білі хмари застелили небо. Зрідка звідти прилітали маленькі білі сніжинки, що падали на моє обличчя і поволі танули, залишаючи після себе краплі води, що підбадьорювали мене. Я насолоджувався їхньою красотою і жадібно вдихав свіже лісове повітря, за яким під час хвороби, вже заскучав. Повільно підійшов до купи хмизу, розчистив робоче місце і сокирою зачав рубати тонкі гілки і акуратно складати на перевесло з мочалистої трави, заготовленою Фенею. Непомітно до мене підійшов Денис.
   Зручно примостившись на пеньку, що виступав над землею, він оглянувши прискіпливо ліс навкруги нас, спокійно сказав: Я бачу Андрій, що ти ще дуже хворий, але вже щасливий, що стоїш на своїх ногах. Ти потрапив до добрих людей. Я не тому кажу, що вони мені рідня. Вони не дуже з нами рідняться. Вони багатіші за нас, але вони знають ціну праці. Ця сім'я володіє десятьма десятинами поля, а це більше десяти гектарів і ще мають більше чотирьох гектарів лісу. Климентій з сестрою Фенею, яким трохи, в мірі змоги помагає бабуся Мавра, працюють на своїх десятинах від світанку до пізнього вечора. Вони все хочуть розбагатіти. Їх тому не розкуркулила радянська влада, бо вони не мали найманих робітників. Вони лише просили нас на вихідні на пару днів допомогти врожай зібрати, щоби не вимок від дощу і ранній сніг його не припорошив. Мої родичі і так дивляться на нас косо, бо я партійний, а мої брати - комсомольці. Вони самі не знають кого хочуть: німців чи росіян, щоби при владі були.
   А час покаже їм, куди їм прихилитись.
   Я повільно рубав хмиз, і терпеливо слухав Дениса. Мені було цікаво знати відносини між собою бідних і багатих родичів із Латвії і їх ставлення до агресора - окупанта, та й до початкового тут руху партизан і до військовополонених таких, як я.
  -- Все це мені може колись пригодитись, я ж не збираюсь тут камінцем сидіти на шиї доброзичних людей, - мізкував я.
  -- Слухай, Денисе, а тут неподалік не має ще таких багатіїв, як твій брат? Може в них є наймити, можливо такі самі полонені військові, як я? - запитав я його.
  -- Добре, що ти мені нагадав про це, - мовив він. - я хотів розповісти тобі одне оповідання, та не було нагоди.
   Ось слухай: - На хуторі, недалеко від станції Аглонас є маєток Рушонас де живе великий латвійський багатій. Це звідси десь приблизно 23 км. А в нього працює руський військовополонений Василь Вікторенко.
  -- А ти сам його бачив, - з цікавістю спитав я його.
  -- Бачив, два місяці тому. Він жив в надзвичайно важких умовах і в злиднях. Та мабуть нічого з тих пір не змінилось в його становищі. У цього зрадника, фашистського шпигуна є в своїй приватній власності більше сотні десятин поля, багато лісу. А на фермі багато великої рогатої худоби, вівці, свині, в стайні коні. Він має великий світлий панський будинок. При всьому цьому багатстві цей фашистський прихвостень тримає Віктора в якійсь холодній комірчині, не пристосованій для прожиття людини в холодну пору року. Тріщини в стінах, а голий дерев'яний тапчан служить Віктору ліжком без якого небудь матраца для ночівлі. Він вкривається старим смердячим ганчір'ям. Двері прогнили і через великі отвори проходить холод. Ні печі, ні грубки для опалення не має, як і світла для освітлення в цій комірчині не має. Там ні роззутися, ні роздягнутися людині не можна. Робочий час цього хлопця триває від досвіту до пізньої ночі, мабуть до двадцяти годин на добу. А після короткого сну знову важка робота. Вдосвіта треба носити воду, напувати всіх тварин, а на кухню принести картоплю, буряк, цибулю. Та ще потрібно варити вариво для свиней і іншої худоби. А ще треба вичистити гній із під всіх тварин. Все це треба зробити до сходу сонця. Поївши сухого хліба і картоплі, що варилась для худоби, треба йти в ліс на роботу. Там він ріже і валить дерева, заготовляє матеріал на весну для нового будівництва.
  -- Ти що, Денис? Це ж неймовірно! - вигукнув я. Це гірше табору.
