ArtOfWar. Творчество ветеранов последних войн. Сайт имени Владимира Григорьева

Гончарук А. , Рибак Э.
Наші муки. 8 часть

[Регистрация] [Найти] [Обсуждения] [Новинки] [English] [Помощь] [Построения] [Окопка.ru]
 Ваша оценка:

   Наши муки. 9 часть. Гончарук Андрей и Рыбак Эмир.
  
   (Сперва оригинал на украинском языке, а потом перевод на русский язык)
  
   Наші муки. 9 частина. Гончарук Андрій і Рибак Емір.
  
   Чергові пригоди Миколи.
  
   Приміщення центра якоїсь волості в Латвії.
   Змучений Микола на якійсь лавці швидко заснув з рештками фахівців з штабухтабору біля міста Двінськ (Даугавпілс) Латвія. Згодом сюди, вранці, селяни і робітники, руські і латиші, поприносили знедоленим різних харчів. Хто що мав. Латиські робітники віддавали свій денний харчовий пайок, який отримували по карточках.
   Але Микола вже не міг їсти. Проснувшись, повільно вийшов на подвір"я. Холодний вітер вмить остудив опухлу, палаючу руку. Микола замерз. Нестерпна біль кліщами стискувала грудну клітку і перехоплювала дихання. Він ледве зайшов у приміщення. Майже до полудня ненажерливі багатії, що мали земельну приватну власність, розбірливо розбирали дешеву робочу силу. Це тому, що вони самі вже не могли обробити свої великі земельні наділи чи виконати інші сільськогосподарські роботи.
   Микола залишився один. Він нікому не потрібен, бо хворий і каліка.
   У важких муках Микола знову задрімав. А як тільки проснувся, то в нього оживилась крамольна думка: тікати звідси і тікати, як скоріш. Так ліпше буде. Я вільний, за мною ніхто не стежить. Але куди йти, якщо я не можу спокійно піднятись з лави?
  Так і промучився там Микола цілий день. Аж під вечір в приміщення волості зайшов простий на вигляд чоловік - селянин. Він чемно привітався зі мною. Потім якось скромно і лагідно почав розпитувати мене чому мене ніхто із багатих людей волості не забрав до себе. То розібравшись в чому причина, вирішив забрати Миколу до себе в дім. Микола теж якось ніяковів і відмовлявся, показуючи на руку. Але селянин умовив Миколу їхати з ним в його дім. Він обіцяв Миколі, що вилікує руку і нагодує його, бо розуміє, що той голодний.
  - Зимою роботи в мене мало. А навесні час покаже що робити. Головне - це вилікувати руку і тим врятувати твоє життя. Бо якщо запустити і далі процес хвороби, то це повільна смерть в муках, - говорив Миколі селянин.
  Цього селянина звали Антоном. Він довго сидів в приміщенні волості, очікуючи щоби староста вийшов з свого кабінету.
  - Я припишу тебе до своєї сім"ї. Староста звичайно може суперечити проти цього. Бо я не настільки багатий, щоб у мене міг працювати військовополонений. Я латиський злидар і мені самому навесні треба буде шукати роботу. Але якось воно буде.
  Трохи поспілкувавшись зі старостою Антон приписав мене до своєї сім"ї, і як уладнав цю справу, то ми поїхали до його дому.
  З великим співчуттям і турботою зустріли Миколу вдома домашні у Антона, як рідні. Але хворий Микола, зовсім змучений в дорозі, то бажав лише десь би прилягти. Він був в якомусь тумані - мареві і ледве на щось реагував.
  Два рази Антон привозив до хворого Миколи, до себе додому лікаря. Той лише пропонував ампутувати кисть руки. Але господиня дому не дозволила це йому зробити і лікувала домашніми, чи то народними засобами разом з порадами лікаря.
  - Прикро було лише те, що господиня погано володіла руською мовою. Але це не завадило їй виконати свої прості, людські, співчутливі обов"язки догляду за хворою людиною іншої нації.
  - Це навпаки показувало на єдність і цементування націй і народів в таких справах. Це об"єднувало і показувало про незламність поневолених націй. Це згуртувало нас в єдиний табір на боротьбу проти фашизму, - міркував по своєму Микола.
  Так монотонно проходили дні і ночі Миколи в хаті Антона. А вже через два місяці, перебування тут Миколі трохи покращало. Він почав рухати пальцями. Вечорами, коли Миколі трохи кращало і господар Антон мав вільний час, то вони спілкувались трохи.
  Антон розказував про злиденне життя малоземельних селян, та про важкі умови праці робітників в Латвії. Та ще про зрадників, які зразу ж після відступу радянських військових частин з Латвії продались режиму Гітлера.
  В обох співрозмовників були практично одинакові думки про те що далі робити. Тому, під кінець, вони вирішили: коли Микола видужає і земля вкриється зеленою ковдрою, вони мабуть підуть партизанити, бити окупантів.
  Ось так непомітно наступив роковий день - 26 лютого 1942 року.
  В наказному порядку поліцаї вивезли Миколу з хати Антона і відвезли його знову в штабухтабір у Двінськ.
  
  Свої одіссеї Данила.
  
