ArtOfWar. Творчество ветеранов последних войн. Сайт имени Владимира Григорьева

Гончарук Андрій, Рибак Емір
Наші муки. 7 ч. Табір для полонених біля м. Двінськ - Даугавпілс, Латвія

[Регистрация] [Найти] [Обсуждения] [Новинки] [English] [Помощь] [Построения] [Окопка.ru]
 Ваша оценка:


   Наши муки. Гончарук Андрій Павлович. Рибак Емір Іванович.
   8 ч. Табір для полонених біля міста Двінськ - Даугавпілс, Латвія.
   (Сперва оригинал идёт на украинском языке, а ниже 8 часть - на русском языке в переводе.)
   За годину, ми з Климентом на санях долучилися до центру Прельскої волості - Прельців. Там на площі, перед управою, панував справжній розгардіяш, гамір, сміх, іржання коней, розмови господарів, які хвалилися своїми рисаками. Сюди, ці власники батраків - військовополонених, привезли нас по розпорядженню німецької окупаційної влади.
   Тут мені вчулися розмови цих сподарів про те, що нас повезуть до Німеччини на роботи. Ці їх балачки мене добряче засмутили, бо я ще не міцно став на ноги, бо був хворий і не надто придатний до важкої фізичної праці. А то що нам зібраним таким, як і я, її прийдеться виконувати, то про це навіть не було мови. На площі було багато знедолених, які не уявляли що діється в світі. Вони не знали, що німецькі війська зазнали великої поразки під Москвою і про те що місто Ленінград встояло від захоплення його окупантами і героїчно бореться за свою свободу.
   Але й мені в такому становищі поділитися інформаціє про це було не можливо. Німеччина мабуть знову мобілізовувала чоловіків на фронт і там не хватало робочих рук на виробництвах, чи в сільській місцевості.
   Десь біля одинадцятої години, нас - знедолених привезли на залізничну станцію Аглонас біля Рушоні. Прямо з саней німці заганяли нас по вагонах. Вагони були старі і діряві з під руди й вугілля. Вони справили на нас гнітюче враження. Полонені швидко залазили в вагони, подавали свої речі невідомим товаришам по біді.
   Невільники сподівались, що ніхто не присвоїть їх речі. В кожного були якісь свої харчі. Деякі господарі давали провіант на дорогу своєму робітнику по совісті. А деякі лише для проформи - жменю сухарів чи окраєць хліба, кілька картоплин - виконуючи наказ поліцаїв.
   Вагони швидко переповнились, стало тісно. Кожного тривожили думки про майбутнє. Незабаром в'язні відшукали свої речі і вгамувались. А потім почали висловлювати свої думки:
  -- Я чув, що у Двінську, в концтаборі за зиму загинуло понад 75 тисяч наших військовополонених, - сказав хтось тремтячим голосом.
  -- Нас теж туди повезуть, - почулись мені вигуки людей із другого кінця вагону.
  -- Ні, нас повезуть в Німеччину, - запевнив хриплуватий, простуджений голос в'язня із темряви.
  -- Ти знаєш, куди нас повезуть? - запитав чоловік, що стояв неподалік від мене.
  -- Та, ні. Не знаю, - відповів я йому.
   Я слухав ці розмови, та ніякого висновку куди нас везуть, не міг зробити. Слухаючи розмови в'язнів, я непомітно для себе, заснув. Але швидко прокинувся. Було дуже холодно, вкрай зазябали руки і ноги. Заболіла голова, мучила спрага. Голоду не відчував, хоч вже добу не мав нічого в роті. Через деякий час поїзд сповільнив хід і рвучко зупинився так, що ми повискакували один на одного. Вартові німці швидко відкрили двері вагона.
  -- Komm raus! Komm raus! Schnell! Schnell!
  -- Виходь! Виходь! Швидко! Швидко! - валували фашисти, підштовхуючи нас гвинтівками з багнетами і розмахуючи ними.
   Вигнаних із вагонів людей - радянських полонених вишикували в колону по п'ять чоловік і повели в сторону якогось табору.
   Крок за кроком наша колона в'язнів приближалась до табору смерті. А коли приблизились ближче то побачили похмурі бараки- землянки. Кожен із них тягнувся понад сотню метрів.
   Проминули один блок, другий... десятий - ні душі. Коли прийшли до останнього блоку, зупинились. Назустріч нам вийшли поліцаї. Вони відкрили ворота і загнали нас, як худобу, в табір. Пізніше я взнав, що він знаходиться біля міста Двінськ (Даугавпілс), Латвія.