  -- А ти що думав, Андрій? Ти сам такого не бачив? Для мене це не новина. Я сам добре знаю життя наймита.
  -- А де я міг таке бачити? Коли я народився - йшла громадянська війна, а потім куркулів - багатіїв вивезли в Сибір і ліквідували, як клас, - сказав я, підходячи ближче до Дениса.
  -- Андрій, тоді ти в щасливій країні родився. Ти не знаєш, що таке багач і батрак, - зажурено вимовив Денис.
  -- А хіба йому важко втекти звідти від цього живодера? - запитав я.
  -- Він то хоче втекти і колив взнав про тебе від мене, просив мене, коли ти видужаєш, щоб ти припас харчів на двох. Віктор хоче йти на схід. Йому роздобути харчів не має можливості. Я йому рекомендував йти в партизани, але він хоче йти до своїх радянських військ на схід.
   Якось непомітно пройшов час до двох місяців мого лікування і наступив лютий 1942 року. Я став почувати себе набагато краще.
   А 26 лютого цього ж року трапилося велике нещастя.
   О п'ятій годині ранку хтось постукав у двері гостинного дому.
  -- Хто там? - запитав Климент.
  -- Открой, свої! Бистро откривай!
   Климент підійшов до дверей. Клацнув замок. Скрипнули двері. В сінях почулися важкі кроки невідомих людей. В мене тьохнуло серце. Я механічно підвівся на ліжку і опустив ноги на підлогу. На хатнім порозі появились два шуцмани - поліцаї з пов'язками на рукавах: Schutzmannschaft. Вони опираючись на гвинтівки привітались:
  -- Доброго ранку господарю!
  -- Доброго ранку і вам! - відповів Климент.
  -- У вас є руський військовополонений?
  -- Є! - відказав Климент.
  -- Так! На все 10 хвилин! Нехай він одягнеться в теплу одіж, і приготуйте йому харчів на 2 дні. І треба його негайно везти в Преллі. Там таких як він буде багато. Кому скажемо, той і повезе їх на станцію. Зрозуміло? - пробасив один із шуцманів.
  -- Второпав! - відповів Климент.
   А я ж з горем подумав, що вже закінчуються мої золоті дні. А я ще не дуже працездатний, так як внутрішня хвороба кишечника, чи ще чогось не давала мені їсти. І тільки я пішов на поправку, як з'явилися ці зрадники. Я всього кілька днів, як став виходити в ліс рубати хмиз. То була не робота, а прогулянки. Поки я одівався бабуся Мавра швидко приготовила мені провізію в дорогу. Дала мені теплу тілогрійку під шинель. Я зібрався і повільно вийшов на подвір'я. хотів піти за ріг хати по малій нужді, але поліцай загородив мені дорогу.
  -- Куди? Назад! - загорлав німецький слуга.
  -- Я хочу на пару хвилин по нужді. Ти що думаєш, що я в такім стані можу тікати звідси?
  -- Без розмов! Тільки зі мною і скоріш!
   А через пару хвилин він гримнув: - Швидко забирай в хаті харчі і поїхали! Такий порядок.
   Прощаючись з сім'єю, яка прихистила мене, я звертаючись до баби Маври, Климентія і Фані сказав: Я гарно дякую вам за все що ви мені зробили - підняли мене на ноги! А тепер - до побачення! Як скінчиться війна, то я обов'язково провідаю вас. Бажаю вам довгих років життя і міцного здоров'я!
   Я сів в сани, які Климент уже підігнав до хати. Він теж сів, підняв вгору батіг і коні риссю рушили з місця. Ось так я, таким чином раптово залишав, добрих людей і їх гостинний дім.
  
   Гончарук Андрій Павлович. Емір Рибак. Литва. 2017. 09. 30
  
   7 ч. Балтийский хутор - Латвия
  
   Вот наконец у нас на горизонте появился какой-то латвийский хутор.
   И в наших мозгах активировались мысли: - Куда идти? К какому дому? Кто в нём живёт, друг или враг?
   Потому что мы не имели определённых сведений о том, как местные жители - латыши относятся к солдатам - беглецам из немецкого лагеря для советских людей. Потому что латыши только год как вошли в состав Советского Союза. Мы с Павлом об этом знали, поэтому так долго раздумывали что делать.