  Не менш і не більш злиденними одіссеями переймався і Данило.
  Важкі випробування пережив Данило, коли залишився зимувати в таборі. Та спочатку після раптового зникнення товариша, Данило більше тижня ходив по бараках і шукав Миколу. Та так і не знайшов. Не вірилось, що товариша вже не має, але воно так на той час склалося. Що тут поробиш, і я дав собі якийсь спокій. Майже примирившись. Бо чим день, тим все важче йому тут було існувати.
   Постійний голод душив тіло, разом з холодом, які стискували металевими кліщами і не хотіли відпускати. Людині до голоду і до холоду ніяк не можна було привикнути. Цю істину уяснив цієї зими в таборі Данило. Ранковий котелок мутної, теплої юшки з рештками перемерзлих і підгнилих овочів, які, як привиди інколи попадались тобі раз чи два рази в тиждень, підтримуючи скелет людини з натягнутою шкірою. Живіт просив, та бурлив, гарчав, як зацькований звір в пастці, вимагаючи необхідних калорій для організму...
   З самого початку існування табору, військовополонені не були в лазні, не мились, не міняли білизни, та й в кого вона була. Деякі навіть були в верхній одежі, а з білизни залишились одні рубці. Білизна на людях зіпріла, але це була неймовірна правда...
  Не те, що під верхньою одежею, але й зверху неозброєним оком можна було бачити, як цілими купами лазили нелякані паразити. Вони до крові роз"їдали людську шкіру і що ще гірш поганіше - розносили хворобу - тиф.
  Люди - злидні, наче фантоми тинялись по табору, чи лежали розпухлі від туги і безнадії, як немічні доходяги. У важких нестерпних умовах Данило просиджував довгі, темні і холодні ночі.
  В бараках не було ніякого отоплювання. Холод не давав спати, мерзли руки і ноги, нестерпно боліло в грудях від простуд. Кашель і мокроти не проходили... Ось - ось і настане кінець...
  Одного ранку до Данила підійшов оберполіцай у супроводі зрадників. Він штовхнув його в груди палицею - качалкою і наказав йти носити померлих бранців. Данило спробував відмовитись спираючись на те, що він не може дивитись на бліді скошені обличчя й запалі в череп очі мертвих. Почувши це - ці бандити накинулись на Данила і почали його бити, хто куди бачив і як міг. Добряче побивши кілька хвилин Данила - ця двонога зграя повела його на табірний плац - площу. А там вже оберполіцай штовхнув його у вишикувану колону в"язнів штабухтабора.
   Ці паскудні виродки - поліцаї, при любій якійсь затримці бранцями виконання їх вимог, чи наказів, кожний раз жорстоко били їх. А радянські військовополонені в чому були винні, що так з ними несамовито поводяться такі ж люди як і вони? Тут ці в"язні були людьми честі, які виконували свій військовий обов"язок і вони не заслужили до себе такого відношення, бо вони не були карними злочинцями, які скоїли важкі злочини.
   А зрадники - виродки весь час проводили показні безжалісні знущання над безвинними людьми тільки за те, що хтось із них на крок відійшов від колони, чи в нього було лице в прищах - гнійниках і тому подібне. Якщо їм хто небудь не сподобався, - то вони штовхали цю роздягнену наголо жертву на заздалегідь приготовлену лавку. Тоді один перевертень сідав жертві на шию, а другий на ноги. А два кати, що стояли з двох сторін лавки, на якій лежав голий чоловік, по наказу оберполіцая нагайками сікли, так що жертва помирала від цих мук.
   Ось так ці зрадливці встановлювали новий порядок фашистської Германії, представники якої все це бачили і не тільки не зупиняли цих знущань, а й заохочували до цього цих іуд.
  Можливо ці жорстокі знущання можна поставити в епоху християнської інквізиції, але ж це зараз майже середина 20 століття. Є ж якісь міжнародні правила і закони поводження з військовополоненими. Це ж не середньовіччя, не кріпосне право. Невже колесо історії покотилось назад і все повернулось до старих віків... Та про що тут говорити... Бо і слів для оправдання цих злочинів не має...
  Цю вишикувану колону, в яку Данило попав, перевели - перегнали, як якесь стадо худоби в окремий блок. Там нам зробили жахливу санобробку. Роздягнувши нас догола обмили крижаною водою з пожарного гідранта, а наш одяг прожарили в спеціальній печі.
  Не пройшло і півгодини, як наша колона, помита і в прожареній одежі, з лопатами вирушила на одну із старовинних робіт людства - хоронити мертвих людей.
  Ось так Данило став гробокопачем. Він разом із іншими бранцями копав в землі широкі траншеї в які зносили мерців і присипали землею.
  Це були не братські могили, а скотомогильники, по іншому це і не назвеш. Не було і ніяких військових почестей цим військовослужбовцям. Не знаю чи залишились якісь записі про цих людей - імена, прізвища...
  