  -- Мешканці цих сумних бараків лежать в братських могилах, - думав я, - а їх сім'ї чекають вісточки від своїх рідних і не знають, що вони вже в могилах і де ті могили. А в цих могилах хто може взнати імена і прізвища невинно, без суду і слідства замучених людей? Мабуть ніхто, якщо їх не було записано в якихось журналах, чи книгах. Нікого, як я зрозумів з розмов у вагоні втікачів звідси, тут не називали по прізвищу. Та й мій гіркий опит невільника теж підказував про це. Це були в'язні-смертники.
   Роздивившись навкруги, я зайшов в барак. По його обидві сторони вистроїлись двоповерхові нари. Між ними був дуже вузький прохід.
   Тут не було де розминутись двом людям. В бараці нічого не видно, бо не має ніякого освітлення. Я розмістився на верхніх нарах положивши свого сидіра собі під голову. Тут дехто сидів, чи приляг відпочивати.
   Сум і тривога охопила мене. Я сів на краю нар і опустив ноги вниз.
   Та скоро змерз в руки і ноги. Я роззуваюсь і знову взуваюсь. Так повторюю цю роботу безліч раз, щоб зігрітися. Нарешті я згадав, що вже понад тридцять годин нічого не їв. То дістав хліб і те що зібрала мені в дорогу бабуся Мавра з Фенею з сім'ї Климентія з хутірка Агаповки Прельскої волості, Латвія. Розпочав їсти, але не можу.
   В голові роються тривожні думки: - Що буде зі мною, з нами - в'язнями далі? А я ще в додаток хворий і найхудіший серед цих людей.
   Тут нарешті я згадав про Павла, свого товариша, з яким пережили скільки тривоги під час гірких злидарств. Це тому мені так важко, що не має біля мене друга. Згадався той далекий морозний ранок, коли Павло залишив мене ледь живого і пішов на хутір, де він сподівався знайти для мене їжу. Невже то була наша остання зустріч з ним! А може ні. Шуцман говорив, що Павла не було в тому місці, де той впав після його пострілу. Може він втік. Можливо Павло живий. Може він вже давно в своїй Батьківщині - Ленінграді і знову воює з фашистами. А може він в цьому таборі. Це мене не одного привезли сюди фашисти. Але як його знайти в такій темноті? За ніч я відпочину і завтра з ранку зачну шукати Павла. І якщо він тут є, то я його знайду. Тут ще не так багато народу.
   На наступний день зранку до темряви я находився в пошуках свого друга Павла. Ходив по темних і сирих бараках шукаючи Павла.
   І нарешті ми з ним зустрілись. Скільки було радощів. Обнімались, як рідні брати. Павло засипав мене запитаннями. Я все йому розповів про себе, що трапилось зі мною, і про те де, і як я перезимував цю важку зиму.
   Павло ж вже третій день знаходився в цьому таборі. Тут він зустрів свого однополчанина Данила Лукашова, який зимував в цьому таборі працюючи гробокопачем - могильщиком. А на долю самого Павла, як він розказував, випали великі випробування.
  -- Куля, що вилетіла із гвинтівки шуцмана - поліцая, наздогнала мене вже в лісі. Обпекла бік, жовто-червоні кола поплили в мене перед очима. Я упав на землю і знепритомнів. На той постріл швидко прибігли брати Куракови - Василь і Степан. Вони мерщій понесли мене в сани, накрили глицею з сосни, чи ялини і повезли на хутір. Там нашвидкуруч зробили мені перев'язку. Потім не затримуючись швиденько пігнались до свого дяді в Сутрську волость за сорок кілометрів від того місця, подалі від поліцаїв - вбивць.
  -- По дорозі заїжджали в надійні для них і мене хутірки, звідки приносили мені води, бо мене мучила спрага. Так вони намагались чимось допомогти мені пораненому в бік. Брати дуже швидко гнали коней дяді, ледь не загнавши їх в дорозі. Той по приїзді дуже образився за це, бо його коні були в милі. Брати Куракови були бідні і своїх коней не мали. Але побачивши пораненого чоловіка, який знаходився при смерті взялися його рятувати. І тут побачивши, що я вже холону - Степан і Василь скоро занесли мене до хати.