   - Надо искать бедняцкий хутор. Бедняки нам помогут. - высказал я своё мнение.
   - Да. Правильно! Они тоже ненавидят фашистов, - ответил мне Павел.
   - Нам необходима их помощь, - говорю я Павлу. - Нам необходимы продукты, иначе мы погибнем.
   - И я понимаю это, как и ты. Надо подойти и разведать, что к чему, - ответил мой побратим.
   А в это время вокруг уже рассвело. Ледяной ветер свободно гулял по этим просторам медленно утихая. Мы направились к одинокому сараю, который находился немного вдалеке от жилой постройки. Подойдя ближе, мы почуяли ароматное благоухание душистого сена, заготовленного скотине на зиму.
   - Мы здесь будем отдыхать и отсюда изучать местность, и как ведут себя жители хуторов, которые здесь живут, - изложил свою идею мой товарищ.
   По наклонному скату сена, помогая друг другу, мы еле взобрались на верхушку этой скирды. Зарывшись в сено с головой, мы дали желаемый отдых утомлённому, изнурённому телу - организму. Отдохнув и согревшись в сене, Павел вытащил из кармана засушенные и заготовленные хлебные тонкие корочки хлеба. Он выделил их каждому из нас по парочке, а остальные спрятал в карман. Мы долго рассасывали эти корочки, растягивая удовольствие. Потом мой старший товарищ - лейтенант пополз к маленькому окошку наблюдать, что делается вокруг.
   - Вечером пойдём в направлении Белоруссии, на юго-восток, - думал я, лёжа на сене. Пусть Павел решает наше будущее. Может ему самому придётся идти. Но Павел меня не оставит, - рассуждал я. Об этом я знал. И на душе стало светлее. Но ведь я совсем больной и далеко не смогу идти.
   - Ох и о ах! Жалит горох в лоб - бабах! Какая не весёлая наша воля. Нам за ночь нужно пройти хоть 40 км. А я не могу после ночного похода подняться. Сам не знаю, что будем делать со мной. Бедный Павел. Я же могу связать его по рукам и ногам. Как бы его уговорить, чтобы он оставил меня, а сам уходил к старой границе. Мне все равно погибать, а он ещё может идти. Он может добраться до своих.
   Тем временем мой сообщник добрался до слухового окна на чердаке с сеном. Перед ним открылась широкая панорама местного ланшафта. Ветер развеял кучево-дождевые облака. День намечался ясный. Солнечные лучи солнца словно поливали радужным сиянием одинокие здания хутора. Недалеко, в балке, над ручьём, стояла одинокая баня, построенная в сруб. Ниже неё небольшая плотина, обросла высокой осокой. А напротив на высоком холме красовалась хорошая, большая хата, к которой был пристроен сарай из красного камня. Немного от неё, в сторонке стояла ещё одна рига, покрытая новой дранкой. От клуни до самой хаты простирался забор - штакетник.
   У меня в голове же без остановок роились разные думы. Сон почему-то не шёл, хотя я был слишком усталый и больной. И я пополз к Павлу. Прислонившись левым плечом к деревянному косяку, а правой рукой к еловой доске, и близко прильнул одним глазом к узкой щели между досками. И я тоже всё это через щель увидел, что и он. Я любовался чудесной природой этого края.
   - Смотри, Андрей, по моему мнению, это зажиточный хутор. Дом, баня, сараи, забор - штакетник, - сказал мой напарник.
   Вдруг в хлеву отворились широкие ворота. На скотном дворе появились упитанные свиньи. За ними появилась крепкая молодка, неся на широких плечах корзину с сеном. А вскоре хозяин хутора вывел из конюшни сытые лошади, впрягая их в телегу.
   - Да, это зажиточный хутор, - поразмыслили мы и решили к ним за помощью не заходить, а подождать немного и вечером уйти отсюда.
   - Нам этой ночью нужно отойти как можно дальше от бывшего немецкого лагеря, - сказал я.
   - Ты Андрей прав в этом случае, а дальше мы установим связь с местным населением, - ответил мне Павел.