  Перша непокора в штабухтаборі
  
  Я, Павло, Микола і Данило понуро сиділи, кожний зі своєю купою думок в бараці табору Двінськ.
  - Посидимо тут в таборі місяць, а за цей час щось може придумаємо, що далі робити, - сказав Павло.
  - Не будуть фашисти нас тут так довго тримати, - відповів Данило.
  - Наближається весна і їм потрібна робоча сила. Мобілізація чоловіків в армію, на війну відкриває незайняті робочі місця.
  - Нам треба бути в таборі заради Миколи, поки в нього остаточно не загоїться рука і він нею зможе все робити. А це як мінімум місяць. І ми будемо робити те, що нам вигідно, а не фашистам. В будь яких умовах нам необхідно боротись проти цієї фашистської чуми, - відповів Павло.
  - Будемо боротися! Ці недолюдки - поліцаї навіть поговорити нам не дають. Вони в могили відправили десятки тисяч наших радянських людей. Фашистські прислужники ходять по бараках вгодованими бугаями, махають нагайками наліво і направо і радіють, що фашисти дали їм безмежну владу над нами. Вони б"ють кого їм захочеться восени і зимою, - висказав своє слово Данило.
  - Так робити більше не будуть, - сказав Павло, - оглядаючись навкруги.
   Одного разу в наш барак зайшов оберполіцай, а за ним вбігло декілька поліцаїв. Постояли деяку мить. Потім один із них голосно загорланив: - Струнко!
  Але майже всі люди, як сиділи, чи лежали на нарах - не ворухнулись.
  Оберполіцай вийшов на середину барака. Він, багровіючи від люті, перекладаючи нагайку з правої руки в ліву руку, несамовито зарепетував: - Останній раз попереджаю, коли в барак входить наша поліція, всі, хто в ньому находиться, повинні стояти по команді струнко!
  - Якщо на другий раз не буде виконаний цей наказ, я всіх відлупцюю! Шкіру з вас спущу - негідники!
  Десь із кутка барака пролунав басистий голос:
  - А по пиці не хочеш, замість команди? - запитав невідомий.
  Оберполіцай почервонів, як достигла помідора і як від скипілого окропу підскочив, кинувся в куток до наступної його жертви, пробиваючи собі дорогу ліктями в вузькім коридорі проходу. Але тут всі люди барака підхопилися з місць і стали в проходах і стояли, як дуби в лісі. Оберполіцай розгубився, бо тут його хвастлива сила не мала успіху.
  А з кутка знову почувся другий голос:
  - Іди сюди! Я зараз подам тобі команду!
  Оберполіцай, на це заревів, як ведмідь:
  - Дайте дорогу! Я засічу комісара! Я доповім німецькому гауптману про те, що ви приховуєте в своїм бараці комісара! Вас всіх розстріляють! Давайте самі сюди комісара!
  - Хто кричав?! Говоріть, а то вас всіх підряд зараз буду лупцювати!
  Оберполіцай прискіпався до найближчого полоненого:
  - Показуй негайно комісара, а то зараз шкіру з тебе спущу!
  - Я не знаю! - схвильовано відповів бідняга, задкуючи до причільного вікна.
   - Я... Я не знаю тут нікого.
  - Ти сам комісар, якщо його не показуєш! - гримнув до нього в лице фашистський лакуза.
  - Ой хлопці! До мене - мерщій! - звернувся він до поліцаїв, -всипте йому 25 нагайок! Він швидко взнає котрий із них комісар!
  Поліцаї швидко почали поспішати на поміч до свого керівника. Запала тиша.
  Поліцаї направились до своєї жертви.
  Павло, який знаходився поряд зі мною, закричав:
  - Ей, ти - продажна шкура! Хочеш щоби тебе віднесли звідси в шинелі і кинули в туалет?! Думаєш, німцям така велика шкода за такими паскудами, як ви?! Товариші, чого ви стоїте?! Зробіть з них купу м"яса і винесіть їх геть, щоби вони тут не смерділи!
  В"язні рухнули з своїх місць, і людський натовп, як морська грізна хвиля загойдався по бараку. Від цієї хвилі поліцаї опустили свої нагайки і позадкували до дверей. Старший поліцаїв переступаючи назад поріг барака скажено закричав: - Я вам ще покажу!
  - Ти краще сам частіше показуйся сюди! - кричали йому вслід сміливі голоси людей бараку.
  Грізна хвиля обурення вже відчайдушних людей охопила весь барак і неможливо було розібрати, хто що говорить.
  - Тихіше! - рішуче сказав Павло, - Товариші, нам треба стояти всім один за одного і один за всіх! Інакше нас розстріляють фашисти.
  Не пройшло і півгодини як нас всіх вигнали з бараку і вишикували на великій площі табору.
  Прийшов офіцер - гауптман з озброєними гвинтівками, автоматами солдатами. Оберполіцай, я к цуцик на ланцюгу, махаючи нагайкою, забігав навколо вишикуваних військовополонених, то збоку, то ззаду.
  - Струнко! - голосно скомандував він.
  Офіцер щось голосно промовив до нас.
  - Що це твориться у вашому бараці?! - звернувся перекладач до військовополонених. - Начальник табору вами не задоволений. Ви не підкоряєтесь владі Великої Німеччини. Ви не підкоряєтесь поліції, яка здійснює закони Німеччини.
  - Хочете в штрафний табір?! Це саме легша для вас кара. Але якщо ви видаєте нам комісара, то пан гауптман дасть інший наказ.
  - Ну, ми чекаємо відповіді!
  - Пан гауптман, дозвольте сказати, - звернувся Павло по - німецьки до начальника штабухтабору.
  Офіцер - гауптман махнув головою в знак згоди.
  - Ми не знали, що коли в барак зайде оберполіцай, то треба подавати команду: - Струнко. Тому ми - військовополонені, ніякої команди не подали Ми сиділи на місцях. А поліцаї почали бити всіх підряд. При такій колотнечі люди трохи потіснили панів - поліцаїв. Звичайно - ненароком, а тільки в спасінні від ударів. Тому поліцаї образились на людей нашого барака.
  Німецький офіцер знову щось викрикнув.
  - Здайте нам комісара, - швидко переводив слова німецького офіцера перекладач, - не видасте, накажу всіх розстріляти!
  - В нас не має комісарів! - вигукнули знедолені з різних кінців колони.
  - Оберполіцай домагався свого. Він всю вину звалив на мешканців нашого барака, - кричали люди з колони.
  Тоді Павло, пояснив гауптману другий раз вже по - німецьки. Він говорив дуже швидко, так що ні ми, ні ті зрадники нічого не зрозуміли.
  Гауптман довго слухав Павла і нарешті зупинив його.
  Він щось запитав у Павла і той щось йому відповів.
  - Він запитував, мене звідки я так добре знаю німецьку, то я йому відповів, що 10 років в школі вчив і був відмінником по німецькій мові. То він сказав, що я можу бути перекладачем і в Німеччині на заводах такі знавці мови німецькій владі потрібні.
  Гауптман щось викрикнув.
  - Марш в барак! - вигукнув нам перекладач.
  Всі швидко розійшлись і зайшли в свій барак. Ми вчотирьох зайняли свої місця на нарах.
  - Гроза минула, - сказав Павло, - поліцаї потерпіли поразку, вони вже без якоїсь значної потреби не зайдуть в наш барак.
  А другого дня, десь опівдні, Павло покликав мене на двір:
  - Андрій, вийдемо, подихаєм свіжим повітрям, - запропонував він мені.
  Ми повільно пішли по великій табірній площі. Забрели у віддалений глухий куток. Тут мені Павло тихо сказав:
  - Андрій, я думаю створити в таборі підпільний партійний осередок Компартії. Нам тоді буде краще боротись з внутрішніми ворогами, поліцаями. Данила я добре знаю, ще з фронту. Ти я знаю комсомолець і я тебе теж добре знаю, то пропоную тобі приєднатись до цього партійного зародку. Як ти думаєш? Можеш не спішити з відповіддю.
  - Добре, я згоден бути з вами. Дякую за довіру. Ви всі старші за мене. Данилові майже сорок років. Він має чималий досвід, так як і ти. Я буду чесно виконувати ваші доручення, - схвильовано відповів я.
  - От і добре, - сказав Павло. З Данилом ми вже обговорили це питання. Затія моя, то я обдумаю текст клятви, а завтра прийдемо всі сюди, на це місце і обговоримо її.
  Настав ранок, на сніданок нам принесли баланду, а ми всі троє, крім Данила, понад чотири місяці не їли такої паршивої страви - баланди. Не так легко було її їсти. На зубах тріщить пісок, смердить гнилою картоплею, поверху плаває гнила солома. А у нас трьох залишились ,,сидори"" - лантухи з невеликими харчовими запасами, які нам налаштували добрі люди в дорогу.
  Звичайно, ми по черзі ділилися - угощали харчами, Данила, який цілу зиму сидів на 2 літрах в день цієї огидної баланди. Попивши теплої, ледь солодкуватої рідини, яку називали чаєм, Павло, Данило і Микола пішли в той відносно затишний куточок табору. Я ж залишився в бараці вартувати наші спільні харчі, які в нас залишились.
  Данило, вернувшись назад в барак, сказав мені:
  - З цього дня і часу в нашім таборі створений підпільний, комуністичний партійний осередок. Ми всі разом прийняли урочисту клятву. Керівником обрали мене.
  Павло подав мені в руки клаптик паперу. Я вийшов на двір, а за мною вийшли Павло і Данило, подальше від дверей бараку.
  Там я тихо, але урочисто прочитав:
  - Я, громадянин Радянського Союзу, знедолений у фашистському таборі, але не переможений. Як член компартії великого Леніна, вступаючи в члени підпільно - партійного осередку, урочисто клянусь перед лицем своїх товаришів: "Чесно виконувати завдання осередку, не покладаючи рук вести антифашистську агітацію серед знедолених радянських людей, нещадно викривати і знищувати підлих зрадників і провокаторів. Допомагати знедоленим радянським людям у фашистській неволі. Вести диверсії не жаліючи крові, ні життя. Якщо я порушу цю урочисту клятву, то хай покарає мене сувора рука товаришів".
  - Ось так, дорогий наш товаришу, від сьогодні ти член нашої організації, - сказав Павло, звертаючись до мене.
  А вже вночі, коли всі спали, Павло тихо говорив так, щоб це було чути нам трьом, його товаришам:
  - Ми майже всі хворі. Андрій хворіє шлунком, він ще дуже слабкий - не сильний. Микола майже без руки, в нього на ній ще не загоїлась добре рана. Мене ще тривожить правий бік після вогнестрільного влучення поліцаєм. Один Данило, хоча і худий, але залучений до фізичної праці.
  - Ви подивіться, які хлопці в бараці, як дуби. Бо кволі, хворі і поранені люди померли і мруть. Так пройшов жахливий відсів немічних людей від здорових, залишились лише умовно здорові, голодні люди, бо та юшка, яку дають нам ці нелюді, не є їдою для повноцінного існування. То якщо нам десь прийдеться працювати, ми не в силі зрівнятися з ними. Фашисти будуть знущатися над нами і ми кожен день будемо биті ними за нашу неміч. Я чув що перший ешелон знедолених німці збираються відправити в Німеччину на рудники і заводи. А другий ешелон, коли зберуть нашого брата, повезуть в Югославію, на роботу в сільське господарство. Ось звідси випливає наше перше завдання підпільного осередку. Треба чітко вияснити, куди німці будуть відправляти 1-й ешелон в"язнів. Якщо дійсно в Німеччину, то нам за будь яку ціну потрібно залишитись в таборі до весни чекаючи другої відправки.
  - Завтра, зранку ми з Андрієм підемо до воріт. Нам потрібно знайти чехів які охоче вступають до розмов.
  - То може ми зустрінемо там того чеха, що поміг нам вибратись на волю, якщо він ще є тут, - вставив я свою пропозицію. Для німців, це не дуже великий секрет, куди нас повезуть. Для нас найголовніше потрапити в іншу країну, а не в Німеччину.
  - Так я й про це і кажу, - закінчив Павло, - і сказав, - пора вже спати.
   На другий день, о 10 -й годині ранку, я і Павло стояли біля воріт. Я тут шукав недопалки тютюнових виробів, які іноді кидали вартові охорони табору. Так що я не просто тинявся без справи, а мав якусь ціль і вартові цілком примирливо на це дивились.
  Але коли Павло звернувся до вартового з проханням:
  - Будь ласка, дайте нам закурити одну цигарку на двох.
  Та вартовий люто закричав на нас: Марш в барак, швидко!
  - Цей фашист нічого нам не скаже, йдемо в барак, - тихо сказав я побратиму.
  За два дні ми нічого не змогли взнати від вартових. То солдати були не говіркі, а то не володіли інформацією на нашу тему. Аж на третій день нам вдалось вияснити все для нас необхідне.
  Ввечері Павло розповідав нам: - Через пару днів в наш табір має прибути велика партія полонених. Тоді німці будуть відправляти в"язнів в Німеччину на промислове виробництво, а потім зберуть рештки бранців і якщо нас не хватить в повній мірі на ешелон, то пришлють з Естонії і будуть відправляти на роботи в сільськогосподарському секторі. Та в яку країну, то поки ще не відомо.
  - Нам необхідно попасти в гурт по санітарній обробці бараків для новоприбулих полонених, - звернувся я до товаришів.
  - Це правильно! - погодився наш лідер. Мені здається, що це не складне питання для нас, та в наших фізичних, немічних умовах, все складне. Та й ми собою не керуємо, нас скрізь женуть, як худобу, палицями, та нагайками поліцаї. Німці цими, такими справами не займаються. З німцями я би скоріше міг би домовитись, щоби нас залишили в дезінфекційному гурті.
  Як би ми не старалися поговорити зі зрадниками - поліцаями на цю тему, то вони з нами не розмовляли, а тільки наказували, били нагайками, качалками, ногами.
  Нарешті наступив день відправки радянських військовополонених ешелоном в Німеччину.
  Поліцаї, як скажені пси, тільки з нагайками, та качалками бігали навкруги нас - знедолених, щоби швидше вигнати з барака. Я подумав, що добрий господар ніколи так не буде поводитись з отарою овець, як ці зрадники з нами - бити, та кричати. Ми - четверо табірних підпільників, вилетіли з бараку останніми, намагаючись залишитись для інших робіт в таборі. За це нас нелюді люто побили качалками. На вулиці поліцай знову вкотре закричав до нас: - Швидше! Ви що на прогулянці йдете? - і замахнувся качалкою до мене.
  - Ми з дезінфекційного гурту, ми думали, що нам не треба виходити з барака, - пояснив я зраднику.
  - Он там шикується ваша група, махнув нагайкою в сторону оберполіцай.
  