  -- Аж в хаті дядя схаменувся. Я був втікач з табору - військовополонений. А за це розстріл усієї сім'ї. Із скрутного становища виручила дядькова дружина. Вона прийшла до висновку, що треба мене-Павла негайно треба прописати до їх сім'ї. Поки чоловік - Микита буде оформляти папери на прописку нового члена сім'ї, вона буде мене лікувати. Брати з допомогою дяді розділи мене, а жінка промила і перев'язала рани. Рани були важкі. Куля пройшла крізь правий бік, та на щастя не зачепила легені, але потрощила ребра.
  -- Два рази Степан навідувався до мене і розповідав мені всякі новини. Він розказав мені про те, що німецькі війська не змогли взяти Москву. Їх війська були там розбиті і дуже зрадів цій новині. Та й став швидко поправлятись від дбалого догляду господарки садиби. А ще за ці дві відвідини Степана я взнав, що він член Комуністичної партії і покладав на нього великі надії. Думав якнайшвидше видужати і покинути цей гостинний дім з добрими людьми.
  -- До дяді Микити дійшли чутки, що Степана, як партійного, заарештували військові представники німецької власті. А брат його Василь встиг від них втекти, - продовжував розказувати мені Павло. Господар дому, почувши цю жахливу звістку, для нього і мене в тім числі, злякався, що до нього з обшуками можуть прийти поліцаї з німцями. А в нього лежить поранений військовополонений від вогнестрільної зброї. За це по закону воєнного часу німці могли розстріляти всю його сім'ю, разом з ним самим. Тоді дядько Микита поїхав в комендатуру Сутрської волості і заявив коменданту, що робота на яку він приволікав військовополоненого закінчилась і тому він йому більше не потрібен. А вже на другий день староста під вартою двох шуцманів - поліцаїв відвезли мене в цей табір біля міста Двінськ. Мене привезли сюди одного, до вашого приходу - нової партії в'язнів. Тоді у таборі жили лише робочі групи військовополонених. Ось їм судилося пережити нелюдські випробування своєї долі. Як я тобі казав, Данило, мій однополчанин, працював гробокопачем - могильщиком і коли ми зустрілись, то це так нас зворушило, підняло настрій, звеселило. Та в тім же потім знаючи де ми знаходимось затривожились і засумували.
  -- А познайомились ми з ним на фронті в серпні 1941 року. Данило був у мене другим номером при кулеметі ,,Максим''. Ми плече о плече кромсали ворога під станцією Батецькою. А коли прямо на нас направився танк, то я залишив його з кулеметом, а сам поповз до нього і кинув протитанкову гранату. Танк запалав, а Данило дав довгу чергу по німецькій піхоті і атака була відбита. Вибух гранати і вибухи боєприпасів в танку дуже мене оглушили і я лежав до кінця не усвідомлюючи, що це робиться. Та Данило поповз до мене і затяг в наш окоп. А потім наказав носіям набоїв відвести мене в медсанбат. Та коли вони почали мене вести, то я прийшовши до тями, попросив залишити мене на передовій лінії, бо мені стало ліпше. А через декілька днів, мене викликали в штаб дивізії, де мене призначили на офіцерську посаду, так як у мене була вища освіта. Так ми з ним і розлучились. А тепер ось бачиш, ми троє ведемо бесіди розказуючи один одному що трапилось з нами в часи розлуки.
   Так, майже цілу ніч, ми втрьох вели різні розмови розказуючи кожний свої пригоди. Ми з Павлом вгощали Данила селянськими ласощами, тими, що нам виділили на дорогу гостинні господарі.
   Вранці, коли одержували табірну баланду, Данило випадково зустрів свого друга Миколу Аверіна. Нелегка доля судилась Данилові і Миколі. Вони розказали нам як разом виходили з оточення, а Микола був поранений. На правій руці в нього були перебиті три пальці. Важко було Данилові вести друга по німецьким тилах. Але вони урочисто поклялися не залишати один одного. Та ще разом позашивали в шинелі свої партквитки. Вони вперто, так як і ми, рухались на північ, до своїх - Червоної Армії. Микола весь час відставав, Данило підтримував його під здорову руку.
   В одному маленькому селі їх схопили фашисти.
   Після оточення побратими пройшли нелегкий шлях і осінню 1941 року потрапили в Двінський табір. У важких нестерпних муках тягнулися безконечні тижні для Миколи. Опухла рука з перебитими пальцями, зав'язана брудною ганчіркою, не давала Миколі спокою. Виснажений організм мало протистояв інфекціям. Цілими ночами він не міг заснути.