   Ясного, морозного вечера мы с Павлом отправились в дорогу. Полярная звезда указывала нам нужное направление. Мы шли на северо-восток. Трудно было обходить рассеянные хутора. Мы шли то дорогой, а то напрямик минуя дома. Я уже немного оправился от ночных странствий и чуть резвее двигался, и ещё мороз помогал. И все же мы медленно брели, чтобы никому постороннему не попасть на глаза, сохраняя силы. Да и так, что я скоро начал отставать от Павла. Он часто останавливался и ждал меня. Тарахтение телеги заставило нас свернуть в кусты. А когда телега проехала, мы ушли дальше. Хотя идти было трудно, я не просил отдыха, ибо знал, что если сяду, то уже не встану. Я не смогу подняться. Где-то за полночь я совсем заморился, и собрат помогал мне идти поддерживая. Наконец мы рухнули на землю, как полные мешки зерна. Я сразу же закрыл глаза и задремал. А через некоторое время мы оба проснулись дрожа от холода. Растёрли околевшие конечности рук и ног. Павел поднялся первым, пытаясь поставить меня на ноги. А я еле держался на ногах, но шёл вперёд.
   Сколько километров извилистого пути прошли той ночью мы не знали. На рассвете мороз усилился.
   Мы мёрзли, но продолжали идти. Ибо знали: сидеть нельзя. Замёрзнем. Край неба запылал. Вот - вот взойдёт солнце. Недалеко от небольшого хутора я упал. Побратим уже больше не смог поднять меня на ноги.
   - Иди сам! Умоляю тебя, иди, мне всё равно. Что будет, то и будет. А ты уходи, - просил я товарища.
   - Я тебя одного не оставлю. Ты отдохни, а я пойду на этот хутор и расспрошу кое-что. Достану еды, а вечером пойдём дальше. Если и вечером не сможешь идти, то я тебя где-то устрою, а тогда пойду, сам - ответил мне Павел.
   Он пошёл к дому, который стоял на холме. А я лежал на дороге и смотрел вслед этому доброму и искреннему человеку.
   Вдруг навстречу Павлу из - за леса по дороге рысью выехала подвода. Мой товарищ моментально свернул в кусты, но в эту же секунду раздался выстрел. Я с перепугу поднялся на ноги, но сразу же упал на землю. С подводы соскочили двое мужчин. Один побежал за Павлом, а второй бросился ко мне, наставляя карабин прямо в грудь.
   - Вставай! Иди за мной! - зарычал он на меня.
   - Я не могу встать, делай со мной, что хочешь, - в отчаянии вырвал из глотки слова я.
   - Пусть будет так, лежачего не бьют, - цинично пробасил незнакомец.
   Тот, что побежал за моим спасителем Павлом, уже подъехал к нам.
   Остановив лошадей, самодовольно пробасил: - тому уже капут!
   - Пусть коммунист не убегает!
   И это всё, что я понял. Дальше они говорили между собой по - латышски, или по - литовски. Наконец один обратился ко мне по - русски: - Ты откуда здесь взялся? С лагеря? Сюда дошёл, а дальше не можешь идти? - иронично спросил меня шуцман. - может тебя подвезти?
   - Сейчас подвезём, - улыбнувшись и засмеявшись с напарником выдавил из себя слова второй шуцман.
   Он схватил меня, как котёнка, за шинель и бросил на телегу. Но в эту счастливую минуту для меня по дороге подъехала другая телега и остановилась возле нас.
   - Sveiki! - поздоровался с ним незнакомец.
   - Sveiki! Sveiki! Свояки. Если ты не шутишь, - ответил один из полицаев.
   Тогда неизвестный мне мужчина обратился ко мне:
   - Ты откуда здесь взялся?
   - Из лагеря сбежал.
   - Русский?
   - Нет. Украинец.
   - Это видно, что он русский по духу и православный, - сказал неизвестный, обращаясь к полицаям.
   - Отдайте его мне, зачем он вам нужен. Вы увезёте его в лагерь, а он через день - два погибнет. Какая вам польза? Только душу испоганите, - продолжал крестьянин.
   - Да какая там душа у коммуниста?
   - Какой он коммунист? - это ещё мальчишка, девятнадцать лет от роду - сказал крестьянин.
   - А тебе жалко его, что ли? - смеясь спросил шуцман.
   - Жалко или нет, но он мне дома пригодится. Очухается и за скотиной будет ухаживать. Я давно хотел взять в Прейлях, но там не было православных. Вы знаете, наши традиции: не православный не может жить в нашем доме. Мне все равно, а мать не позволяет.