  Ми швидко побігли в указаному напрямку.
  - Ви куди? - запитав, зупиняючи нас поліцай, який шикував дезгрупу.
  - В дезгрупу нас направив оберполіцай, - вигукнув я до нього.
  - В мене мабуть повна група.
  - Ану швидко розберіться по три! - гаркнув до дезінфекційного гурту поліцай, який стояв перед ними і почав рахувати в"язнів.
  Після підрахунку виявилося, що в гурті не вистачає двох людей.
  - Ставайте два в колону, а два назад! - загавкотів зрадник до нас.
  Але ми всі четверо швидко приєднались до вишикуваного гурту.
  - Два назад! Я сказав! - закричав розлючений поліцай.
  В цю мить декілька чоловік , які десь спізнились, бігли по плацу до нас і врізались в наш гурт.
  Поліцай зупинив останніх двох і штовхнув їх вперед до від"їжджаючих бранців. Махаючи нагайкою він знову вишикував розстроєний стрій, перерахував гурт і лишніх в"язнів відправив до тих, що якраз виходили з табору. Так ми залишились в дезгурті.
  Коли від"їжджаючих бранців остаточно вивели з табору, поліцай гаркнув до нас: - Марш всім в барак!
  Тільки наступного дня ми приступили до роботи в таборі. В бараках було так холодно, що нари, скроплені дезінфекційним розчином швидко обмерзали. Нашій невеликій групі було надзвичайно холодно ночувати в спорожнілім бараці, бо ж опалення ніякого не було. Микола цілими ночами ходив по довгому проходу барака зігріваючи ранену руку під пахвою.
  - Через тиждень - два ми поїдемо на південь, там треба буде працювати, - звернувся я якось до Миколи, щоби розвіяти його нудьгу.
  - Може через пару тижнів мені стане краще, головне, щоби було тепло, - відповів мені стурбований Микола, - спочатку тут мені треба буде помучитись.
  - Для нас скрізь буде важко, бо ж ми ще хворі, - сказав Павло.
  - Добре лише те, що нам вдалося залишились в таборі. Тут ми деякий час будемо сидіти, займаючись легкою працею. А там дійсно треба буде важко працювати.
  Через тиждень в табір під Двінськом (Даугавпілс) стали прибувати нові нещасні в"язні з різних волостей Латвії. У заповнених бараках нам стало трохи тепліше.
  Сніг, ще лежав товстим покровом на землі, але сонечко вже піднімалось все вище - наближалась Весна. Хоча Зима здаватись і не хотіла, та ми розуміли, що її пануванню приходить кінець. Нічні морози ще дошкуляли нам - нікудишнім людям, але все частіше дули південні, теплі вітри. Вони прощупували всі закутки де не могло прогріти весняне сонце. Теплі вітри допомагали сонцю звільнити землю від сніжного покрову. Залишки снігу були розсипчасті і вони все танули майже на очах. Вода наповнювала рівчаки, канави, борозни, щоб потім розлитись весняним потоком.
   Та нараз, перед нашою відправкою на південь, повіяв північно- східний вітер. Температура знизилась до -15 градусів морозу. Сніг став крихким, покритим льодяною корочкою, як і розлита вода по землі утворила зверху лід. Дороги вкрились грубою корою льоду. Мороз витискав із рівчаків жовту, каламутну воду, яка розливалась по дорогах і повільно замерзала.
  Зима вступала в двобій з Весною.
  Ось по такій дорозі, одного березневого ранку 1942 року, нас згорьованих на всіх і про все, насичених солоною журбою в"язнів табору зібрали, вишикували і повели на залізно - дорожню станцію в Двінськ (Даугавпілс).
  Йти нам було важко, бо дорога була вкрита льодом, було слизько і холодно. Крижаний вітер продував наскрізь наше дрантя, яке було надіте на нас. То поки ми дійшли до станції і нас насильно заштовхали багнетами, кінцівками гвинтівок, чи прикладами в вагони для перевозки тварин, то наступила вже й ніч.
  Опівночі в переповнених вагонах ми - нещасні бранці поїхали в невідомому нам напрямку. Можливо десь на захід назустріч новим випробуванням, та й стражданням. Бо покращання нашої долі в найближчій час нами не очікувалось.
  