   Данило сидів біля дверей сьомого бараку. Там було дуже холодно. З причільною стіни котились великі каплі води. Вони падали і замерзали. Данило замерз в ноги і натягнувши пілотку на вуха вийшов на подвір'я. Він перед цим звільнив Миколі місце, щоб той міг вільніше лягти і трохи передрімати. Бо ж в Миколи перебиті пальці з відкритою раною і без медичної допомоги не гоїлись.
   А Данило, в цей час, топтався на розі 7 бараку зігріваючи замерзлі ноги.
   Та раптом він почув тихий голос:
  -- Пролізай швидше! - доносилось від колючого дротяного паркану.
   Почувши це, Данило вмить кинувся в барак за Миколою. Розштовхавши того від сну і взявши під ліву руку, шепнув:
  -- Мерщій на волю, там в паркані дірка!
   Та тільки вони наблизились до дірки, як вартовий закричав:
  -- Стій! Назад! Зміна йде!
   В цю ж мить гримнув постріл нового німецького вартового.
   Данило з Миколою мерщій кинулись назад, в барак. Тут вони пригнічені горем невдачі просиділи до ранку на нарах.
   А вранці, на світанку, Микола виявив, що прив'язана на поясі солдатська бляшанка для харчування, десь загубилась вночі.
   Аналізуючи ситуацію, він не міг згадати, чи була вона причеплена після сну, чи відчепилась біля огорожі.
   Того ранку Микола залишився без баланди. Бо її видавали тільки при наявності якогось посуду у полоненого. Взявши і виставивши поранену руку поперед себе, Микола пішов по бараках, сподіваючись виміняти солдатський котелок на чудом збережену ним цигарку.
   В одному бараці він замітив, що два носії небіжчиків волочать мертве тіло до воза. Микола на мертвому чоловікові запримітив причеплений до пояска котелок. Тоді він запропонував носіям цигарку в обмін на котелок. Ті, на такий обмін, охоче погодились і віддали Миколі солдатську бляшанку.
   Затим, він, повертаючись назад в свій барак, зупинився біля вхідних воріт блоку. Там стояла вишукана колона в'язнів, які тихо розмовляли між собою татарською мовою і деякі слова російською мовою. Із розмов поліцая до в'язнів, Микола зрозумів, що їх будуть виводити за територію табору на роботу чи кудись далі. Настрій у в'язнів був піднесений, бо можливо їх там ліпше годували.
  -- Але куди їх поведуть? - думав Микола.
   Та він цього не знав, та й колона в більшості була татарською.
   Та в цю мить один із військовополонених колони попросив поліцая збігати в барак за котелком. Поліцай дозволив. Той швидко побіг в барак. А в цей час вартовий німець біля воріт почав рахувати в'язнів. Микола не роздумуючи примкнув до колони. Німець відрахував 40 чоловік, махнув багнетом гвинтівки додолу і колона рушила на вихід із одного блоку в інший блок табору.
   Так Микола опинився за ворітьми блоку табору. Тут він полегшено зітхнув, та враз схаменувся.
  -- А якщо довідаються що він руський, якимось чином проник в цей гурт, то йому може бути - кінець. Бо це зграя голодних, озлоблених людей, які чужинця можуть і вбити. Але вороття назад йому вже не було. Найгірше його турбувало те, що в нього були поранені пальці руки і без лікарського втручання не гоїлись.
  -- Як я буду працювати тільки однією рукою і де ці люди будуть працювати? - запитував сам себе Микола.
   Та і цього Микола не знав.
   Їх гурт загнали в лазню, обмили з пожарних шлангів крижаною водою, нашвидкуруч остригли давно не стрижені голови, видали іншу одежу і загнали в дерев'яний барак. На третій день їхнього перебування в цьому бараці їх пригнали до воріт табору. Чекали на ,,купців'' товару. Ми - військові полонені, були в ролі - товару.
   Нарешті приїхав латиський дукач. Він вибрав 2 муляри і два теслі.
   І вибирав тих, ще й на кому була добротна одежа. Таким чином Микола попав у відібраний гурт людей. То їх проданий німцями гурт латишу-багачу під вечір залишив околиці Двінська (Даугавпілса). Із 12 чоловік одна половина - 6 чоловік їхали на підводі, а друга половина рухалась пішки.
   Найважче Миколі було в дорозі. Йти не вистачало сили, а їхати і трясти ранену руку, було ще важче. Поштовхи на вибоїнах шляху кидала живий товар в різні сторони. При цих поштовхах Миколу нестерпно боліла ранена рука. Все тіло покривалось рясним, холодним потом. Води не було з собою. Мучила спрага. А куди їм діватись було. Тут ніхто про втечу не думав. І відпочинок як видно було - не передбачався.