   - А против воли матери ничего не поделаешь. Если же вы мне его отдаёте, то получаете за него хорошую оплату. Я имею четверть бутили сивухи, бочонок пива, сало, масло, всякая закуска есть. Я еду от брата и думал завернуть в вашу волость. Думал: может случайно в вашей волости будет нужный мне человек. А тут как раз представился случай. Ну что, берете оплату, - спросил хуторянин.
   - Конечно! - говорит первый предатель, - такой магарыч терять, то грех.
   - Давай! - рявкнул второй предатель.
   И они ударили по рукам, будто покупают и продают на базаре скотину.
   Шуцманы забрали водку с продуктами и один смеясь сказал:
   - Надо поискать того второго, мы ещё за него возьмём хороший магарыч.
   - Он русский? - ещё раз спросил меня один из полицаев.
   - Нет, он узбек, - ответил я, надеясь, что предатели не пойдут второй раз искать Павла. Может он ранен и где-то отполз в сторону, - рассуждал я.
   Тем временем мой хозяин отломил кусок хлеба, подал мне в руки и сказал: - Ешь сам хлеб, сала тебе нельзя есть, ты очень истощён. Я искренне поблагодарил его за это.
   Один шуцман поправлял подпругу на лошади, а второй пошёл искать Павла. Но он быстро вернулся назад и сердито крикнул:
   - Его там нет!
   - Он притворился убитым и обманул тебя, - улыбаясь прогорланил второй полицай.
   - От меня ещё ни один заяц не убежал. Может отполз в сторону?
   - Пусть себе ползёт, хоть в свою Россию. Я за него не отвечаю.
   - Едем скорее ко мне, и мы хорошо - то выпьем! Вот видишь Петя, как нам здорово повезло.
   Они развернули телегу и поехали туда, откуда ехали сюда. А мы поехали на хутор Агаповка, Прейльской волости, так сказал мне мой новый попутчик и спаситель Клементий. Так он себя назвал.
   На пороге дома меня встретила довольно ещё крепкая высокого роста старушка, которую звали Маврою. Она очень разволновалась, увидев меня в таком ужасном состоянии. Я еле держался на ногах. Ступив шаг вперёд, рухнул на пороге в сенях. Бабушка стала проклинать фашистов: - За что эти нелюди так мучают невинных людей? Где на них кара Господня? Что они делают с православным людом? Они не имеют Бога в душе. Чтобы они никогда не видели своих детей.
   - Довольно! - сказал Климентий, что привёз меня.
   Это старший её сын, об этом я узнал позже. Он помог мне зайти в дом. Поглядывая на меня Климентий спокойно сказал молодой женщине: - Феня - сестричка, дай ему что-нибудь поесть, только не жирного.
   - Где у нас сейчас то жирное, сейчас у нас святой пост.
   Тогда она куда-то быстро отправилась и принесла миску борща, кусок хлеба, ложку и поставила всё это на стол. Я с большим трудом поднялся со скамейки и направился к столу. Съев несколько ложек борща, я почувствовал себя очень плохо и весь измождённый склонился на стол.
   - Что с тобой? - взволнованно спросила бабушка Мавра, глядя то на меня, то на Климентия.
   - Это с голодухи. Он видимо долго ничего не ел, - ответил Климентий.
   - Скорей снимай с себя свою одежду, а ты Феня дай тёплой воды и ушат, чтобы помыть солдата. Потом переоденешься вот в эту гражданскую одежду и ляжешь на кровать отдохнуть, - сказала с грустью в глазах Мавра.
   Все, кроме бабушки Мавры вышли, а она быстро меня помыла, помогла переодеться, и я сразу же свалился на кровать в объятия бога сна Морфия. Однако через некоторое время проснулся от острой боли в желудке. Захотел выйти в туалет, но сам не мог подняться с кровати.
   На помощь мне пришла баба Мавра, которая помогла мне доплетись туда и обратно в хату. А тяжёлый сон влез на меня тоннами веса и раздавил на кровати. Я спал в поту на теле и мареве в голове до утра. А с утра весь день меня мучил острый боль в желудке. Я ничего не мог есть, хотя был ужасно голоден и истощён.