   Наши муки. 9 часть. Гончарук Андрей и Рыбак Эмир.
  
  Очередные приключения Николая.
  
  Помещение центра какой-то волости в Латвии.
  Измученный Николай на какой-то скамейке быстро заснул с остатками специалистов из штабухлагеря около города Двинск (Даугавпилс) Латвия. Впоследствии сюда, утром, крестьяне и рабочие, русские и латыши, принесли обездоленным различных продуктов. Кто что имел. Латышские рабочие отдавали свой дневной пищевой паек, который получали по карточкам.
  Но Николай уже не мог есть. Проснувшись, медленно вышел во двор. Холодный ветер мгновенно остудил опухшую, горящую руку. Николай замёрз. Невыносимая боль клещами сдавливала грудную клетку и перехватывала дыхание. Он еле-еле зашёл в помещение. Почти к полудню прожорливые богачи, которые имели земельную или другую частную собственность, разборчиво разбирала дешёвую рабочую силу. Это потому, что они сами уже не могли обработать свои большие земельные наделы или производить другие сельскохозяйственные работы.
   Николай остался один. Он никому не нужен, потому что больной и калека.
   В тяжёлых муках Николай снова задремал. А как только проснулся, то у него оживилась крамольная мысль: бежать отсюда и бежать, как можно скорее. Так лучше будет. Я свободен, за мной никто не следит. Но куда идти, если я не могу спокойно подняться со скамейки?
  Так и промучился там Николай целый день. Только под вечер в помещение волости зашёл простой на вид человек - крестьянин. Он вежливо поздоровался со мной. Потом как-то скромно и ласково начал расспрашивать меня почему меня никто из богатых людей волости не забрал к себе. То разобравшись в чём причина, решил забрать Николая к себе в дом. Николай тоже как-то смущался и отказывался, указывая на руку. Но крестьянин уговорил Николая ехать с ним в его дом. Он обещал Николаю, что вылечит руку и накормит его, потому что понимает, что он голоден.
  - Зимой работы у меня мало. А весной время покажет, что делать. Главное - это вылечить руку и тем спасти твою жизнь. Потому что если запустить и дальше процесс болезни, то это медленная смерть в мучениях, - говорил Николаю крестьянин.
  Этого крестьянина звали Антоном. Он долго сидел в помещении волости, ожидая чтобы староста вышел из своего кабинета.
  - Я припишу тебя к своей семье. Староста конечно может противоречить против этого. Я не настолько богат, чтобы у меня мог работать военнопленный. Я латышский бедняк и мне самому весной надо будет искать работу. Но как-то оно будет.
  Немного пообщавшись со старостой Антон приписал меня к своей семье и как уладил это дело, то мы поехали к его дому.
  С большим сочувствием и заботой встретили Николая домашние дома у Антона, как родные. Но больной Николай, совсем измученный в дороге, хотел только одного - где бы прилечь. Он был в каком-то тумане - мареве и едва на что-то реагировал.
  Два раза Антон привозил к больному Николаю к себе домой врача. Тот лишь предлагал ампутировать кисть руки. Но хозяйка дома не позволила ему это сделать и лечила домашними или народными средствами вместе с советами врача.
  - Обидно было только то, что хозяйка плохо владела русским языком. Но это не помешало ей выполнить свои простые, человеческие, сочувствующие обязанности ухода за больным человеком другой нации.
  - Это, напротив показывало на единство и цементирование наций и народов в таких делах. Это объединяло и показывало о несокрушимость порабощённых наций. Это сплотило нас в единый лагерь на борьбу против фашизма, - рассуждал по-своему Николай.
  Так монотонно проходили дни и ночи Николая в доме Антона. А уже через два месяца, пребывания здесь, Николаю стало немного лучше. Он начал двигать пальцами. По вечерам, когда Николаю немного становилось лучше, и хозяин Антон имел свободное время, то они немного общались.
  Антон рассказывал о нищей жизни малоземельных крестьян, и о тяжёлых условиях труда рабочих в Латвии. И ещё о предателях, которые сразу же после отступления советских военных частей из Латвии продались режиму Гитлера.
  В обоих собеседников были практически одинаковые мысли о том, что делать дальше. Поэтому, под конец, они решили: когда Николай поправится, и земля покроется зелёным одеялом, они видимо пойдут партизанить, бить оккупантов.
  Вот так незаметно наступил роковой день - 26 февраля 1942 года.
  В приказном порядке полицейские вывезли Николая из дома Антона и увезли его снова в штабухлагерь в Двинск.
  
  Свои одиссеи Даниила.
  