   Аж о шостій годині ранку їх гурт добрався до якогось центру волості. Цей куркуль, що їх пригнав, забрав своїх людей, а решту залишив у приміщенні волості. Тут - то сюди прибув і комендант волості.
  
   8 ч. Лагерь для пленных возле города Двинск - Даугавпилс, Латвия.
  
   За час, мы с Климентом на санях добрались к центру Прельской волости - Прельцев. Там на площади, перед управой, царил настоящий кавардак, шум, смех, ржание лошадей, разговоры хозяев, которые хвастались своими рысаками. Сюда, эти владельцы батраков - военнопленных, привезли нас по распоряжению немецких оккупационных властей.
   Здесь мною были услышаны разговоры этих богатеев о том, что нас повезут в Германию на работы. Эти их разговоры меня сильно огорчили, потому что я ещё не крепко стал на ноги, потому что был болен и не слишком годен к тяжёлому физическому труду. А то что нам таким собранным, как и я, её придётся выполнять, то об этом даже не было речи. На площади было много обездоленных, которые не представляли, что творится в мире. Они не знали, что немецкие войска потерпели крупное поражение под Москвой и о том, что город Ленинград устоял от захвата его оккупантами и героически борется за свою свободу.
   Но и мне в таком положении поделиться информации об этом было не возможно. Германия видимо опять отмобилизовала мужчин на фронт и там не хватало рабочих рук на производствах, или в сельской местности.
   Где-то около одиннадцати часов, нас - обездоленных привезли на железнодорожную станцию Аглонас около Рушони. Прямо из саней немцы загоняли нас по вагонам. Вагоны были старые и дырявые из-под руды и угля. Они произвели на нас удручающее впечатление. Пленные быстро залезали в вагоны, подавали свои вещи неизвестным товарищам по беде. Невольники надеялись, что никто не присвоит их вещи. У каждого были какие-то свои продукты. Некоторые хозяева давали провиант на дорогу своему рабочему, по совести. А некоторые лишь для проформы - горсть сухарей или кусок хлеба, несколько картофелин - выполняя приказ полицаев. Вагоны быстро переполнились, стало тесно. Каждого тревожили мысли о будущем. Вскоре узники отыскали свои вещи и утихомирились. А потом начали высказывать свои мнения:
   - Я слышал, что в Двинске, в концлагере за зиму погибло более 75 тысяч наших военнопленных, - сказал кто-то дрожащим голосом.
   - Нас тоже туда повезут, - послышались мне крики людей с другого конца вагона.
   - Нет, нас повезут в Германию, - заверил хрипловатый, простуженный голос заключённого из темноты.
   - Ты знаешь, куда нас повезут? - спросил мужчина, стоявший недалеко от меня.
   - Да, нет. Не знаю, - ответил я ему.
   Я слушал эти разговоры, и никакого вывода куда нас везут, не мог сделать. Слушая разговоры заключённых, я незаметно для себя, уснул. Но быстро проснулся. Было очень холодно, в невмоготу зябли руки и ноги. Заболела голова, мучила жажда. Голода не чувствовал, хотя уже сутки не имел ничего во рту. Через некоторое время поезд замедлил ход и резко остановился так, что мы повыскакивали друг на друга. Караульные немцы быстро открыли дверь вагона.
   - Komm raus! Komm raus! Schnell! Schnell!
   - Выходи! Выходи! Быстро! Быстро! - горланили фашисты, подталкивая нас ружьями со штыками и размахивая ими.
   Изгнанных из вагонов людей - советских пленных построили в колонну по пять человек и повели в сторону какого-то лагеря.
   Шаг за шагом наша колонна заключённых приближалась к лагерю смерти. А когда приблизились ближе, то увидели мрачные бараки - землянки. Каждый из них тянулся свыше сотни метров. Миновали один блок, другой... десятый - ни души. Когда пришли к последнему блоку, остановились. Навстречу нам вышли полицаи. Они открыли ворота и загнали нас, как скот, в лагерь. Позже я узнал, что он находится возле города Двинск (Даугавпилс), Латвия.