   Утром Климент Фомич запряг лошадей и поехал в Прельцы, где находилась управа волости, с целью приписать меня к своей семье. А вечером он приехал домой и рассказал всем нам что было в управе волости. Климентию было очень трудно уговорить старосту, чтобы тот позаботился перед немецким комендантом о моей прописке к своей семье. Но все же меня приписали к их семье.
   - Как твои дела? Как здоровье? - позже спросил меня Климент.
   - Ничего, всё в порядке, надеюсь всё плохое пройдёт, - еле вымолвил я.
   - Не томись дурными мыслями Андрей, бабка Мавра быстро поставит тебя на ноги, - подбодрил он меня.
   Но не так легко было поставить меня на ноги, на эти опухшие ноги от голода и странствий с лагеря на свободу. Баба Мавра готовила мне отвары из лекарственных растений, чтобы победить внутреннюю болезнь желудка.
   Она день и ночь, за мной, как мать родная за ребёнком ухаживала и прикладывала огромные усилия в моём излечении. А сколько ночей из - за моего недуга она недоспала, одному Господу Богу известно. Как я часто вспоминаю эту добродушную, чуткую к больному, религиозную в своих взглядах на человеческую жизнь, бабушку Мавру.
   Низко кланяюсь я ей до самой земли за её заботу ко мне, как и Клементию, Фене и другим людям, что находились около меня.
  
  
   Очень часто дом Михайловых посещали двоюродные братья. Старший из них Денис Лукапёров. Он, до оккупации фашистами Латвии, обитал в столице - Риге. А теперь прячась от оккупантов вернулся в родной хутор. На хуторе не знали, что он коммунист. Однажды он случайно проговорился, но не испугался этого, зная и веря, что я никому не расскажу об этом. А ещё два младших брата были комсомольцами, как и я. Поэтому в избе во время долгих с осени вечеров создалась дружеская доверчивая обстановка между мной и окружающими меня людьми. Они часто рассказывали мне последние новости в Латвии и про то, где немецкие воинские части воюют с советским войском. Вот так я и узнал о разгроме советскими войсками фашистов под Москвой, и о героической стойкости Ленинграда против коричневой навалы.
   А как-то разговаривая со мной, Денис рассказал, что в Латвии действуют небольшие группы партизан против оккупантов. А в их рядах есть военнопленные из концлагерей.
   - Это далеко? - я спросил его с интересом.
   - Далеко, в Курляндии. Отсюда более двухсот километров. Есть и ближе, в Латгалии и Земгалии. А когда наступит весна, тогда многие отсюда уйдут в партизаны, - рассказывал мне Денис.
   - Проведи меня к партизанам, попросил я его.
   - Куда тебе, Андрей, к партизанам, ты ещё долго должен поправиться. Там нужны здоровые воины, которые могут делать большие переходы, чтобы нападать на оккупантов, а затем быстро исчезать от преследователей. А ты только будешь сковывать движения партизан. Через неделю я поеду в город Елгаву к дяде, там и узнаю лучше о партизанах. Главное найти проводника, который согласится провести нас к ним. Вашему брату военнослужащему проще попасть в партизаны. Расспросят в какой воинской части служил, как попал в окружение и в плен, когда и из какого лагеря бежал, скрывался где-то и всё. Отправят сначала на кухню картошку чистить и дрова заготавливать на огонь под кашу и суп, а впоследствии и партизанить - боевые задания командира отряда выполнять.
   А для нас - гражданских пиджаков, это дело слишком сложное. Невоенных людей труднее проверить на правдивость анкетных данных, кто, где и чем он занимался в такое смутное время, как сейчас. И что ты - штатский, до войны делал, чем занимался? Попробуй сейчас разобраться, когда немецкое гестапо засылает много оборотней, раскулаченных кулаков латышей - провокаторов, которые злые за это на советскую власть. Здесь то надо руководству партизан долго разбираться, кто патриот Родины, а кто её предатель, - так говорил мне Денис одного вечера.
   А я, прикованный внутренним недугом живота и чуть преодолевая тяжёлые боли там, в минуты счастливых перерывов от них думал, о том, что я скоро, может через неделю выздоровею. А это как раз будет тогда, когда Денис разведает о партизанах и может вернуться от своего дяди с Елгавы. Я уже достаточно выспался и мне надо больше двигаться, чтобы мои мускулы привыкли к физическим упражнениям и будет легче вылечиться. Завтра же пойду в лес рубить хворост, молодую поросль деревьев и ветки для того чтобы топить в печке дома. Но подняться с кровати смог только через неделю после нашего разговора с Денисом.