  Не менее и не более горестные одиссеи познал и Даниил.
  Тяжёлые испытания пережил Даниил, когда остался зимовать в лагере. Но сначала после внезапного исчезновения товарища, Даниил более недели ходил по баракам и искал Николая. И так и не нашёл. Не верилось, что товарища уже нет, но оно так на то время сложилось. Что тут поделаешь, и я дал себе какой-то покой. Почти примирившись. Ибо чем день, тем ему всё труднее было здесь существовать.
   Постоянный голод душил тело, вместе с холодом, которые сжимали металлическими клещами и не хотели отпускать. Человеку к голоду и холоду никак нельзя привыкнуть. Эту истину уяснил этой зимой Даниил. Утренний котелок мутной, тёплой жижи из остатков промёрзших и подгнивших овощей, которые, как привидения, изредка попадались тебе раз или два в неделю, поддерживал скелет человека с натянутой кожей. Живот просил, и бурлил, рычал, как загнанный зверь в ловушку, требуя необходимые калории для организма...
   С самого начала существования лагеря, военнопленные не были в бане, и не мылись, не меняли белья, да и у кого оно было. Некоторые пленные даже были в верхней одежде, а из белья остались одни рубцы. Белье на людях разложилось, но это была невероятная правда ...
  Не то что под верхней одеждой, но и сверху невооружённым глазом можно было видеть, как кучами лазили непуганые паразиты. Они в кровь разъедали человеческую кожу и ещё намного хуже - разносили болезни - тиф.
   Убогие люди, как фантомы слонялись по лагерю, или лежали распухшие от уныния и безнадёжности, как немощные доходяги. В тяжёлых невыносимых условиях Даниил просиживал долгие, тёмные и холодные ночи.
   В бараках не было никакого отопления. Холод не давал спать, мёрзли руки и ноги, невыносимо болело в груди от простуд. Кашель и мокроты не проходили ... Вот - вот и наступит конец ...
   Однажды утром к Даниилу подошёл оберполицай в сопровождении предателей. Он толкнул его в грудь палкой - скалкой и приказал идти носить умерших пленных. Даниил попытался отказаться опираясь на то, что он не может смотреть на бледные скошенные лица и впавшие в череп глаза мёртвых. Услышав это - эти бандиты набросились на Даниила и начали его бить, кто куда видел и мог. Сильно избив несколько минут Даниила - эта двуногая стая повела его на лагерный плац - площадь. А там уже оберполицай толкнул его в построенную колонну заключённых лагеря.
   Эти похабные уроды - полицаи при любой какой - то задержке пленниками выполнения их требований или наказов, каждый раз жестоко избивали их.
   А советские военнопленные в чём были виноваты, что так с ними неистово ведут такие же люди, как и они? Здесь эти заключённые были людьми чести, которые выполняли свой воинский долг, и они не заслужили к себе такого отношения, ибо они не были уголовниками, которые совершили тяжкие преступления.
   А предатели - уроды всё время проводили показные безжалостные издевательства над невинными людьми только за то, что кто-то из них на шаг отошёл от колонны, или у него было лицо в прыщах - гнойниках и тому подобное. Если им кто-нибудь не понравился, то они швыряли эту раздетую наголо жертву на заранее приготовленную скамейку. Тогда один оборотень садился жертве на шею, а второй на ноги. А два палача, стоявших с двух сторон скамейки, на которой лежал голый человек, по приказу оберполицая нагайками секли так, что жертва умирала от этих мучений.
   Вот так эти предатели устанавливали новый порядок фашистской Германии, представители которой всё это видели и не только не останавливали этих издевательств, но и поощряли к этому этих иуд.
   Возможно эти жестокие издевательства можно поставить в эпоху христианской инквизиции, но это же сейчас почти середина 20 века. Есть же какие-то международные правила и законы обращения с военнопленными. Это же не средневековье, не крепостное право. Неужели колесо истории покатилось назад и всё вернулось к старым векам ... О чем тут говорить... да и слов, для оправдания эти злодеяния не существует ...
   Эту построенную колонну в которую Даниил попал, перевели - перегнали, как некое стадо скота в отдельный блок. Там нам сделали ужасную санобработку. Раздев нас догола обмыли ледяной водой из пожарного гидранта, а наша одежду прокалили в специальной печи.
   Не прошло и получаса, как наша колонна, помытая и в прокалённый одежде, с лопатами отправилась на одну из старинных работ человечества - хоронить мёртвых людей.
   Вот так Даниил стал гробокопатель. Он вместе с другими пленниками копал в земле широкие траншеи в которые сносили мертвецов и присыпали землёй.
   Это были не братские могилы, а скотомогильники, иначе это и не назовёшь. Не было и никаких воинских почестей этим военнослужащим. Не знаю остались какие-то записи об этих людях - имена, фамилии ...
  