   - Жители этих унылых бараков лежат в братских могилах, - думал я, - а их семьи ждут весточки от своих родных и не знают, что они уже в могилах и где те могилы. А в этих могилах кто может узнать имена и фамилии невинно, без суда и следствия замученных людей? Видимо никто, если их не было записано в каких-то журналах, книгах. Никого, как я понял из разговоров в вагоне беглецов отсюда, здесь не называли по фамилии. Да и мой горький опыт невольника тоже подсказывал об этом. Это были заключённые-смертники.
   Оглядевшись вокруг, я зашёл в барак. По обе его стороны выстроились двухэтажные нары. Между ними был очень узкий проход. Здесь не было где разминуться двум людям. В бараке ничего не видно, потому что не имеет никакого освещения. Я разместился на верхних нарах уложив своего сидора себе под голову. Здесь кое-кто сидел, или приляг отдыхать.
   Печаль и тревога охватила меня. Я сел на краю нар и опустил ноги вниз.
   И скоро замёрз в руки и ноги. Я снимаю обувь и снова обуваюсь. Так повторяю эту работу множество раз, чтобы согреться. Наконец я вспомнил, что уже более тридцати часов ничего не ел. То достал хлеб и то что собрала мне в дорогу бабушка Мавра с Феней из семьи Климентия с хуторка Агаповки Прельской волости,
   Латвия. Начал кушать, но не могу.
   В голове вьются тревожные мысли:
   - Что будет со мной, с нами - узниками дальше? А я ещё в придачу больной и самый худой среди этих людей. Тут наконец я вспомнил про Павла, своего товарища, с которым пережили сколько тревог во время горьких скитаний. Это поэтому мне так тяжело, что нет возле меня друга. Вспомнилось то далёкое морозное утро, когда Павел покинул меня едва живого и ушёл на хутор, где он надеялся найти для меня еду. Неужели то была наша последняя встреча с ним! А может нет. Шуцман говорил, что Павла не было в том месте, где тот упал после его выстрела. Может он убежал. Возможно Павел жив. Может он уже давно в своей Родине - Ленинграде и снова воюет с фашистами. А может он в этом лагере. Это меня не одного привезли сюда фашисты. Но как его найти в такой темноте? За ночь я отдохну и завтра с утра начну искать Павла. И если он здесь есть, то я его найду. Здесь ещё не так много народа.
   На следующий день с утра до темноты я находился в поисках своего друга Павла. Ходил по темных и сырых бараках ища Павла.
   И наконец - то мы с ним - встретились. Сколько было радостей. Обнимались, как родные братья. Павел засыпал меня вопросами. Я всё ему рассказал о себе, что случилось со мной, и о том где, и как я перезимовал эту тяжёлую зиму. Павел же уже третий день находился в этом лагере. Здесь он встретил своего однополчанина Даниила Лукашова, который зимовал в этом лагере работая копателем могил - могильщиком. А на судьбу самого Павла, как он рассказывал, выпали большие испытания.
   - Пуля, вылетевшая из винтовки шуцмана - полицая, настигла меня уже в лесу. Обожгла бок, жёлто-красные круги поплыли у меня перед глазами. Я упал на землю и потерял сознание. На тот выстрел быстро прибежали братья Кураковы - Василий и Степан. Они бегом понесли меня в сани, накрыли хвоей из сосны, или ели и повезли на хутор. Там наскоро сделали мне перевязку. Затем не задерживаясь быстренько погнались к своему дяде в Сутрскую волость за сорок километров от того места, подальше от полицаев - убийц.
   - По дороге заезжали в надёжные для них и меня хуторки, откуда приносили мне воды, потому что меня мучила жажда. Так они пытались чем-то помочь мне, раненому в бок. Братья очень быстро гнали лошадей дяди, едва не загнав их в дороге. Тот по приезде очень обиделся за это, потому что его лошади были в мыле. Братья Кураковы были бедны и своих лошадей не имели. Но увидев раненого мужчину, который находился при смерти взялись его спасать. И тут увидев, что я уже остываю Степан и Василий скоро занесли меня в дом.
   - Аж в доме дядя опомнился. Я был бежавший из лагеря военнопленный. А за это расстрел всей семьи. Из затруднительного положения выручила дядина жена. Она пришла к выводу, что надо меня-Павла немедленно надо прописать к их семье. Пока человек - Никита будет оформлять бумаги на прописку нового члена семьи, она будет меня лечить. Братья с помощью дяди раздели меня, а женщина промыла и перевязала раны. Раны были тяжёлые. Пуля прошла сквозь правый бок, и к счастью не задела лёгкие, но сломала рёбра.