   Это было где-то уже после обеда. Опираясь на палку и цепляясь за стены, я вышел во двор, вдохнул свежего воздуха, от которого голова оказалась во хмелю. А потом не решительными шагами, с перерывами побрёл, как побитый пёс камнями, в лес, который охватывал хуторок.
   - Это мой собственный лес, - с гордостью говорила баба Мавра - его у господина - немца купил ещё мой отец.
   Стоял морозный, пасмурный день, белые облака застелили небо. Изредка оттуда прилетали маленькие белые снежинки, падающие на моё лицо и медленно таяли, оставляя после себя капли воды, подбадривали меня. Я наслаждался их красотой и жадно вдыхал свежий лесной воздух, по которому во время болезни, уже соскучился. Медленно подошёл к куче хвороста, расчистил рабочее место и топором начал рубить тонкие ветки и аккуратно складывать на скрученный жгут из травы мокрой низины, заготовленной Феней. Незаметно ко мне подошёл Денис.
   Удобно примостившись на пеньке, выступавшим над землёй, он осмотрев внимательно лес вокруг нас, спокойно сказал: Я вижу Андрей, что ты очень болен, но уже счастлив, что стоишь на своих ногах. Ты попал к добрым людям. Я не потому говорю, что они мне родня. Они не очень с нами роднятся. Они богаче нас, но они знают цену труда. Эта семья владеет десятью десятинами поля, а это более десяти гектаров и ещё имеют более четырёх гектаров леса. Климентий с сестрой Феней, которым немного, в степени возможности помогает бабушка Мавра, работают на своих десятинах от рассвета до позднего вечера. Они всё хотят разбогатеть. Их поэтому не раскулачила советская власть, потому что они не имели наёмных рабочих. Они только просили нас на выходные на пару дней помочь урожай собрать, чтоб не вымок от дождя и ранний снег его не припорошил. Мои родственники и так смотрят на нас косо, я партийный, а мои братья комсомольцы. Они сами не знают кого хотят: немцев или русских чтобы при власти были.
   А время покажет им, куда им прислониться.
   Я медленно рубил хворост, и терпеливо слушал Дениса. Мне было интересно знать отношения между собой бедных и богатых родственников в Латвии и их взгляд к агрессору - оккупанту, и к первоначальному здесь движению партизан и к военнопленным таких, как я.
   - Все это мне может когда-то пригодиться, я же не собираюсь сидеть здесь камнем на шее отзывчивых людей, - думал я.
   - Слушай, Денис, а здесь неподалёку имеются ещё такие богачи, как твой брат? Может в них есть батраки, возможно такие же военнопленные, как я? - спросил я его.
   - Хорошо, что ты мне напомнил об этом, - сказал он. - я хотел рассказать тебе один рассказ, но не было возможности.
   Вот слушай: - На хуторе, недалеко от станции Аглонас есть имение Рушонас, где живёт великий латвийский богач. Это отсюда примерно 23 км. А у него работает русский военнопленный Василий Викторенко.
   - А ты сам, его видел, - с интересом спросил я его.
   - Видел, два месяца назад. Он жил в чрезвычайно трудных условиях и в нищете. И видимо ничего с тех пор не изменилось в его положении. У этого богатея - предателя, фашистского шпиона имеется в своей частной собственности больше сотни десятин поля, много леса. А на ферме много крупного рогатого скота, овцы, свиньи, в конюшне лошади. Имеет большой светлый барский дом. При всём этом богатстве этот фашистский прихвостень держит Виктора в какой-то холодной каморке, не приспособленной для проживания человека в холодное время года. Трещины в стенах, а голый деревянный топчан служит Виктору кроватью без какого-либо матраса для ночёвки. Он укрывается старым смердящим тряпьём. Двери коморки прогнили и через большие отверстия проходит холод. В этой каморке не имеется ни печи, ни печки для отопления, как и света для освещения. Там ни разуться, ни раздеться человеку нельзя. Рабочее время этого парня длится от рассвета до поздней ночи, видимо до двадцати часов в сутки. А после короткого сна снова тяжёлая работа. На рассвете надо наносить воды, напоить всех животных, а на кухню принести картошку, свёклу, морковку, лук. Но и ещё нужно варить варево для свиней и другого скота. А ещё надо вычистить навоз из-под всех животных. Всё это надо сделать до восхода солнца. Поев сухого хлеба и картошки, которая варилась для скота, надо идти в лес на работу. Там он режет и валит деревья, заготавливает материал на весну для нового строительства.