  Первое неповиновение в штабухлагере
  
   Я, Павел, Николай и Даниил уныло сидели, каждый со своей кучей мыслей в бараке лагеря Двинск.
   - Посидим здесь в лагере месяц, а за это время что-то может придумаем, что делать дальше, - сказал Павел.
   - Не будут же нас фашисты здесь так долго держать, - ответил Даниил.
   - Приближается весна и им нужна рабочая сила. Мобилизация их мужчин в армию, на войну открывает незанятые там рабочие места.
   - Нам надо быть в лагере ради Николая, пока у него окончательно не заживёт рука и он ею сможет все делать. А это как минимум месяц. И мы будем делать то, что нам выгодно, а не фашистам. В любых условиях нам необходимо бороться против этой фашистской чумы, - ответил Павел.
   - Будем бороться! Эти изверги - полицаи даже поговорить нам не дают. Они в могилы отправили десятки тысяч наших советских людей. Фашистские прислужники ходят по баракам упитанными быками, машут нагайками налево и направо и радуются, что фашисты дали им безграничную власть над нами. Они бьют кого им захочется осенью и зимой, - высказал своё слово Даниил.
   - Так делать больше не будут, - сказал Павел, - оглядываясь вокруг.
   Однажды в наш барак зашёл оберполицай, а за ним вбежали несколько полицейских. Они постояли несколько мгновений. Затем один из них громко заорал: - Смирно!
   Но почти все люди, что сидели, или лежали на нарах - не шевельнулись.
   Оберполицай вышел на середину барака. Он, багровея от ярости, перекладывая кнут из правой руки в левую руку, заревел:
  - Последний раз предупреждаю, что когда в барак входит наша полиция, все, кто в нём находится, должны стоять по команде смирно!
   - Если во второй раз этот приказ не будет выполнен, я всех отлуплю! Шкуру с вас спущу - негодяи!
   Где-то с угла барака раздался басист голос:
   - А по морде не хочешь, вместо команды? - спросил неизвестный.
   Оберполицай покраснел, как дозрелая помидора, и как от вскипевшего кипятка подскочил, бросился в угол к будущей его жертве, пробивая себе дорогу локтями в узком коридоре прохода. Но здесь все люди барака вскочили с мест и стали в проходах и стояли, как дубы в лесу. Оберполицай растерялся, потому что здесь его хвастливая сила не имела успеха.
   А из угла снова послышался второй голос:
   - Иди сюда! Я сейчас подам тебе команду!
   Оберполицай, на это заревел, как медведь:
   - Дайте дорогу! Я засеку комиссара! Я доложу немецкому гауптману о том, что вы скрываете в своём бараке комиссара! Вас всех расстреляют! Давайте сами сюда комиссара!
   - Кто кричал ?! Говорите, а то я вас всех подряд сейчас буду бить!
   Оберполицай придрался к ближайшему пленному:
   - Показывай немедленно комиссара, а то сейчас кожу с тебя спущу!
   - Я не знаю! - взволнованно ответил бедняга, пятясь к боковому окну.
   - Я ... Я не знаю здесь никого.
   - Ты сам комиссар, если его не показываешь! - закричал ему в лицо фашистский холуй.
   - Ой, ребята! Ко мне - скорее! - обратился он к полицейским, - всыпьте ему 25 нагаек! Он быстро узнает который из них комиссар!
   Полицейские быстро начали спешить на помощь к своему руководителю. Наступила тишина.
   Полицейские направились к своей жертве.
   Павел, который находился рядом со мной, закричал:
  - Эй, ты - продажная шкура! Хочешь, чтобы тебя отнесли отсюда в шинели и бросили в туалет ?! Думаешь, немцам будет так жаль по таким гадёнышам, как вы ?! Товарищи, чего вы стоите ?! Сделайте из них кучу мяса и вынесите их вон, чтобы они здесь не воняли!
   Заключённые сдвинулись со своих мест, и человеческая толпа, как морская грозная волна, закачалась по бараку. От этой волны полицейские опустили свои плети и попятились к двери. Старший полицейских переступая назад порог барака бешено закричал:
   - Я вам ещё покажу!
   - Ты лучше сам чаще показывайся сюда - кричали ему вслед смелые голоса людей барака.
   Грозная волна возмущения уже отчаянных людей охватила весь барак и невозможно было разобрать, кто что говорит.
   - Тише! - решительно сказал Павел, - Товарищи, нам надо стоять всем друг за друга и каждый из нас за всех! Иначе нас расстреляют фашисты.
   Не прошло и полчаса, как нас всех выгнали из барака, и выстроили на большой площади лагеря.
   Пришёл офицер - гауптман с вооружёнными винтовками, автоматами солдатами. Оберполицай, как щенок на цепи, размахивая нагайкой, забегал вокруг построенных военнопленных, то сбоку, то сзади.
   - Смирно! - громко скомандовал он.
   Офицер что-то громко сказал нам.
   - Что творится в вашем бараке?! - обратился переводчик к военнопленным. - Начальник лагеря вами не доволен. Вы не подчиняетесь власти Великой Германии. Вы не подчиняетесь полиции, которая выполняет законы Германии.
   - Вы хотите в штрафной лагерь?! Это именно лёгкая казнь для вас. Но если вы выдадите нам комиссара, то господин гауптман отдаст другой приказ.
   - Ну, мы ждём ответа!
   - Господин гауптман, позвольте сказать, - обратился Павел по - немецки к начальнику штабухтабору.
   Офицер - гауптман махнул головой в знак согласия.
   - Мы не знали, что когда в барак зайдёт оберполицай, то надо подавать команду: - Смирно. Поэтому мы - военнопленные, никакой команды не подали. Мы сидели на местах. А полицейские принялись бить всех подряд. При такой передряге люди немного потеснили господ - полицейских. Конечно - это нечаянно, а только в спасении от ударов. Поэтому полицейские обиделись на людей нашего барака.
   Немецкий офицер опять что-то выкрикнул.
   - Сдайте нам комиссара, - быстро переводил слова немецкого офицера переводчик - не выдадите, прикажу всех расстрелять!
   - У нас нет комиссаров! - воскликнули обездоленные с разных концов колонны.
   - Оберполицай добивался своего. Он всю вину свалил на жителей нашего барака, - кричали люди с колоны.
   Тогда Павел, объяснил гауптману второй раз наши оправдания уже по-немецки. Он говорил очень быстро, так что ни мы, ни другие предатели ничего не поняли.
   Гауптман долго слушал Павла и наконец остановил его.
   Он что-то спросил у Павла и тот ему что-то ответил.
   - Он спрашивал, меня откуда я так хорошо знаю немецкий, то я ему ответил, что 10 лет в школе учил и был отличником по немецкому языку. Он сказал, что я могу быть переводчиком и в Германии на заводах такие знатоки немецкого языка немецкой власти нужны.
   Гауптман что-то выкрикнул.
   - Марш в барак! - закричал нам переводчик.
   Все быстро разошлись и зашли в свой барак. Мы вчетвером заняли свои места.
   - Гроза прошла, - сказал Павел, - полицаи потерпели поражение, они уже без всякой значительной потребности не зайдут в наш барак.
   На другой день, около полудня, Павел позвал меня во двор:
   - Андрей, выйдем, подышим свежим воздухом, - предложил он мне.
   Мы медленно пошли по большой лагерной площади. Забрели в отдалённый глухой угол. Здесь мне Павел тихо сказал:
   - Андрей, я думаю создать в лагере подпольный партийный центр Компартии. Нам тогда будет лучше бороться с внутренними врагами, полицаями. Данила я хорошо знаю, ещё с фронта. Ты я знаю комсомолец и я тебя тоже хорошо знаю, то предлагаю тебе присоединиться к этому партийному зародышу. Как ты думаешь? Можешь не спешить с ответом.
   - Хорошо, я согласен быть с вами. Спасибо за доверие. Вы все старше меня. Даниилу почти сорок лет. Он имеет немалый опыт, как и ты. Я буду честно выполнять ваши поручения, - взволнованно ответил я.
   - Вот и хорошо, - сказал Павел. С Даниилом мы уже обсудили этот вопрос. Затея моя, то я обдумаю текст клятвы, а завтра придём все сюда, на это место и обсудим её.
   Наступило утро, на завтрак нам принесли баланду, а мы все трое, кроме Даниила, более четырёх месяцев не ели такого паршивого блюда - баланды. Не так легко было её есть. На зубах трещит песок, воняет гнилой картошкой, сверху плавает гнилая солома. А у нас троих остались, сидоры '- мешки с небольшими пищевыми запасами, которые нам наладили добрые люди в путь.
   Конечно, мы по очереди делились - угощали продуктами, Даниила, который всю зиму сидел на 2 литрах в день этой отвратительной баланды. Попив тёплой, чуть сладковатой жидкости, которую называли чаем, Павел, Даниил и Николай пошли в тот относительно уютный уголок лагеря. Я остался в бараке охранять наши совместные продукты, которые у нас остались.
   Даниил, вернувшись обратно в барак, сказал мне:
   - С этого дня и времени в нашем лагере создан подпольный коммунистический партийный центр. Мы все вместе приняли торжественную клятву. Руководителем выбрали меня.
   Павел подал мне в руки клочок бумаги. Я вышел во двор, а за мной вышли Павел и Даниил, подальше от дверей барака.
   Там я тихо, но торжественно прочёл:
   - Я, гражданин Советского Союза, обездоленный в фашистском лагере, но не побеждён. Как член компартии великого Ленина, вступая в члены подпольно - партийной ячейки, торжественно клянусь перед лицом своих товарищей: "Честно выполнять задачи организации, не покладая рук вести антифашистскую агитацию среди обездоленных советских людей, беспощадно разоблачать и уничтожать подлых предателей и провокаторов. Помогать обездоленным советским людям в фашистской неволе. Вести диверсии не щадя крови, ни жизни. Если я нарушу эту торжественную клятву, то пусть меня накажет суровая рука товарищей".
   - Вот так, дорогой наш товарищ, с сегодняшнего дня ты член нашей организации, - сказал Павел, обращаясь ко мне.
   А уже ночью, когда все спали, Павел тихо говорил так, чтобы это было слышно нам троим, его товарищам:
   - Мы почти все больные. Андрей болеет желудком, он ещё очень слаб - не сильный. Николай почти без руки, у него на ней ещё не зажила хорошо рана. Меня ещё беспокоит правый бок после огнестрельного попадания полицаем. Один Даниил, хотя и худой, но привлечённый к физическому труду.
   - Вы посмотрите, какие ребята в бараке, как дубы. Потому что слабые, больные и раненые люди умерли и умирают. Так прошёл ужасный отсев немощных людей от здоровых, остались лишь условно здоровые, голодные люди, потому, что похлёбка, которую дают нам эти нелюди, не является едой для полноценного существования.
   - А если нам где-то придётся работать, мы не в силах сравниться с ними. Фашисты будут издеваться над нами, и мы каждый день будем биты ими из-за нашей немощи. Я слышал, что первый эшелон обездоленных немцы собираются отправить в Германию на рудники и заводы. А второй эшелон, когда соберут нашего брата, повезут в Югославию, на работу в сельское хозяйство. Вот отсюда следует наша первая задача подпольной ячейки. Надо чётко выяснить, куда немцы будут отправлять 1-й эшелон заключённых. Если действительно в Германию, то нам любой ценой нужно остаться в лагере до весны в ожидании второй отправки.
   - Завтра утром мы с Андреем пойдём к воротам. Нам нужно найти чехов, которые охотно вступают в разговоры.
   - Так может мы там встретим того чеха, что помог нам выбраться на волю, если он ещё здесь, - вставил я своё предложение. Для немцев, это не очень большой секрет, куда нас повезут. Для нас самое главное попасть в другую страну, а не в Германию.
   - Так и я об этом и говорю, - закончил Павел, - и сказал, - пора уже спать.
   На следующий день, в 10-й часов утра, я и Павел стояли у ворот. Я здесь искал окурки табачных изделий, которые иногда бросали часовые охраны лагеря. Так что я не просто слонялся без дела, а имел какую-то цель и часовые вполне примирительно на это смотрели.
   Но когда Павел обратился к часовому с просьбой:
   - Пожалуйста, дайте нам закурить одну сигарету на двоих.
   То часовой яростно закричал на нас: - Марш в барак, быстро!
   - Этот фашист ничего нам не скажет, идём в барак, - тихо сказал я побратиму.
   За два дня мы ничего не смогли узнать от часовых. То солдаты были не разговорчивые, а то не владели информацией на нашу тему. Только на третий день нам удалось выяснить всё для нас необходимое.
   Вечером Павел рассказывал нам: - Через пару дней в наш лагерь должна прибыть крупная партия пленных. Тогда немцы будут отправлять узников в Германию на промышленное производство, а затем соберут остатки пленников и если нас не хватит в полной мере на эшелон, то пришлют из Эстонии и будут отправлять на работы в сельскохозяйственном секторе. И в какую страну, то пока ещё не известно.
   - Нам необходимо попасть в группу по санитарной обработке бараков для новоприбывших пленных, - обратился я к товарищам.
   - Это правильно! - сказал наш лидер. Мне кажется, что это не сложный вопрос для нас, но в наших физических, немощных условиях, всё сложно. То мы собой не управляем, то нас везде гонят, как скот, палками, и нагайками полицейские. Немцы этими, такими делами не занимаются. С немцами я бы скорее мог бы договориться, чтобы нас оставили в дезинфицирующей группе.
   Как бы мы не старались поговорить с предателями - полицаями на эту тему, то они с нами не разговаривали, а только приказывали, били нагайками, качалками, ногами.
   Наконец наступил день отправки советских военнопленных эшелоном в Германию.
   Полицейские, как бешеные псы, только с нагайками, и качалками бегали вокруг нас - обездоленных, чтобы быстрее выгнать из барака. Я подумал, что хороший хозяин никогда так не будет обращаться с отарой овец, как эти предатели с нами - бить, и кричать.
   Мы - четверо лагерных подпольщиков, вылетели из барака последними, пытаясь остаться для других работ в лагере. За это нас изверги яростно избили качалками. На улице полицейский снова в который раз закричал нам: - Скорее! Вы что на прогулке идёте? - и замахнулся скалкой до меня.
   - Мы с дезинфекционного группы, мы думали, что нам не надо выходить из барака, - объяснил я предателю.
   - Вон там строится ваша группа, махнул нагайкой в сторону оберполицай.
  