   - Два раза Степан навещал меня и рассказывал мне всякие новости. Он рассказал мне о том, что немецкие войска не смогли взять Москву. Их войска были там разбиты и очень обрадовался этой новости. И стал быстро поправляться от внимательного ухода хозяйки усадьбы. А ещё за эти два посещения Степана я узнал, что он член Коммунистической партии и возлагал на него большие надежды. Думал поскорее выздороветь и покинуть этот гостеприимный дом с добрыми людьми.
   - К дяде Никиты дошли слухи, что Степана, как партийного, арестовали военные представители немецкой власти. А брат его Василий успел от них убежать, - продолжал рассказывать мне Павел. Хозяин дома, услышав эту ужасную весть, для него и меня в том числе, испугался, что к нему с обысками могут прийти полицаи с немцами. А у него лежит раненый военнопленный от огнестрельного оружия. За это по закону военного времени немцы могли расстрелять всю его семью, вместе с ним самим. Тогда дядя Никита поехал в комендатуру Сутрской волости и заявил коменданту, что работа на которую он привлекал военнопленного закончилась и поэтому он ему больше не нужен. А уже на второй день староста под стражей двух шуцманов - полицаев отвезли меня в этот лагерь возле города Двинск. Меня привезли сюда одного, до вашего прихода новой партии заключённых. Тогда в лагере жили только рабочие группы военнопленных. Вот им суждено пережить нечеловеческие испытания своей судьбы. Как я тебе говорил, Даниил, мой однополчанин, работал копачом могил - могильщиком и когда мы встретились, то это так нас тронуло, подняло настроение и развеселило. И тут же одновременно осознавая где мы находимся затревожились и загрустили.
   - А познакомились мы с ним на фронте в августе 1941 года. Даниил был у меня вторым номером при пулемёте ,,Максим''. Мы плечо о плечо кромсали врага под станцией Батецкой. А когда прямо на нас направился танк, то я оставил его с пулемётом, а сам пополз к нему и бросил противотанковую гранату. Танк запылал, а Даниил дал длинную очередь по немецкой пехоте, и атака была отбита. Взрыв гранаты и взрывы боеприпасов в танке очень меня оглушили, и я лежал до конца не осознавая, что это делается. И Даниил пополз ко мне, и затащил в наш окоп. А потом приказал носильщикам патронов отвести меня в медсанбат. И когда они начали меня вести, то я придя в себя, попросил оставить меня на передовой линии, потому что мне стало лучше. А через несколько дней, меня вызвали в штаб дивизии, где меня назначили на офицерскую должность, так как у меня было высшее образование. Так мы с ним и расстались. А теперь вот видишь, мы трое ведём беседы рассказывая друг другу что произошло с нами во время разлуки.
   Так, почти целую ночь, мы втроём вели разные разговоры рассказывая каждый свои приключения. Мы с Павлом угощали Даниила крестьянскими лакомствами, теми, что нам выделили на дорогу гостеприимные хозяева.
   Утром, когда получали лагерную баланду, Даниил случайно встретил своего друга Николая Аверина. Нелёгкая судьба выпала Даниилу и Николаю. Они рассказали нам, как вы вместе выходили из окружения, а Николай был ранен. На правой руке у него были перебиты три пальца. Трудно было Даниилу вести вторая по немецким тылам. Но они торжественно поклялись не оставлять друг друга. И ещё вместе зашили в шинели свои партбилеты. Они упорно, как и мы, двигались на север, к своим - Красной Армии. Николай все время отставал, Даниил поддерживал его под здоровую руку.
   В одном маленьком селе их схватили фашисты.
   После окружения собратья прошли нелёгкий путь и осенью 1941 года попали в Двинский лагерь. В тяжёлых невыносимых мучениях тянулись бесконечные недели для Николая. Опухла рука с перебитыми пальцами, завязанная грязной тряпкой, не давала Николаю покоя. Истощённый организм мало противостоял инфекциям. Целыми ночами он не мог заснуть.
   Даниил сидел у дверей седьмого барака. Там было очень холодно. С боковой стены катились крупные капли воды. Они падали и замерзали. Даниил замёрз в ноги и натянув пилотку на уши вышел во двор. Он перед этим освободил место Николаю, чтобы тот мог свободно лечь и немного передремать. Потому что у Николая перебиты пальцы с открытой раной и без медицинской помощи не излечивались. А Даниил, в это время, топтался на углу 7 бараку согревая замёрзшие ноги.