   - Ты что, Денис? Это же невероятно! - воскликнул я. Это хуже лагеря.
   - А ты что думал, Андрей? Ты сам такого не видел? Для меня это не новость. Я сам хорошо знаю жизнь батрака.
   - А где я мог такое видеть? Когда я родился - шла гражданская война, а затем кулаков - богатеев вывезли в Сибирь и ликвидировали, как класс, - сказал я, подходя ближе к Денису.
   - Андрей, тогда ты в счастливой стране родился. Ты не знаешь, что такое богач и батрак, - сокрушённо произнёс Денис.
   - А разве ему трудно убежать оттуда от этого живодёра? - спросил я.
   - Он то хочет убежать и когда узнал о тебе от меня, просил меня, когда ты поправишься, чтобы ты припас пищи на двоих. Виктор хочет идти на восток. Он не имеет возможности себе раздобыть пищи. Я ему рекомендовал идти в партизаны, но он хочет идти к своим советским войскам на восток.
   Как-то незаметно прошло время около двух месяцев моего лечения и наступил февраль 1942 года. Я стал чувствовать себя намного лучше.
   А 26 февраля этого же года случилось большое несчастье.
   В пять часов утра кто-то постучал в дверь дома.
   - Кто там? - спросил Климент.
   - Открой, свои! Быстро открывай!
   Климент подошёл к двери. Щёлкнул замок. Скрипнули двери. В сенях послышались тяжёлые шаги неизвестных людей. У меня ёкнуло сердце. Я механически поднялся на койке и опустил ноги на пол. На пороге дома появились два шуцманы - полицаи с повязками на рукавах: Schutzmannschaft. Они опираясь на винтовки поздоровались:
   - Доброе утро хозяин!
   - Доброго утра и вам! - ответил Климент.
   - У вас есть русский военнопленный?
   - Есть! - сказал Климент.
   - Так! На все 10 минут! Пусть он оденется в тёплую одежду и соберите ему еду на 2 дня. И надо его немедленно везти в Прелли. Там таких как он будет много. Кому прикажем, тот и повезёт их на станцию. Ясно? - пробасил один из шуцманов.
   - Понятно! - ответил Климент.
   А я же с горечью подумал, что уже заканчиваются мои золотые дни. А я ещё не очень работоспособен, так как внутренняя болезнь кишечника, или ещё чего-то не давала мне есть. И только я пошёл на поправку, как появились эти предатели. Я всего несколько дней как стал выходить в лес рубить хворост. То была не работа, а прогулки. И пока я одевался, бабушка Мавра быстро приготовила мне провизию в дорогу. Дала мне тёплую телогрейку под шинель. Я собрался и медленно вышел на двор, хотел пойти за угол дома по малой нужде, но полицейский загородил мне дорогу.
   - Куда? Назад! - закричал немецкий слуга.
   - Я хочу на пару минут по нужде. Ты что думаешь, что я в таком состоянии могу бежать отсюда?
   - Без разговоров! Только со мной и скорее!
   А через пару минут он: - Быстро забирай в доме продукты и поехали! Такой порядок.
   Прощаясь с семьёй, которая приютила меня, я, обращаясь к бабе Мавре, Климентию и Фани сказал: Я очень благодарю вас за все что вы мне сделали - подняли меня на ноги! А теперь - до свидания! Как закончится война, то я обязательно навещу вас. Желаю вам долгих лет жизни и крепкого здоровья!
   Я сел в сани, которые Климент уже подогнал к дому. Он тоже сел, поднял вверх кнут, и лошади рысью тронулись с места. Вот так я, таким образом, внезапно покидал, добрых людей и их гостеприимный дом.
  
   Гончарук Андрей Павлович. Эмир Рыбак. Литва. 2017. 09. 30
  
  

 Ваша оценка:

По всем вопросам, связанным с использованием представленных на ArtOfWar материалов, обращайтесь напрямую к авторам произведений или к редактору сайта по email artofwar.ru@mail.ru
(с) ArtOfWar, 1998-2018