   Мы быстро побежали в указанном направлении.
   - Вы куда? - спросил, останавливающий нас полицейский, который строил дезгруппу.
   - Нас в дезгруппу направил оберполицай, - воскликнул я к ему.
   - У меня видимо полная группа.
   - Ну-ка быстро разберитесь по три! - рявкнул к дезинфекционной группе полицейский, который стоял перед ними и начал считать заключённых.
   После подсчёта оказалось, что в группе не хватает двух человек.
   - Становитесь два в колонну, а два назад! - залаял предатель к нам.
   Но мы все четверо быстро присоединились к выстроенной группе.
   - Два назад! Я сказал! - закричал разъярённый полицейский.
   В этот момент несколько человек, которые как-то опоздали, бежали по плацу к нам и врезались в нашу группу.
   Полицейский остановил последних двух и толкнул их вперёд к отъезжающим пленникам. Маша нагайкой он снова выстроил расстроенный строй, перечислил группу и лишних заключённых отправил к тем, что как раз выходили из лагеря. Так мы остались в дезгруппе.
   Когда отъезжающих пленников окончательно вывели из лагеря, полицейский рявкнул к нам: - Марш всем в барак!
   Только на следующий день мы приступили к работе в лагере. В бараках было так холодно, что нары, спрыснутые дезинфицирующим раствором быстро обмерзали. Нашей небольшой группе было очень холодно ночевать в опустелом бараке, так как отопления никакого не было. Николай целыми ночами ходил по длинному проходу барака согревая раненую руку под мышкой.
   - Через неделю - две мы поедем на юг, там надо будет работать, - сказал я как-то к Николаю, чтобы развеять его скуку.
   - Может через пару недель мне станет лучше, главное, чтобы было тепло, - ответил мне обеспокоенный Николай - только сначала здесь мне предстоит помучиться.
   - Для нас везде будет трудно, потому что мы ещё больные, - сказал Павел.
   - Хорошо лишь то, что нам удалось остались в лагере. Здесь мы некоторое время будем сидеть, занимаясь лёгкой работой. А там действительно надо будет трудно работать.
   Через неделю в лагерь под Двинском (Даугавпилс) стали прибывать новые несчастные узники из разных волостей Латвии. В заполненных бараках нам стало немного теплее.
   Снег, ещё лежал толстым покровом на земле, но солнышко уже поднимался все выше - приближалась Весна. Хотя Зима сдаваться и не хотела, но мы понимали, что её господству приходит конец. Ночные морозы ещё донимали нас - никудышным людям, но всё чаще дули южные, тёплые ветры. Они прощупывали все закоулки где не могло прогреть весеннее солнце. Тёплые ветры помогали солнцу освободить землю от снежного покрова. Остатки снега были рассыпчатые и они все таяли почти на глазах. Вода наполняла рвы, канавы, борозды, чтобы потом разлиться весенним потоком.
   И вдруг, перед нашей отправкой на юг, подул северо-восточный ветер. Температура снизилась до -15 градусов мороза. Снег стал хрупким, покрытым ледяной корочкой, как и разлитая вода по земле образовала сверху лёд. Дороги покрылись грубой коркой льда. Мороз выжимал из ручьев жёлтую, мутную воду, которая разливалась по дорогам и медленно замерзала.
   Зима вступала в бой с Весной.
   Вот по такой дороге, одного мартовского утра 1942 года, нас, огорчённых на всех и про всё, насыщенных солёной печалью, узников лагеря собрали, построили и повели на железно - дорожную станцию в Двинск (Даугавпилс).
  Идти нам было трудно потому, что дорога была покрыта льдом, было скользко и холодно. Ледяной ветер продувал насквозь нашу обветшалую одежду, которая на нас была одета. То пока мы дошли до станции и нас насильно затолкали штыками, конечностями винтовок, или прикладами в вагоны для перевозки животных, то наступила уже и ночь.
  В полночь в переполненных вагонах мы - несчастные пленники уехали в неизвестном нам направлении. Возможно где-то на запад навстречу новым испытаниям и страданиям. Потому что улучшения нашей судьбы в ближайшей время нами не ожидалось.
  
  (Продолжение следует)

 Ваша оценка:

По всем вопросам, связанным с использованием представленных на ArtOfWar материалов, обращайтесь напрямую к авторам произведений или к редактору сайта по email artofwar.ru@mail.ru
(с) ArtOfWar, 1998-2018