   И вдруг он услышал тихий голос:
   - Пролезай быстрее! - доносилось от колючего проволочного забора.
   Услышав это, Даниил мгновенно кинулся в барак с Николаем. Растолкав того от сна и, взяв под левую руку, шепнул:
   - Скорей на волю, там в заборе дырка!
   И только они приблизились к дыре, как часовой закричал:
   - Стой! Назад! Смена идёт!
   В это же мгновение грянул выстрел нового немецкого часового. Даниил с Николаем бегом бросились обратно, в барак. Здесь они подавленные горем неудачи просидели до утра на нарах. А утром, на рассвете, Николай обнаружил, что привязана на поясе солдатская жестянка для питания, где-то потерялась ночью. Анализируя ситуацию, он не мог вспомнить, была ли она прикреплена после сна, или отцепилась у ограды.
   Того утра Николай остался без баланды. Потому что её выдавали только при наличии какой-либо посуды в пленного. Взяв и выставив раненую руку впереди себя, Николай пошёл по баракам, надеясь выменять солдатский котелок на чудом сохранившуюся ним сигарету.
   В одном бараке он заметил, что два носителя покойников волокут мёртвое тело к телеге. Николай на мёртвом мужчине заприметил прицепленный до пояса котелок. Тогда он предложил носителям сигарету в обмен на котелок. Те, на такой обмен, охотно согласились и отдали Николаю солдатскую жестянку. Затем, он, возвращаясь обратно в свой барак, остановился возле входных ворот блока. Там стояла построенная колонна заключённых, которые тихо разговаривали между собой на татарском языке и некоторые слова на русском языке. Из разговоров полицая до узников, Николай понял, что их будут выводить за территорию лагеря на работу или куда-то дальше. Настроение у заключённых было приподнятое, потому что возможно их там лучше кормили.
   - Но куда их поведут? - думал Николай.
   Но он этого не знал, да и колонна в большинстве была татарской.
   И в этот момент один из военнопленных колонны попросил полицая сбегать в барак за котелком. Полицай разрешил. Тот быстро побежал в барак. А в это время страж немец у ворот начал считать заключённых. Николай не раздумывая примкнул к колонне. Немец отсчитал 40 человек, махнул штыком винтовки вниз, и колонна двинулась на выход из одного блока в другой блок лагеря.
   Так Николай оказался за воротами блока лагеря. Тут он облегчённо вздохнул, и вдруг опомнился.
   - А если узнают, что он русский, каким-то образом проник в эту группу, то ему может быть - конец. Потому что это стая голодных, озлобленных людей, которые чужака могут и убить. Но возврата назад уже не было. Хуже всего его беспокоило то, что у него были раненые пальцы руки и без врачебного вмешательства не заживали.
   - Как я буду работать только одной рукой и где эти люди будут работать? - спрашивал сам себя Николай.
   И этого Николай не знал. Их группу загнали в баню, обмыли с пожарных шлангов ледяной водой, наскоро остригли давно не стриженые головы, выдали другую одежду и загнали в деревянный барак. На третий день их пребывания в этом бараке их пригнали к воротам лагеря. Ждали ,,купцов'' товара. Мы - военнопленные, были в роли товара.
   Наконец приехал латышский дукач - богач. Он выбрал 2 каменщика и два плотника.
   И выбирал ещё и тех, на ком была добротная одежда. Таким образом Николай попал в отобранную группу людей. То их проданная немцами группа латышу-богачу под вечер покинула окрестности Двинска (Даугавпилса). Из 12 человек одна половина - 6 человек ехали на подводе, а вторая половина двигалась пешком.
   Труднее всего Николаю было в дороге. Идти не хватало силы, а ехать и трясти раненую руку, было ещё труднее. Толчки на ухабах пути бросала живой товар в различные стороны. При этих толчках Николая невыносимо болела ранена рука. Все тело покрывалось обильным, холодным потом. Воды не было с собой. Мучила жажда. А куда им было деваться. Здесь никто о побеге не думал. И отдых как видно было - не предусматривался. Аж в шесть часов утра их группа добрался до какого-то центра волости. Этот кулак, что их пригнал, забрал своих людей, а остальных оставил в помещении волости. Тогда - то сюда прибыл и комендант волости.
  

 Ваша оценка:

По всем вопросам, связанным с использованием представленных на ArtOfWar материалов, обращайтесь напрямую к авторам произведений или к редактору сайта по email artofwar.ru@mail.ru
(с) ArtOfWar, 1998-2018