Менi б завтра було вiсiмнадцять,
Я смiливо iшов по землi.
Йшла вiйна, люди жити бояться.
Сльози, стогiн i погляди злi...

Менi так ще хотiлось пожити...
Свiт вже звик до гарматних громiв.
Я не знав, я хотiв захистити,
А тепер я лежу мiж степiв...

Знаєш, мамо, я хочу вернутись,
Та уже не вернуся, пробач.
Менi б ковдрою з трав огорнутись,
Щоб не чути дажекий твiй плач.

Бiль в душi, лиш вона залишилась,
Але скоро не буде й того.
Моє серце за степ зачепилось,
Я не можу звiльнити його.

Знаєш, мамо, з далекого краю
Смерть до мене сьогоднi прийшла.
I тепер я по свiтi лiтаю,
Я навiки звiльнився вiд зла.

I менi вже не боляче, мамо!
Лиш не можу забути того,
Як пекучим вогнем дев'ять грамiв
Доторкнулись до серця мого...

Хай степи Батькiвщини яснiють,
Хай надiя прийде до сердець,
А вiд мене залишиться скоро
Лиш сiренький пухкий попiлець.

Його вiтер по полю розвiє
I змiшає з покровом землi.
Але рана на серцi ятрiє...
Я для вас це пишу, Матерi!